Політологічний вісник, №27: Київ. – 2007. – С.239-253

 

СОЦІОПОЛІТИЧНИЙ ПОДІЛ «НОВОЇ ПОЛІТИКИ» В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

 

Анатолій Романюк

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

Кожне політичне суспільство, незважаючи на його зовнішню гомо­генність, насправді характеризується численними відмінностями, які виявляються у поділах цього суспільства на різні групи. С.Ліпсет і С.Роккан вперше висловили та обгрунтували ідею необхідності вивчення поділів (сІеаvage — англ.) як поєднання соціальних груп і партійних структур у єдиній соціополітичній конструкції, які офор­мились у країнах Західної Європи ще наприкінці XIX ст. [1, с.167] У західній політичній науці у другій половині XX ст. активно вивчали головні соціополітичні поділи. До них традиційно, належать поділи на соціально-економічній, етномовній, релігійній і територіальній основах [2]. Одночасно дослідники цих проблем наприкінці минулого сторіччя дійшли висновку про наявність суттєвих змін в існуючих у європейських країнах соціополітичних поділах і про формування нових поділів. До нових поділів належить поділ «нової політики» [3, С.56]. Такий тип поділів в українській науковій літературі ще не проаналізо­вано.

Стан та еволюцію основних соціополітичних поділів для другої половини XX ст., їхній «заморожений» характер на значному масиві конкретних матеріалів дослідили С.Бартоліні та П.Майер.'Відповідно до досліджень цих авторів соціополітичний поділ є автономним феноменом, що охоплює соціальну та політичну структури, відпо­відно емпіричну, нормативну та організаційну складові. [4, с.214-216] М.Франклін, Т.Маккі і Х.Валлен, дослідивши 16 країн на емпірич­ному матеріалі 60-80-их років, простежили актуальність головних традиційних соціополітичних поділів. Вони дійшли висновку, що зна­чення поділів, які запропонували С.Ліпсет і С.Роккан, зменшується [5, С.386-395]. Головною причиною зменшення значення традиційних соціополітичних поділів, на їхню думку, була успішна діяльність спрямована на подолання традиційних ліній розломів, конфліктів. Це вони пов’язували з перевагами демократичної системи, яка створювала необхідні умови та канали для виявлення суперечливих суспільних інтересів [5, с.422-424]. На зменшення значення традиційних соціально-групових утворень, заснованих на класових відмінностях і релігії, для голосувань і для політики.звернули увагу О.Кнутсен та Е.Скарброугх. На їхню думку, на рубежі двох століть зростає актуальність ціннісних орієнтацій для індивідуального виборчого голосування, особливо у найбільш індустріально розвинених країнах [6, С.519]. Вони стверджу­ють також про «збій» у безпосередній детермінованості соціальною структурою політики, одночасно зазначають, що соціополітичні поділи характеризуються «...значною гнучкістю та еластичністю» [6, с.521]. Х.П.Крейсі у статті зазначив про зменшення значення традиційних соціальних груп — робітничого класу та «старого» середнього класу, внаслідок швидкого розвитку «нового» середнього класу, який грунту­ється на активному розвитку сфери послуг [7, с.168-1б9]. Досліджуючи політичні орієнтації «нового» середнього класу, автор підкреслив також значимість релігійного, мовного та регіонального соціополітич­ного поділів [8, с.176-177]

Ж.Е.Лейн та С.Ерссон розглянули конструкцію соціополітичних поділів як базову в політичному аналізі. На підставі аналізу емпіричних даних 18 країн вони досліджували латентні та маніфестні (відкриті — А. Р.) соціополітичні поділи засновані на релігійних, етнічних і класових відмінностях. На підставі проведеного аналізу вони констатували, що «...соціальні відмінності та соціополітичні поділи мають визначальний вплив на політику, враховуючи політичну стабільність» [9, С.73]. Вони звернули увагу на зміни в характеристиках соціополітичних поділів, які зумовлені часом, і наголосили, що нові реалії здатні формувати нові лінії поділів.

Актуальною є праця А.Морено, присвячена соціополітичним поділам [10]. Він детально проаналізував як працює концепція соціо­політичного поділу в нових соціально-економічних та політичних умовах на рубежі двох століть/тисячоліть у розвинутих демократичних країнах та в «нових демократіях». Зокрема, він наголосив, що партійна конкуренція відбувається в просторі, який характеризується багатовимірністю, коли формат конфлікту в одних випадках має більше значення, в інших — менше, тобто немає одного домінуючого. На його думку, головними спірними питаннями, які детермінують феномен соціополітичних поділів, є: постмодерні — фундаментальні проблеми; лівий — правий матеріалізм; прореформаторські — антиреформа­торські    проблеми;    демократичні — антидемократичні проблеми;ліберальні - фундаменталістські та матеріалістичні — постматеріалістичні цінності  [10, С.21-22].

