Юрій Шведа

 

 

 

 

 

 

Політичні партії

 

Енциклопедичний словник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Видавництво “Астролябія”

Львів 2004

 

 

 

УДК “Політичні партії” – 329(038)

 

 

 

Шведа Ю. Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2004. – 500 с.

 

 

 

 

 

У енциклопедичному словнику “Політичні партії” зібрано більше 1000 термінів та понять, які стосуються політичних партій. Вони розкривають генезу та історію становлення партій, їх місце і роль в житті суспільства, характеристики та типології політичних партій та партійних систем, проблеми теорії політичних партій.

 

 

 

 

 

 

Рецензенти:

 

Красівський О. Я., доктор історичних наук, професор,

Гринів О. І., доктор філософських наук, професор.

 

 

 

 

Рекомендовано Вченою Радою Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 12/11 від 19 листопада 2003 року).

 

 

 

Усі права застережено.

Жодної частини цього видання не можна видруковувати, закладати в комп’ютерну пам’ять, відтворювати в будь-якій формі і будь-якими засобами без попередньої письмової згоди видавця.

 

 

 

ISBN 966-8657-03-9                                             © Юрій Шведа, 2003

                                                                              © Видавництво “Астролябія”, 2004

 

 

Наукове видання

 

Юрій Шведа

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ: ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ СЛОВНИК

 

 

 

Відповідальна за випуск       Ірина Нагорна

Літературний редактор         Маркіян Кульчицький

Коректор                                 Маркіян Кульчицький

Верстка                                    Ріта Довбуш

 

 

Дизайн книги виконано в Студії видавництва “Астролябія”

Дизайнер Володимир Стасенко

 

 

 

Підписано до друку 24.08.2004 

Друк офсетний. Умовн. арук. арк.  Зам.  З-005/005

Наклад 10 000 прим.

 

 

Видавництво ”Астролябія”, ТзОВ

а/с 66, Львів 79000 Україна

Тел./факс: + 38032 298-54-93

Ел. пошта: info@astrolabium.com.ua

Web-сторінка: http://www.astrolabium.com.ua

Свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців ДК № 967

 

 

 

 

 

Шведа Ю. Р. Політичні партії: Енциклопедичний словник. – Львів: Астролябія, 2004. – 500 с.

 

У енциклопедичному словнику “Політичні партії” зібрано більше 1000 термінів та понять, які стосуються політичних партій. Вони розкривають генезу та історію становлення партій, їх місце і роль в житті суспільства, характеристики та типології політичних партій та партійних систем, проблеми теорії політичних партій.

 

ISBN 966-8657-03-9                                                                    УДК “Політичні партії” – 329(038)

 

 

 

 

Політичні партії та перехід до демократії

 

            Демократія не може існувати без політичних партій. Парламентська демократія це партійна демократія. Для втілення в життя влади народу необхідно об’єднати в єдине ціле його розмаїту політичну волю. В умовах представницької демократії цю функцію виконують політичні партії. Без них демократія є недієздатною.

         Партії, як свідчить латинське походження цього слова (від латинського “pars” – частина), є частиною цілого і організовують лише окрему частину політичного спектру. Наявність у суспільстві різноманітних політичних партій відображає той незаперечний факт, що люди від природи різні, мають різні інтереси. За умови парламентської, представницької демократії політичні партії виступають носіями розмаїття ідей та підходів, політичного плюралізму.

Політичні партії намагаються виборювати не відособлені суспільні інтереси, а загальну суспільну волю, що й відрізняє їх від інших політичних інститутів (наприклад груп інтересів). Проте, коли яка-небудь партія починає претендувати на те, що тільки вона одна має право вирішувати, що саме відповідає інтересам усіх громадян, заявляє, що володіє монополією на істину чи патріотизм, це, як свідчить історія, приводить до фатальних суспільних наслідків. У такому розумінні суті політичних партій закладена основна небезпека для  демократії.

Це не виключає того, що певні політичні партії можуть надавати пріоритетної підтримки окремим політичним темам чи суспільним секторам. При демократичному правлінні партії є не самоціллю, а засобом реалізації  інтересів. Парламентська демократія це така форма суспільного правління, при якій існують інституційні механізми збалансування різних (а то й протилежних) суспільних інтересів. У демократичній державі превалює не одна партія, а партійне керівництво, у державі панує “партійна система”.

Проте навіть рівновага політичних сил у суспільстві не є панацеєю від зловживання владою. Не можна надмірно ідеалізувати політичні партії. При відсутності належних механізмів стримування та противаг, контролю з боку громадськості партії у намаганні досягти максимального суспільного впливу здатні піти досить далеко. Демократії, як про це говорив Р. Міхельс, притаманна тенденція до олігархії. “Визнання організації, – пише він, – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть будь-якої організації (партії, профспілок і т.д.) містить в собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури, викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношеення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує і більшість, якою керують. З посиленням організації демократія починає зникати”.

Кандидати, що обираються за пропорційною системою, виборюють насамперед місце в списку, яким розпоряджається партійний апарат, а не голоси виборців. Насправді, обираючи партію, виборець обирає її апарат. За умови пропорційної системи,  як зазначав М. Дюверже, партія стає єдиним виборчим округом.

Не можна забувати і застереження М. Острогорського про те, що й в умовах парламентської демократії не завжди вдається подолати відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав, яким чином за наявності рівного виборчого права населення може витіснятися з політичного життя і стати об’єктом маніпулювання партійної еліти (кокусу).

М. Вебер зазначає, що розвиток загального виборчого права приводить до трансформації партій як об’єднань “авторитетних людей” у “партійні машини”, якими керують партійні боси. А це в свою чергу веде до плебісцитарної демократії, яку він ототожнює з “диктатурою”, що базується на емоційності мас. “Таким чином, – пише він, – над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою “машини” підкорює собі маси і для котрого парламентарі становлять лише свиту”.

Ці застереження класиків теорії політичних партій особливо актуальні для перехідних суспільств. Не можна забувати, що за певних суспільних умов політичні партії можуть набирати тоталітарного характеру і бути основою тоталітарного режиму. Історія тоталітарних партій – фашистських та комуністичних – яскраве тому підтвердження.

         Причини, які спонукають людей об’єднуватися в політичні партії, дуже різні. Це можуть бути регіональні проблеми, певні конкретні завдання або ж ідеології. Роль останніх у формуванні політичних партій є визначальною. Саме ідеологія об’єднує людей в єдине політичне ціле, надихає їх на політичну діяльність, спрямовану на втілення в життя певних ідеологічних цінностей та суспільних ідеалів. При цьому надзвичайно важливо, щоб світоглядні принципи, які будуть покладені в основу діяльності політичних партій, були реальними, а не утопічними. Суспільні утопії, які надзвичайно легко захоплюють суспільну свідомість у перехідні періоди, є однією з серйозних загроз становленню демократії. Ось чому важливо, щоб в основі програм політичних партій лежали перевірені часом і суспільною практикою ідеології, цінності, які об’єднують, консолідують.

         Політичні партії відрізняються від інших політичних об’єднань тим, що вони хочуть здійснювати політичну владу, яка дає їм можливість втілювати в життя свої уявлення про належний стан всього суспільства. В умовах парламентської демократії єдиним шляхом досягнення влади є перемога на виборах. При цьому перевагу на виборах, безперечно, матиме той, хто чітко розрізняє інтереси виборців, веде з ними копітку й цілеспрямовану повсякденну роботу, а не розраховує лише на виборчі технології чи адміністративний ресурс. У парламенті партійні фракції повинні реалізовувати свої передвиборчі обіцянки в обов’язкові для всіх закони. У цивілізованій демократичній державі парламент є вищим органом законодавчої влади, а не  місцем політичних маніфестацій чи “розборок”. У парламентській демократії основним мірилом ефективної роботи партії є кількість розроблених партійною фракцією важливих для суспільства законопроектів. І саме за цим критерієм прийнято відрізняти конструктивні партії від популістських.

         Роль політичних партій особливо важлива у трансформаційні періоди. У трансформаційних країнах Центральної та Східної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки процес політичної модернізації та демократизації нерозривно пов’язаний з діяльністю політичних партій. Однак недостатній досвід як при проведенні самих демократичних змін, так і в формуванні та діяльності політичних партій може стати важким тягарем для розвитку демократії. На жаль, партії та політична еліта не завжди адекватно реагують на виклики трансформаційного періоду. Сподіваємось, що політичні партії та політична еліта України з честю справляться зі складними завданнями переходу до демократії.

Перелік словникових статей

 

А

Авангардизм

Авангардні партії (партії авангардного типу)

Австромарксизм

Автономія партії

Автономія партійного керівництва

Автономія партнерства партії

Автономія фінансової бази партії

Автономія членської бази партії

Авторитарна однопартійна система

Авторитарні партії

Агітація

Аграрні (селянські, фермерські) партії

Аденауер Конрад

Адитивна (субадитивна, суперадитивна) коаліція

Адлер Фрідріх

Адміністративний апарат (апарат державного управління)

Адміністративний ресурс

Активна адаптація партії

Активне виборче право

“Аль-Кайда”(“Аль-Каіда”)

Альтернативний стиль життя

Альтернативні вибори

Альтернативні рухи

Альянс

Американська модель демократії

Американська та британська двопартійність

Американські партії (американський тип партії)

Анархізм

Анархістський Інтернаціонал (Міжнародне товариство робітників)

Анархо-комунізм

Анархо-синдикалізм

Англосаксонська однопартійність

Аномія

Антиглобалізм

Антиклерикалізм

Антиконсенсусні партії (партії протесту)

Антисемітизм (юдофобство)

Антисистемні (просистемні або ж системні) партії

Апарат

Апаратна робота

Апологет

Асоціація політична

Антифашистський рух

Атомізована система

Аутсайдер

Африканська (постколоніальна) однопартійність

Африканський соціалізм

 

Б

 

Багатопартійна система

Багатопартійна система без домінуючої партії

Багатопартійна система з домінуючою партією

Багатопартійна система екстремально поляризована

Багатопартійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму

Багатопартійна система поляризованого плюралізму

Багатопартійність

Базові цінності правих та лівих політичних сил

Бакунін Михайло

Балансуючі партії

Балотування

Бар’єри (пороги) розвитку політичних партій

Батіг

“Батьки-засновники” американської політичної системи про політичні партії

Бауер Отто

Безпека

Бекон Френсис

Белл Деніел

Бен Ладен Усама

Берк Едмунд

Берлусконі Сільвіо

Бернський Інтернаціонал

Бернштейн Едвард

Бікамералізм

Білль про права

Більшість

Більшовизм

Більшовицька (ленінська) партія

Біпартизм

Бланкі Луї-Огюст

Бланкізм

Блер Ентоні (Тоні)

Блок політичний

Блок партій

Блунчлі Йоган Каспар

Бойкот

“Болото”

Бональд Луї Габріель де

Бонапартизм

Брандт Віллі

Брифінг

Бунд

Буржуазні партії

Буферні партії

Буш Джордж

Бюлетень

Бюрократія

 

В

 

Вебер Макс

Велика жовтнева соціалістична революція

Велика коаліція

Великі партії

Верховна Рада України

Вестмінстерська модель демократії

Вето

Вибори

Виборці

Виборча агітація

Виборча географія (геометрія)

Виборча ідентичність партії

Виборча інженерія

Виборча кампанія

Виборча партія (електоральна партія)

Виборча коаліція

Виборча система

Виборча система і багатопартійність

Виборча система і партійна система

Виборча стабільність

Виборча стратегія партії

Виборча функція партії

Виборче право

Виборчий блок (блок партій)

Виборчий імідж партії

Виборчий клієнтелізм

Виборчий корпус

Виборчий процес

Виборчий ринок

Виборчий фонд партії (блоку)

Виборчі системи

Виборщики

Види партійних стратегій

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу експертів

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу її елементів

Визначення конфігурації партійної системи на підставі емпіричних досліджень масового виборця

Виконавча влада

Вимога про несумісність членства в партії з роботою у складі Центральної Виборчої Комісії

Винниченко Володимир Кирилович

Виражені функції партій

Висування кандидатів

Віги

Відбір кандидатів

Відбір політичних лідерів

Віденський (ІІ ½) Інтернаціонал

Відірвані партії

Відкрита (закрита) модель партії

Відкрите суспільство

Відповідальна демократія

Відповідальність за порушення законодавства України про політичні партії

Відцентрова(доцентрова)конкуренція

Відчуження

Вільний (загальнонаціональний) мандат

Віче

Внутрішньопартійна демократія

Вождистські партії

Вождь

Воллстонкрафт Мері

Волюнтаризм

Вотування

Вотум

Впорядкована (невпорядкована) багатопартійність

Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - ВКП(б)

Вступ та вихід з партії

Вузьке визначення політичної партії

 

Г

 

Гаєк Фрідріх Авґуст фон

Ґанді Могандас Карамчанд

Гарантії діяльності політичних партій України

Гасло політичне

Гауляйтер

Гвельфи, гіббеліни

Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх

Гегемонізм

Гегемоністська (моноцентрична) партійна система

Гегемонія

Гедисти

Генеральний секретар 

Генетична модель походження партій (партії внутрішнього та зовнішнього походження)

Геронтократія

Ґестапо

Гетерогенне суспільство

Гетерогенні партії

Гільдійський соціалізм

Гімн

Гіпердемократія

Гітлер (Шікльгрубер) Адольф

Глава держави

Глава уряду

Глибока екологія

Глобалізм

Гнучкі партії

Гоббс Томас

Ґоллізм

Ґоллістські партії

Ґолль Шарль де

Голова Верховної Ради України

Головна Руська Рада

Гоміньдан

Гомогенне суспільство

Гомогенні партії

Гомруль

Грамші Антоніо

Громадська організація

Громадянська інфантильність

Громадянська непокора

Громадянське суспільство

Громадянські свободи

Групи інтересів (тиску)

Групове змагання

Грушевський Михайло Сергійович

 

Д

 

Два-і-пів партійна система (модифікована двопартійність

Двоблокова коаліція

Двоблокова партійна система (система альтернативних коаліцій)

Двопалатний парламент (бікамералізм)

Двопартійна домінуюча система

Двопартійність

Двостороння опозиція

Дебати

Дезавуювання

Дезінформація

Деідеологізація

Декларація

“Декларація принципів”

Делегат

Демагогія

Демарш

Демократія

Демократизація

Демократична партія США

Демократичне правління

Демократичний соціалізм

Демократичний централізм

Демократичні партії

Демонстрація

Денацифікація

Департизація

Деперсоналізація партійної діяльності

Депутат

Депутатська етика

Депутатське звернення

Депутатський запит

Депутатський імунітет

Депутатський мандат

Депутатський корпус

Депутатські групи (фракції)

Держава загального добробуту

Державний капіталізм

Державний контроль за діяльністю політичних партій в Україні

Державно-публічні функції партії

Деструкція

Де-факто

Джентльменська  угода

Джентіле Джованні

Джерела фінансування політичних партій

Джеррімендеринг

Джихад

Джілас Мілован

Диверсія

Дигери

Диктатор

Диктатура

Диктатура пролетаріату

Дисидент

Дискредитація

Дискреційні повноваження

Дискримінація

Дисципліна

Дифамація

Дифузія

Дізраелі Бенджамін

Діксікрати

Догматизм

Догматична гегемоністська партія

Догматична однопартійна система

Догматична партія

Договір політичний

Доктрина

Доктринні (недоктринні) партії

Домінуюча коаліція

Домінуюче керівництво

Донцов Дмитро Іванович

Доповнюючі партії

Допоміжні партії

Досконала (чиста) двопартійність

Доцентрова конкуренція

Дрібнобуржуазні партії

Дюверже Моріс

Е

 

Евола Юліус

Егалітаризм

Еклектика

Екологізм (енвіроументалізм)

Екологічна політика

Екологічні партії (партії зелених)

Економізм

Економічний детермінізм

Експлуатація

Експресивна функція партій

Експропріація

Екстремізм

Екстремістські організації

Електоральна ефективність партії

Електоральна партія

Електоральний успіх партії

Електорат

Електорат думки

Електорат приналежності

Елементи (індикатори) політичної партії

Елітаризм

Елітарні партії

Еллінек Георг

Емансипація

Емпіричний рівень соціополітичних поділів

Енвіроументалізм

Енгельс Фрідріх

Ерозія контрольних функцій партій

Ерозія політичної лояльності

Ескалація

ЕТА

Етапи історичного розвитку партій

Етатизм

Етичні принципи партійної діяльності

Етнічні (національні) партії

Ефективна кількість партій

Ешелони влади

 

Є

Єврокомунізм

Європарламент

Європейські партії

Єдиний фронт

 

Ж

Жовта преса

     З

Заангажованість політична

Заборона на професії

Заборона політичної партії в Україні

Загальна декларація прав людини

Загальне виборче право

Загальнолюдські цінності

Загальнонародні партії

Загальнонародні партії популістського способу виборчої підтримки

Загальнонаціональні партії

Заїчневський Петро

Заколот

Закон

Закон нерівномірного і комплексного розвитку

Закон України “Про вибори народних депутатів України”

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із запровадженням державного фінансування політичних партій в Україні”

Закон України “Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність”

Закон України “Про об’єднання громадян”

Закон України “Про об’єднання громадян” про політичну партію

Закон України “Про політичні партії в Україні”

Закон України “Про статус народного депутата України”

Закон України “Про Центральну Виборчу Комісію”

Законодавча влада

Законодавча ініціатива

Закрита модель партії

Залізний закон зарплати

Залізний закон олігархії

Залученість

Замороження партійних систем

Засоби масової інформації (ЗМІ, мас-медіа)

Застава

Заходи, які можуть вживатися до політичних партій в Україні

Звернення Президії Верховної Ради України “До політичних партій, рухів, організацій республіки”

Згуртованість

Зелені

З’їзд

Змагальницькі партії

Змінна партійна система

Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система

Змішана виборча стратегія партії

Змішана модель демократії

Змова

I

 

Ідеал демократичного правління

Ідентифікація політична

Ідеологічна дистанція

Ідеологічна гегемоністська партія

Ідеологічна партійна система

Ідеологічно децентралізовані партії

Ідеологія

Ідеологія радикальних політичних об’єднань

Ідеологічні (програмні, світоглядні) партії

Ієрархія

Імідж

Іміджмейкер

Імперативний мандат

Імперіалізм

Імпічмент

Інаугурація

Інвеститура

Індекс агрегації

Індекс ефективної кількості партій

Індекс мовно-етнічної фрагментаризації

Індекс поляризації (ідеологічної дистанції)

Індекс релігійної фрагментації

Індекс урядової відповідальності

Індекс урядової істотності

Індекс урядової участі

Індекс фракційності

Індемнітет

Індивідуалізм

Індивідуальне (групове) змагання

Індивідуальне членство в партії

Індикатори політичної партії

Індустріальне суспільство

Ініціативні партії

Інквізиція

Інкумбент

Інсинуація

Інспірація

Інституалізація партій

Інституційні гарантії демократії

Інтегральний націоналізм

Інтеграційні партії (партії інтеграції)

“Інтернаціонал”

Інтернаціонал (І) (Міжнародний Союз Робітників)

Інтернаціонал (ІІ)

Інтернаціонал (ІІ ½)

Інтернаціонал (ІІІ)

Інтернаціонал (ІV)

Інтерпеляція

Інформація

Інцидент

Ірландська республіканська армія (ІРА)

“Іскра”

Ісламізм

Ісламський соціалізм

Ісламський тероризм

Ісламський фундаменталізм

Істеблішмент

Історична еволюція законодавства про політичні партії

Історичний матеріалізм

Істотні (релевантні) партії (партії з високим рівнем репрезентаційності)

К

 

Кабінет

Кабінет Міністрів України

Каденція

Кадри

Кадрові партії

Казарменний комунізм

Казус беллі

Камарилья

Кандидат у депутати

Капіталізм

Капітуляція

Кар’єризм

Карт-бланш

Касація виборів

Каста

Катедер-соціалізм

“Катехізис революціонера”

Католицькі партії

Каутський Карл

Каутскіанство

Квазіпартії (псевдопартії)

Кваліфікована більшість

Кворум

Квота

Кейнс Джон Мейнард

Кейнсіанство

Кельзен Ганс

Кирило-Мефодіївське товариство

Кількість партій

Кінець ідеології

Кланові партії

Класифікація багатопартійних систем

Класова боротьба

Класові партії

Класовий антагонізм

Класократія

Клерикалізм

Клерикальні партії

Клієнтела

Клієнтельські партії

Кліка

Клуб якобінців

“Книга Битія Українського Народу”

Коаліційна стратегія

Коаліційне керівництво

Коаліційний кабінет більшості (коаліція більшості)

Коаліційний потенціал партії

Коаліційний уряд (урядова, правляча коаліція)

Коаліційні партії

Коаліційні переговори

Коаліція

Коаліція більшості

Коефіцієнт членства

Кокус

Колегіальність

Колективізм

Колективна стратегія ідеологічної поляризації

Колективне членство в партії

Колектократія

Колабораціоністи

Комплементарні партії

Компроміс

Комунізм

Комуніст

Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС)

Комуністичний анархізм

Комуністичний Інтернаціонал

Комуністичний Інтернаціонал Молоді (КІМ)

Комуністичні партії

Комюніке

Конвергенція

Конгрес

Конкурентна партійна система

Консенсус

Консенсусна модель демократії

Консервативна партія Сполученого Королівства

Консервативна революція

Консервативний перелом

Консервативні партії

Консерватизм

Конституційна більшість

Конституційна угода

Конституційний Суд

Конституційний Суд України

Конституціоналізм

Конституція

Конституція України

Конституція України про політичні партії

Контрасигнування актів глави держави

Контр-еліта

Контрольний пакет акцій

Контрреволюція

Конфесійні партії

Конфігурація партійної системи

Конфлікт

Конфлікт інтересів

Конформізм

Конфронтація

Концепція спонтанних порядків

Кооптація

Корпоративізм

Корпоративна держава

Корупція

Космополітизм

Костомаров Микола

Коул Джордж Дуглас Хоуард

Кошти та майно політичних партій

Країни нової демократії

Креатура

Кредо

Криволінійна невідповідність

Криза партій

Криза партійного керівництва

Критерії демократичної законності

Кропоткін Петро Олексійович

“Круглий стіл”

Ксенофобія

Кулуари

Культ особи

Культурна революція

Культурно-етнічний поділ

Культурно-національна автономія

Кумир

Кумулятивний розвиток

Куріальна виборча система

Л

Лассаль Фердінанд

Ле Пен Жан-Марі

Левелери

Легальний марксизм

Легальні (нелегальні) партії

Легіслатура

Легітимація

Легітимація зверху

Легітимація знизу

Легітимація партій

Легкий антропоцентризм

Лейборизм

Лейбористська партія Сполученого Королівства

Лейбористські партії

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч

Ленінізм

Ленінізм та сталінізм

Ленінська партія

Липинський В’ячеслав

Лібералізм

Ліберальне товариство реєстрації виборців

Ліберальний Інтернаціонал

Ліберальні партії

Ліберально-демократична теорія політичних партій ХХ ст.

Лібертаризм

Лівизм (трипартійність зразка 1900 року)

Лівий екстремізм

Лівий тероризм

Ліві

Ліві комуністи

Ліві некомуністичні партії.

Ліві партії

Ліві соціалісти

Ліво-лібертіальні партії

Ліво-права шкала

Ліворадикальні (ультраліві) партії

Ліво–соціалістичні партії (малі ліві)

Лівоцентристський лібералізм

Лівоцентристські партії (партії лівого центру)

Ліквідаторство

Лінії суспільного розмежування

Лінча суд

Лобі

Лозунг

Локаут

Лоялісти

Лояльність

Лукач Дьордь

Люксембург Роза

 

М

 

Магічна формула

Мажоритарна виборча система

Мажоритарна модель демократії

Макіавеллізм

Маккартизм

Мала коаліція

Малі ліві партії

Малі партії

Мандат

Маніпуляція

Маніфест

Маніфест Комуністичної партії

Маніфестація

Мао Цзедун

Марат Жан Поль

Маргінали

Маргіналізація політичних партій

Маргінальні партії

Маркетингова стратегія партії

Маркс Карл

Марксизм

Марксизм-ленінізм

Маркузіанство

Мартов (Цедербаум) Юлій Осипович

Мас-медіа

Маса

Масові партії  (партії масової мобілізації)

Масони

Матеріалізм

Мафія

Меншовизм

Меритократія

Меркантилізм

Месіанство

Месіонерські партії

Метафізична (технічна) двопартійність

Між Сціллою і Харибдою

Міжнародна діяльність політичних партій України

Міжнародне товариство робітників

Міжнародний сіонізм

Міжнародний союз молодих соціалістів

Міжнародний союз робітників

Мілітаризм

Мілітаристський соціалізм

Міль Джон Стюарт

Мінімально виграшна коаліція

Мінімально наближена коаліція

Міністр без портфеля

Містифікація

Місце партії в системі влади

Мітинг

Міф

Міхельс Роберт

Міхновський Микола

Мобілізація

Моделі демократії

Модернізація

Модифікована двопартійність

Модус

Модус вівенді

Молодогегельянці

Монархізм

Монархічні партії

Монопартія  (одинична тоталітарна партія)

Монополістичний капіталізм

Моноцентрична партійна система

Монтеск’є Шарль-Луї

Мораль

Мораторій

Моррас Шарль

Мультипартійна коаліція

Мультипартійна політична система

Муссоліні Беніто

Мусульманські партії

Мютюалізм

М’яке (преференційне) голосування

 

Н

 

Надлишкова коаліція Надлишок істотності

Назва політичної партії

Назва та символіка політичних партій України

Народна демократія

Народна партія 

Народна революція

Народний депутат України

Народний капіталізм

Народний фронт

Народництво

Народно-демократичні революції

Насильство

Натовп

Науковий комунізм

Нацизм

Націократія

Націоналізм

Націоналістичний тероризм

Націонал-комунізм

Націонал-соціалізм (нацизм)

Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини

Національно-визвольні партії

Невпорядкована багатопартійність

Невтручання держави

Негативне рекламування

Недоктринні партії

Нейтралітет

Неістотні партії

Некомуністичні ліві партії

Неоконсерватизм

Неоконсервативна революція

Неолібералізм (соціальний лібералізм)

Неоліберальний консенсус

Неомарксизм

Неонацизм

Неофашизм

Неписана конституція

Непохитні партії

Неофемінізм

Непряме (колективне) членство в партії

Непрямі вибори

Нетрадиційні партії

Неурядові організації (НДО)

Неформальні об’єднання

Нечаєв Сергій

Нечаєвщина

Нігілізм

Нові ліві

Нові партії

Нові праві (ультраправі партії нового типу)

Номенклатура

Номерна класифікація партійних систем

Номінація

Нонконформісти

Нормативний рівень соціополітичних поділів

 

О

 

Об’єднання громадян

Об’єктивна інституалізація партії

Обмеження діяльності та делегалізація партій

Обмеження утворення і діяльності політичних партій України

Обмеження фінансування політичних партій України

Обмежувальні (підривні) партії

Обструкція

Одинична тоталітарна партія

Однопалатний парламент (одно камерність)

Однопартійна система

Однопартійне керівництво

Однопартійне правління

Однопартійність

Ознаки політичних партій

Олігархічні партії

Омбудсмен

Опозиційна партія

Опозиція

Опортунізм

Оптимати, популярії

Організаційна інкапсуляція

Організаційний рівень соціополітичних поділів

Організаційні функції партії

Організаційно сильні (слабкі) партії

Організація українських націоналістів (ОУН)

Організованість

Орден мечоносців

Ортодокс

Основний закон України

Основні вибори

Остракізм

Острогорський Мойсей Якович

Отзовізм

Оточення партійної системи

Охлократія

 

П

Паблік рілейшнз (Піар)

Пагуошський Рух

Палата

Парадигма

Параметри виборчого ринку

Паризька Комуна

Паритетне правління

Парламент

Парламентаризм

Парламентська більшість

Парламентська коаліція

Парламентська криза

Парламентська опозиція.

Парламентська республіка

Парламентські (позапарламентські) партії

Партійна держава

Партійна дисципліна

Партійна еліта

Партійна коаліція

Партійна лояльність

Партійна “машина”

Партійна символіка

Партійна система

Партійна система з відкритою, обмеженою конкуренцією та без конкуренції

Партійне керівництво

Партійне керівництво державою

Партійність

Партійний бос

Партії авангардного типу

Партії внутрішнього (парламентського) походження

Партії вождистського типу

Партії демократичного (недемократичного) типу керівництва

Партії зелених

Партії зовнішнього (позапарламентського) походження

Партії інтеграції

Партії інтересу

Партії-крила

Партії лівого центру

Партії масової мобілізації

Партії нового типу

Партії нової політики

Партії-обгортки

Партії патронажу

Партії позапарламентського походження

Партії правого центру (правоцентристські партії)

Партії протесту

Партії репрезентації

Партії старого типу

Партії фахового та територіального типу організації

Партії з високим рівнем репрезентативності

Партії з зовнішньою  (внутрішньою) легітимацією

Партії і демократія

Партії центру (центристські партії)

Партія - аристократичне угруповання

Партія виборців

Партія вірних (партія-закон)

Партія влади

Партія-гегемон

Партія-громада

Партія-держава (монопартія)

Партія для всіх

Партія-закон

Партія знаті (нотаблів)

Партія-комітет

Партія ленінського типу

Партія-маятник (третя партія)

Партія нотаблів

Партія-петля

Партія - політичний клуб

Партія принципу

Партія-сателіт

Партія-союзник

Партія успіху

Партикуляризм

Партократія

Партологія (теорія політичних партій)

Пасивна адаптація партії

Пасивне виборче право

Патерналізм

Патріотизм

Пацифізм

Педіеї, паралії, популари

Первинні вибори (праймеріз)

Переворот

Переддомінуюча партія

Перехідна система

Перехідне (посттоталітарне) суспільство

Петиція

Писана конституція

“Підвішений” парламент

Підривні партії

Підходи до визначення політичної партії

Платформа політична

Плебеї

Плебісцит

Плебісцитарна демократія

Пленум

Плеханов Георгій Валентинович

Плутократія

Плюралізм (багатоманітність)

Плюральний вотум

Повстання

Погоджувальна Рада депутатських груп (фракцій)

Поділ центр-периферія

Позапарламентські партії

Показник двопартійності

Політик

Політика

Політика апартеїду

Політика “батога і пряника”

Політика єврокомунізму

Політика гойдалок

Політика партії

Політика подвійних стандартів

Політика “полювання на відьом”

Політика “санації”

Політика уряду

Політична боротьба

Політична відповідальність

Політична етика

Політична ефективність партії

Політична заява

Політична ідеологія

Політична конкуренція

Політична мобілізація

Політична обстановка

Політична організація

Політична партія

Політична патологія

Політична позиція

Політична сила

Політична ситуація

Політична чернь

Політичне поле партійної системи

Політичне середовище

Політичне функціонування

Політичний досвід

Політичний лідер

Політичний ринок

Політичний спектр

Політичний страйк

Політичний центр партійної системи

Політичні актори

Політичні альтернативи

Політичні групи Європарламенту

Політичні заохочення

Політичні інститути

Політичні партії – суб’єкти виборчого процесу

Політичні партії США

Політичні партії України

Політичні переконання

Політичні свободи

Поляризація (ідеологічна дистанція)

Поляризована система

Поняття політичної партії

Попередження про недопущення незаконної діяльності політичної партії

Попередні вибори

Популізм

Популістська тоталітарна партія

Популістські партії

Пороги розвитку політичних партій

“Порожня” організація партії

Порядок денний.

Порядок створення політичної партії в Україні

Посередня партія (соціально децентралізована партія)

Посередня система

Постанова Президії Верховної Ради України “Про власність Компартії України та КПРС на території України”

Постанова Президії Верховної Ради України “Про укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 р. “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”, “Про заборону діяльності Компартії України”

Постанова  урядова

Постколоніальна однопартійність

Посттоталітарне суспільство

Постіндустріалізм

Постіндустріальне суспільство

Потенціал керівництва

Потенціал шантажу

Потенційний електорат

Походження партій

Права людини

Права політичних партій

Права політичних партій в Україні

Правибори

Правий екстремізм

Правий лібералізм

Правий тероризм

Праві

Праві партії

“Правління партій”

Правляча коаліція

Правляча партія

Право громадян на об’єднання в політичні партії

Правова держава

Правова інституалізація політичних партій

Правова основа і регламентація діяльності політичних партій України

Правове регулювання організаційної побудови партій

Правове регулювання партійного керівництва

Правовий статус партій

Правозахисний рух

Праворадикальні (ультраправі) партії

Праворадикальні партії нового типу (нові праві)

Праворадикальні партії старого типу (старі праві)

Правоцентристські партії

Прагматизм

Прагматична партійна система

Прагматичні партії

Праймеріз

Представництво

Представницька демократія

Презентація

Президент республіки

Президент України

Президентська республіка

Президентські партії

Президія

Прем’єр-міністр

Прерогатива

Прес-конференція

Прес-секретар

Преференційне голосування

Припинення діяльності політичної партії

Притягання влади

Природна двопартійність

Приховані функції партій

Причини виникнення політичних партій

Проблемна орієнтація партії

Проблемно-орієнтовані партії

“Пробна куля”

Програма партії

Програматика політичних партій

Програмна стратегія

Програмні партії

Пролетарська революція

Пролетарські (робітничі) партії

Проміжні вибори

Промульгація закону

Проникнення

Пропаганда

Пропорційна виборча система

Пропорційно-мажоритарна виборча система

Просистемні (системні) партії

Протест політичний

Протестантські партії

Протокол

Протопартії

Процедура

Пруденція

Прудон П’єр Жозеф

Пряма демократія

Пряме (індивідуальне) членство в партії

Прямий мандат

Псевдо партії

Психологічна теорія політичних партій

Психологічна війна

Путч

П’ята колона

 

Р

 

Радикалізм

Радикальний теїзм

Расизм

Расова дискримінація

Реакційні (реваншистські) партії

Реакціонер

Реакція політична

Реваншизм

Реваншистські партії

Ревізіонізм

Революційна ситуація

Революція

Революція менеджерів

Революційні (авангардні, більшовицькі, ленінські) партії

Регіональні партії

Регламент

Регламент Верховної Ради України

Регламентація

Реєстрація політичних партій в Україні

Резолюція (ухвала)

Рейган Рональд Уїлсон

Рейганоміка

Рейтинг

Рейтингове голосування

Релевантна партія

Релігійний поділ

Релігійні партії

Ренегат

Репресії

“Рерум Новарум”

Республіка

Республіканізм

Республіканська партія США

Республіканські партії

Реставрація

Ресурси партії

Ресурси політичні

Ретроград

Референдум

Референдумкратія

Реформа політична

Реформізм

Реформістські партії

Реформований комунізм

Ринкова ортодоксія

Ринковий соціалізм

Ринок виборчого активізму

Ринок громадянської участі (партисіпації)

Ринок участі (партисіпації)

Рівень автономії партії

Рівень аспірації партій

Рівень ідентифікації виборців з політичною партією

Рівень інституалізації партії

Рівень істотності партії

Рівень прагнень (аспірації) партій

Рівень релігійної свідомості

Рівень репрезентативності (істотності) партії

Рівень системності партії

Рівень членства в політичних партіях

Рівність

Різночинці

Рікардо Девід

Родина політичних партій

Родові партії

Розгорнута неоконсерватизація

Розенкранц Карл-Фрідріх

Розкол

Розкол політичний

Розмерзання партійних систем

Розподіл влади

Розпорошена партійна система

Розширений порядок людського співробітництва

Роль ідеології в діяльності партій

Роль партій у житті суспільства

Російська соціал-демократична партія

Ротація

Роялізм

Руге Арнольд

Рузвельт Франклін Делано

Руссо Жан-Жак

Рухи політичні

 

С

 

Самоуправлінський соціалізм

Сателіт

Світоглядні партії

Світські партії

Свобода

Свобода думки

Свобода зборів

Свобода об’єднань

Свобода створення партій

Свободи політичні

Сектантство

Сексуальна революція

Секуляризація

Селянські партії

Сен-Симон Клод-Анрі, де Рувруа

Сепаратизм

Сепаратистські партії

Сесія

Сильна (слаба) виборча система

Сильне (стабільне) партійне керівництво

Симетричний бікамералізм

Симульований плюралізм

Синдикалізм

Система авторитарної псевдо партійності

Система альтернативних коаліцій

Система великих партій

Система домінуючої партії

Система кооперації партій (велика коаліція)

Система крайнього плюралізму (роздрібненої партії)

Система малих партій

Система нерівноваги

Система обмеженого (поміркованого) плюралізму

Система переддомінуючої партії

Система поляризованого плюралізму

Cистема поміркованого плюралізму

Система рівноваги

Cистема роздрібненої партії

Системи з більш ніж однією партією

Системні (просистемні) партії

Сім’ї політичних партій Європарламенту

Сім’я комуністичних партій

Сім’я консервативних партій

Сім’я ліберальних партій

Сім’я ліво-лібертіальних партій

Сім’я політичних партій

Сім’я праворадикальних партій

Сім’я соціал-демократичих партій

Сім’я християнсько-демократичних партій

Сіонізм

Складові генетичної моделі походження партій

Скрипник Микола

Слаба (сильна) виборча система

Сміт Адам

Соборність

Солідарність

Солідаризм

Сорель Жорж

Софізм

Соціал-демократичний консенсус

Cоціал-демократичні партії

Соціал-демократія

Соціал-реформізм

Соціал-шовінізм

Соціалізація політичних лідерів

Соціалізм

Соціалісти-рікардіанці

Соціалістична революція

Соціалістичний Інтернаціонал (Соцінтерн)

Соціалістичний Інтернаціонал Молоді (СІМ)

Соціалістичний робітничий Інтернаціонал

Соціалістичні партії

Соціальна база партій

Соціальна держава

Соціальна революція

Соціальне безумство

Соціальне партнерство

Соціальний дарвінізм

Соціальний лібералізм

Соціальні функції партії

Соціально децентралізована партія

Соціо-економічний (класовий) поділ

Соціополітичні поділи

Соціологічний закон Дюверже

Союз комуністів

Союз політичний

Союз робітничого класу і селянства

Співробітництво політичне

Спікер

Спілки об’єднань громадян

Спічрайтер

Способи обмеження конкуренції партійних систем

Способи організації партій

Способи утворення багатопартійності

Справедливість

Справжні (несправжні) партії

Стабілізована партійна система (мала коаліція)

Стабільна демократія

Стабільне партійне керівництво

Стабільність політична

Сталін Йосип Віссаріонович

Сталінізм

Старі (традиційні) партії

Старі праві (ультраправі партії старого типу)

Статус

Статус політичний

Статус-кво

Статут партії

Стереотип політичний

Стиль політичний

Стиль політичної конкуренції

Стимули партійної діяльності (природа участі)

Стійка (стабільна) демократія

Страйк

Стратегія і тактика політична

Стратегія партії

Струве Петро Бернгардович

Структура парламенту

Структуризація голосів виборців

Суб’єкти політики

Суб’єктивізм

Суб’єктивна інституалізація партії

Субординація

Суверенітет

Суквізм

Суфражизм

Сучасні партії

Схоластика

Сціборський Микола

 

Т

 

Тактика партії

Тенденції трансформації сучасних партійних систем

Теократія

Теорія коаліцій

Теорія  конвергенції

Теорія кризи партій

Теорія кризи партійного керівництва

Теорія максимально закритих коаліцій

Теорія мінімально виграшних коаліцій

Теорія однопартійності

Теорія партій у політичній думці Німеччини ХVII-XVIII ст.

Теорія партій у політичній думці Франції XVII-XVIII cт.

Теорія партій у політичній думці США XVII-XVIII ст.

Теорія партійних систем

Теорія перманентної революції

Теорія політичних партій

Теорія торгів

Теорія якості життя

Територіальна роздрібненість

Територіальне проникнення

Термідор

Тероризм

Терористичний акт

Тест репрезентативності

Тетчер Маргарет

Тетчеризм

Технічна двопартійність

Технократія

Технологічний детермінізм

Тип партії

Тип політичного режиму і партійне керівництво

Типи партійного керівництва

Типи політичних ідеологій

Типи соціополітичних поділів

Типологія партій

Типологія партій Вебера

Типологія партій Дюверже

Типологія партій Нейманна

Типологія партій Сартрі

Типологія партійних систем Блонд еля

Типологія партійних систем Дюверже

Типологія партійних систем Маєра

Типологія партій на основі кількісного критерію (номерна класифікація)

Типологія партій на основі якісних критеріїв

Типологія партійних систем перехідних суспільств

Типологія партійних систем Сарторі

Типологія партійних систем Сміта

Тиранія

Тіньовий кабінет

Ткачов Петро

Ткачовщина

Токвіль де Алексіс

Толерантність

Торі та віги

Тоталітарна однопартійна система

Тоталітарні партії

Тотальний

Традиція

Традиційна клієнтела

Традиційні партії

Традиціоналізм

Транзитні партії

Транснаціональні партії

Трансформація партійної системи

Трансформація політичної партії

Тред-юніонізм

Третій рейх

Трибунна функція партій

Тривалість існування партії

Трипартійність австралійського зразка

Трипартійність зразка 1900 р.

Троцький Лев

Троцькізм

У

 

Угодовство

Узгодженість

Узурпація

Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”

Указ Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”

Українізація

Українська військова організація (УВО)

Українська група сприяння виконанню гельсінських домовленостей. (Українська Гельсінська Спілка - УГС)

Українська Повстанська Армія (УПА)

Ультиматум

Ультраліві партії

Ультрамонтанство

Ультраправі партії

Ультраправі партії нового типу

Ультраправі партії старого типу

Унітарні партії

Уряд

Урядова заява

Урядова (правляча) коаліція

Урядова криза

Урядовий статус партії

Установчі збори

Усуспільнення виробництва

Утилітаризм

Утопізм

Утопічний соціалізм

Ухвала

 

Ф

Фабіанство

Фактори участі (партисипітації)

Фаланга

Фалангізм

Фальсифікація

Фанатизм політичний

Фашизм

Фашист

Фашистська національна партія

Фашистські партії

“Федераліст”

Федеративні партії

Фемінізм

Фермерські партії

Фіксоване (формальне) членство в партії

Фінансування виборчої кампанії

Фінансування політичних партій

Фінансування політичних партій в Україні

Фокус звернення партій

Фонди трудящих

Форма партійної системи

Форма та галузь застосування теорії політичних партій

Формальна (штучна) двопартійність

Формальне членство в партії

Формування виборчої програми

Формування громадської думки

Формування уряду

Форум

Фрагментація (фреквенція)

Фракції народних депутатів України

Фракційність

Фракція

Франко Іван Якович

Фреквенція

Фронт політичний

Фундаменталізм

Фундаментальні права

Функції партійних програм

Функції політичних партій

Функції партій в недемократичних та постколоніальних державах

Функціональний соціалізм

Функціонер політичний

Функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів

Функція босизму

Функція зв’язку

Функція керівництва

Функція мобілізації мас

Функція опозиції

Функція політичної ідентифікації

Функція формування політичних цілей та завдань

Фур’є Шарль

Фюрер

Фюрер-партія (партія вождистського типу)

Х

ХАМАС

Харизма

Харизматичний лідер

Харизматичні партії

Хартія

Хвильовий Микола

Хвостизм

“Хезболлах” (“Партія Аллаха”)

Холізм

Християнська демократія

Християнський соціалізм

Християнські (християнсько-демократичні) партії

Християнські принципи

Християнсько-демократичні партії

Хунвейбіни

Хунта

Ц

 

Цезаризм

Ценз

Центр політичний

Централізм

Центр (фокус) звернення партій

Централізовані (децентралізовані) партії

Центральний Комітет КПРС (ЦК КПРС)

Центризм

Центристські партії

Цинізм політичний

Ч

 

Часткове перекриття

Чартизм

Чернишевський Микола Григорович

Черчіль Уїнстон Леонард Спенсер

“Четверта влада”

Чинний націоналізм

Чиста двопартійність

Членство в партії

Членство в політичних партіях України та його обмеження

Чорні сорочки

Чорносотенці

Чотирипартійність

Ш

 

Шантаж

Шатобріан Франсуа Рене

Шведські консервативні партії

Шведський (функціональний) соціалізм

Ширак Жак Рене

Широке визначення політичної партії

Шістдесятники

Шовінізм

Шоу Джордж Бернард

Шредер Герхард

Штаб

Штірнер Макс

Штрейкбрехери

Штучна багатопартійність

Штучна двопартійність

 

Ю

 

 

Юдофобство

Юм Давид

Юніонізм

Юридична особа

 

 

Я

 

 

Ядро партійної системи

Язичеський імперіалізм

Якобінство

Яничари

 

А

 

Авангардизм (від фр. avant-garde – передовий загін). Одна з течій радикалізму, представники якої не визнають поступового, поетапного розв’язання суспільних проблем, намагаються знайти прості рішення, засоби, які б швидко привели до бажаних результатів. Авангардизм – це схильність рухатися “стрибками”, забігати наперед, перескакувати через послідовні етапи cуспільного розвитку. Авангардисти закликають дo “революційного  натиску”, “рвучкої атаки”, “штурму”. Для них типовим є песимізм щодо творчої ролі мас і віра у здатність героїв-одинаків творити історію.

 

Авангардні партії (партії авангардного типу). У минулому даний термін стосувався революційних, марксистсько-ленінських партій. У сучасній політичній теорії та практиці, як правило, зазвичай, не використовується. У розвинутих країнах практично не існує суперечностей з приводу збереження існуючої політичної системи. У результаті консенсусу з приводу основних питань політики  виділяти будь-яку партію як авангардну нема сенсу. З певними застереженнями до авангардних партій можна відносити ту політичну силу, яка бере на себе відповідальність за проведення структурних реформ (тетчеризм, рейганоміка).

 

Австромарксизм. Суспільно-політична течія, яка виникла на початку ХХ ст. у середовищі австрійської соціал-демократії під впливом теоретичних праць та політичної діяльності її ідеологів - Реннера, Бауера, Ф. і М. Адлера, Гільфердінга. Для австромарксизму характерною була ідеологія реформізму. Загалом австромарксизм представляв собою конгломерат найрізноманітніших наукових і політичних поглядів. Так, Ф. Адлер захоплювався вченням Маха, М.Адлер намагався об’єднати марксизм з неокантіанством, інші займалися виключно проблемами політичної економії. Серйозні протиріччя серед ідеологів австромарксизму мали місце і в питаннях політичної боротьби. У той час як Бауер був центристом, Реннер належав до правого крила партії, а Ф. Адлер, який починав як критик соціал-патріотизму в роки Першої світової війни, пізніше перейшов на позиції антикомунізму. Спільною для представників австромарксизму була схильність до компромісів і захоплення лівацькою фразеологією. Значний внесок австромарксистів у розвиток національного питання. Австромарксисти відіграли провідну роль у створенні 2 ½ Інтернаціоналу (1921-1923). Лінцська програма австрійської соціал-демократичної партії (1926) теоретично визнавала можливість диктатури пролетаріату для подолання опору буржуазії законному уряду робітничого класу. Для оборони від зростаючої загрози фашизму австрійська соціал-демократична партія створює масову збройну організацію трудящих (Шуцбунд) і в лютому 1934 р. закликає трудящих до збройного виступу проти австрофашистського уряду. Після захоплення (аншлюсу) Австрії Німеччиною австромарксисти вважали, що звільнитись від фашизму можливо лише в результаті загальнонімецької революції і що й після неї Австрія залишиться у складі Німеччини. Після Другої світової війни австромарксисти повністю перейшли на ідейні позиції європейської соціал-демократії і остаточно відмовились від марксизму.

 

Автономія партії. Структурна незалежність політичної партії від інших політичних інститутів та організацій, які діють всередині чи за межами країни. Характеристиці цього поняття присвятили свої праці Сарторі та Панеб’янко. На думку останнього, партія автономна настільки, наскільки вона незалежна від контрольованих іншими організаціями ресурсів. Це відповідає тезі Лагруа про те, що партії – це елементи “системи організації”, кожна з яких підвладна змінам, що відбуваються в окремій частині системи. Партії можуть відмовлятися від своєї автономії на користь інших суспільних інститутів, які забезпечують їм фінансування, членів чи лідерів. Структурні обмеження на автономію партій можуть також бути наслідком їх взаємин з іншими партіями країни чи закордонними організаціями. Дослідження, проведені Джанкою, показують, що фактори, які здатні підірвати автономію партій, не пов’язані між собою. Розрізняють автономію фінансової та членської бази, автономію керівництва, автономію партнерства.

Автономія партійного керівництва. Один з елементів, який визначає автономію партії, її самостійність та незалежність. Автономія партії є тим вищою, чим незалежнішою є вона у формуванні своїх керівних органів від інших політичних інститутів. Низька автономія партійного керівництва особливо характерна для партій з колективним (непрямим) членством (наприклад лейбористських, частини християнсько-демократичних партій).

Автономія партнерства партії. Один з елементів, який визначає автономію партії і вказує на характер її міжпартійних зв’язків. Дюверже виділив три типи міжпартійних коаліцій – виборчі, парламентські й урядові. Виборчі коаліції найменшою мірою підривають автономію партій, а урядові – найбільшою. Партії-сателіти в країнах Східної Європи представляли собою найяскравіший приклад втрати партією своєї автономії. Багaто партій, вступає у стосунки з міжнародними об'єднаннями партій чи іноземними урядами, що теж може негативно позначитися на рівні їх автономії. Особливо виразно це прослідковується на прикладі комуністичних, а також соціалістичних, християнсько-демократичних та ліберальних партій. Всі перелічені політичні напрямки формували власні міжнародні організації і проявляли в них той чи інший ступінь солідарності, яка обмежує автономію партій.

Автономія фінансової бази партії. Один з головних елементів, який визначає автономію партії. Джерела фінансування політичних партій є різними. У США партії загалом не мають багато коштів кандидат у депутати бере їх безпосередньо з власних внесків або від груп підтримки. Поза США партії, в основному, збирають кошти і визначають їх використання самостійно. Чим меншою є залежність політичної партії від зовнішніх джерел фінансування, тим вищою є її автономія.

Автономія членської бази партії. Один з елементів, що визначає автономію партії. Дюверже розрізняв пряме (індивідуальне) та непряме (колективне) членство в партії, маючи на увазі різницю між добровільним вступом в партію і членством, яке витікає з участі особи в якійсь іншій організації (наприклад у профспілках). Це важлива різниця, оскільки партії з непрямим членством, на зразок Лейбористської партії Великобританії, менш автономні, ніж партії, засновані лише на індивідуальному типі членства. Тим не менше, в 1960 році, за даними досліджень Джанди, менше 10% існуючих у світі партій допускали непряме членство, в той час як близько 20% взагалі не знали формального членства в партії. Оскільки дані про чисельність партій часто є недостовірними чи взагалі відсутні, Лоусон рекомендував приділяти більше уваги кількості голосів, отриманих партією на виборах, ніж декларованій нею кількості членів.

Авторитарна однопартійна система. Тип однопартійної системи, яка не має достатньої влади та амбіцій, щоб підкорити своєму впливові все суспільство. Авторитарна однопартійність характеризується обмеженням політичної активності опозиції. Певна кількість груп утримується від участі в політичному житті. Авторитарна однопартійність є системою державного контролю, але меншої ідеологічної сили та здатності до мобілізації. Крім того, контроль здійснюється за допомогою звичайних інструментів влади, наприклад права. Авторитарна система може відповідати певному видові політичної демократії. Турецька однопартійність (1923-1946) вважається класичним зразком цього типу партійних систем. Вона ніколи офіційно не визнавала політичної монополії. Для її лідерів ідеалом залишалась багатопартійна система, а монополія була лише результатом особливої політичної ситуації, що склалась у Туреччині. Дану систему, яка хоча й не була тоталітарною, не можна кваліфікувати і як демократичну. Вибори практично були плебісцитами одного кандидата, а основні політичні свободи залишалися дуже обмеженими. Для означення партійних систем з єдиною нетоталітарною партією в літературі зустрічаються такі визначення: "однопартійна догматична модель" (Сарторі), "природна однопартійність" (Блондель), "однопартійний плюралізм" (Ла Паломбара).

 

Авторитарні партії (від лат. autoritas – цілковита влада). Тип політичних партій, які в ході політичної конкуренції застосовують обмежуючі виборчі стратегії. На відміну від змагальницьких партій  даний тип політичних партій характерний для недемократичних політичних режимів.

 

Агітація (від лат. agitatio – приведення в рух, спонукання). Один із дійових засобів політичного впливу на маси, ідеологічна зброя у боротьбі класів та партій між собою. Агітація полягає у поширенні шляхом бесід, доповідей, виступів на мітингах, зборах, через газети, книги, кіно, інші засоби наочності, образотворче мистецтво та художню літературу певних ідей і лозунгів, які спонукають маси до активних політичних дій, впливають на їхню свідомість та настрій. Див. Виборча агітація.

 

Аграрні (селянські, фермерські) партії. Партії, центром звернення і соціальною базою яких є сільське населення. У 90-х рр. ХІХ ст. німецький економіст, правник та соціолог, автор праці “Ризики аграризму для Німеччини” (1901) А. Є. фон Шарль (1831-1903) вперше вживає термін аграризм. В Німеччині 1893 р. створено Земельний союз. Аграрні партії виникають в країнах, у яких в силу існування елементарної соціальної структури, яка спиралась на дуже обмежений промисловий розвиток, антагонізм "консерватори-ліберали" набув форми соціополітичного поділу центр-периферія. Приблизно так складалася ситуація в Австралії, Скандинавських країнах, Швейцарії та Канаді, де перед Першою світовою війною виникають перші аграрні партії. (Див. Трипартійність австралійського зразка). До найвпливовіших аграрних партій належали: Чеська аграрна партія (заснована у 1899 р.) та Болгарський народний союз (1899). У країнах Західної Європи аграрні партії були найпоширеніші в Данії, Ірландії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. У США фермерська партія намагалась стати впливовою третьою партією за рахунок популізму.  У 1924 р. створено Міжнародне аграрне бюро з штаб-квартирою у Празі, яке об’єднало 20 аграрних партій Європи. Подібно до лейбористських партій, які формувались на базі робітничих профспілок, аграрні партії розвивались на основі сільських кооперативів та селянських спілок. Аграрні партії виступали за приватне, але демократичне володіння землею, визнання аграрного сектора як визначального чинника добробуту народу і сили держави, участь селян у політичній владі власних держав. Після Другої світової війни аграрні партії поступово втрачають свої позиції. З 1957 до 1965 рр. Норвезька та Фінська аграрні партії змінюють назви на Центральну партію, а Шведська – на Шведську народну партію.

 

Аденауер Конрад (1876-1967). Державний та політичний діяч Німеччини. У 1901 р. закінчив університет і став адвокатом. У 1917-1933 рр. – обер-бургомістр Кельна. У 1920-1932 рр. – голова пруської Державної Ради. Один із керівників католицької партії “Центр”. З 1946 р. – голова Християнсько-Демократичного Союзу (ХДС). У 1949-1963 рр. – федеральний канцлер Німеччини.

Адитивна (субадитивна, суперадитивна) коаліція. Тип виборчої коаліції, при якій політичні партії, що входять до її складу, отримують підтримку виборців, яка дорівнює сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу сумарну підтримку, називаються субадитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються суперадитивними. Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний з об’єднанням споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж електорату. Їх об’єднання не приводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відтоку підтримки до інших політичних угруповань. Другий тип коаліцій має місце тоді, коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається за умови, що в рамках коаліції є задіяними такі політичні актори, які порушують програмну цілісність та ідентичність об’єднання, що веде до відтоку від нього різних виборчих сегментів, які не вважають дану коаліцію своєю. Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти і примножити свій електорат. До того ж додалися голоси тих, що підтримують сам факт об’єднання політичних сил. Крім того, спрацьовує “психологічний ефект”, описаний Дюверже – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним, оскільки вказує на здатність еліти до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правової точки зору політичні партії можуть брати у виборах як партійні коаліції, виборчі блоки чи окремі партії. У кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкту виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

 

Адлер Фрідріх (1879-1960).  Австрійський політичний діяч, філософ, письменник. Син засновника та керівника Соціалістичної партії Австрії Віктора Адлера, першого міністра закордонних справ Австрійської республіки. У 1907-1911 рр. професор університету в Цюріху та редактор органу соціал-демократичної партії Швейцарії “Фолькстрехт”, пізніше в 1911-1934 рр. редагував та видавав теоретичний орган соціал-демократичної партії Австрії ”Дер Кампф”, у передвоєнні та воєнні роки керував лівим крилом австрійської соціал-демократії. У 1916 – застрелив  австрійського прем’єр-міністра на знак протесту проти оголошення військового стану, за що був засуджений на 18 років тюремного ув’язнення. Після амністії, у 1919-1923 рр. – депутат австрійського парламенту. У 1921-1923 рр. – генеральний секретар  ІІ і ІІ ½  Інтернаціоналу, з 1923 по 1940 – секретар виконкому Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, у 1940 р. емігрував до США. Адлер був одним із основних теоретиків австромарксизму. У ряді праць – “Відновлення Інтернаціоналу”, “Енгельс і природничі науки” - виступав за революційний шлях завоювання політичної влади пролетаріатом. Однак згодом Адлер почав підтримувати погляди про важливість перемоги пролетаріату в парламентських виборах, отримання в парламенті більшості, що відкрило б можливість до мирного переходу політичного керівництва в державі до рук робітників та побудови парламентської соціалістичної демократії. Виступав проти радянського керівництва і комуністичних партій, об’єднаних в Комінтерн.

 

Адміністративний апарат (апарат державного управління). Див. Виконавча влада.

 

Адміністративний ресурс. Вплив на політику неполітичними методами з боку органів державної влади задля досягнення вигідного для неї результату. Адміністративний ресурс (тиск, адміністративне підпорядкування і регламентація діяльності суб’єктів політики) найчастіше використовується в недемократичних режимах під час виборчої кампанії, що суттєво порушує принцип рівності політичного змагання і деформує результати народного волевиявлення.

 

Активна адаптація партії. Система взаємин партії з політичним середовищем, в якому вона перебуває. Пасивна адаптація - це реагування партією на зміни, що відбуваються в соціальному середовищі. Активна адаптація - здатність передбачати майбутні напрямки зміни суспільного оточення і відповідно до цього приймати певні організаційні та функціональні рішення.

 

Активне виборче право. Право громадян брати участь у голосуванні на виборах до органів державної влади. В Україні це право настає після того, як людині виповнюється 18 років. Див. Пасивне виборче право.

 

“Аль-Кайда”(“Аль-Каіда”). Міжнародна терористична організація ісламських фундаменталістів, створена у 1988 р. Усамою Бен Ладеном. Основна мета діяльності – боротьба проти США, Ізраїлю, країн Західної Європи, підтримка інших терористичних мусульманських організацій. “Аль-Кайда” має розвинену структуру по всьому світу, застосовуючи на практиці тактику “сплячих” агентів. Бойові угруповання “Аль-Кайди” беруть участь у збройній боротьбі в Індії, країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, СНД, колишньої Югославії. Штаб-квартира організації спочатку знаходилась у Судані, потім у Саудівській Аравії, а згодом в Афганістані. В 1995-2001 рр. бойовики “Аль-Кайди” організували ряд великомасштабних терористичних актів (серед яких і теракти 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні). Останнім часом “Аль-Кайда” активно співпрацювала із рухом “Талібан” в Афганістані, де знаходилась її штаб-квартира і військові бази. За твердженнями офіційних американських ЗМІ основні сили “Аль-Кайди” були розгромлені під час війни США і їх союзників у Афганістані восени 2001 р. Однак за іншими даними, керівництво і бойовики “Аль-Кайди” продовжують переховуватися на території Пакистану, Індонезії, Ємену, Філіппін та інших держав т.зв. “осі зла”.

 

Альтернативний стиль життя. Одне з програмних положень партій нової політики. Суть його полягає у боротьбі за нову якість соціального життя, найповнішим виразом якої є прагнення до розширення ринку участі громадян.

 

Альтернативні вибори (від лат. alternare – заміна одного іншим). Обрання громадянами свого представника до складу представницького органу, керівника закладу або лідера громадської організації чи партії, що передбачає необхідність вибору одного з двох або більшої кількості конкуруючих претендентів.

 

Альтернативні рухи (від лат. alterno – чергую, змінюю). Тип суспільних рухів, відмінний від традиційних (робітничих, національно-визвольних, тоталітарних). Альтернативні рухи (їх називають ще “новими громадськими рухами”, “нетрадиційними партіями”) стали помітною політичною силою у країнах Західної Європи  в 70-х рр. ХХ ст. До їх числа відносять екологічні, феміністські, зелені рухи. Альтернативними вони вважаються через те, що протиставляють себе державному офіціозу, традиційним партіям та рухам, які через свою інтегрованість у політичну систему, втягнутість у змагання за традиційні політичні цілі виявляються неспроможними ефективно розв’язувати реальні проблеми людського життя, постають антитезою поширеної в сучасному суспільстві аполітичності. Люди, які виступають за недопущення воєн, роззброєння, збереження довкілля, проти будівництва нових АЕС, на захист прав споживачів, літніх людей та ін., прагнуть самі розпоряджатися власною долею, відвести загрозу життю, не покладаючись на політиків, які втратили суспільну довіру. Ознаками альтернативних рухів є також низький рівень інституційності, переважання локальних і практичних дій. Особливістю альтернативних рухів є те, що їх діяльність спрямована не на завоювання влади, а на зміни у системі потреб та цінностей, світогляді та свідомості людей. У постіндустріальних суспільствах альтернативні рухи стали атрибутом стабільного, демократичного, багатого суспільства.

 

Альянс (від фр. alliance – союз, об’єднання). Об’єднання кількох держав, організацій, партій на основі договірних стосунків. Ліберальна організація, яка виникла в Бельгії у 1841 р. за участю масонів. У 1846 р. відбувся перший з’їзд цієї організації, який вважають першим з’їздом лібералів.

 

Американська модель демократії. Одна з моделей демократії. Її характерними рисами є: 1) концентрація виконавчої влади, 2) розподіл влад, 3) збалансований бікамералізмом, 4) двопартійна система, 5) гетерогенні політичні партії з подібними програмами, 6) плюралістична виборча система, 7) федералізм, 8) писана конституція та право меншості на вето. Чотирма своїми ознаками (1,4,5,6) американська модель демократії наближається до мажоритарної, і чотирма (2,3,7,8) – до консенсусної. Це дає підстави вважати, шо США є яскравим прикладом змішаної демократії мажоритарно-консенсусного типу.

 

Американська та британська двопартійність. Історичні різновиди двопартійної системи, які відрізняються між собою як організаційною будовою, так і характером політичного режиму. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають більш як вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме цієї системи. Ідеологією трьох з чотирьох згаданих партій можна вважати неоконсерватизм, а ідеологією Лейбористської партії — тред-юніонізм. Для американських партій характерним є кадровий тип організаційної структури, тоді як для англійських — масовий. Британська та американська двопартійні системи відрізняються насамперед структурами своїх провідних партій. У Великобританії партіям притаманний високий ступінь централізації, тобто є вони централізованими партіями. Фінанси та бюджет знаходяться під суворим контролем центральних органів. За ними зберігається право затверджувати кандидатів у депутати, яких висувають місцеві осередки. У США закриті збори партійних лідерів є незалежними одні від одних: голови виборчих дільниць і їх комітети пов'язані з комітетами округу, останні знаходяться під керівництвом лідерів та комітетів штату. За межами штату практично не існує ніяких організацій, влада державних лідерів і комітетів дуже обмежена. Це встановлює вражаючу різницю між партійними системами США та Великобританії. У британських домініонах рівень централізації нижчий, але він не досягає рівня США. Соціальна база партій — надкласова, партії орієнтуються на всі суспільні верстви, з певними регіональними особливостями в США (промислова північ та аграрний південь) та ідеологічними у Великобританії. При цьому слід пам'ятати, що американські партії були засновані не на ідеологічному чи соціальному грунті, що вони містять в собі різнорідні доктринальні елементи. Оскільки в США не існувало могутнього робітничого руху, розвитку там не отримали європейські форми масових партій. Лише в першій чверті ХІХ ст., тобто майже півстоліття після проголошення незалежності, виникли партії — прототипи сучасних партій. Вихідною базою їх формування стали низові організації в штатах і на місцях. Іншими словами, партійна система США будувалась знизу вверх. Сам політичний процес був достатньо персоналізований: партійні штаби та активісти обслуговували тих чи інших популярних політиків, які висувались на виборні посади. Це сприймалось як альтернатива безособовій ієрархії партійної машини. Виборець голосує не стільки за представника тієї чи іншої партії, — скільки за особистість. Іншою особливістю американської партійної системи є відбір кандидатів шляхом попередніх виборів (праймеріз) в яких можуть брати участь всі прихильники тієї чи іншої партії. У цій процедурі яскраво проявилось намагання партій стати виразником інтересів і настроїв не стільки своїх членів, скільки широких верств виборців. Незважаючи на ці відмінності між американськими та британськими провідними партіями є і чимало подібного. У двопартійній системі обидві партії є, звичайно, великими партіями, які мають широке коло членів та виборців. Веде це до об’єднання в рамках однієї партії громадян з дуже різноманітними поглядами. Чим більшою є політична партія, тим різноріднішим є склад її членів, що створює різні платформи, групи, тенденції і таким чином послаблює внутрішньопартійну структуру партії. Це спільні ознаки всіх двопартійних систем. Наявність цієї внутрішньої різнорідності партії підвищує значення партійного керівництва, яке може балансувати. Це приводить до зменшення залежності керівництва партії від думки членів партії та симпатиків. Різнорідність політичних поглядів всередині партії ставить членів партії перед вибором: або перейти у конкуруючу партію, або припинити свою політичну діяльність. У рамках існування в партії різних тенденцій та груп, платформ опанування партійного керівництва однією з крайніх груп приводить до зростання внутрішньопартійної напруги. Тому більші шанси мають центристи, які здатні гармонізувати крайнощі в рамках партії. У багатопартійній системі крайнощі інституалізуються, у двопартійній – гармонізуються. Тому двопартійні системи є крайньо непридатними для радикальних партій (комуністів, фашистів). Двопартійність знімає вплив демагогії з політики, так як є джерелом певної політичної згоди. Вона за своєю природою відрізняється від багатопартійності, яка змушує кожну партію, що приходить до влади, правити спільно з іншими, приписуючи їм свої власні помилки. При двопартійності (біпартизмі) змагаються дві подібні (гомогенні) партії. Звичайно кожна з них має свій погляд на владу і на суспільний розвиток, але вони сходяться в головному – всі вони сподіваються на одноосібне здійснення влади згідно з раз і назавжди встановленим порядком. Механізм конкуренції в межах двопартійної системи веде до консенсусу з мінімальною конфліктною ситуацією. Ілюстрацією цього можуть бути США, де конфліктний потенціал суспільства значний, але це не позначається на рівні конфліктності партійної системи. Крім цього двопартійність передбачає цілу низку додаткових умов: культурну гомогенність, консенсус з фундаментальних цінностей і т. д. Двопартійна система створює особливий механізм державного керівництва. У Великобританії вона приводить до ліквідації механізмів парламентського правління. Немає мови про зверхність парламенту над кабінетом, чи про поділ влади на виконавчу та законодавчу. Факт, що прем’єр-міністром стає лідер партії, яка отримала парламентську більшість, зумовлює домінуюче становище уряду в політичній системі. Завдяки партійній дисципліні керують вони діяльністю партійної більшості в парламенті, яка зацікавлена в підтримці свого уряду і прем’єра. Уряд таким чином керує як виконавчою, так і законодавчою владою. У випадку серйозних розбіжностей між парламентською більшістю та урядом, останній можуть відправити у відставку, але це не порушує принципів керівництва партії, яка має парламентську більшість. При двопартійній системі лише дві партії за своїм впливом є настільки сильними, що можуть отримати в парламенті більшість місць і сформувати однопартійний уряд. Одна з цих двох партій утримує у своїх руках владу і конкурує з іншою великою партією (але без підтримки чи допомоги третьої партії). Така парламентська більшість, в принципі, гарантує стабільність уряду і робить можливим найбільш повне представництво інтересів громадян з врахуванням чергування при владі. Зміна влади є визначальною рисою механізму двопартійності. При тому зміну слід розуміти як очікування, а не як державну реорганізацію. Зміна передбачає, що дистанція між партіями є незначною, і очікування надає можливість партії опозиції змінити правлячу партію. Іншими словами, поняття "зміни" переходить у поняття "конкуренції". Іншою є ситуація в США. Тут партійна система узгоджується з конституційним устроєм. Президентська система, яка дистанціює президента від конгресу, функціонує завдяки американській партійній системі. Президент не має, звичайно, серйозної підтримки в конгресі, навіть якщо там більшість становлять члени його партії. Це є результатом слабої організації та дисципліни американських партій, що дає можливість здійснювати реальний розподіл влади між президентською та законодавчою гілками влади.

 

Американські партії (американський тип партії). У 60-х роках відомий дослідник партійних систем Західної Європи О.Кірчхеймер сформував тезу про появу нового типу партій - виборчої партії. Масові партії, згідно з його теорією, були лише першим етапом у процесі організаційної еволюції в напрямку створення виборчих агентств, близьких до американських партій. Основним пунктом їх виборчої підтримки не є вже (лише і виключно) конкретна суспільна група, а так званий народний електорат. Партії ці меншою мірою зацікавлені в реалізації своєї експресивної функції. Принципова їх мета - прагнення до здобуття влади - не змінилася, однак змінилися інструменти, якими вони при цьому користуються. Сучасні політичні партії втратили здатність структуризації електорату. Адресатом їх виборчого змагання є не представник визначеної соціальної групи, (який крім того є ще й членом партії, орієнтованим на відповідні цінності), а добре поінформований і підготовлений виборець. Колективна стратегія ідеологічної поляризації, спрямована на підкреслення групової самобутності, змінюється т.зв. маркетинговою стратегією. У виборчих партіях щораз меншу роль відіграє інститут членства в партії. Відбувається професіоналізація партії - центральну роль в них відіграють спеціалізовані групи політиків та професійні керівники або експерти з конкретних проблем. Антиподом виступають європейські партії.

