10 березня 2015 року в Актовій залі Університету відбулась Урочиста академія з нагоди 201-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка. Захід розпочався спільним виконанням Шевченкового «Заповіту», який крізь віки закликає народ до єднання заради спільної мети – перемоги над ворогом і творення «на оновленій землі» Української держави.
Поховайте та вставайте,
Кайдани повірте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…
«Слово про Шевченка» виголосив кандидат історичних наук, доцент, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Кметь. Василь Федорович розповів про «вишуканого інтелектуала та впевненого реформатора гуманітарного дискурсу», адже, переконаний доповідач, саме така постать Кобзаря «повинна остаточно здомінувати всистемі поширення знання пронього». У виступі була піднята актуальна проблема «апатії молоді в ставленні до творчості Поета, знеціненні його постаті від кожухатих портретів, патетичних заходів і традиційно романтично-народницько-радянізованих трактувань його творчості, що створюють образ колишнього кріпака-невдахи, талант і геній якого потонули в депресивних зітханнях за минулим та безпросвітною сучасністю українців у Російській імперії».
«Саме тому непростим завданням університетської науки чи шкільної освіти є пошук моделі актуалізації національної історичної пам’яті, як і осмислення ролі пам’яті у формуванні самого Шевченка», – переконаний Василь Кметь. Доповідач, розмірковуючи над роллю постаті Шевченка в подіях річної давності – Революцією Гідності, додав: «Напередодні Революції Гідності серед російської псевдоінтелігенції поширилися заклики закривати музейні осередки та пам’ятні місця чи центри імені Тараса Шевченка у Росії, трактуючи його як «русофоба» та «націоналіста», розгул же «антишевченківської» істерії вибухнув із початком ювілейного року та вшануванням його 200-ої річниці».
Такі ж настрої російського владного істеблішменту панували в епоху Шевченка, його слово вже тоді зазнавало нищівної критики та розцінювалось як неабияка загроза для пануючої системи. «Якщо ж ці панове кобзарі думають своїми поемами принести користь нижчому класові своїх співвітчизників, то в цьому дуже помиляються: їх поеми, не дивлячись на засилля найвульгарніших і вуличних слів та виразів, позбавлені простоти вимислу й розповіді, наповнені вишуканістю та замашками, властивими для всіх поганих піїтів…», – писав російський критик Вісаріон Бєлінський, рецензуючи Шевченкових «Гайдамаків».
Тарас Шевченко вражав своїх сучасників простотою характеру й багатством знання, що гармонійно поєднувались у, здавалось би, звичайній людині. «Незважаючи на складність життєвої долі, Шевченко був активним учасником інтелектуального життя, орієнтувався в найважливішій тематиці свого часу. Мабуть,не випадково «селянський поет»легко знаходив спільну мову і в Петербурзькій академії, і в маєтку Рєпніних», – зауважив Василь Федорович.
Доповідач не залишає поза увагою питання ознайомлення із творчістю митця в Галичині: «Чи то в художній творчості (щоправда, більш формалізованій сюжетними вимогами) чи в писаному слові Шевченко постав перед сучасниками як митець, образність мислення якого була побудована майже виключно на переосмисленні історичних образів та алюзій. Історизм творчості Шевченка був визначальним і в популяризації його творів у Галичині, де формування модерної ідентичності зазнавало виразного впливу актуалізації спільних «доросійських», «допольських» і «доавстрійських» сюжетів. Саме на історизмі наголошував і один із перших популяризаторів творчості Тараса Шевченка у львівському академічному середовищі – викладач української мови в Жіночій учительській семінарії Омелян Партицький».
У «Слові про Шевченка» Василь Кметь наголошує на «відтворенні козацької ідентичності та її пієтизація у творчості поета, що стали важливим чинником формування української національної свідомості та потужною словесною зброєю проти цинічного наступу шовіністичної ідеології царизму».
Сьогодні, коли слово Шевченка звучить десятками мов світу, універсалізм його творчості не викликає застережень. У одній із перших зовнішніх рефлексій на його життя та діяльність авторства польського критика і літературознавця барона Гвідо Батальї знаходимо такі слова: «Пізнати Шевченка – це справа немалої ваги. Він істинний воскреситель нової русинської ідеї, що вийшла через нього з лона України. Скільки інтелігентних українців шанують у ньому батька тої нової ідеї. Україна і частина галицької молоді керуються його ідеєю. Пізнати Шевченка – надзвичайно важливо для нас, поляків, бо пізнавши його зрозуміємо шляхетні й сповнені самопосвяти наміри значної частини русинів. Їх справа вже терпінням мучеників освячена і зміцнена… І не можуть вважати себе правдивими ті, хто всупереч засадам Шевченка схиляється до огидного деспотизму, прирікаючи батьківщину на винародовлення на користь азійських варварів».
«Через призму людських доль, поведінкових девіацій, політичних зрушень, Шевченкове слово справді стало засобом викриття цинізму та людиноненависництва царизму – «азійських варварів», і не як абстрактного явища, а конкретного, зі своїми іменами, гаслами та своєю ідентичністю. Як сьогодні агресор проти України має окреслені межі та спародійоване в неофольклорі прізвище, так і тоді саме російський ординський націоналшовінізм був викритий Кобзарем», – резюмував Василь Кметь.
Під час літературно-музичної частини Урочистої академії Народна капела бандуристок «Зоряниця», Народний дівочий хор «Ліра» і мішаний хор кафедри музичного мистецтва факультету культури і мистецтв вразили гостей заходу ліричним, емоційним, подекуди експресивним виконанням творів Тараса Шевченка.
Творчість Тараса Шевченка – багатогранна скарбниця, де в авторській обробці збережені перлини народної творчості, оспівані українські обряди й традиції, але найкраще передано образ простої української людини, її долю, її щастя і горе. Гості заходу мали можливість поринути у світ творчості Кобзаря завдяки його поезії, яку майстерно продекламували студенти факультету культури та мистецтв. На завершення учасники заходу та всі присутні спільно виконали «Реве та стогне Дніпр широкий» та Гімн України.