Ми дотримуємося традиційного для політичної науки визна­чення соціополітичного поділу, яке передбачає інтеграцію соціальної групи/груп і політичної партії/партій, коли ідентифікація індивіда зі своєю соціальною групою буде передбачати наступний партійний вибір, коли партія стає інституційним представником інтересів цієї соціальної групи на політичній арені. Одночасно треба констатувати, що соціальних поділів існує багато в кожному суспільстві, але не всі вони у процесі власної еволюції можуть перетворитися у соціальнополітичні. Головним індикатором, який свідчить про перетворення того чи іншого існуючого соціального поділу, представленого відповідними групами у соціополітичний поділ, є виникнення зв'язку між групою та політичною партією, яка відстоюватиме інтереси цієї групи. Формат соціополітичного поділу передбачає, що повинна існувати дихотомія соціальних груп і пов'язаних з ними політичних партій. Наступним індикатором, на наш погляд, повинен бути часовий вимір — тривалість соціополітичного поділу. Отже, про наявність у суспільстві соціополі­тичного поділу ми можемо говорити лише тоді, коли означений зв'язок є тривалим у часі. Оскільки поняття тривалість досить відносне, то стосовно соціополітичного поділу мінімальним часом, на наш погляд, повинен бути період у два парламентські терміни. Тобто, цей період повинен засвідчити, що зв'язок певної політичної партії і відповідної/них соціальної групи/груп під час одних виборів не був випадковістю або кон'юнктурою.

З кінця бо-х років в європейських країнах активно почали утво­рюватися соціальні рухи, які мали різноманітні характерні ознаки, переважно вони були сконцентровані навколо однієї проблеми: ядерне розброєння, протест проти війни, охорона навколишнього середовища, захист існуючих та/або розширення прав жінок тощо. Спільною їхньою ознакою був протест проти «старої політики», інституційним уосо­бленням якої були традиційні — «старі» політичні партії. Ці «старі» партії, незалежно від того були вони на момент виникнення/діяльності «нових» організацій при владі, або поза нею, мали нести відповідаль­ність за негативні результати в певних галузях суспільного життя. Власне ці партії уособлювали систему цінностей, яка домінувала в полі­тичному житті європейських країн протягом післявоєнного періоду: стандарти життя/споживання соціальних груп, яким громадянин повинен відповідати внаслідок належності до групи; сімейні цінності; право більшості як ознака демократії й обов'язковість рішень більшості

для загалу тощо. Головна парадигма «старої» політики — переконання, що матеріальний добробут, високі стандарти споживання/життя становлять головний інтерес абсолютної більшості громадян і засновані на/вимагають постійного національного економічного зростання. Відповідно це мало зумовлювати конкурентне змагання кожного за кращий власний результат, що було головним індикатором особистого успіху. На противагу цьому, «нові» громадські організації/рухи пропа­гували: якість навколишнього середовища для всієї спільноти, досить часто шляхом сповільнення економічного розвитку; соціальну рівність і солідарність; альтернативні способи життя та поведінки, засновані на індивідуальному виборі і досить часто всупереч традиційним сімейним формам життя; захист прав меншості як ознаку демократії та пряму участь кожного конкретного громадянина в прийнятті політичних і суспільних рішень. Нові пріоритети, цінності найбільше були властивими поколінню європейців, які народилися після Другої світової війни, які не знали проблем матеріального порядку та мали якісну освіту. Це при­звело до протиставлення «матеріальних» і «постматеріальних» систем цінностей. Згідно з Р.Інглехартом саме це стало підставою формування нового соціополітичного поділу [11, с.251].

Особливістю нових рухів стало також те, що вони не адресували свою критику/вимоги щодо певної однієї, або декількох суспільних груп, відповідно до формату домінуючої в європейських країнах про­порційної виборчої системи. Всупереч попередній політичній традиції вони зверталися до цілого суспільства, незалежно від професійних, етномовних, релігійних, територіальних і вікових/генераційних харак­теристик громадян. У межах «нових» рухів з самого початку виділилися два домінуючих напрями — неофеміністичні організації та організації/ рухи спрямовані на захист навколишнього середовища.