 

Анархізм (від гр. anarchia – безвладдя). У повсякденному вжитку невизнання, заперечення будь-якої влади, порядку, дисципліни, авторитету тощо. Суть анархізму полягає в твердженні, що суспільство може і повинно бути організоване без примусової влади держави. У політичному лексиконі – ідеологічний, соціально-політичний рух, що походить від ідеї безвладної держави і має на меті досягнення нічим не обмеженої свободи. Вважається, що це можливо лише через негайний перехід від експлуататорського, політичного суспільства, яке поневолює людину своїми настановами й директивами, до суспільства без класів, держави і політики. Єдиним засобом такого переходу визначається негайна відмова від дисципліни, будь-якої організації, планового здійснення соціальних процесів, дезорганізація суспільства, руйнування відносин, заснованих на майновій власності. Хоча анархічні тенденції можна віднайти в поглядах багатьох мислителів, починаючи ще з античних часів, першим політичним теоретиком, який рішуче виступив за недержавну організацію суспільства, був Гудвін, який написав свою книгу ще в 1793 р., а першою людиною, яка назвала себе анархістом, був Прудон. Анархізм як ідеологія справляв найзначніший вплив наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли в багатьох західних країнах виникли революційні рухи такого спрямування. Пізніше їх вплив послабився, хоча багато людей ще й досі продовжують симпатизувати ідеям анархістів. Мислителі-анархісти не становлять однорідної групи, й інколи здається, що вони тримаються разом лише завдяки визнанню спільного ворога – держави. Анархізм має на меті побудову суспільства, в якому існуватиме максимальний рівень особистої свободи, матеріальні товари розподілятимуться справедливо, а спільні завдання виконуватимуться на основі добровільної згоди. Проте існують величезні відмінності в думках про те, яким чином можна добитися цих бажаних цілей – від самоорганізації егоїстів, реформ до апологетики бунту, насильницької революції, яку Бакунін пропонував здійснити нечисленній конспіративній революційній організації. В анархізмі можна виділити чотири основні напрямки: індивідуалізм, мютюалізм, колективізм і анархо-комунізм. У 1918-1921 рр. в Україні анархісти очолювали частину селянських рухів. Найвідоміший з них – Нестор Махно. Після поразки цих рухів останнім виявом діяльності анархістів в Україні стали групи “робітничої опозиції”, що теж зазнали поразки. Після розпаду СРСР окремі організації анархістів виникли на Сході України, однак вони так і не стали масовими.

Анархістський Інтернаціонал (Міжнародне товариство робітників). Назва міжнародного об’єднання створеного у 1872-1873 рр. прихильниками анархізму, які від’єдналися від Інтернаціоналу (І-го) за відмову підкоритися рішенням Гаазького конгресу про необхідність завоювання пролетаріатом  політичної влади і створення в кожній державі самостійної пролетарської партії. 30 травня 1873 р. рішенням Генеральної ради вони були виключені зі складу І Інтернаціоналу. У вересні 1873 р.  анархісти скликали свій конгрес в Женеві і організаційно оформили об’єднання під назвою “Міжнародне товариство робітників”.

Анархо-комунізм. Одна з течій анархізму. Її ідеологом був князь Кропоткін. Він мріяв про суспільство, складене з максимально самодостатніх громад, у яких виробники об’єднані на добровільній основі, вироблятимуть товари, необхідні для забезпечення всіх основних потреб. Дії анархістів – це постійне підбурювання до насильства, ножа, гвинтівки, динаміту, до руйнування держави. І робилося це з допомогою усного і друкованого слова. Терористичні акції окремих осіб і груп людей змусять уряд віддати владу.

 

Анархо-синдикалізм. (від. гр. anarchia – безвладдя та фр. syndikat – захисник). Суспільно-політичний рух, прибічники якого, вважаючи себе складовою частиною соціалістичного і робітничого руху, обстоюють ідеї самоврядування, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових і творчих колективів. Засновником анархо-синдикалізму прийнято вважати Жоржа Сореля, який виклав його основні положення у своїй праці “Роздуми про насильство”. Він пропонував розпочати всезагальний страйк, який підірвав би  солідарність працівників та їх господарів, змусив буржуазію вдатися до сили, що призвело б до крайнього загострення суперечностей і могло б закінчитися революцією. У 1902 р. французькі профспілки-синдикати на основі ідей Сореля утворили Всезагальну конфедерацію праці. Пізніше їх взяли за основу американська організація Індустріальні робітники світу, Об’єднання італійських профспілок, профспілки Англії, Німеччини, деяких країн Латинської Америки. У 1922 р. частина анархо-синдикалістів об’єдналася в Міжнародну асоціацію трудящих, висунувши нову програму – “лібертадного” синдикалізму. Останній заперечує необхідність держави, але визнає поступальність еволюції до бездержавного стану суспільства, певні перехідні етапи. Безпосереднім завданням вважається передача влади радам, відтворення радянської влади у її первісному значенні, поступова передача засобів виробництва в руки тих, хто на них працює, широкий розвиток позадержавних, позапартійних форм соціальної ініціативи (охорона природного середовища, союзи учнівської молоді і т.ін.).

 

Англосаксонська однопартійність. Див. Однопартійне керівництво.

 

Аномія (від фр. anomie – відсутність закону, організації). Аномальна поведінка. Байдуже або негативне ставлення людей до встановлених у суспільстві правил поведінки. Характерна риса альтернативних рухів та радикальних об’єднань. Наслідком аномії є послаблення механізмів інституційного регулювання поведінки суб’єктів політики. Аномія формує почуття дезорієнтації в політичному та соціальному просторі, незадоволення становищем, деморалізує людей. Стан аномії характерний для перехідних періодів у суспільному розвитку, періодів структурної трансформації, в т.ч. посттоталітарної.

 

Антиглобалізм. Суспільно-політичний рух, представники якого виступають проти міжнародної глобалізації, акцентуючи увагу громадськості на її негативних наслідках для національної економіки і, особливо, культури. До числа таких об'єднань належить Глобальний рух народів (створений в 1994 р. в Південній Мексиці з метою запобігання підписанню Північноамериканського договору про вільну торгівлю), Масове суспільство (організація, заснована в 1995 р. основним організатором акцій протесту Грінпісу Росселом) та організація “Відродіть вулиці” (відзначилася тим, що на тривалий час перекривала вулиці для святкувань). Основними об’єктами їхніх нападок є різного роду міжнародні організації, такі, як МВФ, Світовий банк, а також транснаціональні корпорації (такі, скажімо, як Мак Дональдс). Дані організації відносяться до числа радикальних політичних угруповань.

 

Антиклерикалізм (від гр. аnti- проти і лат. clericalis – церковний). Суспільний рух, спрямований проти церкви. Основними ідеями антиклерикалізму є: відокремлення церкви від держави, заперечення державної церкви та релігії, підтримка світського законодавства в галузі освіти, свободи совісті та віросповідання, обмеження привілеїв церкви. Антиклерикалізм був властивий реформаторським рухам XIV–XV ст., протестантській Реформації ХVI ст., французькій революції ХVIII ст. Як суспільний рух антиклерикалізм стає складовою частиною боротьби за незалежність та демократію у ХІХ–ХХ ст. Сучасний антиклерикалізм – це масовий і неоднорідний рух. У ньому беруть участь люди різних філософських, політичних, релігійних переконань, зокрема Всесвітній союз вільнодумців, Міжнародний гуманістичний та етичний союз. 

 

Антиконсенсусні партії (партії протесту). За класифікацією Сарторі це антисистемні партії в широкому розумінні цього терміну. До їх числа відносять такі партії, які не прагнуть до радикальної зміни характеру політичної системи, а лише існуючих правил політичної гри. Це не є ідеологічною опозицією ліберальній політичній системі як такій. Швидше - це суперечка довколо певних “операційних” засад, механізмів чи інституцій, які слугують реалізації ліберальної концепції в конкретних соціальних умовах. До цієї категорії можемо зарахувати, наприклад, Прогресивну партію в Данії та Норвегії (антикорпораційні та антивельферистичні стратегії), Національний Фронт у Франції (сильна антиемігрантська позиція), націоналістично-ліберальна Австрійська партія Свободи чи Ліга Півночі в Італії (сепаратистські). Партії протесту, звичайно, володіють значним потенціалом мобілізації, але відношення до них як до антиконсенсусних угруповань ускладнюють їм можливість реалізації свого коаліційного потенціалу.

 

Антисемітизм (юдофобство) (від гр. anti – проти, і лат. semici – етнічна група, до якої належать євреї). Одна з форм расового шовінізму, яка проявляється у нетерпимому ставленні до осіб єврейської національності. Набирає форми недоброзичливого ставлення в побуті, правової дискримінації, єврейських погромів, геноциду. Термін антисемітизм почав широко використовуватися після появи праці В.Мара “Перемога єврейства над германськістю” (1879). Наприкінці ХІХ ст. антисемітизм активно поширюється на хвилі швидкого розвитку етнічного націоналізму. Виявом його стали спеціально сфабриковані справи, спрямовані на дискредитацію євреїв в очах громадськості: справа Дрейфуса (1894) у Франції, Бейліса (1913) в Росії та ін. Третій Рейх проголосив антисемітизм метою власної політики, спрямованої на “остаточне розв’язання єврейського питання” (конференція у Ванзее 20 січня 1942 р.). Це привело до масового знищення єврейського населення – Голокосту. Сьогодні антисемітизм проявляється у діяльності праворадикальних, неонацистських формувань.

 

Антисистемні (просистемні або ж системні) партії. Характеристика політичних партій на основі їх ставлення до політичної системи. У системах ліберальної демократії партії, які розміщуються в центрі (чи поблизу нього), переважно завжди є просистемними (системними). Вони не пропонують радикальної політики і не є носіями радикальної ідеології. В основі ідеології цих партій лежать помірковані погляди, проти існуючої політичної системи вони не виступають. До просистемних партій можна зарахувати також і ті партії лівих та правих, які з виборчих чи коаліційних поглядів не є відкритими для впливу центристських ідеологій. Оцінка підтримки партіями демократичних цінностей є досить проблематичною, їх наміри не завжди прозорі. Певна просистемна діяльність може мати тактичний характер (наприклад, атмосфера загальної підтримки парламентської республіки в Іспанії, де підтримка демократії була настільки широка, що проголошення будь-яких антисистемних гасел було б нерозважливим). Про те, чи партії є про- чи антисистемними, свідчить не лише аналіз програм чи факт їх участі в урядовій чи парламентській коаліції. Важливим є ставлення до них інших політичних партій та соціальних груп. Аналізуючи суть даного феномену, Сарторі пропонує два розуміння поняття антисистемності: вузьке та широке. Вузьке розуміння антисистемності охоплює багато принципів та поглядів, які виключають окремі елементи чи тотальне неприйняття системи, спільною рисою яких, на думку Сарторі, є “делегітимізуючий вплив” на систему. Антисистемна партія є такою, що намагається розхитати законність існуючого режиму. Очікуваним сценарієм є криза законності, яка повинна привести до зміни однієї політичної системи іншою. Маємо в такому випадку справу з появою ідеологічної опозиції до існуючого політичного режиму та радикальний розрив тривалості суспільного розвитку. Сарторі дотримується різниці між ідеологічною опозицією та протестом. Цей другий феномен пов’язаний швидше з широким розумінням антисистемності. Угруповання цього типу називаються партіями протесту. Якщо немає  істотних антисистемних партій (у вузькому розумінні), то процес еволюції партійних систем, починаючи з 70-х рр., підтверджує факт існування партій протесту.

 

Апарат (від лат. apparatus – устаткування). Сукупність установ і закладів, які забезпечують функціонування органів суспільно-політичного управління (державний, партійний апарат). Це також сукупність працівників установи, її штат.

 

Апарат державного управління. Див. Виконавча влада.

 

Апаратна робота. Необхідний і невід’ємний елемент існування політичних інститутів (держави, партій, громадських об’єднань), який здійснює управління їх діяльністю. Апаратна робота певною мірою містить елементи бюрократизму, оскільки вона абстрагована, опосередкована щодо повсякденного життя людей, їх інтересів, спрямована на створення умов їх задоволення, а не на саме задоволення. Вимоги до апаратних працівників, які висуває демократична правова держава: компетентність, висока кваліфікація, професіоналізм, широкий кругозір. Звичайно, саме з “апаратників” виростають політики.

 

Апологет (від гр. – захищаю). Особа, що самовіддано захищає ту чи іншу ідеологію, віру, політичні переконання.

 

Асоціація політична (від лат. associatio – об’єднання і гр. politis – держава). Різновид політичного об’єднання. Виступає як результат міжособової взаємодії людей, які утворюють різноманітні види політичних товариств, а також як специфічне соціальне об’єднання груп, партій, рухів з визначеним типом організації, відсутністю інституалізаційного контролю за суб’єктами, що входять в асоціацію, стандартизації їх дій, обмеженою роллю політичних санкцій і т. ін. Асоціація політична створюється для вироблення загальних платформ, методів, тактики боротьби за політичну владу тощо. Див. Спілки об’єднань громадян.

 

Антифашистський рух. Рух, який зародився в Італії 1921 р. як відповідь на наступ фашизму. У 1924 р. Італійська комуністична партія виступила із заявою про об’єднання всіх проти фашизму. У 20-х рр. антифашистський рух зароджується і розгортається у Німеччині, спрямований проти націонал-соціалістичної партії. З 1926 р. антифашистський рух розгортається проти санаційного режиму Пілсудського. У березні 1923 р. на Франкфуртській конференції було обрано Міжнародний комітет дій проти військової небезпеки і фашизму на чолі з К.Цеткін, Ф.Геккетом і А.Барбюсом. Питання про консолідацію антифашистських сил розглядались на 5-му (1924) і 6-му (1928) Конгресах Комінтерну. В 1935 р. відбувся 7-й конгрес Комінтерну, який розробив тактику єдиного робітничого і антифашистського народного фронту. У 1933 р. в Парижі було створено Європейський антифашистський робітничий конгрес, у 1935 р. в Парижі відбувається Міжнародний антифашистський конгрес письменників на захист культури. Одна зі сторінок антифашистського руху – національно-визвольна війна в Іспанії 1936-1939 рр, де інтернаціональні бригади з 54 держав боролися проти фашизму. Під час Другої світової війни антифашистський рух трансформувався у рух Опору. Після Другої світової війни співвідношення сил стало сприятливішим для антифашистського руху.

 

Атомізована система. Один з різновидів багатопартійної системи. Атомізована система характеризується наявністю багатьох політичних партій або їх повною відсутністю, нечисленністю і незначною впливовістю, наявністю антисистемних угруповань, формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції, демократичним або автократичним політичним режимом. Атомізована система поділяється на системи крайнього плюралізму і авторитарної псевдопартійності. Перший тип атомізованої системи загалом властивий всім державам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут на широкий конгломерат порівняно невеликих політичних партій (1-10 тис. членів). Так, нещодавно кількість партій у Польщі становила - 132, в Грузії - 79. В умовах крайнього плюралізму формування урядів відбувається або на широкій коаліційній основі, як у країнах Східної Європи, або за позапартійними критеріями, як у державах колишнього СРСР. За ідеологічним спрямуванням політичний спектр партій цієї системи є надзвичайно широкий - від традиційних ідеологічних партій до екзотичних. Так само широко розрізняються дані партії за іншими базовими характеристиками. Другий тип атомізованої системи - авторитарної псевдопартійності - притаманний насамперед деяким країнам Третього Світу (Уругвай, Парагвай, Гаїті). Тут існує багато партій, між якими точиться боротьба, але реальна влада і контроль над ситуацією в країні перебувають в руках військової або бюрократичної верхівки, що стоїть над партіями і традиційними інститутами парламентської чи президентської демократії. Атомізована система є найменш стабільною та ефективною серед інших партійних систем. Вона здатна до несподіваних стрибків як в бік однопартійної диктатури (Росія 1917 р.) так і в бік стабільних партійних систем.

 

Аутсайдер (від англ. autsider – той, що поза, зовні). У політичному лексиконі – особа, об’єднання, партія, інші суб’єкти політики, які не володіють помітним впливом на політичну обстановку.

 

Африканська (постколоніальна) однопартійність. Один із типів однопартійності. Визначаючи фашизм та комунізм як приклади тоталітарної однопартійної системи, Дюверже відзначав, що багато неясності у це питання було внесено поширеним уявленням, що комунізм і фашизм — два єдино можливі типи однопартійності. Таке уявлення не відповідає дійсності. Туреччина, Мексика та ряд держав Африки мали однопартійні системи, відмінні від попередніх типів. Вони отримали назву "популістських тоталітарних" партій. Кот-д'Івуар і Кенія використовують так звану "вільно інтерпретовану" філософію, Туніс прагне до змішаної економіки. Значна кількість цих партійних систем знаходиться в південноафриканській Сахарі, що дає підстави окремо виділяти т.зв. африканський (постколоніальний) тип однопартійності. Африканська (постколоніальна) однопартійність має засадничо інший характер ніж фашистська чи комуністична однопартійність. Вона не є тоталітарною. У африканських країнах з’являється вона лише після кількох років застосування партійної системи та партійної конкуренції. Є швидше вона виразником неможливості застосування конкуренції партій до умов та потреб нових суспільств. Ліквідація багатопартійності не завжди відбувається тут із застосуванням примусу та насильства. Має місце добровільне об’єднання партій із домінуючою партією. Ідея африканської однопартійності не пов’язана з певними політичними концепціями та доктринами. Підтримують її як представники правих, так і революційних рухів. І одні й інші вважають однопартійність необхідною, з точки зору потреб африканського суспільства, чисто прагматичною потребою. При цьому вони спираються на існуючі тут традиції – часто на племінні чи мусульманські, які проголошують ідеї національної згоди та єдності, колективізму, тотальної інтеграції окремих спільнот в рамках суспільства. Тут традиційно великою була влада вождя, яка спиралася на демократичну легітимацію його становища. Вождь був не просто керівником, а батьком та опікуном, захисником інтересів свого племені. У міру занепаду родо-племінних відносин їхнє місце займає партія. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не залишалося місця для багатопартійності та конкуренції. Керівники партії займали місце традиційних вождів. Це було не важко зробити, оскільки фактично вони були засновниками своєї незалежної держави, опікунами, вождями, вчителями свого народу. Нічого дивного, що в Гані виникає своєрідний культ вождя, якого цінували як святого. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації про опозицію не могло бути й мови. До сказаного слід додати відсутність соціальної диференціації африканського суспільства, низький рівень освіти та політичної культури, існування різного роду дезінтеграційних чинників – племінних, релігійних, які потрібно було ліквідувати. Досвід існування багатопартійності, яка в даних умовах вела до внутрішнього протистояння і навіть початку громадянської війни, був тому підтвердженням. Стосовно африканської однопартійності слід мати на увазі два важливі застереження. Перше – однопартійність дозволяє тут здійснювати широку мобілізацію мас, розвивати їх політичну активність. Друге – це відношення партії до держави. Основою африканської однопартійності виступає її мобілізаційна функція, спрямована на мобілізацію населення на побудову незалежної держави, залучення його до суспільно-політичного життя. Під час національно-визвольної боротьби було це робити значно простіше. Багато дослідників відзначають значне зменшення активності політичних партій в міру стабілізації суспільства, перетворення масових африканських партій в кадрові, нерегулярність їхньої діяльності. Традиційно високою залишається діяльність політичних партій в країнах т.зв. соціалістичної орієнтації, а також партій в державах з відносно високим соціальним та культурним рівнем розвитку (Марокко). У час проголошення незалежності політична партія змушена була взяти на себе функції неіснуючої держави. Незначна кількість місцевих кадрів, готових до процесу державного управління, приводить до персоналізації цього процесу, що об’єктивно веде до перетворення політичних партій в кадрові. У цій ситуації важко відрізнити партію від державних органів і чітко відповісти хто кого підпорядковував. Однак, зазвичай, в державах капіталістичної орієнтації домінує апарат державного управління, який має більшу незалежність і самостійність, ніж в державах т.зв. соціалістичної орієнтації, де часто важко провести різницю між державними та політичними органами. Рівень репресій в таких системах є менш жорстоким, ніж в однопартійних системах, однак він має місце. Дані системи є ближчими до лібералізму хоча і не застосовують його на практиці. Загалом слід зазначити, що застосування європейських критеріїв до пояснення однопартійності в Африці не є коректним і не може адекватно відобразити існуючу там ситуацію.

 

Африканський соціалізм. Різноманітні немарксистські соціалістичні вчення, які виникли після Другої світової війни на основі поєднання антиімперіалістичного національно-визвольного руху народів Африканського континенту з ідеями соціалізму. Період найвищого розвитку африканського соціалізму припадає на 50-60-ті роки. Африканський соціалізм намагається абсолютизувати самобутність африканських країн, сприйняття ідеології соціалізму через призму національних традицій та національних лозунгів. Під лозунгами африканського соціалізму виступали в тому числі й різноманітні групи місцевої буржуазії, землевласники та деякі інші верстви, які не йшли далі антиімперіалістичних загальнодемократичних реформ. Вони обгрунтовували неприйнятність застосування найважливіших положень марксизму-ленінізму у специфічних умовах Африки. Деякі партії та рухи еволюціонували в напрямку демократичного соціалізму. Інші в основу своєї ідеології поклали науковий соціалізм.

 

 

 Б

 

Багатопартійна система. Ця система включає більш ніж дві сильні партії, але жодна з них в парламенті не набирає такої кількості мандатів, яка б давала їй можливість правити самостійно. Це змушує партії шукати між собою компроміс, укладати коаліції з метою формування уряду. Багатопартійна система є найдемократичнішою. Порівняно з двопартійною системою, вона пропонує виборцям значно ширший вибір альтернатив. Партії мають можливість відрізнятися між собою. У двопартійній системі партія для успіху на виборах змушена звертатись до багатьох соціальних груп. У багатопартійній  системі партії не знають цієї проблеми. Завдяки можливості участі в правлячій коаліції партії немає необхідності бути надто великою, щоб отримати доступ до влади. Це дає можливість політичним партіям більш точно орієнтуватися на інтереси певних соціальних груп (в т.ч. і радикальних). Наявність урядових коаліцій робить багатопартійне управління менш стабільним ніж воно є в двопартійній системі. У країні повинен бути досягнутий компроміс не менш як з двома партнерами по коаліції щодо засад використання влади. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, Німеччині та деяких інших країнах вже склалися стабільні партійні коаліції одного чи іншого типу, які змагаються за владу між собою. Але коли партійну коаліцію слід формувати зі значного числа політичних партій, то це нерідко є проблемою. Тривалість існування такої коаліції є також переважно незначною. Яскравим прикладом тут є Італія, де з 1945 р. при владі побували 53 різноманітні коаліції. Наявність двох партій є швидше винятком, ніж правилом в країнах з представницькою демократією. У більшості сучасних країн склалася й існує якраз багатопартійна система. Визначаючи відмінність між двопартійною і багатопартійною системами, Бюрдо розуміє останню як систему, в якій більше ніж дві партії мають достатньо сильну організаційну структуру для того, щоб впливати на функціонування урядових інститутів. Лінія поділу між двома типами систем є досить гнучкою і залежить від існуючих в країні ідеологій, традицій, виборчої системи, що за висловом Дюверже складає суть поняття "партійна реальність" і яку він порівнює з маятником. Згідно з типологією Сарторі, багатопартійні системи відрізняються, головним чином, наступними трьома рисами: невеликі ідеологічні розбіжності між головними партіями; схильність до формування коаліції між різними партіями, навіть коли вони надають перевагу різним політичним програмам; важливість міжпартійної боротьби, її суттєве значення для провідних партій. Дюверже зазначає, що виникнення справжньої багатопартійності пов'язане з існуванням справжніх партій. "Країна, в якій політична думка поділена між кількома групами,- пише він,- які є нестабільними, змінними і які існують недовго, не є прикладом багатопартійності у справжньому значенні цього терміну: ця країна все ще знаходиться у передісторичному періоді розвитку партій, ця країна розташована у тій фазі загального розвитку, при якій ще немає чіткої відмінності між двопартійністю і багатопартійністю тому, що ще немає справжніх партій". На відміну від жорсткої двопартійності, багатопартійна (плюрипартійна, мультипартійна) система є більш гнучкою та різноманітною. Немає жодного принципового значення, скільки саме партій - три чи більше - функціонують в її рамках, оскільки з моменту появи третьої партії рідко коли одній з них вдається отримати і довго втримувати абсолютну більшість в парламенті. Парадокс багатопартійної системи саме в тому і полягає, що при наявності значної кількості партій реальну участь у здійсненні влади бере значно менше їх число. Інші ж партії, хоча й беруть участь у політичному процесі, але значного впливу на реалізацію влади не мають. У кінцевому підсумку все зводиться до визначення місця політичних партій в системі влади. Деякі з них, так звані правлячі, навіть при наявності у них цілком прийнятної для значної частини електорату програми, не здатні управляти самостійно і беруть участь лише в коаліційних урядах. При багатопартійності існують також і так звані антисистемні партії, які надають перевагу своїй принциповій ролі в опозиції. Причому, якщо в умовах двопартійності вони маргіналізуються, то багатопартійність, навпаки, виправдовує їх існування. Правлячі партії націлені на розробку заходів, зумовлених національними потребами, а антисистемні партії головне своє завдання бачать у декларуванні вимог класу чи соціальних груп, з якими вони себе ідентифікують. Отже, при багатопартійності політичні партії є гетерогенними. Між тим, влада в руках кількох партій далеко не є ідеалом багатопартійності. Адже коли їх кількість переходить певну оптимальну величину, всяке демократичне волевиявлення населення неминуче приводить до подріблення голосів, необхідності повторних виборів, а головне - до неминучості коаліційних форм влади, які відзначаються як нестабільністю, так і недовговічністю. І якщо проаналізувати стабільні політичні системи, то ми помітимо, що влада там, при наявності значної кількості партій, в той чи інший період належить лише одній із них. Але від однопартійності така влада відрізняється двома принциповими моментами: 1) наявністю організованої опозиції правлячій партії, 2) партія не зрослася з державою. Державна влада не монополізована, оскільки підзвітна законодавчій владі, яка по-суті є багатопартійною. Досвід політичної історії показує, що партіями-фаворитами найчастіше є центристські партії оскільки вони є перепоною на шляху до влади різного роду радикалам, а також проводять однотипну, послідовну політику. Інша, надзвичайно важлива сторона реальної багатопартійності - мобілізація населення на легітимацію існуючого політичного ладу. Як би не розходились між собою інтереси конкуруючих політичних партій, однак якщо вони готові вступити у боротьбу за створення органів влади на основі загальних правил та існуючих норм, якщо народ, як суверенний носій влади, розглядає самі вибори як форму вираження своєї волі, то багатопартійність при цьому виступає як важливий засіб легітимації існуючих порядків. За ідеологією партії, що формують багатопартійну систему є надзвичайно різноманітними, але більшість з них сповідують соціал-демократію, неолібералізм і неоконсерватизм. Організаційна структура партій, зазвичай, масова та децентралізована, методи та засоби діяльності - у більшості партій - парламентські. Соціальна база партій досить різноманітна і здебільшого "надкласова". Батьківщиною цього типу систем прийнято вважати зону Атлантичного океану, де вони розвиваються протягом кількох десятиліть. Однак сьогодні даний тип систем поширився далеко за її межі. У середині 90-х років, 105 із 182 країн (52%) управлялись системою з більш ніж однією партією. Вони включали зону Атлантичного океану, 4/5 Латинської Америки, 2/3 Південно- та Східно-Азіатських країн і всього третину держав Середнього Сходу та Африки. Успіх даних систем є незначним серед держав Третього cвіту, у зоні Атлантичного океану, - навпаки а з 80-х років з’являються вони й у Латинській Америці та Східній Європі.

 

Багатопартійна система без домінуючої партії. Категорія запропонована Блонделем для визначення такого типу партійної системи, де жодна політична партія не володіє значною більшістю в парламенті, а результати виборів для кількох політичних угруповань є дуже близькими. У результаті жодна з партій є невід’ємною в процесі творення урядових коаліцій. Міжпартійні угоди є досить плинними, з’являється можливість формування кількох правлячих коаліцій. Прикладами системи цього типу є Фінляндія та Бельгія. Так, у Бельгії після виборів 1987 р. в парламенті було 11 партій, з них 6 фламандських і 5 валонських, а після виборів в 1991 році - аж 13 (8 фламандських та 5 валонських). Жодна з парламентських партій не набрала більше 20 % голосів. У 1991 році найбільша партія Бельгії - Християнська партія (фламандська) - здобула 16.7 % голосів виборців (на виборах 1987 р. - 19.5 %).

 

Багатопартійна система з домінуючою партією. Категорія запропонована Блонделем для визначення такого типу партійної системи, де одна з партій є особливо сильною (виборчо та парламентарно), однак зазвичай вона не має абсолютної більшості в парламенті, а тому повинна старатися знайти підтримку інших політичних партій в процесі творення урядових коаліцій. Суть домінування, за Блонделем, веде до того, що дана партія хоч і не здобуває абсолютної більшості, однак володіє значно більшою силою в парламенті ніж інші партії - є вона необхідна для творення урядової коаліції більшості. Італійці до 1994 року були класичним прикладом цього типу партійної системи. Християнська партія (з 1994 р. - Народна Партія) попри те, що лише раз після 1945 р. здобула абсолютну більшість в парламенті, брала участь у всіх правлячих кабінетах, вирішуючи їх політичний характер. Типовим прикладом тут можуть бути і партійні системи трьох скандинавських країн (Данії, Норвегії та Швеції). Починаючи з 20-х років домінуючою політичною силою в цих державах були соціал-демократичні партії (в Швеції від 1917 р., в Данії від 1924 р., в Норвегії від 1927 р.).

 

Багатопартійна система екстремально поляризована. Тип багатопартійної системи, якій притаманні такі риси: значна кількість політичних партій, гострота ідеологічного розмежування між ними, присутністю серед них антисистемних партій, наявність двосторонньої (двополярної) опозиції, демократичний політичний режим, формування уряду партіями центру. Багатопартійна система екстремально поляризована (поляризованого плюралізму) – категорія запропонована в класифікації Сарторі для характеристики такого типу партійної системи, яка визначається високим рівнем фрагментації. Ідеологічний простір системи залишається дуже “розтягнутим”, а на обох полюсах існують відносно сильні антисистемні партії. У результаті немає можливості застосування консенсусного механізму прийняття рішень, панівною є конфронтаційна система. Така система має три поля конкуренції. Домінує в ній відцентрова конкуренція, що є природнім результатом високого ступеня поляризації, факту зайняття центру просистемними угрупованнями та значної виборчої сили антисистемних угруповань. У  даній системі має місце так зване явище двосторонньої опозиції. Загалом не можна навести сучасних прикладів даного типу партійних систем, є вона швидше категорією історичною (наприклад Веймарська Республіка, IV Республіка у Франції, італійська система до середини 70-х років чи грецька система в перехідний період). Типовими прикладами країн з поляризованою системою в різні роки були Франція та Італія. У 80-ті рр. процес формування багатопартійності торкнувся і країн Латинської Америки, яка замінила існуючу тут монопольну однопартійну систему чи заборону на діяльність політичних партій. Формування партійної системи в Перу та Болівії можна віднести до партійних систем поляризованого плюралізму. У Перу цей процес відбувався більш стабільно, ніж у Болівії, оскільки там не існувало партії, яка претендувала на монополію влади за допомогою військових. Сприятливою передумовою утворення такої системи є пропорційна виборча система. Однак, поляризована багатопартійна система може сформуватись і при мажоритарній виборчій системі. Уряд при цьому звичайно формується як коаліція центристських сил, ультраправі та ультраліві партії залишаються осторонь. При поляризованій багатопартійній системі можуть утворюватись і уряди чиновників та меншості. Перший - в тому випадку, коли партії не здатні протягом певного часу домовитись про формування уряду. Другий - тоді, коли формування коаліційного уряду більшості не вдається, але деякі партії (чи одна партія) готові підтримати в цьому уряді партію меншості чи коаліційний уряд меншості, не входячи до його складу (в Швеції соціал-демократи, які не мали більшості, підтримувались комуністами, які не входили до складу уряду).

 

Багатопартійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму. Тип багатопартійної системи з такими рисами: наявність в суспільстві багатьох політичних партій, представництво в парламенті лише деяких з них, ще вужче їх представництво в уряді, відсутність антисистемної опозиції, доцентрова конкуренція, орієнтація всіх партій на прихід до влади в рамках коаліції, демократичний політичний режим. Багатопартійна система поміркованого плюралізму – категорія, запропонована в типології партійних систем Сарторі для характеристики такого типу партійної системи, в рамках якої, як правило, існують два політичні поля (центри) конкуренції. Ідеологічна дистанція між партіями залишається відносно малою, що є результатом досягнення консенсусу стосовно легітимації політичної системи. У такій системі домінує доцентрова конкуренція, що означає, що головний напрям конкуренції розміщується на відтинку лівоцентризм-правоцентризм. У результаті дана система стає схильною до консенсусного стилю здійснення політики. Сучасну більшість партійних систем у Західній Європі зачисляють до цієї категорії партійних систем. Система обмеженого плюралізму займає проміжне місце між двопартійною системою та системою поляризованого плюралізму. Цей тип систем охоплює країни з 3-5 конкуруючими партіями - це такі як ФРН, Бельгія, Ірландія (трипартійний поділ), Данія (чотирипартійний поділ), Швеція, Голландія, Норвегія (п’ятипартійний партійний поділ). Однак ці партійні поділи є достатньо гнучкими. Залежно від механізму формування уряду серед систем обмеженого плюралізму розрізняють однопартійне правління, двоблокове і мультипартійне правління. Система обмеженого плюралізму найдосконаліша, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двостороння опозиція, усі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їх участь в коаліційних кабінетах. Ідеологічне розходження між партіями не є значним, а тому має місце доцентрова конкуренція. Водночас стабільність та ефективність системи обмеженого плюралізму багато в чому залежать і від конкретних історичних умов, традицій коаліційного представництва. Сьогодні серед численних європейських держав з такою системою хіба лише Швейцарія може вважатись зразком стабільності та ефективності партійної системи. У латиноамериканських країнах подібний тип партійної системи майже не зустрічається, так як він погано сумісний зі складною соціально-політичною ситуацією, із значною фрагментацією та поляризацією політичних сил. Правда, останнім часом в Болівії та Еквадорі спостерігаються ознаки переходу до цієї більш досконалої партійної системи.

 

Багатопартійна система поляризованого плюралізму. Див. Багатопартійна система екстремально поляризована.

 

Багатопартійність. Наявність ряду політичних партій в суспільстві (більш ніж однієї), взаємини між якими базуються на реальній конкуренції за владу. Багатопартійність - це така форма суспільного управління, вироблена людською цивілізацією, при якій боротьба декількох політичних партій за владу виступає як механізм використання розходжень інтересів з метою суспільного прогресу. Вона - ефективний засіб виявлення різних підходів та інтересів, спосіб їх гармонізації. За допомогою багатопартійності інтереси та здібності людей, взяті у їх органічній єдності та в боротьбі з іншими інтересами, спрямовуються на вирішення актуальних проблем суспільного життя. Багатопартійність є характерною ознакою демократичного суспільства, яка виражає практичну реалізацію основних політичних свобод громадян.

 

Базові цінності правих та лівих політичних сил

 

            Праві

           Ліві

Релігія, моральність, заборона абортів

Атеїзм, моральний релятивізм, аборти за кошти держави

Традиції, звичаї

Заперечення традицій

Національні цінності, патріотизм, Європа націй

Інтернаціоналізм, космополітизм, Європа регіонів

Персоналізм

Колективізм

Вільний ринок

Етатизм, державне регулювання

Суспільна ієрархія,елітаризм

Егалітаризм

Низькі податки

Високі податки

Обмеження ролі держави, децентралізація

Розбудова державного апарату, централізація

Інформаційний плюралізм

Контроль держави за поширенням інформації

Сім’я із сильним авторитетом батьків, добро сім’ї, відповідальність батьків за дітей

Сім’я як спільнота рівних, апологія прав особи

Школа з вивченням релігії, яка спирається на авторитет вчителя та моральні цінності

Школа підпорядкована учням, освітні заклади підпорядковані державі

Культ сили, агресивність зовнішньої політики

Пацифізм, антимілітаризм, мирне співіснування

Смертна кара за важкі злочини

Ліквідація смертної кари

 

Бакунін Михайло Олександрович (1814–1878). Фундатор класичного анархізму, творець колективної його течії. Навчався у Петербурзькому артилерійському училищі. Після виходу у відставку займався самоосвітою. На початку 40-х рр. на основі звинувачень швейцарської поліції царський уряд заочно позбавив його дворянського звання, всіх прав і засудив до заслання в Сибір. На Празькому слов’янському конгресі 1848 р. Бакунін висунув проект створення великої демократичної слов’янської імперії з центром у Константинополі. Брав участь у Празькому, Дрезденському повстаннях. У 1849 р. заарештований і протягом двох років двічі засуджений до страти, яку було замінено на довічне ув’язнення. Відбував покарання спочатку у Петропавловській, а потім Шліссельбурзькій фортецях. Під час ув’язнення написав свою “Сповідь” Миколі І, в якій визнавав свою провину перед царем і Росією. Ув’язнення було замінене засланням в Сибір, звідки йому вдалося втекти. Наприкінці 1861 р. опиняється в Лондоні, де починає працювати в газеті “Колокол”. Апологет абсолютної свободи, він відходить від індивідуалізму Штірнера. На його думку, соціальна солідарність – це перший закон людства, а свобода – другий. Обидва закони – основа людяності. Він заперечував будь-яку державу як форму поневолення людини. “Держава,- писав він,- завжди небезпека для розвитку тих, хто управляє, і рабства тих, ким керують”. Головним засобом знищення держави має бути революція, в якій повинні взяти участь усі, в тому числі й жінки та діти. Вона мусить мати місцеву основу і поширитися по всій країні. Революція повинна “початися із зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів…” Це призведе до падіння держави як апарату насильства, а на її основі виникнуть органи народного самоуправління, які й переберуть на себе всю державну владу. Бакунін стверджував, що революцію може здійснити тільки войовнича частина народу, до якої він відносив, насамперед, сільську бідноту. Любов до Бога він хотів замінити любов’ю до людини. У 60-х рр.. Бакунін концентрує свої зусилля на боротьбі з комунізмом. “Ненавиджу комунізм,-писав він,- тому, що він є запереченням свободи”, комунізм “призводить до концентрації власності в руках держави, натомість я хочу знищення держави”. Тоді ж він створює Міжнародний альянс соціалістичної демократії, який веде боротьбу проти І Інтернаціоналу. У 1873 р. пише твір “Державність і анархія”, в якому у концентрованому вигляді викладає свої погляди.

 

Балансуючі партії. Тип малих партій, які найчастіше знаходяться в центрі політичної системи і на краю парламентської коаліції. Вихід їх із складу коаліції може спричинити її дезінтеграцію. Крім того, такі партії можуть стати учасниками ідеологічно неальтернативної коаліції.

 

Балотування (від  італ. ballotare – обирати кулями). Вирішення якогось питання або вибори членів будь-якого органу, комісії, тощо голосуванням. Колись одним з поширених способів таємного голосування було опускання до урни білих і чорних куль – звідти й термін. Тепер цим словом позначають будь-яке голосування, що полягає у виборі голосуючими одного з двох крайніх способів ставлення до вирішуваного питання – прийняття чи заперечення.

 

Бар’єри (пороги) розвитку політичних партій. М.Педерсен трактує партії як інституції, близькі до біологічних циклів живих організмів. Вони народжуються, досягають фази зрілості та зникають з політичної арени (смерть). Він вважає, що у своєму розвиткові партія долає кілька рівнів – бар’єрів розвитку. Він виділяє чотири таких бар’єри: 1) Бар’єр декларацій. Політична група публічно декларує бажання взяти участь у виборах. Це може набрати форми заяви в пресі чи телевізійного виступу. 2) Бар’єр авторизації. Подолання цього бар’єру означає, що організація стає партією в юридичному сенсі, набирає правового статусу. У багатьох країнах (наприклад, в Данії) повинна відбутися реєстрація партії, що змушує її зібрати певну кількість підписів громадян, готових підтримати партію на наступних виборах. Часом замість підписів, або крім підписів, вимагається внести ще й грошову заставу (Великобританія, Німеччина). 3) Бар’єр репрезентації. Його подолання означає, що партія здобуває місце в парламенті. У Данії, наприклад, бар’єр підтримки становить 2%, в Німеччині - 5%. Він окреслює межі парламентської партійної системи, або визначає, які партії залишаються в її рамках або втрачають статус парламентської партії. 4) Бар’єр істотності. Він включає в себе коаліційний потенціал та потенціал шантажу партії. Тобто здатність партії бути учасником урядової коаліції або ж її здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, перебуваючи поза нею. Для центристських партій більш характерним є коаліційний потенціал, а для радикальних – потенціал шантажу.

Батіг. Керівник партійної фракції в англійському парламенті. У середньовічному англійському парламенті досить поширеною була практика, коли уряд перед кожним важливим голосуванням виплачував своїм прихильникам відповідне матеріальне заохочення. В уряді навіть існувало спеціальне бюро, яке займалося пошуком прихильників у парламенті. (У спеціальному віконці парламентар міг дізнатися ціну свого голосу напередодні голосування). 1714 р. в Англії була запроваджена посада політичного секретаря казначейства відповідального за ці фінансові операції, згодом секретаря-покровителя (Patronage sekretary). Розподіляючи кошти серед депутатів більшості, секретар-покровитель контролював їх голоси та виступи: він ставав для них “людиною з бичем” (whip – означає “бич”, на жаргоні собачого полювання – люди, які озброєні бичем і напрявляють мисливських собак на жертву). Таким чином встановлювалась сувора дисципліна у парламентській фракції.

 

“Батьки-засновники” американської політичної системи про політичні партії. У США розвиток партійної системи і теорії політичних партій відбувався специфічно. Північна Америка, на відміну від європейського континенту, не знала такого жорстокого протистояння між феодалізмом та капіталізмом, що значно полегшувало процес виникнення і сприйняття політичних партій. Крім того, процес виникнення політичних партій в США не знав періоду передісторії буржуазних партій, в ході якого вони б сформувались у повному обсязі. Самі партії в основному були націлені на дуже практичні, переважно локальні проблеми. США, з моменту свого виникнення, зароджувались як держава дрібних буржуа, що сприяло становленню тут ідеології лібералізму з її культом приватної власності. Тому значний вплив на формування американської політичної теорії справили праці відомих англійських та французьких мислителів - Бекона, Гоббса, Локка, Монтеск’є, Руссо та ін. Через це американська теорія політичних партій також зазнає на собі впливу європейської традиції упередженого ставлення до політичних партій. І хоча американська політична теорія, безперечно, використовувала європейський досвід, однак практична діяльність американських “батьків-засновників” швидше грунтувалась на конкретному американському досвіді. У “батьків-засновників” на ранньому етапі не було якоїсь позитивної концепції партійної системи. Американські теоретики, використовуючи негативний досвід існування партійних угруповань в англійській політичній традиції, переносили його і на американський грунт. Американські теоретики та політики вбачали в англійських політичних партіях дезінтегруючі сили, які відстоювали вузькі корпоративні інтереси. Розуміючи, що конфлікти поглядів і суджень є неминучими і в “державі республіканської свободи”, “батьки-засновники” тим не менше  намагалися звести ці конфлікти до мінімуму. Американські демократи революційного періоду вважали, що перемога республіканського ладу розчистить шлях до утвердження в країні соціальної гармонії, а разом з тим і зникне грунт для появи політичних партій. Інша особливість відношення до політичних партій в американській політичній теорії зумовлена специфікою державно-територіального устрою та форми держави в США. Європейська схема розвитку партій – це послідовна зміна протистояння між профеодальними та пробуржуазними політичними силами, а згодом між самими пробуржуазними угрупованнями. Логіка міжпартійної боротьби в США розвивалась спочатку під впливом суперечностей між окремими штатами, а згодом під безпосереднім впливом громадянської війни між Північчю та Півднем. Особливе значення для формування національних політичних партій США, зародження і становлення двопартійної системи мали протиріччя в “верхах”, в першу чергу, між двома головними групами буржуазії – торгово-фінансовими групами Півночі і плантаторами Півдня. Формування партійної системи в умовах “створення національної держави” сприяло достатньо швидкому поширенню в США такого інституту політичної системи, як політичні партії, що, безперечно знайшло і своє відображення в американській політичній теорії. Американські партійні теоретики не обмежились лише попередженням про небезпеку політичних партій як це, зробив, скажімо, Вашингтон у своєму “Прощальному посланні”. Вони старалися також здійснити конкретні кроки в цьому напрямку. На думку “батьків-засновників”, федеративний конституційний устрій із складною системою “стримування та противаг” і республіканська форма правління повинні дозволити ефективно протистояти вузькопартійним інтересам, сприяти соціальній гармонії і національній єдності. Однак, створивши конституцію, яка бачилась їм засобом протистояння політичним партіям і контролю над ними, американські політичні діячі поступово почали усвідомлювати, що не можуть керувати державою без допомоги таких організацій як партії. Велику роль для визнання партій в політико-правовій думці США і розробки позитивної концепції партій мали праці Берка та Болінгброка. Їх поступове утвердження в американській політичній теорії визначило домінування англо-американського погляду на партії як альтернативні політичні угруповання в двопартійній системі. Закінчення війни за незалежність спричинило прийняття різних нормативних актів, які легалізовували діяльність політичної опозиції в штатах, що також сприяло виникненню і розвитку різноманітних партійних угруповань. Декларація незалежності, біль про права гарантував громадянам США ряд громадянських свобод в т.ч. свободу слова, свободу друку, зібрань тощо. Формально організоване, легітимне протистояння конкуруючих партійних угруповань спричинило почергову зміну правлячих партій і формування двопартійної політичної системи США, заснованої на принципі існування відповідальної, конституційно закріпленої партійно-політичної опозиції.

Бауер Отто (1882-1938). Австрійський політичний діяч, соціолог і економіст. Провідний діяч І і ІІ ½ Інтернаціоналу, міністр закордонних справ у 1918-1920 рр., депутат парламенту. Виступив проти марксистської концепції диктатури пролетаріату, запропонувавши власну концепцію політичної влади робітничого класу. Вважав, що австрійська соціал-демократія повинна утворити демократичне суспільство, яке поступово, шляхом реформ переросте в соціалізм. Соціалізм він розглядав як “соціальну демократію”. Він був одним з творців концепції національно-культурної автономії, пропонуючи виділити питання про культуру з загальнодержавних і передати його у підпорядкування територіальним національним общинам. Запропонував визначати поняття нації як культурну спільноту і вважав, що побудова соціалізму призведе до зростання духовної диференціації націй, а не їх злиття.

Безпека. Одне з ключових положень лібералізму. Ідея безпеки людини та суспільства червоною ниткою проходить через твори Бентама та Мілля. Безпека – одна з найістотніших умов людського існування. Вона породжує в індивідів винятково сильні почуття і набирає в суспільному житті абсолютного характеру – так писав Мілль у праці “Утилітаризм”. “Без безпеки,- зазначав він,- не може обійтися жодна людина. Безпека є найпершою умовою нашого вивільнення від усіляких бід. Без неї ми жили б тільки даним моментом і за межами цього моменту всяке благо втратило б для нас свою ціну: без безпеки ми щохвилини могли б бути позбавлені всього, що маємо, будь-ким, хто хоч на йоту сильніший за нас. Після харчів безпека є найнеобхідніша з усіх необхідностей і існує вона тільки за тієї умови, що машина, яка її "виробляє" не зупиняється ні на мить". На важливості безпеки наголошує і Гаєк. Доктрина безпеки детермінує проведення державної політики, спрямованої на досягнення стану безпеки через реалізацію політичної суверенності в межах закордонної політики, досягнення внутрішньої політичної стабільності, ефективного функціонування політичного режиму.

Бекон Френсис, лорд Веруламський (1561-1626). Родоначальник англійського матеріалізму. Автор збірки “Есе”(1625), праці “Про здобутки наук”(1605), утопічного начерку “Нова Атлантида”(1627). Розглядав  партії як природне утворення, спричинене боротьбою різних політичних сил за владу. Разом з тим знаходимо в нього елементи нового, більш поміркованого підходу до політичних партій, розуміння необхідності вмілого використання їх королівською владою для зміцнення своєї позиції в боротьбі з політичними опонентами. Він настійно радить володарям не ставати на сторону жодної з існуючих політичних партій, бути над ними. “Дії партій під владою монархії повинні бути… подібні рухові нищих орбіт, які можуть мати і власну траєкторію руху, але разом з тим підпорядковуватися вищому рухові”. Бекон висловлює також думку про те, що політичні партії є корисними тим, що дають можливість просуватися простим людям.        

Белл Деніел (нар. 1919). Відомий американський соціолог, фахівець з соціального прогнозування, відомий представник сучасного американського неоконсерватизму, теоретичним органом якого став заснований ним у 1955 році журнал “The Public Interest”. Спочатку був доктором філософії у Колумбійському університеті, пізніше професором соціології Гарвардського університету. Він розробник теорії індустріального суспільства. Автор таких праць як “Кінець ідеології”(1960), “Майбутнє постіндустріальне суспільство”(1974). Белл стверджує, що на зміну індустріальному суспільству приходить постіндустріальне. Белл брав участь у складанні низки американських соціально-політичних прогнозів, очолював відому “Комісію 2000 року”, яка зробила прогноз на кінець нашого століття.

Бен Ладен Усама. Організатор і натхненник, головний спонсор сучасного ісламського тероризму. Народився 28 червня 1957 р. у столиці Саудівської Аравії – Ер-Ріяді у заможній сім’ї. Його батько - Мухаммед бен Ладен – єменський селянин, який зумів стати найбільшим у державі будівельним магнатом. Усама був улюбленим сином батька з-поміж 52-х інших його синів та доньок. Він навчався на економічному факультеті Університету в Джидді, а згодом закінчив ще й курси маркетингу, що дало йому можливість значно збільшити свою частку у сімейному бізнесі і перетворитися на впливового бізнесмена.  Він почав контролювати декілька торгових компаній у Саудівській Аравії, Кенії, а в Ємені – цілу імперію, яка включала приладобудування, видавництва, виробництво кераміки. Значну частину своїх коштів він витрачав на терористичну діяльність. Усама прихильник “чистого ісламу” – ваххабізму. Широку популярність в мусульманських колах він здобув у 80-ті рр. як один із головних керівників арабських добровольців у Афганістані. Був учасником війни в Афганістані проти радянських військ. Сліди бен Ладена знаходили останнім часом по всьому світу, де б не відбувалися гучні терористичні акти. Це дало підстави США оголосити його “терористом номер один” у світі. У 1994 р. Саудівська Аравія повністю відмежувалася від нього і позбавила його громадянства. Він перебрався до Судану, а після приходу до влади у 1996 р. в Афганістані талібів – до Афганістану. У 1990-ті рр. він став лідером “Аль-Кайди”, яка у лютому 1998 р. вона об’єдналась з “Ісламським джихадом” у єдину організацію “Світовий ісламський фронт проти євреїв та хрестоносців”. Усаму вважають основним ідеологом, спонсором та організатором терактів 11 вересня 2001 р. в США.

Берк Едмунд (1729-1797). Англійський філософ, засновник класичного консерватизму, автор політичного трактату “Роздуми про революцію у Франції” – “маніфесту консервативного світогляду”. Вивчав право в Лондоні, з 1766 р. – член парламенту, став одним із керівних діячів партії вігів, близько 30 років був в опозиції до короля, прагнув обмежити королівську владу. З 1788 р. почав наближатися до політичної позиції торі. Його теоретичну спадщину можна розділити на два періоди. У перший період, що тривав з другої половини 50-х до кінця 70-х рр., Берк виступав як автор політичних памфлетів проти торі. У другому періоді він починає відстоювати думку про те, що в усякій країні головними є історичні традиції та звичаї, які не можна переривати, а тим паче знищувати. Тому революція у Франції, що порушила історичні традиції, в ім’я рівності насадила панування посередностей, нігілізм в ім’я свободи і нічого путящого не принесла. “Монархію у Франції,- підсумовує він,- потрібно було… виправити, а не знищити”. Беркові належить авторство праць  “Думки про причини сучасного незадоволення” (1770), “Роздуми про революцію у Франції” (1790), ”Звернення нового віга до старих”(1791), “Роздуми про французькі справи”(1791) і чотирьох “Послань про мир із царевбивцями”(1796-1797). Берк - один із перших розробників ідеї широкої легітимації політичних партій. Автор відомого визначення політичних партій, згідно з яким “партія – це стійке об’єднання людей, яке намагається спільними зусиллями на основі власних загальних принципів служити загальнонаціональним інтересам”. Більше того - Берк вважав партію не лише необхідним та важливим інститутом політичного життя, але й визнавав необхідність їхнього існування з точки зору моральних та етичних цінностей. ”Політичні партії,- зазначав він,- є необхідним елементом вільної держави”. Завдяки Берку виділено також позитивний аспект принципу партійності у функціонуванні сучасного парламентаризму. Він відзначав, що діяльність депутатів у парламенті є неможливою без існування тісних зв’язків із своїми однодумцями як в середині нього, так і поза його межами, що можливе лише в рамках певної політичної організації, якою і є партія. У парламенті Берк розвинув цілком нову для свого часу концепцію парламентської партії. Політики, вважав він, повинні об’єднуватися не навколо політичного лідера, а навколо політичних принципів. Наявність спільної програми дозволить визначити політичну лінію, відштовхуючись від міркувань національної, а не особистої чи групової користі. Цей поворот в позитивній оцінці ролі і місця політичних партій у політичному житті держави здійснив вагомий вплив на наступний розвиток теорії політичних партій.

Берлусконі Сільвіо. Прем’р-міністр Італії. Народився в Мілані 29 вересня 1936 р. Його батько був рядовим банківським працівником, мати – домогосподинею. Освіту здобув на юридичному факультеті Міланського університету. У 1965 р. 29-річний Берлусконі отримав кредит на придбання земельної ділянки і розпочав там будівництво мікрорайону “Мілан-2”, через 12 років – “Мілан-3”, а ще через 10 років - торговий центр “Соняшники”. У 1977 р. він купує 32% акцій впливової газети “Джорнале”, а згодом і телевізійний канал. Йому вдалося створити цілу медіа-імперію, яка конкурує з державними ЗМІ. У 1986 р. Берлусконі купив футбольний клуб “Мілан”, який під його керівництвом став одним із провідних футбольних клубів у Європі. На початку 90-х рр. він створив принципово нову політичну організацію – партію “Вперед, Італія!”, яка у березні 1994 р. виграє парламентські вибори, а її лідер стає прем’єр-міністром. У квітні 2001 р. Берлусконі вдруге обрано прем’єр-міністром Італії.

Бернський Інтернаціонал. Міжнародна організація, заснована на конференції представників соціал-демократичних партій, яка відбулася в Берні 3-10 лютого 1919 р. Лідери Бернського Інтернаціоналу – Каутський,  Бернштейн, Брантінг виступили проти комуністичного руху і намагалися відродити діяльність ІІ Інтернаціоналу. Всього було проведено 3 конференції Бернського Інтернаціоналу. У лютому 1921 р. деякі з партій вийшли з його складу і створили так званий Віденський (ІІ ½) Інтернаціонал. У травні 1923 р. Бернський і Віденський Інтернаціонали об’єдналися і створили Соціалістичний робітничий Інтернаціонал.

Бернштейн Едвард (1850-1932). Німецький політичний діяч, ідеолог соціаліал-демократії, один із керівників ІІ Інтернаціоналу. Син машиніста з Берліна, у 1872 році вступив до Соціал-демократичної партії Німеччини, а згодом став одним з провідних її ідеологів. Політичні переслідування змусили його емігрувати до Англії, де він підпадає під сильний вплив фабіанців. Повернувшись до Німеччини, Бернштейн став одним із провідних захисників ревізіонізму. У своїх ранніх творах Бернштейн вбачав своє завдання в узгодженні ідей Маркса з нагальними потребами тогочасного суспільного розвитку. Він критикував марксистську ідею диктатури пролетаріату як релікт низької культури і головну надію покладав на розвиток парламентаризму, кооперації, зростання місцевого самоуправління, що давало можливість трансформувати політичну владу у соціалістичну шляхом послідовних реформ. Найулюбленіший афоризм Бернштейна - “Рух – це все, кінцева мета – ніщо”. Бернштейн пропагував ідеї представницької демократії, гуманізму, що все разом означало кардинальний перегляд (ревізію) головних постулатів марксистської концепції політики. Автор таких творів: “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії”(1899), “Парламентаризм і соціал-демократія”(1906), “Німецька революція”(1921) та інші.

Бікамералізм. Див. Двопалатний парламент.

Білль про права (від лат. bulla – документ з печаткою). Конституційно-законодавчий документ, який визначає головні права людини і проголошує обов’язковість їх дотримання владою. Уперше Білль про права був прийнятий в Англії 1689 р. як результат боротьби з абсолютною владою короля. Згодом, 1789 р. звід прав людини ліг в основу прийнятої у Франції Декларації прав людини і громадянина. Біллем про права називають 10 поправок до Конституції США 1791 р.

 

Більшість. Кількісне переважання прихильників якоїсь ідеї чи рішення над їхніми противниками. Вважається найпершою засадою демократичного способу прийняття спільних рішень, головною й необхідною умовою обрання кандидата на виборну посаду. Розрізняють більшість відносну – хоча б на один голос більше від суперника чи альтернативної пропозиції та абсолютну – коли на користь якогось рішення віддали свої голоси 50 відсотків голосуючих плюс ще хоча б один, кваліфіковану (її ще називають конституційною) – вона може дорівнювати двом третинам або навіть трьом чвертям усього складу тих, хто приймає рішення або здійснює обрання. Більшість, яка формується в підтримку когось чи чогось, називається позитивною, а проти когось чи чогось – негативною. Політична боротьба в суспільстві переважно точиться навколо проблеми завоювання більшості у парламенті і формування парламентської більшості.

 

Більшовизм. Одна з течій марксизму-ленінізму, пов’язана з партією більшовиків, утвореною Леніним в 1903 році, після розколу Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).  Більшовизм робить наголос на значенні класової боротьби, політичної партії як органу, що прищеплює пролетаріату революційну свідомість, концепції соціалістичної революції, ідеї пролетарської демократії та держави диктатури пролетаріату. Вебер у 1919 році критикував більшовиків за те, що їхній “карнавал, прикрашений гордим ім’ям “революція”, був позбавлений всякого почуття відповідальності”. Рассел характеризував більшовизм як певний релігійний феномен, що був близьким до мусульманства. Більшовизм, вважає він, з’являвся там, де суспільство знаходиться в кризовій ситуації, де промислове населення жило в злиднях. Більшовизм є антидемократичним, оскільки головний метод реалізації влади – це насильство, беззаконня, недотримання прав людини. Більшовизм як доктрина був втілений у партійних програмах: першій (1903), другій (1919), третій (1961).

 

Більшовицька (ленінська) партія. Різновид революційних, вождистських партій. Див. Більшовизм.

 

Біпартизм (від лат. bis – двічі, і pars – частина). Двопартійність, панування в політичному житті двох партій, які змагаються за владу. Перемога однієї з партій забезпечує гомогенну парламентську більшість, стабільність уряду, робить ефективною його працю, створює умови для громадянської єдності. Партія, що програла на виборах, становить основу опозиції. Типовими прикладами біпартизму є партійні системи Великобританії та США.

 

Бланкі Луї-Огюст (1805-1881). Французький політичний діяч, представник утопічного соціалізму, відомий як теоретик стратегії революції. Народився в родині члена Конвенту, пізніше субпрефекта. Закінчив ліцей в Парижі, вивчав право. 1824 р. взяв участь у таємній організації карбонаріїв,був активним учасником революційних подій 1830 р. У 1837 р. створив таємне "Товариство пір року". Майже все своє життя Бланкі провів у в’язниці, де і написав свої основні твори. Загалом він просидів у тюрмах 37 років, 10 років був у вигнанні, двічі був засуджений до смертної кари. Головна заслуга Бланкі – це його теорія революційного захоплення влади, де робиться наголос передусім на швидкому державному перевороті, здійснюваному невеликим авангардом втаємничених конспіраторів, які згодом зміцнюють свою владу за допомогою диктаторських методів. Після того, як цей передовий загін візьме владу у свої руки, нагальним кроком має стати революційне повалення буржуазного ладу. Велике значення в революційній стратегії Бланкі надавав індивідуальним агітаторам, які були вихідцями з буржуазного середовища. Революційна диктатура, на його думку,- це не диктатура пролетаріату, “а диктатура революційної меншості”. “В кого меч, в того і хліб”,- романтично розмірковував Бланкі. Розроблена Бланкі стратегія революції стала важливою сполучною ланкою між якобінською традицією прямих дій (французька революція 1789 року) та виплеканими Леніним традиціями російського більшовизму. Бланкісти відіграли помітну роль під час Паризької Комуни 1871 року і ще на початку ХХ століття продовжували справляти певний вплив на французьких лівих.

 

Бланкізм. Теорія та практика революційного руху, яка базується на вченні Бланкі. Передбачає повалення капіталізму з допомогою революційних змов, створення вузьких підпільних організацій, раптового збройного перевороту. Такі спроби мали місце у 1839 р. і 1870 р. у Парижі (закінчилися невдачею). Бланкізм набув певного поширення в Росії, деяких державах Латинської Америки, Азії серед студентства багатьох країн.

 

Блер Ентоні (Тоні). Прем’єр-міністр Великобританії з 2 травня 1997 р. Народився 6 травня 1953 р. в сім’ї юриста.Отримав освіту у двох престижних школах та коледжі в Едінбургу. Після їх закінчення рік працював водієм автофургону, пакувальником в універсамі. Потім поступає в Оксфордський університет, після закінчення якого займається адвокатською практикою. З 1975 р. Блер став членом Лейбористської партії Великобританії, 1985 р. обраний депутатом Палати общин, а згодом і членом “тіньового кабінету” лейбористів. 7 червня 2001 р. Блер і очолювана ним партія отримали перемогу на виборах і він став прем’єр-міністром Великобританії.

 

Блок політичний (від фр. block - угода). Союз, об’єднання політичних партій, громадських організацій, груп людей для спільних дій, досягнення загальних, головним чином політичних цілей. Фракції у парламенті блокуються для прийняття чи відхилення якогось закону або кандидатури, для формування коаліційного уряду. Виборчі блоки мають на меті забезпечити обрання до органів державної влади спільних представників певних політичних сил, груп або верств населення, національностей.

 

Блок партій. Див. Виборчий блок.

 

Блунчлі Йоган Каспар (1808-1881). Швейцарський філософ, професор державного права. Науковою діяльністю займається спочатку в Берлінському, а згодом в Боннському університетах. 1830 р. отримує посаду в канцелярії цюріхського окружного суду, одночасно працює приват-доцентом у цюріхському політичному інституті. У 1833 р. запрошений викладати на кафедру публічного права Цюріхського університету. Очолював Конституційну партію, однак з 1844 р. перестає активно займатися політикою і повністю присвячує себе науковій діяльності. У 1848 р. очолює кафедру німецького цивільного і державного права Мюнхенського університету. У 1861 р. обраний головою спілки юристів Німеччини, в тому ж році очолив кафедру державознавства Гейдельберзького університету. Його основне методологічне кредо полягає в тому, що політичні партії представляють не державно-правовий, а політичний інститут. “Політичні партії,- вказує він,- не є  елементом державного організму, а представляють собою вільні суспільні групи, які об’єднуються навколо певних переконань чи напряму з метою спільної політичної діяльності”. Якщо партії таким чином виключаються з урядової сфери, то поділяється сфера держави як ціле і сфера партій як елемент. У зв’язку з цим Блунчлі пропонує забезпечити нормативне регулювання державою діяльності політичних партій. Він пов’язує  виникнення і розвиток партій в державі з досягненням нею певного рівня розвитку і відзначає, що найрішучіше формування партій відбувається у найбільш обдарованих та вільних народів. Досліджуючи політичні партії Блунчлі проводить різницю між власне партіями та партійними фракціями, які він називає карикатурою на партії. Якщо перші відображають суспільні інтереси, а тому є корисними та важливими для політичного життя, то другі відображають лише корпоративні інтереси і наносять суспільству непоправної шкоди. Цікавою є запропонована Блунчлі детальна класифікація партій. Він розрізняє такі види партій: “Релігійно-політичні партії” – до них належать конфесійні партії - намагаються здійснити відповідний вплив на державу на основі релігійних доктрин; cвітські партії, але не “чисто” політичні, а обмежені національними, місцевими та етнічними рамками; політичні угруповання, які грунтуються на основі соціальних інтересів. Найбільш “чистою” формою політичних партій Блунчлі вважає ті політичні партії, які визначаються політичними (а не релігійними, національними, місцевими) протиріччями і довший час супроводжують суспільний інтерес. Блунчлі є також засновником т.зв. психологічної теорії політичних партій.

Бойкот (від англ. bоyсott). Спосіб політичної боротьби, вид політичної тактики, що полягає у висловленні протесту проти будь-яких дій чи рішень шляхом повної або часткової відмови громадян від участі у виборах до представницьких установ, в їх роботі, в обговоренні спільного питання. Термін походить від прізвища ірландського управителя Бойкотта, до якого у 1880 р. вперше в історії орендарі застосували цей захід.

“Болото”. У політичному лексиконі - характеристика  нерішучих, невизначених політичних сил, груп, партій, політичних лідерів. Часто застосовується для саркастичної характеристики політичного центру. (Ліві, праві та “болото”).

Бональд Луї Габріель де (1745-1840). Французький консерватор, засновник традиціоналізму. Народився в провінційній дворянській родині й після закінчення коледжу в Парижі став офіцером королівської гвардії. Проте незабараом він повернувся до свого родинного містечка, одружився і став мером. Спочатку він вітав революцію, але в 1791 р. приєднується до армії емігрантів у Німеччині. Згодом він таємно повертається до Франції, де зміг залишитися з ласки Наполеона. У 1796 р. Бональд анонімно опублікував “Теорію політичної і релігійної влади”, в якій різко виступив проти революції. Буржуазна революція, вказував Бональд, зруйнувала людське суспільство, революційна влада стала владою злочинців, деспотією. Республіка і демократія – це справа рук сатани, народна влада провадить до деспотизму. Оскільки людські, суспільні закони випливають з природи людини, як творіння Бога, то Він є творцем найдосконаліших законів. Оскільки на небі існує певна ієрархія, вона мусить бути відображена і на землі, тому вона реалізується в сім’ї та найбільш повно в монархії. Найдосконалішим утвором суспільства, взірцем його організованості та влаштованості є абсолютна монархія. Згодом Бональд видає “Аналітичні начерки про природу суспільного устрою”(1800), “Про розлучення з поважних причин у ХІХ столітті”(1801), “Первісне законодавство”(1802). Ці твори привернули до нього увагу і в 1808 році йому запропонували місце в університетській раді. Після Реставрації його обрали депутатом, у 1822 році він став міністром, а в 1823 - пером, за панування роялістів деякий час керував цензурою. Ультраправі вбачали в ньому свого головного ідеологічного представника. Липнева революція 1830 року змусила Бональда облишити громадське життя. Останню свою працю він видав у 1827 році. Бональд був одним із небагатьох мислителів, чиє негативне ставлення до революції спонукало їх до фундаментальної критики ідей Просвітництва, на які вони покладали відповідальність за повалення стародавнього ладу.

Бонапартизм (від прізвища французького імператора Наполеона І Бонапарта). Сильна, одноосібна диктаторська влада (різновид авторитаризму), яка була підтримана народом (приміром, через плебісцит) і закріплена у державному законодавстві. Це така політична система, в якій “сильна влада”, неколегіальна й непредставницька, яка встановлена через плебісцит, прагне закріпитися як правомірна й легітимна. Саме від бонапартизму починають існування  політичні доктрини, що апологетизували “вождя нації, народу”, який був переконаний, що лише він втілює волю народу і сам нею керує. Особливістю бонапартизму є домінування виконавчої влади. Армія перетворилася зі збройних сил на національну святиню, її головнокомандувач почав все більше набувати сакральних рис. Бонапартизм супроводжувався активним наступом на демократичні свободи, агресивною зовнішньою політикою. Влада   бонапартизму реалізовувалась за допомогою поліцейсько-бюрократичного апарату та Церкви.

Брандт Віллі (справжнє ім’я – Герберт Карл Фрам, 1913 -1993). Німецький політичний і державний діяч. Після закінчення гімназії працює співробітником однієї з газет, належить до молодіжного соціал-демократичного руху. У 1930 р. вступив у члени СДПН. 1933 р. емігрував з Німеччини в Норвегію, а згодом у Швецію, де працював журналістом. У 1945 р. повертається до Західного Берліну, де виконує функції представника СДПН. У 1957-1966 рр. – бургомістр Західного Берліну. З 1964 р. - голова правління соціал-демократичної партії Німеччини (до 1987 р.). У 1966-1969 рр. – віце-канцлер і міністр закордонних справ коаліційного уряду, з 1969 р. - федеральний канцлер Німеччини. З 1976 по 1993 рр. – голова, почесний голова Соцінтерну.

Брифінг (від англ. briefing – інформаційна нарада). Один з різновидів зустрічі представників преси з офіційними державними та політичними діячами. У професійній мові англійських льотчиків слово “брифінг” означає “короткий передпольотний інструктаж”. Брифінг - це коротке інформування журналістів з якоїсь певної теми без подальшого обговорення чи коментування її. У ході такої зустрічі стисло викладається офіційна оцінка якоїсь події чи проблеми поточної політики, позиція уряду чи політичної партії. Тут можуть бути поставлені тільки окремі конкретні запитання, які дають змогу уточнити певні деталі наданої інформації.

Бунд (від нім. Bund – союз). Загальний європейський робітничий союз у Литві, Польщі, Росії. Організація, що об’єднувала представників єврейської дрібної буржуазії та ремісників. Виник у вересні 1897 р. на установчому з’їзді в Вільно. Бунд боровся проти більшовизму і підтримував економістів, меншовиків, ліквідаторів. На I з’їзді РСДРП 1898 р. Бунд ввійшов до її складу як автономна організація, самостійна лише в питаннях стосовно єврейського пролетаріату. У 1905 р. висунув ідею культурно-національної автономії. Під час І світової війни підтримував Тимчасовий уряд і виступав проти позиції більшовиків щодо перетворення війни у соціалістичну революцію. У період Жовтневої соціалістичної революції Бунд виступив за створення коаліційного уряду, а 1917 р. на своєму VIII з’їзді виробив тактику боротьби проти Радянської республіки. Лідери Бунду Р.Абрамович і З.Айзенштадт емігрували за кордон і звідти продовжували активну антибільшовицьку діяльність. Одночасно у складі Бунду виник і ряд лівих груп, які у березні 1921 р. прийняли рішення про офіційне входження до РКП(б). Це призвело до розколу, а потім і до самоліквідації Бунду.

