Романюк А.С., Скочиляс Л.С. та ін. Електоральна карта Львівщини у міжрегіональному зрізі. –  Львів: ЦПД, 2010. – 168 с.

Електоральні преференції Львівщини - Сергій Тігіпко

Перший тур президентських виборів рідко коли дивує несподіванками. Найактивніша передвиборча боротьба розгортається між двома основними “силовиками”, і кульмінація її настає вже у другому турі. Для усіх решта кандидатів участь є лише способом укріпити особистий рейтинг і продемонструвати себе виборцям з перспективою на майбутні парламентські чи місцеві вибори. Цього разу несподіванка відбулась – у вигляді неочікуваної появи і стрімкого злету популярності вже майже призабутого політика часів Кучми – Сергія Тігіпка.

Правильне позиціонування, кілька місяців активного піару – і двохпроцентний політик отримує на виборах 13% електоральної підтримки, здобувши “призове” третє місце. Сергію Леонідовичу вдалось опинитись в потрібному місці і в потрібний час, коли суспільство вже втомилося від старих облич, старих проблем і готове піддатись новому віянню часу.

Відмінена мажоритарна система виборів забезпечувала важливу для політичної системи функцію – добір і просування на вищі владні пости нової політичної еліти, зміну політичних поколінь відповідно нових вимог часу. За пропорційної системи рекрутування еліти повністю монополізоване партійною верхівкою, яка не сприяє просуванню молодих і енергійних осіб – її потенційних конкурентів. Тому то, суспільство з радістю сприймає нові та перспективні політичні обличчя, яким вдається прорватися. 

Ситуація в 2010 р. зіграла на користь Тігіпка ще й тому, що голосування за нього стало своєрідним голосуванням “проти всіх”, тобто не за Тимошенко і не за Януковича, які вже обоє не сприймалися значною частиною електорату. На президентських виборах Сергій Леонідович став реальною третьою силою.

Проте, новим політиком Тігіпка можна назвати лише в тому сенсі, що “все нове – це добре забуте старе”. В минулому віце-прем’єр-міністр, міністр економіки, народний депутат, керівник Національного банку, а також голова партії Трудова Україна і керівник виборчого штабу Януковича в 2004 р, він просто покинув на деякий час політикум, щоб повернутися туди у 2009 р. вже без шлейфу кучмістських асоціацій. З іншого боку, Сергія Леонідовича не звинуватиш в недосвідченості і непрофесіоналізмі. 

Тепер про особливості передвиборчої кампанії і про те, як вона була сприйнята на Львівщині. Кандидат Сергій Тігіпко позиціонував себе як прагматичний, діловитий і успішний політик. Брав участь в інтелектуальних дискусіях і не боявся інтелектуальної авдиторії. Будував кампанію на позитиві, підкреслюючи перспективи і шанси України. Орієнтувався на молодь, на малий і середній бізнес, інтелектуально-прагматичні прошарки суспільства, частково на робітничу соціальну верству.

Цікаво, що Тігіпко чи не єдиний розрахував на цілком раціонального виборця, з яким можна домовитися. В традиціях суспільного договору він намагався вийти з електоратом на прагматичний і діловий діалог – без маніпуляції суспільною свідомістю, популізму і спекуляції символами, а з узгодженням вимог і укладенням своєрідного бізнес-плану розвитку країни. Єдиний маніпулятивний момент, який можна помітити в Сергія Леонідовича – це демонстрування вольових якостей і позиціонування себе в перспективі як “сильний президент, який зламає систему”, що мало активізувати приховане в українців бажання “сильної руки”.

Тігіпко уникав гострих ідеологічних питань, формально, щоб не розколювати країну, фактично, щоб змобілізувати електорат різного ідеологічного типажу. На питання, які оминути було просто неможливо, давав компромісні і не дуже зрозумілі відповіді – як от надання російській мові статусу мови міжнаціонального спілкування.

Але по відношенню до львівського виборця така тактика подіяти не могла. В переважній більшості, мешканці Львівщини очікують від політика ідейної ангажованості, і інакше його не сприймуть. Економічний прагматизм при невизначеній мовній стратегії і відмові від вирішення національних історичних питань тут автоматично сприймаються як ознаки “біло-блакитності”. Це може знайти відклик лише в нечисленного “інтернаціонального” електорату (росіяни та українці з послабленою етнічною ідентичністю), зосередженого переважно в обласному центрі та інших урбанізованих територіях.

Як бачимо на карті, максимальною була підтримка цього кандидата в 119 ТВО (Франківський район м. Львова з найвищою по Львову чисельністю росіян). В інших округах м. Львова Тігіпко теж одержав непоганий результат. Дещо слабше його підтримали в 121 окрузі, до якого входять Сокальський та Радехівський райони. Загалом, бачимо слабку прихильність Львівщини до Сергія Леонідовича: із загальним по області показником 4,77% він посідає шосте місце.

Голосування в основному відтворює розкол електорату на місто і село. Окрім ідеологічного фактору, сільські виборці не продемонстрували високої підтримки Тігіпка ще й тому, що не встигли сприйняти політика всього за півроку виборчої кампанії. Електоральні симпатії тут стабільні і прив’язані до певних, перевірених кандидатів впродовж тривалого часу. Сергій Тігіпко й сам в передвиборчій агітації звертався до урбанізованого електорату, проводив численні зустрічі з трудовими колективами заводів, і ніколи – з мешканцями сіл. Міські жителі швидше сприйняли нову і яскраву політичну фігуру. Раціональні, прагматичні пропозиції і аргументи Тігіпка принаймні частиною авдиторії тут були правильно почуті і інтерпретовані.  

Карта 10. Результат Сергія Тігіпка на президентських виборах 2010 р.

Новий-старий політик Сергій Тігіпко після кількох річної перерви впевнено повернувся у велику політику і досяг на виборах високого електорального результату. Проте, на Львівщині його підтримка була невисокою. З одного боку, це через прагматичну раціональну спрямованість, яка львівськими виборцями здебільшого не сприймається. З іншого, через брак політичного часу.