До середини 6о-их років XX ст. позиція жінок у політичному житті характеризувалася як більш консервативна, ніж позиція чоловіків значною мірою внаслідок високого рівня релігійності та доміную­чої зайнятості сімейними проблеми. З середини бо-их років відбувся поступовий перехід від одного працюючого в родині до двох. Це сприяло більшій економічній незалежності жінок, посилило вимоги щодо їхнього освітнього рівня, створило можливості професійного зростання тощо. Водночас постало питання нерівності жінок і чоловіків не лише щодо кількості часу, який вони витрачали на ведення сімей­них справ, а й щодо професійної діяльності (рівність оплати, потреба жінок працювати за гнучким графіком) та здатності роблення кар'єри. Дослідження Ф.Норріса показали, що для жінок, які народилися після Другої світової війни, відповідно їхній світогляд було сформовано в 60-70-ті роки, було властиве відмінне від попереднього покоління жінок ставлення до сексуальних ролей статей, жіночого руху. Також були помітні зміни в системі політичних орієнтацій і цінностей нової генерації жінок. Це виявилось в тому, що нові покоління жінок почали активніше, ніж чоловіки, підтримувати партії лівого спрямування і стали менше голосувати за християнські партії [12, с.154]. Близькі результати отримав О.Кнутсен, який дослідив відмінності в підтримці чоловіками та жінками 8 європейських країн (Бельгія, Данія, Ірландія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Сполучене Королівство та Франція) основних політичних партій у часовому проміжку 1970 — 1997 рр. Він виявив, що на початок 70-их років для п'яти, з зазначених країн, харак­терною була переважаюча підтримка жінками порівняно з чоловіками християнських і консервативних партій, натомість в 90-их роках ці відмінності зникли. Зазначені зміни, на думку автора, мають чітку кореляцію з залученням жінок до роботи [13, с.216-217]. О.Кнутсен також подає наявність відмінності між чоловіками та жінками у рівні підтримки партій зелених у всіх вісьмох європейських країнах, жінкам властивий вищий рівень підтримки [13, с.205].

Наприкінці 60-их років сформувався неофеміністичний рух, який досить часто називають «другою хвилею» фемінізму. Головним пові­домленням стало гасло «те, що є особистим, є політичним», яке було вбудоване в ширшу конструкцію «пробудження свідомості» жінок. З цією метою в «другій хвилі» значну увагу приділяли вивченню сут­ності «жіночості» (feminity), відповідно неофеміністичні організації виступали за проведення суспільних змін, які вони трактували як фемінізацію світу за рахунок збагачення цивілізації жіночими ціннос­тями. Зокрема були висунуті вимоги фемінізації мови та подолання гендерної нерівності у розкритті історичних подій. Загальною харак­теристикою неофемінізму була критика всіх варіантів нерівності в положенні жінки та чоловіка в сучасному суспільстві. На початку 90-их років сформувався фемінізм «третьої хвилі», або постфемінізм. У ньому головну увагу приділяють відмінностям між статями та в сек­суальності. Сучасний фемінізм на відміну від традиційних/старих політичних партій та рухів характеризується різними напрямками (всього їх виділяють 14). Головні вимоги фемінізму з кінця бо-их років концентрувалися навколо таких положень: рівне/однакове тракту­вання чоловіків і жінок у професійній діяльності, політиці, родині та суспільстві; подолання насильства щодо жінок; свобода сексуального вибору; право на аборт та засоби контрацепції; виявлення жіночості в мові; висвітлення правдивої ролі жінки в історії людства; позиція матері в суспільстві; питання гомосексуальності, однакове трактування  гетеро та гомосексуальних зв'язків; дискусія щодо порнографії та про­ституції і таке інше. Діяльність неофеміністичних об'єднань сприяла: подоланню нерівності між жінками та чоловіками щодо вибору профе­сійної діяльності й отримання плати, зіставимої з оплатою чоловіків; гарантувало жінкам право на контроль за власним тілом; дало змогу запровадити в багатьох європейських країнах права на безпечні аборти; вирівняло права чоловіка та жінки щодо догляду за новонародже­ною дитиною (однакове право на декретну відпустку) тощо. Оскільки головні вимоги неофеміністичних організацій здебільшого були реа­лізовані спільними діями лівих і ліберальних партій, то відбулося формування самостійних неофеміністичних партійних структур. Серед аналізованих нами європейських країн самостійні феміністичні партії діють лише у Німеччині та Швеції. Феміністична партія Німеччини (Feministische Partei Die Frauen) на парламентських виборах 2005 p. отримала о,і % голосів виборців. Феміністичну ініціативу Швеції (Feministiskt initiativ) створили у 2005 р. На парламентських виборах 2006 р. вона отримала о,68 %. На сьогодні політичне представництво нових вимог неофеміністичних/постфеміністичних організацій та іні­ціатив переважно відбувається через партії зелених.