Буржуазні партії. Термін, який використовується для характеристики політичних партій, соціальною основою яких є буржуазія. Застосовується при класифікації партій на основі соціально-класового критерію. Цей тип класифікації політичних партій є основним у марксистській методології. До числа буржуазних партій відносяться переважно праві політичні партії, а центристські партії є, звичайно, дрібнобуржуазними партіями. Традиційно буржуазними партіями є консервативні, ліберальні партії, дрібнобуржуазними – християнсько-демократичні партії. Партії великої буржуазії як соціальний феномен існували лише в ХІХ ст. Виникнення їх припадає на другий етап історичного розвитку партій. Найдавнішою серед них є Консервативна партія Великобританії (торі). Соціальну основу сучасних правих партій становлять представники середнього класу. Дана класифікація політичних партій є достатньо умовною, оскільки сьогодні політичні партії стараються проводити надкласову політику і є неоднорідними в соціальному відношенні.

Буферні партії. Тип малих партій, які найчастіше знаходяться в центрі коаліції (хоча не є обов’язково центристськими). Їх вихід з коаліції може спричинити її дестабілізацію.

 

Буш Джордж. 43-й президент США і другий в історії США президент – син президента. Його батько, Дордж Буш-старший, був 41-м президентом США в 1989-199 3 рр. Джордж Буш-молодший народився 6 липня 1946 р. у штаті Коннектікут, але виріс у Техасі. Отримав освіту в престижному приватному інтернаті і Йєльському університеті. У Школі бізнесу Гарвардського університету отримав ступінь магістра. Після навчання служив пілотом літака F-102 у ВПС Національної гвардії Техасу. Згодом розпочав підприємницьку діяльність у нафтогазовій галузі в Мідленді. В 1977 р. одружився з молодою шкільною бібліотекаркою Лаурі Уелч. Через 4 роки у них народилася двійня – доньки Барбара і Дженна. У 1994 р. розпочалася політична кар’єра Буша. Він був обраний губернатором штату Техас, а 1999 р. - президентом США.

 

Бюлетень (від лат. bulla – грамота). Листок або бланк чітко визначеної форми, що супроводжує процедуру голосування та виборів. Бюлетень містить надруковані за алфавітом (або визначені, наприклад, жеребкуванням) прізвища (або прізвище) й ім’я кандидатів, а також перелік партій, партійних блоків, які претендують на депутатський мандат або іншу виборну посаду. Виборчий бюлетень зазвичай містить іншу інформацію про кандидатів – партійну приналежність, місце праці та посаду кандидата, місце проживання, а у випадку пропорційної виборчої системи – перші прізвища партійного списку. Виборчі бюлетені поділяють на дійсні – такі, що дають змогу однозначно виявити позицію виборця, та недійсні, на основі яких неможливо однозначно визначити  волевиявлення виборців. На основі способу голосування виділяють категоричний та ординальний бюлетень. У категоричному бюлетені виборець має право залишити лише одного кандидата чи партію (або викреслити всіх). Ординальний бюлетень дає змогу виборцям ранжувати всіх кандидатів чи партії, зазначити ступінь прихильності до всіх кандидатів.

 

Бюрократія (від фр. bureau – бюро, канцелярія та гр. kratos – cила, влада). Система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархізовану (підпорядковану єдиному началу згори донизу) структуру чиновницького апарату.  Гегель вважав, що бюрократія, вище чиновництво – це “верховний стан”, який перебуває на вершині  суспільної піраміди, виражає та захищає інтереси всіх інших верств. Чиновна бюрократія, на думку мислителя, є знаряддям урядової волі, вираження діяльності держави. Вебер називав бюрократією ієрархічну систему правління, для якої характерне: чітке визначення меж компетенції на кожному з рівнів, прийняття рішень у суворій відповідності до порядку, встановленого законами й інструкціями. Бюрократія – це і сукупність службовців апарату державного управління. З певними застереженнями можна стверджувати: яка демократія – така й бюрократія. Демократія в сучасному суспільстві первинна, а бюрократія вторинна, якість першої визначає якість другої. Не усвідомивши цього, ми будемо безпорадно борсатися у тенетах псевдоутопічних теоретичних уявлень (про необхідність знищення бюрократії і т.п.) безсилі хоч якось оздоровити політичну владу.

 

 В

 

Вебер Макс (1864-1920). Німецький учений, один із засновників сучасної політичної соціології. Народився у заможній родині - його батько був депутатом рейхстагу. Вивчав право й економіку в університетах Гейдельберга, Мюнхена, Берліна, після захисту дисертації викладав у США, Австрії. Співзасновник журналу “Архів соціальної науки і соціальної політики”, експерт німецької делегації на Версальській мирній конференції, член комісії з підготовки Веймарської конституції. Його основні праці: “Протестантська етика і дух капіталізму” (1904-1905), “Політика як мистецтво та професія”. Розглядав політичну партію як організацію, спрямовану на завоювання посад. “В результаті загальної бюрократизації, із зростанням кількості посад і попиту на них як форми специфічно гарантованого забезпечення дана тенденція посилюється для всіх партій і вони все більшою мірою стають таким засобом забезпечення своїх прихильників”. Ця специфіка політичних партій визначає особливості її організаційної структури. “У всіх політичних союзах з періодичними виборами влада політичного підприємства необхідно виступає як підприємство претендентів. Це означає, що відносно невелика кількість людей, зацікавлених в першу чергу в політичному житті, тобто в участі у політичній владі створюють собі шляхом вільного вербування свиту, представляють себе чи тих, кого вони опікають в якості кандидатів на виборах, збирають грошові ресурси і приступають до пошуку голосів. Неможливо собі уявити як би у крупних об’єднаннях взагалі відбувалися вибори без такого підприємства. Практично воно означає поділ громадян з виборчим правом на політично активні та політично пасивні елементи. Вожді і їх свита як активні елементи вільного вербування свити і через неї пасивної маси виборців для виборів вождя – є життєво необхідними елементами кожної партії”. Він теж відзначає як загальну тенденцію професіоналізацію і спеціалізацію партійної діяльності. “правляча партія,- пише Вебер,- для того, щоб утвердити свою владу всередині (держави) і мати можливість проводити більшу зовнішню політику, потребувала боєздатний і конфіденційний дорадчий орган, який складався лише з  провідних її діячів, тобто власне кабінет, а по відношенню до громадськості,- відповідального за всі рішення вождя”. Спочатку політичні партії були об’єднаннями “авторитетних” людей, а центральний апарат партії перебував під контролем парламентарів. Однак в міру зростання масштабів організації, що пов’язане зі зростанням кількості виборців, відбувається трансформація організаційної cтруктури партій. “Пануванню авторитетних людей і правлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть у свої руки політики “за основною професією”, які знаходяться поза парламентом”. Формально залишається широка демократія всередині партії. Але вже не  парламентська фракція створює партійні програми, і не авторитетні люди займаються підбором і висуненням кандидатів. Формально цим займаються організовані у місцеві осередки члени партії, але фактично все зосереджено в руках партійних чиновників – партійної “машини”. Вклад Вебера, який відмовився від прямої критики політичних партій, у розвиток теорії політичних партій полягає також в розробці ним “мінімального” визначення політичних партій і моделі класифікації партій на основі їх зв’язку з соціальною структурою та врахуванням різноманітних стадій еволюції партійних формацій. У його типології політичних партій розрізняються такі їх види: а) група прихильників, яких об’єднує не стільки спільна політика, скільки авторитет вождя – харизматична, вождистська партія, б) партія нотаблів, зайнята виключно організацією виборів, в) сучасна організована масова партія з високим рівнем бюрократизму і дисципліни, централізованим керівництвом.

Велика жовтнева соціалістична революція. Термін, що використовувався в радянській історіографії для позначення процесу захоплення й утвердження влади більшовиків у Росії 1917 р. Згідно з офіційною періодизацією цей процес поділявся на чотири періоди: мирний період розвитку (квітень – осінь 1917), Жовтневе збройне повстання у Петрограді (кінець жовтня 1917), поширенння радянської влади на території Росії (кінець 1917 – зима 1918), легалізація радянської влади (весна – літо 1918). Курс на перетворення імперіалістичної війни у соціалістичну революцію проголосив Ленін у Квітневих тезах. Він вимагав припинення будь-якої підтримки Тимчасового уряду, проголошення парламентської республіки, встановлення Республіки Рад, націоналізацію землі, скасування поліції, братання солдат з метою припинення війни. За ініціативою Троцького для безпосередньої підготовки збройного повстання був створений Петроградський Військово-революційний комітет. Збройне повстання у Петрограді відбулося 24-25 жовтня 1917 р. і закінчилося взяттям Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд. Безпосереднім знаком для початку його штурму став постріл крейсера “Аврора”. Було створено уряд на чолі з Леніним – Рада народних комісарів. Збройні повстання відбулися також в Москві, Мінську, Луганську, Казані, Кронштадті та інших містах. Наприкінці листопада  більшовикам вдалося захопити владу в понад 30-ти губернських містах, важливіших промислових центрах Росії та на основних військових фронтах. II з’їзд Рад прийняв низку декретів, ініційованих Леніним – “Про мир”, “Про землю”. З середини грудня 1917 р.  почалася націоналізація промислових підприємств, великих банків, згодом конфісковано цінні папери, анульовано державну заборгованість. Водночас були відмінені старорежимні чини, титули та нагороди, виборність суддів, створено революційні трибунали, відокремлено державу і школу від церкви, проведено секуляризацію громадянського стану, введено новий календар. На початку січня 1918 р. більшовики виступили проти парламентської демократії. Вони розігнали Установчі збори, які не підтримали їх декрети, розстріляли мирну демонстрацію на підтримку зборів у Петрограді. До літа 1918 р. більшовики сконцентрували у своїх руках законодавчу, виконавчу, судову влади, створили ВЧК, реорганізували армію, анулювали іноземні кредити, конфіскували землі поміщиків, монастирів, царської сім’ї, дворян. Керівні посади у нових структурах влади, армії обійняли більшовики. Формувалась держава диктатури пролетаріату. Ці зміни знайшли своє відображення у прийнятій влітку 1918 р. Конституції Російської Федерації. Велика жовтнева соціалістична революція зініціювала низку соціалістичних революцій у Європі (Угорщина, Німеччина), Азії (Індія, Китай). Ставлення до Великої жовтневої соціалістичної революції сьогодні продовжує залишатися важливим елементом доктринального розмежування між правими та лівими політичними рухами.

Велика коаліція. Тип коаліції, у якій представлені основні парламентські партії. Існування великої коаліції є явищем рідкісним. Постійно велика коаліція існує лише в Швейцарії як противага референдумкратії.

 

Великі партії. Політичні партії, які відзначаються значною виборчою підтримкою чи кількістю контрольованих партією мандатів в парламенті. Вплив великих партій (на виборах чи у парламенті) на систему міжпартійних стосунків є іншим, ніж малих. Великі партії становлять важливий елемент як виборчої, так і парламентської партійної системи. Див. Малі партії.

 

Верховна Рада України. Єдиний орган законодавчої влади в Україні, парламент України. Правосильна приймати рішення з будь-яких питань державного і суспільного життя, крім тих, що відповідно до Конституції України, можуть бути вирішені лише на всеукраїнському референдумі або віднесені до відома Президента України, виконавчої та судової влади, місцевих органів влади. Повноваження Верховної Ради України визначені ст. 85 Конституції України. Верховна Рада складається з 450 депутатів, які відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України” обираються на прямих виборах терміном на 4 роки. Половину депутатів обирають у одномандатних округах за мажоритарною виборчою системою, а іншу половину – у багатомандатному загальнодержавному виборчому округу за пропорційною виборчою системою. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менше як двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України працює у сесійному режимі і має дві сесії на рік – весняну та осінню. Сесії складаються з пленарних засідань, засідань постійних комітетів та робочих груп. Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради. Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених конституцією. Загальне керівництво роботою українського парламенту здійснюють Голова Верховної Ради і два його заступники. Службово-допоміжну функцію виконує Секретаріат Верховної Ради. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись. Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України. Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. В період незалежності України вибори відбувалися 1994, 1998 і 2002 року.

 

Вестмінстерська модель демократії. Одна з моделей демократії, суть якої – управління більшості населення. Це вимагає кваліфікованої або абсолютної більшості при прийнятті відповідного рішення. Меншість повинна підкоритися або отримує право ветo. Крім Великобританії(звідки і назва даної моделі) ця модель набула поширення в Канаді, Австралії, Новій Зеландії та інших країнах Британської Співдружності. Вестмінстерську модель демократії характеризують 9 основних ознак: 1) концентрація виконавчої влади, однопартійний кабінет парламентської більшості. Меншість не бере участі у здійсненні влади й виконує роль опозиції, 2) злиття влади і уряду, 3)асиметрична двопалатність (бікамералізм), 4)двопартійна система, 5) система домінування однієї партії, 6) плюралістична  виборча система, 7) унітарний та централізований суверенітет, 8)неписана конституція і парламентський суверенітет, 9) виключно представницька демократія. Дев’ять характеристик Вестмінстерської моделі визначають суть управління за допомогою парламентської більшості. Однак влада більшості не привела до її тиранії. Права і свободи громадян не порушуються, меншість не переслідується. Дана система є загалом цивілізованою і толерантною.

 

Вето (від лат. veto - забороняю). Право на заборону, зупинення запровадження в дію того чи іншого рішення у разі незгоди з ним. Дане право передбачене конституціями низки держав для глави держави або верхньої палати парламенту. Розрізняють абсолютне та відкладальне вето. Перше полягає в тому, що непідписаний закон припиняє існування. Відкладальне вето має два види – звичайне і посилене. Згідно з першим, якщо глава держави не підписує прийнятий парламентом закон, він повертається у парламент для того, щоб його наново прийняв парламент не меншою кількістю голосів. Якщо ж це посилене відкладальне вето, то для його подолання потрібна кваліфікована більшість голосів. У США існує також так зване кишенькове вето. Воно може застосовуватися президентом тоді, коли конгрес США передав йому прийнятий закон менше ніж за 10 днів до закінчення сесії. Якщо президент не підписує даного законопроекту, то він не повертається в парламент і не вступає в дію. Фактично Президент ніби кладе його в кишеню). Право вето застосовується і в роботі Ради Безпеки ООН. У політичному лексиконі цей термін використовують для позначення незгоди з прийнятим рішенням. Президент України, згідно зі ст. 106 Конституції України, наділений правом звичайного вето. У разі накладення вето парламент може підтвердити своє попереднє рішення кваліфікованою більшістю голосів.

 

Вибори. Комплекс заходів, пов’язаних з формуванням керівних органів держави на всіх її рівнях – загальнонаціональному, федеральному та місцевому. У процесі виборів відбувається передача громадянами свого права керувати державою через індивідуальне голосування представникові (президенту, губернатору, меру чи конкретному представницькому інститутові, наприклад, парламенту) на чітко окреслений тимчасовий період. Вибори завжди регламентуються конституціями та спеціальним законодавством. Важливою умовою виборів є наявність кандидатів – претендентів. Їх має бути більше ніж мандатів, за які вони змагаються. Вибори складаються з таких процедур: проголошення виборів, утворення виборчих комісій (центральної, окружної, дільничних), виборчих округів та дільниць, складання списків виборців, висування та реєстрації кандидатів у депутати, проведення передвиборчої агітації, голосування, підрахунку голосів, реєстрації народних депутатів та оголошення результатів виборів, проведення, в разі потреби, повторного голосування або повторних виборів. Вибори традиційно трактуються найвагомішим доказом демократичного характеру політичної влади. Виділяють такі критерії оцінки рівня демократичності самих виборів: 1) все доросле населення, незалежно віж статі, національності, раси, релігійних та інших переконань повинне володіти виборчими правами, 2) голосування повинне бути вільним і таємним, без залякувань і переслідувань, 3) вибори повинні відбуватись регулярно, в межах часових лімітів, передбачених конституційними нормами, 4) всі верстви суспільства, без винятку, повинні мати змогу вільно висувати своїх кандидатів і кандидатів від політичних партій та вільно проводити передвиборчу кампанію, 5) передвиборчий період має бути достатньо тривалим, щоб дати змогу всім партіям і кандидатам ознайомити громадськість зі своїми програмами, всі кандидати повинні мати гарантовану рівність доступу до використання ЗМІ, 6) голосування та підрахунок голосів має контролювати незалежна адміністрація, здатна вирішувати виборчі суперечки, 7) всі кандидати повинні мати доступ до отриманих результатів, очолювати владу повинен переможець виборчих змагань.

 

Виборці. Громадяни, прізвища яких внесені до списку виборців, складеного на виборчій дільниці.

 

Виборча агітація. Сукупність заходів, з допомогою яких повідомляється виборців про політичні та особистісні характеристики кандидата у депутати. Метою виборчої агітації є створення якомога привабливішого для громадян образу кандидата, висвітлення достоїнств його виборчої платформи – сукупності завдань, які він має намір розв’язати, принципів та ідей, виходячи з яких, він здійснюватиме свою діяльність; інформування про позицію партії у конкретних питаннях суспільного життя, про конкретні заходи, за допомогою яких вона намагатиметься розв’язати проблеми. Головними каналами впливу на виборців є безпосередні зустрічі, листівки, плакати, буклети, засоби масової інформації. Питанням форм і засобів виборчої агітації, використанню та порядку їх обмеження присвячений Розділ V Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Див. Передвиборча агітація.

 

Виборча географія (геометрія). Практика маніпуляції з виборчими округами, довільного й умисного їх визначення, “нарізання” з метою отримати перевагу на виборах. Див. Джеррімендерінг.

Виборча ідентичність партії. Орієнтація партії на певну соціальну групу; “політичне обличчя партії”, з яким вона виходить до виборців, щоб відрізнятися від інших учасників виборчої кампанії.

 

Виборча інженерія. Виборчі технології, які забезпечують ефективність проведення виборчої кампанії. Виборча інженерія включає в себе: вивчення корпусу виборців шляхом складання відповідних технологічних карт (соціально-демографічних, соціально-психологічних) у кожному виборчому окрузі, створення позитивного образу (іміджу) кандидатів, скрупульозне опрацювання стратегії та тактики виборчої кампанії.

 

Виборча кампанія. Сукупність заходів (пропагандистських та організаційних), спрямованих на представлення партією своєї політичної програми (чи кандидата) з метою отримання максимальної підтримки на виборах.

 

Виборча коаліція. Форма співробітництва партій у виборах. Формування виборчих коаліцій належить до найважливіших виборчих стратегій політичних партій. Учасники коаліції стараються шляхом об’єднання своїх зусиль і ресурсів досягнути такої нової якості, яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців, ніж вони збирають окремо. У зв’язку з цим виборчі коаліції поділяються на: а) адитивні, б) субадитивні, в) суперадитивні.

 

Виборча партія (електоральна партія). Визначення партії як важливого учасника виборчої кампанії. Сарторі стверджує, що “партія це така політична група, яка присутня у виборчому процесі і є здатною висунути, через вибори, кандидатів на публічні посади”. На думку Янда партія - це організація, “яка прагне до здобуття політичних становищ своїми легітимними репрезентантами”. Лане та Ерсон визнають політичними партіями тільки ті організації, які представлені у виборчих статистиках.

 

Виборча система. Прийнятий в суспільстві, юридично закріплений (в конституції чи окремих нормативних актах) порядок формування вищих органів законодавчої влади.

 

Виборча система і багатопартійність. Існують різні способи утворення багатопартійності, проте серед них є один, який є загальним, це - виборча система. Відповідно до соціологічного закону Дюверже, проста мажоритарна система одного бюлетеня відповідає двопартійній системі, а проста мажоритарна система другого бюлетеня і пропорційна виборча система - прихильні до багатопартійності. Проста мажоритарна система другого бюлетеня використовувалась у Франції до 1945 р. Більшість же інших країн відмовились від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватись багатопартійності. Вона діє дуже просто: різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, тому що в цій системі вони завжди можуть перегрупуватись для другого бюлетеня. Явищами поляризації і під-представництва тут не можна керувати лише при другому бюлетені, так як кожна партія з самого початку буде зберігати свої шанси неушкодженими. Фактично спостереження підтверджують висновки, що майже всі партії з системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами. Багатопартійна система ніби набирає вигляду двох, трохи відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована; в Італії вона анархічна і безладна; у Німеччині та Франції ситуація середня між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності відмінностями у методиці проведення виборів виявились марними. Відмінності у числі та стабільності партій при простій мажоритарній системі другого бюлетеня з'являються скоріше в силу індивідуальної національної специфіки, ніж з технічних деталей виборчої системи. При цьому окремо слід підкреслити, що і організація партій в свою чергу впливає на характер системи. Саме сильна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після введення тут системи другого бюлетеня. Тенденція пропорційного представництва до збільшення числа партій була об'єктом багатьох дискусій. На сьогодні ця тенденція приймається всіма дослідниками. Зараз точно відомо, що пропорційна виборча система зумовлює переважно багатопартійну систему: ні в одній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи хіба що система вже існувала при ньому. Тому перший вплив пропорційного представництва - це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Не існує тенденції до злиття партій з подібними поглядами, так як їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що б запобігало розколам в межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва: партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються при системі двох бюлетенів. Пропорційна система впливає на психологію виборців: найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть зайняти третє чи четверте місця, не будуть втрачені, як у мажоритарній системі одного бюлетеня, тому що додатковий розподіл має на меті відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або її не спостерігається зовсім. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва - збільшення кількості партій. Більшість країн, де ефективно вживають пропорційне представництво, застосовували заходи безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр. Через те, що багатопартійна система є дуже чутливою до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їх концентрації у партії, які можуть запровадити оригінальні ідеї. У такий спосіб, пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції вдалося знайти загальне вираження у партіях, представлених у парламенті - це країни з пропорційним представництвом.

Виборча система і партійна система. Одна з характеристик, яка впливає на характер партійного керівництва. Теза про те, що правдиве партійне керівництво може існувати лише у мажоритарній виборчій системі, сформульована Дюверже, отримала назву соціологічного закону Дюверже. І хоча він зазнав значної критики, однак очевидно, що загальна тенденція, яку відзначив учений, залишається в силі. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Так, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, в одній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Одночасно в 20 державах, які використовують пропорційну виборчу систему – 15 держав мають багатопартійну систему, 3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Про характер співвідношення виборчої і партійної системи свідчить подана нижче таблиця.

   Виборчі і партійні системи в ліберально-демократичних державах:

 

Держави з мажоритарними виборчими системами

Держави з пропорційними виборчими системами

  Тип партійної системи

Австралія

 

Двопартійна

 

Австрія

Багатопартійна

Багами

 

Двопартійна

Барбадос

 

Двопартійна

 

Бельгія

Багатопартійна

Великобританія

 

Двопартійна

 

Данія

Багатопартійна

 

Голландія

Багатопартійна

 

Ізраїль

Багатопартійна

Індія

 

Домінуючої партії

 

Ірландія

Багатопартійна

Італія

 

Багатопартійна

Канада

 

Багатопартійна

 

Люксембург

Багатопартійна

Малайзія

 

Багатопартійна

 

Мальта

Двопартійна

 

Мексика

Домінуючої партії

 

Німеччина

Багатопартійна

 

Норвегія

Багатопартійна

Нова Зеландія

 

Двопартійна

Сінгапур

 

Домінуючої партії

США

 

Двопартійна

 

Фінляндія

Багатопартійна

Франція

 

Багатопартійна

 

Шрі Ланка

Двопартійна

 

Швейцарія

Багатопартійна

 

Швеція

Багатопартійна

 

Японія

Домінуючої партії

 

Виборча стабільність. Отримання партією більш-менш однакової підтримки виборців протягом кількох виборчих кампаній.

 

Виборча стратегія партії. Лінія поведінки партії на парламентських виборах. Може набирати характеру наступальної стратегії - коли партія намагається розширити масштаби своїх впливів і здобути підтримку виборців серед нових сегментів електорату. Оборонна стратегія є націленою на збереження свого існуючого статус-кво і захист попереднього становища коли мова йде про відсоток контрольованого електорату (виборчий клієнтелізм). Сьогодні в розвинутих демократичних державах над розробкою виборчої стратегії і виборчих технологій працюють цілі штаби аналітиків та експертів. Виборчі стратегії, які  застосовуються партіями у ході виборчої кампанії: партійності, сильного контрасту, ідеологічної різниці, вибору одного гасла, створення позитивного враження про кандидатів власної партії, створення негативного враження про кандидатів-конкурентів, побудови коаліції, розбудови організації. Вибір тієї чи іншої виборчої стратегії залежить від місцевої специфіки.

Виборча функція партії. Сукупність різноманітних форм діяльності політичної партії, яка не знає перерв, але здійснюється з різною інтенсивністю. Виборча функція партії відіграє надзвичайно важливу роль в системі влади кожної демократичної держави. У рамках цієї функції відбувається селекція політичної еліти, яка згодом буде мобілізована для керування державою. Нічого дивного, що навколо цієї сторони діяльності політичних партій постійно точиться дуже гостра політична боротьба і що ця функція політичної партії має винятково важливе значення. Дана функція складається з двох частин: селекції кандидатів та формування виборчої програми. Цих складових не можна повністю ані відділяти, ані протиставляти одна одній. Вибори завжди пов’язані з відбором кандидатів на державні посади, а не лише вибором програм. Одночасно кожен кандидат репрезентує якусь програму чи політичний напрямок.

 

Виборче право. Право громадян обирати та бути обраними до представницьких органів держави. Воно випливає з принципів Загальної декларації прав людини, стаття 21 якої проголошує право кожної людини брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, а також право на рівний доступ кожного до державної служби у своїй країні. Демократична виборча система передбачає загальне, рівне та пряме виборче право. Виборче право буває активним та пасивним. Ст. 38 Конституції України зазначає, що “Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування”. В Україні право обирати до органів державної влади мають громадяни країни, яким на день виборів виповнилося 18 років, бути обраними в депутати Верховної Ради України - не молодші 25 років, а Президентом України – після 35 років. До того ж вони мають проживати на території України не менше двох років (кандидат у Президенти – не менше ніж 10 років). Не мають права на участь у виборах особи, які визнані судом недієздатними. Законом забороняється обирати в депутати громадян, які проходять дійсну чи альтернативну військову службу, офіцерів і прапорщиків усіх воєнізованих формувань України, а також суддів та прокурорів. Щоб отримати право балотуватися, їм потрібно письмово заявити про свою згоду на звільнення з посади в разі обрання народним депутатом України та про тимчасове припинення своїх службових повноважень на час виборчої кампанії. Крім того, законом визначається як неприпустиме, щоб одна людина одночасно була депутатом двох або більшої кількості представницьких органів влади чи органів місцевого самоврядування.

 

Виборчий блок (блок партій). Коаліція двох чи більше партій з метою спільної участі у виборах. Згідно зі ст. 39 Закону України “Про вибори народних депутатів України”, виборчий блок формується на підставі рішень з’їздів (зборів, конференцій) кожної з партій блоку. Таке рішення підписується керівником партії та скріплюється печаткою. З'їзди (збори, конференції) партій, які приймають рішення про утворення виборчого блоку, можуть відбутися в будь-який час до початку виборчого процесу. Керівники або представники партій, які наділені з’їздом (зборами, конференцією) повноваженнями щодо утворення виборчого блоку, повинні визначити: керівні органи блоку та умови їх функціонування, норми представництва на міжпартійному з’їзді (зборах, конференції) від партій, що входять до блоку, порядок проведення міжпартійного з’їзду (зборів, конференцій) щодо висування кандидатів у депутати, порядок прийняття рішень міжпартійним з’їздом (зборами, конференцією), умови висування та норми представництва кандидатів у депутати до виборчого списку від партій, що входять до виборчого блоку. Про утворення виборчого блоку Центральну виборчу комісію повідомляють не пізніше як за два дні до проведення міжпартійного з’їзду (зборів, конференції). До повідомлення додаються угода про утворення виборчого блоку, витяги з протоколів з’їздів (зборів, конференцій) партій з рішеннями про утворення виборчого блоку, засвідчені керівниками партій, що утворили виборчий блок, та скріплені печатками цих партій, а також копії свідоцтв про реєстрацію партій, що утворили виборчий блок, та їх статутів, засвідчених Міністерством юстиції України після оголошення про початок виборчого процесу. Закон допускає зміни у складі виборчого блоку партій.

 

Виборчий імідж партії. Образ, який формує політична партія на парламентських виборах.

 

Виборчий клієнтелізм. Відносини партії з сталою частиною  електорату, яка зорієнтована на виборах на її підтримку (оборонна стратегія партії).

 

Виборчий корпус. Сукупність виборців, які беруть участь у голосуванні. Це тільки ті, хто фактично використовує своє активне виборче право.

 

Виборчий процес. Процес здійснення виборчими суб’єктами передбачених законом виборчих процедур. Виборчий процес складається з наступних етапів: складання списків виборців, утворення одномандатних округів, утворення виборчих комісій, висування та реєстрація кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків) у багатомандатному окрузі та кандидатів у депутати в одномандатних округах, проведення передвиборчої агітації, голосування, підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів, реєстрація обраних депутатів. Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів.

 

Виборчий ринок. Сукупність пропозицій учасників виборчої кампанії (найчастіше у вигляді виборчих програм), які змагаються між собою за підтримку електорату.

Виборчий фонд партії (блоку). Згідно з Законом України “Про вибори народних депутатів України”, витрати на підготовку і проведення виборів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій (блоків). Партії для фінансування своєї виборчої агітації зобов’язані утворити власні виборчі фонди. Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано в багатомандатному окрузі, зобов’язана відкрити рахунок свого виборчого фонду не пізніше, ніж за 50 днів до дня виборів. Підставою для відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку) є копія рішення Центральної виборчої комісії про реєстрацію кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі, включених до виборчого списку партії (блоку). Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано в багатомандатному окрузі, відкриває рахунок виборчого фонду в установі банку України у місті Києві. Зазначені партії (блоки) мають право відкривати лише один рахунок виборчого фонду і тільки в національній валюті. Витрачання коштів з рахунку  виборчого фонду здійснюється у безготівковій формі. Установа банку не пізніше наступного робочого дня після дня відкриття рахунку виборчого фонду партії (блоку) повідомляє про відкриття рахунку та його реквізити Центральну виборчу комісію. Інформація про відкриття рахунку відповідного виборчого фонду та його реквізити одноразово публікується Центральною виборчою комісією в газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів. Партія (блок) із числа своїх уповноважених осіб призначає не більше двох розпорядників виборчого фонду, які мають виключне право на використання коштів фонду. Розпорядники коштів виборчого фонду зобов’язані вести облік надходжень та використання коштів виборчого фонду. Установа банку, в якій відкрито рахунок виборчого фонду, надає розпоряднику виборчого фонду потижнево або за його зверненням відомості про розміри та джерела внесків, що надійшли на рахунок виборчого фонду. Витрачання коштів з рахунку виборчого фонду припиняється за день до дня виборів. Розпорядники виборчого фонду партії (блоку) зобов’язані не пізніше як на п’ятий день після дня виборів подати до Центральної виборчої комісії фінансовий звіт про надходження та використання коштів виборчого фонду. Рахунок виборчого фонду закривається установою банку на п’ятнадцятий день після дня офіційного оприлюднення результатів виборів. Див. Формування та використання виборчого фонду.

Виборчі системи. Сукупність норм, що регламентують процес артикуляції виборчих переваг громадян під час голосування і визначають механізми перетворення отриманих голосів на місця депутатів у парламенті. У світі існує значна кількість різноманітних виборчих систем, які зумовлюють відмінні політичні наслідки.  Виборчі системи можуть бути умовно поділені на два блоки – системи більшості та пропорційні виборчі системи. До основних елементів, які визначають суть виборчої системи, відносять: виборчу формулу (більшості та пропорційна), розмір округу (одномандатний та багатомандатний), форму та характеристику  виборчого округу (соціоекономічні та соціополітичні характеристики виборців округу, а також виборча географія), характер голосування (категоричне й ординарне).

Виборщики. За умови двощаблевих чи багатощаблевих виборів (Див. Непрямі вибори) особи, яких безпосередньо обирають виборці й які тільки уповноважені на остаточне обрання претендента на виборну посаду.

 

Види партійних стратегій. Широке визначення політичних партій включає в себе як стримуючі, підривні, так і змагальницькі організації. Натомість, щоб класифікувати партії у відповідності до стратегій, які вони застосовують, можна як самостійну змінну розглядати саму стратегію. Наприклад, Французька комуністична партія, яка брала участь у виборах і протягом 50-х років здобувала близько чверті голосів, в той же час виступала як антисистемна партія, що вдавалася до страйків, вуличних походів для дестабілізації уряду. Таку стратегію партії можна визначити як змішану – головним чином змагальницьку, але певною мірою й підривну. Стратегія правлячої Інституційно-революційної партії Мексики була в основному змагальницькою, однак разом з тим і стримуючою щодо існуючої в державі політичної опозиції. Проведене Джандою дослідження 150 політичних партій які діяли у всьому світі в 1960 р. показало, що лише близько половини з них притримуються лише змагальницької, 11% - стримуючої і 3% - підривної стратегії, решта партій дотримуються змішаної стратегії. Поняття про змішані стратегії узгоджується з уявленням Райта про те, що змагальницькі партії поєднують елементи “раціонально-ефективної” і “партійно-демократичної” моделей. Підхід до партійної стратегії як до окремої змінної відкриває нові перспективи для аналізу поведінки змагальницьких партій за допомогою теорії раціонального вибору. Адже теорія партійної стратегії найбільш розвинута саме стосовно змагальницьких партій і, крім того, більшість існуючих в світі партій використовують повністю чи переважно змагальницькі стратегії (68% в 1960 р.). Даунс припускав, що партії змагаються не лише за здобуття посад, але і за збільшення кількості голосів, поданих за них на виборах. Як доказував учений, партії формулюють свої політичні цілі, щоб вигравати вибори, а не виграють вибори, щоб формулювати цілі. Звідси робився висновок, що в двопартійних системах (при розгляді симпатій виборців вздовж однієї якоїсь шкали) партії будуть вибирати позиції, які “зсувають” їх ближче до центру ліво-правої шкали. Цим самим відбувалося пояснення існування двопартійної системи в США. Даунсівська модель партії, яка старається максималізувати кількість поданих за неї голосів, отримала особливе визнання серед теоретиків американських партій. Проте у порівняльних дослідженнях більшою популярністю користувалася модель, розроблена Райкером. Як і Даунс, він вважав, що партії стараються отримувати посади, однак їм не приписувалась здатність до максималізації кількості голосів поданих за них на виборах. Навпаки, Райкер виходив з того, що мета партії – перемагати на виборах з найменшою перевагою, що стимулює їх створювати мінімальні виграшні коаліції. Особливе значення робіт Райкера для розвитку теорії політичних партій випливає з того, що його висновки можуть застосовуватися до формування урядових коаліцій в парламентах. У теорії коаліцій прийнято розглядати партії як організації, які змагаються за отримання посад, а не голосів. Спрямовані на розробку цієї теорії дослідження показали, що мінімальні виграшні коаліції виникають в менш як половині випадків. Додд також прийшов до висновку, що мінімальні виграшні коаліції стійкіші за інші, однак Грофман полемізує з цим, стверджуючи, що феномен пояснюється швидше специфікою партійних систем. Найбільш детальне нематематичне дослідження в галузі теорії коаліцій було здійснене Лейвером та Шофілдом. Застосовуючи різні критерії, учені порівняли мінімальні виграшні коаліції з ідеологічно “пов’язаними” коаліціями. Висновок, який вони зробили, полягає в тому, що хоча найкращі теорії, які не враховують політичних настанов, “частіше слугують основою для неправильних, ніж для правильних прогнозів про виникнення коаліцій (правильні прогнози даються лише в 40% випадків відсутності абсолютної парламентської більшості), їх прогностична цінність все ж відчутно вища від випадкових передбачень”. Бадж і Кеман проаналізували результати емпіричних досліджень, які виходили з позиції про прагнення партій виключно до отримання посад, і виявили, що це уявлення підтверджується даними лише при умові, що коаліції розглядаються як ідеологічно “зв’язані”. Подібні результати дає дослідження Франкліна і Макі, яке свідчить про значення врахування ідеології для передбачення того, які коаліції будуть сформовані. Потрібно, однак, бачити, що при цьому вихідні положення модифікуються: партії виступають не лише як такі, що виборюють посади, але й проводять певну політику. Не обмежившись аналізом теорій, які повністю відокремлені від політичних настанов, Бадж і Кеман проаналізували прогностичну цінність теорій, що надають перевагу близькості політичних позицій учасників коаліції, і з’ясували, що вона вища, ніж у першому випадку. Їхня власна теорія має змішаний характер: партії намагаються отримати посади як засоби проведення певної політики. Стром виділяє і оцінює три чисті типи стратегії: бажання отримати максимальну кількість голосів за партію, здобути публічні посади і проводити певну політику. На цій основі учений формулює сім гіпотез про вплив інституційних характеристик на поведінку змагальницьких партій. На основі своїх досліджень Стром розробив дві моделі причинності, які пояснюють змішані стратегії змагальницьких партій. У статті “Паперове каміння” Пржеворські і Спраг пишуть про стратегічне рішення, котре повинні були приймати соціал-демократичні та соціалістичні партії під дією наступної дилеми: “Соціалізму не досягнути без участі в інститутах демократії, але така участь підриває волю до соціалізму”. Учені відзначають, що частка населення, зайнятого найманою працею, ніколи й ніде не перевищувала 50%. Позаяк ж соціалістичні партії також звичайно не отримували більше 50% голосів на виборах, їм необхідно було заручитися підтримкою непролетарських верств населення. Але “в результаті соціалістичним партіям доводиться затушовувати ідеологічну роль класу, а це зменшує мотивацію робітників”. Пржеворскі та Спраг провели детальний кількісний аналіз наслідків використання чисто класових та надкласових стратегій соціалістичними партіями семи країн. Учені пишуть, що “широта вибору, з яким зіштовхується партія при визначенні свого курсу, прямо залежить від різниці між частками голосів, результуючих з використання чистих стратегій”. Як показало дослідження, у більшості випадків – особливо в Данії і Норвегії – з самого початку виявилась надкласова стратегія. Хоча така стратегія коштує соціалістичній партії і якоїсь кількості голосів робітників, загалом вона веде до позитивного балансу голосів. У військовій справі під стратегією розуміють план досягнення цілі, а під тактикою – дії, які здійснюються для її реалізації. Подібним чином, партійною тактикою називають діяльність партії, спрямовану на досягнення стратегічних цілей. Об’єм міжнаціональних досліджень, присвячених змагальницькій тактиці партій, є порівняно невеликим. Пеннімен вивчав стилі виборчих кампаній. Фарелл і Уортманн досліджували діяльність партій трьох країн з “політичного маркетингу” – наданню кандидатам “товарного вигляду” і використання засобів масової інформації. Дослідження Баулера присвячене впливу внутрішньопартійних дискусій з окремих питань на виборців. Сейнсбері, під редакцією якої вийшли матеріали симпозіуму з партійних стратегій і взаємин між партіями і виборцями, відзначає, що партії зіштовхуються з дилемою – “зменшення чисельності членів партії зменшує їх здатність до мобілізації виборців і структурування результатів голосування, в той час як недостатньо широка участь громадян в діяльності партій веде до неспівпадіння між громадською думкою і політичними рішеннями”.

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу експертів. Метод визначення конфігурації партійної системи. Перші спроби визначення простору конкуренції спиралися на думку експертів, осіб, щоденно пов’язаних з політикою, - як практиків, так і теоретиків. Та лише Кастлес і Меєр представили систематичний аналіз думки експертів щодо локалізації партії на традиційній осі ліві-праві. Вони попросили респондентів розмістити політичні партії представлені в національних парламентах, на 10-пунктній ліво-правій шкалі: ультраліві - 0, помірковані ліві - 2.5, центр - 5, помірковані праві - 7.5, ультраправі - 10. Кастлес і Меєр формулюють кілька загальних висновків, що випливають з аналізу отриманих таким чином даних. Два серед них будуть нас особливо цікавити. Якщо йдеться про виборчу підтримку, то партії поміркованих лівих та правих здобули найвищого успіху. Приблизний відсоток голосів на користь перших - 18.7%, а других - 17.8%. Партії центру отримують 15.9% голосів. Відсоток голосів, що отримують партії крайнього блоку, коливався між 2.2 та 2.3%. Якщо йдеться про роль центристського блоку, то за винятком Ірландії та Франції центр системи є зайнятий принаймні однією партією. Можна визначити три групи держав, які відрізняються роллю, яку відіграють в них центристські партії: держави, де існують великі центристські партії - Австрійська народна партія, Італійська християнсько-демократична партія, держави, де існують лише малі центристські партії, які відіграють істотну роль в процесі творення урядових коаліцій - Бельгія, Німеччина та скандинавські держави, держави з малими неістотними центристськими партіями – Іспанія, Великобританія. Розподіл простору політичної конкуренції, запропонований Кастлесом і Меєром, і сама концепція 10-пунктної шкали стануть основою визначення “середньої” позиції політичних партій на підставі оцінок експертів. У зв’язку з цим в остаточному підсумку приймаємо до уваги також результати попередніх досліджень Моргана і Додда (1976). Політична партія може змінити свою позицію, перейти ближче вліво чи вправо і то як протягом тривалого так і короткого проміжку часу. Зазвичай, однак, західноєвропейські політичні партії, особливо стабільні, переміщуються в рамках визначеного відрізку простору конкуренції, зберігаючи блокову орієнтацію. Дуже рідко трапляється, щоб політична партія перемістилася з одного блоку до іншого, а навіть якщо таке і трапляється, то в рамках тривалої часової перспективи (наприклад переміщення норвезької лейбористської партії з крайньо лівих позицій до центру партійної системи протягом 70-х рр. чи подібний рух Іспанської соціалістичної робітничої партії, який відбувався значно швидше).

 

Визначення конфігурації партійної системи на підставі аналізу її елементів. Метод визначення конфігурації партійної системи. Зміна конфігурації (типу) партійної системи наступає тоді, коли зміні підлягає система взаємних зв'язків між істотними партіями системи, що означає зміну стабільної лінії поведінки на електоральному, парламентсько-урядовому та організаційному рівнях. Якщо йдеться про концептуалізацію зміни партійної системи як окремої політичної категорії, то в літературі існує шонайменше два підходи. Частина авторів користується визначеною типологією партійних систем як способом реєстрації та опису динаміки зовнішньосистемних змін (Меєр, Білле, Маврогордатос). Звичайно в гру вступає типологія Сарторі, що визначає властивості міжпартійних зв’язків в системному контексті. Один з представників даної “школи” - Меєр вважає, що зміна партійної системи відбувається тоді, “коли в результаті ідеологічних, стратегічних чи електоральних змін відбувається трансформація напрямку конкуренції чи формули створення уряду”. Однак зміни ці, на його думку, повинні розглядатись у контексті типології партійних систем, а коли мають значення зміни системні (трансформаційні) то з’являється необхідність рекласифікації партійної системи. Варто згадати, що представлені раніше типології партійних систем належить трактувати як тяглість, а не дихотомічну систему. Партійні системи можуть змінити свій характер, переходячи певну логіку розвитку (наприклад від системи розпорошення до рівноваги в типології Смітта). Можливими є також так звані “граничні” випадки, коли партійна система коливається між двома категоріями, набираючи рис системи “гібриду”. Друга методика спирається на думку, що можна виділити певні постійні елементи партійної системи, зміна яких може впливати на її функціонування. Автори, як  правило, керуються подібним каталогом елементів партійної системи, узгоджуючи, наприклад, такі змінні як кількість і розмір партій, ідеологічну дистанцію, коаліційний потенціал чи соціополітичні поділи. Принципова різниця між прихильниками такого підходу стосується проблеми визначення цих базових критеріїв. Перший підхід - “інституційний” - означає, що автор формулює елементи, які визначають єдині структурні властивості партійної системи, а також ті, що зумовлюють її конфігурацію. Так діє, наприклад, Смітт, коли ідентифікує триєдині риси структурного характеру, окреслюючи їх іменем ядра партійної системи. За допомогою цих рис автор намагається прослідкувати за процесом структурних змін партійної системи, досліджуючи процес змін, що відбуваються як в межах кожної з цих рис, так і в характері взаємних зв'язків.  Другий підхід, який отримав назву “соціального”, закладає вихід поза структурну систему і врахування елементів аналізу партійної системи, які можуть впливати на її зміни, але стосується оточення партійної системи в широкому розумінні (наприклад соціополітичних поділів, переливання виборчої підтримки, політичного режиму). Такий підхід пропонують Лане і Ерсон. Використання зазначеної типології і рекласифікація партійної системи в рамках певної тяглості класів може спиратися на узгодження визначеного каталогу раніше прийнятих елементів як способу оцінки динаміки таких змін. Отже, поєднання двох перспектив (“інституційної” та “соціальної”) видається плідним, оскільки партійна система є своєрідною “посередницькою структурою” між суспільством і державою, динаміка змін якої відповідає рівню змін, що відбуваються як в її оточенні, так і в межах конфігурації самої партійної системи. Характеристику оточення партійної системи (в першу чергу соціального) визначає структура соціополітичних поділів та виборча поведінка, а інституційного – виборча система та політичний режим. Йдеться понад усе про змінну кількості й розміру партій та ідеологічну дистанцію між ними. Зміни, що відбуваються всередині партійної системи, залишаються описаними за допомогою згаданих теоретичних показників. Для визначення кількості та розміру партій використовують т.зв. індекси (індекс ефективної кількості партій, індекс агрегації та урядової участі, індекс фракційності), а індекс поляризації показником дистанції між партіями.

 

Визначення конфігурації партійної системи на підставі емпіричних досліджень масового виборця. Метод визначення конфігурації партійної системи. Заснований він на тому, що, застосовуючи заздалегідь сформовану шкалу конкуренції, на підставі відповідей респондентів можна сконструювати простір міжпартійного змагання. У такий спосіб поступили Сані та Сарторі, визначаючи ступінь поляризації партійної системи на підставі думки масового виборця. Згрупували вони виборців, що голосують за політичні партії, на основі їх індивідуальних рішень на 10-пунктній шкалі, яка показує рівень симпатії кожної партії. На підставі цього могли вони оцінити ступінь поляризації, визначаючи ідеологічну дистанцію як результат індивідуального рішення громадянина стосовно приблизного місця, яке займає він на ліво-правій шкалі. Вони зауважили, що вимір ліві-праві є сильно пов'язаний з певними політичними питаннями, які виникають під час виборчої кампанії. Визначення місця масового виборця на ліво-правій шкалі пов’язали вони з їх ставленням до наступної групи питань: соціальна рівність - в міру пересування від лівого флангу до правого відсоток тих, що акцентують увагу на проблемі соціальної нерівності, зменшується, суспільні зміни – просуваючись вправо, зменшується кількість виборців, що підтримують радикальні соціальні зміни, а зростає кількість прихильників збереження існуючого статус-кво; відношення до характеру зв'язків між Сходом та Заходом. Позитивне ставлення до СРСР і акцент на різниці між Сходом та Заходом характерні для виборців лівої орієнтації; релігійності - більшість виборців, що вважають дану проблему важливою перебувають правіше від центру. Справедливість даної тенденції підтверджена в 5 із 6 держав, за винятком Великобританії, де приблизно однакова кількість як правих, так і лівих вважають релігійність елементом соціальної ідентифікації. Сані та Сарторі стверджують, що система ліві-праві цілком точно відображає погляди, які займають виборці в багатьох істотних політичних питаннях, і є більш менш точним відображенням їх настроїв та почуттів стосовно суб'єктів політичної конкуренції. Спираючись на ці чотири проблемні питання, як спосіб ідентифікації масового виборця в політичному просторі, обидва автори прийняли 10-бальну шкалу виміру, ліві = 1 і 2, лівоцентристи = 3 і 4, центристи = 5 і 6, правоцентристи = 7 і 8, праві = 9 і 10. Користуючись нею, вони визначали позиції політичних партій в 10 державах Західної Європи, з'ясовуючи так звану середню думку. Рівень поляризації (ідеологічної дистанції) визначався як результат різниці між двома екстремами системи. Візьмемо за приклад італійський досвід (дослідження 1981 р). Для групи виборців, які підтримують італійських комуністів (ліва екстрема), середня величина на 10 бальній шкалі становила 2.3. Для тих, що підтримували профашистський Національний Альянс (права екстрема) - 7.9. Різниця між двома екстремами складає 5,6 (7.9 - 2.3 = 5.6). Її належить розділити на 9 (максимальна дистанція між полярними екстремами), а результат - 0.62 - це величина індексу поляризації італійської партійної системи на рівні масового виборця в 1981 році. У випадку іспанської політичної системи дистанція між середньою позицією лівого електорату (2.53) та правого (5.43) становить 2.90 (але на шкалі 1-7, отже максимальна дистанція = 6). Рівень індексу поляризації в рамках масового електорату в 1982 році становив 0.48. Так само Італію, як і Іспанію, слід зачислити до групи держав з високим ступенем поляризації (коливається він від 0.50 і вище). Це саме можна сказати і про Францію (0.57) та Фінляндію (0.63). Групу держав, показники рівня поляризації яких коливаються навколо 0.30, характеризує і низький рівень ідеологічної поляризації (наприклад Швейцарія - 0.27, Німеччина – 0.28, Великобританія - 0.33, а Голландія - 0.32).

 

Виконавча влада. Сукупність державних органів, що здійснюють владно-політичні й владно-адміністративні функції. Кількісно в цій системі домінують різного роду органи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення, зазвичай, використовують узагальнюючий термін “адміністративний апарат” або “апарат державного управління”. Відповідні органи (установи) займаються адміністративною (управлінською) діяльністю, однак за своєю природою вони не є органами, що здійснюють політичні (урядові) функції. Водночас необхідно підкреслити, що адміністративний апарат іноді розглядається як складова частина уряду. У будь-якому випадку між ними існує тісний взаємозв’язок, вони являють собою органічну єдність. В Україні вищим владним інститутом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. В областях, районах, містах Києві та Севастополі виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації.

 

Вимога про несумісність членства в партії з роботою у складі Центральної Виборчої Комісії. Центральна Виборча Комісія є постійно діючим державним органом, який відповідно до Конституції України забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів. ЦВК призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. До складу Комісії входять 15 членів. Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Центральну Виборчу Комісію”, член комісії, який до свого призначення був членом будь-якої політичної партії, на час здійснення своїх повноважень зупиняє членство у цій партії. Він не може брати участь в її діяльності чи виконувати доручення органу партії.

 

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951). Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч і суспільно-політичний мислитель. Навчався на юридичному факультеті Київського університету, один з організаторів Радикальної української партії (РУП), член Української Соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та її ЦК, редактор партійного органу “Боротьба”, заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального Секретаріату, Голова Директорії. У 1919 р. в еміграції організував у Відні Закордонну групу українських комуністів й намагався організувати співпрацю з більшовиками (невдало). Проживав у Австрії, Франції, під час війни в’язень фашистського концтабору. Винниченко написав 14 романів, понад 14 п’єс, більше ста оповідань, велику кількість публіцистичних статей, його пензлю належить близько ста картин. У політиці був прихильником соціалістичних ідей. Найвідомішими його працями є “Відродження нації”, “Конкордизм”, “Заповіт борцям за визволення”.  Див. Колектократія.

 

Виражені функції партій. Це об’єктивні наслідки, які сприяють пристосуванню чи адаптації системи і яких бажають та прагнуть всі її члени. На думку Шварценберга, можна виділити три типи “виражених” функцій, які звичайно пов’язуються з діяльністю однодумців: формування громадської думки, відбір політичних лідерів та їх соціалізація.

 

Висування кандидатів. Одна з функцій політичних партій у виборчій кампанії. У більшості сучасних демократій основна роль у процесі висунення кандидатів у депутати належить політичним партіям. При цьому цим правом володіють також і самі виборці (від кількох осіб, так як у Великобританії - до кількох сот, як у скандинавських державах). У більшості випадків процес висунення кандидатів пов’язаний з грошовою заставою, яка не відшкодовується в разі якщо кандидат у депутати не здобуде відповідної кількості голосів на свою користь. У деяких нормативних актах право висунення кандидатів пов’язується з чисельністю політичної партії. При тому чим демократичнішою є дана держава, тим нижчою є норма чисельності для політичної партії. У країнах Латинської Америки організації повинні налічувати не менше ніж 10 тис. членів, щоб отримати право висування кандидатів. Прикладами найповнішого регулювання діяльності партій в процесі висування кандидатів є США та Німеччина. Закон Німеччини встановлює, що висунення кандидатів до федерального парламенту (бундестагу) може здійснюватися лише політичними партіями. Розподіл місць у парламенті відбувається лише між тими політичними партіями, які пройшли 5% виборчий бар’єр (у Швеції – 4%). У такий спосіб законодавець суттєво впливає на формування партійної системи держави, фактично дискримінуючи малі партії. Правові норми, що стосуються процесу висунення кандидатів у США, викладено в Конституції та законах штатів. Федеральні закони тут є малочисельними. Закони штатів визначають перелік організацій, які мають право висувати кандидатів (через механізм збирання підписів за кандидата) – це повинні бути тривало існуючі організації, що мають свій статут. Законодавство регулює порядок висунення кандидатів (правибори), а характер голосування визначає конвенція делегатів. У деяких штатах практикується процедура проведення т.зв. закритих правиборів – тобто вибори кандидатів здійснюють лише ті, хто попередньо задекларував себе як член партії (у відкритих правиборах можуть брати участь всі бажаючі громадяни). У тих штатах, де існує процедура проведення закритих правиборів, законодавець вимагає від їх учасників визначитися з партійною приналежністю, яка не може бути змінена протягом певного часу, дозволяє їм голосувати на партійних конвенціях лише за свого кандидата. Ця норма досить часто критикується з точки зору порушення принципу таємниці голосування. Американське законодавство про правибори є унікальним і ніде більше в світі не має подібних аналогів. Див. Попередні вибори.

 

Віги. 1. Політична партія в Англії XVII–XIX ст., яка представляла інтереси торгової та промислової буржуазії і пов’язаної з нею земельної аристократії. У середині XIX ст. віги, з’єднавшись з іншими групами буржуазії, стали називатись ліберальною партією.  У 1924 р. вігів з політичного життя “витіснили” лейбористи, які стали основними конкурентами консерваторів (Див. Торі і віги).  2. Буржуазна партія в США 1834-1854 рр., що об’єднувала промисловців Півночі, а також плантаторів Півдня. 

 

Відбір кандидатів. Одна з процедур, яка здійснюється партіями в ході реалізації ними виборчої функції. Саме з відбору кандидатів більшість політичних партій розпочинають свою виборчу діяльність. Слід зазначити, що спочатку в сфері відбору кандидатів партії були одними з багатьох організацій, які займалися цією діяльністю, поряд з групами інтересів, виборчими комітетами, підприємницькими чи профспілковими організаціями. Однак з часом їх роль в цьому процесі стає домінуючою, а в більшості розвинутих держав навіть монопольною. Істотною проблемою є питання про те, хто в рамках політичної партії має право висувати кандидатів у депутати на виборах. Спочатку провідну роль в цьому відігравали самі парламентарі, парламентська фракція, а також місцеві виборчі комітети. Офіційне партійне рішення з цього приводу приймало об’єднання парламентарів та партійних керівників (т.зв. кокус) чи група місцевої знаті (нотаблі), яка визначала, хто має кандидувати в їхньому виборчому окрузі. Загалом можна зазначити, що чим більше політична партія набирає рис виборчої партії, тим менш стабільною в ній є процедура номінації кандидатів і тим більше різного роду неформальних, закулісних процедур з’являється на етапі відбору партією кандидатів. Натомість, у масових партіях виступає чітка тенденція до врегулювання цієї процедури часто статутними нормами й рідше за допомогою правових норм. Загалом можемо виділити чотири типи процесу відбору кандидатів: 1) неврегульований, спонтанний; 2) відбір місцевими організаціями; 3) відбір центральними органами; 4) відбір членами партії. Перший тип відбору кандидатів має місце тоді, коли відсутні будь-які приписи стосовно його проведення. Відбувається як результат неформальних, закулісних домовленостей між керівниками політичної партії, в результаті чого висунення кандидата здійснюється якоюсь певною групою діячів чи зацікавленою особою, а далі - її підтримка рештою членів партії. Іноді має місце певна декларація вищих органів партії, що надає висуванцям певної “етикетки”, а часом і цього немає – вистачає відсутності офіційного протесту чи контркандидата. Приклади такого типу відбору кандидатів можемо відшукати в партіях французьких радикалів, буржуазних правих партіях. Зрозуміло, що при даному типі відбору важко говорити про якусь форму участі членів партії в цьому процесі: все вирішує партійна еліта, при тому абсолютно нерегульовано. Другий тип відбору кандидатів є більш поширеним і вважається більш демократичнішим. При цьому типі відбору право висунення належить місцевим організаціям партії, які є достатньо близькими партійним масам і краще знають регіональну специфіку і регіональні інтереси. Акт номінації кандидатів відбувається під безпосереднім контролем членів партії, а кандидати стають відповідальними перед політичними партіями. Найчастіше право номінації кандидатів мають ті партійні органи, діяльність яких охоплює чи відповідає території відповідного виборчого округу. Такий тип висунення кандидатів знаходимо в християнсько-демократичній партії Німеччини, соціалістичній та голлістській партії Франції, в британських та інших партіях. Надалі ця процедура відбувається в умовах консультацій з центральними партійними органами, які часто мають право відхиляти запропоновану кандидатуру. Центральні органи партії, звичайно, беруть активну участь у цьому процесі, але формальне висунення кандидата повинно відбуватися з ініціативи місцевих партійних організацій. Третій тип відбору протилежний попередньому і є свідченням централізму в партії. Визначення кандидатів здійснюється центральними органами партії. Демократичні партії стараються уникати настільки недемократичної процедури висунення кандидатів. Загалом вона є характерною для фашистських партій, заснованих на засадах вождизму, а також в партіях з сильною авторитарною тенденцією. Так, у французькій голлістській партії кандидати, висунуті місцевими партійними організаціями, повинні пройти затвердження центральними органами. Вплив центральних партійних органів не є таким потужним, коли мова йде про непевні мажоритарні округи, але дуже сильним при формуванні списку кандидатів від політичної партії. Це ж стосується процедури висунення кандидатів від партій до уряду чи на інші публічні посади. Четвертий тип – вибір кандидатів членами партії – зустрічається на практиці дуже рідко, хоча він вважається найдемократичнішим. Відбір може набирати двох форм – безпосередній вибір, так як у партіях США, і опосередкований вибір, який здійснюється спеціально для цього створеними партійними органами. Безпосередній відбір кандидатів широко застосовується лише в США і стосується насамперед виборів президента. Він отримав назву правиборів (праймеріз) і полягає у висуненні кандидата в президенти публічним, організованим державою голосуванням прихильників даної партії. У залежності від існуючих правових приписів, висунення кандидатів відбувається або групою виборців, або партійним керівництвом, або самовисуненням. У такий спосіб процес відбору кандидатур є багатоступеневим: спочатку відбувається висунення кандидатів, пізніше їх номінація на правиборах, і лише потім офіційні вибори. Спочатку в США практикувалася процедура відбору кандидатів на спеціальних партійних з’їздах. Однак така процедура відкривала надзвичайні можливості для зловживань. Щоб уникнути цього, з початку ХХ століття в політичному житті США починає застосовуватися практика попередніх виборів. Однак і зараз, через систему пропаганди та агітації вплив партійних машин на цю процедуру є визначальним. У системі опосередкованих виборів – через партійні з’їзди чи конференції – вплив рядових членів партії є більшим. Делегати таких з’їздів не мають імперативних мандатів і можуть голосувати за того з кандидатів, який їм більше імпонує. У Європі така система відбору кандидатів зустрічається надзвичайно рідко. Норвезька виборча норма 1920 року приписувала політичним партіям висувати кандидатів на загальних зборах чи конференціях. Висунення через плебісцити всіх членів партії практикувалося в бельгійській християнсько-демократичній партії після Другої світової війни. Значний вплив на процес висунення і відбір кандидатів має виборча система. Звичайна пропорційна виборча система дає можливість виборцям обирати ту чи іншу політичну партію, шляхом голосування за сформований політичною партією список, не маючи можливості змінити його. У пропорційній системі з преференціями виборці можуть визначати місце кандидатів у партійному списку. У тих країнах, де застосовується мажоритарна виборча система з великими виборчими округами, вплив центральних органів є незначним, більшого значення має особа популярного в даній місцевості кандидата. У британській  виборчій традиції визначальною є не стільки особа кандидата, скільки його партійна приналежність. У даному випадку для виборця важливим є те, кого підтримує близька йому політична партія.

 

Відбір політичних лідерів. Одна з виражених функцій партій. У переважній більшості країн західної демократії політичні партії беруть активну участь, а іноді навіть монополізують добір кандидатів, які будуть запропоновані виборцям і, можливо, посядуть місця в уряді. У більшості сучасних партій, згідно з більш-менш відкритими процедурами, лідери і кандидати визначаються на з’їздах чи загальнонаціональних конференціях, в яких безпосередньо чи опосередковано беруть участь члени партії. Тут можливе співіснування двох видів політичних “потоків”; так, поруч з класичним “висхідним потоком”, який дозволяв політичному діячеві використовувати виборчі мандати, щоб потім перебратися до верхніх ешелонів влади (парламентського, міністерського), розвинувся і “низхідний потік”, який дозволяє високопоставленим чиновникам використовувати свій міністерський статус для участі у виборах. Дюверже справедливо вказує, що добір політичних діячів серед однодумців дозволив виправити недоліки, властиві політичній олігархії, замінивши керівну еліту, яка завдячувала своїм становищем спадковому чи майновому положенню, новою елітою, яка вийшла з усіх суспільних верств. Система однодумців аж ніяк не подолала олігархічну форму, якої важко уникнути, але вона її оздоровила і зробила більш демократичною.

 

Віденський (ІІ ½) Інтернаціонал. Назва міжнародного робітничого об’єднання соціалістичних партій, яке існувало в 1921-1923 рр. і об’єднувало  центристські соціалістичні партії та групи, які порвали з Бернським Інтернаціоналом. Був створений на конференції у Відні 22-27 лютого 1921 р. У травні 1923 р. Віденський та Бернський Інтернаціонали об’єдналися і створили Соціалістичний робітничий Інтернаціонал.

 

Відірвані партії. У класифікації Сміта різновид - малих партій. Застосовуючи це визначення, Сміт прагнув підкреслити, що мова йде про ті партії, які ухиляються від участі в основному напрямку міжпартійної боротьби (наприклад у соціоекономічних взаєминах в системі ліві-праві). Звичайно їх виборчі заклики скеровані до окремої соціальної групи, наприклад етнічної чи регіональної меншини. Колись факт їх відірвання може сприяти залученню до урядових коаліцій, особливо коли представлений ними соціополітичний поділ охоплює значний рівень політичної важливості (зокрема у Бельгії Валонський Союз брав участь у двох кабінетах, які створювалися в половині 70-х рр., а Фламандська народна Спілка - у трьох). Сепаратні прагнення певних етнічних груп (наприклад басків в Іспанії) можуть привести до повного “відірвання” партій, що представляють їх. Щоправда Народна партія Південного Тіролю в Італії, а також шведська Народна партія у Фінляндії є зінтегрованими в рамках політичної системи, а остання брала участь у формуванні 25 коаліційних кабінетів, хоча представила лише одного прем’єр-міністра. Інший вид “відірвання” можуть представляти партії нової політики. Деякі з них свідомо відходять від основного напряму політичної конкуренції (ліві-праві), через те стають безпосереднім викликом для стабільних партій як на виборчому, так і на ідеологічному рівні (наприклад зелені в Німеччині, Австрії та Фінляндії). Одночасно комуністичні партії можна зарахувати до категорії “відірваних” угруповань, які виступають проти ліберального узаконення політичної системи, утворюючи зовсім нову вісь конкуренції: партії просистемні проти антисистемних. Прідхам, так як і Сміт, вважає за необхідне ввести системну оцінку ролі малих партій, проте свої висновки не обмежує лише партійними структурами. Він іде значно далі. У нього критерієм віднесення стає ціла соціальна і політична система, у рамках якої діють ці партії. Конкретно кажучи, його цікавлять три типи зв’язків: держава і партія, партія та суспільство, а також відносини між самими партіями. Прідхам, займаючись малими партіями в Італії, робить висновок, що вони є насамперед інституційними акторами (відносин “держава-партія” як домінуючі) і, меншою мірою, соціальними силами (які мобілізують чи контролюють певну частину суспільства, відносини “партія і суспільство”). Це повинно було б вплинути на їх роль у політичній системі, коли участь в коаліційних переговорах стала для них гарантією існування. Значно меншою мірою вони були зацікавлені у переоформленні характеру домінуючих суспільних чи інституційних зв’язків у суспільстві, а також партійної системи. У 90-х рр. ситуація щодо малих партій змінилася досить радикально. Партії зелених, наприклад в Німеччині, Швейцарії чи Швеції, - це насамперед соціальні сили, а лише згодом у них з’являються інституційні амбіції (очевидно, що їх існування в національних парламентах є вагомою підставою для визнання їх за істотні партії).

 

Відкрита (закрита) модель партії. Певний тип організаційної структури партії. Організаційно сильна партія старається виразно визначити власні межі, де вона починається і де закінчується (закрита модель).  Якщо кордони партії не є чітко окресленими, а еліти, які формально знаходяться поза її структурою, організаційно становлять фактично частину домінуючої коаліції, то це є прикладом відкритої моделі (наприклад в Лейбористській партії Великобританії роль профспілкових лідерів не є формально визнаною, хоча їх значної ролі в процесі прийняття рішень ніхто не піддає сумніву).

 

Відкрите суспільство. Поняття запроваджене англійським філософом Поппером. Ідея відкритості, висунута на противагу ізоляціонізму, передбачає доступність соціальних структур для модернізації, їхню здатність запозичувати все цінне ззовні, відмову від монополії на істину, від спроб запровадити єдине часткове бачення світу, примусово нав’язувати його всім. Невід’ємними рисами відкритого суспільства є демократичні інститути і процедури, наявність умов для самовираження і самореалізації особи, свобода об’єднань людей, відсутність дріб’язкової регламентації з боку держави, влади, можливість несанкціонованої і непідконтрольної з боку уряду соціальної творчості, економічна незалежність виробника від державної бюрократії, наявність ринку, свобода преси, слова. Відкрите суспільство передбачає тип свідомості без ідеологічних забобонів, ворожнечі й недовіри, такий, що припускає альтернативність ідей та позицій, різноманітність точок зору, концепцій тощо. Відкритому суспільству,- підкреслює у своїй книзі “Суспільство вільних” Гаєк,- “потрібні  умови, сприятливі для того, щоб невідомий індивід у невідомих обставинах міг би зробити крок уперед; однак саме цього не може забезпечити ніяка найвища влада. Основні цінності вільного суспільства повинні бути виражені в негативній формі”. Це означає, що цінності вільного демократичного суспільства повинні зміцнювати впевненість індивіда у тому, що він володіє правом переслідувати власні цілі, діючи в певних межах – тобто в межах певних правил - на свій розсуд. Тільки у такій негативній формі правила допускають самоорганізацію суспільства, яка утилізує знання і слугує, зрештою, потребам індивіда. Гаєк наголошує: три цінності, на яких базується людська цивілізація, уряд може забезпечити тільки в негативній формі. Це мир, свобода і справедливість.

 

Відповідальна демократія. Це такий стан соціального управління, коли рішення влади максимально співпадають з намірами максимально можливої кількості громадян за максимально можливий проміжок часу. Дал зазначає, що відповідальна демократія повинна включати інституційні гарантії демократії.

 

Відповідальність за порушення законодавства України про політичні партії. Відповідно до ст.22 Закону України “Про політичні партії в Україні”, посадові особи і громадяни, причетні до: створення, організації діяльності та участі в діяльності незареєстрованих політичних партій, обмеження в правах чи переслідування громадян у зв’язку з належністю чи неналежністю до політичних партій, необгрунтованої відмови в реєстрації політичної партії, надання політичній партії будь-яких переваг чи обмеження прав політичної партії та її членів, порушення закону при використанні символіки політичної партії, заподіяння матеріальної чи моральної шкоди політичній партії, утворення воєнізованих формувань, участі у діяльності забороненої політичної партії, притягаються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності згідно з законами України.

 

Відцентрова(доцентрова)конкуренція. Категорія, яка в класифікації Сарторі характеризує напрям міжпартійної конкуренції. Біполярні системи мають, звичайно, тенденцію схилятися до центру політичного спектру. У результаті партії уподібнюються собі (як програмно, так і ідеологічно). Домінує тоді модель доцентрової конкуренції, а результатом є процес деполяризації партійної системи. Багатополярні поляризовані системи мають сильний політичний центр(поле), і тут переважає модель відцентрової конкуренції. Спостерігаємо тоді значну радикалізацію партійних гасел, малі шанси вироблення поміркованих напрямків політики, а також появи екстремальних програмних пропозицій (поляризація).

 

Відчуження. Буквально - відокремлення чи відсторонення. Одне з центральних понять в ідеології марксизму. На думку Маркса, відчуження в різні історичні періоди набуває різних форм і значень. У капіталістичному суспільстві представники робітничого класу є відчуженими в чотирьох взаємопов’язаних значеннях. По-перше, робітник відсторонений від продукту своєї праці – через те, що його змушують продавати свою робочу силу, він не володіє тим, що виробляє, в результаті продукт його праці набуває “відчуженого” характеру. По-друге, оскільки робітник не може вважати свою працю вираженням чи втіленням здатності людини до творчості, він відмежований і від процесу виробництва, тобто від самої трудової діяльності. По-третє, робітник у капіталістичному суспільстві відокремлений від тих можливостей, які властиві йому як представникові “людського виду”, особливо від процесу вільного творення й отримання задоволення від красивих речей. По-четверте, капіталістична система виробництва з її конкурентним характером і поділом праці відмежовує кожного робітника від його товаришів. Це чотирирівневе відчуження спричинене умовами капіталістичного виробництва. У результаті робітник стає всього лише деформованою оболонкою людської істоти. Причини такого відчуження можна усунути лише за допомогою повалення капіталістичної системи шляхом революції. Марксів підхід до проблеми відчуження здавався сильною зброєю, цілковито придатною для будь-якої критики капіталізму, проте водночас поняття “відчуження” стало наріжним каменем західного “критичного”, чи “гуманістичного” марксизму.