На наш погляд, діяльність неофеміністичних організацій, вільне і широке обговорення проблем, щодо яких раніше діяло своєрідне табу на публічне обговорення, спровокувало оформлення самостійний напрям руху за права сексуальних і тендерних меншин. Такий рух сьогодні спрямований на гарантування/забезпечення прав геїв, бісексуалів, лесбіянок та транссексуалів. Щодо зазначених сексуальних і тендерних меншин не йде ться про надання їм окремих, виняткових прав і свобод. Навпаки, зазначені меншини вимагають реалізації без винятків стан­дартних, закріплених у демократичному суспільстві прав і свобод: на проведення зборів, зібрань, створення та діяльності організацій, проведення мітингів, демонстрацій. В багатьох випадках їхні вимоги стосуються права на професію, служби в армії, на створення родини та виховання дітей тощо. В контексті означених вимог представники цих меншин говорять про факти дискрімінації їх, як громадян, на під­ставі властивої їм сексуальної орієнтації. Серед перелічених проблем найбільш контраверсійним, яке зумовило гострі суспільні дискусії та політичне протистояння, стало питання про офіційне визнання/дер­жавну реєстрацію одностатевих шлюбів. Серед європейських країн право на реєстрацію одностатевих шлюбів закріплене на законодавчому

рівні в Бельгії, Іспанії та Нідерландах. Саме Нідерланди були першою країною, яка у гооі р. легалізувала одностатеві шлюби. Одностатеве партнерство у формі громадянських союзів офіційно дозволене в Данії, Німеччині, Норвегії, Сполученому Королівстві, Фінляндії, Франції та Швейцарії. Координаційний центр міжнародних досліджень EOS Gallup Europe, який спеціалізується на проведенні вивчення громад­ської думки в європейських країнах, у січні 2003р. провів дослідження у 15 європейських країнах щодо ставлення до одностатевих шлюбів. Згідно з отриманими результатами за підтримку цих шлюбів висту­пають: Греція — 16%, Португалія — 43 %, Ірландія — 46 %, Італія — 47 %, Сполучене Королівство - 47%, Австрія - 48 96, Фінляндія - 56 %, Франція — 58 %, Німеччина — 65 %, Швейцарія — 65 %, Норвегія — 66 96, Бельгія - 67 %, Іспанія — 68 96, Швеція — 70 %, Нідерланди — 80% та Данія — 82 96 громадян зазначених країн. Середній показник для означених європейських країн становить 57,75% [14].

В інституційному плані можемо говорити лише про спроби створення політичних партій суспільними середовищами, які ми досліджуємо. Серед таких спроб можемо виділити Робітничу партію за права геїв (Gay Rights Working Party), яку було створено у 1976 р. у Сполученому Королівстві для захисту прав геїв та лесбіянок. Серед найбільших досягнень партії — доповідь «Зміни світу: Лондонська доповідь про права геїв та лесбіянок», підготована у 1985 р. Партію розпустили у 1986 р. У 2006 р. було створено Чоловічу представницьку партію(Т1іе Men's Representative Party), яка орієнтована на захист прав чоловіків. Великого розголосу набула діяльність у Нідерландах партії «За милосердя, свободу та різномаіття» (англ. Charity, Freedom and Diversity; нідерл. Naastenliefde, Vrijheid en Diversiteit, PNVD), яку ство­рили у 2006 p. Програма партії охоплює такі вимоги: зниження віку легального співжиття з іб до 12 років; легалізацію сексу з тваринами; дозвіл зніматися в порнофільмах у віці до 16.р.; можливість перебувати в публічних місцях без одягу; легалізація м'яких наркотиків від 12 p.; відкрите/публічне обговорення питань нетрадиційної сексуальної орі­єнтації тощо [15]. Зазначені партії надзвичайно малі та локальні.         

Проблематика «нової політики» пов'язана з вимогами сформульо­ваними в межах природозахисних організацій. Виникнення партій зелених багато дослідників пов'язують із розвитком нових рухів про­тягом 60-70-их років. Перша партія зелених утворилася в Німеччині у 1979 р., а у 1993 р. відбулося об'єднання зелених двох частин Німеччини в єдину партію «Альянс 90/Зелені» (Alliance '90/The Greens, нім. — Budnis 90/Die Grunen). Протягом кінця 70-их - 80-их років партії зелених були створені в кожній європейській країні.

З погляду сили/участі в політичному житті партій зелених просте­жуються географічні відмінності між країнами. Найбільш розвиненими кількісно та за рівнем підтримки населенням є партії зелених на півночі та в центрі Європи. У Фінляндії — на виборах до парламенту у 2007 р. зелені отримали 8,5 %;  у Швеції на виборах 2006 р. – 5,24%; У Данії на виборах 2005 р. — З,4 %', У Нідерландах на виборах 2006 р. - 4,6 %; в Австрії на виборах 2006 р. — 11,05 %; в Бельгії дві екологічні партії разом на виборах 2007 р. отримали — 9,1 %; У Німеччині на виборах 2005 р. — 8,3 % і у Швейцарії на парламентських виборах 2003 р. — 7,3 %. Виняток у цій групі країн становить лише Норвегія, де партія зелених на виборах отримує скоріше символічний результат (у 2005 р. — 0,1%). Це, на нашу думку, пов'язано з національною специфікою Норвегії, де уряд і всі політичні партії приділяють питанням екології велику увагу в програмних документах і у своїй практичній діяльності. Внасалідок цього спеціалізована екологічна партія в цій країні не могла насліду­вати алгоритм дій інших європейських зелених партій і не знайшла своєї ніші.

Другу групу становлять країни на півдні Європи та Сполучене Королівство й Ірландія. В цих країнах партії зелених невеликі, відпо­відно рівень їхньої підтримки незначний. У Греції зелені входять до складу коаліції радикальних лівих партій, на виборах 2003 р. ця коалі­ція отримала 3,3% голосів; в Італії на виборах 2006 р. Партія зелених отримала 2,05% підтримки; у Франції в першому турі парламентських виборів 2007 р. — 3,25%, хоча протягом виборів 1993 та 1997 р.р.- партія мала відчутний рівень підтримки — близько 7 %;  в Іспанії до голо­вних національних партій належить лише «Екологічна ініціатива для Каталонії» (Initiative for Catalonia Greens, icn. — Iniciativa per Catalunya Verds, ICV), яка входить до блоку об'єднаних лівих партій, спільний результат на виборах 2004 р. всіх партій становив 5,3%. Подібна ситу­ація існує в Португалії, де партія зелених входить до коаліції лівих партій з 1987 р., на виборах 2005 р. вони мали 7,6 % голосів виборців. У Сполученому Королівстві партія зелених традиційно на виборах з 1979 р. набирає менше одного відсотка, одночасно значну увагу питанням охорони навколишнього середовища в своїй програмі приділяє третя за силою партія країни — Ліберально-демократична. В Ірландії три­валий час була подібна ситуація, однак на виборах 2002 та 2007 pp. зелені суттєво збільшили рівень своєї підтримки, отримавши на остан­ніх виборах 3,6 % голосів.

Як бачимо, незважаючи на географічні відмінності, партії зелених у країнах Європи належать до категорії малих партій. Водночас у більшості країн вони займають стабільну нішу, проводячи своїх пред­ставників до парламенту. Вже в п'яти європейських країнах зелені брали/беруть участь у формуванні та діяльності національних урядів. У Бельгії протягом 1999-2003 pp., Німеччині протягом 1995 — 2003 pp. та у Фінляндії з 1995 р. партії зелених входили до складу урядових коалі­цій. До коаліційного уряду Фінляндії, сформованого у 2003 p., входять два міністри від партії зелених. З 2006 р. до складу лівої більшості та уряду Італії входить Федерація зелених. Після парламентських виборів 2007 р. в Ірландії до складу урядової коаліції так само увійшли зелені, які отримали дві міністерські посади.

Загальна ознака партій зелених — широкий діапазон програмних положень. Якщо спільним позиціонуванням зелених є лівий спектр, то зелені Фінляндії позиціонують себе між правими та лівими, кри­тикуючи обидві частини політичного спектра. Підтвердженням цього позиціонування є входження у 2003 р. партії зелених Фінляндії до складу урядової коаліції, де домінуючу роль відіграють дві правоцен-тристські партії. Подібна позиція властива і зеленим Швеції. Окрему позицію займають зелені в Нідерландах. Низка положень їхньої про­грами наближається до лібертаріанських трактувань.

Спільним для програмних документів європейських партій зелених є постматеріалізм. На Другому конгресі 13-14 вересня 2006 р. Європейська партія зелених виробила спільні засади діяльності щодо зелених Європи. До них належить: екологічна відповідальність; автономія індивіда; демократія участі; поширення справедливості; суспільна справедливість; рівність статей; справедливість різних поколінь; встановлення глобальної справедливості; поширення різно­манітності цивілізацій, суспільств і культур; прогрес без насильства. В документі наголошено, що європейські партії зелених об'єднує спільне переконання, що окреслені цінності взаємозалежні та неподільні. Вони становлять цілісність, яка охоплює дії, спрямовані на забезпечення врівноваженого суспільного, культурного, екологічного та господар­ського розвитку спільнот на планеті Земля. Ці цінності визначені як універсальні щодо політичної діяльності партій зелених і партійних організацій [16].