 

Вільний (загальнонаціональний) мандат. Тип депутатського мандату, при якому депутат парламенту вважається представником усього народу, а не виборців конкретного округу. У своїй діяльності він не пов’язаний ніяким наказом і не може бути достроково відкликаний виборцями. Загальнонаціональний характер мандата депутата парламенту майже завжди фіксується в конституціях. Наприклад, у конституції Італії зазначено: “Кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов’язуючого мандата”. Близькі за змістом положення можна знайти і в конституціях інших держав. Разом з тим іноді в конституційних текстах характер мандату депутата прямо не визначається. Як приклад можна навести Конституцію України. Антиподом вільного мандата виступає імперативний мандат.

 

Віче (від старослов. вет – рада, вещать – говорити). Форма громадського волевиявлення часів Київської Русі, яка існувала поряд з владою князя і представляла собою збори за участю всіх мешканців общини для вирішення спільних проблем. У вічах брали участь також князь, бояри, єпископ, духовенство. Рішення приймались більшістю голосів. В Україні віча мали приблизно рівні права з княжими владними інститутами. Лише в Галицькому князівстві віче поступалося боярській раді. Як владний народний інститут віче втрачає своє значення із переходом українських земель під Польщу і Велике князівство Литовське. Найдовше віча існували у Новгородській та Псковській республіках (кінець XV – початок XVI   ст.). У сучасному політичному лексиконі даний термін вживається для означення мітингів, народних зібрань.

 

Внутрішньопартійна демократія. Спосіб організації внутрішнього життя партії. Демократичні структури грунтуються на принципі прийняття рішень більшістю та на захисті прав меншості. Певна річ, що ці різні погляди повинні орієнтуватися на спільну політичну мету партії та на її ідеологічні засади. Віра партії в демократичні принципи має відображатися не тільки в статуті, але й у взаєминах між лідерами та членами партії. Це означає, що партія повинна бути відданою практиці демократичної поведінки. Демократичною вважається партія, яка: дозволяє своїм членам вільно висловлювати погляди; сприяє членству жінок; підтримує залучення до роботи всіх членів; є терпимою до різних ідей; дотримується узгоджених правил та процедур прийняття рішень; робить лідерів підзвітними членам партії та її прихильникам. На практиці внутрішня партійна демократія може бути скомпрометована такими факторами, як: обмежені структури менеджменту та зв'язку; незмінюваність керівництва; крайні погляди членів партії. Іноді ці фактори створюють ситуацію, в якій групка людей домінує в справах партії, незважаючи на волю більшості її членів. Така ситуація усуває залучення всіх до партійної діяльності та можливість членів формувати напрямки та пріоритети цієї діяльності. Демократія передбачає також гласність, а отже, й можливість бачити весь процес прийняття рішень. Демократичний устрій неможливий без контролю за здійсненням влади в партії. На всіх рівнях – від громади, району, федеральної землі аж до федерації – загальні збори й зібрання делегатів дбають про те, щоб голови владних структур відповідних рівнів могли спиратися на мандат, виданий їм демократичним шляхом. Кожна партія сама вирішує, як їй залучати до участі у владній структурі об'єднані в ній групи. Наприклад, німецькі соціал-демократи, встановивши так звану “жіночу квоту”, зобов'язалися поступово віддавати до 50 відсотків усіх партійних посад і мандатів жінкам, тоді як інші відхиляють такі положення. Партійні лідери та організатори не повинні забувати про надзвичайну важливість окремих членів організації. Без членів партії лідери, незалежно від їх красномовства чи розуму, приречені займати околиці демократичного політичного життя країни. Більше того, партійні лідери не мають права забувати, що члени партії є і завжди повинні бути основною силою у визначенні курсу партії, якщо вона збирається бути дійсно демократичною. Партійні структури або організації повинні мати можливість самі ухвалювати рішення без домінуючого впливу вищого рівня. Проблема реалізації внутрішньопартійної демократії полягає переважно у тому, що наявна внутрішня організація партій не досить розвинена. Крім того, політична воля національних керівних кадрів партій надто слабка для того, щоб сприяти процесові формування внутрішньопартійної волі або просто схвалювати його, особливо у тих випадках, коли йдеться про інтереси, особи, кандидатури та посади. Цим можуть зачіпатися важливі стратегічні й тактичні інтереси керівництва. Для нижчих партійних структур з такої манери поведінки виникає дистанція до власної партії, бо при подібному зменшенні самостійності не можуть з'явитися ані ентузіазм, ані мотивація, ані консенсус. Внутрішньопартійна демократія відкидає принцип вождизму, вимагає внутрішнього порядку формування волі в організаційному апараті партії. Статут та програма партій повинні спиратися на нього. Утворення та діяльність партійних органів, визначення прав та обов'язків членів, правила щодо висунення кандидатів на політичні посади й питання фінансування – всі ці завдання й функції повинні бути врегульовані внутрішнім демократичним устроєм. Власне, партійна юрисдикція сприяє демократичному устрою партії. Усі політичні партії розробляють й ухвалюють положення, за допомогою яких можна врегулювати внутрішні проблеми. Йдеться, насамперед, про проблеми, які не можна владнати політичними методами. Маються на увазі такі речі, як нерегулярна сплата членських внесків, або ж висловлювання члена партії, що ображають честь іншого, чи нерегулярна участь у прийнятті внутрішньопартійних рішень. З огляду на все це, надзвичайно важко скласти відповідний ступінь градації політичних партій в залежності від їх внутрішньопартійної демократії. Так, наприклад, в американських партіях існує ряд інституцій, які свідчать про їх внутрішній демократизм, але разом з тим існують і такі, що сприяють підвищенню керівної еліти. Через це жодна американська партія не може вважатися взірцем демократизму внутрішньопартійної організації. За винятком фашистських партій, не можемо виділити безпосереднього зв’язку між демократизмом внутрішньої організації партії та іншими її рисами. У дуже загальному вигляді можемо хіба що констатувати, що значно сильнішою є тенденція до демократизації внутрішнього життя в лівих партіях порівняно з правими, у робітничих партіях порівняно з консервативними. У лівих партіях існує, звичайно, більша тотожність позицій між елітою та членськими масами, ніж у буржуазних партіях. Ліві партії завжди відзначалися прагненням до політичної та соціальної демократії і боролися проти абсолютистських, диктаторських, реакційних тенденцій. Тому вони й у власній внутрішній організації тяжіють до демократичних структур. Праві ж партії, консервативні, зазвичай, виступають із лозунгами порядку й авторитету, нерідко захищають монархію чи інші форми сильної індивідуальної влади, тому і їхня внутрішня структура відповідає даній ідеології. У той же час особливу позицію займають деякі партії постколоніальних держав. Вони часто спираються на виразне домінування – інколи навіть затверджене партійним статутом – керівника, який одночасно є главою держави. Однак, не слід однозначно утотожнювати це з антидемократичною тенденцією, оскільки в цих державах особа керівника була виразом демократичного керівника. Зазвичай він був  ініціатором національно-визвольного руху, народним героєм, що поєднувалося з давно існуючими тут (особливо в Тропічній Африці) традиціями вождизму, що надавало йому рис харизматичного лідера. Аналіз проблем внутрішньопартійної демократії здавна належить до головних проблем дослідження діяльності політичних партій. Фундамент наукових досліджень з питань внутрішньопартійної демократії становить відомий залізний закон олігархії Роберта Міхельса ставлення до якого сьогодні серед дослідників є далеко не однозначним.

 

Вождистські партії. Термін, який застосовує Вебер для характеристики харизматичних партій. Партії з беззастережним підпорядкуванням лідеру партії (фюреру, вождю). Див. Фюрер-партія.

 

Вождь. Особливий тип політика, вища форма лідера. Керівник політичної партії, в руках якого зосереджується вся повнота влади в партії. Виникнення феномену вождизму в діяльності політичних партій Вебер пояснює пануванням плебісцитарної демократії. “керівництво партіями зі сторони плебісцитарних вождів,- робить висновок Вебер,- зумовлює… духовну пролетаризацію свити. Щоб бути потрібною вождю, виконувати функцію апарату, свита повинна сліпо йому підкорятися, бути машиною по-американськи, без перешкод, які з’являються у зв’язку з претензіями та амбіціями авторитетних людей. Ось та ціна, яку доводиться сплачувати за керівництво вождя. Однак вибирати можна,- зазначає він,- лише між вождистською демократією з “машиною” і демократією, позбавленою вождів, тобто пануванням “професійних політиків” без покликання, без внутрішніх, харизматичних якостей, які і роблять людину вождем”. Навіть найкращий ідеаліст за короткий час перебування на посту вождя виробляє в собі якості, характерні для вождизму,- констатує Міхельс. Принцип вождизму в керівництві політичними партіями характерний для сучасних тоталітарних та національно-визвольних партій.

 

Воллстонкрафт Мері (1759-1797). Англійська письменниця, засновник сучасного фемінізму. Її найвідоміша праця - ”Захист прав жінок”(1792). Це доволі складне дослідження самого жіноцтва, того, що вона сама називає “різницею статей”. “Захист прав жінок” є гострополемічним виступом проти ув’язнення жінки в рамках жіночої сексуальності. Письменниця доводить, що підкорення розуму тілу, душі - чуттєвості поневолює і розбещує жінок, а через них і все суспільство. На противагу домінуючому визначенню жінки як “вічної Єви”, вона пропонує своє альтернативне бачення природного духу, що не має статі,- раціональної, моральної сутності кожного індивіда,- позбавлення якого від штучно стимульованої чуттєвості підніме жіноцтво від підлеглого становища до становища повноцінного, незалежного суб’єкта – до “становища людської істоти”, за її словами, “безвідносно до статевої різниці”. Незважаючи на те, що формальна рівність з чоловіками розглядалась як завдання жіночого руху, основною метою була докорінна трансформація самого жіноцтва, “революційних змін у жіночому способі існування”, які революційно змінять увесь суб’єктивний вимір відносин чоловіка і жінки. Ідеї, сформовані Воллстонкрафт, заклали основи раннього радикального фемінізму.

 

Волюнтаризм (від лат.voluntas – воля). Соціально-політична практика, для якої характерні суб’єктивізм та суб’єктивістська сваволя, нехтування об’єктивними законами суспільного розвитку, обставинами прийняття рішень, потребами людей; підпорядкування політики довільним бажанням людей, що її здійснюють, певним, наперед заданим ідеальним конструкціям. Волюнтаризм є характерною рисою радикальних політичних об'єднань.

 

Вотування (від лат.votum – спільна думка, бажання, воля). Прийняте колегіальним органом рішення з якогось питання шляхом голосування.

 

Вотум (від лат. votum - бажання). Рішення, прийняте голосуванням. Вотум довіри чи недовіри висловлюється парламентом стосовно діяльності уряду. У випадку висловлення уряду вотуму недовіри він, звичайно, йде у відставку. Відповідно до ст. 87 Конституції України, “Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України”.

 

Впорядкована (невпорядкована) багатопартійність. Термін, який  застосовує Бюрдо при класифікації різних типів багатопартійних систем. До першого типу він відносить Голландію та скандинавські країни, де існує згуртованість партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий Італії та Франції, де "партії створюють враження безпорядку в політичному житті, так як вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи". Інколи можна зустріти такі терміни, як обмежена і організована, анархічна і безладна багатопартійність. Вказують вони на факт існування двох, дещо відмінних зразків багатопартійності. Спроби пояснити ці відмінності відмінностями у методиці проведення виборів виявились марними.

 

Всесоюзна Комуністична партія (більшовиків) - ВКП(б). Заснована на межі XIX–XX ст. як революційна пролетарська партія в царській Росії. ВКП(б) – політична партія авангардистського типу, кадрова, професійна політична організація з чіткою стратегічною програмою, статутом, обов’язковим для виконання. Організаційний принцип побудови – демократичний централізм. У 1898 р. – Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), з 1917 р. – Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) – РСДРП(б), з 1918 р. – Російська Комуністична партія (більшовиків) – РКП(б). У зв’язку з утворенням Союзу РСР, на XIV з’їзді партії (1925) РКП(б) було перейменовано на ВКП(б). У 1952 р. на XIX з’їзді партії ВКП(б) перейменовано у КПРС.

 

Вступ та вихід з партії. Одне з базових положень організаційної діяльності партій, яке безпосередньо стосується можливості участі (партисипації) в політичній діяльності. Політична партія є організацією добровільною, а це означає, що кожна людина в будь-який час може як вступити так і припинити в ній своє членство. Дюверже розрізняв пряме та непряме членство в партії. Вихід з партії може відбутися в будь-який час і без попередження шляхом подання односторонньої заяви (в тому числі й усного повідомлення) члена партії. У політичних партіях встановлення певних термінів для попередження про вихід, як це робиться у спілках, неприпустимі. У науковій літературі головні пункти цих положень не викликають суперечок, на відміну від тих положень, які стосуються вступу до партії. Згідно з загальним правилом, заборона чи обмеження на вступ до партії неприпустимі. Це стосується і всіляких тимчасових заборон щодо прийому в партію. Однак, в юридичній літературі обговорюються значення та припустимість заборони на відмову у вступі до партії. При цьому наводяться аргументи, що заборона на відмову у вступі до партії є порушенням принципу свободи створення партій. Проте, свобода партій, подібно до цивільно-правової свободи укладення договорів, має підлягати обмеженню. Тому партії, в принципі, зобов'язані приймати всіх претендентів. Відмова має бути обгрунтованою в кожному окремому випадку й може у своєму тлумаченні виходити з причин виключення з партії. Це положення достатньо суперечливе, бо відповідно до нього виключення членів партії відбувається лише за певних обставин, а претендентам на вступ до партії можна відмовити з будь-яких причин. Про обов'язок обгрунтовувати відмову претенденту на вступ до партії та про її відповідність закону партіям нагадують дедалі частіше. Правда, панівною є думка про те, що свобода партій допускає як відмову без підстав, так і заборону таких причин для відмови, які розрізняють претендентів за статтю, расою або класовою приналежністю.

Вузьке визначення політичної партії. Шлезінджер зауважував, що деякі вчені “намагаються дати таке визначення партії, щоб під нього попали всі організації, які претендують на дану назву”. Але як вважає учений, “наскільки б корисною не була теорія політичних партій, заснована на такому широкому визначенні, мій власний підхід є менш амбіційним” і може застосовуватися “лише до тих партій, які беруть участь у вільних виборах, особливо якщо з плином часу вони здатні отримати перемогу на виборах”. Як бачимо, Шлезінджер приймає добре відоме визначення Даунса: партія – це “команда людей, яка намагається контролювати державний апарат шляхом здобуття посад на належним чином організованих виборах”. Багато вчених використовують вузьке визначення партії, виключаючи тим самим деякі з політичних організацій, які вважаються партіями за межами США. Ця суперечність привернула до себе увагу вже в одному з перших збірників з порівняльної політології – “Сучасних політичних партіях” під редакцією Нейманна. У своєму висновку до даного збірника він писав: “Про справжню політичну партію можна говорити лише при умові існування хоча би ще однієї конкуруючої групи" і додавав, що “однопартійна система є термінологічною суперечністю”. Тим не менше, збірник містив статтю про Комуністичну партію Радянського Союзу. Незважаючи на своє визначення політичних партій, Нейманн не вважав можливим виключити з їх числа комуністичні партії. У противному випадку довелося б відмовитися від значного об’єму важливої для порівняльного аналізу літератури.  Більше того, як доказує Ренделл, подібне “європоцентричне” визначення вивело б з поля уваги дослідників некомуністичні однопартійні системи в країнах Третього світу. Крім того, переважаюча увага до електоральних функцій партій виводить за рамки аналізу антисистемні партії. Наприклад, в умовах багатопартійної системи комуністичні партії часто беруть участь у виборах лише з тактичних міркувань. Використання положення про те, що електоральна конкуренція є одним з критеріїв політичних партій, виключає також релігійні, етнічні та регіональні партії, які діють на узбіччі політичних систем. Так, Макдональд і Руль встановили, що незначна кількість із 125 політичних партій, які діють в країнах Латинської Америки, виконують ролі, “встановлені для них загальнотеоретичною політологічною літературою, яка заснована на західноєвропейських та англосаксонських системах, де права парламентів і підпорядкування армій вважаються само собою зрозумілими речами”. Див. Широке визначення політичної партії.

 

Г

 

Гаєк Фрідріх Авґуст фон (1899-1989). Австро-американський економіст та політичний філософ, класик економічної теорії консерватизму.  Отримав у Віденському університеті диплом доктора права і політичних наук. У 1931 р. запрошений у Лондонську школу економіки на посаду професора, з 1950 по 1962 р. професор університету в Чикаго, пізніше викладав у Фрайбургу та Зальцбургу. У 1974 р. Гаєк стає лауреатом Нобелівської премії, присудженої йому за праці з економічної теорії. Ще за життя його називали “батьком неоконсерватизму”. А дехто з західних інтелектуалів останню чверть ХХ століття навіть характеризував як “епоху Гаєка”, яка змінила “епоху Кейнсі”. Він автор таких відомих праць, як “Згубна самовпевненість: помилки соціалізму”, “Суспільство вільних”, “Шлях до рабства”. У 1960 р. публікує свою основну працю “Конституція свободи”. У ній він розглядає класичний ліберальний суспільний устрій як такий лад, що зводить до мінімуму примус і приносить матеріальну користь своїм громадянам. Його лібералізм грунтується на вірі в те, що суспільний лад класичного ліберального ґатунку відкриває окремому громадянину якнайширші можливості для задоволення його прагнень і дозволяє уникнути примусу з боку інших. У трилогії “Право, законодавство і свобода” (1973-1979) доводить, що ідеал соціальної справедливості є нездійсненним в умовах ринкової економіки, а гонитва за ним – шкідлива через свої наслідки, і піддає критиці плюралістичну політику груп інтересів. Праці Гаєка стали значним здобутком сучасного лібералізму. Відомий англійський учений, директор інституту Адама Сміта доктор Батлер відзначив, що Гаєк більше, ніж будь-хто із сучасників допоміг теперішньому поколінню усвідомити природу вільного суспільства  і помилки колективізму.

 

Ґанді Могандас Карамчанд (1869-1945). Лідер індійського народу, прогресивний мислитель. Керівник Партії Конгресу. У 1920 р. дав життя Руху неприєднання, у 1930 р. – рухові громадянської непокори і у 1942 р. – Руху за незалежність Індії. Держава в очах Ґанді є “насильством у концентрованій формі”. Вона говорить мовою примусу та одноманіття. Але держава необхідна, оскільки людина не стала ще морально розвиненою і нездатна діяти, керуючись почуттям суспільної відповідальності. Як гадав Ґанді, справжня ненасильницька держава складається з невеличких самоврядних і відносно самодостатніх сільських громад, що спираються головним чином на моральний і громадський тиск. Така держава постане внаслідок sarvodaya – духовного розквіту всього людства. Загинув Ґанді від руки індуса-фанатика. Після його вбивста Ейнштейн сказав, що наступні покоління “навряд чи повірять, що така людина із плоті і крові ходила по цій землі”.

 

Гарантії діяльності політичних партій України. Політичні партії України є рівними перед законом. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про політичні партії в Україні”, органам державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених даним Законом. Див. Державний контроль за діяльністю політичних партій в Україні.

 

Гасло політичне. Ефективний засіб політичної агітації та пропаганди, що лаконічно передає суть ідеології, політичної доктрини, політичної стратегії. Гасло політичне – це образні, розраховані на збільшення впливу на підсвідомість людини способи формування відповідних політичних стереотипів. Гасло сприяє формуванню потрібної політичної психології, інколи воно існує у вигляді певної рими, приказки, слів популярної пісні (у Великобританії, наприклад, - “Британіє, Британіє, прав морями”, в Німеччині – “Німеччина, Німеччина понад усе”). Кожен політичний режим оперує низкою гасел, намагаючись їх тісно прив’язати до панівної політичної ідеології, політичних цінностей. На початку ХХ ст. в Україні стало відомим сформульоване Міхновським програмне гасло – “Україна для українців”, а на останніх парламентських виборах гаслом блоку “Наша Україна” був лозунг: “Не словом, а ділом!”.

Гауляйтер (від нім. Gau, Leiter). У нацистській Німеччині – партійний керівник відповідного рівня. Пісдя приходу Гітлера до влади Німеччина була поділена на обласні організації – “гау”. Їх керівниками були призначені фюрером гауляйтери,які безпосередньо підпорядковувалися йому, відповідали за політичну організаційну працю тієї територіальної організації. В апараті гауляйтера діяли відділи – організаційний, пропаганди, навчальний, кадрів і оперативний. На початку Другої світової війни в Німеччині налічувалося 41 гау.

 Гвельфи, гіббеліни. Назви протопартій, які в XII-XV ст. виникли в Італії у результаті боротьби між Священною Римською імперією і папством. Гвельфи представляли інтереси торговельно-ремісничих верств і були прихильниками влади Папи Римського. Назву отримали від Вельфів - герцогів Баварії та Саксонії, що були суперниками німецької династії Гогенштауфенів, які об’єднувалися на ґрунті заперечення імперії. Гіббеліни (від нім. Weiblingen – назва родового замку Гогенштауфенів) захищали інтереси феодалів і виступали на підтримку сильної імператорської влади. Боротьба між цими партіями стала характерною рисою політичного життя Італії тих часів. Загалом гвельфи мали підтримку серед міщан, дрібного дворянства, а гіббеліни – частіше в феодальної знаті. За гвельфів виступали міста, які боролися за самостійність проти імперії та папства, шукаючи союзників і серед монархів (Неаполя, Франції). З кризою феодалізму в Європі взаємна боротьба гвельфів та гіббелінів зменшується, щоб у XV ст. піти в небуття.

Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх. (1770-1831). Німецький філософ, найвідоміший представник континентального консерватизму. Закінчив університет в Тюбінгені, приват-доцент в Йені, ректор і професор класичної гімназії в Нюрнбергу, професор університетів в Гейдельбергу та Берліні. До основних його творів належать “Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія права” (1821). Серед його посмертно виданих лекцій є лекції з філософії історії, історії філософії та філософії релігії. Суть його політичних поглядів викладено в праці “Філософія права”. За Геґелем держава є виразником “народного духу”, “вищої нейтральної влади”, уособленням загального блага, а всякі опозиційні політичні рухи, тим паче інституційно чи організаційно оформлені, є суспільним злом. Він дає негативну оцінку політичним партіям, визначаючи їх як союзи, засновані на чисто суб’єктивних стосунках і приватних інтересах. Це визначення Геґеля мало достатньо відчутний вплив на формування теорії політичних партій в Німеччині. Будучи прихильником представницької монархії, Геґель вважав, що інтереси відповідних верств німецького суспільства мають бути репрезентовані відповідними органами посередництва, але депутати в них повинні представляти не суб’єктивні інтереси, партійну ідеологію, а лише існуючий в громадянському суспільстві і його різних корпораціях об’єктивний інтерес. Виходячи з постулату неподільності волі народу, виразником якої є єдина держава, Геґель підкреслює: “уряд не є партія, якій протистоїть інша партія, так що кожна з них повинна багато чого добиватися та відвойовувати, і якщо держава виявляється в такому стані, то це є нещастям і такий стан не може бути визнаний нормальним”. Однак при цьому слід окремо відзначити, що сам Гегель не займався окремо вивченням суті політичних партій, а розглядав їх достатньо поверхово в рамках загальної теорії держави.

Гегемонізм (від гр. hehemonia – керівництво, панування). Претензія якоїсь соціальної групи, верстви, класу, політичної сили, держави на керівну роль у суспільному процесі, прагнення примусового встановлення диктату, нав’язування іншим своєї політики, єдиних для всіх ідеалів та цінностей, намагання одноособово вирішувати питання, що стосуються всіх, видаючи себе за представника загального інтересу. Така амбіція верховенства більшою або меншою мірою є внутрішньо притаманною всім суб’єктам політичної взаємодії. Гегемонізм певних країн та народів був властивий Афінам, Македонії, Риму, Британії, Росії при формуванні імперій і національних держав. Прикладом гегемонізму є й політика диктатури пролетаріату, коли гегемонізм однієї верстви здобувався внаслідок вилучення з політичного життя інших, обмеження їх прав і свобод.

Гегемоністська (моноцентрична) партійна система. Тип партійної системи, який відрізняється наявністю декількох політичних об'єднань, панівним становищем однієї партії при відсутності політичної конкуренції, визнанням партіями-союзниками керівної ролі правлячої партії-гегемона, інтеграцією об'єднань-союзників у систему державної влади, яка здійснюється партією-гегемоном, організаційною автономією об'єднань союзників, політичним режимом, близьким до тоталітаризму. Цей тип партійної системи інколи характеризують як "неполяризовану багатопартійну систему" або як фасадну багатопартійність. Технічно, ситуація однопартійності контрастує з системами в деяких комуністичних державах, де формально існувала багатопартійність (т.зв. країни народної демократії). На практиці ж коаліційні угоди (згідно з якими існуючі в державі партії визнавали керівну роль правлячої партії) були нав'язані комуністами примусово, що давало їм можливість цілковитого контролю над політичною системою. Така партійна система отримала назву моноцентричної або гегемоністської. Автор цього терміну Вятр застосовував його для характеристики партійної системи Польщі. Однак в 50-80-ті рр. ця система була типовою для всіх соціалістичних країн Східної Європи. Так, наприклад, у Болгарії до останнього часу крім комуністичної партії легально брала участь у політичній організації ще одна партія, в  Польщі - 2, в НДР та Чехословаччині - по 4 партії, в Китаї - 8. Така ж "багатопартійність" існувала і в СРВ та КНДР. Польський політолог Боднар серед причин виникнення "союзницьких партій" називав необхідність пошуку форм передачі впливу комуністичної партії на середовище, на яке безпосередньо їм  було важко впливати (фермери, дрібні підприємці, тощо). Крім цього така система використовується для заспокоєння опозиції. Вона являє собою не лише психологічний вихід, а й безпечний важіль управління політичною системою. До того ж, з'являється додатковий засіб забезпечення еліти таким обсягом інформації, який інша партія не зможе отримати. Модель гегемоністської партії посилює функцію політичної комунікації. Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні відповідним характеристикам єдиної тоталітарної партії. Опрацювання польського зразка чітко вказує на той факт, що система гегемоністської партії не може трактуватись як багатопартійна, вона є дворівневою системою, де одна партія скеровує свій вплив на другорядні політичні угруповання. І хоча формула гегемоністської партії може прийняти зовнішній вигляд конкурентної політики, реалізувати її по-суті вона не зможе. Партії-союзники є насправді лише партіями-сателітами. Якщо вони входять до складу уряду, то це не означає, що вони беруть участь і у поділі влади. Навіть коли партії-сателіти отримують адміністративні, парламентські та урядові посади, вони не стають справжніми учасниками політичного процесу, а їх статус є значно нижчим у порівнянні з представниками гегемоністської партії, що в свою чергу суттєво впливає на можливість демонстрації незалежної політики. Такий тип розподілу влади являє собою симульований плюралізм та симульований політичний ринок. Заснована на примусі партійна система гегемоністського типу існує не лише у комуністичних чи прокомуністичних державах, таких, як Ефіопія чи Ангола, які цілком пристосували марксистську систему правління. Вона також існує в деяких африканських країнах (у Заїрі та Малаві). З крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи цей тип партійної системи фактично відійшов у минуле. Поняття тоталітарної гегемоністської партії є недопустимим, але допускається її авторитарний тип. У зв'язку з цим Дж.Сарторі виділяє ідеологічну гегемоністську партію і догматичну гегемоністську партію. Польща вважалася прототипом ідеологічної гегемоністської партійної системи, а прототипом догматичного її типу — Мексика. У Мексиці існування другорядних партій допускалося лише доти, доки вони залишалися саме такими. У Португалії після перевороту 1974 р. була дозволена діяльність тільки однієї партії — Партії національної народної дії, але під час місячного передвиборного періоду незалежні кандидати могли представляти опозиційні сили та брати участь у виборчій кампанії. Після виборів опозиція розпускалась, тому що не отримувала належного партійного статусу. Але, з іншого боку, протягом цього часу кожні чотири роки змагання було досить ефективним та суттєво порушувало спокій режиму, що було неможливим у польському варіанті. Ця форма однопартійної системи доволі поширена і часто є прелюдією до "законної" заборони діяльності політичних партій, так як це мало місце у Кенії, Замбії та Зімбабве. Опозиція переслідується, партії примусово об'єднуються або розпускаються. Блондель називає цей різновид однопартійності "однопартійною системою з неконституційними репресіями проти опозиції."

 

Гегемонія. Буквально - панування. Термін, який використовувався в ідеології марксизму для позначення провідної ролі й  необхідності суспільного панування пролетаріату. Грамші застосовує його для позначення непримусових аспектів класового панування, тобто спроможності панівного класу використовувати чинники соціалізації для нав’язування решті населення своїх власних цінностей і переконань.

 

Гедисти. Представники революційного крила (гедизму) в лавах французьких соціалістів на рубежі ХХ ст., яких очолював Гед (1845-1922). Активно виступали проти анархізму, опортунізму в робітничому русі. Напередодні Першої світової війни, як відзначав Ленін, відбулося центристське переродження гедизму. З початком війни частина гедистів разом з Гедом, який ввійшов у буржуазний уряд Франції, зрадили інтернаціоналізму, що привело зрештою до його зникнення. У 1920 році частина лівих гедистів, очолюваних Кашеном відіграли значну роль в утворенні Французької компартії.

 

Генеральний секретар  (від лат. Generalis – загальний, головний). Статус певної політичної особи, яка має верховенство над усіма іншими у межах певної суспільно-політичної організації. Керівна посада в ряді політичних партій (переважно комуністичних), міжнародних організацій (наприклад Генеральний секретар Соцінтерну, ООН). У французських партіях особа, яка керує партією на час виконання її лідером функцій президента республіки. Титул генерального секретаря як вища керівна посада, тривалий час існував у більшовицькій партії. Вперше ця посада була встановлена пленумом ЦК, вибраним XI з’їздом РКП(б) 1922 р. Пленум обрав на неї  Сталіна (існувала до вересня 1953 р.). Знову була відновлена навесні 1966 р. (обрано Брежнєва), останнім генеральним секретарем був Горбачов (до 1991 р.). Подібні посади існували також і в комуністичних партіях Китаю, Франції, Італії.

 

Генетична модель походження партій (партії внутрішнього та зовнішнього походження). Термін запропонований Дюверже для позначення різних способів утворення партій. Партії внутрішнього походження формуються стабільними парламентськими елітами, а інші - соціальними групами і організаціями, які не мають політичного статусу. Перші виникли в рамках парламентів, а з появою сучасного виборчого права змушені були вийти за рамки їх структур, творячи територіальні організації як спосіб залучення нових виборців. Партії зовнішнього походження стали спочатку формою політичної організації певної соціальної групи (наприклад, робітничого класу чи вірних певної релігійної конфесії), а вже згодом добилися парламентського представництва.

Геронтократія (від гр. gerontos – стара людина та kratos – сила, влада). У Стародавній Греції – влада старійших. Коли йдеться про геронтократію, то мається на увазі передусім старечий вік – саме тоді спостерігається зростаючий розрив між бажаннями і можливостями, зменшення самокритичного ставлення і водночас намагання зберегти попередній статус, жадоба панування, честолюбство, прагнення залишатись видатними, величними, бажання нагород, почестей, титулів, загального визнання. У сучасному політичному лексиконі – засилля перестарілих політиків, які узурпували в своїх руках владу і не бажають її втратити. Водночас у видатних особистостей за сприятливих обставин спостерігається ефективне прийняття рішень у старечому віці (Людовік XIV, королева Вікторія, імператор Франц Йосиф, Черчіль, Аденауер, Рейган, Тетчер та ін).

Ґестапо (від нім.Geheime Staatspolizei).  Державна таємна поліція, створена при прусському Міністерстві внутрішніх справ у квітні 1933 р. Керівником ґестапо у 1936 р. був призначений рейхсфюрер СС Гімлер. Тоді ж ґестапо за прусськими законами було поставлене понад право, рішення ґестапо не підлягали перегляду, а судова влада не мала права сумніватися в цьому рішенні. У 1944 р. чисельність працівників апарату гестапо становила приблизно 40 тис., безпосереднім керівником гестапо у воєнні роки був Мюллер. Ґестапо отримало офіційний дозвіл на застосування фізичного впливу щодо “ворогів рейху”, стало основним знаряддям боротьби із євреями та політичними противниками. За рішенням Нюрнберзького трибуналу ґестапо оголошено злочинною організацією і заборонено.

Гетерогенне суспільство. Соціально неоднорідне суспільство (протилежний термін – гомогенне суспільство). Гетерогенні суспільства та суспільства з більшою кількістю населення є більш плюралістичними.

Гетерогенні партії. Термін для позначення несхожих, антагоністичних партій (на противагу гомогенним партіям) з високою ідеологічною дистанцією (поляризацією) між ними. Гетерогенні партії є характерною рисою екстремально поляризованої багатопартійної системи.

Гільдійський соціалізм. Теорія і рух, які розвивалися в Англії в першій пол. ХХ ст. За своєю суттю це був недержавницький саморегульований соціалізм, який виходив із виробничої демократії промислових “гільдій”, сформованих на основі профспілок. Початковий розвиток цього різновиду соціалізму відбувався за сприяння Орейджа. У першій редакційній статті його журналу “New Age”(“Нова доба”), опублікованій у 1907 р., проголошувалось, що “соціалізм як засіб зміцнення людського начала потрібний більше, ніж соціалізм як засіб звільнення від економічних негараздів”. У низці статей, опублікованих у “New Age” і написаних Гобсоном, було окреслено схему співпраці держави і профспілок, згідно з якою профспілки мали стати “відповідальними органами, близькими за духом до стародавніх гільдій”. Чітку політичну концепцію гільдійського соціалізму розробляє молодий оксфордський учений Коул (1889-1959). У багатьох своїх книгах, починаючи від “Світу праці” (1913) і закінчуючи найвагомішим своїм твором “Нова концепція гільдійського соціалізму” (1920), Коул намагався сформулювати теоретичні засади гільдійського соціалізму і пов’язати їх з його практичною програмою. Коул розробляв дедалі складніші моделі узгодження інтересів об’єднань (остаточний її варіант з’явився в його “Новій концепції гільдійського соціалізму”). Гільдійський соціалізм за своєю суттю був теорією демократії. Якщо корпоративні соціалісти в основному зосереджувалися на поширенні демократії на процес виробництва, то це відбувалося тому, що вони вірили: це і є ключ до встановлення більш широкої, “соціальної” демократії. Свого часу гільдійський соціалізм був дуже впливовою течією, та на початку 1920-х рр. відійшов на задній план.

 

Гімн (від гр. hymnos). У Стародавній Греції урочиста пісня на честь богів та героїв. Урочиста пісня, яка є офіційним символом держави. Гімн символічно виражає цінності політичної системи, владного режиму, нації, їх окремі стратегічні цілі й ідеали. Гімном революціонерів стала французька “Марсельєза”. Офіційно визнаним з 1917 р. українським державним гімном є “Ще не вмерла Україна” на музику М.Вербицького, слова П.Чубинського. Вперше він був надрукований у 1863 р., з нотами у 1885 р. Згідно зі ст. 20 Конституції України, Державним Гімном України є “національний гімн на музику М.Вербицького зі словами, затвердженими законом”. У деяких партіях існують партійні гімни як частина партійної символіки.

 

Гіпердемократія (від гр. hiper – понад, demokratia – народовладдя). Ненормальна демократія, суб’єкти якої у своїх діях не знають ніяких обмежень.

 

Гітлер (Шікльгрубер) Адольф (1889-1945). Німецький політичний діяч, вождь(фюрер)Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, рейхсканцлер Німеччини(1933-1945), автор книги “Моя боротьба”(1925) в якій викладено політичну доктрину націонал-соціалізму. Народився в сім’ї митного службовця. З 1913 р. живе в Мюнхені. Під час Першої світової війни – єфрейтор німецької армії. У 1919 р. один із організаторів, з 1920 р. – керівник (фюрер) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. 8-9 листопада 1923 р. в Мюнхені здійснює спробу фашистського заколоту, яка зазнала невдачі. 30 січня 1933 р. президент Німеччини Гіндсбург призначає Гітлера рейхсканцлером. Після смерті президента у його руках зосереджується вся влада. У 1941 р. Гітлер став головнокомандувачем німецьких збройних сил. У 1945 р., усвідомлюючи крах розв’язаної ним війни, вчинив самогубство.

 

Глава держави. Особа, яка посідає формально або реально найвище місце в системі державних інститутів. Глава держави розглядається як вищий орган держави. Він також здійснює функції представництва самої держави. Статус і повноваження глави держави залежать від форми державного правління та існуючого в державі політичного режиму. У країнах з монархічною формою державного правління главою держави є монарх, з республіканськими – президент. Конституційний статус монарха характеризується насамперед тим, що він владарює за власним правом. Його влада є непохідною від волевиявлення якогось іншого державного органу або виборчого корпусу. На відміну від монарха, глава держави в республіці – президент – обирається. Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Згідно зі ст. 102 Конституції України, главою держави є Президент України, який виступає від імені держави і є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

 

Глава уряду. Керівник виконавчої влади в державі, ключова фігура в системі державного адміністрування. Глава уряду – прем’єр-міністр, канцлер, голова ради міністрів - очолює уряд і здійснює керівництво його діяльністю. Всі інші члени уряду ієрархічно підпорядковані йому. Глава уряду може призначати і звільняти членів уряду (або ж вони призначаються та звільняються за його поданням  главою держави чи парламенту), проводить засідання уряду або його більш вузької колегії – кабінету, визначає порядок денний засідань, формулює рішення уряду, має досить широку розпорядчу владу і може відчутно впливати на законодавчий процес, використовуючи зокрема право законодавчої ініціативи. Глава уряду в країнах з парламентськими формами правління має широкі повноваження у зовнішній та військовій галузях. Главою уряду в Україні є Прем’єр-міністр України.

Глибока екологія. Одна з течій сучасного зеленого руху, прихильники якої відстоюють ідею необхідності докорінної зміни позиції людини для визнання справжньої цінності інших видів. Цікавим прикладом “глибоко екологічного” підходу є гіпотеза Ловелока (1979), згідно з якою Земля - це саморегулюючий організм, де живі істоти створили атмосферу, родючість ґрунту, температуру, кисень і т. д. і в свою чергу залежать від цих речей. Автор вважає, що порушення гармонійності екосфери знищить все живе, включаючи і людину.

Глобалізм (від фр. global – загальний, всесвітній). Суспільно-політичний рух, зорієнтований на розв’язання локальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв’язку з зовнішніми, більш загальними, глобальними проблемами. Важливим політичним наслідком глобалізму є зміна природи та ролі держави в сучасному світі:  передання нею окремих функцій, і, відповідно, частини суверенітету на наднаціональний рівень (коаліції держав, міжнародні організації, ТНК) та локальний і місцевий рівень (комуни, муніципалітети, регіони). Це зумовлює розмивання принципу суверенітету, стирання меж і посилення взаємозалежності внутрішньої та зовнішньої політики. Див. Антиглобалізм.

Гнучкі партії. Термін, що застосовується до партій, у яких парламентська фракція і парламентарі визначають характер діяльності партії загалом. Це партії, у яких, на відміну від непохитних партій, депутатам дається свобода у маневруванні. До числа таких партій належать американські та правоцентристські партії.

Гоббс Томас (1588-1679). Aнглійський філософ. Автор праць “Міркування з приводу методу”, “Елементи права”, “Про громадянина”, “Левіафан”. Вважав, що в інтересах всього суспільства партії повинні відмовитись від своїх корпоративних інтересів, щоб не стати своєрідними “державами в державі”, що неминуче веде до анархії (безвладдя). Він прихильник думки про те, що там, де панують люди, які відстоюють різні погляди, правління неможливе без порушення єдності. Відстоюючи ідею цілковитого підпорядкування особистих інтересів державним, Гоббс абсолютно заперечує доцільність існування політичних партій. Боротьбу проти політичних партій, їх витіснення з політичного життя Гоббс вважає найважливішим завданням державної влади. “Якщо обов’язком владарів є умиротворення окремих змовників, то тим більшим їх обов'язком є знищення і руйнування самих партій”.  Достатньо детально Гоббс досліджує витоки виникнення політичних партій, шляхи їх утворення, початкові форми. Він, зокрема, вважає, що партії виникають на основі взаємної угоди між людьми в ході народних патріотичних піднесень (повстань, бунтів, воєн) і на основі індивідуального багатства. Під партією він розуміє “значну кількість громадян, об’єднаних між собою силою угоди чи владою кого-небудь”.

Ґоллізм. Система суспільно-політичних поглядів, засновником якої був французький генерал де Ґолль(1890-1970). Засади ґоллістської доктрини почали формуватись в період Другої світової війни, коли де Ґолль, очоливши рух “Вільна Франція”, боровся проти гітлерівських окупантів та колабораціоністів. Ґоллістський рух сформувався 1947 р. коли утворилося Об’єднання французького народу, яке на виборах 1951 р. отримало 21.5% голосів виборців. Існував ряд ґоллістських партій, які відзеркалюють тривалу політичну кар’єру де Ґолля від опозиції до ІV Республіки - до поразки на референдумі 1969 р., його відставки та смерті в 1970 р. В основі внутрішньополітичних поглядів ґоллізму лежить ідея сильної, стабільної виконавчої влади з широкими повноваженнями глави держави. Ці ідеї були закладені в конституції Франції 1958 р.  Стосовно зовнішньої політики ґоллізм відстоював ідею “національної величі” Франції та незалежного зовнішньополітичного курсу, який би відповідав національним інтересам держави. Підтримував ідею “Єдиної Європи”, але “Європи націй”, щоб кожна держава у “загальноєвропейському домі”, не забувала про свій національний патріотизм і самобутність. У цьому контексті слід розглядати і прийняте Францією рішення про вихід із військових структур НАТО 1966 р. У сфері соціально-економічної політики ґоллізм відстоював необхідність реформування відносин між власниками та трудящими. У суспільній сфері політична доктрина ґоллізму наголошувала на визначній ролі родини, забороні абортів, винятковому значенні християнської моралі. Головні ідеї ґоллізму були покладені в основу державної політики V Республіки (1959-1969). Післявоєнне Об’єднання французького народу з його військовим націоналізмом і антивоєнними настроями контрастувало з люб’язним консерватизмом Союзу оборони Республіки Жоржа Помпіду, хоча була певна схожість з популістським Союзом за Республіку Жака Ширака. Сучасний ґоллістський рух представлений Об’єднанням за республіку. Незважаючи на те, що ґоллісти не отримали посади президента у 1974 р., вони продовжували залишатися потужною правою, добре дисциплінованою політичною організацією. Відновити контроль над посадою президента голлістам вдалося лише у 1986 р. З 1986 по 1988 р. прем’єр-міністр Жак Ширак відійшов від постулатів ґоллізму й прийняв економічний лібералізм, приватизацію державного сектору, відмову від інтервенціоналізму, центрального планування і виступив за європейську інтеграцію та спільний ринок. Ці нововведення, проте не дали можливості йому здобути в 1988 р. посаду президента. І лише у 1995 р. Жак Ширак був обраний президентом Франції.

Ґоллістські партії. Праві політичні партії Франції, які сповідують ґоллізм. До числа цих партій відносять Об’єднання в підтримку республіки, засноване генералом де Ґоллем, Об’єднання в підтримку Нової Республіки, Демократичне Об’єднання в підтримку Нової Республіки, Об’єднання в підтримку Французької Демократії.

Ґолль Шарль де (1890-1970). Французький державний, військовий та політичний діяч. 1921-1932 рр. – на викладацькій і штабній роботі, у 1932-1936 рр. – генеральний секретар Вищої ради оборони Франції, у 1937-1939 рр. – командир танкового полку, командир дивізії, Після капітуляції у 1940 р. Франції очолює у Лондоні комітет “Вільна Франція” (з 1942 р. “Франція, що бореться”). В 1943-1944 рр. – голова французького комітету національного визволення, який був створений в Алжbрі. У 1944–1946 рр. – голова французького ур’яду. У 1958-1969 – президент Франції, засновник і лідер партії “Об’єднання в підтримку республіки”, яка поклала початок цілому політичному напрямку у Франції – ґоллізму.

Голова Верховної Ради України. Спікер українського парламенту. Згідно зі ст. 88 Конституції України Голова Верховної Ради України обирається з числа народних депутатів України. Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України, організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України, підписує акти, прийняті Верховною Радою України, представляє Верховну Раду України у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав, організовує роботу апарату Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України здійснює свої повноваження у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України. Верховна Рада України обирає також Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх. Головою Верховної Ради України були Леонід Кравчук (1991), Іван Плющ (1991-1994), Олександр Мороз (1994-1998), Олександр Ткаченко (1998-2000), Іван Плющ (2000-2002), Володимир Литвин (2002-).

Головна Руська Рада. Перша українська політична організація  Галичини, створена 2 травня 1848 р. у Львові для оборони прав  українського населення під час революції в Австрії. Головна руська рада складалась з 30 членів – представників греко-католицького духовенства й інтелігенції. Її головою був обраний єпископ Т.Яхимович, а пізніше – М.Куземський. Вона поділялась на відділи політичних прав, шкільництва, селянських справ та інші.  Зусиллями Головної Руської Ради було організовано Українську національну гвардію, народну самооборону і батальйон гірських стрільців, культурно-освітянське товариство “Галицько-Руська Матиця”, Народний Дім у Львові. 19 жовтня 1848 р. Головна Руська Рада скликала Собор руських вчених, видавала першу в Галичині українську газету “Зоря Галицька”. 1851 р. Головна Руська Рада була розпущена.

Гоміньдан (буквально - Національна партія). Національно-демократична партія Китаю. Створена Сунь Ятсеном у 1912 р. як прогресивна антифеодальна і антиімперіалістична партія, яка намагалася перетворити країну на парламентську республіку. У 1924 р. Перший з’їзд Гоміньдану прийняв програму, в основу якої були покладені три принципи Сунь Ятсена (націоналізм, народовладдя і народне благоденство). Для здійснення цієї програми Сунь Ятсен висунув три політичні установки: союз з СРСР, союз з КПК, підтримка селян та робітників. Та після смерті Сунь Ятсена в 1925 р. праве крило партії почало відходити від даних принципів. Керівництво партією захопив Чан Кайші, а в квітні 1927 року він встановив режим диктатури в державі, розв’язавши громадянську війну, яка закінчилася проголошенням у 1949 р. Китайської Народної Республіки і розгромом Гоміньдану. Залишки прихильників Чан Кайші знайшли притулок на о.Тайвань.

Гомогенне суспільство. Соціально однорідне суспільство (протилежний термін – гетерогенне суспільство). Під гомогенним Лійпхарт розуміє таке суспільство, в якому переважна більшість населення (80% і більше) сповідує одну й ту ж релігію та розмовляє однією мовою. 2/3 стабільних демократій – гомогенні суспільства.

Гомогенні партії. Буквально - подібні партії. Термін, який використовується для характеристики неантагоністичних партій, переважно в двопартійних системах. Партії з невеликою ідеологічною дистанцією (поляризацією). Зазвичай кожна з них має свій погляд на владу і суспільний розвиток, але вони сходяться в головному — кожна з них сподівається на одноосібне здійснення влади згідно з раз і назавжди встановленим суспільним порядком.

 

Гомруль (від англ. Ноme Rule – самоуправління, автономія). Боротьба за здійснення програми автономії Ірландії (70-ті роки XIX ст. – поч. ХХ ст.), що передбачала створення ірландського парламенту і національних інститутів управління при збереженні над Ірландією верховної влади англійської корони і парламенту. Вперше програму автономії Ірландії висунув ірландський ліберал І.Батт 1869 р. Він також 1870 р. заснував Асоціацію самоуправління Ірландії, яка 1873 р. була реорганізована в Лігу гомруль. У 1871 р. Батта було обрано до англійського парламенту, а на виборах 1874 р. до парламенту пройшло 60 гомрелерів. Тоді ж в англійській палаті общин була утворена опозиційна фракція, яка згодом широко застосовувала тактику парламентської обструкції. У 1879 р. було створено селянську Земельну лігу, яка у 1882 р. була перетворена в Ірландську національну лігу. Гомрулери 1885 р. отримали в парламенті ще 83 місця (зі 103 від Ірландії). У 1886 р. був запропонований білль про гомруль для Ірландії, але він не був підтриманий у парламенті. Склалася ситуація, коли та чи інша англійська партія могла б втриматись при владі, лише заграючи з ірландською фракцією. На початку ХХ ст. була створена Об’єднана партія. У 1912 р. знову виникла спроба прийняти білль про гомруль, але й на цей раз він не був прийнятий. Своєрідною відповіддю на таку політику Англії стало Ірландське повстання 1916 р. Після закінчення війни в Ірландії виникла нова революційна криза – партія шинфейнерів відмовилась визнавати акт про гомруль і очолила боротьбу за Ірландську республіку. В результаті англійський уряд на чолі з Ллой Джорджем був змушений видати “Акт про управління Ірландією” (грудень 1920), який був втілений в життя лише в Ольстері. Зрештою, 7 грудня 1921 р. англійський уряд підписав з правими шинфейнерами договір про утворення на території 26 південних графств Ірландської вільної держави.

 

Грамші Антоніо (1891-1937). Італійський соціальний теоретик, генеральний секретар комуністичної партії Італії. Після приходу до влади Муссоліні він відмовляється підтримати його ordine nuovo (новий порядок) і попадає в тюрму, де й помирає у 1937 р. В ув’язненні він створив свій найкращий теоретичний доробок – велику низку листів і нарисів, які були опубліковані посмертно в збірці “Тюремні зошити” (1925-1935). Завдяки цій роботі Грамші став, разом із Лукачем, одним із засновників неомарксизму. Його теорія гегемонії стала необхідною протиотрутою традиційному марксистському положенню щодо посилення класової боротьби. Хоча Грамші ніколи не обстоював “парламентський шлях” до соціалізму, все ж прихильники єврокомунізму вважають його своїм духовним батьком. Великої уваги Грамші надавав розробці стратегії і тактики партії в умовах панування тоталітарних режимів, зробив глибокий аналіз політики і політичних партій в рамках тоталітаризму. Він вважав, що державу не можна розглядати лише як орган насильства. Сучасна капіталістична держава намагається більше переконати, ніж примушувати. Виходячи з цього, Грамші розробив оригінальну стратегію завоювання влади: спочатку завоювати авторитет у політичній та інтелектуальній сферах, а потім брати владу. Звідси висновок – досвід більшовиків Росії не придатний для країн Заходу. Вважав необхідним існування революційної партії, яка повинна змінитися сама і змінити свої функції. Партія повинна стати “інтелектуальним ядром”, виховувати робітничий клас, об’єднувати навколо себе інші соціальні верстви.

 

Громадська організація. Добровільне об’єднання громадян, яке сприяє розвиткові їх політичної, соціальної, трудової активності й самодіяльності, задоволенню і захисту їх багатогранних інтересів і запитів, діє відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхньому статуті. Правовий статус і діяльність громадських організацій в Україні регулює Закон України “Про об’єднання громадян”.

Громадянська інфантильність. Явище, зауважене соціологами в 70-х роках, суть якого полягає у відверненні громадян від політичних механізмів ліберальної демократії. Рос, автор даного терміну, вказує на те, що громадянська інфантильність безпосередньо спрямована проти конкретної державної влади (яка спирається на певну партійну формулу), але не порушує легітимації політичної системи як цілісності.

Громадянська непокора. Термін, що вживається для означення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру, форма протесту, що включає порушення закону як суспільний акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ. Даний термін запровадив американський письменник Торо, який вжив його як назву статті, написаної ним 1848 року, у якій він пояснював, чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс і, насамкінець, провів ніч у в’язниці. Цією акцією він висловлював протест проти війни США з Мексикою та проти використання рабства на Півдні. Торо твердив, що люди мають чинити опір несправедливості, якщо їхній власний уряд вдається до несправедливих дій: лише голосування для цього недостатньо. Теорія і практика громадянської непокори була розроблена в працях Ганді. Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокій повазі до закону загалом; що ті, хто вдається до неї, повинні при цьому завжди діяти ненасильницькими методами, вони мають вчиняти це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Він також вважав, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати в чомусь чи прохати чогось, але вони виявились безрезультатними. Добре відомим прикладом громадянської непокори є похід до моря, який він здійснив у 1932 році, відмовляючись коритися забороні, накладеній англійським колоніальним режимом на видобування солі індійцями. Виправдовуючи необхідність громадянської непокори, зазвичай посилаються на закони моралі, які є вищими від будь-яких законів держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Громадянська непокора займає проміжне місце між конституційними формами політичної діяльності з одного боку і повстанням чи революцією – з іншого. Її можна вважати крайньою, але в певних випадках прийнятною формою протесту в рамках усього діапазону політичних методів, що використовуються в конституційних та демократичних державах. Проте акції непокори можуть стати провісниками руху тотального опору існуючому режиму чи вести до насильницьких форм протесту, або до повстання.

Громадянське суспільство. Соціальні й економічні встановлення, кодекси та інституції, відокремлені від держави. Громадянське суспільство означає такий рівень розвитку, якого досягають розвинені народи. Нині цей термін стосується економічного й суспільного ладу, що розвивається за своїми власними принципами, незалежно від етичних вимог закону та політичних об’єднань. Маркс доводив, що від законів громадянського суспільства насправді отримує вигоду лише привілейована буржуазія. Для Геґеля громадянське суспільство означає соціальні, економічні й етичні встановлення сучасного західного промислово-капіталістичного суспільства, що розглядається окремо від держави. У загальному ж ужитку поняття громадянського суспільства стосується неполітичних аспектів сучасного суспільного ладу. Громадянське суспільство - необхідна умова формування правової держави, створення надійних гарантій свободи особистості.

Громадянські свободи. Сукупність прав і свобод, якими наділені громадяни держави від народження і які повинні захищатися законом. До основних громадянських свобод належать свобода слова, свобода рухів, об’єднань. Громадянські свободи є важливим компонентом прав людини. Захист громадянських свобод становить головну складову лібералізму.

Групи інтересів (тиску). Групи, які входять до складу кон’юнктурних, латентних (прихованих) політичних сил. Вони визначаються як сукупність індивідів, які під виглядом загального інтересу виражають свої партикулярні вимоги, висловлюють претензії, що прямо чи опосередковано зачіпають інші сектори суспільного життя, вимагають їх здійснення від законодавчого органу або окремих його членів. У складних політичних ситуаціях вони здатні вийти на поверхню політичного життя вже як реальна політична сила, партія, формальний чи неформальний політизований рух. Здатні спонукати свою аудиторію до створення тиску на політичну владу з метою прийняття нею вигідного для них рішення. Можуть також вступити у змагання з державною владою за здійснення політики.

Групове змагання. Див. Індивідуальне змагання.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934). Український історик, соціолог, громадський і політичний діяч; професор Львівського університету, голова Наукового товариства ім.Шевченка, академік ВУАН, АН СРСР. Один з керівників Товариства українських поступовців, у березні 1917 р. примкнув до УПСР, очолив Центральну Раду, 29 квітня 1918 р. обраний першим президентом УНР, пізніше емігрував до Австрії, де створив Український соціологічний інститут. Повернувся в Україну (1924), був обраний членом ВУАН, членом АН СРСР(1929), з 1930 р. під тиском влади перебрався до Москви. Грушевський був автором близько 2000 друкованих праць, серед них такі, як багатотомна “Історія України-Руси”, ”Нарис історії української літератури”, “Початки громадянства”. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістської до самостійницької.

 

Д

 

Два-і-пів партійна система (модифікована двопартійність). Категорія запропонована Блонделем для визначення такого типу партійної системи, де існують дві великі партії і третя - мала. Остання значно слабша (як виборчо, так і парламентарно), але має значний вплив на функціонування партійної системи. Джерелом сили цієї партії є її центральне положення між двома великими партіями, що робить її потенційним партнером і для лівої, і для правої партії. Вона використовує при цьому ситуацію, коли жодна з двох великих партій не може здобути абсолютної більшості в парламенті. Приклад даного типу партійних систем спостерігаємо в Німеччині:дві великі партії – ліва, соціал-демократична та права, ХДС/ХСС третя, мала партія – Партія Вільних демократів. Подібна система мала місце в Австрії, коли австрійська Партія свободи асоціювала з виразною ліберально-центристською політичною орієнтацією. Така тенденція останнім часом має місце в Новій Зеландії, Австрії, Австралії, Бельгії, Люксембургу, Ірландії, Канаді. Пропозиція Блонделя щожо виділення цього типу партійних систем в окремий тип не отримала підтримки більшості вчених.

 

Двоблокова коаліція. Такий тип партійного правління в рамках багатопартійної системи, коли уряд формується одним з двох блоків, що переміг на виборах. Блоки, зазвичай, мають відносно стабільний характер. Прикладом тут є ФРН, де з 1969 по 1982 рік уряд формував блок соціал-демократів з вільними демократами (СДПН-ПВДН), а постійний блок християнських демократів з християнськими соціалістами (ХДС/ХСС) перебував у опозиції. З 1982 р. ролі змінилися, оскільки ПВДН розірвала блок з СДПН і ввійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка  перемогла на виборах. Після парламентських виборів 1999 р. Вільні демократи знову повернулися до коаліції з соціал-демократами, які перемогли коаліцію християнських-демократів. Схожа схема діє і в Австрії. Двоблокову коаліцію ще іноді називають модифікованою двопартійною системою (два –і-пів партійна система).

 

Двоблокова партійна система (система альтернативних коаліцій). При такій системі боротьба за політичну владу ведеться між двома партійними коаліціями. Була характерною для скандинавських держав, де відбувалася конкуренція на політичній арені між лівою (з домінуванням соціал-демократів) та правою (з домінуванням консерваторів) коаліціями. Від два-і-пів партійної системи відрізняється тим, що коаліції формуються до, а не після виборів. А політична конкуренція ведеться не між окремими партіями, а між партійними коаліціями. При даній системі консервативні партії здатні створити альтернативні “буржуазні” коаліції, що може бути результатом зваблювання електорату більш ліберальною господарсько-політичною ідеологією. Щоправда, останнім часом в даних державах помічається стабілізація партійної системи в напрямку досягнення соціал-демократичного консенсусу і трансформація соціал-демократів у переддомінуючі партії.

 

Двопалатний парламент (бікамералізм). Двопалатна (однопалатна) структура парламенту. Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті за результатами європейських революцій XVII – XVIII ст. між буржуазією і феодалами в їх боротьбі за політичну владу. Нині бікамералізм уже не має значення типової риси парламентаризму. Якщо до Другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі і Фінляндії, то в наш час відповідна побудова парламентів стала такою ж прийнятною, як і бікамералізм. Сьогодні існування верхніх палат парламентів пояснюється перш за все потребами оптимізації організації самих парламентів. Акцент ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. У федеративних державах двопалатна побудова вважається чи не обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва в парламенті інтересів суб’єктів федерацій та їх населення. Прийнято формулу, за якою члени нижніх палат парламентів представляють увесь народ (виборчий корпус), а члени верхніх – тільки відповідний суб’єкт федерації (штат, землю, кантон, провінцію тощо). У двопалатних парламентах палати мають різні назви. Однією з найбільш поширених назв нижніх палат є палата представників (депутатів). Часто замість слова ”палата” вживають слово ”конгрес” або ”асамблея”. До верхніх палат найчастіше вживається назва “сенат”. Найбільш істотне значення в характеристиці  побудови парламентів має порядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так само як і однопалатні парламенти в цілому, практично повсюди формуються на основі загальних і прямих виборів. Такий порядок формування нижніх палат іноді забезпечує представницький характер парламентів. Порядок формування верхніх палат суттєво різниться і, звичайно, відмінний від прийнятого для нижніх. Структура парламенту впливає на тип партійного керівництва. Однопалатний парламент формує сильне (стабільне) партійне керівництво, а двопалатний – слабе (нестабільне) партійне керівництво. Сьогодні з 26 країн Європи (не рахуючи так звані “держави-карлики” – Андору, Ватикан, Ліхтенштейн, Монако та Сан-Маріно), 12 - мають однопалатні парламенти, значна частина цих парламентів припадає на країни Східної Європи. Із західноєвропейських країн на засади однопалатної структури перейшли лише чотири парламенти: Греції, Данії, Португалії, Швеції. Цей перехід вони здійснили після Другої світової війни, набувши перед тим певного досвіду суспільно-політичного життя в умовах двопалатного парламенту. У наші дні ряд країн Східної Європи – Польща, Румунія, Словенія і Хорватія – вдалися до двопалатної системи побудови представницького органу. Вважається, що двопалатний парламент ефективний у державах стабільної демократії, де відсутні гострі економічні кризи, але не в державах “молодої” демократії.

 

Двопартійна домінуюча система. Термін, який використовується для характеристики партійних систем з виразною двопартійністю (наприклад Мальта, Великобританія, США). Даний термін не здобув широкої підтримки та поширення.

 

Двопартійна система. Тип конкурентної партійної системи, де реальна боротьба за владу відбувається лише між двома політичними партіями. Ця система отримала назву двопартійної, хоча на ділі маємо справу з більшою кількістю партій, представлених в рамках даного типу. Однак, з їх загального числа лише дві є домінуючими, в тому сенсі, що лише одна з них здатна самостійно виграти вибори і сформувати уряд. Перемога на парламентських виборах такої партії забезпечує їй владу в державі на цілий час каденції. Інші партії є настільки малими, що або взагалі не мають свого парламентського представництва, або воно є настільки незначним, що не враховується і не заважає здійсненню влади правлячій партії. У США, наприклад, крім двох партій-гігантів -Демократичної та Республіканської-, існують й інші – такі, як лейбористська, соціалістична, прогресивна, фермерська тощо. Але між ними існує величезна диспропорція, яка й дозволяє нам розглядати систему США як типово двопартійну. У двопартійних системах дві основні партії, як правило, набирають більше 90% голосів виборців. Розклад сил між ними є більш-менш рівним. Різниця зовнішніх впливів є незначною, а виграш голосів - мінімальним. Наприклад, у випадку Великобританії перевага однієї з партій на 2-5% може вирішити результати змагання. Це явище отримало в літературі назву  swing (перевага). Перевага (swing) на 1% дає партії перевагу в 3% мандатів. Внутрішньополітична боротьба між обома партіями може складатися і в такий спосіб, що одна з політичних партій може утримувати владу протягом досить тривалого часу, здобуваючи кожного разу перемогу на виборах. Так, наприклад, Демократична партія США вигравала на всіх президентських виборах з 1933 по 1952 р., а перед тим перемогу довгий час отримувала Республіканська партія (1869-1884, 1897-1912 рр.). В Англії Консервативна партія без перерви була при владі з 1951 до 1964 р. (в 1976-79 рр. Лейбористська партія повинна була скористатися парламентською підтримкою лібералів). Подібне явище спостерігаємо в 70-х рр. в Австрії (гегемонія соціал-демократичної партії). Такого типу домінування жодною мірою не ґрунтується на структурних рисах суспільства (наприклад, існування сильних релігійних, професійних чи етнічних груп), воно є швидше кон’юктурним феноменом, пов’язаним з системою конкурентних зв’язків між партіями. Це породжує певні сумніви щодо обгрунтованості виділення деякими авторами додаткової групи партійних систем - двопартійної домінуючої системи. Сарторі для позначення такого типу змін вводить поняття переддомінуючої партії. Отримання більшості голосів виборців, яка дає можливість формувати парламентську більшість, є засадничою рисою двопартійної політичної системи. У двопартійній системі дві партії змагаються між собою не лише на виборах, але й після їх завершення як правляча та опозиційна партії. Між партологами досі триває жвава дискусія про те, чи вважати двопартійну систему антиподом, чи варіантом багатопартійної системи. Аргументи є в обох сторін, бо двопартійна система багато чим відрізняється від багатопартійної, але, разом з тим, в багатьох моментах вони дуже схожі. Описуючи історичну еволюцію двопартійності, Дюверже відзначає, що в ХІХ ст. вона виражалась головним чином у змаганні між двома буржуазними партіями — консерваторами та лібералами. На початку ХХ ст. цей тип дуалізму змінюється змаганням між буржуазними та соціалістичними партіями. А згодом - змаганням між буржуазними та комуністичними партіями. Батьківщиною двопартійності вважається Великобританія. Партії консерваторів (торі) та лібералів (віги) там змінюються при владі з моменту створення конституційної монархії. У 1924 р. лібералів змінюють лейбористи. З Великобританії ця система поширилась у держави Співдружності. Точно визначити кількість держав з двопартійною системою важко. Згідно з класифікацією Бенікса та Текстора, їх існує 11. Даль нараховує 8, а Сарторі до двопартійних держав відносить Великобританію, США, Нову Зеландію, Австралію, Канаду, Австрію. У XX ст. на європейському континенті на парламентському рівні двопартійна система існувала лише в Іспанії (до 1923 р.). Деякі дослідники вважають її явищем виключно англо-саксонським. Проте, така точка зору є не зовсім вірною, оскільки деякі англо-саксонські країни мають багатопартійну систему, тоді як двопартійна система існує в Туреччині і деяких латиноамериканських державах. Її еволюцію можна спостерігати і в деяких країнах Європи. Якщо слідом за Дюверже припустити, що двопартійна система є природньою, то нам залишається з'ясувати чому природа є такою прихильною до англо-саксонських країн і їх послідовників і чому існують перешкоди природі в країнах європейського континенту. Інколи це пояснюють "генієм" англо-саксонських народів і "темпераментом латинської раси", хоча багатопартійна система існує також і в Скандинавських країнах, в Голландії і Німеччині. Деякі з авторів англо-саксонську двопартійність пояснюють спортивними інстинктами британців, які розглядають політичну кампанію як матч між спортивними командами. Моруа протиставляє прямокутне розташування палати громад британського парламенту і її два ряди лавок французькому півколу, де відсутня будь-яка чітка лінія розмежування, що заохочує до збільшення груп. Ці коментарі, зрозуміло, не можуть вважатись серйозними. На увагу швидше заслуговує історичне пояснення. Очевидно, що давня тенденція дуалізму в Англії й Америці є вагомим фактором. Залишається з'ясувати чому ця тенденція має такі глибокі корені. Тільки детальне дослідження умов у кожній країні допоможе з'ясувати справжнє походження двопартійних систем. Вплив таких національних факторів є, звичайно, дуже важливим, але при цьому особливу увагу слід звернути на тип виборчої системи в даній державі. Вплив виборчої системи можна виразити наступною формулою: простій мажоритарній виборчій системі одного бюлетеню відповідає двопартійна система. Серед усіх існуючих гіпотез ця є найближчою до істини. Ми можемо спостерігати майже повний збіг простої мажоритарної системи одного бюлетеня з двопартійною системою. Винятки бувають дуже рідко і пояснюються виключно специфічними умовами. Звичайно проста мажоритарна виборча система працює на двопартійність, ускладнюючи третій партії можливість представництва на політичній арені. Мажоритарна система може відновити дуалізм, який був знищений появою третьої партії. Порівнюючи формування партійних систем Великобританії та Бельгії помічаємо вражаючий контраст: в обидвох країнах на початку минулого століття було анульовано двопартійну систему, коли на партійну арену вийшов соціалізм, а через 50 років мажоритарна система відновила двопартійність у Великобританії через усунення з політичної арени ліберальної партії, тоді як в Бельгії пропорційне представництво врятувало ліберальну партію і дало можливість створити комуністичну та інші партії. Отже, в тих країнах, які виявили чітку тенденцію до двох партій, проста мажоритарна система може породити двопартійність, навіть якщо вона там не існувала. Однак, грубе застосування системи одного бюлетеня в країні, де багатопартійність має глибокі корені (як у Франції), не принесе жодних результатів, хіба лише після тривалого часу. Виборча система такого типу діє в напрямку до двопартійності, хоча і не безпосередньо. Поряд із основною тенденцією існує і ряд інших. Не останню роль у процесі становлення двопартійної системи відіграє і психологічний фактор. Якщо в простій мажоритарній системі одного бюлетеня існує три партії, то виборці починають швидко розуміти, що їхні голоси будуть втрачені, якщо вони продовжуватимуть голосувати за третю партію. Звідси і природне прагнення людей підтримати ту з партій, яка вже має значне представництво. Багато політологів відзначають також існуючу залежність між кількістю партій та політичною стабільністю. Двопартійна система, як вважає Дюверже, не лише виглядає найбільш відповідною природному порядку, але також потенційно стабільнішою, ніж багатопартійна. На думку багатьох політологів, саме двопартійна система оптимально зближує інтереси партії і держави. Двопартійна система створює однорідну та стабільну парламентську більшість, яка спирається на підтримку більшості виборців. Коли одна партія перемагає на виборах, вона формує однопартійний уряд, який залишається при владі до закінчення повноважень даного парламенту. Зміни можуть відбутися лише в персональному складі уряду. При цьому дуже рідко змінюється прем'єр-міністр. Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється не лише однопартійним складом уряду, а й можливістю передбачати можливі зміни, бо кількість варіантів не є значною. Це ж стосується й ефективності партійної системи. Як відомо, сьогодні ці держави відзначаються достатньо високим соціально-економічним розвитком. Це також вказує на переваги такої партійної системи. Суть справи полягає в тому, що при двопартійній системі, партія, яка зазнала поразки на виборах, повинна поставитися до цього серйозно. Втрату 5-10% голосів при пропорційній виборчій системі виборці не розглядають як серйозну. З їх точки зору це лише тимчасове коливання популярності. З часом люди звикають до думки, що жодна політична партія чи лідер не можуть бути фактично відповідальними за свої рішення, до прийняття яких їх змушувала необхідність утворення коаліції. Схильність до самокритики після поразки на виборах значніше виражена в країнах з двопартійною системою. Всупереч першому враженню, двопартійна система виявляється практично більш гнучкою, ніж багатопартійна. І, нарешті, двопартійній системі не дошкуляє представництво в парламенті дрібних партій. Слабою стороною двопартійної системи є те, що в її рамках можливості громадян здійснювати вплив на політику є обмеженими. У них маленька реальна свобода вибору між партіями, особливо в тому випадку, коли програми і політика партій одна від одної суттєво не відрізняються, як, наприклад, в США. У таких умовах вибори перетворюються на вибори особистості. Це приводить до зниження рівня участі громадян у виборах. Недоліками двопартійної системи є також надмірна концентрація сил на суто міжпартійну боротьбу та певний консерватизм традицій виборчого процесу (як правило, більшість округів дістається в спадок кандидатам від однієї з партій і навіть сімейним кланам колишніх депутатів). Двопартійна система переживає сьогодні серйозні зміни. Ознаки майбутніх змін проявились ще в 60-ті рр. і до початку 90-х років привели до розмивання традиційних виборчих коаліцій, звуження масової бази, зменшилась і роль провідних партій як сил, що впливають на політичну свідомість і поведінку виборців. Значно зросло число виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією. Помітним стало послаблення зв'язків між партіями та органами державного управління. Аналіз нових моментів у діяльності двопартійної системи ліг в основу чисельних прогнозів про майбутній занепад двопартійної системи. І хоча очевидно, що вона й далі виконує свої функції, розмивання соціальної основи провідних партій носить довгостроковий характер і веде, зокрема, до розвитку централістських тенденцій в їх організаційній структурі.

 

Двопартійність. Соціальний феномен, при якому основна роль на політичній арені належить лише двом істотним політичним партіям. Як зазначав Дюверже, природний рух суспільства веде до появи двопартійної системи. Двоїстість партій існує не завжди, але майже завжди існують двоїстість тенденцій. Впродовж історії всі великі конфлікти були за своєю природою дуалістичними. Всяка політика включає вибір принаймні між двома рішеннями. Коли громадська думка стикається з фундаментальними проблемами, вона викристалізовується навколо двох протилежних полюсів. Двопартійність є основою для формування в державі двопартійної системи.

 

Двостороння опозиція. Одна з характерних рис багатопартійної системи екстремально поляризованої (поляризованого плюралізму). Ситуація, коли існують два протилежні антисистемні політичні центри(поля). Центристські партії володіють монополією на формування уряду, але повинні рахуватись з можливістю здійснення антисистемними партіями спільної акції, яка може спричинити “парламентське” повалення влади. Тоді виникає негативна більшість, схильна до деструкції, однак вона не здатна перетворитися в позитивну більшість, яка дає гарантії формування нового уряду. Основною причиною даного стану речей є величезна дистанція, яка розділяє обидві крайні антисистемні партії.  Типовими прикладами такого характеру опозиції в різні роки були Франція та Італія. У першій роль партій центру виконували Французька соціалістична партія (ФСП) і Об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції - Французька комуністична партія (ФКП), а правої - Національний фронт (НФ). У другій роль партій центру виконували Християнсько-демократична партія (ХДП), Соціалістична партія Італії (СПІ), Соціал-демократична партія Італії (СДПІ) та деякі інші нечисельні партії лівої деструктивної опозиції - Італійська комуністична партія (ІКП), правої деструктивної опозиції - Італійський соціальний рух - Національні праві сили (ІСР-НПС).

 

Дебати (від фр.debats). Обговорення, обмін думками на зібранні, засіданні. Парламентські дебати – офіційно встановлений порядок обміну думками між депутатами з питань законодавства або діяльності уряду. Дебати вживаються в значенні громадського обговорення дій уряду в пресі, на мітингах і т.п.

 

Дезавуювання (від фр.desavouer – зрікатися, відмовлятися). Повідомлення про незгоду з діями, рішеннями чи заявами підлеглої особи чи органу.

 

Дезінформація (від фр. des - перекручення та information - інформація). Хибне повідомлення, свідомо перекручене й поширюване під виглядом правдивої інформації з метою ввести в оману громадськість чи політичних противників, здобути бажаний ефект, спонукати когось до очікуваних дій, скласти про себе позитивне враження.

 

Деідеологізація. Процес, пов’язаний з руйнуванням тоталітарного політичного режиму, притаманної йому монополії на будь-яку ідеологію. Характеризується утвердженням свободи думки, переконань, ідей, звільненням від тотального ідеологічного тиску, підкорення та контролю ідеологічно нейтральних сфер життя. Демонополізація панівної ідеології, що відбувається внаслідок скасування політичного диктату, на який вона спирається, спричиняє появу нових політичних суб’єктів, партій, незалежних від держави організацій, клубів тощо, породжує велику кількість різних ідеологічних програм. Деідеологізація підриває основи догматизму в науці, який стримує її розвиток, вивільняє мистецтво. Процес деідеологізації має приводити не до заміни однієї ідеології іншою, а сприяти становленню плюралістичного суспільства.

 

Декларація (від лат.declaratio – заява, повідомлення). Офіційна заява держави (уряду), політичної партії, суспільно-політичної організації, у якій доводиться до загального відома певний програмний акт, важлива державна подія, закон тощо, урочисто проголошується певний загальнополітичний принцип (наприклад, Загальна декларація прав людини, Декларація дитини, Декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації). Винятковий характер декларації як політичного документа отримав визнання після прийняття Декларації Незалежності США (1776) і Декларації прав людини та громадянина Францією (1789). Важливим кроком на шляху до становлення української державності стала прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою України “Декларація про державний суверенітет України”.

 

“Декларація принципів”. Основний програмний документ Соцінтерну, прийнятий у 1989 році. У ній, зокрема, підкреслюється, що цілі й завдання демократичного соціалізму можна досягнути лише в окремих країнах. У “Декларації принципів” висловлюється також сподівання, що “сила принципів соціал-демократів, переконливість їх аргументів й ідеалізм їхніх прихильників будуть сприяти формуванню в ХХІ столітті майбутнього відповідного демократичного соціалізму”. У кінці нашого століття, говориться у Декларації, демократія стає найважливішим засобом народного контролю тих безконтрольних сил, які змінюють нашу планету, не турбуючись про її збереження. Демократія повинна охопити всі сфери життя суспільства: і політику, і економіку, і соціальні відносини, і культуру. Вона не може не бути за своєю природою плюралістичною; плюралізм – найкраща гарантія її життєдіяльності та творчості. Плюралізм найбільш яскраво виявляється в сфері економічної демократії. У зв’язку з цим у “Декларації принципів” наголошується, що не існує єдиної чи фіксованої моделі економічної демократії. Тому в різних країнах існують можливості для експерементування. І тут недостатньо простого, формального, законодавчого контролю з боку держави, необхідна широка участь трудящих, їх об’єднань у процесі прийняття економічних рішень. Соцінтерн проти концентрації економічної влади в руках меншості й виступає за те, щоб кожний член суспільства міг вплинути на різні напрямки процесу виробництва і розподілу.

 

Делегат (від лат.delegatus – посланець). Обраний або призначений представник, уповноважений держави, громадсько-політичної організації, партії, установи, колективу, який представляє їхні інтереси на з’їздах, нарадах, конгресах тощо.

 

Демагогія (від гр.demos – народ, ago – веду). У Стародавній Греції демагогом називали громадського діяча демократичного напрямку. Нині демагогія - це вплив на людей, намагання завоювати популярність введенням громадськості в оману засобами навмисного перекручування фактів, привабливих, але брехливих обіцянок, популярних гасел, загравання із населенням для досягнення певних корисливих політичних цілей. Сплески демагогії спостерігаються у період виборчих кампаній.

 

Демарш (від фр.demarche – дія, виступ). Заява, виступ держави, партії, політичних угруповань на адресу інших держав, органів влади, службових осіб з висловлюванням підтримки, визнання, солідарності або, навпаки, осуду, розмежування у якомусь питанні. Демарш може бути втілений у різноманітних актах: деклараціях, заявах, зборах підписів. Змістом демаршу може бути також прохання, пропозиція, зобов’язання, протест та ін.

 

Демократія (від гр.demos – народ, kratos – влада). Організація та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом. За словами американського президента Лінкольна, демократія - це “правління народу, вибране народом і для народу”. Ознаками демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття  спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів, плебісцитів тощо. Однією з ознак демократії є політичний плюралізм, багатопартійність.

 

Демократизація. Процес утвердження принципів демократії в країні, організації. Послідовний розвиток демократичного ладу.

 

Демократична партія США. Одна з двох найбільших політичних партій США. Попередником партії було об’єднання антифедералістів – демократичних республіканців Півдня, які в 1828 р. остаточно сформувалися в масову політичну партію. Символ партії – віслюк. За організаційною будовою вона належить до партій виборців. Вищим органом партії є Національний Комітет, який обирається раз на чотири роки на партійному з’їзді. Керівник партії – діючий президент або кандидат у президенти. Партія є досить децентралізованою і як єдине ціле функціонує лише у виборчий період. У міжвиборчий період окружні та локальні комітети партії є досить автономними. Партія не знає інстиуту фіксованого членства. Членами партії вважаються всі, хто підтримує партію на виборах. Партія не має єдиної політичної програми, а раз в чотири роки напередодні виборів приймає виборчу платформу, основу якої складає передвиборча програма кандидата в президенти. У своїй діяльності партія орієнтується на підтримку громадян із середніми та низькими доходами, емігрантів та жінок. Демократична партія традиційно виступає за обмежене втручання держави в економіку і проведення соціальних програм.  Перебувала при владі: 1829-1848, 1845-1849, 1853-1861, 1885-1889, 1893-1897, 1913-1921, 1933-1953, 1961-1969, 1977-1981, 1993-2001. Найвідомішими представниками партії вважаються Томас Джефферсон, Томас Вудро Вільсон, Франклін Делано Рузвельт і Джон Кеннеді. Штаб-квартира Національного комітету партії розташована у Вашингтоні. Див. Політичні партії США.

 

Демократичне правління. Аналізуючи методи правління в різних державах, Лійпхарт приходить до висновку, що демократичними можна вважати лише 51 країну із загальної кількості існуючих держав (де проживає 37% всього населення світу). Основним показником демократичності правління в державі Лійпхарт вважає стан громадянських та політичних свобод. Дал вказує, що для демократичного правління є необхідним існування інституційних гарантій демократії.

 

Демократичний соціалізм. Основний ідейний принцип міжнародної соціал-демократії. Концепція поступової (еволюційної) трансформації капіталістичного суспільства. Термін ”демократичний соціалізм” виникає в кінці ХІХ століття в робітничому русі Німеччини, Великобританії, Австро-Угорщини. Соціалісти цих країн намагалися відмежуватися від анархо-утопічного трактування соціалізму, а  після соціалістичної революції в Росії - і революційної теорії марксизму. Новий етап у розвитку концепції демократичного соціалізму розпочинається після 1945 року, основні положення якого були зафіксовані у Франкфуртській декларації Соцінтерну (1951). Основою демократичного соціалізму проголошується демократизована буржуазна держава, а господарською основою – змішана економіка, що здійснюватиметься на засадах участі трудящих у процесі управління нею. Демократичний соціалізм продовжує існувати і сьогодні як своєрідний третій шлях між прокапіталістичними доктринами консерватизму та ідеологією наукового комунізму. Найхарактернішою рисою післявоєнної соціал-демократії стає відкритість і плюралістичність: основи своєї філософії соціал-демократи ґрунтують на ідеях Поппера, на його концепції критичного раціоналізму. Саме спираючись на критичний раціоналізм, демократичні соціалісти обґрунтовують відкритість своєї доктрини. Сучасні теоретики соціал-демократії підкреслюють, що демократичний соціалізм не потребує чітко визначених орієнтирів, сформульованих у кінцевій меті робітничого руху. Як відзначає німецький соціал-демократ Ройшенбах, “прихильники демократичного соціалізму не рухаються до того чи іншого суспільного ладу як кінцевої мети – більш того, у них її немає”. Соціал-демократи наголошують, що оскільки процес розвитку безперервний, то методологічно не точно говорити про соціалізм як кінцеву мету. Австралійський соціаліст Біл Хайділ у брошурі “Перипетії демократичного соціалізму” говорить, що соціалізм не може перетворитися на закінчену теорію, тому що мова йде про життя людини і суспільства, які швидко змінюються. Схожі думки висловлює також і німецький політолог, економіст Ортлайб. Він підкреслює, що “демократичний соціалізм поставив під сумнів уявлення про капіталістичну структуру суспільства”. Отже, соціал-демократи не уявляють соціалізм у вигляді якоїсь сформованої кінцевої мети. Орієнтири соціал-демократії з плином часу змінювались під впливом нових концепцій – якості життя, самоуправлінського соціалізму, економічної демократії.

Демократичний централізм. Один з принципів організаційної структури централізованих партій. Базовий принцип організаційної структури комуністичних партій. Принципи демократичного централізму були затверджені в статуті РСДРП другим з’їздом партії (1903). На IV з’їзді було введено положення про те, що всі організації партії ґрунтуються на принципах демократичного централізму. Цей принцип залишився визначальним в організаційній структурі ВКП(б) та КПРС. Відповідно до статуту КПРС, прийнятого в 1961 р., в поняття демократичного централізму входили вибори всіх партійних органів від найнижчого – до найвищого, сувора партійна дисципліна, підпорядкування меншості більшості, нижчих органів вищим. За цим принципом почали функціонувати й інститути виконавчої влади.

 Демократичні партії. Партії, що намагаються реалізувати свої політичні програми на основі участі чи впливу на владу шляхом демократичних процедур (в першу чергу парламентських). Для демократичних партій характерна демократична організаційна структура.

Демонстрація (від фр.demonstratio – показую). Масове проходження прихильників якоїсь вимоги, соціально-політичної ідеї для їх висловлення та створення передумов їх здійснення, для вираження протесту, солідарності тощо. Демонстрації бувають: святкові, на підтримку уряду, антиурядові, антивоєнні та ін. Демонстрації також поділяються на санкціоновані та несанкціоновані, організовані, спонтанні, стихійні. Ст. 39 Конституції України гарантує громадянам України право на проведення мітингів, походів і демонстрацій, про проведення яких завчасно  сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Денацифікація (від лат.de – відміна). Процес очищення громадського, політичного і економічного життя Німеччини від фашизму з метою проведення демократичних перетворень в країні після ліквідації нацистського режиму. Потсдамська мирна конференція (липень-серпень 1945 р.) і постанова Контрольної ради в Німеччині (жовтень 1945 р.) про проведення денацифікації передбачали: знищення націонал-соціалістичної (фашистської) партії, розпуск всіх нацистських установ, заборона всілякої нацистської діяльності і пропаганди, притягнення до суду осіб, винних у військових злочинах, усунення нацистів зі всіх державних посад, відміну фашистського законодавства і т.д.

Департизація. Процес звільнення суспільства від тотального політичного, ідеологічного й адміністративного впливу та контролю однієї партії і, відповідно, демонополізація її впливу на суспільні процеси, усуснення організаційних структур правлячої партії від прямого втручання у процес управління та функціонування суспільних інститутів і виробничих структур. Процеси департизації характерні для періодів переходу від тоталітарних, авторитарних режимів до етапу їх лібералізації, становлення багатопартійності. Департизація була однією із складових процесу денацифікації.

Деперсоналізація партійної діяльності. Категорія, яка вказує на рівень інституалізації політичної партії. Високий рівень деперсоналізації визначає високий рівень її інституалізації і навпаки. Ефективність функціонування політичної партії в часі залежить від існування її у свідомості електорату як партії з певною самоідентичністю, як окремої і автономної організаційної структури, що існує незалежно від її засновника чи лідера. Політичні провідники повинні рано чи пізно відійти, а партія залишиться. Ім’я та особистість лідера може становити сильний аргумент у виборчій конкуренції, притягати значний відсоток голосів. Партія, однак, повинна володіти справно функціонуючою організаційною структурою, а також мати чітко окреслені та соціально легітимні основи, які стосуються “наступності” на рівні керівної еліти (і це незважаючи на те, наскільки цінною для політики є особа даного лідера). Французька ґоллістська партія виникла в 1958 р. й мала риси харизматичної партії, що компенсувало нестачу власної самоідентичності. Її основною метою було служіння генералові де Ґоллю і пропаганда його ідей. Партія становила, по-суті, вільні групи політиків, зцементовані особистістю творця V Республіки (порожня організація партії). Процес інституалізації партії розпочався практично в 1967 р. (з’їзд в Ліллі), до чого спричинили суттєві зміни у її лоні (прихід нових політиків, які ще залишилися під враженням ґоллізму - так звані “історичні ґоллісти”, - але вже не особистості генерала). Одночасно з новою назвою – Об’єднання на підтримку  Республіки - наступили зміни організаційного характеру, в т.ч. зміцнення центрального апарату партії, створення розгалуженої територіальної структури. І лише Ширакові вдалося зробити з неї могутню партійну машину. Подібну долю мала й німецька християнсько-демократична партія. Тільки закінчення ери Аденауера (засновника партії) означало процес інституалізації даної партії, завершенням котрого став прихід до влади в 1973 р. Коля. Під час правління Аденауера ХДС не мала практично позапарламентської організації й бюрократичного апарату, а була конгломератом автономних організацій які об’єднував факт здійснення влади, а також та сама особа партійного лідера. Сучасний етап розвитку політичних партій характеризується досить високим рівнем персоналізації партійної діяльності. Дедалі частіше як важливий елемент у виборчій кампанії використовують особистість лідера. Наприклад, Соціал-демократична партія в Австрії в 70-х рр. будувала свою виборчу кампанію навколо особи Крайського, а в 80-90-х рр. - Враницького, Християнські демократи Німеччини використовували позиції канцлера Аденауера; консервативна партія Великобританії в 70-х рр. об’єдналась навколо Тетчер.

Депутат (від лат. deputatus – визначений, посланий). Особа, уповноважена колективом для виконання якогось доручення за межами сфери безпосередньої діяльності колективу; виборний член представницького державного органу, представник населення в постійно діючих органах влади; в Україні – повноважний представник народу в Радах народних депутатів усіх рівнів. Див. Народний депутат України.

Депутатська етика. Загальноприйняті правила поведінки депутата. Ст. 8 Закону України “Про статус народного депутата України” зазначає, що “у своїй діяльності народний депутат повинен дотримуватися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати власну гідність і гідність інших народних депутатів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, виборців, Верховну Раду України, державу. Неприпустимим є використання народним депутатом України свого депутатського мандату всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави. Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих цілях”.

Депутатське звернення. Одна з форм діяльності народного депутата України, яка являє собою викладену у письмовій формі пропозицію, адресовану керівнику державного органу, підприємства, установи чи організації здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, що належать до його компетенції. Ст. 19 Закону України “Про статус народного депутата України” зобов’язує адресата у визначені строки розглянути депутатське звернення і дати на нього вмотивовану відповідь.

Депутатський запит. Одна з форм діяльності народного депутата України, яка являє собою заявлену на сесії Верховної Ради України вимогу до підконтрольних і підзвітних їй органів та посадових осіб дати офіційне роз’яснення з питань, віднесених до їх компетенції. Той, до кого звернено депутатський запит, зобов’язаний не пізніше, ніж у семиденний строк дати офіційну письмову відповідь, якщо іншого не встановила Верховна Рада. Сам запит, відповідь на нього і постанова Верховної Ради (якщо відбулося пленарне обговорення цього питання) публікуються у “Відомостях Верховної Ради України” і газеті “Голос України”.

Депутатський імунітет (від лат. immunitas – звільнення, свобода). Депутатська недоторканість. Захист члена парламенту з боку колегіального представницького органу від арешту та деяких інших процесуальних дій, пов’язаних з обмеженням особистих прав і свобод, а також від судового переслідування на підставі порушення кримінальної справи. У цілому ряді країн депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. Практично у всіх країнах депутати не мають імунітету у випадку затримання на місці злочину.  У Великобританії для арешту члена нижньої палати парламенту достатньо формальної згоди голови палати. У США конституційні приписи щодо депутатського імунітету сформульовані в такий спосіб, що члени парламенту можуть бути заарештовані без дозволу представницького органу у будь-якому випадку протиправної поведінки. У Фінляндії депутат може бути заарештований, і проти нього порушена кримінальна справа без санкції парламенту, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців. У Швеції дозвіл парламенту на арешт і переслідування депутата не потрібні, якщо відповідна кримінальна санкція дорівнює двом рокам, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії – п’яти рокам. Усе ж більш загальним правилом є таке, що дозвіл (згоду) на арешт депутата дає парламент, а в період між сесіями – його керівний орган. Навіть у тих випадках, коли депутат був затриманий на місці злочину, про це у найкоротший строк має бути повідомлено парламент. Останній приймає остаточне рішення про подальше застосування відповідного запобіжного заходу. Відповідно до ст. 80 Конституції України, народним депутатам України гарантується депутатська недоторканість. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Депутатський мандат (від лат. mandatum – доручаю). Наказ, доручення, повноваження бути представником інтересів громадськості, виступати від її імені, надане депутату виборцями шляхом подання голосів за нього на виборах. Термін “мандат” прийшов з римського права, за яким мандатум (доручення) – це цивільно-правовий договір, коли одна особа (мандатус, довіритель) доручає, а інша особа (мандатарій, повірений) приймає на себе виконання якихось функцій. Сучасне представництво, здійснюване депутатами, за своєю природою має політичний, а за змістом – конституційно-правовий характер. Депутатство – це не посада на державній службі, за яку отримують зарплату, а почесна політична служба на основі мандата (відповідних повноважень), здійсненню якої матеріально має сприяти спеціальна депутатська винагорода. Розрізняють вільний та імперативний мандат. У конституційній теорії вільний мандат, звичайно, розглядається як такий, що найбільш повно забезпечує для депутата можливості займатися справами, віднесеними до компетенції парламенту. Він надає діяльності представника політичного характеру і не зводить її до рівня уповноваженого з місцевих справ. З іншого боку, в умовах прийняття імперативного мандата встановлюється більш тісний зв’язок між депутатами і виборцями (характеризував теорію і практику радянської системи організації державної влади). Іноді мандат депутата пов’язують зі складанням представником спеціальної присяги у парламенті або перед самим парламентом. Відмова скласти таку присягу загрожує позбавленням мандата. Відповідний припис містить і ст. 79 Конституції України, де, зокрема, викладено текст присяги народних депутатів України.

 

Депутатський корпус (від лат. corpus – тіло). Вся сукупність депутатів даного органу, гілки влади, країни.

Депутатські групи (фракції) (від лат. Fractio -розламування). Об’єднання представників-депутатів однієї партії або групи депутатів спільного спрямування в парламенті. Фракції утворюються на період дії парламенту конкретного скликання. Мета її створення – прагнення реалізувати передвиборчу програму через організовану діяльність у вищому представницькому органі держави. Мінімальна кількість депутатів від однієї партії для формування депутатської фракції різна: в Італії – 20, Франції – 30, Швейцарії – 5 депутатів. Повноваження депутатських фракцій найчастіше містяться у регламентах законодавчих органів. Для забезпечення власної діяльності депутатська фракція обирає керівника та відповідні керівні органи. Переважно керівником фракції є голова партії або її визнані лідери. Взаємини між депутатською фракцією і партією відіграють важливу роль для функціонування самої партії і залежать від статутів і політичних традицій тієї або іншої держави, організаційної будови партії. Див. Фракції народних депутатів України.

Держава загального добробуту. Програмна парадигма ряду сучасних лівих партій, частина післявоєнного соціал-демократичного консенсусу, який не визнає автономії одиниці перед державою, обмежує її партисипітарні амбіції. Даний тип держави узагальнено описує соціальну політику, що має на меті  забезпечення низки таких основних послуг, як охорона здоров’я, належний рівень освіти, зазвичай безкоштовної завдяки державному фінансуванню. Термін увійшов у вжиток протягом 1940-х рр. - у той час, коли швидко зростала роль держави у цій сфері (особливо в Англії).

 

Державний капіталізм. Термін, який означає приватну капіталістичну власність під контролем держави. Після пролетарської революції в Росії, Ленін у квітні 1918 року доводив, що “державний капіталізм” може контролюватися і буржуазною, і пролетарською державою. У 1921 р. в період розрухи, спричиненої громадянською війною, Ленін закликав запровадити державний капіталізм. У 1925 р. ленінградська опозиція, очолювана Зінов’євим і Каменєвим, спробувала відновити використання ленінського терміна стосовно Радянської Росії, стверджуючи, що радянська економіка все ще залишається “державним капіталізмом”. Партійна більшість відхилила цю формулу на тій підставі, що в середині 1920-х рр. в СРСР переважала вже соціалістична власність. Наприкінці 1930-х рр. одне крило міжнародного троцькістського руху доводило, що тогочасна радянська система є “державним капіталізмом” (або ж “бюрократичним державним капіталізмом”).

 

Державний контроль за діяльністю політичних партій в Україні. В Україні держава регулює діяльність політичних партій на основі норм Конституції України та Закону України “Про політичні партії в Україні”, інших правових актів. Державний контроль за діяльністю політичних партій в Україні, відповідно до ст. 18 Закону України “Про політичні партії в Україні”, здійснють такі органи: Міністерство юстиції України – за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії, Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії – за додержанням політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі. На вимогу контролюючих органів політичні партії зобов’язані подавати необхідні документи та пояснення. Рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку. У разі порушення політичною партією встановлених Законом норм, до неї можуть бути застосовані відповідні заходи (Див. Заходи, які можуть вживатися до політичних партій в Україні). Також Закон встановлює відповідальність посадових осіб та громадян за порушення законодавства про політичні партії.

 

Державно-публічні функції партії. Функції політичних партій, які повязані з місцем партії у парламентсько-урядових відносинах.

 

Деструкція (від лат. destructia – руйнування). Порушення або руйнування чого-небудь. Деструктивна поведінка – така, що спрямована на руйнування, а не на творення.

 

Де-факто (від лат. de facto). Фактично, на ділі; існуюче реально, але не оформлене юридично.

 

Джентльменська  угода (від англ.gentleman’s agreement). Усна домовленість, виконання якої свідчить про серйозність намірів та повне довіру між її учасниками. Принцип формування виконавчої влади в Швейцарії. Див. Магічна формула.

 

Джентіле Джованні (1875-1944). Італійський філософ, державний та суспільний діяч. Один з ідеологів фашизму. Вищу освіту отримав у Пізі. 1922 р. обраний сенатором, у 1922-1924 рр. – міністр освіти. Провів шкільну реформу названу його іменем. Був головним редактором італійської енциклопедії. У 1943 р. очолив Академію наук Італії. Фашизм визначав як антипозитивістську, антипросвітницьку реакцію ХХ ст., найвище досягнення суспільної думки. На його думку складовими ідеологічними частинами фашизму були: ідеалістична філософія, що мала антиматеріалістичний характер; відновлене релігійне відчуття; синдикалізм Сореля; війна. Джентіле гостро критикував існуючі на той час парламентські “спотворення”, він пропонував повернутися до монархії, а також запровадити Велике Віче. Останнє повинно було складати списки кандидатів, яких висували б на вибори, а також пропонувати королю список претендентів на посаду президента  республіки. Закон про Велике Віче мав би сприяти “фашизації” держави. Головним елементом нової політичної конструкції мала бути фігура вождя. Джентіле також був прихильником корпоративної держави, яка об’єднувала в собі риси держави та синдикатів. Страчений партизанами.

 

Джерела фінансування політичних партій. Грошові надходження для діяльності політичних партій (в першу чергу на ведення виборчої кампанії). Політичні партії для фінансування своєї діяльності отримують кошти з різних джерел: 1) Державні кошти. Більшість держав частково фінансують партійні вибори з коштів державного бюджету. Найчастіше при державному фінансуванні виходять із кількості місць, що посідає партія в парламенті або кількості голосів, які вона отримала на парламентських виборах. 2) Індивідуальні членські внески. Є вони важливим засобом поступлення коштів, особливо для партій із значним фіксованим членством. У комуністичних партіях Заходу це було суттєвим джерелом фінансування партійної діяльності. У деяких країнах члени партії платили фіксований відсоток свого доходу на користь партії. 3) Хабарі та скандальні поступлення. Це особливо характерно для партій, тісно пов’язаних із владою. 4) Групи інтересів як донори політичних партій. Бізнес та профспілки, інші групи інтересів мають можливість фінансово підтримувати близькі їм політичні партії. 5) Доходи від підприємницької діяльності партій. Багато політичних партій мають власні газети, банки, фірми, які створюються з метою підтримки партійної діяльності. Найчастіше такі підпримства є збитковими, але буває і навпаки. 6) Субсидії від іноземних держав. США, Лівія, Китай, Ізраїль, Франція, Японія та інші держави вдаються до замаскованої фінансової підтримки за кордоном тих партій, які їм близькі. Фінансова підтримка СРСР комуністичних партій була важливою складовою їх фінансових ресурсів.

Джеррімендеринг. Практика такого умисного нарізання виборчих округів, яка створює на виборах переваги для якоїсь однієї політичної сили. Вперше була впроваджена губернатором Джеррі, який 1842 року “покраяв” свій штат Массачусетс на округи так, що їх кордони нагадували контур саламандри (звідси і назва терміну: джеррі + (сала) мандер), аби сприяти перемозі своєї партії. Пізніше джеррімендерінг набув широкого поширення в США, а також застосовувався у Франції, Північній Ірландії.

Джихад (з арабського – священна війна). У мусульманстві означає боротьбу або оборону проти “невірних”. Релігійний догмат, який часто використовується мусульманськими фундаменталістами та терористами. Служить ідеологічним та релігійним обґрунтуванням воєнних дій арабів у Палестині, Алжирі, Ірані, Афганістані, Іраку та інших мусульманських державах.

Джілас Мілован (1911-1995). Югославський політичний діяч, історик, політолог, один з керівників Союзу комуністів Югославії. З 1953 р. віце-президент і Голова Союзної народної скупщини. 1954 р. – репресований. Автор політичної концепції про правлячу бюрократію, яка сформувалась в СРСР та інших країнах “народної демократії”. У творі “Новий клас”(1957) Джілас зазначав, що коріння цього класу знаходиться в “партії особливого – більшовицького типу”. Його могутність спирається на феномен нової власності, що полягає у монополії партбюрократії на розподіл національного прибутку, регламентуванні рівня зарплати, вибір напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. Це і є “особлива колективна власність”. Джілас запровадив нове поняття – “партійна держава”. Праця Джіласа “Новий клас” містила критику марксизму (головним чином більшовизму) з позицій його покращення, модернізації. Тому в пізнішій праці “Недосконале суспільство”(1969) він намагається теоретично осмислити марксизм з позицій дійсності 60-х рр. Це була також спроба розвитку марксистської теорії, коли ще панувала ілюзія її виправити.

 

Диверсія (від лат. diversio – відхилення). Підривна діяльність (підпали, теракти тощо), яка здійснюється з метою послаблення економічного та політичного потенціалу держави, а також впливу на моральний стан населення. Ідеологічна диверсія – один з методів психологічної війни, провокаційна пропаганда по радіо, телебаченню, в пресі.

 

Дигери. Одна з радикальних течій руху левелерів, очолювана  Еверардом і Вінстенлі. Група комунарів-аграріїв, що називали себе “істинними левелерами” або дигерами, яка у 1649 р. проповідувала з пагорба Св.Георгія у Сурреї принципи первісного комунізму.

 

Диктатор (від лат. dictator, dictare – наказувати). Правитель, який володіє необмеженою владою, що спирається на насильство.

 

Диктатура (від лат. dicto – диктую, наказую). Необмежене володарювання однієї особи або якоїсь верстви, групи, що нехтуючи правами, довільно встановлюючи й змінюючи закони на власний розсуд і бажання, домагаються свого за будь-яку ціну. Диктатура не є власне владою - це панування, яке спирається на насильство і не зв’язане жодними законами.

 

Диктатура пролетаріату. Одне з програмних положень в ідеології марксизму, яке проголошує пролетаріат рушійною силою (гегемоном) суспільного прогресу, а диктатуру пролетаріату – інструментом реалізації його історичної місії – знищення експлуатації людини людиною і побудову безкласового суспільства (комунізму). Період, який настає відразу ж після пролетарської революції й упродовж якого робітничий клас буде використовувавти державну владу для придушення опору класу капіталістів та створення соціалістичної економіки. Вперше даний термін використав Маркс у праці “Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 рр.” (1850), а потім – у праці ”18-го брюмера Луї Бонапарта” (1852). Першою історичною спробою встановлення диктатури пролетаріату в Європі Маркс вважав Паризьку комуну. Як засвідчила практика, особливістю держави диктатури пролетаріату була відсутність розподілу влади, концентрація всіх гілок однією політичною силою. Марксистська партія перетворилася у монополію, що сама безконтрольно приймала рішення й організовувала їх виконання. Це призвело до трансформації держави диктатури пролетаріату у тоталітарну державу із жорстокою системою ідеологічної нетерпимості, масовими політичними репресіями.

 

Дисидент (від лат. dissidere – не погоджуватися, розходитися в думках). Початково особа, що відступає від вчення панівної церкви; особа, що не погоджується з офіційною ідеологією та існуючими режимами. З середини 70-х рр. термін “дисидент” застосовувався до радянських громадян та громадян інших соціалістичних країн, головним чином представників інтелігенції. За визначенням сучасного українського вченого Іванченка, дисидентом може вважатися “особа, яка відкрито формулює політичні, релігійні і світоглядні погляди, що не відповідають офіційно визнаній лінії, певному загальноприйнятому тлумаченню”.

 

Дискредитація (від лат. discrediter – підривати довіру). Приниження чиєїсь гідності, достоїнства, престижу, авторитету. У політиці дискредитація, зокрема через поширення певної інформації, служить засобом боротьби з противником, позбавлення його впливовості, авторитету і підтримки населення, особливо під час виборів або прийняття важливих рішень.

 

Дискреційні повноваження. (від фр. discretionnaire – залежний від власного розсуду). Право глави держави, уряду, вищої посадової особи діяти, приймати рішення за певних умов на власний розсуд, без попереднього погодження з кимось ще. У першу чергу такими повноваженнями володіє глава держави в президентській республіці.

 

Дискримінація (від лат. diskriminatio – розрізняю, розділяю). Навмисне позбавлення або обмеження прав окремих громадян, певних соціальних груп чи громадських організацій, політичних партій. Дискримінація може здійснюватися за ознаками расової, національної або державної приналежності, майнового стану, політичних чи релігійних переконань, статі тощо. Одним з найбільш поширених видів політичної дискримінації є позбавлення виборчих прав шляхом незаконної та безпідставної відмови у включенні до списку виборців, створення перешкод у реєстрації кандидата у депутати. Дискримінація буває легальна та нелегальна. Вона може мати місце в рамках різних політичних режимів, тому проблема захисту від різних форм дискримінації становить одну з важливих глобальних проблем сучасності.

 

Дисципліна (від лат. disciplina). Відповідна форма поведінки людей, яка відповідає певним соціальним нормам, що склалися в суспільстві, а також правилам та принципам певної організації. Дисципліна впорядковує діяльність людей і є основою нормального функціонування суспільства, організації, партії (партійна дисципліна). Дисципліна передбачає застосування певної відповідальності за порушення встановлених норм.

 

Дифамація (від лат. diffamare – розголошувати щось погане, ганьбити). Публічне оголошення (через засоби масової інформації і т.ін.) істинних або вигаданих відомостей, що ганьблять, дискредитують честь і гідність громадянина, установи, організації.

 

Дифузія (від лат. diffusia – розлиття, просякнення). Термін запропонований американським ученим Панеб’янко для характеристики позапарламентського способу походження партій. Див. Партії зовнішнього походження.

 

Дізраелі Бенджамін (1804-1881). Англійський державний та політичний діяч, письменник, прем’єр-міністр Великобританії у 1868 і 1874-1880 рр., лідер Консервативної партії Сполученого королівства.

 

Діксікрати (від англ. Dixiecrat, Dixie – загальна назва південних штатів). Праве крило Демократичної партії США, що об’єднує впливові кола південних штатів.

 

Догматизм (від гр. dogma – думка). Сліпе наслідування встановлених правил, некритичне мислення, що ґрунтується на готових формулах. В основі догматизму – віра в авторитет, захист усталених положень, незважаючи на те, що вони не відповідають реальній дійсності. У політичній сфері догматизм часто виступає обов’язковою умовою ідеології класу, групи осіб, для яких вигідно з позиції їх соціального стану залишити все, як є, без змін, аби зберегти свій соціальний і політичний статус. Звідси перекручення справжнього характеру тих чи інших учень, положень.

 

Догматична гегемоністська партія. Термін запропонований Сарторі для класифікації одного з різновидів гегемоністської партійної системи. На відміну від ідеологічної гегемоністської партії тут існування однієї партії є явищем природним, яке відображає специфіку соціально-політичних відносин в державі, нерозвиненість інших політичних партій. Прототипом цього виду партійної системи вважається Мексика.

 

Догматична однопартійна система. Тип однопартійної системи, основу якої складає догматична партія. "Різниця між ідеологією та догматизмом, — зазначає Сарторі, — не тільки проходить через увесь партійний спектр, а і представляє цілком новий погляд на однопартійність. Однопартійність здатна з'явитись та існувати без будь-якої ідеологічної підтримки. Одинична партія може існувати на простих засадах доцільності". Цей тип однопартійності ще іноді зустрічається у літературі під назвою "опікунської" чи "скеровуючої" демократії або "педагогічної" диктатури. Такий тип природної (на відміну від штучної) однопартійної системи був колись поширеним у країнах Латинської Америки, зустрічався в малих державах Карибського моря та Тихого океану.

Догматична партія. Тип одиничної партії, яка твердо дотримується шляху "природного розвитку" та не ставить собі за мету створення нового суспільства, тоді як ідеологічна партія схвалює "нав’язаний розвиток", який підпорядковується цілям майбутнього. Щодо догматичної одиничної партії, то їй бракує легітимності ідеології та вона має менший примусовий потенціал. Догматична одинична партія не має достатньої ідеологічної згуртованості, тому її відносини з опозицією будуються скоріше на принципах "культурного", ніж політичного впливу, об'єднання, а не деструкції. Крім того, низький ступінь внутрішньої ідеологічної згуртованості робить організацію догматичної партії досить вільною та плюралістичною.

 

Договір політичний. Добровільна угода між двома або кількома державами, міжнародними організаціями, народами, націями, соціальними або політичними угрупованнями та партіями відносно встановлення, зміни або припинення їхніх взаємних зобов’язань і прав у галузі політичних взаємин. За кількістю учасників договір політичний може бути одностороннім і багатостороннім, за порядком приєднання до нього – відкритим і закритим.

 

Доктрина (від лат.doctrina – вчення). Базовий теоретичний чи політичний принцип, який у концентрованому вигляді виражає основні цілі та шляхи їх досягнення. Доктрина становить складову частину політичної ідеології. 

 

Доктринні (недоктринні) партії. Класифікація політичних партій на основі ідеологічно-догматичного критерію. Започаткував її ще Алмонд. Цей підхід розрізняє партії, які ґрунтуються на відповідних ідеологічних доктринах (ідеологічні, доктринні, світоглядні), і партії, які не базуються на них (неідеологічні, недоктринні, популістські, догматичні).

 

Домінуюча коаліція. Термін, який використовує американський учений Панеб’янко для позначення групи керівників, що контролюють основні владні ресурси партії. Див. Партійна машина.

 

Домінуюча партія. Термін запропонований Дюверже. Під домінуючою він розумів таку партію, яка здійснює керівництво протягом певного проміжку часу в результаті перемоги на парламентських виборах та ідентифікується з цілим народом; її доктрини, ідеї та стиль повинні збігатися з рисами цілої епохи. Як приклад таких партій Дюверже наводить партію радикалів у ІІІ Французькій Республіці, соціал-демократичні партії Скандинавії, Індійську партію Національний Конгрес. Тип політичної партії, яка в умовах відкритої політичної конкуренції отримує відносну більшість голосів виборців (та місць у парламенті). Дана партія ідентифікується з існуючим політичним режимом і прагне отримати не менше 30% голосів на виборах, щоб забезпечити собі значний відрив від інших партій і визначати склад та орієнтацію правлячої коаліції. Домінуючі партії формують систему домінуючої партії. Домінування партії може бути зумовлене також її важливістю при формуванні урядової коаліції (в Італії), чи навіть неминучістю при формуванні однопартійних кабінетів меншості, для яких немає істотної політичної альтернативи (наприклад, домінування соціалістів у Норвегії).

 

Домінуюче керівництво.  Один із типів партійного керівництва, при якому існує партія, яка відіграє домінуючу роль у процесі коаліційних переговорів з приводу формування правлячої коаліції (ініціативна партія). Як правило це партія, яка контролює в парламенті найбільшу кількість мандатів. Може змінюватись склад партійної коаліції, політична програма  (більш ліва чи права), однак домінуюча партія залишається основою для наступних міжпартійних переговорів. Без її участі міжпартійні домовленості, а відтак і формування уряду, є неможливими. Нерідко обрання прем’єр-міністра уряду є також результатом міжпартійних домовленостей (часом і внутрішньопартійних, як у випадку з Італією, найчастіше за підсумками виборів.

 

Донцов Дмитро Іванович(1883-1973). Доктор права, публіцист, журналіст, родоначальник українського чинного націоналізму. Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, навчався у Віденському університеті, захистив докторську дисертацію у Львівському університеті, член Української соціал-демократичної партії, голова Союзу визволення України, член партії хліборобів-демократів, редактор Літературно-Наукового Вісника (1922-1932), редактор і видавець Вісника (1932-1939), пізніше редактор “Батави”. Після війни викладав в університетах Канади. Цікаво, що свою політичну біографію Донцов розпочинав як прихильник соціалізму. Однак згодом він розчарувався у марксизмі і виступив з гострою критикою проти нього, а його кумиром став Ніцше. Свої основоположні постулати Донцов виклав і детально обґрунтував у великій за обсягом ідейно-теоретичній спадщині. Найвідомішими його працями були: “Історія розвитку української державної ідеї”(1917), “Мазепа і мазепинство”(1919), “Підстави нашої політики”(1921), “Націоналізм”(1926), “Дух нашої давнини”(1944), “Хрест проти диявола”(1948), “Правда прадідів Великих”(1953), “Московська отрута”(1955), “За яку революцію”(1957), “Дві літератури нашої доби”(1958), “Незримі скрижалі Кобзаря”(1961), “Хрестом і мечем”(1967), “Клич доби”(1968) та ін. Особливого звучання і своєрідності ідеї Донцова набувають у праці “Націоналізм”.

 

Доповнюючі партії. Партії, які входять до складу урядової коаліції на правах “молодшого партнера”, оскільки контролюють в парламенті меншу кількість мандатів порівняно з т.зв. “старшим” партнером по коаліції - ініціативними партіями.

 

Допоміжні партії. Партії, які в силу незначної підтримки виборців і низького потенціалу шантажу не розраховують на серйозну участь у політичному житті держави, а своє завдання вбачають у тому, шоб привернути увагу суспільства до певних (часто дуже локальних) проблем.

 

Досконала (чиста) двопартійність. Термін, який зустрічається в роботах деяких авторів при характеристиці двопартійної системи. Шарло виділяє два типи двопартійності: 1) "досконала" двопартійна система (наприклад Великобританія), при якій дві основні партії разом збирають до 90% голосів, і 2) система "двох з половиною" партій. Кермонн також використовує термін "досконала двопартійність", яка визначається трьома обставинами: 1) автоматичним забезпеченням одній з партій більшості в парламенті, що дозволяє уряду функціонувати протягом всього терміну, гарантує його стабільність, 2) вона найбільш повно забезпечує представництво виборців (якщо дві партії збирають переважну більшість голосів, то, з врахуванням черговості, така ж пропорція громадян представлена не лише у парламенті, але і в уряді), 3) вона дозволяє зекономити ресурси на паралельні вибори глави держави.

 

Доцентрова конкуренція. Див. Відцентрова конкуренція.

 

Дрібнобуржуазні партії. Див. Буржуазні партії.

 

Дюверже Моріс (нар. 1917). Французький соціолог. Юрист за фахом, професор права Сорбоннського університету, політичний оглядач газети “Монд”, директор Центру порівняльного аналізу політичних систем Сорбонни, депутат Європарламенту. Дюверже був автором багатьох політологічних та соціологічних розвідок. Багато з його праць, таких, як “Демократія без народу” (1961), “Янус. Дві іпостасі Заходу” (1972), “Республіканська монархія” (1974), “Відкритий лист соціалістам” (1976), “Республіка громадян” (1982), були помітними віхами не лише в науковому, але й  в громадському житті Франції. Та все ж Дюверже здобуває міжнародне визнання завдяки праці “Політичні партії”. Саме ця книга, яка була перекладена двадцятьма мовами, принесла її автору репутацію творця сучасної теорії політичних партій. На основі того наукового фундаменту, який був закладений у працях Острогорського, Міхельса, Вебера, Дюверже продовжує формування політичної соціології як самостійної галузі знань. Але на відміну від своїх попередників Дюверже по- новому підходить до трактування поняття сучасної політичної партії. Для нього сучасні політичні партії це ті партії, які виникають в період становлення загального виборчого права, “діти демократії”, які порушили олігархічні принципи формування правлячої еліти. Томупояву сучасних масових партій Дюверже порівнює з революцією. Сучасна масова партія для нього - це партія, яка здатна реалізувати загальне виборче право й завоювати парламентську більшість шляхом використання інститутів та механізмів демократичного суспільства. На відміну від своїх попередників, Дюверже розглядає сучасну політичну партію не як ідейну чи соціально-класову єдність, а перш за все як структурно-функціональну єдність. У зв’язку з цим він формулює своє ключове положення про те, що суть сучасної політичної партії найповніше розкривається через її організаційну будову. За Дюверже партія є спільнотою людей, об’єднаних певною організаційною структурою, яка і в кінцевому підсумку визначає ідеологію та соціально-класовий склад партії, форми та методи її діяльності. Книга складається з двох частин. У першій частині Дюверже розгдядає способи інтеграції базових одиниць в єдину цілісну партійну спільноту. При цьому дані структури – комітет, секцію, міліцію (військове формування) він бачить не лише як історичні форми такої спільноти, але і як її різні якісні типи. Дюверже переконливо доводить, що набір методів реалізації загального виборчого права є достатньо широким, а сама політична партія є їх комбінацією. У сучасних політичних партіях завжди можна виділити й елементи комітету, і секції, і риси військової організації, однак, звичайно, при цьому виділяються певні її домінанти, які й визначають саму суть партії. Друга частина книги присвячена партійним системам. На основі широкого фактичного матеріалу Дюверже характеризує різні типи міжпартійних зв’язків – однопартійність, двопартійність та багатопартійність, фактори, які зумовлюють їх специфіку (до останніх він відносить насамперед тип виборчої системи). Далі він розглядає партійне керівництво, міжпартійні союзи, взаємодію між політичними партіями та політичними режимами. Окремо досліджуються такі специфічні форми реалізації влади, як чергування та домінування партій, окремий розділ присвячений функції опозиції. Таким чином, Дюверже вводить в науковий обіг цілий ряд наукових понять, які завдяки йому стали класичними. І хоча Дюверже назвав свою книгу “Політичні партії”,- зміст її є набагато ширшим. Лейтмотивом книги є проблема співвідношення демократії і політичних партій.

Е

 

Евола Юліус (1898-1974). Барон, італійський мислитель, громадсько-політичний діяч, редактор журналу “Вежа”, член громадсько-політичних консервативних організацій. Один з провідних представників неоконсерватизму, традиціоналізму. Автор низки творів: “Людина як потенція”, “Язичеський імперіалізм”, “Повстання проти сучасного світу”, “Синтез расового вчення”, “Шлях Кіноварі”, “Осідлати тигра”. В основі концепції Еволи - ідея необхідності кардинального перевороту проти “цивілізації” Європи 20-30-х рр., який він називав Консервативною Революцією. Праці Еволи були перекладені на європейські мови і здобули значної популярності. Це не вульгарні расиcтські твори – це апологетика кращих традицій європейського Духу, вони є критикою фашизму справа, з позицій аристократизму, традиціоналізму.

 

Егалітаризм (від фр.egalite - рівність). Принцип рівності всіх людей у різних галузях, сферах життя суспільства, “зрівнялівка”. Переконання про загальну рівність людей, різних за природою. Принцип егалітаризму є базовим принципом у ідеології марксизму. У ХХ ст. прибічники соціального лібералізму намагаються примирити принцип рівності можливостей (рівного старту) з рівностями результатів, у зв’язку з чим було змінено погляд на місце і роль держави в суспільстві, перехід до регулюючої й компенсаційної справедливості. Неоконсерватори заперечують егалітаризм, бо рівність результатів суперечить людській природі.

 

Еклектика. (від гр. eklektikos – здатність вибирати). Безпринципне поєднання різнорідних понять, ідей, поглядів, теорій під виглядом подолання в них “крайнощів”.

 

Екологізм (енвіроументалізм). Ідеологія політичних об’єднань, які основним своїм завданням вважають захист навколишнього середовища. З розвитком промислової міської (урбаністичної) цивілізації стало зрозуміло, що довкілля змінюється людьми в дуже небезпечному напрямку. Ще на початку XIX ст. Уордсвот виступив проти прокладення залізниці в Озерний район, вважаючи, що це буде згубним для його своєрідності, а Блейк говорив про “чорні сатанинські машини” промислової революції. Проте збереження навколишнього середовища стало одним з основних елементів практичної політики порівняно недавно. Тільки в останній час енвіроументалізм, екологічні партії здобули представництво в європейських законодавчих органах і представили широку політичну програму. На всесвітніх зустрічах на вищому рівні в Ріо (1992 р.) та в Йоганнесбургу (2003 р.) політичні лідери зі всієї земної кулі серйозно обговорювали питання виснаження світових ресурсів (особливо енергоносіїв, що не відновлюються), феномен перегріву планети, небезпеку хімічного, біологічного та радіоактивного забруднення атмосфери та океанів і знищення багатьох видів тварин та рослин як наслідок знищення місць їх поширення. Недержавні групи наголосили на проблемі вибуху приросту населення і нерівномірного розподілу світових ресурсів між Північчю та Півднем, як наслідку неконтрольованого промислового росту. Всі групи зеленого руху бачать ці проблеми як життєво важливі політичні питання для людства кінця ХХ – початку ХХІ ст. Зелений рух незвичний тим, що виводить всеохоплюючу, послідовну філософію з наукової дисципліни. Екологія - це наука, що вивчає взаємозв’язок між людиною та навколишнім середовищем. Як політична доктрина для інтелектуалів “екологізм” має великі переваги: зачіпає практично всі проблеми, протиставляється багатьом сучасним загальноприйнятим точкам зору, пропонує розуміння істини лише для вибраних і має інтригуючий на емоційному рівні підтекст. У цьому розумінні “екологізм” можна розглядати як досить радикальну та опозиційну доктрину. З іншого боку, в утвердженні прав майбутніх поколінь, на противагу нинішньому, чути відгомін консервативних настроїв. На рівні практичної політики зелені сходяться з привабливими локальними рухами “підтримують щось, поки це їм вигідно”.

 

Екологічна політика (від грец. oikos – дім, родина і logos – слово, вчення). Державна політика, спрямована на охорону навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання та розвиток довкілля, забезпечення нормальної життєдіяльності й екологічної безпеки людини. Сформувалась у 70-х рр. ХХ ст. і була пов’язана з діяльністю екологічних партій.

 

Екологічні партії (партії зелених). Партії, ідеологічною доктриною яких є енвіроументалізм (екологізм). Виникали на зламі 70-80-х рр. і внесли до західноєвропейської політики новий перелік проблемних питань (т.зв. нова політика). У тому часі нові масові рухи мобілізували значну частину західних суспільств навколо проблеми охорони навколишнього середовища та проблем, які стосуються якості життя. У 70-90-х рр. екологічні партії здобували близько 2-3% голосів виборців. Належать до категорії малих партій. Хоча серед них

Можна відшукати потенційно сильні угруповання, які володіють виборчою конкурентністю чи навіть потенціалом керівництва. У 90-х рр. обидві екологічні партії Бельгії здобули 10% голосів виборців, фінські зелені - 6.7%, австрійці та німці - 6%, швейцарці - понад 5.5%. Фінська партія “зелених” перша з цієї кагорти взяла участь у творенні урядової коаліції (кабінет Ліппонена сформований в 1995 р.).

 

Економізм. Різновид міжнародного опортунізму, бернштейніанства в російській соціал-демократії в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вважаючи політичну боротьбу справою ліберальної буржуазії, вони намагалися обмежити робітничий рух лише економічною боротьбою (за покращення умов праці, підвищення заробітної плати тощо). Економісти принижували значення революційної боротьби, заперечували необхідність існування революційної партії, возвеличували стихійність робітничого руху. Основну боротьбу проти економізму повела ленінська газета “Іскра”. Ідейний розгром економізму завершив Ленін у праці “Що робити?”(1902).

 

Економічний детермінізм (від лат. determino – обмежую). Марксистське пояснення “об’єктивного закономірного взаємозв’язку в економічному житті суспільства”. Всі явища матеріально-виробничої діяльності, згідно з марксизмом, взаємопов’язані й закономірно впливають одне на одне. Теорія економічного детермінізму недооцінює роль випадковостей у житті суспільства.

 

Експлуатація. Буквально - “несправедливо кимось розпоряджатися”. Базове положення теорії вартості, розробленої Марксом у його праці “Капітал”. Теорія експлуатації пояснює, як людина або група людей експлуатує іншу людину або групу людей, отримуючи від неї (них) товари і послуги, на які експлуататор не має відповідного права. Маркс дійшов висновку, що капіталіст купує не працю робітника, а його робочу силу – його здатність працювати на період дії угоди. Робочу силу купують і продають за повну вартість, власне, за платню, достатню для проживання, що відображає кількість праці, необхідної для відновлення сил робітника. Однак те, що отримує капіталіст,- це конкретна праця робітника, і таким чином він отримує вартість, що була створена додатковою конкретною працею. Прибуток – це різниця між тим, скільки було витрачено на відновлення сил робітника, і тим, що було додано його зусиллями. Рівень експлуатації робітника визначається співвідношенням між надвартістю, або додатковою вартістю, і вартістю робочої сили. Експлуататорська природа капіталізму, на думку Маркса, виправдовує боротьбу експлуатованих верств за своє звільнення від експлуатації.

 

Експресивна функція партій. Перенесення соціальних потреб у політичні лозунги та вимоги.

 

Експропріація (від лат. expropriatio – позбавлення власності). Примусове безкомпенсаційне або компенсаційне  відчуження майна, що проводять інститути держави. Предметами експропріації можуть бути земля, нерухомість, кошти, заощадження, транспортні засоби, коштовності, соціальний статус. “Експропріація експропріаторів” є наріжним каменем ідеології марксизму. Згідно з декретом від 26 жовтня 1917 р., була проведена експропріація землі, у грудні 1917 р. – промислова експропріація та експропріація банків. Оскільки все експропрійоване майно переходило у державну власність, то цей процес отримав назву націоналізації.

 

Екстремізм (від лат. extremus – крайній). Схильність до надзвичайних поглядів та дій у політиці, ідеологічному протиборстві. Недемократичний спосіб розв’язання суспільних проблем, який суперечить принципу плюралізму. Полягає у нав’язуванні всім однієї позиції з допомогою крайніх, надзвичайних заходів, таких, як бойкот, страйк, блокада, насильство, терор. Приналежність певної ідеології або конкретного політичного діяча до екстремізму часто відносна і визначається конкретною ситуацією, коли критерієм відліку обирається центристська позиція в умовному спектрі політичних сил певної країни. Відповідно в право-лівому партійному спектрі екстремні позиції притаманні як лівим, так і правим політичним партіям, організаціям, групам, що виявляється в лівому і правому екстремізмі. За критерієм масштабності екстремізм поділяється на внутрішньо- та міждержавний. За чисельністю та організованістю учасників екстремізм буває індивідуальний та груповий, організований та спонтанний. За ставленням до влади екстремізм поділяється на державний та опозиційний. Державний екстремізм характерний для суспільств з низьким рівнем легітимності влади і реалізується державними інститутами. Опозиційний екстремізм є інструментом політичної боротьби різного роду антирежимних угруповань. Див. Екстремістські організації.

 

Екстремістські організації. Політичні угруповання та організації, що сповідують екстремізм. Виділяють три критерії поділу екстремістських організацій: 1) просторовий, представлений крайнім лівим і правим розташуванням у спектрі політичних сил, 2) ідеологічний, що виявляється у змісті програмних положень, 3) легітимізаційний, спрямований на заперечення законності існучого політичного ладу, або проти владного статусу. За характером будь-який екстремізм є антидемократичним, оскільки повністю або частково відмовляється від прийнятих в країні норм, форм і методів демократичного політичного життя і використовує антисистемні дії. Йому також притаманна революційність, яка полягає в запереченні еволюційного політичного розвитку і визнанні революційних стрибків, здатних кардинально змінити напрям, зміст і темпи суспільного розвитку. Власне відмінність у методах дій і є визначальною особливістю будь-якого екстремізму. Головною метою політичного екстремізму є дестабілізація, розвал існуючої політичної системи, державних структур і встановлення режиму “правого” чи “лівого” спрямування. Насправді ж екстремізм не вирішує жодних проблем, а лише погіршує політичну обстановку, створює передумови для того, щоб під виглядом “наведення порядку” до влади прийшли консервативні, реакційні сили. Видимість активної діяльності, яку створюють прихильники екстремізму, привертає до них увагу людей із низькою політичною культурою, особливо з середовища молоді.

 

Електоральна ефективність партії. Термін запропонований Дешауером для позначення кількості голосів, отриманих партією на парламентських виборах. Див. Електоральний успіх партії.

 

Електоральна партія. Див. Виборча партія.

 

Електоральний успіх партії. Підсумки діяльності партії на парламентських виборах. У теорії політичних партій показники електорального успіху інколи використовуються як залежні змінні при визначенні серед учених думки про те, що характер організації мало впливає на здатність партії збирати голоси виборців. Практикуючі політики думають по-іншому. Розширення і зміцнення загальнонаціональної організації Республіканської партії США, особливо в галузі фінансування виборчих кампаній, переслідувало мету “виграти вибори і збільшити чисельність отриманих посад”. Точно так само, зафіксоване Гібсоном, зміцнення партійних організацій США на місцевому рівні було спрямоване на збільшення їх ефективності. Хакфельдт і Спраг ставлять риторичне питання: “Якщо партійна робота є такою неефективною, то чому партії продовжують тратити на неї свої ресурси?”. Проведене ученими детальне дослідження партійної мобілізації в одній з американських територіальних общин підтвердило, що значення партійної діяльності не вичерпується впливом на окремих виборців, що вона одночасно виконує “функції каталізатора”. “Партійні організації мобілізують ентузіастів, а їх активність впливає на всіх інших”. Дослідження, проведені Долтоном показали, що централізованим партіям простіше донести свої ідеї до виборців. Інші вчені зауважили тенденцію до росту організованості й централізації деяких консервативних партій Європи, коли вони перейшли до нових прийомів ведення виборчої кампанії, пов’язаними з використанням засобів масової інформації і опитуванням громадської думки. Здійснені в порядку протиставлення масовим організаціям лівих партій, ці заходи підштовхнули праві партії до аналогічних дій – тобто відбулася своєрідна конвергенція. Дешауер задався ціллю визначити, який тип партійної організації найбільш перспективний незалежно від національного контексту. Учений встановив відмінності між електоральною ефективністю і політичною ефективністю. Зіставляючи дані показники з різними показниками партійної організації і характеристиками середовища він прийшов до висновку про справедливість “обумовлено-залежної” моделі організації: оптимального способу немає, оскільки ефективність залежить насамперед від факторів середовища”.

Електорат (від фр. electeur – виборець). Корпус виборців, сукупність громадян, наділених активним виборчим правом, тобто правом обирати. Електоратом називали виборців у Франції за часів буржуазної революції кінця ХІХ ст. Настрої і рішення електорату визначають склад виборчих інститутів влади, впливають на позиції політичних лідерів і партій. Поведінка електорату на виборах залежить від типу діяльності, рівня доходу, релігійних переконань, етнічної приналежності, місця проживання, передвиборчої пропаганди. Кількісний склад у наш час залежить від чисельності населення, ступеня демократичності виборчої системи, типу виборів, рівня впливу певної партії чи окремої особи на виборців і від готовності останніх підтримати відповідних кандидатів. Між політичними партіями, організаціями, орієнтованими на завоювання влади, відбувається постійна боротьба за розширення свого електорату, котра становить головний зміст і мету участі кандидатів у депутати та їхніх партій у виборчих кампаніях. Орієнтація на електорат змушує їх вдаватися до гнучких і різноманітних форм діяльності, наприклад, роботи за місцем проживання майбутніх виборців, уваги до їх виробничих та побутових умов життя. І діяльність ця здійснюється не лише під час виборчих кампаній.

Електорат думки. Ідеологічно не зорієнтований електорат. Частина виборців, голосування яких не зумовлене певною ідеологічною орієнтацією. Виборці, які часто є позапартійними і зацікавлений конкретними політичними проблемами. Переважно електорат робить свій вибір на користь тієї чи іншої партії  (чи політика) в останній момент перед виборами. Політичні симпатії цієї категорії виборців є мінливими.

Електорат приналежності. Частина електорату, виборча підтримка якого залежить від його ідеологічної орієнтації.

Елементи (індикатори) політичної партії. Критерії (ознаки), що визначають приналежність тих чи інших політичних груп до політичних партій. Важливим аргументом у формуванні визначення політичної партії є той факт, що більшість сучасних визначень політичних партій містять певні спільні для них риси. Основні відмінності ознаками сучасних політичних партій по відношенню до інших політичних та масових організацій: наявність формальної організаційної структури, програми спільної діяльності, яка відображає певні часові параметри та зумовлює єдність світоглядних та ідеологічних установок її членів; особливий функціональний статус, зокрема бажання здійснювати прямий вплив на політичне життя; важлива роль в підготовці виборчої кампанії кандидатів, здійснення виборів, формування і відстоювання громадської думки, специфічне становище в державі, зокрема, зв’язок з елементами державного механізму; участь у формуванні та функціонуванні урядових та представницьких формувань; загальнополітичний характер діяльності, тобто бажання брати активну участь у всіх сферах соціально-політичного життя і використання для цього численних політичних засобів; особливий правовий режим, зокрема зовнішня правова форма вираження, специфіка конституційно-правового становища партій і загальнонормативна регламентація їх діяльності, зв’язок з основними правами і свободами громадян; вираження партією певних соціально-класових інтересів. Вищеперелічені ознаки виражають, так би мовити, “алгоритм партій” і виступають принциповою основою для визначення партії як особливої конкретної організаційної форми суспільно-політичних угрупoвань. Таким чином, серед учених, які займаються політичними партіями, існує хіба лише різниця в оцінці важливості окремих рис політичних партій. Поза тим, всі основні сучасні визначення політичних партій вибудовують його з тих самих елементів (індикаторів), таких, як: 1) організація, 2) ідеологія чи програма, 3) мета існування чи функція партії в політичній системі, 4) репрезентація інтересів певної соціальної групи. Джанда на основі своїх досліджень констатує, що найбільш важливі елементи партій визначаються за допомогою десяти понять: організованості, інституалізації, проблемної орієнтації, соціальної підтримки, залученості, стратегії та тактики, урядового статусу.

Елітаризм (від фр.еlite - найкращий, добірний). Підхід до розуміння політики та історії, згідно з яким вважається, що у суспільстві завжди домінує меншість (еліта), яка приймає засадничі рішення в рамках суспільства й зосереджує владу в своїх руках. Теорія елітаризму в політичній науці розроблена італійськими соціологами Парето (“Економіка і соціологія”, “Курс політичної економії”) та Моска (“Елементи політичної науки”). Німецький соціолог Міхельс формулює так званий залізний закон олігархії. Елітаризм є базовим положенням ідеології правих політичних сил. Марксизм і плюралізм заперечують елітаризм, натомість акцентують увагу на егалітаризмі. Марксисти стверджують, що елітаристи не в змозі пояснити фундаментальні засади панування еліти у світлі економічних класових відносин. Плюралісти доводять, що сучасне ліберальне суспільство характеризується множинністю інтересів, носії яких борються за владу і вплив. Невелика згуртована еліта рідко добивається панування над усіма. Свого найвищого розвитку елітаризм досяг у 50-60-х рр. в США (Бахрах, Дай, Зіглер, Істон, Ліпсет, Фаулер та ін.). Аналіз політично впливової еліти став одним із основних напрямів сучасної політології. Див. Партійна еліта.

Елітарні партії. Термін, що переважно вживається для характеристики кадрових партій на відміну від масових партій. Партії, які сповідують елітаризм.

Еллінек Георг. (1851-1911). Австрійський соціолог, дослідник теорії держави та права. Викладав у Відні, Базелі, згодом - професор у Гайдельбергу. У своїй праці “Загальне вчення про державу” згадує і про політичні партії, розглядаючи їх як чисто соціальне явище, яке виводиться ним за рамки державного правління. Вивчення політичних партій він вважає предметом дослідження не державознавства, а інших галузей знання про суспільство. “Вони (партії – Ю.Ш.), - пише Еллінек, - можуть розглядатися з різних точок зору, як, наприклад, з психологічної, етичної, статистичної, історичної, і являють собою поважний матеріал для дослідження”. Взаємини між політичними партіями він вважає центральною проблемою політики. На думку вченого-державознавця, партійна організація “не має державного характеру”, однак дану характеристику слід віднести скоріше до визначення політичних партій взагалі, до їх внутрішніх та зовнішніх функцій, що відрізняють їх від державних органів. І хоча він стверджує, що “в державному ладі поняттю партій як таких немає місця”, все ж змушений визнати, що партії можуть мати на нього відчутний вплив. Таким чином, автор приходить до думки про наявність  суттєвих взаємин між партійною системою і державним механізмом, в результаті чого і проявляється необхідність відповідного теоретичного відображення партій у вченні про державу. Звідси вчений робить важливий методологічний висновок про те, що феномен політичних партій слід вивчати у тісному їх зв’язку з іншими інститутами суспільно-політичної та державної сфери, так як “проникнути більш глибоко в суть партій можливо лише у зв’язку із всім життям суспільства”. Політичні партії, що є групами "які об’єднані спільними поглядами, спрямованими на певні державні цілі, і зорієнтовані на проведення даних цілей в життя, повинні розглядатися як певні соціальні утворення, з одного боку, а з іншого,- як механізми державного управління”. Таким чином, наукові погляди Еллінека на політичні партії є достатньо суперечливими. Він декларує ізольованість політичних партій від державного механізму, рівночасно - вказує на них як на суттєвий елемент цього механізму. Характерно, що в самій праці ”Загальне вчення про державу” політичним партіям він присвячує окремий розділ, в якому детально зупиняється на їх взаєминах з державним ладом.

Емансипація (від лат.emancipatio – формальне звільнення сина від батьківської влади). Буквально – урівнювання, звільнення від залежності, підлеглості, гноблення. Найчастіше термін вживається, коли мова йде про емансипацію жінок. Основний принцип феміністського руху. Існують різні підходи до пояснення цього явища. Феміністки марксистського напрямку вслід за Енгельсом вважають, що експлуатація жінок - це частина капіталістичного феномену “резервної армії праці”. Капіталісти експлуатують низькокваліфіковану, низькооплачувану і часто зайняту не повний робочий день жіночу робочу силу, для того щоб тримати в порядку організованішу й активнішу чоловічу робочу силу. Справжня емансипація жінок можлива лише після перемоги пролетарської революції, яка знищить ці репресивні механізми (разом з буржуазною думкою, що сім’я це власність мужчини). Інші автори менш переконані, що домінуюче становище мужчини пов’язане з капіталізмом, вказуючи на те, що статевий поділ праці присутній і в багатьох некапіталістичних країнах. Більшість радикальних феміністок зайняли подібну до анархістської позицію (Емма Голдман є піонером в обох рухах) стосовно того, що революція має починатись в особистому житті тих, хто переконаний в її необхідності. “Особисте - це політичне” - лозунг радикальних феміністок, які вважають, що централізоване й авторитарне нав’язування стилю життя є чоловічим стилем політики. Незначна меншість йде ще далі, вважаючи, що чоловіки ніколи добровільно не віддадуть влади (жоден панівний клас цього не зробив добровільно),а тому жінки можуть досягти свободи та рівності лише в окремих сепаратистських громадах.

Емпіричний рівень соціополітичних поділів. Визначає соціальний (груповий) спосіб розгляду соціополітичного  поділу. Мова йде про такий соціальний поділ, який ділить людей в залежності від їхніх соціодемографічних характеристик (освіти, фаху, релігії, етнічної приналежності). Користуючись цими змінними, можна виділити в рамках суспільства окремі соціальні групи, які визначають його структуру. У такий спосіб соціальна база  існуючого конфлікту визначається за допомогою  поняття соціальної групи. Однак сама соціальна група не інституціоналізує ще самого соціополітичного поділу. Може при цьому виявитися, що визначена соціальна група не формулює конкретних і настільки відокремлених інтересів, щоб на її основі робити висновки про появу специфічного типу ідентичності. Така соціальна еклектика не може існувати в сфері політики і у зв’язку з цим не може бути предметом розгляду політології. Факт визнання емпіричного рівня за істотний елемент поняття соціополітичного поділу вимагає виокремлення з цієї категорії всіх тих конфліктів, які стосуються лише сфери політики і не мають основи в груповій структурі суспільства (наприклад, проблеми роззброєння, навколишнього середовища). Для них характерною є нестабільність, викликана кон’юнктурним підходом до даного типу конфліктів зі сторони політичних партій, які формують тимчасові й нетривкі виборчі коаліції.

 

Енвіроументалізм (від англ. environment – оточення, середовище). Див. Екологізм.