В організаційному плані зелені суттєво відрізняються від традиційних європейських політичних партій. Для них властива — децентралізація партійної структури — рішення приймають на підставі попередньої внутрішньопартійної   дискусії  та   широкого   залучення   механізмів безпосередньої демократії, зокрема німецькі зелені передбачають механізм внутрішньопартійного референдуму під час прийняття важ- ливих рішень. Переважно в діяльності зелених рішення центральних органів партії відіграють не керівну, а координуючу роль, внаслідок чого головна активність переноситься на рівень локальних організа­цій. В Австрії головні засади організаційної побудови визначено пряму демократію та принцип постійної ротації. В Бельгії фламандські зелені (Agalev) запровадили як обов'язкову вимогу заборону балотуватися більше ніж два терміни підряд на одну посаду, щодо жінок визна­чено обов'язкову квоту — кожне друге місце в списках має належати жінкам [17]. В Швеції немає традиційного лідера партії, замість нього запроваджено інститут двох основних доповідачів чоловічої та жіночої статі. Водночас широка внутрішньопартійна демократія вступила в протиріччя з вимогою ефективної, координованої діяльності партії як єдиного цілого. Це особливо яскраво виявилось під час роботи партійних фракцій у національних парламентах. Внаслідок цього одна з найбільших європейських партій — німецька у 1991 P- провела низку внутрішньопартійних реформ. Зокрема, в партії відмовились від обов'язкової норми щодо ротації партійних лідерів, було запрова­джено заходи з посилення в партійному житті значення центрального партійного керівництва та парламентської партійної фракції [18, с.114]. Подібні зміни щодо відмови від обов'язкової вимоги ротації, зміцнення керівних органів партії, визначення чітких координаційних взаємовід­носин між центральним органом партії та партійною фракцією було проведено і в партії зелених Швеції [18, с.129].

Згідно з Р.Інглехартом, перехід до постматеріальних цінностей призвів до змін у політичному порядку денному в розвинутих інду­стріальних суспільствах, сформувавши новий вимір політичного конфлікту. Відповідно до досліджень цього автора в європейських країнах відбулося переформатування традиційних для європейських країн лівих і правих. На сучасному постмодерному етапі розвитку новим лівим — партіям зелених, феміністичним асоціаціям, групам геїв і лесбіянок протисоять нові праві партії [19, с.251]. Нові партії він розглядає як реакцію на культурні зміни в постматеріалістичних сус­пільствах.

Дев'яності роки минулого сторіччя/тисячоліття та початок нового в політичному житті багатьох країн Західної Європи характеризувалися суттєвими змінами у виборчих преференціях громадян. В Австрії, Італії, Нідерландах, Норвегії та Франції політичні партії крайньо правого спрямування на національних парламентських виборах, а у Франціїі на президентських, отримали понад 15% голосів виборців і суттєво змінили партійну конструкцію політичного життя зазначених країн. Результат, отриманий Партією свободи у 1999 р. на парламентських виборах в Австрії, призвів до відчутного міжнародного напруження і навіть до запровадження санкцій з боку Європейського Союзу щодо нового коаліційного уряду цієї країни. Вихід у 2002 р. до другого туру президентських виборів у Франції лідера Національного Фронту Лє Пена викликав потужний шок не лише всередині країни, а й у біль­шості демократичних країн світу.

Головними індикаторами крайніх правих партій як «нових» правих партій, на нашу думку, є: спрямованість проти іммігрантів, яка досить часто набуває ознак ксенофобії; антисистемний характер; подібність з традиційним фашизмом в окремих аспектах програмних вимог та орга­нізаційній побудові партій; популізм. Ці партії є результатом переходу сучасних розвинених країн до стадії постматеріалізму й одночасно реак­цією на появу «нових» лівих партій у цих країнах. Постіндустріальний характер цих партій є головним індикатором їхньої відмінності від тра­диційних правих партій.