 

Енгельс Фрідріх (1820-1895). Один із засновників ідеології марксизму. Народився у сім’ї власника текстильної мануфактури в Бармені. Був вільним слухачем Берлінського університету, у 1842 р. виїхав до Англії, де працював управителем сімейної ткацької фабрики в Манчестері. У 1849 р. брав участь у Баденсько-Пфальцському збройному повстанні. У 1850 р. повернувся до Манчестера, де перебував до 1869 р. У тому ж році розрахувався з батьківською компанією, заплатив всі борги Маркса і почав жити за рахунок ренти. Відтак переїхав до Лондона, де його обрали членом Генеральної Ради I Інтернаціоналу. Брав активну участь в організації та роботі ІІ Інтернаціоналу. Разом з Марксом він пише такі праці як “Святе сімейство”, “Німецька ідеологія”. У 1845 р. пише дослідження “Становище робітничого класу в Англії”, у якій він показав індустріальний розвиток Манчестера. У 1847 р. Енгельс і Маркс, вступають до Союзу комуністів, за дорученням якого пишуть “Маніфест комуністичної партії”, який вийшов у 1848 р. за редакцією Маркса. Енгельс пише рецензію до першого тому “Капіталу” Маркса, редагує його другий і третій томи, а після смерті Маркса написав понад двадцять передмов та вступів до його перевиданих творів. Єдиною найвпливовішою працею Ф.Енгельса є його “Анти-Дюрінг”, опублікований в Німеччині у 1878 р. Праці Енгельса становлять основу діалектичного матеріалізму, яка тривалий час була методологічною основою радянської науки. Сам Енгельс вважав себе послідовником і продовжувачем Маркса, проте дослідники знаходять певні розбіжності в їх поглядах.

 

Ерозія контрольних функцій партій. Зменшення ролі партій в механізмі прийняття рішень на користь інших організацій (наприклад, груп тиску). Безпосереднім результатом цього може бути виникнення тривалих структур та процедур, які дозволяють обходити політичні партії, що представляє собою загрозу для інститутів представницької демократії. У результаті партія може втратити контроль над процесом прийняття рішень. Корпоративізм пропонує заміну партійних механізмів схемою порозуміння між двома зцентралізованими групами інтересу: бізнесом та профспілками. Виникає багато урядових та позаурядових агенцій, в яких засідають представники домінуючої групи інтересу, і це власне вони приймають рішення (партії ж мають слугувати лише механізмом перенесення цих рішень до парламенту та виступати механізмом їх акцептації). Австрії та Швейцарії в 70-х рр., а також у Німеччині, а ще раніше в Швеції спострерігаємо власне такий процес - притягання влади.

 

Ерозія політичної лояльності. Явище, яке має місце в сучасній політичній системі розвинутих демократичних держав і характеризується падінням рівня лояльності виборців стосовно політичних партій. Див. Теорія кризи партій.

 

Ескалація (від англ. escalation – розширення). Подальше поширення і загострення конфлікту, кризи, певної політичної ситуації.

 

ЕТА (Euskadi ta Askatasuna – “Батьківщина та свобода”). Терористична організація басків у Іспанії, яка відокремилась від Баскської національної партії, заснованої 1894 р. У 1959 р. ряд молодих членів БНП, незадоволених відмовою партії від збройної боротьби, залишили її та заснували ЕТА. Ідеологічно ЕТА схиляється до марксизму. Остаточно організація сформувалася в 1962 р. на з’їзді лівих націоналістів, “як революційний рух за національне визволення, створений на основі патріотичного супротиву і незалежний від будь-якої партії, організації та установи”. Головну мету своєї діяльності ЕТА бачить у створенні держави басків Euskadi на території північно-східної Іспанії та південно-західної Франції. З початку 1960-х рр. ЕТА здійснює серію вибухів у поліцейських дільницях, казармах, на залізничних коліях, замахів на жандармів і чиновників. Після репресій 1962 р. ЕТА упродовж деякого часу не вела активної діяльності. До 1964 р. ЕТА відновилась, і відтоді терор як засіб боротьби став систематичним. 1976-1980 рр. стали в історії ЕТА періодом найбільш активної терористичної діяльності.  У 1992 р. вся верхівка ЕТА була арештована іспанською владою. З цього часу баскські екстремісти переносять свою діяльність на територію Франції. Кількість членів ЕТА сягає 500 осіб, з них 200 – бойовики, інші займаються забезпеченням і розвідкою. Організація поділяється на загони по 20-30 осіб, які діють у Країні басків, Мадриді, Валенсії, Барселоні й інших великих містах. Із 1968 р. від рук терористів ЕТА загинуло близько 1000 осіб. Бойовики ЕТА брали на себе відповідальність практично за всі терористичні акти здійснені в Іспанії з 1960 р. У 1995 р. було схоплено троє бойовиків ЕТА, які готували замах на короля Іспанії Хуана Карлоса. У 1998 р. бойовики ЕТА оголосили про перемир’я, але в 2000 р. самі ж його порушили. В серпні 2002 р. іспанський уряд заборонив діяльність баскської націоналістичної партії “Батасуна”, яка неофіційно вважається політичним крилом ЕТА.

 

Етапи історичного розвитку партій. Періоди історичної еволюції політичних партій, які представляють собою їх перехід від одного до іншого типу.  Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розроблені Вебером. Вебер виділяв три основні етапи розвитку політичних партій. Перший етап – партії як аристократичні угруповання, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Етапи ці відрізняються класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами, змістом ідеологічного конфлікту між ними. Щоправда, при цьому слід мати на увазі, що ця класифікація стосується переважно країн Європи і може бути прийнята лише з певними застереженнями для США та для країн, що розвиваються. Перші два етапи стосуються передісторії партій (протопартій), третій  - стосується сучасних політичних партій. Проте лише деякі політичні партії Європи пройшли в своєму розвитку через всі три етапи, виділені Вебером. Незначна кількість партій розвивалася з т.зв. аристократичного етапу, більшість європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій в класичному значенні цього поняття. Відмінності в генезі партій  впливають на відмінності в їх організаційній будові і методах діяльності.

Етатизм (від фр. etat – держава). Політика цілковитого контролю з боку держави усіх сфер життя суспільства. Погляди та ідеї, які виправдовують всеохоплюючу сутність держави, називають етатистськими. Засновником етатизму вважають німецького вченого Вольфа (1679-1754). Ставлення до держави і її соціальних функцій є базовою відмінністю в ідеології правих та лівих політичних сил. Етатизм розглядається як політична доктрина, протилежна до лібералізму. Представники лібералізму та консерватизму часто звинувачують в етатизмі сучасних соціал-демократів і сформовану ними доктрину держави загального добробуту. Класичними прикладами етатистської доктрини вважають фашизм

та комунізм.

Етичні принципи партійної діяльності. Партійна діяльність є важливою сферою політичною діяльності, яка регулюється в тому числі й нормами моралі. Політична етика висуває такі вимоги до політичних партій та їхніх лідерів, членів: 1) Уміння уникати ілюзорних цілей, здатність висунути у своїй програмі посильну суспільну мету. 2) Визнання єдиних для всіх партій, базових, загальнолюдських, національних цінностей, тобто визнання пріоритету суспільних інтересів над інтересами тієї чи іншої партії. 3) Уникнення світоглядних спрощень, невиправданої політичної поляризації, стереотипів чорно-білого мислення, на зразок “моя партія втілює добро, а супротивна – зло”. 4) Подолання синдрому “авангардного абсолютизму”, тобто стереотипів, за якими дана партія як авангард класу (чи соціальної групи) уявляється водночас і авангардом усього суспільства. Взагалі ж, претензії на те, що партія знає, що краще для народу, а що ні, - це дуже небезпечні претензії. Найчастіше вони породжуються елементарно безвідповідальністю членів партії перед суспільством і прагненням до безкінечних соціальних експериментів. 5) Уміння вести партійну боротьбу чистими прийомами і засобами, а не брехнею і наклепами. 6) Не думати, що у партії-суперниці немає людей, які заслуговують на повагу і симпатії, збереження нейтральної сфери поза боротьбою, де можна було б поважати суперника як людину. Особливо необхідним є розвиток згаданих етичних принципів в умовах сучасного посттоталітарного суспільства, в якому індивід тільки-тільки здобуває справжню свободу, починає вершити своє життя, самовизначати свою долю у найрізноманітніших сферах суспільного життя.

Етнічні (національні) партії (від гр. ethnos – народ, нація). Тип партій, легітимність яких заснована на підтримці певними етнічними групами, корінні інтереси яких вони відстоюють у політиці. Окремі етнічні групи для захисту своїх інтересів створюють власні політичні партії (наприклад, Народна партія у Фінляндії обстоює інтереси шведської общини, Національна партія у Словаччині – угорської). У Західній Європі етнічні партії мають сильні позиції у Швейцарії. У Бельгії існує три чисто етнічні партії – фламандська, валонська та Демократичний фронт франкофонів у Брюсселі. У 1968-1978 рр. християнсько-демократична, соціалістична і ліберальна партії Бельгії розпалися на автономні фламандські та валонські організації. Етнічні меншини внесли також певну роль у формування багатьох партій і в країнах, що розвиваються.

Ефективна кількість партій. Термін, який використовує Сарторі при класифікації політичних партій. Всю сукупність партій в державі він поділяє на дві групи: до першої він відносить ті партії, які становлять лише тло політичної конкуренції, до другої – партії, які впливають на конфігурацію партійної системи. Партії другої групи Сарторі називає істотними партіями. Саме вони, на думку вченого, визначають ефективну кількість партій в даній політичній системі.

Ешелони влади (від фр. echelon – частина військ, військовий поїзд). Образна назва органів влади, які підпорядковані чітким вертикальним і горизонтальним зв’язкам, мають сувору субординацію та ієрархію.

Є

Єврокомунізм. Поняття, яке вживається для змалювання еволюції сучасних комуністичних партій країн Західної Європи. Установчим маніфестом єврокомунізму можна вважати підписану лідерами комуністичних партій Франції, Італії та Іспанії у березні 1977 р. в Мадриді спільну декларацію (хоча згодом кожна з цих партій пішла своїм шляхом). Саме поняття “єврокомунізм” є штучно створене. Його виникнення трактують по-різному: виводять його і з роздумів італійського комуніста Тольятті наприкінці 50-х рр. з приводу поліцентризму, і з засудження компартією Франції дій Радянського Союзу в 1968 рр. в Чехословаччині, і з розколу Компартії Іспанії в середині 60-х рр. та виходу її з підпілля після смерті генерала Франко. Характерні риси єврокомунізму – розходження з Москвою, особливо в оцінці зовнішньополітичних подій, таких, як Празька весна, вторгнення в Афганістан, а також репресії проти “Солідарності”, разом з певною ідеологічною неортодоксальністю і здійсненням внутрішньополітичних реформ, – усе це можна відзначити в усіх західноєвропейських партіях та партіях країн Середземноморського регіону. В Англії, Іспанії, Австралії, Фінляндії, Ісландії та Греції такий розвиток призвів до розколу партій, або окреслив наявні розбіжності в поглядах. Тільки в Португалії і на Кіпрі це відбулося без серйозного скорочення партійних лав і втрати підтримки електорату. Найбільш повно загальні принципи єврокомунізму викладені у праці Каррільйо. Суть його положень полягає в тому, що сучасні західні держави не можна розглядати в рамках ленінської термінології, оскільки при монополістичному капіталізмі влада концентрується в руках дуже обмеженої меншості. Єврокомунізм пов’язують із рефoрмою, а не реформізмом. У проведенні реформ сьогодні у сучасних капіталістичних державах зацікавлені не лише робітники, але й буржуазія, групи фахівців-професіоналів і навіть сили юстиції та правопорядку. Згідно з положенням Грамші про боротьбу позицій об’єднання, у яких комуністичні партії відіграватимуть керівну роль, функціонуватимуть на демократичній основі і не застосовуватимуть насильства. Передбачається тривалий перехідний період, а не революція; розширення демократії не потребуватиме диктатури пролетаріату. Такі об’єднання відберуть владу в роз’єднаного правлячого класу мирним шляхом. Хоча комуністична партія залишиться авангардом, вона розділить владу з соціал-демократичними та іншими силами, принаймні під час перехідного періоду. У внутрішньопартійному плані єврокомунізм передбачає активнішу участь членів партії й обмеження демократичного централізму. Виходячи за межі державних кордонів, спільні акції лівих партій дадуть поштовх до роззброєння в усій Європі, створення вільного простору між супердержавами і підтримання більш близьких відносин з країнами Третього світу. Єврокомунізм знаменує і новий етап міжнародного комуністичного руху, який характеризується автономією та взаємоповагою і не перебуває більше під впливом Радянського Союзу. У 70-х рр. у деяких компартіях, таких, як італійська та іспанська, відбулися гарячі дискусії з приводу своєї власної і радянської історії. У французькій та португальській партіях ця тенденція не була такою виразною, хоча французькі комуністи відмовилися від вчення про диктатуру пролетаріату. У внутрішній політиці комуністичні партії все частіше змушені були включатися у процес управління, виходячи на вибори і стаючи претендентами на парламентську владу. Це змушує їх діяти як тіньові кабінети і підштовхує до об’єднання чи висування загальних платформ із соціалістичними партіями. У Франції після тривалих безрезультатних переговорів стався розкол з приводу термінології спільної програми. Коли в 1981 р. президент Міттеран призначав свій уряд, він віддав комуністам 4 посади, та й ті пізніше вийшли зі складу уряду на знак протесту проти його жорстких заходів. Дворічний досвід єднання з правлячою християнсько-демократичною більшістю (з 1977 р.) врешті-решт змусив італійську компартію перейти в опозицію, подібну еволюцію пройшли і португальські комуністи. Загалом термін “єврокомунізм” означає довготривалий і розмаїтий за своєю інтенсивністю історичний процес у європейських комуністичних партіях, що перебували поза сферою радянського впливу. Див. Cім’я комуністичних партій.

Європарламент. Представницький орган, який складається з представників народів держав, що об’єдналися у Європейське Співтовариство. Повноваження Європарламенту:  право на осуд, право на консультації, співробітництво і спільне рішення, право відмовляти у прийнятті до ЄС, право приймати бюджет, право на запити. Кількість членів Єропарламенту не перевищує 700. Кількість представників, що обираються від кожної держави-учасниці: Німеччина – 99, Франція – 87, Італія – 87, Великобританія – 87, Іспанія – 64, Голландія – 31, Бельгія – 25, Греція – 25, Португалія – 25, Швеція – 22, Австрія – 21, Фінляндія – 16, Данія – 16, Ірландія – 15, Люксембург – 6. З 1979 р. вибори до Європарламенту відбуваються шляхом прямого загального голосування за виборчими процедурами держав-учасниць. Термін повноважень Європарламенту – 5 років. Останні вибори відбувалися у червні 1999 р. У структурі Європарламенту виділяють президію (голова і 14 заступників), адміністрація (генеральний секретар і 7 головних управлінь), 21 комісія (голова і 3 заступники), політичні групи. Див. Політичні групи Європарламенту.

Європейські партії. У класифікації політичних партій на основі організаційного критерію європейські партії - це кадрові партії з високою централізацією. Антиподом виступають американські політичні партії. Згідно із затвердженими 19 червня 2003 р. Європарламентом правилами, щоб отримати статус європейської, партія повинна бути представленою щонайменше в одній четвертій держав Союзу (7 з 25), членів, яких обрано або до Європарламенту, або до національних чи регіональних парламентів. Починючи з червня 2004 р., після чергових виборів європейським партіям надаватимуться кошти з загального бюджету Союзу. 15% партійних грошей розподілятимуться порівну, а решта – пропорційно кількості європейських парламентарів серед партійців. Щодо суми, Комісія пропонує надавати партіям 8.4 млн. євро на рік; партії ж хочуть до 10 млн.

Єдиний фронт. Політичний курс, спрямований на досягнення політичної єдності. Передбачає товариське співробітництво і єдність дій різних партій, профспілок, молодіжних та інших організацій на місцевому, національному або міжнародному рівні на основі взаємної поваги і збереження своїх ідейно-політичних принципів.

 

 

Ж

Жовта преса. Збірний термін продажної, схильної до дешевих сенсаці,преси.

З

 

Заангажованість політична (від фр.angager – наймати, запрошувати). Термін “ангажемент” означає контракт, укладений з артистом або театральною трупою, про здійснення вистав на певних умовах й у визначені строки. У політичному лексиконі заангажованість означає політичну зацікавленість формально аполітичних людей, вимушеність будь-кого (журналіста, науковця, артиста, спортсмена) обслуговувати певні партійні цілі та інтереси.

 

Заборона на професії. Переслідування людей за їхні політичні переконання, що здійснюється шляхом заборони їм займатися певною (суспільно значимою) професійною діяльністю. Практикувалася в Німеччині у 70-ті рр. На основі прийнятої 28.01.1972 р. прем’єр-міністрами земель “Постанови про радикальні елементи” заборонялось обіймати певні посади (в державних установах, школах, на пошті, залізниці) людям, погляди яких визнавалися “небезпечними для конституції”. 24.05.1975 бундестаг прийняв закон, який в політичному лексиконі отримав назву “закон про радикалів”. Він визначав процедуру перевірки політичної лояльності громадян. Дану перевірку проводило спеціальне федеральне відомство. За час дії закону перевірку на лояльність перейшло більше 2 млн. громадян. 1.04.1979 року  прийняті нові “Принципи перевірки на вірність конституції”, якими регулюються правила прийому на державну службу.

 

Заборона політичної партії в Україні. У випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, Законом України “Про політичні партії” та іншими законами за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України політична партія може бути заборонена в судовому порядку. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення її діяльності, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії. 26 і 30 серпня 1991 р. після провалу антидержавного заколоту Президія Верховної Ради України приймає Укази “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та “Про заборону діяльності Компартії України”. Див. Указ Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України”, Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

 

Загальна декларація прав людини. Міжнародний правовий документ, що проголошує невід’ємними та обов’язковими для дотримання широке коло громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав сучасної людини. Ніколи раніше людство не знало єдиного міжнародного документа, що містив би перелік усіх тих прав і свобод, які, на думку світового співтовариства, складали б ідеал вільної людини. Вперше в історії це завдання було розв’язане шляхом напрацювання в структурах ООН Загальної декларації прав людини. Для вироблення декларації у 1946 р. було створено Комісію з прав людини, яка й розробила основні положення документу. Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Відтоді у багатьох країнах цей день відзначається як День прав людини. У декларації, яка складається з 30 статей, обґрунтовуються такі важливі права людини, як право на життя, свободу і особисту недоторканість, на рівність всіх перед законом, право вільного пересування і обрання місця проживання, право володіти майном, право на свободу думки, совісті і релігії, на свободу переконань, мирних зборів та асоціацій, на соціальне забезпечення, працю, вільний вибір професії, справедливу винагороду за свою працю, на відпочинок і дозвілля, на достойний рівень життя, на безплатну освіту тощо. Юридичні зобов’язання держав-членів ООН щодо втілення в життя положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародному Пакті про права людини. Загальну декларацію прав людини ратифікувало більшість держав світу, в тому числі й Україна. Права, свободи та обов’язки громадян України визначаються розділом ІІ Конституції України.

 

Загальне виборче право. Одна з норм ліберальної демократії, поширення якої зумовило виникнення сучасних політичних партій. У 1867 році у Великобританії було впроваджено загальне виборче право. Цього року 10 % населення отримали право голосу. Прямим результатом збільшення електорату стало створення в Бірмінгемі т.зв. Спілки реєстрації виборців або Ліберальної Асоціації, діяльність якої дала можливість додатково залучити 30000 нових виборців. У США виборче право було поширене раніше ніж у Великобританії (в першій половині XIX ст.). І тоді ж з’являються перші сучасні партії. Подібною є ситуація і в Європі - з формуванням електорату, з рухом до виборчої демократії з’являються політичні партії. Запровадження на початку XX ст. загального виборчого права означало появу на політичному ринку великої кількості нових виборців. Що цікаво, така раптова політизація загалом не означала, що “новоприбулі” стали автоматично доступними для існуючих політичних партій. Значна їх частина вже раніше підлягала соціалізуючим впливам існуючих організацій (робітники) і з’являється на виборчому ринку як вже організована, політично-соціальна група. Слід зауважити, що цей робітничий сегмент суспільства особливо скористався розширенням виборчого права. У Західній Європі процес поляризації суспільства, потрактований як ефект домінуючих конфліктів, що характеризують національний та індустріальний перелом, спричинив до виникнення певних суспільних груп із значним ступенем організації та володінням виразною груповою самоідентичністю. Новоутворені масові партії ставили перед структурованим суспільством, що підлягало процесові інституалізації, нові типи конфліктів. У час розширення виборчого права домінував конфлікт “експуататор-експлуатований”, і то він був відповідальним за визначення головної лінії політичного конфлікту в суспільстві. З часом політичні партії втягнули прихильників обох течій, стабілізуючи соціоекономічний поділ ліві-праві. Це означає, що масові партії активно діяли в організації та стабілізації існуючих соціальних груп, зміцнюючи за допомогою політичних інструментів їх суспільну уособленість, що спричинило практично повну мобілізацію доступного електорату. Наступні генерації підлягали соціалізації у рамки існуючої вже організаційної структури, яка в державах Західної Європи (за винятком Ірландії) спиралася на домінуючий соціоекономічний поділ.

Загальнолюдські цінності. Світоглядні ідеали, моральні норми, які відображають духовний досвід усього людства, сукупність уявлень про істинно людське, гідне, праведне, добре – все, що об’єднує людей.

Загальнонародні партії. Термін Сміта, який він використовує для характеристики сучасних політичних партій (на противагу терміну Кірчхеймера - партія-виборець). Поєднують в собі риси організаційної моделі масової та виборчої партії. Вони є великими, еластичними і поміркованими політичними партіями, які займають лівоцентристську чи правоцентристську позицію на осі ліві-праві (наприклад СДПН чи ХДС), здобуваючи, як правило, не менше 30% голосів виборців. Спираються вони на більш тривку базу підтримки, але використовують виборчу технологію, характерну для виборчих партій. Ключем до перемоги є виборці, які ще не визначились(електорат думки). Це змушує партію постійно боротися за розширення своєї бази підтримки.

Загальнонародні партії популістського способу виборчої підтримки. Партії, що відзначаються наявністю сильних національних акцентів у своїх виборчих програмах. Угруповання такого типу виникли в 70-х рр. насамперед в середземноморських демократіях, які порвали з авторитарним минулим (Греція, Іспанія, Португалія). Дуже близький характер мала також італійська “Вперед, Італіє!” Берлусконі.

Загальнонаціональні партії. Партії котрі пробують відмовитись від класового звернення до виборців (класові партії) і натомість замінити його універсальною ідеологією „понад поділами і понад класами”. Так себе поводили з моменту виникнення ірландська консервативна партія “Солдат Ірландії”, лідери якої досить часто користуються націоналістичними гаслами і в результаті зуміли представили себе виборцям як партія, що репрезентує інтереси всіх ірландців. Починаючи з середини 70-х рр., цю стратегію почала реалізовувати Британська консервативна партія, хоча в даному випадку політичний заклик до виборців становить поєднання економічних (ринкова ортодоксія) та аксіологічних постулатів (новий моральний уклад, який засновується на індивідуалізмі та підприємництві), маючи виразний характер правої орієнтації. Генерація ґоллістських партій у Франції досить виразно визначає організаційний та ідеологічний імідж угруповання виборчого типу.

 

Заїчневський Петро (1842-1896). Один із засновників російського якобінства. Після зустрічі з Чернишевським у 60-х рр. написав і видав свою знамениту прокламацію “Молода Росія”. У ній він закликав народ до революційного перевороту і скинення царського самодержавства. Російські якобінці мали на меті: 1) Створення централізованої “революційної організації з передової інтелігенції і військових”, захоплення нею влади і утворення тимчасового уряду. 2) Націоналізація фабрик, заводів, підприємств, конфіскація поміщицьких земель. 3) Встановлення в країні безпощадного терору, взявши за зразок терор якобінців 1793 року. 4) Створення Установчих зборів, куди повинні входити люди, які були б “повністю віддані революції”.

 

Заколот. Збройний виступ ворожих сил проти державної влади, організований внаслідок змови. Заколот спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території країни. На відміну від путчу, який при захопленні влади спирається переважно на армію, у заколоту більш широка соціальна база. Проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства й може в нього перерости. Рідше термін „заколот” вживається для позначення стихійних бунтів.

 

Закон. Прийнятий у встановленому порядку відповідною інституцією верховної влади в державі нормативний акт, який регулює відносини у суспільстві, має обов’язкову силу, загальне значення і рівну дію для всіх. Це обов’язкова для всіх норма, неухильного дотримання якої держава може домагатися силою. Державні закони є головним знаряддям здійснення сутності держави як владно зорганізованого суспільства, її найпершою ознакою.  Відповідно до ст. 57 Конституції України, Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у встановленому порядку. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за дії, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення. Кожен громадянин України має право на правову допомогу. Закон підписує Голова Верховної Ради України і негайно подає його Президентові України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його, або повертає зі своїми вмотивованими і сформульваними пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закону для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон буде знов прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

 

Закон нерівномірного і комплексного розвитку. Закон, сформульований Троцьким. Він доводив, що такі суспільства, як Росія, залишаючись переважно відсталими і нерозвиненим, потрапляють під вплив Заходу і переймають деякі з найбільш передових методів економічного розвитку та відносин, і на основі цих осередків, чи острівців розвитку, у свою чергу постають величезні урбаністські центри, потужний пролетаріат, європеїзована інтелектуальна еліта і радикальні форми політичної боротьби та діяльності. Натомість буржуазія залишається слабкою, а лібералізм – неефективним, оскільки індустріалізація запроваджується державою зверху. Подальші суперечності такого суспільства – чіпляння за старе й віджиле, на противагу розвитку нових тенденцій – створюють зростаючу напругу й нестабільність, що невдовзі змушує нові радикальні сили вступити в пряму боротьбу зі старим режимом, яка завершується фактично миттєвим стрибком у посткапіталістичну, соціалістичну еру. Однак Троцький дуже добре усвідомлював, що величезні маси сільського населення, зацікавленого найбільше лише в отриманні землі, не підуть услід за робітниками по радикальному шляху. Він провіщав, що в Європі спалахне пожежа світової революції, і дійшов висновку, що якщо це станеться, то робітничий уряд Росії матиме змогу отримати підтримку ззовні для здійснення подальших зрушень в економіці і подолання реакційних настроїв селянства. Він вірив, що на цьому шляху кульмінацією “нерівномірного розвитку” стане “комплексний розвиток”, тобто сполучення двох історичних стадій соціально-економічного розвитку.

 

Закон України “Про вибори народних депутатів України”. Закон України, який регулює порядок формування вищого законодавчого органу України – Верховної Ради України та проведення виборів народних депутатів України. Прийнятий Верховною Радою України 18 жовтня 2001 року і складається з 13 розділів та 86 статей. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 2001, № 51-52, ст. 265.

 

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку із запровадженням державного фінансування політичних партій в Україні”. У Законі містяться зміни до Закону України “Про політичні партії України” та до Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Прийнятий 27 листопада 2003 року і складається з 11 статей, які встановлюють та визначають механізм державного фінансування політичних партій України. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”,2004, № 15, ст.218.

 

Закон України “Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність”. Закон України, який передбачає, що “майно партійних комітетів Компартії України, КПРС, у тому числі підприємства і організації, що належать Компартії України, її кошти, паї, акції, інші цінні папери та майнові права, де б вони не знаходились, обертаються на загальнодержавну (республіканську) власність і власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Управління цією власністю здійснює Кабінет Міністрів України та відповідні місцеві Ради народних депутатів. Прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 1991 р. і складається з 4 статей. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”,1992, № 13, ст.181.

 

Закон України “Про об’єднання громадян”. Закон України, який регулює право громадян України на свободу об’єднання. Визначає суть поняття “об’єднання громадян”, “політична партія”, “громадська організація”, їх правовий статус та основи діяльності. Прийнятий Верховною Радою України 16 червня 1992 р. і складається з 6 розділів і 34 статей. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 1992, № 34, ст. 504.

 

Закон України “Про об’єднання громадян” про політичну партію. Закон України “Про об’єднання громадян”, зазначає, що об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнається політичною партією або громадською організацією. Ст. 2. даного закону дає таке визначення політичної партії: “Політичною партією є об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.

 

Закон України “Про політичні партії в Україні”. Закон України, який визначає порядок створення і діяльності політичних партій в Україні. Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і складається з 6 розділів і 24 статей. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 2001, № 23, ст.118.

 

Закон України “Про статус народного депутата України”. Закон України, який визначає статус (права, обов’язки і відповідальність) народного депутата Україні у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом своїх депутатських повноважень. Прийнятий Верховною Радою України 21 листопада 1992 р. і складається з 5 розділів і 37 статей. Повний тескт закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 1993, № 3, ст. 17.

 

Закон України “Про Центральну Виборчу Комісію”. Закон України, який регулює порядок формування і діяльності Центральної Виборчої комісії України. Прийнятий Верховною Радою України 17 грудня 1997 р. і складається з восьми розділів і 33 статей. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 1998, № 5, ст. 17.

 

Законодавча влада. Гілка влади, яка володіє повноваженнями приймати закони. Система державних органів, які володіють і використовують право на прийняття законів. Теоретичні аспекти функціонування законодавчої влади розробляли Локк, Монтеск’є та ін., які протиставляли феодальній сваволі правителів непорушність закону, обґрунтовували теорію поділу влади. В Україні необхідність поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу та судову доводить Орлик (1710).  В сучасній Україні верховною законодавчою владою є Верховна Рада України.

 

Законодавча ініціатива. Право внесення на розгляд парламенту проекту закону у відповідності до встановленої процедури. Право законодавчої ініціативи в Україні, відповідно до ст. 93 Конституції України, мають народні депутати України, Кабінет Міністрів України, Президент України, Національний банк України. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.

 

Закрита модель партії. Див.Відкрита модель партії.

 

Залізний закон зарплати. Одне з теоретичних положень Лассаля, згідно з яким при капіталізмі середня оплата праці залишається на певному рівні, достатньому для того, щоб прогодувати робітника і його сім’ю. При тогочасному капіталізмі виробництво було відірване від власності, а в сфері розподілу панувала анархія. Як засіб боротьби з цим злом Лассаль висунув ідею створити кооперативи виробників і наділити власністю і правом контролю за нею  робітників, які завдяки цьому отримуватимуть повну вартість своєї праці. Він вважав, що організований робітничий клас у змозі нагромадити необхідний капітал для заснування кооперативів виробників.

 

Залізний закон олігархії. Положення Роберта Міхельса про те, шо політичні партії ніколи не можуть бути вірними своїм початковим програмам та меті. Всяка політична партія в ході конкурентної боротьби тяжіє до професіоналізації своєї діяльності, що знижує рівень її внутрішньопартійної демократії і веде до встановлення олігархічних тенденцій. ”Хто говорить ”організація”, той в дійсності говорить ”олігархія”. Ця тенденція пов’язана: 1) з поступовим засиллям виконавчих органів, які йдуть на зміну первісній демократії; 2) з неухильним зростанням завдань управління, розширенням та ускладненням кола управлінських обов’язків; 3) з диференціацією у кількісному і якісному відношенні завдань, що постають перед масою; 4) із згортанням та послабленням можливостей сфери демократичного контролю; 5) з необхідністю для рядових членів організації доручати врегулювання окремих питань управління довіреним особам або платним функціонерам. Партійні організації готують вибори і ведуть боротьбу за обрання своїх кандидатів, формулюють політичні програми, прагнуть впливати на законодавство та уряд, розпоряджатися фінансами. Такі функції потребують освічених і кваліфікованих виконавців. Але демократія є обтяжливою для політичного професіоналізму, який тяжіє до влади еліти, вождів або політичної олігархії – управління з боку невеликої групи людей. ”Будь-який великий партійний апарат складається з кола осіб, що зайняті виключно його обслуговуванням. Але початок формування кола професійних вождів означає початок кінця демократії”. ”Можуть перемогти соціалісти, але не соціалізм, який гине від того моменту, коли перемагають його прихильники”. Учений робить невтішний висновок: маси, які “грають” у демократію, тільки те й роблять, що “міняють своїх панів”. А ті, взявши владу, утверджують свій тип правління – вождизм. Тому більшість приречена бути ”вічними неповнолітніми”: вона визнаватиме панування меншості (навіть якщо та вийшла з середовища більшості) і “змириться з роллю п’єдестала для олігархії”. Ця загальносоціологічна гіпотеза Міхельса отримала в літературі назву „залізний закон олігархії”.

 

Залученість. Одна з ознак політичних партій. Термін, який запровадив Джанда для визначення глибини психологічної ідентичності з партією і бажання сприяти досягненню її цілей шляхом участі в партійній роботі. Тобто мова йде не лише про звичайну ідентифікацію з партією, а про участь в партійних справах, яка вимагає певного ступеня активізму (іншими словами, не достатньо лише голосувати за партію). У порівняльній політології рівні залученості вимірювали за допомогою декількох типів змінних: суворості вимог до членів партії, участі рядових членів партії в її діяльності, наявністю матеріальних і цільових стимулів такої участі. Дослідження показали, що всі ці змінні взаємопов’язані і можуть бути зведені воєдино.

 

Замороження партійних систем. Концепція Ліпсета та Роккана, згідно з якою сучасні партійні системи не зазнавали змін з часу запровадження у 20-х рр. ХХ ст. загального виборчого права. Вивчаючи партійну систему 70-х рр., дані автори стверджують, що вона відображає структуру соціополітичних поділів, які існували вже пів-століття раніше. Автори припустили, що “партійні альтернативи і, в багатьох випадках, партійні організації є старшими, ніж більшість національного електорату”. Росе i Урвін в опублікованих у 1970 р. дослідженнях підтвердили існування стану замороження партійних систем: “від 1945 р. сила більшості партій в західному світі змінилася несуттєво”. “Замороження” означає оформлення тривалих зв’язків між партіями та соціополітичними поділами, які виступають у рамках суспільства. У класичній моделі індустріального суспільства це означає, що політична поляризація є відображенням класових конфліктів. На перший план висувається поділ “робітники-роботодавці”, який вказує на масштаби і форми підтримки, що приділяються партіям через електорат. Робітничий клас трактується партіями як природна база підтримки лівих партій, або як сила, зорієнтована на зміни реформаторського характеру. Конфлікти, що з’являються в суспільстві, природним способом відображають поляризацію вздовж лінії ліві-праві (конфлікт стосується питання власності джерел продукції та розподілу доходу). В суспільстві утворюються та стабілізуються виразні форми партійної лояльності. Інституціоналізація зв’язків між партіями та профспілками чи церквою зміцнює процес партійної орієнтації електорату, роблячи його дуже тривалим та стійким до зовнішніх змін. Нові виборці соціалізуються в рамки існуючої політичної системи. Модель Ліпсета та Роккана робить наголос на інституалізації заморожених структур соціополітичних поділів і формах партійної орієнтації електорату, які вони породжують. Ця пропозиція не має чисто статичного характеру. Форми ідентифікації популяції є результатом історичного процесу суспільних та економічних змін. Нові форми політичної ідентифікації розвинулися в результаті трансформації західного суспільства (національної та індустріальної революцій). Структура цих поділів трактується як відносно тривала, однак їх політичне значення змінюється - повинні еволюціонізувати погляди партійної конкуренції в рамках політичної системи. Послаблення значення, скажімо, релігійного конфлікту впливає на модифікацію характеру партії, яка його репрезентує. Вона повинна шукати підтримку серед інших сегментів суспільства, що пов’язано з програмною її переорієнтацією (наприклад, Австрійська Народна партія – колишня релігійна). Партія також може намагатися інтегрувати різні релігійні групи, розширюючи в такий спосіб масштаби політичного впливу (наприклад, Християнсько Демократичний Союз (ХДС) в Німеччині, Християнсько-демократична партія Голландії). Виділення в Бельгії етнічних конфліктів змінило характер політичного суперництва і мало вплив на створення нових конституційних основ політичної гри. Починаючи з кінця 70-х рр., багато дослідників партійних систем почали сумніватися в тезі про замороження партійних систем. Зокрема, було відзначено багато явищ, які свідчать про появу протилежного процесу, чи розмерзання партійних систем.

 

Засоби масової інформації (ЗМІ, мас-медіа). Сукупність підприємств, установ, організацій, які займаються збором, обробкою та поширенням масової інформації через радіо, телебачення, кіно, пресу, звуко- і відеозапис. ЗМІ є важливим фактором політичного процесу оскільки активно задіяні у формуванні громадської думки. Незалежність ЗМІ є однією з ознак відкритості, демократичності політичного режиму.

 

Застава. Див. Грошова застава.

 

Заходи, які можуть вживатися до політичних партій в Україні. Відповідно до Закону України “Про політичні партії в Україні” (ст. 19), у разі порушення політичними партіями Конституції України, цього та інших законів України до них можуть бути вжиті наступні заходи: попередження про недопущення незаконної діяльності, заборона політичної партії.

 

Звернення Президії Верховної Ради України “До політичних партій, рухів, організацій республіки”. Звернення до політичних партій, рухів, громадських організацій прийняте 28 серпня 1991 р. у зв’язку з прийняттям Акту про державну незалежність України. “У зв’язку з цим Президія Верховної Ради України, прагнучи до згуртування і консолідації прогресивних сил, звертається до всіх політичних партій, громадських рухів, об’єднань та організацій, які відчувають високу відповідальність за майбутнє нашої держави, із закликом об’єднати свої зусилля на шляху розбудови незалежної суверенної України, укласти з цією метою спільну угоду, яка стала б гарантом громадянської злагоди”. Повний текст Звернення міститься у “Відомостях Верховної Ради України”, 1991, № 42, ст. 556.

Згуртованість. Рівень єдності членів партії при голосуваннях в законодавчих органах. Дюверже сформулював гіпотезу, що “контроль партії над її парламентськими представниками” є наслідком “загальної структури партії і її загальної орієнтації”. Міркування Дюверже можна переформулювати у вигляді трьох гіпотез: партія є тим більш згуртованою, чим більш вона централізована, чим лівішої вона ідеології і чим більш крайні позиції вона займає. Озбудун здійснив найбільш послідовну спробу порівняльного вивчення згуртованості партій. Він та інші учені застосували для пояснення згуртованості шість зовнішніх факторів: наявність президентської форми правління, федералізм, багатопартійність, ідеологічну поляризацію, одномандатні виборчі округи, ефективність законодавчих органів. Однак, як вдалося виявити Джанді з Хармелем, 32% відмінностей між рівнями згуртованості партій піддаються поясненню за допомогою лише двох факторів – характеру взаємин між законодавчою та виконавчою владою і ефективності законодавчих органів. Це дослідження підтвердило тезу Епстейна про те, що низький рівень згуртованості американських партій порівняно з іншими пояснюється насамперед діючою в країні системою розподілу влад.

Зелені. Суспільно-політичний рух, що об’єднує політичні сили, діяльність яких базується на ідеології енвіроументалізму (екологізму). У першу чергу – це партії зелених, групи Грінпісу та інші об’єднання в захист навколишнього середовища. Зелений рух виник в Австралії в 1972 р., коли Об’єднана Тасманська група, включила проблеми захисту навколишнього середовища у свою передвиборчу програму. Місяць пізніше у Новій Зеландії виникла перша загальнонаціональна партія зелених, яка отримала назву “Цінності”. У 1973 р. перша на європейському континенті партія зелених виникає у Великобританії. Тільки в останній час зелені партії здобули представництво в європейських законодавчих органах і представили самостійну політичну програму. У 1983 р. партія зелених Німеччини здобула 28 місць на федеральних парламентських виборах. Це був перший приклад такого значного успіху зелених на виборах. У 1984 р. для координації діяльності зелених Європи виникає Координаційний Комітет Європейських партій зелених, який в 1993 р. трансформувався у Європейську Федерацію партій зелених. У 1989 р. партія зелених виникає в США (її кандидат Р.Найдер бере участь у президентських виборах 1996 та 2000 рр.), а також в інших країнах Азії, Африки та Латинської Америки. У низці європейських держав партії зелених здобули значну підтримку на виборах, мають свої парламентські фракції, і подекуди входять до складу правлячої коаліції (наприклад, в Німеччині), мають також своє представництво в Європарламенті. Для координації своїх зусиль вони створили т.зв. Гуманістичний Інтернаціонал, до складу якого, крім “зелених”, входить “рух синіх”, інші екологічні організації (такі, як, скажімо, Грінпіс). Учасників зеленого руху поділяють на “романтиків” та “науковців”. Основна ідея романтиків - ідея повернення до природи. Вони пропагують гомеопатію, вегетаріанство, натуралізм і розвиток сільських громад. “Науковці” підкреслюють загрозу економічної та екологічної катастрофи у випадку, якщо індустріалізація та споживання залишатимуться такими ж як є. Вони настоюють на принциповій зміні ставлення людини до проблем довкілля. В межах зеленого руху виділяють також легкий антропоцентризм і глибоку екологію. Різке загострення проблем навколишнього середовища спричинило  радикалізацію екологічного руху і створення на його основі екстремістських угруповань, які виступають з лозунгами повної відмови від технічного прогресу.

З’їзд. Верховний повновладний орган певної організації (політичної, громадської тощо), який найповніше виражає її колективну волю. З’їзд заслуховує, переглядає і змінює програмні і статутні документи, визначає лінію діяльності, обирає центральні керівні органи. Рішення з’їздів обов’язкові для виконання і не можуть бути змінені або замінені іншими органами, крім наступних з’їздів. Періодичність, порядок скликання, склад, повноваження і функції, інші питання, які стосуються проведення з’їздів, визначаються статутом або законодавчими актами.

 

Змагальницькі партії. Тип політичних партій, які у політичній конкуренції використовують змагальницькі (а не обмежуючі) виборчі стратегії. Даний тип політичної конкуренції і тип партій характерні для демократичних політичних режимів і політичних систем з відкритою конкуренцією. Антиподом вважаються тоталітарні та авторитарні партії.

Змінна партійна система. У класифікації Ла Паломбари та Вейнера - тип партійних систем, які  характеризуються частою і регулярною зміною партій при владі. Ця система була типовою для IV Французької Республіки та Великобританії.

Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система. Виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє у Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним.

Змішана виборча стратегія партії. Виборча стратегія сучасних партій, спрямована одночасно на підтримку традиційних соціальних груп (традиційна клієнтела) і на здобуття нового електорату, особливо представників нового середнього класу (народний електорат).

Змішана модель демократії. Див. Американська модель демократії.

Змова. Таємна угода вузького кола осіб про збройний виступ з метою повалення або послаблення влади, підриву існуючого ладу. Змова військових, яка, зазвичай, здійснюється реакційними соціальними верствами, що не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство виключає змову як форму боротьби за владу.

 

I

 

Ідеал демократичного правління. Абсолютна відповідність актів влади з волею всіх громадян.

 

Ідентифікація політична (від лат. identicus – однаковий, тотожний). Визначення (самовизначення) політичної сутності людини чи організації через порівняння з іншими спільнотами, організаціями, цінностями. Визначення в такий спосіб тотожності чи, навпаки, відмінності від них, свого місця в політичному просторі. Найпоширенішими формами політичної ідентифікації є приналежність чи виборча підтримка відповідних політичних партій чи політичних лідерів.

 

Ідеологічна дистанція. Див. Поляризація.

 

Ідеологічна гегемоністська партія. Термін запропонований Сарторі для класифікації одного з різновидів гегемоністської партійної системи. Тип партійної системи, в якій існування багатопартійності є формальним, штучним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона. Прототипом цього виду партійної системи вважалася Польща. Див. Догматична гегемоністська партія.

 

Ідеологічна партійна система. У класифікації Ла Паломбари та Вайнера - тип партійної системи, в якій, на відміну від прагматичної системи, конкуренція між партіями заснована на ідеологічних суперечностях, які й становлять суть міжпартійного змагання.

 

Ідеологічно децентралізовані партії. Термін запропонований Дюверже для характеристики ідеологічно неоднорідних партій, в рамках яких існують фракції та платформи. Загалом, кожна партія намагається бути ідеологічно однорідною, однак лише комуністичні партії негативно ставляться до ідеологічних розбіжностей всередині партії. Інші ж партії досить толерантні до цієї тенденції. У статуті італійської християнсько-демократичної партії є норма, за якою третина місць у центральних органах партії повинна належати організованій меншості. Фракційність допускається і в організаційній структурі ліберально-демократичної партії Японії. Особливим прикладом такої фракційності може бути наявність таємних союзів всередині партії. Наприклад, Союз Братів у Національній партії ПАР, а також Національна Ліга (згодом Охорона) у польських ендеків.

 

Ідеологія (від гр.idea – слово, вчення). Ідеології є прикладами символічно навантажених вірувань і понять, за допомогою яких існує, інтерпретується й оцінюється світ; їх призначенням є формування, актуалізація, спрямування, структурування та виправдання певних способів чи напрямів одних видів діяльності й засудження інших. Термін “ідеологія” вперше використав де Трасі у 1796 році для означення системного і “терапевтичного” дослідження сенсуальних підвалин ідей. Як і більшість політичних термінів, дане поняття може вживатися у різних значеннях. Виділяють три основні підходи до визначення ідеології як політичного феномену. Поппер зазначає, що ідеологія  - це всеохоплююча і замкнута система поглядів. Така система розглядає всі політичні, соціальні та моральні проблеми під відповідним кутом зору. Крім того, її (на відміну від наукових гіпотез) практично неможливо розвінчати, тому що завжди знаходиться пояснення (з точки зору цієї ідеології) на будь-які очевидні відхилення від того, що було обіцяно чи передбачено. Школа Поппера трактує ідеологію як політичну думку, типову для тоталітарних рухів. Марксисти схиляються до вживання цього терміну для позначення основних ідей суспільства, в яких вони вбачають відображення його економічного фундаменту (виробничі відносини). У найбільш загальному розумінні ідеологія - це більш-менш цілісний набір політичних принципів. Німецький соціолог Манхейм у праці “Ідеологія і утопія”(1929) зазначав: “Будь-яка ідеологія – це апологія існуючого ладу, теоретизовані погляди класу, що осягнув панування і зацікавлений у збереженні статус-кво”. Ідеологія займає центральне місце в теорії політичних партій, виступаючи незалежною змінною, яка здійснює вплив на решту її характеристик. Проте, Дюверже вважав ідеологію політичних об’єднань похідною від організаційної структури партій. Ст.15 Конституції України, визнаючи ідеологічну багатоманітність суспільного життя в Україні, передбачає, що “Жодна ідеологія не може визнаватись державою як обов’язкова”.

 

Ідеологія радикальних політичних об’єднань. Поняття “радикал” - достатньо розмитий політичний термін. Радикалами у політиці були переважно ультра-демократи, пізніше цей термін вживався стосовно крайніх лівих. Проте сьогодні все частіше радикалізм став вимірюватися в інших категоріях. Радикалами називають ісламських фундаменталістів, радикальних феміністок, діячів Грінпісу і навіть англійських консерваторів - прихильників  політики Тетчер. Зрозуміло, що їх принципи дуже відрізняються одні від одних. Однак, об’єднує їх тенденція до негайного вирішення всіх проблем за допомогою їх власного, досить обмеженого арсеналу засобів. Вся складність існуючих соціальних проблем зводиться радикалами або до Корану, або до патріархального домінування економічної кризи чи ринку, расового, класового чи статевого пануваннячи, чи ще чогось. Ідеологіями радикальних політичних об’єднань виступають традиціоналізм, фашизм, марксизм-ленінізм, радикальний теїзм.

 

Ідеологічні (програмні, світоглядні) партії. Характеристика партій на основі їх ставлення до ідеології. Тип  партій, які намагаються створити структури, що пропагували б певний світогляд, ідеологію чи суспільний устрій. “Переважна більшість досліджень політичних партій пов’язана, головним чином, з аналізом їх доктрин. Така орієнтація витікає з ліберального уявлення про партію, в якому вона розглядається перш за все як ідеологічне об’єднання”,- зазначав Дюверже. З цієї точки зору слід говорити про відмінності між партіями в залежності від того, яка ідеологія покладена в основу їх програми та політичної діяльності. Чітка класифікація політичних партій на основі ідеологічного критерію є достатньо складною, оскільки серед учених виділяються різні підходи до їх типології. Німецький учений Бейме на основі даного критерію виділяє ліберальні, радикальні, консервативні, селянські, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, регіональні, етнічні, крайньо праві і екологічні партії. Проте, як зрештою пізніше зауважив сам автор цієї класифікації, чотири останні критерії важко віднести до числа класичних ідеологічних критеріїв. Штейнер розрізняє комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, неофашистські, зелених і регіональні партії. Хербут класифікує партії на соціалістичні, комуністичні, соціалістичні ліві партії, релігійні, аграрні, ліберальні, консервативні, ультраправі, екологічні. Соболевський розрізняє партії комуністичні, соціалістичні, християнсько-демократичні, ліберальні, консервативні і фашистські. Ямруз зауважує, що в сучасних демократичних державах на практиці застосовується лише три доктринальні стереотипи – консервативний, ліберальний і соціал-демократичний. Посилається він при цьому на те, що саме ці партії спромоглися об’єднатися у міжнародні організації. Даний поділ є менш суттєвим для класової характеристики політичних партій, але тут теж можна виділити певну залежність. Найчастіше робітничі партії – це комуністичні та соціал-демократичні, буржуазні – консервативні, ліберальні, дрібно-буржуазні – християнсько-демократичні, лейбористські, злюмпенізовані – націоналістичні та фашистські. Рівень ідеологічності політичних партій також може бути різним. Звичайно, високий рівень ідеологічності притаманний тоталітарним партіям і меншою мірою демократичним партіям. Останнім часом ідеологічна ідентичність втрачає своє значення в діяльності політичних партій. Все частіше ідеологією сучасних партій виступає прагматизм чи популізм. У своїй політичній діяльності вони більш спираються на політичну практику, ніж на ідеологічні доктрини, які є в них досить загальними. Тому  за цим критерієм партії прийнято поділяти на ідеологічні (партії сильної артикуляції) та прагматичні (партії слабої артикуляції).

 

Ієрархія (від гр. hieros – священний, і arhe – влада). Поділ на вищі й нижчі посади, чини, статуси у суспільстві взагалі або в окремій громадській організації, політичній партії, установі. Порядок підлеглості нижчих за посадою вищим. Принцип ієрархічності суспільства лежить в основі елітаризму та консерватизму. Строга ієрархія є основою організаційної будови централізованих партій.

 

Імідж (від англ. image – образ). Зовнішній образ, уявлення, яке формується суб’єктом задля певного ставлення до себе зі сторони інших. Сукупність властивостей, рис, які приписуються суб’єкту пропагандою, рекламою. Прийом, який особливо часто використовується у виборчій кампанії.

 

Іміджмейкер (від англ. image – образ, make – робити). Фахівець з технології створення привабливого іміджу.

 

Імперативний мандат (від лат. imperativus – наказовий, mando – доручаю). Стиль делегування владних повноважень, властивий одномандатним виборчим системам, за якого громадяни, обираючи до представницького органу якусь конкретну особу, не лише наділяють її повноваженнями, а ще й зобов’язують репрезентувати й захищати їхні інтереси, перейматися конкретними проблемами округу, звітувати про свою діяльність. Імперативний мандат передбачає тісний зв’язок депутата з виборцями, можливість останніх впливати на позицію та вчинки депутата, уповноважувати його на якісь конкретні дії, на відповідне голосування, право і можливість виборців знати, як голосував депутат. Вперше застосований під час Паризької Комуни. На відміну від вільного мандату, імперативний мандат передбачає процедуру відкликання депутата в разі невиконання ним наказів виборців. У державах Західної Європи зазвичай імперативний мандат не застосовується, оскілки депутати вважаються представниками всієї нації, а не виборчих округів, від яких вони обрані.

 

Імперіалізм (від лат.imperium – влада). Монополістичний капіталізм, вища стадія капіталізму, яка виникла в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Для імперіалізму характерним є зрощення монополій з державою, утворення державно-монополістичного капіталізму. Панування монополій в економіці доповнюється їх пануванням у політиці, ідеології, всіх сферах життя суспільства. Теорію імперіалізму розробляв Ленін. Він характеризував імперіалізм як паразитичний, загниваючий капіталізм, переддень соціалістичної революції.

 

Імпічмент (від англ. impeachment - осудження, обвинувачення). Процедура обвинувачення вищих посадових осіб (президентів, міністрів, федеральних суддів та ін.). Передбачається конституціями ряду держав (США, Англії, Франції, деяких країн Латинської Америки). Імпічмент був вперше запроваджений наприкінці ХV ст. в Англії і застосовувався щодо урядовців, включаючи радників короля. При цьому сам парламент проводив слідство (палата громад) і виносив присуд (палата лордів). Згідно з конституцією США, нижня палата конгресу виступає у ролі слідчого й обвинувача. До цього вона створює комітет із розслідування і на основі його доповіді приймає рішення про обвинувачення. Порушену у такий спосіб справу розглядає верхня палата, рішення якої має бути прийняте двома третинами її складу. Наслідком імпічменту може бути усунення з посади (поста) і позбавлення прав займати посаду для будь-якої федеральної посадової особи, якщо вона буде звинувачена у "зраді, хабарництві або інших тяжких злочинах". У 1974 р. президент США Ніксон під загрозою імпічменту змушений був піти у відставку, у 2002 р. конгрес  США проводив слухання щодо імпічменту президента Клінтона. Визначену у США процедуру імпічменту можна вважати класичною. Процесуально процедура імпічменту певною мірою подібна до судочинства. Але головним змістом відповідальності у порядку імпічменту є політична оцінка дій відповідної особи, а наслідком – можливе усунення її з посади (поста). До того ж, реалізація процедури імпічменту завжди відбувається у стінах парламенту. У відповідності зі ст. 111 Конституції України Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту після спеціальної процедури розслідування приймається не менш як трьома четвертими від конституційного складу Верховної Ради України.

 

Інаугурація (від лат. inauguro – посвячую). Урочиста церемонія вступу на посаду глави держави, яка, зазвичай, передбачає виголошення ним клятви та програмної промови.  Відповідно з ст. 104 Конституції України,  новообраний Президент України вступає на пост не пізніше, ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

 

Інвеститура (від лат. investitura – наділяю). Процедура, пов’язана з парламентським способом формування уряду.  Визнання, затвердження повноважень державної керівної особи, введення її до посади, присвоєння звання. Ця процедура вважається умовою, необхідною для отримання членами новопризначеного уряду дозволу приступити до виконання своїх обов’язків. Такий спосіб формування уряду визначений конституціями ряду держав з парламентарно-монархічною, парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами державного правління. Він заснований на спільних діях парламенту і глави держави. У багатьох країнах відповідна особа після її висунення главою держави кандидатом на посаду глави уряду повинна у встановлений конституцією строк представити парламенту склад уряду і, нерідко, урядову програму з тим, щоб отримати довіру, тобто санкцію на саме його існування. Відповідне рішення парламенту приймається абсолютною більшістю голосів. В Італії інвеституру уряду має надати кожна з палат парламенту, у Румунії таке рішення приймається на спільному засіданні палат абсолютною більшістю від складу кожної. Уся ця процедура і зветься інвеститурою. Згідно зі ст. 104, Президент України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України, призначає Прем’єр-міністра України. За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає персональний склад Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України готує на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності Кабінету Міністрів України, яку, після її схвалення, реалізує і за виконання якої несе відповідальність перед парламентом та президентом держави.

 

Індекс агрегації. Термін запропонований Маєром для оцінки стану наймогутнішої партії в парламенті відносно інших партій, представлених у ньому. Визначення даного індексу засноване на співвідношенні двох критеріїв. Перший - визначає кількість парламентських партій у визначеному часі, а другий - спирається на визначенні приблизної сили найбільшої парламентської партії. Індекс агрегації Л.Маєра можна представити таким чином:

 

 

де А - це індекс агрегації,

S - відсоток місць, контрольованих найбільшою партією у парламенті,

N - кількість партій, представлених у парламенті.

 

Вища величина індексу агрегації означає більш концентрований вимір партійної системи, що загалом сприяє стабілізації системи коаліційних домовленостей. У результаті сформовані уряди відзначаються значним ступенем тривалості. Виходить це з того факту, що в рамках такої партійної системи функціонує сильне угруповання, яке здатне домінувати в рамках конкурентних відносин між партіями і, в результаті, або формує однопартійне правління (більшості чи меншості), або диктує іншим партнерам умови, на яких він буде створений (т.зв. ініціативні партії). Індекс агрегації вказує на різницю між рівнем урядової концентрації та концентрації опозиції. Якщо остання сфрагментаризована, то вона має сумнівні шанси представлення альтернативної коаліції, що загалом збільшує правдоподібність існування попереднього кабінету, який постав як результат домінування найбільшої партії (чи однопартійного кабінету). Найвища величина індексу є в країнах, де домінують біполярні політичні системи. У Великобританії, Австрії, Греції, Німеччині, Португалії та Ірландії досить часто створюються уряди однопартійні або коаліційні, але, які спираються на домінування найбільшої політичної партії (ініціативної партії). У всіх цих державах індекс агрегації перевищив величину 10.00 (середня за час 1945-1994 рр.). Порівнюючи  згадані два періоди, бачимо, що тільки в Греції та Німеччині, очевидною є тенденція росту індексу порівняно з іншими державами континентальної Європи. На іншому, протилежному березі знаходиться Швейцарія, Фінляндія, Італія, Голландія, Бельгія та Данія. У всіх цих державах середня величина індексу є меншою від 5.00. За винятком Голландії, в інших державах рекордно низький його ступінь залишився зареєстрованим в 1980-1994 рр. У цих державах маємо справу зі значним ступенем фракційності партійних систем і багатопартійною системою коаліційних переговорів, чому, зрештою, сприяє факт існування малих політичних партій. Дані уряди є менш стабільними, а процес їх формування залишається значно тривалішим і вимагає застосування багатьох норм дискусійного характеру.

 

Індекс ефективної кількості партій. Термін запропонований Лааксо і Таадерега для визначення числа партій, які  входять в рамки конкретної партійної системи. Визначається за формулою:

 

 

n -  кількість партій,

pi- відсоток парламентських місць (чи голосів виборців)  і- партії.

 

Обидва автори беруть до уваги відносний розмір конкретної політичної партії, що виражається в пропорції місць, які посідає партія в парламенті, чи голосів, здобутих нею на парламентських виборах. Розглянемо кілька прикладів визначення індексу ефективної кількості партій на парламентському рівні. У двопартійній системі виступають дві партії. Якщо прийняти, що обидві партії займають по 50% місць в парламенті, то ефективна кількість партій - рівна 2.0. Якщо одна з партій здобула 70%, а друга 30% місць, то індекс становитиме 1.7. Це означає, що одна з партій опанувала арену парламентської боротьби, а тому систему важко назвати двопартійною. У блонделівській категорії два-і-пів партійної системи (пропорція місць 45:40:15) величина індексу дорівнює 2.6. Де існує три партії, які посідають близький відсоток місць, індекс дорівнює - 3. Якщо ж одна з партій втратить частину мандатів, чи буде трохи слабшою від двох інших, то ефективна кількість партій буде десь між 2.0 та 3.0 (це залежить від сили третьої партії). Якщо політична (парламентська) сила партії є дуже близькою, то ефективна кількість партій буде дорівнювати кількості партій в парламенті. Коли з’являється диспропорція в силі політичної партії, то величина індексу буде нижчою, ніж фактична кількість партій. У багатопартійній системі з домінуючою партією (наприклад, співвідношення місць 45:20:15:10:10 ефективна кількість партій становить 3.5, а у випадку відсутності домінуючої партії (наприклад, пропорція місць 25:25:25:15:10 величина індексу становить 4.5. Серед шістнадцяти держав Західної Європи аж в десяти бачимо ріст величини індексу в 1980-1994 рр. порівняно з попереднім етапом. Загалом тенденція ця є поміркованою, хоча в деяких державах маємо справу з досить радикальним збільшенням ступеня ефективної кількості партій (наприклад, в Бельгії - 4.3, Швейцарії - 1.4, Італії - 1.0, Данії - 0.9). У більшості цих держав рекордно високий рівень індексу ефективної кількості парламентських партій зареєстровано в 70-х чи 90-х рр. Лише у Данії та Великобританії рекордний показник досягнув попереднього рівня. В інших державах рівень індексу або впав (наприклад у Франції та Голландії) або утримується на незмінному рівні (у Фінляндії).

 

Індекс мовно-етнічної фрагментаризації. Даний індекс запропонували використовувати Лане і Ерссон. Він спирається він на оцінці правдивості припущення, що дві випадково вибрані особи в рамках певної місцевості належать до різних мовно-етнічних груп. Визначається від 0 до 1. Якщо його величина наближається до 1, то суспільство є більш мовно-етнічно різнорідне. Швейцарія та Бельгія тут мають найвищий рівень фрагментації (0.50 і 0.55). Іспанія та Великобританія теж мають достатньо високий рівень фрагментації (0.44 та 0.32). Португалія ж, навпаки, є найбільш гомогенною державою Західної Європи (0.01). Див. Культурно-етнічний поділ.

 

Індекс поляризації (ідеологічної дистанції). Метод соціологічних досліджень запропонований Сані та Сарторі для визначення ступеню поляризації політичних сил в рамках існуючої політичної системи. Полягає в тому, що, застосовуючи заздалегідь приготовану шкалу понять (соціальна рівність, суспільні зміни, відношення до обидвох наддержав та характеру зв’язків між Сходом та Заходом, релігійність), можна, використовуючи відповіді респондентів, сконструювати простір міжпартійного змагання. Визначається як різниця між двома екстремами системи.

 

Індекс релігійної фрагментації. Показник, який застосовується для характеристики релігійних поділів. Визначається від 0 до 1, чим ближче до 0, тим одноріднішою є релігійна структура суспільства.

 

Індекс урядової відповідальності. Визначається як співвідношення кількості урядів, в яких прем’єр-міністром був представник конкретної партії, до кількості урядів, які функціонують протягом вказаного періоду. Визначається за  формулою:

                  

 

Іоі - індекс урядової відповідальності,

Li - кількість урядів, в яких прем’єр-міністром був представник конкретної партії,

G - кількість функціонуючих урядів.

 

Порівняно з індексом урядової участі, даний індекс застосовує до аналізу реального ступеню істотності якісні характеристики - призначення від партії прем’єра уряду, що може свідчити про перебрання даною партією відповідальності за реалізацію державної політики. Величина даного індексу коливається від 0 - коли партія ніколи не висувала свого прем’єра, до 1 - коли партія завжди мала свого прем’єра уряду.

 

Індекс урядової істотності. Величина запропонована Ієраці. Характеризує державно-публічну функцію політичної партії і визначається за допомогою індексу урядової участі та індексу урядової відповідальності.

 

Індекс урядової участі. Величина, яка характеризує коаліційний потенціал партії. Визначається як співвідношення між кількістю кабінетів сформованих в зазначений період, та суми участі в них конкретної політичної партії. Це можна подати таким чином:

 

 

 

де Ірі - індекс урядової участі партії – і,

Рі - величина, яка показує в скількох урядах брала участь партія – і,

G - кількість сформованих урядів.

 

Величина індексу коливається від 0 - коли партія ніколи не була в уряді, до 1 - коли була учасником всіх правлячих урядів. За його допомогою можна визначити реальний, а не потенційний рівень істотності сучасних партій, коли його величина відображає реальну силу їх конкуренції на парламентсько-урядовому рівні. Належить також пам’ятати, що придатність індексу обмежена рамками конкретної партійної системи хоч би з огляду на те, що сам феномен істотності є категорією відносною і повинен розглядатися в конкретному контексті соціального та інституційного оточення партійної системи. Недоліком даного індексу є те, що він не дозволяє за допомогою якісних параметрів оцінити партнерів, які беруть участь у процесі формування урядів. Важливим, очевидно, є не лише сам факт участі в урядовій коаліції, але роль, яку відіграють в її рамках окремі партії. Одна партія може мати, наприклад, статус домінуючої, в той час, коли інша виступає в ролі молодшого партнера - допоміжна. Цих особливостей ми не зможемо відзначити, послуговуючись індексом урядової участі.

 

Індекс фракційності. Величина, яка вказує на існуючий в державі тип політичної багатопартійності. Рає пробує визначити індикатори, за допомогою яких можна описати стан партійної системи, і які він інтегрує за допомогою узагальненої формули рівня фракційності політичної системи. Перший - це показник кількості партій, які є учасниками виборчого змагання (парламентської конкуренції). Окремо даний індикатор нам нічого не говорить про відносну силу політичних партій, і тому з його допомогою можемо мати єдиний, дуже загальний образ партійної системи. Другий - це показник кількості голосів, отриманих на парламентських виборах найбільшою партією. Припустимо, що існують три партійні системи, а найбільша партія в кожній з них здобуває відповідно S1 - 90% голосів, S2 - 45%, S3 - 34%. Це показує нам, що перша система є прикладом абсолютного домінування однієї партії, в той час як наступні дві вказують на існування багатопартійності. Однак зазначені дані не дають інформації нам про політичну позицію партій в рамках вказаних систем. Третій - це показник двопартійності

Індекс фракційності Рає заснований на оцінці правдоподібності, що з двох випадково підібраних виборців на конкретних виборах обидва будуть голосувати за дві різні політичні партії, або двоє парламентарів належать до різних партій. Шанси, що ті двоє виборців виберуть ті самі партії (чи двох парламентарів, які належать до різних партій), залишається обрахувати за формулою:

 

 

де   n - кількість партій,

pi - відсоток голосів виборців чи мандатів, отриманих партією - і

Індекс фракційності вказує на можливість існування партійних систем - від досконалої однопартійної системи, в якій одна партія здобуває всі виборчі голоси (мандати) F=0.0, до системи достатньо функціоналізованої, в якій кожний виборець голосує за свою власну партію, а кожний парламентар належить до іншої партії F=1.0. У досконалій двопартійній системі, в якій кожна з партій отримує наприклад, 50% голосів, величина індексу фракційності дорівнює 0.50 (F= 1-(0.50 + 0.50)= 1-0.50 = 0.50). Рівень фракційності між 0.50 та 0.67 вказує на конкуренцію двох партій. Ціна індексу фракційності, вища ніж 0.70, є ознакою існування багатопартійної системи (більше ніж трьох партій). Рівень, нижчий 0.50, вказує на появу домінуючої партії. Рівень фракційності в Західній Європі був найвищим  20-х рр. (F=0.758), найнижчим у в 50-х рр. (1955-1959рр., F=0.700), в 70-х рр. знову зріс (1975-1979, F=0.737). У першій половині 70-х рр. величина індексу фракційності становила 0.716. Зосередьмося на парламентській фракційності. Правилом є те, що ступінь парламентської фракційності є нижчим за виборчу фракційність, що пов'язано, насамперед, з репресійним впливом, який здійснює виборча система на конфігурацію  партійної системи. Середній рівень індексу фракційності в 1945-1994 рр. становив 0.68,  в ?0-х та 90-х рр. він є вищим (0.70), ніж в 1945-1979 рр. (0.66). Очевидно, що це є результатом появи в 50-70-х роках  багатьох нових політичних партій, існування яких вплинуло на результати коаліційних переговорів. Найменший ступінь індексу фракційності маємо в Греції (0.52) та у Великобританії (0.53). Найвищого ступеня величина індексу фракційності досягає в Швейцарії (0.82) та Фінляндії (0.80), що свідчить про дуже сильну фрагментацію парламентської партійної системи в цих державах. Цей факт загалом, не має впливу на результати коаліційних торгів чи на тривалість урядів. У Голландії, Іспанії та Франції помітна тенденція падіння індексу фракційності, причому у Франції є вона найсильнішою (- 0.07).

 

Індемнітет. Один із ключових елементів конституційно-правового статусу члена парламенту. Його призначення - поряд із депутатським імунітетом забезпечити ефективність діяльності депутата задля реалізації ним свого депутатського мандата. Поняття депутатського індемнітету, як правило, означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування у процесі виконання обов’язків відповідно до функцій самого парламенту.  У теорії і практиці англомовних країн термін “індемнітет” замінений поняттям “привілею свободи слова”, а поняття “індемнітет” використовується для позначення депутатської винагороди. Депутатський індемнітет визнано в усіх розвинених країнах. Проте іноді йому надають дещо звуженого значення. Зокрема, в Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а в Білорусі, Литві й Україні – за наклеп і образу. Подібні звинувачення є підставою для судового переслідування і за конституцією Греції. Однак тут умовою можливості такого переслідування є згода самого парламенту.

 

Індивідуалізм. Поняття, що охоплює широке розмаїття ідей, позицій і вчень, спільною основою яких є системна відповідність принципу центральності “індивідуального”. Одна з течій анархізму, засновником якої вважають Штірнера. Найчастіше суть даного терміну характеризується шляхом протиставлення “індивідуального” та ”колективного”. Суспільство, як про це пише Ортега-і-Гассет, це завжди динамічна єдність двох чинників – добірної меншості і мас. Добірна меншість – це “індивідуум чи група індивідуумів, які якісно відрізняються від натовпу”. Тому меншість репрезентує людський тип, ім’я якому - непересічність, індивідуальність. Штірнер  вважав, що індивід повинен завжди діяти так, як йому заманеться, і не зважати ні на Бога, ні на державу, ні на моральні принципи. Більш типовими представниками індивідуалізму були американські анархісти ХІХ ст. Воррен, Спунер і Такер. Останнім часом індивідуалістичний анархізм переживає своє відродження і стає складовою більш широкого руху, знаного як лібертаризм. Але якщо ранні індивідуалісти гадали, що суспільство, де пануватиме повна свобода, зумовить докорінну перебудову капіталізму (а Такер, приміром, вважав себе соціалістом), то їх сучасні нащадки, навпаки, оспівують капіталізм і часто називають себе “анархокапіталістами”.

 

Індивідуальне (групове) змагання. Термін, який вказує на два рівні політичної конкуренції. Змагання може відбуватись на рівні груп (групове), або на індивідуальному рівні (індивідуальне), або може бути результатом цих двох типів. Коли партії є ще недостатньо розвиненими, їх силу визначає лояльність членів партії. Коли ж партії перестають бути залежними тільки від своїх членів і можуть звертатись за підтримкою не тільки до тих, хто ідентифікує себе з ними - лише тоді у суспільстві відбуваються певні зміни. Отже, на ранньому етапі становлення партійної системи відбувається конкуренція на основі групового змагання, в той час, як на вищому етапі її розвитку змагання набирає ознак політичного ринку. Історична еволюція партійних систем відбувається в напрямі від групового змагання до індивідуального, що приводить до зміни типу партійної системи.

 

Індивідуальне членство в партії. Див. Пряме членство.

 

Індикатори політичної партії. Див. Елементи політичної партії.

 

Індустріальне суспільство. Ключове положення індустріалізму. Ще з часів Просвітництва існує теорія, згідно з якою різні типи суспільств можна класифікувати за характерним для них способом виробництва та економічного життя. За головну рису індустріального суспільства прийнято вважати його відданість матеріальному виробництву. Поняття індустріального суспільства було центральним для таких соціальних теоретиків, як Сен-Симон та Спенсер. Сміт вирізняв підприємницьке суспільство, Конт – позитивістське, Маркс – капіталістичне. Однак те, що вирізняло нове індустріальне суспільство від попереднього, було не просто новим способом виробництва, але новим суспільним імперативом – розширення матеріального виробництва і формування на базі цього нових альтернативних суспільних цілей. Поглиблення поділу праці, домінування ринкових механізмів, механізація та раціоналізація є основними рисами індустріального суспільства.

 

Ініціативні партії. Це партії, які в результаті успіху на виборах отримують більшу від інших кількість мандатів в парламенті (але не парламентську більшість), що дає їм право домінувати при формуванні міжпартійної коаліції.

Інквізиція (від лат. inquisitio – розшук, розслідування). Спеціальний трибунал католицької церкви, що був створений у ХІІІ столітті для переслідування єретиків. Суд інквізиції був таємним і базувався на показах донощиків. Вердиктом суду було спалення на вогні. Жертвами інквізиції в середньовіччі стали  тисячі людей, в тому числі й такі відомі учені, як Бруно, Ваніні та ін. Після ліквідації у 1870 році світської влади пап інквізиція могла діяти лише шляхом відлучення та прокляття. Під назвою Конгрегації священної канцелярії вона проіснувала до 1965 року, коли була перейменована на Конгрегацію віровчень. У політичному лексиконі під інквізицією розуміють жорстоку розправу над інакомиcлячими.

Інкумбент (від англ.incumbent – той, що обіймає посаду). Особа, що обіймає виборну посаду і включилась у боротьбу за переобрання.

Інсинуація (від лат. insinuatio – проникати всередину). Неправдиві, брехливі вигадки з метою принизити, зганьбити щось або когось. Інсинуація, як і диффамація, є одним з прийомів пропаганди.

Інспірація (від лат. inspiratio – навіювання). Вплив, скрите підбурювання до певних дій.

Інституалізація партій. Один з елементів (індикаторів) політичних партій. Під інституалізацією розуміють процес, за допомогою якого партії зміцнюються, набувають суспільної значущості. Поняття інституалізація включає в себе два аспекти – соціологічний та правовий. Мені вважає, що соціологічне розуміння інституалізації партії включає її “об’єктивну” і “суб’єктивну” інституалізацію тобто появу “об’єктивних” елементів (виникнення партії як сильної інституції), а також “суб’єктивних” (соціальне визнання партії, її легітимності). Як показав Уелфлінг, інституалізація - є не лише процес, але і якість, чи стан. Як певна властивість, інституалізація може бути визначена як ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, в результаті чого вона існує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючись в значні моделі поведінки. Інституалізація партії - це переоформлення об’єднань, більшою чи меншою мірою структуризованих, в організації з чіткою метою - здобуття та утримання державної влади. Існують різноманітні способи визначення рівня інституалізації партій. Інколи в якості індикаторів застосовується тривалість існування політичної партії, а також кількість розколів та об’єднань, які їй вдалося пережити. Використовується також складна шкала, яка враховує декілька параметрів – “вік” партії, електоральну стабільність, стабільність представництва в законодавчих органах і зміну керівництва. Частіше, правда, застосовуються простіші індикатори – такі, як мінімальна підтримка виборців і мінімальна тривалість існування. Янда визначає інституалізацію за допомогою трьох змінних: 1) віку партії, 2) рівня деперсоналізації її організації та гостроти конфліктів у лоні її еліти, 3) виборчої та парламентської стабільності. Він вважає, що чим вищий рівень інституалізації політичної партії ми спостерігаємо, тим меншими є зміни в її характері. Роуз і Макі, наприклад, стверджують, що “ми можемо говорити про інституалізацію партії в тому випадку, якщо вона брала участь більш ніж у трьох загальнонаціональних виборах. Якщо партія не змогла цього досягти, її не можна вважати сформованою. Вона є ефемерною.” Проаналізувавши на основі даного критерію партії 19 демократичних країн, від перших демократичних виборів до 1983 року, дослідники виявили, що з 369 партій, що були учасниками виборів і отримали хоча б один відсоток голосів - менше половини досягли інституалізації. Рівень інституалізації партії залежить від її віку, а також від віку самої держави і демократичних інституцій, які в ній функціонують. Джанда розглянув рівень інституалізації політичних партій за трьома параметрами: вік партії, деперсоналізація та її організаційна диференціація. Він дослідив близько 158 політичних партій 50-ти країн, показавши цим всю різноманітність політичних партій світу. Як видно з його праці, ступінь інституалізації партії залежить, перш за все, від віку країни і державних інституцій, в якій вона існує. Тому не дивно, що найбільш інституціоналізованими партіями є Демократична партія США (заснована в 1828 р.), Консервативна партія Великобританії (заснована в 1832 р.). Наприклад, політичні партії Франції інституалізувалися буквально недавно (на початку ХХ ст.), оскільки нестабільність політичних інститутів у Франції затримувала, або просто перешкоджала утворенню певних груп, навіть якщо вони чітко вимальовувались ще з ХІХ ст. Довга інституалізація деяких партій західної демократії містить негативний елемент і в наші дні: новим політичним партіям важко зайняти своє місце на політичній арені. Лише деякі з них можуть отримати парламентські місця, і ще менша кількість може їх втримати. Можна визнати, що стабільні політичні партії стараються контролювати перебіг політичної конкуренції, панувати на виборчому ринку, що на практиці означає здійснення спроб його монополізації і, в міру можливості, закриття. Це породжує негативне ставлення до процесу інституалізації нових політичних партій. Вони мають проблеми з пошуком “власного” місця в межах існуючого спектру політичної конкуренції, найчастіше означає це труднощі не стільки виходу на парламентсько-урядовий рівень, скільки тривале перебування на ньому. Оцінка рівня інституалізації партії пов’язана також з явищем її деперсоналізації. Ефективність функціонування партії в часі залежить від існування її у свідомості електорату як партії з певною самоідентичністю, як окремої і автономної організаційної структури, яка існує незалежно від особи засновника чи лідера. Політичні провідники повинні рано чи пізно відійти, а партія залишаєтья. Ім’я та особистість лідера може становити сильний аргумент у виборчій конкуренції, притягати значний відсоток голосів. Партія, однак, повинна володіти справно функціонуючою організаційною структурою, а також мати чітко окреслені й соціально легітимні (через її членів) основи, які стосуються “наступності” на рівні керівної еліти (і це незважаючи на те, наскільки політично цінною є особа даного лідера). Розглядаючи інституалізацію як залежну змінну, Роуз і Макі виділили чотири фактори, при наявності яких шанси новостворених партій на успішну інституалізацію зростають: 1) виникнення одночасно з проведенням перших вільних виборів, 2) наявність пропорційної виборчої системи, 3) опора на організовану соціальну групу, 4) початковий успіх на виборах. З умовами виникнення партій пов’язують перспективи їх інституалізації й інші вчені. Панеб’янко виділяє три найважливіші фактори інституалізації: 1) чи виникла партія з “центру”, з тим, щоб згодом проникнути на “периферію”, чи, навпаки, виросла з місцевих організацій, які далі об’єдналися в загальнонаціональну організацію (учений називає ці варіанти  проникненням і дифузією), 2) чи була партія з самого початку підтримана якимось іншим, вже існуючим, інститутом чи вона розвивалась, спираючись лише на власні сили (зовнішня і внутрішня легітимація), 3) чи стояв біля витоків партії харизматичний лідер. На думку Панеб’янко, проникнення, внутрішня легітимація і відсутність харизматичного лідера сприяють успішній інституалізації партії. Інституалізація політичної партії залежить від того, як добре вона організована як інструмент політичної підтримки і перемоги на виборах. У діяльності західних партій існує структура “ad hoc”, що спеціально створена для політичних партій. Проте, певна категорія політичних партій має специфічні організаційні характеристики “наміри поваги” (вербування активістів, відбір кандидатів під час виборів) та “методи поваги”. Політичні партії є різними – це може бути група зі спільними інтересами, або політичний клуб. Вони можуть “позичати” або “зберігати” деякі риси організації. У загальному, партії можуть вижити, якщо вони мають сувору організацію, а її структура повністю визначена у відносинах як по вертикалі, так і горизонталі, меті та засобах. Партії зі слабою організацією приречені. Партія “людей з вулиці” в Італії та “партія біженців” в Німеччині були просто партіями прояву протесту, які зникли після досягнення своєї мети. Політичні партії стали невід’ємною частиною Західної демократії, проте їх існування не завжди є інституційно зафіксованим. Останнім чинником який впливає на процес інституалізації політичної партії, є поява виборчої стабільності та парламентського представництва партії. Так, партії, що досягли значного рівня інституалізації, менш схильні до змін. Уелфлінг висловив теоретичне положення, відповідно до якого високий рівень інституалізації всіх партій системи зменшує соціальні конфлікти і сприяє соціальній стабільності. Дікс розглядає інституалізацію партійних систем як важливу складову процесу переходу до демократії в Латинській Америці. Панеб’янко трактує процес інституалізації як якісний стрибок у розвитку партії. Інституалізація є фактично процесом, через який організація інкорпорує цінності та цілі її засновників. Вона стає інституцією, що втрачає характер осередку, який слугує лише для реалізації певних цілей, і стає метою “сама в собі”. Інституалізація в інтерпретації ученого розглядається як результат дуже тісно пов’язаних між собою процесів: 1) появи і стабілізації в рамках партійної еліти інтересів, які визнають дальше існування організації за основну і автономну цінність, та 2) виникнення різнорідних форм лояльності до партії. Панеб’янко вважає, що ці два процеси об’єднує факт створення внутрішньопартійної системи “політичних заохочень”. У першому випадку може йти мова, наприклад, про отримання престижних посад для деяких членів партії. Це означає, що процес рекрутування еліт повинен відбуватись в межах самої організації і разом з процесом приготування майбутніх лідерів до здійснення відповідних функцій. Таким чином, в рамках еліти виникає структура організаційних інтересів. Подібні політичні заохочення, але вже в більш загальному вигляді, слід створити для членів партії та її симпатиків. Використовуючи програмні чи ідеологічні гасла може вона принести їм почуття групової приналежності і колективної ідентичності, які є такими істотними при формуванні стабільного електорату. Організаційна лояльність членів і симпатиків партії, спільні організаційні інтереси формують в результаті тривалість існування партії, є чимось на зразок її інстинкту самозбереження. Панеб’янко, подібно як і Янда, вважає, що зміни є тим глибшими, чим слабший процес інституалізації партії. Проте пропонує він інший спосіб концептуалізації даної категорії, при якому вона виступає як незалежна змінна. У першу чергу саме тому інституалізація є цікавою для Панеб’янко, який пропонує розрізняти партії за “досягнутими ними рівнями інституалізації”. З точки зору ученого, аналіз інституалізації дозволяє передбачити не лише виникнення внутрішньопартійних груп, але і наступний характер розвитку партій. Він впроваджує два виміри оцінки процесу інституалізації: рівень автономії партії стосовно політичного оточення та рівень системності.

 

Інституційні гарантії демократії. Термін запроваджений Далем для визначення відповідальних демократій. Включає в себе такі права та свободи: свободу об’єднань та організацій, свободу слова, право на участь у виборах, право обирати державних службовців, право політичних лідерів змагатись за підтримку і голоси виборців, альтернативні джерела інформації, вільні та чесні вибори, інститути, які узалежнюють державну політику від інтересів виборців.

 

Інтегральний націоналізм. Різновид націоналізму. Сучасний американський учений Армстронг, який вважається одним із найавторитетніших дослідників “інтегрального націоналізму”, визначає п’ять характерних ознак, властивих цій течії: 1) віра в націю як найвищу цінність; 2) заклик до містичних, примарних ідей солідарності всіх індивідів, які складають націю на основі твердження про їхню біологічну цінність; 3) підпорядкування раціонального, аналітичного “інтуїтивно виправданим” емоціям; 4) вияв національної волі через популярного вождя та еліту націоналістичних ентузіастів, які організовані в єдину партію; концепція тоталітаризму; 5) прославлення акцій війни і насильства як прояв вищої біологічної життєздатності нації. Ідеологом українського інтегрального (чинного) націоналізму був Д.Донцов.

 

Інтеграційні партії (партії інтеграції). У типології партій Нейманна - тип партій, які характеризуються активним залученням мас до партійного життя. Як приклад “абсолютно інтеграційних партій”, які спираються у своїй діяльності на військову організацію і намагаються встановити монопольний контроль над владою, Нейманн називає фашистські партії.

 

“Інтернаціонал”. Міжнародний гімн робітничого класу і комуністичних партій світу. Текст “Інтернаціоналу” написав французький поет-комунар Потьє (у 1871 р., опублікований в 1887 р.), музику – французький композитор Дегейтер (в 1888). Вперше виконувався у 1888 році.

 

Інтернаціонал (І) (Міжнародний Союз Робітників). (1864-1876). 28 вересня 1864 р. з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули до Лондона на промислову виставку, виникає Міжнародний Союз Робітників (І Інтернаціонал), який починає щорічно збиратися на свої конгреси. Керівництво поточною діяльністю Інтернаціоналу здійснювала Генеральна рада, яка щорічно обиралася конгресом і до 1872 р. знаходилася у Лондоні, а потім в Нью-Йорку. Інтернаціонал реалізовував свою політику, спираючись на місцеві відділення у кожній країні. Чимало зусиль для створення і організаційного становлення Інтернаціоналу доклали Маркс і Енгельс. Маркс займав посаду секретаря-кореспондента для Німеччини, а в 1840 р. до складу Генеральної ради ввійшов Енгельс. Перший конгрес Інтернаціоналу відбувся 3-8 вересня 1866 р. в Женеві. У ньому брали участь 60 делегатів, які представляли 25 секцій і 11 робітничих товариств. Всього відбулося 5 конгресів І Інтернаціоналу. У 1876 р. рішенням Філадельфійської конференції І Інтернаціонал був розпущений.

 

Інтернаціонал (ІІ). Міжнародне об’єднання робітничих партій, засноване у 1889 р., спадкоємець І Інтернаціоналу. Основну роль у його відродженні відіграв Енгельс. Установчий конгрес ІІ Інтернаціоналу відбувся 14-21 липня 1889 р. в Парижі. На ньому було 393 делегати. Всього відбулося 8 конгресів ІІ Інтернаціоналу. Після перемоги соціалістичної революції в Росії робітничий рух перестає бути єдиним. У березні 1919 р. виникає Комуністичний Інтернаціонал (ІІІ), який об’єднує представників комуністичних партій, а представники соціал-демократичних партій в період між двома війнами роблять спроби організації Бернського і Віденського Інтернаціоналу. У 1951 р. виникає Соціалістичний Інтернаціонал (Соцінтерн).

 

Інтернаціонал (ІІ ½). Див. Віденський Інтернаціонал.

 

Інтернаціонал (ІІІ). Див. Комуністичний Інтернаціонал.

 

Інтернаціонал (ІV). Назва, яку обрав собі міжнародний  рух прихильників троцькізму. Заснований 1938 р. в Парижі. У 1953 р. ІV Інтернаціонал розколовся на “Міжнародний секретаріат” і “Міжнародний комітет”. У 1962 р. з “Міжнародного секретаріату” виокремилося “Латиноамериканське бюро”, а в 1963 р. - “Марксистсько-революційна тенденція ІV Інтернаціоналу”. Кожний з цих центрів заявляє про те, що лише він представляє ІV Інтернаціонал. В основі суперечностей між ними лежать різні підходи до проблеми форм та методів боротьби. Частина троцькістів, що об’єднуються навколо “Марксистсько-революційної тенденції…” та “Латиноамериканського бюро”, виступають за модернізацію троцькізму відповідно до сучасних вимог. Троцькістські центри раз на 2-3 роки проводять свої конгреси, видають свої журнали, пропагандистські матеріали. Троцькістські групи, які існують в ряді держав Західної Європи, Латинської Америки і США, є нечисленними і виступають у вигляді секцій одного з названих центрів.

 

Інтерпеляція. Одна з форм парламентського контролю за діяльністю уряду. Інтерпеляція – це сформульвана групою депутатів письмова вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики. Інтерпеляція фактично передбачає звіт перед депутатами відповідального члена уряду. За процедурою інтерпеляції завжди проводиться обговорення питання, яке є її предметом. Після цього відбувається голосування і приймається резолюція. Наслідком інтерпеляції може бути застосування санкцій щодо уряду: за її результатами в парламенті може ставитись питання про недовіру урядові. У Франції, де процедура інтерпеляції була запроваджена ще наприкінці ХVIII ст., вона практично утотожнюється з порядком внесення і розгляду резолюції осуду уряду. Зміст процедури інтерпеляції в різних країнах має свої відмінності. При цьому, як правило, встановлюють різного роду застереження, щоб зменшити можливість використання цієї процедури для дестабілізації парламентської та урядової діяльності. У ряді країн конституції передбачають здійснення процедур, подібних до інтерпеляції, які переважно визначаються як запит (Австрія, Болгарія, ФРН). Визначена у ст. 86 Конституції України процедура депутатського запиту не є інтерпеляцією ні за колом адресатів відповідного запиту, ні за її наслідками.

 

Інформація (від лат. informatio – пояснення, виклад). Повідомлення про актуальні новини внутрішнього і міжнародного життя; відомості в короткому викладі.

 

Інцидент (від лат. incidens – той, що трапляється). Непорозуміння, неприємний випадок.

 

Ірландська республіканська армія (ІРА). Таємна військова організація католиків, заснована у 1919 р. М.Коллінзом. У своїй діяльності пов’язана з партією Шин фейн (заснована в 1905 р.), яка боролася за незалежність Ірландії. У 1919-1921 рр. ІРА боролася за незалежність Ірландії. Після 1921 р. діяльність ІРА продовжило крило, що протестувало проти британського правління в Північній Ірландії. Після 1969 р. ІРА актівізує свою діяльність, застосовуючи терор та саботаж щодо протестантів у Ірландії та британської влади в цілому. У квітні 1998 р. прем’єр-міністри Великобританії та Ірландії підписали угоду про припинення кровопролиття в Північній Ірландії. ІРА заявила про припинення збройної боротьби, хоча залишила за собою право застосовувати зброю “з метою самооборони”. На сучасному етапі з лав ІРА вийшла низка самостійних терористичних угруповань, таких, як Ірландська армія продовження боротьби, Справжня Ірландська республіканська армія.

 

“Іскра”. Перша загальноросійська політична марксистська нелегальна газета, орган РСДРП. Організатором та керівником “Іскри” був Ленін. Перший номер “Іскри” вийшов у грудні 1900 р. в Лейпцігу. “Іскра” відіграла важливу роль у пропаганді більшовизму і створенні більшовицької партії. У ній вперше була опублікована її програма (липень 1902) та статут. Сітка агентів “Іскри” сформувала ядро більшовицької партії.

 

Ісламізм. Див. Ісламський фундаменталізм.

 

Ісламський соціалізм. Загальна назва ідейних та політичних течій, у яких робиться спроба поєднання ісламу та соціалізму. Ісламський соціалізм відображає прагнення суспільства до рівності та справедливості, містить заклики до проведення аграрної реформи, націоналізації іноземної власності, великих приватних монополій. Через це ісламський соціалізм загалом має реформістський характер і намагається знайти “третій шлях” між абсолютною приватною власністю капіталізму і абсолютною суспільною власністю комунізму, забезпечити “збагачення бідних без пограбування багатих” і добитися цього без соціальних конфліктів. Ідеї ісламського соціалізму свого часу проповідували такі відомі в арабському світі політичні лідери, як Насер, Бумедьєн, лідери революційно-демократичного напряму.

 

Ісламський тероризм. Різновид тероризму. Головна мета  ісламських терористів – боротьба з неісламським світом під прапором джихаду. За оцінками міжнародних експертів ісламські терористичні організації за останні 25 років захопили найбільшу кількість заручників, здійснили терористичних актів та вбивств. Не дивно, що сьогодні ісламський тероризм вважається глобальною загрозою людству. Штаб-квартири ісламських терористичних організацій розташовані в країнах Близького Сходу, а також у Центральній Азії. Крім того, чимало організацій мають свої відділення в США, Західній Європі, Африці. Ідеологічною основою їх діяльності виступає ісламський фундаменталізм. Їх метою є створення держави на основі законів шаріату. Звідси робиться висновок про те, що мусульмани повинні об’єднуватися у союзи, під якими найчастіше розуміються терористичні організації. На думку лідерів ісламських терористів, США та Ізраїль представляють головну небезпеку для ісламського світу. Найактивнішими ісламськими терористичними організаціями є “Аль-Кайда”, ХАМАС, “Хезболлах”, Народний фронт визволення Палестини.

 

Ісламський фундаменталізм. Див. Фундаменталізм.

 

Істеблішмент (від англ. establishment – установа, заклад). Державні, економічні, суспільно-політичні інститути і організації, особи, наділені владою, авторитетом у суспільстві; правляча еліта, керівні, впливові кола країни, які можуть визначати рішення й дії високих урядовців.

 

Історична еволюція законодавства про політичні партії. З правової точки зору інституалізація партії означає визнання її конституційних функцій в межах існуючої політичної системи. Це може знайти своє відображення в конституційних, законодавчих та актах виконавчої влади. Правове регулювання діяльності політичних партій існує досить недавно і тому є ще недостатньо розвиненим. У сучасному світі переважає часткова й епізодична правова регламентація проблем партійного життя, яка бере свій початок лише з ХХ ст. Регламентація діяльності політичних партій за допомогою правових норм отримала в науці назву правової інституалізації партій. Аж до кінця ХІХ ст. право не реагувало на існування та діяльність політичних партій, за винятком загальних законів, які стосувалися права на об’єднання, а також кримінальних положень, які переслідували змовницьку діяльність проти держави. Отже першою сферою правового регулювання виступили партії, діяльність яких визнавалась як антидержавна. На поч. ХІХ ст. такі норми знаходимо в правових актах англосаксонських держав, а вже згодом з’являються вони і в інших європейських державах (Франції, Німеччині, Австрії). Найсильнішим їх виразом було антисоціалістичне законодавство епохи Бісмарка в Німеччині. Крім даних репресивних положень діяльність політичних партій залишалася поза увагою законодавства. Пояснювалось це індивідуалістським характером тодішньої держави та права – регламентували вони діяльність громадян та інших інституцій. Усе інше, що існувало поза тим, належало до сфери соціології, а не права. То було сфера реалізації приватної ініціативи громадян, в яку тодішнє право не втручалося (за винятком карних законів). Такий підхід домінує ще до початку ХХ ст. в більшості країн. Та, згодом ситуація змінюється. Спочатку предметом правової регламентації стають партійні фракції в парламентах. Характер їхньої діяльності регулюється регламентами парламентів, виборчими законами. Рідко зустрічаються тоді спроби правового регулювання інших видів діяльності політичних партій. Регламентація діяльності політичних партій в парламенті полягала в допущенні існування парламентських груп, що об’єднували депутатів зі спільними політичними поглядами. Тим самим вони визнавалися в правовий спосіб. За депутатськими групами також визнавалося право участі у формуванні керівних органів парламенту, подання депутатських звернень тощо. Але в нормах права, парламентські фракції трактуються відокремлено, поза існуючим зв’язком, між депутатською фракцією і відповідною політичною організацією. Винятком може бути хіба що чехословацьке законодавство 1920 р., що містило норму, за якою втрата парламентарем членства в партії вела до втрати ним депутатського мандату. У більшості ж правових актів депутат парламенту трактується як представник “цілого народу”, а не політичної партії. У виборчому законодавстві з’являються норми про право партій формувати список кандидатів, хоча поруч існує норма про подібне право і для “груп виборців”. У США правовій регламентації підлягають не лише виборчі права політичної партії, але також і внутрішньопартійна організація. Це є реакцією на величезну корупцію, яка мала місце в американських партіях, і домінування злочинних угруповань в процесі висунення кандидатів. Законодавство встановлювало правові норми, які мали забезпечувати демократію при виборі кандидатів на попередніх виборах (праймеріз). Специфічне правове регулювання діяльності політичних партій запроваджують фашистські режими. Вони встановлюють правовий режим однопартійності й надають правлячій партії ряд державних функцій. Новий етап правової регламентації діяльності партій розпочинається після Другої світової війни. Він відзначається загальним визнанням домінуючої ролі політичних партій і прийняттям концепції багатопартійної держави. Багато післявоєнних демократичних конституцій надають політичним партіям конституційного статусу. Основний закон Німеччини, Конституція Італії та V республіка у Франції, іспанська Конституція 1978 р., португальська Конституція 1976 р., грецька Конституція 1975 р. вміщують статті про політичні партії. Конституція Італії першою надала політичним партіям конституційного статусу. Стаття 49 говорить, що "всі громадяни мають право вільно об’єднуватись в партії, за допомогою демократичних методів, для захисту своїх інтересів". Це достатньо невиразне формулювання було наслідком компромісу між різними політичними силами, які, проте, не втрачали спільного бачення демократії. Було воно спрямоване проти зростаючого впливу комуністичної партії. У 1958 р. Комуністична партія Франції стала об’єктом  звинувачень у порушенні демократичних принципів, записаних у конституції. Стаття 21 Основного закону Німеччини теж говорить, що політичні партії "мають відповідні демократичні принципи". Найчастіше предметом правового регулювання є виборча діяльність політичних партій. Цілком рідкісними є випадки існування спеціальних законів про політичні партії чи щось на зразок права про політичні партії (як це має місце в Німеччині та Туреччині). Тому при аналізі сучасного партійного життя слід виходити швидше з існуючої практики, ніж з правових положень, що її регламентують.

 

Історичний матеріалізм. Одна зі складових філософії марксизму, відповідно до якої перебіг людської історії, політичні зміни та процес поширення ідей визначаються способом виробництва та пануючими у суспільстві економічними відносинами.

 

Істотні (релевантні) партії (партії з високим рівнем репрезентаційності). Характеристика партій за рівнем їх репрезентативності. Залежно від ступеню впливу політичних партій на партійну та політичну системи, їх можна поділити на політичні партії з високим рівнем репрезентативності (істотні партії) та з низьким рівнем репрезентативності (неістотні партії). Даний критерій класифікації політичних партій запропонований та розроблений відомим дослідником партійних систем Сарторі. Істотність політичної партії означає, що вони є важливими для функціонування цілої партійної системи і мають потенційну можливість зміни її характеру та напрямку розвитку. Сарторі виділяв два альтернативні способи класифікації партій (два тести репрезентативності), які визначають істотність політичних партій (поріг репрезентативності) – це коаліційний потеціал партії та потенціал політичного шантажу. Партія вважається неістотною, якщо ніколи не брала участі або не розглядалась як потенційний партнер у процесі коаліційних переговорів. І, навпаки, вона буде визнана істотною, без огляду на її величину, якщо перебуває в позиції, що уможливлює її вплив на конфігурацію однієї з можливих урядових коаліцій. Ця теза має певне обмеження. Стосується вона лише просистемних партій, які можуть бути залучені до процесу формування партійної коаліції. Сильні партії, що залишаються в постійній опозиції до політичної системи, згідно з концепцією Сарторі, не є предметом розгляду (наприклад, комуністичні партії в Італії і Франції, які в 50-60х рр. отримували близько 1/4 виборчих голосів, але не були учасниками жодної урядової коаліції).  Серед істотних партій цього типу окремо виділяють ініціативні та доповнюючі партії. В обидвох випадках оцінка статусу політичних партій спирається на критерій позиції, яку вона займає у коаліційних переговорах. Йдеться не стільки йдеться про потенціал конкретної партії, скільки про фактичну здатність впливу на формування коаліційних урядів. Як ініціативні, так і доповнюючі партії можуть використовувати т.зв. надлишок істотності. Виступ зовнішнього “спонсора”, який відіграє особливу роль у процесі поширення політичних цінностей, в певний спосіб вирізняє політичну партію, особливо в коаліційних переговорах. Однак, зазвичай, малі партії є схильними до перевищення своєї істотності. Сильні ж партії швидше будуть уникати аргументу виступу зовнішнього спонсора та утримання з ним тісніших стосунків, оскільки це може привести до обмеження їх  автономії. Сарторі стверджує, що невизнання антисистемних партій (з огляду відсутності у них коаліційного потенціалу) за неістотні було б нерозумним, а тому вводить таку характеристику в класифікації істотності (ступеня репрезентативності) політичних партій, як потенціал політичного шантажу партії. Згідно з цим тестом, статусу істотності наберуть також антисистемні партії, але лише тоді, коли їх існування чи поведінка впливають на характер конкуренції просистемних партій. З метою виявлення такого впливу належить оцінити, чи присутність антисистемних партій мала вплив на зміну політичної стратегії інших угруповань, особливо “сусідських”. Може виявитись, що близькість антисистемної партії змусить близьке угруповання шукати електорат ближче до центру системи і зумовить його просування власне у цьому напрямку. У результаті ця близькість може впливати на проникнення угруповання у рамки лівоцентристської (чи правоцентристської) коаліції і зменшення гостроти політичного виклику. Без сумніву, цей процес може впливати і на зміну тактики виборчої поведінки просистемних партій. Сарторі, визначаючи поняття потенціалу політичного шантажу, брав до уваги тільки критерій розміру антисистемної партії. Потенціалом політичного шантажу володіють лише сильні антисистемні партії. У розумінні Сарторі партія є істотною, якщо стосовно неї можна застосувати одну з двох описаних вище умов. Правда, він трактує їх як альтернативні положення. У той час як Сміт не бачить підстав для такого типу обмежень. Він вважає, що обидва положення слід поєднувати. Партія може бути потенційним партнером у коаліційних переговорах, але одночасно може бути небезпечною для просистемних партій. Пропозиція Сарторі має практичне значення тоді, коли ми хочемо відрізнити партії, які відіграють істотну роль у партійній системі, від тих, які становлять лише тло політичної конкуренції. На практиці, спираючись на ці два критерії, можемо сказати дещо більше про політичні партії, які формують відповідну партійну систему.

 

 

К

 

Кабінет (кабінет міністрів). Вищий орган виконавчої влади в державі, який складається з міністрів на чолі з прем’єр-міністром чи президентом. Генеза цієї моделі структури урядування пов’язана з британським політико-правовим досвідом, тому її іноді називають британською моделлю кабінету. В англомовних та багатьох інших країнах до складу кабінету входять не всі керівники міністерств та відомств, а лише ті, які очолюють найважливіші з них. Члени кабінету мають інший статус, ніж ті міністри, які не входять до його складу. Різняться вони також змістом і обсягом повноважень. Тому поняття уряду і кабінету, по суті, збігаються. Уряду, як колегії усіх відповідних керівників, тут просто не існує. Модель кабінету і його місце в системі влади залежить від форми державного правління. У парламентських республіках кабінет є вищим органом виконавчої влади, а в президентській республіці він виконує допоміжні функції при президенті. Члени кабінету вважаються помічниками президента у здійсненні ним своєї компетенції. Різними є роль і компетенція кабінету у змішаних республіках. Поняття “кабінет міністрів” у багатьох випадках є офіційною назвою урядів, хоча відомі й інші їх назви (рада міністрів, власне уряд, державна рада тощо). Використання саме цієї назви уряду засвідчує, зазвичай, прийняття відповідної моделі його структури. 

 

Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України є вищим органом виконавчої влади в державі. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Статус та повноваження Кабінету Міністрів України регулюються Розділом VI Конституції України “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України. Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.

 

Каденція (від лат. cado – завершувати). Тривалість повноважень виборчого органу чи посадової особи.

 

Кадри (від фр. cadre – особовий склад). Основний, штатний склад працівників підприємств, установ, організацій. У політичному лексиконі, зазвичай, означає групу керівних працівників, наділених певними владними повноваженнями.

 

Кадрові партії. Тип партій, в яких центральну роль відіграють спеціалізовані групи політиків та професійні керівники (експерти) з конкретних проблем. Термін вперше запровадив Дюверже у своїй праці “Політичні партії” (1951). Кадровий тип партії відображає явище професіоналізації політичної діяльності, що є природнім наслідком виходу в сферу “високої технології” (поскільки нинішня політика та процедури управління складним державним апаратом вимагають спеціальної підготовки). Історично кадрові партії є першим інституційним різновидом політичного представництва, який має цілий ряд особливостей. Як стверджує Дюверже, поділ політичних партій на кадрові та масові не має жодного зв’язку з чисельністю партії. Різниця між ними полягає, насамперед, в типі їхньої організаційної структури. Перш за все кадрові партії - це партії впливових людей (Див. Партії знаті). Ці імениті люди прив’язані до своєї місцевості, де їх особисто добре знають і де вони можуть розраховувати на виборчу і політичну підтримку; саме вони є основою партії, де практично відсутні “керівні діячі” і “борці”. По-друге, йдеться про гнучке об’єднання місцевих осередків (Див. Гнучкі партії). Первинним осередком організації є комітет виборчого округу чи району. Зв’язок між місцевими комітетами і центральними структурами, зокрема парламентською фракцією, нетривкий і непостійний. Парламентська група є вищою за своїм статусом, ніж місцеві комітети, які залишаються слаборозвиненими. Обранці мають велику свободу при голосуванні. Діяльність партії є, в основному, виборчою, тобто спрямованою виключно на отримання успіху на виборах і повністю пасивною в період між виборчими кампаніями. І, нарешті, йдеться про слабоідеологізовані партії. Кадрові партії не займаються розробкою доктрин, а у своїй діяльності користуються прагматизмом, спрямованим на збереження і збільшення виборчого капіталу. На думку Дюверже, цей перший тип прихильницьких організацій є політично обґрунтований і, природно, має перевагу над корпоративними чи ліберальними партіями. Дуже часто під кадровою партією розуміють таку, яка мобілізує невеликий відсоток виборців. Масові партії – це партії, які мобілізують на свою підтримку значний відсоток виборців. До кадрових партій Дюверже відносив консервативні та ліберальні європейські партії  та обидві найбільші партії США.

 

Казарменний комунізм. Вульгарно-примітивна, заснована на принципі грубої “зрівнялівки” концепція комунізму як ладу, що пропагує крайній аскетизм, придушення особистості, управлінні  ”революційними лідерами”, які регламентують і бюрократизують усі сфери суспільного життя. Даний термін вживали Маркс та Енгельс для характеристики сектантсько-авантюрних утопічних уявлень про майбутнє суспільство.

 

Казус беллі (від лат. casus belli – привід для війни). Безпосередній формальний привід для встановлення стану війни, причина найвищого напруження між політичними силами.

 

Камарилья (від ісп. camarilla – склепінчастий дах, двір монарха). Придворна кліка, яка фактично правила державою в своїх користолюбних цілях. Термін “камарилья” ввійшов у вжиток при іспанському королі Фердінандові VII (правив 1808, 1814-1833). У сучасному політичному лексиконі вживається в негативному контексті для означення групи прихильників якогось політика, керівника.

 

Кандидат у депутати (від лат. candidatus – одягнений у біле). Висунутий у встановленому законом порядку і зареєстрований відповідною виборчою комісією претендент на депутатський мандат. У Стародавній Римській республіці громадяни, які претендували на високі посади в державі носили білу тогу (candida) і ходили по вулицях, домагаючись визнання співвітчизників, пропонуючи їм віддати за себе голоси. Факт реєстрації кандидата на виборну державну посаду в Україні надає йому ряд передбачених Законом України “Про вибори народних депутатів України” прав. Одним із найважливіших з яких є право офіційно проводити виборчу агітацію.

 

Капіталізм. Економічна система, яка складається з підприємств, що знаходяться у приватній власності і беруть участь у конкуренції на вільному ринку. Капіталізм виник в епоху розкладу феодального ладу і утвердився в результаті буржуазних революцій XVI-XIX ст. Основний закон капіталізму - виробництво та присвоєння додаткової вартості. Праві політичні теорії та ідеології (наприклад лібертаризм) захищають капіталізм за його більшу економічну ефективність та за те, що він надає більшу свободу індивідам. Ліві ж (в першу чергу марксисти) навпаки піддають капіталізм нищівній критиці. Вони доводять, що капіталізм, обов’язково включає відчуження та експлуатацію робітничого класу і що ця система, будучи економічно  неефективною, стає жертвою економічних криз, які дедалі більше поглиблюються. Більш виважену позицію стосовно капіталізму можна віднайти в теоріях соціал-демократії, які намагаються пом’якшити вади необмеженого капіталізму за допомогою вибіркового державного втручання. Для означення цього явища використовують поняття державний капіталізм. На зламі ХІХ-ХХ століть, у результаті капіталістичної концентрації виробництва і капіталу капіталізм вступив у стадію монополістичного капіталізму або імперіалізму.

 

Капітуляція (від лат. capitulatio, capitulare – домовлятися). Повне і беззастережне визнання своєї поразки. При капітуляції зазвичай уся військова техніка і військове майно переходять до переможця, а особовий склад збройних сил – у стан військовополонених. У політичному лексиконі даний термін означає відмову від продовження боротьби і захисту своїх поглядів, визнання безсилля.

 

Кар’єризм (від фр. carriere – життєвий шлях, суспільне становище). Принцип поведінки, відповідно до якого на перше місце ставиться турбота про особистий успіх та просування по службі.

 

Карт-бланш (від фр. carte blanche – білий аркуш). Буквально - підписаний аркуш, в якому навмисно залишено вільне місце для того, щоб інша особа заповнила його на власний розсуд. У політиці надати комусь карт-бланш означає дозволити йому діяти на власний розсуд.

 

Касація виборів (від лат.cassatio – зруйновую, розбиваю). Визнання виборів, що відбулися, недійсними внаслідок порушень чинного виборчого законодавства під час виборчої кампанії, голосування та при обрахунку результатів.

 

Каста (від португ. casta – рід, покоління, лат. castus – чистий). Замкнута група людей, пов’язаних спільністю професії чи суспільного статусу.

 

Катедер-соціалізм (від нім. katheder – кафедра). Дослівно - “соціалізм з кафедри”. Термін виник в 60-70 рр. ХІХ ст.. для іронічного позначення соціалістичних ідей, які проповідуються з кафедри. Катедер-соціалізм пропагував ідею мирного вростання капіталізму в соціалізм за допомогою реформ, які проводить буржуазна держава, і став одним із джерел ревізіонізму в робітничому русі.

 

“Катехізис революціонера”. Програмний документ, створений Бакуніним на зламі 60-70-х рр. ХІХ ст., який слугував маніфестом для анархістів-бакунінців. Складався із чотирьох розділів: “Ставлення революціонера до самого себе”, “Ставлення революціонера до товаришів по революції”, “Ставлення революціонера до суспільства”, “Ставлення товариства до народу”. Мета революціонера – згуртувати цей світ в одну непереможну силу для перемоги. Революція покликана “знищити в основі будь-яку державність, знищити всі державні традиції порядку і класи Росії”. Важливий засіб підготовки й організації революції – “зближення з молодецьким розбійницьким світом, цим справжнім і єдиним революціонером у Росії”. Катехізис революціонера був опублікований для широкого загалу спеціальною комісією, обраною Гаазьким конгресом І Інтернаціоналу на засіданні суду 1871 р.

 

Католицькі партії. Праві політичні партії, які в своїй діяльності відстоюють політичну доктрину католицизму, різновид релігійних партій. Католицькі партії мають найбільшим вплив у тих країнах, де більшість населення є католиками. Це такі країни, як Італія, Бельгія, держави Латинської Америки. У деяких країнах (ФРН) колись сильні католицькі партії (наприклад Партія центру) стали основою для формування впливових консервативних партій, які формально не є католицькими, а поєднують як католиків, так і протестантів. У країнах, де католицькі партії втратили свою популярність, вони змушені блокуватися зі світськими консервативними партіями. Католицькі партії претендують на представництво у політиці всіх груп віруючих, незалежно від їх соціального походження. Їх вплив на віруючих заснований на католицьких традиціях, а також концепціях позакласовості, класового миру і соціальної справедливості, які розглядаються в дусі соціальної доктрини католицизму. До числа християнських партій католицького походження належать австрійська, італійська, бельгійська (валонська та фламандська) християнсько-демократичні партії, а також “Об’єднана Ірландія”.

 

Каутський Карл (1854-1938). Німецький теоретик соціалізму, видатний діяч ІІ Інтернаціоналу. Навчався у Віденському університеті, з 1875 р. – член соціал-демократичної партії Австрії, у 1883 р. заснував і понад 30 років редагував перший теоретичний марксистський журнал “Новий час”. У 1891 р. опрацьовував Ерфуртську програму Німецької соціал-демократичної партії. У 1917 р. перейшов на позиції “незалежних сил”, пізніше, з 1922 р. відійшов від активної політичної діяльності й повернувся до Відня. За своє життя  написав близько 800 наукових праць з соціології, історії, економіки, культури, стратегії і тактики міжнародного робітничого руху. Найвідомішими з яких є “Дорога до влади”, “Диктатура пролетаріату”, “Тероризм і комунізм”, “Від демократії до державного рабства”, “Пролетарська революція і її програма”, “Більшовизм у безвиході”, “Соціалісти і війна”, “Матеріалістичне розуміння дійсності”. Каутський відомий як творець самостійної версії соціалізму – каутскіанства.

 

Каутскіанство. Ідеї та погляди Каутського та його послідовників. На думку Каутського, повна взаємодія між людиною і створеним нею соціальним довкіллям – рушійна сила розвитку суспільного життя, прогресу. Каутський розглядав демократію як атрибут соціальної природи особистості, а демократичні норми – як визначальні для всіх форм людського співжиття. ”Людина за своєю природою,- писав він,- не тільки істота соціальна, а й демократична істота, або, правильно кажучи, потяг до демократичної діяльності – одна з характерних рис її соціальної природи”. Демократію Каутський розглядав як показник реального співвідношення політичних сил у державі, своєрідної перестороги від передчасних насильницьких політичних дій. Трагічними історичними помилками він вважав якобінську диктатуру, Паризьку комуну, соціалістичну революцію в Росії. Він не сумнівався, що боротьба за соціально-економічні й політичні реформи в межах буржуазного парламентаризму не тільки відображає корінні інтереси робітничого класу, соціал-демократичного руху, але й наближає здійснення головної мети – кардинальних соціалістичних перетворень. Сповідуючи тактику реформізму, соціал-демократія набуває досвіду державного управління економікою, іншими сферами суспільного життя. “Соціалізм, як засіб визволення пролетаріату, не можливий без демократії. В умовах дефіциту демократичних прав і свобод, - пророче писав Каутський,- комуністична держава стає ґрунтом деспотії”.

 

Квазіпартії (псевдопартії) (від лат. quasi – нібито). Термін застосовується для характеристики тих політичних об’єднань, які мають лише зовнішню подібність з політичними партіями, але, на відміну від них, не володіють набором елементів (індикаторів), які визначають їх сутнісні характеристики. Найбільш наближеними до політичних партій є політичні клуби, виборчі комітети, групи тиску, суспільно-політичні рухи.

 

Кваліфікована більшість. Кількість голосів членів представницького органу, необхідних для прийняття особливо важливого рішення. Кваліфікована більшість – не менш як  дві третини від загальної кількості тих, що мають право приймати рішення.

 

Кворум (від лат. quorum praesentia sufficit – присутності яких достатньо). Встановлена законом, статутом, правилами, регламентом або постановою відповідного органу чи організації найменша кількість учасників зборів, засідань керівних органів, конференцій, з’їздів тощо, необхідна і достатня для того, щоб розпочати роботу форуму чи прийняти правочинне рішення. Для прийняття різних за характером рішень одними й тими ж зборами або зібраннями можуть бути визначені різні кворуми. Для прийняття процедурних рішень може бути встановлений нижчий кворум, ніж для прийняття рішень за змістом повноважень відповідних зборів або зібрання. У розвинутих країнах парламентський кворум, як правило, визначений у половину складу представницького органу, встановленого в конституції. У деяких країнах він складає третину цього складу і навіть є меншим. Саме такого кворуму достатньо для прийняття парламентами законів. Кворум у Верховній Раді України для прийняття відповідних та деяких інших рішень встановлено в ст. 91 Конституції України: “Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією”. Кожний учасник зборів, який має сумнів щодо наявності кворуму, може звернутися до головуючого на зборах для перевірки цієї вимоги. Рішення, прийняте при відсутності кворуму, вважається недійсним.

 

Квота (від лат. guota – частина, що припадає на кожного). Частина, пай, норма; у пропорційній виборчій системі – мінімум голосів, необхідний для отримання на виборах одного депутатського мандата. У світі використовують чимало способів визначення квоти. Найпростіший з них полягає у діленні загальної кількості поданих по округу голосів на кількість мандатів, які мають бути розподілені в окрузі.

 

Кейнс Джон Мейнард (1883-1946). Англійський економіст, один із співзасновників Міжнародного валютного фонду (1944). Відкидаючи концепцію “державного соціалізму”, він стверджував, що капіталізм захищає свободу особистості і сприяє ефективній діяльності за допомогою децентралізації рішень та апеляції до особистої зацікавленості. Однак, “економічна анархія” капіталізму заснована на концепції laissez-faire (невтручання держави) не забезпечує повної зайнятості, а також достатньої рівності прибутків і багатства. Це вимагає колективних зусиль. Розширення державних функцій і посилення державного контролю за заощадженнями та інвестиціями (шляхом запровадження низьких ставок прибутку та здійснення програми громадських робіт) – таким є шлях досягнення “соціальної справедливості та стабільності”. Це дозволить створити модифікований соціалізм, за якого, як сподівався Кейнс, грошові мотиви будуть менш важливими. Кейнсова “Загальна теорія зайнятості, прибутків і грошей”(1936), у якій він виправдовував дефіцитне витрачання як засіб стимулювання зайнятості, зробила революцію в економіці. Ставлення до політики кейнсіанства є неоднозначним. Одні критикують її як таку, що спричиняється до росту інфляції і зміцнення бюрократії, інші ж вважають її однією з причин післявоєнного економічного зростання і високої зайнятості (принаймні до 1970-х років). Кейнсіанська економічна політика була покладена в основу діяльності сучасних правих урядів (Тетчер у Великобританії, Рейгана у США), а тому вважається важливою складовою сучасного неоконсерватизму.

 

Кейнсіанство. Економічн політика неоконсервативних урядів, яка здійснювалася у 80-х рр. ХХ ст.. на основі рекомендацій Кейнса.

 

Кельзен Ганс (1881-1973). Австрійський учений, укладач конституції та автор “чистої” теорії права. Народився у Галичині в єврейській родині, у Відні студіював право, а потім і викладав його спочатку там, а згодом у Кельні. Після приходу до влади Гітлера він перебрався до Праги, а згодом до Женеви, насамкінець переїхав до США й оселився в Берклі. У його працях найяскравіше і найповніше викладено доктрину правового позитивізму. Він заперечує критичний погляд на роль політичних партій в державі. Кельзен розглядає партії здебільшого як аморфні утворення, які часто не мають навіть правової форми, значення яких тим вагоміше, чим повніше реалізуються демократичні принципи. Врахування інтересів політичних партій в державному управлінні є важливою потребою на шляху до “раціоналізації влади”. Кельзен зазначає, що “досі недостатньо усвідомлюється, що ворожість попередніх монархій стосовно партій і суттєве розмежування, яке проводиться між політичними партіями та державою, зокрема ідеологією конституційної монархії, представляють собою ніщо інше, як погано замасковану ворожість стосовно демократії. Демократія неминуче і необхідно є партійною державою. Аналіз розвитку всіх історичних форм демократії, на думку ученого, заперечує тезу про те що сутність політичної партії несумісна з сутністю держави, що держава за своєю природою не може ґрунтуватися на таких соціальних утвореннях, якими є політичні партії. Кельзен різко критикує феодально-консервативну і ранньобуржуазну ліберальну політичну традицію, яка обґрунтовувала шкідливість для держави політичних партій. Він виступає з ідеєю необхідності не лише теоретичного, але й конституційно-правового визнання діяльності політичних партій.

Кирило-Мефодіївське товариство. Перша політична організація в Україні, яка виникла в 1846 р. Очолював її Костомаров (1817-1885). До неї входили також Гулак, Шевченко, Куліш та інші представники інтелігенції. Загальна кількість членів товариства становила не більше декількох десятків. Однак близько 100 осіб із Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії, Хорватії, а також Білорусі та Росії підтримували зв’язки з товариством. Програму товариства було викладено у праці “Книга Битія Українського Народу”. Доповнює програму товариства “Устав”, написаний Білозерським (1825-1899) в якому зазначалося, що товариство обстоює мирний шлях вирішення політичних проблем, а саме, - здійснення морального впливу на певні класи. Ніяка мета, на їхню думку, не може виправдовувати нехристиянських методів, а тому помірковані представники товариства виключали можливість політичної революції і визвольної війни. Це були перші паростки українського ліберального світогляду. За доносом одного зі студентів товариство було викрите, члени його заарештовані й відправлені на заслання.

Кількість партій. Поняття, яке використовується для класифікації партійних систем і вказує на кількість політичних партій, які змагаються між собою за підтримку виборців. Кількість партій дає нам орієнтацію стосовно “ступеня, в якому політична влада залишається сфрагментованою чи ні, розпорошеною чи сконцентрованою”. Іншими словами, на основі кількісного критерію можна зорієнтуватися стосовно характеру політичної конкуренції, масштабів, стилю та ступеню її інтенсивності. Сйоблом звертається увага, на те, що, знаючи скільки партій змагається в рамках партійної системи, можемо передбачити принаймні кількість можливих зв’язків, які можуть виникнути між ними. Коли існує дві партії, то маємо справу з одним, домінуючим типом взаємних зв’язків і впливів. У випадку трьох партій з’являються вже три такі уклади, чотири партії - шість укладів, п’ть партій - десять укладів. Чим більше партій, тим складніший комплекс взаємовпливів та взаємозв’язків між ними в рамках партійної системи. Тактика правлячих та опозиційних партій повинна змінитися в залежності від конкуруючих суб’єктів, наприклад, в способі творення урядових коаліцій та в самому їх функціонуванні. Кількість партій вказує на те, скільки конкуруючих політичних орієнтацій повинні бути розглянуті при аналізі системи, але, не вказує їх відносної величини. Цю прогалину намагається ліквідувати типологія партійних систем на основі якісних критеріїв. Див. Ефективна кількість партій.

 

Кінець ідеології. Теорія, згідно з якою ідеологічні розбіжності між політичними силами в сучасному політичному житті стираються, а “чиста” ідеологія перестає відігравати домінуючу роль в політичних змаганнях, що зумовлює кінець її існування.

Кланові партії. Партії легітимність яких заснована на підтримці певними клановими групами (кланами), інтереси яких вони відстоюють у політиці. Такі партії є достатньо специфічним типом політичних об’єднань, що виникають передусім в країнах з нерозвиненою чи квазідемократичною політичною системою. У цих державах боротьба за контроль над владою ведеться, зазвичай, між кланово-олігархічними групами, що зосереджують у своїх руках значні фінансові, інформаційні та адміністративні ресурси, які спрямовуються в політиці на підтримку контрольованих ними партій. Це  не є партії в класичному розумінні даного терміна, вони швидше подібні на групи інтересів чи клієнтели, бо об’єднують людей не ідеологічними чи світоглядними мотивами, а  особистою вигодою (можливістю отримання матеріальної чи іншої винагороди). Такі партії мають коротке життя і щезають разом із зникненням кланово-олігархічного об’єднання, інтереси якого захищають. Для деяких країн вони  є різновидом суспільної легітимації.

Класифікація багатопартійних систем. Важко довести типовість багатопартійної системи: можна уявити незліченні її варіанти, починаючи з трипартійної системи і до нескінченності, і в межах кожного варіанту можливі різноманітні зразки та форми. Трипартійна система у Франції не має нічого спільного з бельгійською традиційною трипартійністю; скандинавська чотирипартійна система фундаментально відрізняється від швейцарської чотирипартійної системи. Та спробуймо все-таки узагальнити певні методологічні підходи щодо класифікації багатопартійних систем, які допоможуть скласти більш чітке уявлення про існуючий "багатопартійний масив". Вивчаючи багатопартійну систему, Дюверже виділяє її форми: трипартійність, чотирипартійність і власне багатопартійність - у відповідності до кількості партій-суперників. Причому, на його думку,  "класифікація, яка складається з більш ніж чотирьох партій, вже неможлива". Крім того, Дюверже поділяє багатопартійність на "націоналістичну або етнічну" та "праву" чи "центристську". Шарло поділяє багатопартійні системи на дві категорії: "інтегральна" багатопартійність (Бельгія, Люксембург, Канада), де політичне життя "атомізоване" та багатопартійність з однією домінуючою партією, яку не слід утотожнювати з однопартійною системою. Американський політолог Епстейн виділяє багатопартійну систему з домінуючою партією, модифіковану однопартійну систему, “два плюс одна” партійну систему, крайню багатопартійну систему і стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією домінуючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить в США, то партійна система "два плюс одна" існує, на його думку, у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції. Бюрдо поділяє багатопартійність на "впорядковану та невпорядковану”. До першого типу він відносить, наприклад, Голландію та Скандинавські країни, де існує згуртованість партій, консолідація виборців навколо них, стабільність урядів. Другий тип властивий, скажімо, Італії та Франції, де "партії створюють враження безладу в політичному житті, так як вони не пройняті почуттям відповідальності за функціонування політичної системи". Нарешті, існує поділ багатопартійних систем на “природні” та “штучні”. До останніх відносять такі типи систем, де має місце штучне обмеження багатопартійності. Найбільш повну характеристику багатопартійних систем з врахуванням їх функціональної сторони дав Сарторі. Запропонована ним типологія партійних систем на сьогодні вважається базовою. Див. Типологія партійних систем Сарторі.

Класова боротьба. Боротьба між суспільними класами з антагоністичними інтересами. В ідеології марксизму класова боротьба між експлуататорами та експлуатованими є рушійною силою суспільного прогресу. Класова боротьба веде до соціальної революції, в результаті якої відбудеться перехід до безкласового суспільства – комунізму.

Класові партії. Партії, суспільна легітимність яких заснована на підтримці певних соціально-класових груп, корінні інтереси яких вони захищають у політиці (наприклад робітничі партії, селянські і т.п.). Класові партії є одним з навідоміших типів партій, що утворились “природнім” шляхом в Західній Європі і багатьох колишніх європейських колоніях. Розвиток класових партій в Європі пов'язаний із зростанням значення робітничого класу, що виник тут як наслідок процесу індустріалізації. Натомість, в країнах, де цього явища не існувало, рідко зєявлялися класові партії природнім шляхом. Соціалістичні та комуністичні партії виникли за умов особливої соціальної структури суспільства. Класові партії рідко стають сильними, коли інші етнічні групи здатні сформувати сильні угруповання. У Канаді і США є досить сильними етнічні та релігійні партії, тому тут і зазнали поразки соціалістичні партії. У Західній Європі, в Ірландії, де сформувалися сильні релігійні партії, та в Швейцарії, де поширення набули етнічні партії, вплив соціалістичних партій теж був незначним. Коли партії не мають підтримки однієї з вище згаданих груп, вони, звичайно, залишаються нечисельними і можуть бути своєрідними сателітами більших партій, які дозволяють їм існувати з певних тактичних причин. Їх доля є різною: деякі самі себе утримують до певної пори, інші мають успіх якийсь час, а згодом зникають.

 

Класові партії. Одна з ознак політичної партії, що вказує на її соціально-класовий характер. У марксистській науці ця ознака визначення політичної партії займає провідне місце. Частина науковців вважають, що класова природа партій, їх орієнтація на певний клас є явищем анахронічним. Виходять вони з того, що політичні партії, як і держава, повинні бути надкласовими. Інша частина науковців визнає класовими протопартії, але не сучасні політичні партії. До запровадження загального виборчого права з огляду на своє соціальне становище і коло виборців всі протопартії були класовими партіями. У той же час, про класовість сучасних партій говорити надзвичайно складно, через те, що вони рекрутують своїх членів та виборців з різних соціальних верств. Біхевіоральний напрям у вивченні політичних партій наголошує на інтеграційній ролі політичних партій, мінімізації значення класової стратифікації всередині сучасних політичних партій і стиранні класової різниці між ними. Така постановка питання швидше вказує на відповідний зв’язок між політичною партією і соціально-класовою структурою суспільства, класово-соціальними інтересами чи ідеологією класу. У теоретичній площині проблема класовості політичних партій полягає у відповіді на питання: серед яких соціальних верств політична партія рекрутує своїх членів та прихильників, які соціальні верстви становлять соціальну базу партії? Це також пов’язане з питанням класовості програми та ідеології партій і, зрештою, вимагає відповіді на питання: чиїм соціальним інтересам об’єктивно служить діяльність політичної партії? Причому цей зв’язок не обов’язково повинен бути безпосередньо детермінований соціальною структурою партії. Класовість партії значною мірою залежить від соціальної структури партійного керівництва, партійної еліти, впливу певних соціальних верств на діяльність відповідної партії. Загалом слід визнати існуючу залежність між соціально-економічними інтересами та мотивацією політичної діяльності. І тут важливе значення може мати певний зв’язок, що складається між політичними партіями та групами економічних інтересів чи профспілками. Це свідчить про те, що інтереси цих груп вважаються даною партією найближчими до неї. Наприклад, консервативні партії частіше всього пов’язані з організаціями великого бізнесу та фінансів; комуністичні та соціалістичні партії - з профспілками, (які є колективними членами лейбористських партій), християнські партії - з релігійними громадами. Іншим важливим чинником, який дозволяє визначити класовий характер партії, є її ідеологія та програма. Аналіз ідеології та програми партії дозволяє визначати, інтереси яких соціальних верств має намір репрезентувати дана політична партія. Традиційно, незважаючи на те, що сучасні політичні партії намагаються узгодити свої програми з інтересами різних соціальних верств, тим не менше в програмі кожної партії можна знайти преференції для певної соціальної верстви та класу. Саме ця перевага і дозволяє нам говорити про класовий характер партії. Третім чинником, що пов’язаний з класовим характером партії є роль політичної партії в політичній системі. До поч. ХХ ст. класове панування найчастіше здійснювалося через безпосередню участь представників пануючого класу в реалізації державної влади. Але в ХІХ ст. ситуація поступово починає змінюватися. Зростання чисельності державного апарату, з одного боку, та зростання рівня освіти, з іншого - зумовило те, що представники пануючого класу втратили свою монополію на отримання ключових посад в державі і безпосереднє керівництво нею. Цю функцію перебрали на себе політичні партії – це вони висувають кандидатів на ті чи інші посади, а потім спрямовують їхню діяльність, а відтак і діяльність всієї держави. Кожна соціальна верства, яка хоче реалізувати свої політичні інтереси через відповідні закони повинна знайти дорогу до відповідних політичних партій. Інші засоби – такі, як ідеологічний вплив, тиск на державні органи мають вторинний характер. Таким чином, щоб панувати в суспільстві, потрібно мати вплив на політичну партію яка є при владі, тому кожна соціальна верства старається реалізувати свій інтерес у політиці через створення власної політичної партії. Аналізуючи класову природу політичних партій, слід мати на увазі два їх типи: 1) партії як організації певного класу – це політичні партії які більшою мірою ніж інші реалізують суб’єктивні прагнення відповідної соціальної верстви, їх особисті інтереси, 2) політичні партії які реалізують об’єктивні інтереси певної соціальної групи. При цьому суб’єктивний та об’єктивний інтереси соціальної групи не завжди збігаються. Найбільш переконливе обґрунтування ролі партій як політичних виразників існуючих в суспільстві соціально-економічних поділів дали Ліпсет і Роккан. Вони виділили наступні лінії суспільного розмежування: між центром та периферією, державою та церквою, містом та селом, власниками та найманими робітниками, які дали поштовх появі в Європі політичних партій з різними соціальними базами (регіональні, релігійні, професійні і т. д.). Далтон обновив і суттєво обгрунтував дану теорію. Хоча Дікс і стверджує, що ліпсетівсько-рокканівська концепція історичних розколів непридатна для латиноамериканських партій, є підстави вважати, що сформульована Ліпсетом та Рокканом концепція соціальної бази може успішно застосовуватися в ряді випадків, коли мова йде про виникнення політичних партій. Говорячи більш конкретно, шість соціальних вимірів – економічний статус, релігія, етнічна приналежність (в тому числі мова і раса), рівні урбанізації і освіти – продуктивно використовувались при вивченні соціальної підтримки політичних партій широкого кола країн.

 

Класовий антагонізм. У марксизмі - форма суперечностей, яка характеризується непримиренністю суспільних інтересів певних соціальних верств.

 

Класократія. Одна з форм державного устрою. Липинський ставить її поруч з демократією та охлократією. На його думку, класократія – це така форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основі такого устрою повинна лежати правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. Згідно з цим устроєм, на чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається у спадок і є легітимною. Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної й стабільної влади. Класократія, в його розумінні, є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише вона, ця співдружність, здатна, на думку Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він, зокрема, у праці “Релігія і Церква в історії України” пише: ”Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил”. Виходячи з цього завдання, він формує Український союз хліборобів-державників (УСХД), який поклав початок організованому українському монархічному рухові. Однак, загалом монархічні, консервативні ідеї Липинського все ж не знайшли широкої підтримки в українському суспільстві.

 

Клерикалізм (від лат.clericalis – церковний, духовний). Суспільно-політичні течії, які виступають за посилення позицій релігії та церкви в політичному та духовному житті суспільства. Зараз клерикали головно борються проти: відокремлення церкви від держави, ліберального законодавства у церковній сфері, громадянських шлюбів, передання метричних книг від духовенства до світської влади. Вони відстоюють також конфесійну школу й обов’язкове викладання Закону Божого. Для позначення крайнього клерикалізму використовують поняття “ультрамонтанство”. Ідеї клерикалізму містяться в основі діяльності клерикальних партій.

 

Клерикальні партії. Політичні партії, які відстоюють клерикалізм.

 

Клієнтела (від лат. clientela – підопічний). У Стародавньому Римі - група осіб, які залежали від патрона. Патрон був покровителем клієнтів-плебеїв, захищав їх у суді. Зараз клієнтела - сукупність прихильників, прибічників якогось політичного діяча, лідера. На відміну від політичної організації, клієнтела – це об’єднання людей, яке не має сталого складу, фіксованого членства і об’єднане не ідеологічними, а суто меркантильними інтересами.

 

Клієнтельські партії. Партії патронажного типу (партії-патронажу), які приділяють значну увагу організаційним аспектам роботи і мають дбати про постійне забезпечення ресурсами (“клубних благ”) своїх членів-прихильників. Поширювати свій вплив їм відносно легко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки. Див. Олігархічні партії.

 

Кліка (від фр. clique – банда). Див. Клієнтела.

 

Клуб якобінців. Форма політичного об’єднання у Франції часів буржуазної революції. У французькому парламенті створюється товариство друзів Конституції, яке збиралося в костелі Св.Якуба і звідти отримало назву клубу якобінців. До цього політичного угруповання належало близько 400 депутатів. Подібні політичні клуби виникали і в провінції. У 1791 р. діяло 48 паризьких і 400 провінційних якобінських клубів, що мали контакти між собою. Так формується перша політична організація, яка мала свої місцеві осередки та представництво в парламенті. Крім якобінців, в тому часі виникають й інші політичні клуби, але менш чисельні. Загибель у 1794 р. Робесп’єра зумовлює глибоку кризу якобінського політичного клубу, а панування Наполеона кладе край діяльності всіх політичних клубів. Під впливом Французької революції подібні політичні клуби, як форми політичної організації молодої буржуазії, виникають і в інших державах. Наполеонівська реакція ускладнює діяльність політичних клубів по всій Європі, вони продовжують існувати як таємні організації. І лише безпосередньо перед революцією 1848 р. діяльність політичних клубів знову активізується. За характеристикою Вебера політичні клуби були однією з форм історичної еволюції політичних партій. Див. Партія - політичний клуб.

 

“Книга Битія Українського Народу”. Програмний документ Кирило-Мефодіївського товариства, написаний Костомаровим. Цей оригінальний твір – один з найяскравіших документів української політичної думки ХІХ ст., своєрідний маніфест відродження українства, декларація прав української нації. Робота написана в дусі романтизму і під впливом християнських цінностей, пронизана ідеєю месіанства, що передбачало звільнення всіх слов'янських народів. У своїй праці Костомаров висловлює думки про необхідність верховенства закону, закликає до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, братства й свободи. Особливої уваги Костомаров надає національному питанню, пропонує оригінальну ідею його вирішення. У названому творі він виступив з ідеєю про необхідність утворення децентралізованої держави і встановлення федеративних основ у відносинах між народами. Всі слов’янські народи, на його думку, повинні “утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”.

Коаліційна стратегія. Сукупність політичних умов і вимог, які формують партії як державно-політичні осередки у випадку отримання парламентського представництва й участі в правлячій коаліції. Коаліційна стратегія визначає умови подальших стосунків партії з партнерами по коаліції. Стосується це насамперед багатопартійних систем, в яких правлячі кабінети мають коаліційний характер. Партії, які отримали успіх на виборах, обирають стратегію спрямовану на максималізацію користі в процесі формування коаліційного кабінету. Звичайно, це означає бажання отримати максимальну кількість міністерських посад, а також  посаду самого прем’єр-міністра. Однак, партійним лідерам може розходитись перш за все у контролі над конкретними міністерствами, важливими з точки зору зазначеної раніше виборчої стратегії партії.

Коаліційне керівництво. Один із типів партійного керівництва при якому жодна з партій (чи коаліція) на виборах не здобуває парламентської більшості, необхідної для формування однопартійного уряду. Жодна з партій не домінує, існує багато політичних сил, які опонують владі. Успіх партії на виборах ще не означає автоматичної її участі в правлячому уряді. Урядові коаліції швидше формуються за підсумками виборів, ніж у ході виборчої кампанії. Глава уряду також визначається за підсумками виборів. Уряд і його програма визначаються в результаті міжпартійних домовленостей, коаліційних переговорів. Типовим прикладом цього типу партійного керівництва є Данія.

 

Коаліційний кабінет більшості (коаліція більшості). Тип урядової коаліції, яку формують політичні сили, що становлять більшість у парламенті.

Коаліційний кабінет меншості (коаліція меншості). Тип урядової коаліції, яку формують політичні сили, що є парламентською меншістю. Найчастіше цього вдається досягнути в результаті порозуміння з тими політичними силами, які, не входячи безпосередньо до складу правлячої коаліції, підтримують її (або не виступають проти). У Норвегії, наприклад, соціал-демократичні кабінети меншості повинні були мати підтримку Соціалістичної ліберальної партії, а в Швеції - комуністів. У Данії до 1973 р. існувала формальна система підтримки між соціал-демократичною партією та Соціалістичною народною партією.

 

Коаліційний потенціал партії. Одна з рис партії, яка, на думку Сарторі, визначає її істотність і являє собою здатність політичної партії брати участь у формуванні урядових коаліцій.

Коаліційний уряд (урядова, правляча коаліція). Див. Коаліційне керівництво.

Коаліційні партії. Партії, які володіють значним потенціалом коаліційності, що дає їм можливість бути учасниками партійних коаліцій. Партії–учасники міжпартійної коаліції.

Коаліційні переговори. Переговори між політичними партіями з приводу формування урядової коаліції та її подальшої діяльності. В ідеологічно споріднених партіях політика відбору особливих партійних завдань може взагалі не з’явитись, або відіграє незначну роль. Натомість, у партійній конфігурації з ідеологічними відмінностями необхідність пошуку програмного консенсусу відкриває шлях до адаптації тих вимог, які є суперечливими, коли мова йде про остаточну форму програми політики коаліційного уряду. Коаліційні переговори закінчуються підписанням урядової заяви.

Коаліція (від лат. coalitio – союз). Міжпартійна угода з приводу здійснення влади (урядова, правляча коаліція). Учасниками коаліційної угоди виступають тільки ті політичні партії, які володіють коаліційним потенціалом. Діяльність партії в рамках коаліції визначається її коаліційною стратегією.

 

Коаліція більшості. Див. Коаліційний уряд.

 

Коаліція меншості. Див. Коаліційний кабінет меншості.

 

Коефіцієнт членства. Термін, який запровадив Дюверже для визначення відношення кількості членів партії до кількості тих, хто за неї голосує. Меркл провів порівняльний аналіз членів партії, її виборців та лідерів, проаналізував дані про чисельність партій і коефіцієнт членства протягом тривалого відрізку часу. Бартоліні висунув ряд гіпотез (наприклад, про те, що членство в партії більш стабільне, ніж голосування за неї), перевірив їх на матеріалі соціалістичних партій ряду європейських країн і дійшов висновку, що ступінь відповідності цих гіпотез істинному стану речей була вищою до війни, ніж в післявоєнний період. Він також стверджує, що Дюверже базував свої висновки на застарілих даних і перебільшував як сучасну роль, так і перспективи масових партій. На противагу Бартоліні, який песимістично оцінював майбутнє політичних партій в сучасному світі, Селле і Сваасанд у своєму дослідженні, яке проводили через десять років, виявили, що “загальні дані чисельності західноєвропейських партій не вказують на тенденцію до зменшення”. Тим не менше, Катц підрахував відношення чисельності партій до чисельності виборців і виявив таку тенденцію в 20 з 29 партій з 1945 по 1984 р. Оскільки рядові члени відіграють стримуючу роль стосовно лідерів, Катц, робить висновок, що формальне членство втратило свою привабливість і для перших і для других. А це, на думку дослідника, змушує замислитися про те, чи продовжують партії бути каналами зв’язку між елітою та масами. До скептичної відповіді на це запитання схиляється і Лоусон. Щоправда, проведене Долтоном дослідження 742 кандидатів, які представляли політичні партії на виборах в Європарламент у 1979 р., дозволяє йому зробити висновок про відповідність між політичними установками лідерів і рядових членів партії (які були опитані того ж року). Загалом, Долтон виявив, що “існує високий ступінь узгодженості між поглядами європейської спільноти і еліт”, притому, як вважає учений, це значною мірою пояснюється саме “активним взаємозв’язком між виборцями і партіями”. Див. Членство в партії.