Згідно з П. Ігназі до крайніх правих партій у країнах Західної Європи належать: Партія Свободи в Авсфії ; французький Національний Фронт (Front National — FN); німецька партія Республіканець (Die Republikaner); нідерландська партія Центр (Centrumdemocraten - CD); в Бельгії : фламандська Фламандський Блок (Vlaams Blok — VB) та валлонський Національний Фронт (Front National - FN); датська Партія прогресу (Fremskridtspartiet — FRPd) ; Партія прогресу у Норвегії (Fremskrittspartiet — FRPn) та Шведська Нова демократія (Ny Demochrati — NyD) [20, с.28]. Головним індика­тором, який використовував П.Ігназі для їхнього узагальнення, був постмодерний характер цих партій. О.Коул, досліджуючи праві полі­тичні партії Австрії, Італії, Німеччини та Франції, до категорії крайніх правих партій зарахувала лише партію Свободи в Австрії, французький Національний Фронт й німецьку партію Республіканець [21, с.222]. варто зазначити, що у Німеччині партія Республіканець на національ-них парламентських виборах протягом десяти років не зуміла отримати підтримки виборців. На офіційному сайті партії, де наведено приклади успіхів партії в окремих землях і містах Німеччини, останні успіхи сто­суються лише періоду часу до 1997 р. Щодо зазначених партій у Швеції та в Нідерландах, то на відповідних сайтах, які стосуються діючих в країнах політичних партій, на травень 2005 р. ці партії не значилися.

Зазначені індикатори одночасно, як ми бачили, відображають певні сукупності суспільних проблем. Внаслідок цього можемо говорити про те, що наявність цих проблем у тій або іншій країні створює грунт, який може стати підставою появи та розвитку крайніх правих партій. Яскравим прикладом цього може слугувати ситуація в Нідерландах. В. В. дер Бруг та М.Феннема у праці, яка вийшла в світ у 2003 p., аналізують результати досліджень крайніх правих партій у десяти європейських країнах, які вони проводили протягом 90-их років, включно з 1999 р. У Нідерландах вони аналізували результати підтримки Партії Центр і віднесли її до слабких партій цього напряму, зазначивши, що ідеологія цієї партії не мала успіху [22, с.68]. Через три роки у 2002 р. Партія Піма Фортейна (Lijst Pim Fortuyn — LFP) зробила правдиву сенсацію на парламентських виборах, отримавши 17,0 % голосів. У передвиборчій програмі партії за 2002 р. було сформульовано п'ять головних вимог : спільні акції проти іммігрантів, які не асимілюються в нідерландську культуру; посилення боротьби зі злочинністю; зменшення бюрократії в уряді; зменшення нестачі вчителів у школах; покращення медичного обслуговування [23]. Як бачимо, всі вимоги належать до постматеріальних, що дає нам право зарахувати цю партію також до нових правих партій.

Щодо датської партії Прогресу, то вона була створена у 1972 як націоналістична та популістська партія. Однак у 1995 р. відбувся її розкол і Пія К'яерсгард очолила радикальну ксенофобську частину, яка проголосила створення Народної партії (Dansk Folkeparti — DF). Партія виступає за радикальне зменшення податків, посилення законності та порядку, обмеження та виселення з Данії іммігрантів, обмеження допомоги з боку держави слаборозвиненим країнам. Саме ця партія сьогодні представляє в Данії крайньо правих.

В Австрії, Бельгії, Данії, Норвегії, Франції та Нідерландах ці партії про­тягом останніх декількох парламентських виборів, а також на виборах до Європарламенту та на місцевих виборах отримують досить значну підтримку виборців. На нашу думку, вони зуміли зайняти особливу політичну нішу на національному політичному просторі, відображючи у своїх програмах настрої і побоювання певної частини населення. При всій національній особливості цих партій і домінуючій спрямова­ності на власні національні проблеми, ці партії мають багато спільних характеристик. Вони є природним продуктом постматеріалістичного суспільства і перебувають на засадах ринкової економіки та парла­ментської демократії. їм властиве прагнення зміцнити національну ідентичність, захистити національну культуру, шляхом ізоляціонізму та посилення національної однорідності. Ці вимоги тісно пов'язують із прагненням зберегти високий рівень життя та споживання для наці­ональних громадян, посилити безпеку внутрішнього національного життя. Рецепти, які пропонують крайньо праві партії подібні — обме­ження імміграції, скорочення податків і державних видатків, посилення ролі держави у питаннях забезпечення законності та порядку, захист традиційних сімейних цінностей тощо. Означені спільні характерис­тики дають нам підстави вважати, що відбувається процес формування нової самостійної сім'ї нових правих політичних партій, які відрізня­ються від сім'ї традиційних правих партій.

Для того щоб визначити, яким країнам Західної Європи властивий соціополітичний поділ «нової політики», нам треба зіставити «нові ліві» та «нові праві» політичні партії по кожній країні. Симетрія пар­тійного протистояння на платформі «нової політики» виявляється так: Австрія — «Зелена Альтернатива» [24] з боку лівих і відповідно з боку правих — партія Свободи; Бельгія — ECOLO та AGALEV і опозиція Фламандський блок (VB) та Народний Фронт (FN); Данія -Об'єднаний список «Червоно-зелені» і Народна партія; Нідерланди — Зелені ліві та Список Піма Фортейна; Франція — Партія зелених та Національний фронт. Щодо решти країн ми не можемо говорити про наявність зазна­ченого поділу, оскільки в інституційному плані партії «нової політики» представлені лише однією стороною.

Отож, наприкінці XX ст. в багатьох європейських країнах відбу­валось формування нового соціополітичного поділу, заснованого на проблемах «нової політики». Дихотомними сторонами цього поділу стали «нові» ліві та праві партії. Спільним для цих партій є їхній постматеріалістичний характер, внаслідок чого вони відрізняються від «старих» /традиційних для Європи лівих і правих політичних партій.

 

Література:

1.. Lipset S.M. & Rokkan, S. Cleavage Straktures. Party Systems and Voter Alignments: an introduction // S.M.Lipset & S.Rokkan (eds.) Party Systems and Voter Alignments: Cross-National Perspectives. New York: Free Press, 1967.- P.1-67.

2. Аналіз соціополітичних поділів в концептуальному плані та стосовно основних чотирьох форм ми даємо у нашій праці: Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн західної європи: інституційний вимір.- Львів, 2004.

З. Hogwood P. & Roberts G.K. European politics today. Second ed. — Manchester Univer.Press. — Manchester and New York. - 2003. - P.56.

4. Bartolini S. & Mair P. Identity, Competition and Electoral Availability. The Stabilization of European Electorates 1885-1985.-Cambridge: Cambridge University Press, 1990. — P.214 — 216.

5. Franklin M.N., Mackie T.T. & Valen H. (eds). Electoral Change: Responses to Evolving Social and Attitudinal Struktures in Western Countries.- New York: Cambridge University Press, 1992.- P.386 -395.

6. Knutsen O. & Scarbrough. Clevage politics // J. van Deth & E.Scarbrough (eds.). The impact of values. Oxford University Press,i995.- P.519.

7. Hanspeter Kriesi. The transformation of cleavage politics. The 1997 Stein Rokkan lecture // European Journal of Political Research. 1998.* 33. № 2.- P.168-169.

8. Hanspeter Kriesi. The transformation of cleavage politics. The 1997 Stein Rokkan lecture.- P.176-177.

9. Politics and Society in Western Europe. Fourth Edition. Jan-Erik Lane and Svante Ersson. — London. Thousand Oaks. New Delhi: SAGE Publications. - 1999. - P.73. (386 p.)

10. Moreno A. Political Cleavages. Issues, Parties, and the Consolidation of Democracy. — Westview Press. — 1999. — 205 p

11. Inglehart R. Modernization and Postmodernization: Cultural, Economic, and Political Change in 43 Societies. — Princeton: Princeton University Press. 1997. — P.251.

12. Norris P. Gender: A gender-generation gap?// Evans G/ & Norris P. (eds.) Critical elections. British parties and voters in long-term perspective.

London: Sage. — 1999. — P.154.

13. Knutsen O. Social Structure and Party Choice in Western Europe. A Comparative Longitudinal Study. - PALGRAVE MACMILLAN. 2004. — P. 205.

14. http.://ec.europa.eu/empIoyment_social/news/2OO3/mar/ genderinstitute_en.html

15. http://www.pnvd.nl

i6.http://www.europeangreens.org/cms/default/rubrik/9/9i25. policy_documents. htm

17. http://en.wikipedia.org/wiki/Agalev

18. Burchell J. Evolving or Conforming? Assessing Organisational Reform Within European Green Parties//West European Polotics. 2001. 24. #3. — P. 114.

19. Inglehart R. Modernization and Postmodernization: Cultural, Economic, and Political Change in 43 Societies. — Princeton: Princeton University Press. 1997. — P.251.

20. Ignazi P. The Extreme Right: Defining the Object and Assessing the Causes Jl Shadows over Ецгоре: The Development and Impact of the Extreme Right in Western Europe. Edited by M. Schain, A. Zolberg. &P. Hossay - PALGRAVE MACMILLAN. 2002. - P.21-37.

21. Cole A. Old right or new right? The ideological positioning of parties of the far right /,/ European Journal of Political Research. Vol.44, # 2- March 2005. — P.203-230.

22. Brag W.V. & Fennema M. Protest or mainstream? How the European anti-immigrant parties developed into two separate groups by 1999 // European Journal of Political Research. Vol. 42, # 1. January 2003. - P.55-76.

23. www.electionworld.org/netherlands.htm станом на 10 травня 2005 p.

24. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем країн західної європи: інституційнмй вимір.-Львів, 2004. — С. 304-374.