 

Кокус. Механізм, що дозволяє невеликій групі людей контролювати і спрямовувати поведінку мас у потрібному їй напрямку. Під кокусом мається на увазі така первісна партійна ланка, яка забезпечувала зв’язок політичного керівництва з масами. Сам факт утворення такого єдиного центру, який отримав назву головного кокусу, виступає як вирішальна стадія консолідації партії, початок її бюрократизації та централізації. ”Кокус, який групував навколо себе всіх передових і відданих членів партії, скоро стає фракційною фортецею для групи, яка наповнена сектантським духом, і кокус був тим більш нестерпним і претензійним, що народна форма його організації давала йому привід видавати себе за єдиного і законного представника ліберальної партії,- пише Острогорський.- Цей дух кокусу не забарився проявити себе в здійсненні ним свого першого завдання: призначенні кандидатів для парламентських виборів”. На відміну від традиційних носіїв влади, кокус не лише не афішує свого впливу в суспільстві та партії, а навпаки, намагається приховати його. Виникнувши спочатку як спеціалізований орган, що забезпечує зв’язок між парламентською фракцією та групами виборців, кокус з часом перетворюється на інститут, що займається мобілізацією населення на підтримку тієї чи іншої програми, координацією всієї партійної роботи в масах, підбором і призначенням функціонерів на керівні посади в центральному та місцевому апараті і пропагандою партійної ідеології. Суть влади кокусу полягає в маніпулюванні матеріальними ресурсами, кадрами, інформацією. З самого початку свого існування кокус заявив про себе як про грізну силу, яка для зміцнення своєї влади та престижу не рахується ні з чим і може усувати навіть достатньо авторитетних політичних діячів. Таким чином, кокус представляє собою механізм, який дозволяє невеликій групі людей контролювати і регулювати поведінку мас. Як каже Острог орський, достатньо купки людей, щоби створити могутню організацію, яка охоплює своїм впливом тисячі виборців. Кокус протиставляється реальним і живим політичним силам. Створюючи ілюзію реальності, умовні сили впливають на свідомість та поведінку людей. Удосконалення техніки ідеологічного впливу на маси зробило можливості кокусу практично безмежними. Неформальний центр керує організацією виборчої кампанії в суспільстві, ЗМІ та парламенті, що дозволяє йому повернути громадську думку в діаметрально протилежному напрямку. З утворенням кокусу процес концентрації та централізації влади на цьому не зупиняється, а йде значно далі. Розвиток транспортних засобів та засобів комунікації ще більше посилює ці тенденції. Під контролем центрального кокусу опиняється вся країна. Партійна організація набирає форми партійної машини. “Життя партії,- писав Острогорський,- зводиться до добре розіграного шоу. Жодної гнучкості, еластичності в рухах, по всій лінії строга гра, причому все наперід відредаговано, виключаються будь-які прояви ініціативи. Поширення ідей, конфлікти поглядів, демонстрації політичних почуттів… - все це є предметом виробництва, як на якій - небудь Манчестерській фабриці чи на Бірмінгемському заводі”.

 

Колегіальність. Обговорення і вирішення справ групою осіб (колегією); метод керівництва, який здійснюється колегіальним органом. Антиподом є волюнтаризм.

 

Колективізм (від лат. collectivus – спільний). Панівна течія анархізму, основним ідеологом якої був Бакунін. Анархісти-колективісти, відкидаючи сентиментальне ставлення Прудона до малоземельного селянина і ремісника, вважали, що організовані трудівники повинні були експропріювати весь капітал, і кожна група робітників дістала б змогу розпоряджатися своїми власними засобами виробництва. Розподіл прибутків мав відбуватися на основі рішення колективу, хоча загалом зазначалося, що винагорода повинна бути пропорційною праці, принаймні в передбачуваному майбутньому. Колективісти протистояли авторитарному комунізму Маркса і його послідовників.

 

Колективна стратегія ідеологічної поляризації. Виборча стратегія масових партій, заснована на груповій ідентичності і спрямована на мобілізацію окремої найбільш лояльної до партії суспільної групи виборців (традиційна клієнтела, виборчий клієнтелізм).

 

Колективне членство в партії. Див. Непряме членство.

 

Колектократія. Філософсько-політична теорія Винниченка, викладена ним у його останніх працях “Конкордизм”, “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне”, “Заповіт борцям за визволення”. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості в суспільно-політичному розвитку лежить у самій людині. І щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновитися самій людині. Оновити слід усе, що складає її єство – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки така людина стане спроможною змінити світ. Колектократія це система всебічної – духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої – гармонії між людьми на всій планеті. З позицій цієї концепції розглядав він і перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх взаємин. Протилежні політичні системи, на думку письменника, не повинні ворогувати, а повинні порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації всього господарства. Ці думки Винниченка багато в чому збігаються з ідеями відомих представників теорії конвергенції.

 

Коллабораціоністи (від фр. collaboration – співпраця). Особи, що співпрацювали з німецько-фашистськими загарбниками в окупованих гітлерівською Німеччиною країнах у 1939-1945 рр. У політичному лексиконі вживається як синонім поняття “зрадник”.

 

Комплементарні партії. Малі партії, які найчастіше розташовані на краях коаліції і їх вихід не створює загрози існуванню самої коаліції.

 

Компроміс (від лат. compromissum – погодження, угода, взаємні поступки). Знаходження різними політичними силами, групами, політичними партіями взаємоприйнятного рішення, примирення позицій шляхом взаємних поступок з питань, які їх розділяють, для досягнення певних політичних цілей (створення політичних союзів, блоків тощо). Компроміс у політичній взаємодії є важливою характеристикою демократичного політичного процесу.

 

Комунізм (від лат. communis – cпільний). Маркс датує поняття комунізм понад двома тисячами років. У “Державі” Платона опікунам заборонялося розпоряджатися приватною власністю. Ранні християни використовували спільну власність (“примітивне християнство”). Христове вчення закликало їх отримувати насолоду від зречення власності. Скасування приватної власності має на меті звільнення індивіда від матеріальних турбот і більшу соціальну згуртованість суспільства, яке розвиватиметься швидше, якщо буде усунуто економічну незалежність і економічні конфлікти. Ідея спільної власності була знову висунута в XVI ст. в “Утопії” Мора (1516), й у XVII ст. – в творах левелерів, які цитуючи Біблію, наголошували на бажанні Бога, щоб люди насолоджувалися світом узагалі. У XVIII ст. абат Маблі, гадаючи, що власність постала з гріхопадіння, пропонував аскетичний комунізм як ліки від розкошів та агресії. Англійський мислитель Мореллі теж обстоював аграрний комунізм, виплеканий у невеликих спільнотах. Подібні пропозиції висловлював і Руссо. Французький революціонер Бабеф у “Маніфесті про рівність” (1796) наголошував на фундаментальному принципі рівності осіб. Власністю має розпоряджатися громада; усі зобов’язані працювати. Метою праці є достаток, але життя мусить бути скромним та економним. Французький соціолог Дюркгейм вважав, що комуністи шукали моральних засобів для запобігання егоїзму, потуранню свавільним бажанням та іншим вадам, звідки й випливає наголос на аскетизмі. Вони ставили під сумнів швидше моральну доцільність власності, ніж її суспільну корисність. Комуністи ХІХ ст. пристосували цю доктрину до індустріальної ери. Прославляючи рівність і “братерський комунізм”, Кабе пропонував заснування великих заводів і широке використання техніки, а також усуспільнення землі. Комунізм має поширюватися на нові нації-держави, а не тільки на малі спільноти. Найвитонченішу і найглибшу теорію комунізму розробив Маркс.

 

Комуніст. Прихильник комунізму, член комуністичної партії.

 

Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Тоталітарна партія, яка діяла в СРСР. Ідеологією КПРС був марксизм-ленінізм. Основна мета партії – побудова комуністичного суспільства. У  програмі партії, прийнятій на ХХІІ з’їзді (1961), сформоване триєдине завдання партії: створення матеріально-технічної бази комунізму, формування комуністичних суспільних відносин, виховання нової людини.  КПРС бере свій початок від РСДРП та ВКП(б). На ХІХ з’їзді ВКП(б) у жовтні 1952 р. було прийнято рішення про зміни до Статуту партії та про її перейменування у КПРС. Основним принципом організаційної діяльності партії був демократичний централізм. Партійні організації створювались за територіально-виробничим принципом. На початку 80-х рр. до складу КПРС входило 14 компартій союзних республік, 155 крайових і обласних, 10 окружних, 4320 міських і районних, 1.5 млн. первинних організацій. У липні 1918 р.   організаційно оформилась Комуністична партія України. Найвищим органом партії був з’їзд, а в період між з’їздами діяльністю партії керував Центральний Комітет партії (ЦК КПРС), який зі свого складу формував Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС. Пленуми ЦК КПРС не рідше ніж 2 рази на рік розглядали найважливіші питання діяльності партії та держави. На пленумі ЦК обирався і Генеральний секретар КПРС.  Центральним друкованим органом партії була газета “Правда”, а теоретичним і політичним органом – журнал “Коммунист”.

 

Комуністичний анархізм. Один з різновидів анархізму. Малатест, Реклю та Кропоткін відкинули тезу про те, що комунізм, може існувати лише в авторитарній державі. Натомість вони доводили, що природжена людська солідарність вестиме до стирання відмінностей, зумовлених власністю. В анархічному суспільстві кожна людина зможе користуватися спільними ресурсами відповідно до своїх потреб. Продуктивну працю з боку пропозиції мали забезпечувати добровільні об’єднання робітників, а з боку попиту – місцеві комуни, завданням яких стало б визначення потреб людей, які живуть на її території. Комуни мали об’єднувати свої зусилля у здійсненні таких проектів, як будівництво доріг і залізничних шляхів, що перетинають їх кордони. Комуністичний анархізм спирається на бачення людини, діаметрально протилежне егоїстичному баченню Штірнера та індивідуалістів. Вони припускали, що люди будуть працювати без будь-яких матеріальних стимулів і що за відсутності приватної власності проблема злочинності зменшиться настільки, що з правопорушенями можна буде розбиратися неофіційно, не звертаючись до примусового апарату законності. Багато хто розглядає цей різновид анархізму як утопізм.

 

Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн, ІІІ Інтернаціонал). Міжнародне об’єднання комуністичних партій різних держав. Діяв у 1919-1943 рр. Організатором і натхненником створення Комінтерну був Ленін. Установчий конгрес Комінтерну відбувся 2-6 березня 1919 р. в Москві. У його роботі брали участь 52 делегати з 35 партій 21 країни. Конгрес прийняв розроблену Леніним платформу своєї діяльності, обрав Виконавчий комітет. Всього відбулося 7 конгресів Комінтерну. Комінтерн поклав початок формуванню міжнародного комуністичного руху. У травні 1943 р. на пропозицію Президії Виконавчого комітету Комінтерн було розпущено.

 

Комуністичний Інтернаціонал Молоді (КІМ). Міжнародна молодіжна організація, яка існувала в 1919-1943 рр. і була молодіжною секцією Комуністичного Інтернаціоналу. Установчий з’їзд відбувся 20-26 листопада 1919 р. в Берліні. Вищим органом Комуністичного Інтернаціоналу Молоді були конгреси, а в період між ними – виконком, який обирав президію і секретаріат.

 

Комуністичні партії. Партії, ідеологією яких є марксизм– ленінізм. Представляють велику сім’ю лівих політичних партій. Найдавніші з тепер існуючих комуністичних партій виникли в 1-й та 2-й Пол. ХХ ст. Прикладами є голландські та шведські комуністи, які виокремились із соціал-демократичних партій в результаті їх реформістської орієнтації. Щоправда, комуністичні партії прийнято вважати продуктом російської революції 1917 р. У Фінляндії та Німеччині виникли вони також після російської революції, а у Норвегії, Італії чи Франції - на початку 20-х рр. Комуністичні партії здобули представництво в парламентах у 20-х рр. (наприклад німецька компартія), а в коаліційних кабінетах почали з’являтись після 1945 р. Винятком була іспанська компартія, що ввійшла до складу Народного фронту в 1936-1939 рр. Після 1945 р. комуністичні партії здобували близько 7.5%  голосів виборців (але з 70-х рр. - не більше 5.8%). У 90-х рр. спостерігається зростання виборчої підтримки некомуністичних лівих партій - близько 8% виборців. До найбільших з них належить італійська Партія демократичних лівих (20.4% голосів у 1994 р.), Фінський союз лівих (11.2% у 1994 р.) та Іспанська комуністична партія (10% у 1993 р.). Дуже рідко після 1945 р. комуністичні партії були учасниками урядових коаліцій. Найвищий ступінь участі в урядових коаліціях мають фінські комуністи, які брали участь в 11 кабінетах. Були вони єдиною партією-учасником теперішньої урядової коаліції (кабінет соціал-демократа Ліппонена сформований у 1995 р). У 70-х і 90-х рр. комуністи входили до складу двох соціалістичних урядів у Франції (кабінет Моруа 1981-1984 рр.) та двох “урядів народного порозуміння” в Греції (1989-1990 рр.). У 1974-1975 рр. Португальська компартія брала участь в т.зв. перехідних урядах. Компартії Австрії, Бельгії та Італії були учасниками перших кабінетів сформованих після Другої світової війни. До числа найбільших комуністичних партій належали італійська Партія демократичних лівих (800 тис.), німецька Партія демократичного соціалізму (242 тис.), французька та португальська компартії (200 тис). У комуністичному русі можна виділити кілька значних фаз розвитку. У міжвоєнний час та зразу ж після Другої світової війни комуністичні партії були лояльними виконавцями політики Москви і базувались на визнанні історичного значення Великої жовтневої соціалістичної революції та необхідності перетворення західних суспільств відповідно до комуністичного ідеалу. Серед комуністичних партій даного періоду можна виділити ортодоксальні партії, сильно промосковські та антисистемні (компартії Франції, Португалії, Греції), а також партії більш автономного, реформістського характеру (компартії Італії, Іспанії, Швеції, Голландії). Після періоду захоплення т.зв. політикою єврокомунізму (70-ті рр.), коли багато комуністичних партій отримало перемогу на виборах - наступив період часткової політичної маргіналізації даних угруповань. Крах держав т.зв. реального соціалізму (після 1989 р.) зумовив дуже різноманітну реакцію західних комуністичних партій. Перша група партій - це ті, лідери яких вважають, що крах комунізму в Східній Європі не має жодного впливу на попередню самоідентичність партій. Це партії, що сповідують ортодоксальну марксистську свідомість і традиційний спосіб інтерпретації комуністичних ідеалів. Класичним зразком тут виступає німецька компартія, а на початку 90-х рр. - Португальська та Французька компартії. Друга група охоплює угруповання, які підтримують тезу, що настав крах соціалізму дегенерованого, але не соціалізму загалом. У новій ситуації західні комуністи можуть створити нову версію соціалістичного порядку, який спирається не на вчення Леніна-Сталіна, а на “правдиве” марксистське вчення, застосоване до капіталізму постіндустріальної доби. Такого типу ідеологію сповідують іспанські, грецькі, португальські, французькі та італійські комуністи. Третю групу становлять партії, які вважають, що комунізм закінчився як такий, і у зв’язку з тим слід змінити всю комуністичну символіку і комуністичну самоідентичність. Лідери цих партій визначають їх як некомуністичні партії лівиці. Цією дорогою пішла італійська комуністична партія (згодом соціал-демократична), англійська, шведська, фінська та голландська компартії. Дуже показовою з цієї точки зору є приналежність згаданих угруповань до парламентських груп, що оформились в Європарламенті після виборів 1994 р. До групи Об’єднаних лівих належать грецька Компартія (в 1990 р. покинула ліву коаліцію і виступає самостійно), представники Грецького Лівого Союзу, португальського Об’єднаного демократичного Союзу. Італійська партія демократичних лівих відносить себе до групи Європейських соціалістичних партій.

 

Комюніке (від лат. communico – повідомляю). Офіційне повідомлення про хід і підсумки переговорів. Узгоджена зі всіма учасниками переговорів спільна заява про здобуті результати переговорів, розходження позицій і проблеми, які залишилися нерозв’язаними.

 

Конвергенція (від лат. cоnvergere – наближатися, сходитися). Одне з понять теорії постіндустріалізму. Термін “конвергенція” запозичено з біології, де він означає схожість ознак, будови й функцій організмів різних класів, яка настає внаслідок їхнього пристосування до середовища. Див. Теорія конвергенції.

 

Конгрес (від лат. congressus – зустріч, зібрання). З’їзд, широка нарада, переважно міжнародного характеру. Законодавчий орган (парламент) в США та деяких країнах Латинської Америки. Назва політичних партій та організацій в деяких країнах (наприклад Індійський національний конгрес).

 

Конкурентна партійна система. Такий тип партійної системи, яка заснована на існуванні свободи створення політичних партій, яка інституює свободу політичного вибору здійснюваного в рамках суспільства, та праві опозиції пропонувати альтернативні рішення. Результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідною є формування партійних коаліцій хоча традиційний принцип партійного керівництва в першу чергу акцентує увагу на формуванні однопартійного керівництва). Створена таким чином влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена висловлену ним у виборчій кампанії. Державна влада є відповідальною перед суспільством, бо повстала завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах. Існує група політиків лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце в процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень.

 

Консенсус (від лат.  consensus - згода, єдність, одностайність). Спільність позицій, взаємна згода, єдність, збіг думок, які встановлюються в суспільстві або до яких приходять соціальні групи, незважаючи на властиві їм відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними і національними, релігійними та іншими особливостями, з приводу питань спільної життєдіяльності, що викликають взаємний інтерес; принцип, процедура прийняття колективних рішень, подолання існуючих суперечностей і розбіжностей на основі виявлення і визнання спільних інтересів, пошуку точок дотику і знаходження порозуміння.

Консенсусна модель демократії. Одна з моделей демократії. Характерна для плюралістичних суспільств з великою кількістю ліній суспільного розмежування, що ускладнює можливість мажоритарного правління. Такі суспільства застосовують частіше консенсус замість опозиції, намагаючись розширити масштаби більшості. Консенсусна модель демократії складається з 8 основних елементів: 1) поділ виконавчої влади, 2) формальний та неформальний поділ влади, 3) збалансована двопалатність та представництво меншості, 4) багатопартійна система, 5) багатовимірна партійна система, 6) пропорційна виборча система, 7) територіальний і нетериторіальний федералізм та децентралізація, 8) писана конституція та право меншості на вето. Найяскравішими прикладами консенсусної моделі демократії є Швейцарія та Бельгія. Антиподом є Вестмінстерська (мажоритарна) модель демократії.

Консервативна партія Сполученого Королівства (Conservative and Unionist Party). Одна з двох головних партій Сполученого Королівства. Повна назва – Консервативна та Юніоністська партія. Виникнення партії пов’язане з аристократичним угрупованням “торі”. У 1832 р. за пропозицією публіциста Крокера запроваджена офіційна назва – Консервативна партія. У 1867 р. створено Національний союз консервативних асоціацій. За організаційною структурою  - централізована організація з індивідуальним членством. Структурно партія складається з трьох частин: парламентської фракції, національної унії та центрального офісу. Перша традиційно домінує в партії. Саме парламентська фракція обирає таємним голосуванням  лідера партії з числа парламентарів, з їх числа також формується кабінет. Національна унія об’єднує на засадах федерації організації 560 виборчих округів Англії та Уельсу. Її щорічна конференція водночас є національним з’їздом партії, однак її рішення не є обов’язковими для лідера партії. Організації 72 округів Шотландії входять до складу окремого об’єднання Шотландських консерваторів та юніоністів, які проводять самостійні з’їзди. Головна функція унії – доведення до центральних інститутів партії позиції організації з широкого кола питань, у т.ч. партійних дискусій та рішень. Керівний інститут унії – Центральна рада, де кожен  виборчий округ представлений 5 делегатами (всього 3600 членів). Зібрання відбуваються раз на рік у Лондоні. Виконавчу діяльність унії здійснює  Виконавчий комітет, що складається приблизно з 150 членів. Поточну роботу проводять підкомісії з окремих напрямів. Центральний офіс координує діяльність партії на  центральному рівні, складається з департаментів. Центральним офісом безпосередньо керує лідер партії, котрий особисто призначає керівників на ключові позиції в офісі. Власне офіс займається підготовкою щорічних партійних з’їздів. Діяльність партії регламентується спеціалним статутом, а також численними традиціями та звичаями. Партійна програма ґрунтується на засадах консерватизму. На початку 80-х рр. місцеві організації Консервативної партії налічували близько 1.5 млн. членів. В 1915-1940 рр. (крім 1924, 1929-1931 рр.) Консервативна партія входила до коаліційних урядів очолюваних Чемберленом, а в післявоєнний період перебувала при владі самостійно (1951-1964, 1970-1974, 1979-1997 рр.) Найвідомішими лідерами партії були: Дізраелі, Солсбері, Болдуїн, Чемберлен, Макміллан, Дуглас-Х’юм, Хіт, Тетчер.

Консервативна революція. Термін запропонований італійським мислителем Еволою для позначення кардинального перевороту проти “цивілізації” Європи 20-30-х рр. ХХ ст. Він вважав, що сучасна йому Європа забула сенс наказів і послуху, сенс дії і роздумів, ієрархії, могутності духу, людських богів. Вона перетворилась у “царство кількості матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла”. Захід, вважав Евола, “більше не знає Держави, Держава як вартість, як імперія, як синтез духовного і королівського… потонула в міщанському убозтві суспільства рабів і торгівців”. Це сталося тому, що вона захворіла на демократію, її просякнула семітська отрута, немає більше в Європі і вождів,- усе це наслідок хваленої західної цивілізації, “забобонної віри” в прогрес, яка суперечить римській королівській владі, великій арійській традиції. “Нам необхідна могутність нового Середньовіччя”, потрібні антифілософія, антигуманізм, антилітература, врешті анти-Європа, антихристиянство. “Ми закликаємо до рішучого, безумовного, інтегрального повернення до нордично-поганьських традицій”, вартостей, які конкретизуються у язичеському імперіалізмі. Вирішити проблему врятування Європи повинна нова політична аристократична еліта, ідея та права монархії, які можуть відновитися шляхом Консервативної революції. Перший крок до неї – це об’єднання Італії, Німеччини і Австрії, тобто римсько-німецького світу традицій і класичної культури в інтегральну спілку духу й тіла, поєднання римського Орла з нордичним.

Консервативний перелом. Приріст виборчої підтримки консервативних партій, який мав місце в 70-ті рр. минулого століття. Явище яке вказує на сильнішу виборчу коаліцію консервативних партій порівняно з їх безпосередніми сусідами в політичній конкуренції - християнсько-демократичними партіями. У післявоєнний період консерватори здобували приблизно 33.2% голосів виборців і тенденція до зростання виборчої підтримки цих партій зберігається. І сьогодні партії цієї сім’ї продовжують залишатися партіями з найсильнішою виборчою підтримкою в Західній Європі. Консервативні партії володіють також значним потенціалом керівництва.

Консервативні партії. Політичні партії, ідеологічною основою яких є консерватизм; партії, які обстоюють існуючий суспільно-політичний лад, незалежно від того, яку ідеологію вони сповідують. Більшість з консервативних партій з’являються на переломі XIX і ХХ ст. Винятком є консервативна партія Франції. Відома ґоллістська партія є унікальним феноменом, який виник в 50-ті рр. Консервативні партії були дуже сильно пов’язані з національними парламентами і часто саме парламентські групи ініціювали створення територіальних структур партій. За класифікацією Дюверже - є вони партіями внутрішнього походження, а процес їх внутрішньої інституалізації досить виразно випередив фазу поширення загального виборчого права. Серед інших партій консервативні першими здобули парламентське представництво та ввійшли до складу урядів в другій половині ХХ ст. Починаючи з 30-х рр., вони здомінували процес політичної конкуренції, а найбільших успіхів досягли в міжвоєнні часи. Серед консервативних партій виділяють два типи угруповань, особливо якщо взяти до уваги їх програмну еволюцію та виборчі гасла: загальнонаціональні партії та загальнонародні партії популістського способу виборчої підтримки. Інший тип консервативних партій знаходимо в скандинавських державах – вони отримали назву шведські консервативні партії. У післявоєнний період спостерігається явище консервативного перелому. Серед 86 кабінетів, в яких бради участь консервативні партії, лише 33 мали однопартійний характер. У Великобританії всі мали статус однопартійних кабінетів більшості. В Іспанії уряди, що формувались консервативним Союзом демократичного центру, в 1977-82 рр. мали статус коаліцій меншості. В Португалії виникли три однопартійні кабінети, а в Греції - 2. У Ірландії консервативна партія “Солдат Ірландії” сформувала 11 однопартійних урядів з тим, що 7 з них мали характер більшості, решта - меншості. У Франції права сторона політичного спектру була представлена ґоллістськими партіями, однак формували вони уряди більшості, і то багаторазово, у ситуації, коли володіли абсолютною більшістю мандатів у парламенті. У Данії, Норвегії та Швеції виникали правоцентристські коаліції (за участю ліберальних, центристських та християнсько-демократичних партій). Лише раз в цих державах виник чисто однопартійний консервативний уряд меншості (у Норвегії в 1981-1983 рр.). У Фінляндії консервативна партія брала участь, зазвичай, в надлишкових коаліціях. Консервативні партії, переважно мають характер ініціативних партій, а винятком тут є лише фінські та шведські консерватори.

 

Консерватизм. (від лат. conservare – зберігати). Одна з ідеологій правих політичних об’єднань, спрямована на захист традиційного укладу суспільного життя і його цінностей, заперечення необхідності будь-яких суспільних змін і народного волевиявлення. Поняття “консерватизм” з’явилося після Французької революції на початку ХІХ ст. У 1817 р. Шатобріан почав друкувати газету “Le Conservateur”, а в 1835 р. Піл проголосив свою декларацію “Консервативних принципів”, після чого торі стали називатися консервативною партією. Однак, Великобританія є фактично єдиною країною, де консерватори вживають це слово для засвідчення своєї тотожності. В інших країнах консервативні партії приймають інші назви. Як окрема суспільно-політична течія консерватизм формується у XVIII ст., що пов’язане з творчістю таких мислителів, як Берк, де Местр, де Бональд та ін. Берк, зокрема,  відкидає ідею Руссо про суспільний договір і відстоює традиційні інститути влади, де Местр на противагу існуючому хаосу виступає за релігійне впорядкування дійсності, де Бональд розвиває думку про божественне походження монархії як найкращої форми суспільного устрою, яка відповідає сутнісним прагненням людини. Звичайно у консерваторів в країнах з військовою диктатурою - зовсім інші цінності та інститути, ніж в демократичній Англії чи США. Загалом, чітко окреслити консервативну ідеологію є дуже важко оскільки в політиці існує багато консервативних варіантів, які постійно розвиваються. Проте можна назвати деякі складові загальної консервативної доктрини. Песимізм щодо людської природи поєднується з акцентом на необхідності заходів на підтримку “закону і порядку”, сильних збройних сил на випадок загрози війни з боку інших країн. Також прослідковується потреба в підтримці існуючої духовної та світської влади, націоналізму і міцної сім’ї. Після Французької революції Берк прагнув викликати підозру до раціоналістичного егалітаризму, а натомість прославити геній національної конституції. “Ми боїмося залишити людей жити і працювати кожного на його власному потенціалі розуму, бо думаємо, що цей капітал в кожного надто малий. Тому кожному краще скористатися загальним банком та капіталом народів і віків”. Держава, на його думку, є швидше партнером між поколіннями, між живими і мертвими, до яких треба ставитися з повагою. Багато тем, які Берк висвітлив дещо риторично та несистемно, були розвинені німецькими ідеалістами XIX ст., зокрема Геґелем. У Британії консерватори завжди підтримували монархію та церкву. У США символами неперервності є національна та державна конституція, прапор, молитви в школах і т.п. Консерватори в обох країнах історично мали тенденцію з підозрою ставитися до великих теорій держави і були прагматичними в здобутті політичної підтримки. Загальна спрямованість консерватизму може бути проілюстрована такими рядками Оукшота: “Для деяких людей “держава” це величезний резервуар з владою, і це викликає в них мрії про те, як можна її використати. В них є омріяні проекти різних розмірів, які вони щиро вважають корисними для людства. Тому вони схильні вважати державу інструментом “розпалювання пристрастей”, і мистецтво політики повинне збурювати, запалювати і спрямовувати бажання. У консерваторів зовсім інша позиція в політиці - вводити в життя вже і так надто “пристрасних” людей поміркованість, стриманість, примиряти і заспокоювати, не роздмухувати полум’я бажань, а гасити його”. Основними постулатами ідеології консерватизму були наступні: уявлення про суспільство як про соціальний організм, який гармонійно функціонує, переконання, що справжній зміст людському існуванню надає не суспільно-політична активність, а християнська смиренність і покора, ідея про те, що людина у своїх вчинках повинна керуватися не власними бажаннями та мотивами, а прийнятими у суспільстві законами та звичаями. Прихильність до націоналізму, пріоритет прав нації є іншим важливим компонентом консервативних течій. Коли обставини набувають досить трагічного характеру, консервативна націоналістична тенденція може переступати межі традиційних політичних поділів. У 1870 та в 1914 рр. фактично уся Франція стала націоналістичною. Подібно поразка (як в Німеччині) поєднана з економічною кризою (як в Італії) деколи штовхає консерваторів до підтримки диктатури. Консервативна група є досить різнорідною, тому цілком природною для них є підтримка твердої влади поміркованих, монархії та абсолютних форм влади (навіть диктаторських режимів). Назагал консерватизм відзначається прихильністю до існуючої влади, а також своєю стриманістю щодо загального виборчого права, яке він гальмував до початку ХХ ст., та інших суспільних змін. У кожному суспільстві багато, часто більшість людей віддають перевагу збереженню (а не зміні) цінностей та інститутів цього суспільства. Природно, що багатші члени суспільства, які добилися успіху будуть швидше приймати основні цінності й інститути даного суспільства, ніж бідні й ті, що добилися меншого успіху. Консерватизм характеризується не стільки постійною і різнорідною доктриною, скільки відповідним типом світосприйняття: песимізм і звідти потреба влади; недовіра до ідеї прогресу, хоча консерватори нерідко ставали знаряддям економічних та соціальних змін; прагматизм; захист інтересів, які вважаються основними; право на приватну власність і приватну ініціативу. Дослідники виділяють три різновиди консерватизму: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. У країнах, де консерватизм виступає єдиною силою, невизначеності та суперечності узгоджуються всередині партії. Однак, в країнах, де історичні обставини перешкоджають такому об'єднанню, консерватизм, як ідеологічну позицію, сповідують багато різних організацій, які часом ворогують між собою. З Другої світової війни ідеологічні конфлікти між консервативними партіями послабились. Причина полягає в тому, що вони за законом про загальне виборче право змушені були “полювати” на свого виборця - середню та дрібну буржуазію. Багато робітників у Франції, Німеччині, Італії, США та Великобританії є консервативними, отже партія мусить одержати та втримати їх голоси. Друга причина полягає в тому, що при відсутності фіксованої доктрини консерватизм схиляється до опортунізму, приймаючи кожного, хто може бути корисним за певних обставин. “Нещасна доля тієї країни,- писав Бердяєв,- у якій немає здорового консерватизму, закладеного у самому народі”.

 

Конституційна більшість. Кількість голосів, членів представницького органу держави, необхідна для прийняття змін до діючої конституції. В Україні конституційна більшість становить 300 голосів. Див. Більшість.

 

Конституційна угода. Тимчасова або неформальна домовленість, угода, яку укладають між собою інституції, що представляють окремі гілки державної влади, і яка має визначати головні принципи регулювання суспільного життя, перш ніж остаточно буде прийнята конституція. Таку угоду часто називають “малою конституцією”, яку приймають на додаток до чинного основного закону держави, або тимчасово, щоб не змінювати його. Прикладом такої конституційної угоди є прийнятий 8 червня 1995 року “Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”.

 

Конституційний Суд. Інститут судової та політичної системи правової держави, завданням якого є захист та зміцнення основ конституційного ладу, розв’язання соціальних конфліктів юридичними засобами. Вперше запроваджений в Австрії 1920 р. Потім поширився в Західній та Східній Європі, окремих державах Азії, Африки, Америки. Його основна функція полягає у забезпеченні дотримання конституції, встановленні відповідності вимогам чинної конституції інших нормативних актів та міжнародних угод. Конституційний суд є найвищою апеляційною інстанцією і органом конституційного нагляду. Він має право визнавати прийняті документи та рішення недійсними, якщо вважає, що вони не відповідають конституційним положенням. В одних державах (Росія) конституційний суд вважається судом особливої категорії і належить, відповідно, до судової системи. В інших (ФРН, Італія, Румунія, Болгарія, Монголія) він вважається  особливим видом контролю, що не входить до судової влади. Члени конституційного суду або обираються парламентом (ФРН, Хорватія), або призначаються главою держави (Кіпр). Інколи членів конституційного суду призначають парламент та інші інітитути. Наприклад, в Італії конституційний суд призначають президент, парламент та магістратури.  

 

Конституційний Суд України. Єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Складається з вісімнадцяти суддів, яким на момент призначення вже виповнилося 40 років. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України, які протягом дев’яти років виконують свої повноваження. Суддя Конституційного Суду України не може бути призначений на повторний термін. Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний термін. Суддям Конституційного Суду України гарантується незалежність та недоторканість. Статус і порядок діяльності Конституційного Суду України визначає Розділ ХІІ Конституції України. До повноважень Конституційного Суду України належить розв’язання питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів. Він ухвалює рішення, які обов’язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені.

 

Конституціоналізм. Особлива система конституційно-правових відносин, які у загальному вигляді визначають повноваження головного суб’єкта влади (народу, нації); один з найважливіших принципів лібералізму, який полягає в тому, що норми писаної конституції мають найвищу силу в державі порівняно з іншими джерелами права. Теоретико-політична концепція конституціоналізму виникла у ХVIII ст. як антитеза феодальній тиранії та ідейне обґрунтування правління, обмеженого конституцією. Локк і Пейн вважали, що конституція має не лише обмежувати владу правителя, а ще й встановлювати процедури здійснення владних функцій. Так утверджувалася необхідність визначення юридичної межі між сферою верховної державної влади та правами і свободами громадян. З ідей конституціоналізму виросли поняття конституції держави, конституційного правління.

 

Конституція (від лат. constitutio – організація, устрій). Основний закон держави, сукупність правових норм найвищої юридичної сили, які формулюють і затверджують найзагальніші, основоположні принципи державного життя, утворення, оновлення і здійснення державної влади, закріплюють головні засади суспільного й державного устрою країни, існуючу в ній політичну систему, форму правління, правовий стан особи, принципи й порядок утворення та діяльності органів влади й управління, їх компетенцію, організацію та головні засади правосуддя, виборчої системи. Конституційні норми є юридично беззаперечними і захищаються державою. Конститція визначає загальне ставлення держави до політичних партій. Див. Конституція України про політичні партії.

 

Конституція України. Основний закон України прийнятий п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Конституція складається з преамбули та п’ятнадцяти розділів. Розділ І. “Загальні засади” (ст.1-20), Розділ ІІ. “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”(ст. 21-68), Розділ ІІІ. “Вибори. Референдум” (ст. 69-74), Розділ ІV. “Верховна Рада України” (ст. 75-101), Розділ V. “Президент України” (ст.102-112), Розділ VI. “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.113-120), Розділ VII. “Прокуратура” (ст.121-123), Розділ VIII. “Правосуддя” (ст. 124-131), Розділ ІХ. “Територіальний устрій України” (ст.132-133), Розділ Х. “Автономна республіка Крим” (ст.134-139), Розділ ХІ. “Місцеве самоврядування” (ст.140-146), Розділ ХІІ. “Конституційний Суд України” (ст.147-153), Розділ ХІІІ. “Внесення змін до Конституції України” (ст.154-159), Розділ ХІV. “Прикінцеві положення” (ст.160-161), Розділ ХV. “Перехідні положення”.

 

Конституція України про політичні партії. Ст. 36 Конституції України гарантує всім громадянам України право на свободу об’єднань у політичні партії та громадські організації. “Громадяни України,- говориться у ній,- мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. (Див. Обмеження утворення і діяльності політичних партій України). “Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами партії можуть бути лише громадяни України. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом”.

 

Контрасигнування актів глави держави. Скріплення підписом глави уряду або (та) окремого члена уряду акта глави держави. Без такого підпису цей акт недійсний. У країнах з парламентарними формами державного правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента або монарха. У президентських республіках президент, зазвичай, видає акти на власний розсуд і без будь-якого контрасигнування. У ст. 106 Конституції України визначено коло актів Президента України, які мають бути скріпленими підписами прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання. Усі інші акти він видає на власний розсуд і без контрасигнування з боку глави і членів уряду.

 

Контр-еліта. Еліта опозиційних сил, яка бореться за владу, виступає проти правлячої еліти.

 

Контрольний пакет акцій. Частка загальної суми випущених акцій, що належать одному власнику, яка дає право вирішального голосу на зборах акціонерів (зазвичай 50% + 1). У переносному значенні - контроль над певною установою, організацією, процесом.

 

Контрреволюція (від фр. contre-revolution, contre – проти). Активна боротьба реакційних сил проти революційного піднесення з метою його приборкання або повалення суспільного ладу, що встановився в результаті перемоги революції. Форми прояву контрреволюції можуть бути різними: збройний опір, громадянська війна, заколот, змова, акти саботажу, диверсії. Зазвичай контрреволюція супроводжується репресіями та терором.

 

Конфесійні партії. Див. Релігійні партії.

 

Конфігурація партійної системи. Термін, що вказує на специфіку партійної системи, яка відрізняє її від інших типів партійних систем. Конфігурація партійної системи визначається формою, механізмом та ядром партійної системи.

 

Конфлікт (від лат.conflictus). Зіткнення протилежних, антагоністичних сил, інтересів, думок, поглядів; гостра суперечка, яка може перерости у відкриту конфронтацію.

 

Конфлікт інтересів. Ситуація, коли під час колегіального розв’язання якогось питання хтось із його учасників має особисту зацікавленість у певному варіанті вирішення проблеми і керується при цьому міркуваннями власної вигоди, а не суспільними інтересами. Використання свого офіційного статусу для влаштування особистих справ або справ своїх клієнтів. Звичною практикою вирішення конфлікту інтересів є відсторонення такої зацікавленої особи від вирішення даного питання.

 

Конформізм (від лат. сonformis – подібний, пристосовний). Пристосовництво, пасивне прийняття існуючих порядків, панівної думки, відсутність власної позиції, безпринципне і некритичне наслідування будь-яких взірців, що мають силу найбільшого впливу (авторитет, традиція). Політичний конформізм засвідчує нерозвиненість політичної самосвідомості, політичної культури, необдуманої, уявної активності, безвідповідальності. Див. Нонконформізм.

 

Конфронтація (від лат. con – проти і frons – лоб, фронт). Стан політичних відносин і вид політичної взаємодії, характерний жорстким протистоянням, протиборством, суперництвом. Суб’єктами конфронтації можуть бути лідери, соціальні та політичні групи, політичні сили, спільноти, держави чи групи держав. Конфронтації сприяє гетерогенність культурного середовища, відсутність єдиних систем цінностей та правил гри, процедур, у межах яких сторони можуть вирішувати розбіжності та суперечності. Конфронтація супроводжується взаємними звинуваченнями, погрозами, шантажем, попередженнями, ультиматумами і передує відкритому виявленню конфлікту між сторонами. Конфронтаційними часто є дії несистемної, деструктивної опозиції та політичних сил, що мають нелегальний статус та не інтегровані в політичну систему.

 

Концепція спонтанних порядків. Одна з основних концепцій в теоретичній системі неоконсерватизму. Сформована Гаєком. Суть її полягає в тому, що всі суб’єкти соціальної творчості – і політики теж – “організовуючи ту чи ту сферу діяльності повинні максимально спиратися на спонтанні сили суспільства і якомога менше вдаватися до примусу. Принцип цей може бути застосований до безмежної кількості ситуацій”. У інтерпретації неоконсервативних теоретиків, політиків дана концепція стає важливим чинником модернізації суспільства. За Гаєком, у розвиненому суспільстві чітко окреслюються два основні типи упорядкування людського життя: спонтанні та свідомі порядки. Спонтанні порядки утворюються як наслідок еволюційного розвитку, вони виростають немовби зсередини суспільного організму. Координація соціальної активності індивідів (інститутів, колективів і т.п.) відбувається у них не за рахунок підпорядкування якійсь загальній меті, а завдяки дотриманню певних правил поведінки. До них відносять мораль, право, мову, ринок та ін. Свідомі ж порядки – це порядки, які породжені людиною і функціонують згідно з виробленими заздагегідь планами і проектами. Вони спрямовані на досягнення ясно визначеної мети і будуються на основі конкретних команд-наказів (армії, урядові установи, промислові корпорації тощо). Спонтанні і свідомі порядки, певна річ, необхідні кожному суспільству. Головна проблема, однак, полягає в тому, які з них є панівними. Якщо перші підпорядковуються другим і ця тенденція наростає, то таке суспільство йтиме до тоталітаризму. І навпаки – у суспільствах, де першоосновою історичного розвитку є спонтанні порядки, там утворюється гігантська система інституцій і традицій, яка невідворотно і безперервно працює на соціальний прогрес. Цю систему Гаєк позначив як “розширений порядок людського співробітництва” (РПЛС).

 

Кооптація (від лат. cooptatio – довибори). Введення у склад того чи іншого виборного колегіального органу нових членів рішенням самого органу, без звернення до виборців. Допускається тільки у складних соціально-політичних умовах, за яких неможливе проведення додаткових виборів.

 

Корпоративізм (від лат. corporatio – об’єднання). Специфічний соціально-політичний процес, у якому обмежена кількість монополістичних організацій, що представляють функціональні інтереси, веде переговори з державними установами щодо внутрішньополітичного курсу. В обмін на вигідну для себе політику керівники груп інтересів погоджуються взяти на себе справу її реалізації, даючи дозвіл на співпрацю своїх членів. Корпоративізм передбачає безкласову структуру суспільства, поділеного на різні корпорації відповідно до функцій, які виконує кожна з них у суспільному поділі праці. Держава створює і ліцензує організації для того, щоб були представлені інтереси груп усіх категорій, але водночас встановлює суворий суспільний контроль над населенням. Жодне суспільство не було засноване цілковито на корпоративних принципах, але найближчим до цього ідеалу був задум італійської системи за часів Муссоліні. Див. Корпоративна держава.

 

Корпоративна держава. Держава, заснована на засадах корпоративізму. Теоретичною основою існування такого типу держави стала концепція солідаризму, згідно з якою громадян суспільства об’єднує єдина політична організація, котрій вони мають служити.  Особистість, вважали корпоративісти, може себе повністю реалізувати лише на службі у державі. Егоїстичні класові інтереси у великих державах мають поступитися місцем прекрасним ідеалам служіння держави. Капітал і праця в ім’я великих національних цілей  повинні стати солідарними, що знівелює соціальні антагонізми. Корпоративна держава в Італії була визначена законом 3 квітня 1926 р. “Про регулювання колективних трудових відносин” і “Хартією праці”, опублікованою в квітні 1927 р. У 1930 р. було створено загальнодержавну Національну раду корпорацій, куди ввійшли  представники головних підприємницьких організацій, профспілок, делегатів фашистської партії, деяких міністерств і державних установ. Весною того ж року парламент оголосив про створення в Італії корпоративної держави. Головою всіх корпорацій став Муссоліні. З часом Національну раду корпорацій замінили Пленумом усіх 22-х корпорацій. У 1939 р. з Національної ради фашистської партії і новоутвореної Національної ради корпорацій була організована Палата фашів (фашистських організацій) і корпорацій замість ліквідованого 1938 р. парламенту. При формуванні корпоративної держави Муссоліні виходив з того, що капіталістичний метод виробництва себе вичерпав, тому фашистська революція знищить капіталізм і замінить його не соціалізмом, а корпоративною державою. Рушійною силою її побудови вважалися фашистська партія і фашистські профспілки. Але 1943 р. корпоративна держава в Італії зазнала краху.

 

Корупція (від лат. corruptio – підкуп). Підкупність, продажність і хабарництво державних службових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників. У сучасному світі утверджується усвідомлення того, що корупція здатна зруйнувати будь-які демократичні інституції. Ось чому законодавство багатьох країн (в тому числі й України) визначає корупцію як кримінальний злочин.

 

Космополітизм (від гр. kosmopolites – громадянин світу). Ідеологія, що опонує націоналізму й проповідує байдуже ставлення до батьківщини, нації, національних традицій та культури в ім’я створення так званої “світової держави” із “світовим громадянством”. Космополіт – особа, позбавлена почуття беззастережної спорідненості з якоюсь окремою нацією, яка вважає себе громадянином світу. Дехто пропонує перетворити ООН на зразок світового парламенту – із світовим урядом, судом. Гасло космополітизму є: “Де добре, там і батьківщина”. В основі космополітизму містяться об’єктивні тенденції розвитку світової економіки і культури, які, однак, абсолютизуються. Часто ідеї космополітизму декларують великі світові імперії, що борються за світову гегемонію і переділ сфер впливу.

 

Костомаров Микола (1817-1885). Історик, громадський діяч, керівник Кирило-Мефодіївського товариства, один із засновників українського лібералізму. Закінчив Харківський університет. Викладав історію в Рівненській та Київській гімназіях, з 1846 р. викладав у Київському університеті. У 1847 р. репресований царською владою. Рік перебував у Петропавловській фортеці, потім на засланні. З 1859 р. викладав історію в Петербурзькому університеті, засновник журналів “Основа” і “Вісник Європи”. У 1862 р. звільнився з університету і займався науковою діяльністю. Окрема віха в житті Костомарова – це формулювання програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства – “Уставу” та “Закону Божого”. У них в загальних рисах Костомаров розкрив власну політичну доктрину.

 

Коул Джордж Дуглас Хоуард (1889-1959). Англійський соціальний теоретик, економіст, історик. Закінчив Оксфордський університет, згодом викладач, професор. У 1908 р. вступив у Незалежну робітничу партію і Фабіанське товариство, яке довший час очолював. Один із розробників теорії гільдійського соціалізму.

 

Кошти та майно політичних партій. Політичні партії є неприбутковими організаціями. Для здійснення своїх статутних завдань вони мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами. Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Повноваження власника щодо майна, в тому числі коштів, які є власністю політичної партії, здійснюється відповідно до законодавства в порядку, передбаченому статутом політичної партії. Політичні партії ведуть бухгалтерську звітність у встановленому порядку, а також, відповідно до ст. 17 Закону України “Про політичні партії в Україні”, зобов’язані щорічно публікувати в загальнодержавному засобі масової інформації фінансовий звіт про доходи і видатки, а також звіт про майно політичної партії. Див. Закон України “Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність”, Постанова Президії Верховної Ради України “Про власність Компартії України та КПРС на території України”.

 

Країни нової демократії. Термін, який використовує Лійпхарт для характеристики тих демократичних держав, в яких демократія існує порівняно недавно (з 80-х рр. ХХ ст.) або в яких вона серйозно порушувалася (на відміну від стабільних демократій). Із 51 демократичної держави Лійпхарт виділяє 30 - як країни нової демократії.

 

Креатура (від лат. creatura – створення). У політичному лексиконі - ставленик впливової особи, послушний виконавець волі свого господаря.

 

Кредо (від лат. credo – вірю, вірую). Переконання, погляди, основа світогляду, його головні орієнтації.

 

Криволінійна невідповідність. Термін запропонував Мей для відображення ситуації, коли уявлення вищого керівництва і рядових членів партії про її цілі збігаються, в той час як керівники середньої ланки мають інші позиції. Зроблений Кітшельтом аналіз “криволінійної невідповідності між політичними стимулами виборців, активістів і лідерів партій” показав, що така невідповідність спостерігається головним чином в двопартійних системах, причому “криволінійність як мікрополітична характеристика партійної організації” найменше проявляється у континентальній Європі.

 

Криза партій. Одна з форм інтерпретації явиша трансформації політичних партій, що веде до послаблення серед електорату почуття лояльності чи причетності до політичної партії (рівень ідентифікації) та падіння членства (рівень членства).

 

Криза партійного керівництва. Теорія деяких дослідників партійних систем, які відстоюють думку про ерозію принципів партійного керівництва в сучасних політичних системах. Перший тип аргументів, що мають на меті підтвердити факт існування кризи партійного керівництва, можна назвати виборчими. Мова йде про переоформлення взаємних зв’язків, які складаються між партіями  та електоратом. Трансформація моделі партії означає, що виборча партія перестає ефективно виконувати свої функції, а особливо інтеграційну (мобілізаційну). У такому разі послаблюється її зв’язок з електоратом і тому останній стає менш структурованим, менш послідовним у своїх політичних симпатіях. Це, очевидно, повинно впливати на стабільність державної влади. Центральним аргументом стає явище зміни виборчої лояльності електорату. Зростання її рівня повинно свідчити про кризу стабільних партій. Другий тип аргументів з’являється в 70-х рр., в результаті появи т.зв. явища громадянської інфантильності. Третій тип аргументів спирається на так звану концепцію притягання влади.

Критерії демократичної законності. Рівне та загальне право всіх дорослих громадян брати участь у громадському виборі, необхідність базувати рішення на широкій громадській підтримці, а не на інтересах меншості, здатність обмірковувати складні альтернативи та вибирати серед них такі, при яких порівняно стабільні та тривалі коаліції політичних акторів стояли б за певними політичними напрямками.

Кропоткін Петро Олексійович (1842-1921). Російський анархіст. Належав до князівського роду. Був секретарем відділення фізичної географії Географічного товариства Росії. У 1872 р. під час поїздки до Західної Європи вступив до бакунінської частини І Інтернаціоналу. У 1874 р. заарештований, у 1876 р. втік з в’язниці до Західної Європи. Засновник видання “Повсталий”, автор ряду статей, які в 1906 р. вийшли у збірнику “Здобування хліба”. У 1883 р. за приналежність до “Міжнародного товариства робітників” його засуджено  французьким урядом на п’ять років. Після амністії оселився у Лондоні, де займався науковою та літературною діяльністю. Його найвідомішими працями були “Взаємна допомога як чинник розвитку”, “Етика”, “Записки революціонера”, “Сучасна наука та анархізм”, в яких він розробляє основи анархо-комунізму. Тривалий час Кропоткін перебував у еміграції. До Росії він повернувся напередодні Великої жовтневої соціалістичної революції і прожив досить довго, встигши викласти на папері своє розчарування в більшовицькому режимі. Його похорон став останньою нагодою, коли ліберальній опозиції режиму було дозволено провести публічну демонстрацію. Шоу назвав Кропоткіна “одним з святих двадцятого століття”.

 “Круглий стіл”. Одна з форм публічного обговорення певних проблем, при якій всі її учасники мають рівні права. Діалог між політичними силами (владою і опозицією), спосіб толерантного розв’язання існуючих проблем. Одна з форм трансформації влади, при якій конкуруючі політичні сили мирно домовляються між собою про “правила гри” на перехідний період. Була характерною для Польщі в 90-х роках.

Ксенофобія (від гр. - страх перед чужими). Вороже ставлення людини, верстви, організації, партії до всього чужого. Найпоширенішим видом ксенофобії є антисемітизм, юдофобство. Ксенофобія притаманна ідеології фашизму, неофашизму.

Кулуари (від фр. couloirs – коридор). Приміщення в парламенті, урядових установах, театрах, концертних залах, що служать для відпочинку в перервах між засіданнями, в антрактах, для неофіційних зустрічей, обміну думками. У переносному значенні термін означає політику закулісних переговорів, угод та махінацій, яка використовується для здійснення впливу з метою прийняття необхідного рішення. Див. Лобі.

Культ особи (від лат. cultus). Практика возвеличення однієї особи, наділення її надприродними здібностями, завдяки яким  вона начебто здатна впливати на хід історичного процесу. Яскравим прикладом цього був культ особи Сталіна. Одночасно культ особи був притаманний багатьом відомим політичним, державним і військовим мужам у різні історичні періоди - Фрідріху Великому, Наполеону Бонапарту, Гітлеру, Муссоліні, Чаушеску, Мао-Цзедуну, Кім Ір Сену та ін. Культ особи твориться там, де мають місце значні політичні, військові, соціальні успіхи, які прибічники лідера починають приписувати тільки йому. Аналізуючи культ особи, можна стверджувати, що суб’єктом тут виступає харизматична авторитарна особистість. Водночас культ особи – це і відповідна система влади, “своєрідно” організована праця державних інститутів, певний рівень людського оточення лідера, психологічний клімат і конкретне історико-політичне тло. Культу інколи прагнуть самі маси, що потребують “улюбленого вождя, батька, вчителя”. В окремих випадках культ особи розглядають як певну компенсацію за втрати, страждання, лихоліття.

Культурна революція. Одна зі складових частин ленінської теорії соціалістичних перетворень, яка передбачала корінний переворот у духовному розвитку країни після перемоги соціалістичної революції; практика діяльності Мао Цзедуна в Китаї в 60-ті рр.

 

Культурно-етнічний поділ. Виразом цього типу соціополітичного поділу є участь у політичній конкуренції партій, які представляють інтереси національних меншин (субкультур). Проявляється він лише в гетерогенних суспільствах, де етнічна проблема набирає політичного характеру. Багато дослідників вважає, що процес модернізації спричинив остаточне вилучення з політичного змагання традиційних територіальних (етнічних чи мовних) конфліктів. Однак, в 70-х рр. у Європі знову спостерігається їх активізація. У чому слід шукати джерела їх виникнення? Можна, очевидно, трактувати етнічні поділи як потенційне джерело політичної нестабільності. Сьогодні все частіше говорять про етнонаціоналізм як продовження націоналістичних тенденцій в післявоєнній Європі. Однак, з’ясування цієї проблеми теж вимагає розуміння економічних реалій сучасної Західної Європи. Мова йде про загальний рівень і темпи процесів модернізації. Якщо даний процес є достатньо рівномірним в рамках держави, шанси на появу етнонаціоналізму є невисокими. Проте, якщо  етнічні (регіональні) групи відчувають себе в небезпеці, а місцеві ресурси, які контролюються з центру, не приносять очікуваної “локальної” користі – шанси політизації етнічних конфліктів зростають. Наприклад, в Шотландії однією з причин виникнення етнічного конфлікту стала проблема використання шотландських нафтових родовищ офіційним Лондоном. У Бельгії існує дві етнічні групи: франкомовні валонці та фламандці, які розмовляють голландською мовою. У 60-х рр. між ними мав місце конфлікт, який теж мав економічну природу. Фламандці є менш чисельною групою, однак економічно більш динамічною. Валонці відчували політичну і економічну недооцінку зі сторони центрального уряду, що значною мірою і зумовило їх прагнення до автономії. Соціологічні дослідження, проведені в Бельгії, показують, що лише 41 % мешканців ідентифікує себе з бельгійським народом, 67.5 % фламандців ідентифікують себе зі своєю етнічною групою. У Швейцарії 65 % населення вживає німецьку мову, 18 % - французьку і 10 % - італійську. Мовна відмінність не знайшла відображення в процесі формування окремих політичних партій на рівні федерації (лише в окремих кантонах). Мовні лінії поділу не перекриваються з релігійними, формування стабільних більшостей, що засновані на цих двох критеріях, є практично неможливе. Політична система як цілісність є стабільною, навіть у випадку проникнення цих двох ліній поділу. При цьому неодноразово підкреслюється, що почуття мовної відособленості є насамперед частиною свідомості громадянина, а не джерелом політичних конфліктів з іншими соціальними групами. У Швейцарії важко трактувати мовні поділи як політично важливі. Дослідження німецькомовного населення показало, що 53 % ідентифікує себе зі швейцарським народом, а 31 % - з окремими кантонами. Лише 16 % зголосилося до етнічної лояльності. В Іспанії крім домінуючої кастілійської групи (72 %) існують також каталонська (17.2 %) та баскська (22 %) меншини. Після 1974 р. в процесі демократизації тут загострилися міжетнічні проблеми, а баски та каталонці почали вимагати для себе ширшої автономії. На виборах 1979 р. регіональні партії здобули 10 % голосів. На виборах 1986 р. каталонська партія здобула 1 млн. голосів (5 %) і 18 мандатів. У землі басків в 70-х рр. спостерігається радикалізація електорату із сильними відцентровими тенденціями – поміркована Національна партія басків втратила частину свого електорату, який перейшов до баскських радикалів. У країні басків у національних виборах регіональні партії, звичайно, здобувають більше голосів, ніж загальнонаціональні партії (в 1979 р. – 51 % голосів, а в 1982 р. – 54.4 %). У Каталонії та Галіції загальнонаціональні партії отримують більшість. Деякі регіони Іспанії (наприклад Каталонія) показують значний ступінь національної ідентичності, а в інших регіонах етнічна ідентичність якщо і не домінує то є досить високою – в Галіції 53 %, в країні басків 47%. Варто при цьому звернути увагу на те, що, починаючи з 70-х рр., зростає рівень політичної ваги малих етнічних партій. Початково це було пов’язано з втратою кабінетом Гонзалеса абсолютної більшості в парламенті, що спонукало соціалістів до формування широкої парламентської коаліції з каталонцями. У подібній  ситуації був і консервативний уряд Азнара, який з самого початку мав статус уряду меншості.

 

Культурно-національна автономія. Програма розв’язання національного питання наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., сформульована австромарксистами – Реннером і Бауером. Суть її полягає в тому, що права націй зводяться до розвитку національної культури. Під правом на культурно-національну автономію вбачалось відособлення кожної нації в окрему національну організацію, якій і передавалося управління школою та іншими закладами культури відповідно до національних звичаїв із обов’язковим використанням рідної мови. Культурно-національна автономія ґрунтується на екстериторіальній основі, тобто поширюється не на конкретну територію, а на всіх представників певної національності. У сучасній Бельгії, приміром, культурно-національна автономія реалізується через особливі співтовариства (фламандські, валлійські, німецькі).

 

Кумир. Буквально – статуя язичницького божества. Предмет захоплення, поклоніння.

 

Кумулятивний розвиток (від лат.cumulatus – накопичений). Суспільний розвиток, у процесі якого накопичуються якісь певні якості.

 

Куріальна виборча система. Спосіб виборів представницьких органів влади не по виборчих округах і від усієї кількості виборців, а по виборчих куріях, які мають нерівні виборчі права. За куріальним принципом відбувалися вибори до Державної думи в царській Росії, до Галицького сейму в Австро-Угорській імперії.

Курія (від лат. curia). Група виборців при виборах у представницькі органи за куріальною виборчою системою. Курії можуть бути сформовані за національною, класовою, майновою й іншими ознаками. Так, вибори до Галицького сейму наприкінці минулого століття відбувалися у чотирьох куріях: першу становили великі землевласники, поміщики; другу – велика міська буржуазія, третю – торговельно-промислова буржуазія, четверту – селяни, які платили прямі податки. Члени першої курії мали третину представників у сеймі, хоча становили лише 0.03 % населення.

 

 

Л

 

Лассаль Фердінанд (1825-1864). Німецький політичний діяч, мислитель. Лідер німецьких соціалістів. Вивчав філософію у Вроцлаві, Берліні. У 1848-1849 рр. розпочав свою політичну діяльність, вступивши у революційну групу, яка об’єднувалася навколо “Нової Рейнської газети”.  Брав участь у революції 1848 р. У 1863 р. заснував “Загальну німецьку робітничу спілку” – першу Соціалістичну партію Німеччини. Основний вклад Лассаля в соціалістичну думку полягає в його економічному аналізі робітничого руху і тих політичних висновках, які він із нього вивів. Він підготував різку доповідь про те, що більшу частину своїх доходів держава отримує від непрямого оподаткування, яке лягає тягарем переважно на плечі бідних, тоді як поступлення від прямого оподаткування, які сплачують багаті – мізерні. Лассаль наголошував на експлуататорській природі капіталістичних виробничих відносин. Йому належить залізний закон зарплати. У політичній сфері Лассаль домагався запровадження загальних рівних і прямих виборів для того, щоб змусити державу відображати інтереси робітників. Таким чином, Лассаль не сприймав концепцію держави-“нічного сторожа” (його вислів) і вважав, що держава повинна бачити, принаймні в перспективі. Він відчував політичну слабкість німецької буржуазії і був готовий до переговорів із самим Бісмарком, щоб реалізувати свої пропозиції. Ці намагання узалежнити побудову соціалізму від активної і сприятливої позиції держави викликали критичні зауваження з боку марксистів. Лассаль є автором праць “Філософія Геракліта Темного” (1858) та “Система набутих прав”(1861).

 

Ле Пен Жан-Марі. Лідер “Національного фронту” у Франції. Народився у 1928 р. в селянській сім’ї. Отримав диплом юриста і політологічну освіту. У 1954 р. проходив офіцерську службу в Індокитаї та В’єтнамі. Через 2 роки був обраний до Національних зборів Франції і став наймолодшим депутатом парламенту. У 1958 р. воював в Алжирі (нагороджений орденом Військового Почесного хреста). 1972 р. заснував і очолив “Національний фронт” – ультраправу політичну організацію. У 1988 і 1995 рр. – кандидат у Президенти Франції. Набирає на виборах відповідно 14 і 15% голосів. 15 років підряд обирається депутатом Європарламенту, де очолює блок правих партій.

Левелери. Термін “левелер” (“урівнювач”) спершу був образливим прізвиськом реформаторів, які обстоювали неприйнятний ступінь рівності, особливо у сфері власності. У більш конкретному розумінні даний термін вживався стосовно радикальних суспільних рухів, які виникали в Англії в період громадянської війни. Найбільшого поширення рух левелерів набув у 1646-1649 рр. Головними речниками левелерів були Лільберн, Вольвін, Вайлдмен, Овертон, полковник Рейнсборо. Важко говорити про цілісну політичну теорію левелерів, оскільки їхня політика і політичні вимоги зазнавали постійних змін і тяжіли до компромісів. Свої погляди вони черпали з християнської доктрини, загального і природного права, історії Англії і власного досвіду. Головною вимогою левелерів було скасування “норманського ярма” уособлюваного королем, лордами, а пізніше навіть палатою общин. Вони вимагали прийняття Основного Закону, реформи виборчого права, схвалення віротерпимості й цілої низки соціальних та економічних вимог. Рух левелерів є першим значним проявом в Англії “народу” як світської політичної сили і кваліфікується в історії політичної думки як рух радикалів-першопрохідців і протодемократів. У середовищі левелерів виділялося кілька різноманітних течій, одна з них отримала назву “істинних левелерів” або дигерів.

 

Легальний марксизм. Буржуазно-ліберальна течія, що виникла в середині 90-х рр. ХІХ ст. в Росії. Її представники намагалися використовувати окремі положення економічного вчення Маркса для обґрунтування розвитку капіталізму в Росії. В умовах жорстокої політичної цензури вони свої праці друкували легально (що і дало назву цьому різновиду марксизму). Ленін називав прихильників легального марксизму “відображенням марксизму в буржуазній літературі” і критикував за те, що вони з марксизму вихолостили його душу - вчення про пролетарську революцію та диктатуру пролетаріату. Легальний марксизм був проявом міжнародного реформізму в Росії. Революційні марксисти пішли на тимчасову угоду з легальними марксистами з метою поширення вчення Маркса і боротьби з народниками. Однак згодом легальні марксисти перейшли на позиції буржуазного лібералізму, а їх лідери стали ядром партії кадетів.

 

Легальні (нелегальні) партії. Класифікація політичних партій за ступенем їх легальності. Легальні – це такі партії, що діють на основі прийнятих в державі законів, а нелегальні – всупереч ним. Найчастіше держава вдається до заборони комуністичних та фашистських партій.

 

Легіслатура (від лат. lex, legis – закон і latos - вносити). Ієрархізована низка представницьких органів країни, від муніципальних рад до парламенту, які здійснюють законодавчі функції у державі-республіці.

 

Легітимація (від лат. legitimus – законний). Визнання чи підтвердження законності існування, прав, владних повноважень, певних рішень. Спосіб надання владним стосункам загальнозначущої форми, коли суспільство встановлює певну систему норм та цінностей, які примушують визнавати право одних, впливати на інших. Прийняття всіма учасниками соціально-політичного процесу певних умов і “правил гри”.

 

Легітимація зверху. Тип суспільної легітимації партій, при якому вони отримують підтримку не зі сторони певних соціальних груп (легітимація знизу), а зі сторони держави. Уряд Партії часто використовує для досягнення своїх цілей, які можуть суперечити інтересам суспільства. Ці партії потребують підтримки з боку держави і проводять свою політику примусовим шляхом. Досить часто їх очолюють лідери харизматичного типу. Зазвичай групи підтримки цих партій є досить малими. Партії авторитарного типу мають успіх, коли їх підтримують родові чи етнічні групи. Масові партії підтримуються новими інституалізованими групами, зокрема, бюрократичними. У всіх цих випадках головною метою партій  є їх здатність “навчити” людей підтримувати існуючий політичний режим. Але це рідко вдається, адже загальне ставлення змінюється не часто. Чим більше люди хочуть відійти від існуючих норм і чим частіше вони проводять політику проти існуючих суспільних груп, тим більше вони зазнають труднощів для зміцнення своїх партій. Деякі партії, сформовані “зверху”, були більш ефективними для досягнення поставленої мети. Але навіть вони не можуть мати успіху тривалий час. Крах комуністичної системи - яскраве цьому підтвердження.

 

Легітимація знизу. Узаконення партій шляхом підтримки їх діяльності певними соціальними групами. Багато партій виникають з “груп підтримки” (наприклад, профспілки чи конфесійні групи). Це так званий “природний” процес узаконення партій. Таким чином утворилось більшість західних партій як лівого, так і правого спрямування. 

 

Легітимація партій. Підтримка населенням партій, регулювання діяльності партій нормами права. Процес інституалізації політичних партій нерозривно пов’язаний з процесом їх легітимації. Моніка та Джейн Шарлот висунули  тезу: повна легітимність членів організації є невід’ємним компонентом кожної організації, її престиж та можливість повноцінного існування. Партії, як і інші утворення, для того, щоб ефективно діяти, потребують підтримки. Процес досягнення партією відчутної підтримки є складним і досить повільним. Фактично, досить багато партій так і не отримують її і в кінцевому підсумку розпадаються. Золотим ключиком успіху для партій, що лише формуються, є отримання максимальної підтримки якомога швидше. І найкращим способом для цього є легітимація партії. Легітимація партій означає визнання їх суспільством законними суб’єктами політичного процесу. Розрізняють зовнішню та внутрішню легітимацію партій, легітимацію зверху та знизу. Зовнішній - це такий тип легітимації, який пов’язаний з залученням зовнішнього “спонсора” (профспілок, релігійних об’єднань, ветеранських організацій тощо). Внутрішня легітимація – це процес здобуття партією легітимності без залучення зовнішніх “спонсорів”, підтримки їх етнічними, релігійними, родовими чи клановими групами.

 

Легкий антропоцентризм. Одна з течій сучасного зеленого руху, яка наголошує на практичних проблемах людини і концентрує зусилля на їх вирішенні.

 

Лейборизм (від англ. labour – праця). Ідеологія та політика робітничих партій ряду країн (Великобританії, Австралії, Нової Зеландії та ін.), заснована на соціал-реформізмі тобто запереченні класової боротьби, прагненні гармонізації інтересів робітників і капіталістів, встановленні класового співробітництва між ними.

 

Лейбористська партія Сполученого Королівства (The Labour Party). Одна з двох найвпливовіших партій Сполученого Королівства, яка належить до соціал-демократичної сім’ї політичних партій, є членом Соціалістичного Інтернаціоналу. Партія позапарламентського типу походження, яка виникла на базі профспілок. Датою утворення вважається 1893 р., коли Хардьє створив Незалежну партію праці. 29 лютого 1900 р. на профспілковій конференції в Меморіал Хол на основі профспілкових організацій, соціал-демократичної федерації, Фабіанського товариства та Незалежної партії праці було створено Комітет робітничих представників, який 1906 р. почав називатися Лейбористською партією. У 1922 р. на парламентських виборах партія здобула другу позицію, витіснивши з боротьби за владу Ліберальну партію, а в 1924 р. лейбористська партія вперше перемогла на виборах і сформувала власний уряд на чолі з Макдональдом. Далі Лейбористська партія формує однопартійні кабінети: у 1929-1931 (прем’єр-міністр - Макдональд), 1945-1951 (Еттлі), 1964-1970, 1974-1976 (Вільсон), 1976-1979 (Каллаген), з 1997 р. - Блер. Під час І та ІІ світових війн вона входить до складу коаліційних урядів. Лейбористська партія належить до масових партій з індивідуальним та колективним типом членства. У рядах партії налічується 6.46 млн. членів, з них 5.8 млн. - колективних членів. Із 113 профспілкових організацій, які входять до профспілкового конгресу Сполученого Королівства, 59 – колективні члени Лейбористської партії. Організаційна структура партії складається із партійних організацій, створених на основі виборчих округів. Вищий партійний орган – Річна конференція. Вагомий партійний інститут – фракція у парламенті, до якої входять представники партії з обох палат. Фракція повинна виконувати рішення щорічної конференції. Орган, який здійснює керівництво позафракційною роботою партії у період між з’їздами – Національний виконавчий комітет. Він складається з 29 чоловік, серед яких 5 місць обов’язково резервується за жінками. Головний виконавчий інститут партії – Офіс генерального секретаря партії, який безпосередньо підпорядкований Національному виконавчому комітету. Від 1981 р. генеральний секретар партії обирається виборчою колегією, що складається з 40% представників профспілкових організацій, 30%  делегатів окружних партійних організацій. Окружні партійні організації на регіональному рівні об’єднані в 11 регіональних рад. Видає газету “Лейбор уїклі” (“Лейбористський тижневик”) та журнал “Трібюн” (“Трибуна”).

 

Лейбористські партії. Партії, ідейною основою, яких є лейборизм. Входять до складу Соціалістичного Інтернаціоналу і становлять частину міжнародного соціал-демократичного руху. Лейбористи мають тісні стосунки з профспілками у своїх країнах. У тих державах, де їм вдалося здобути владу, вони проводили деякі реформи, що відповідали інтересам трудящих, миролюбну зовнішню політику.

 

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924). Теоретик марксизму, засновник російської більшовицької партії (РСДРП), перший керівник радянської держави. Екстерном закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Брав участь в організації та діяльності “Союзу боротьби за визволення робітничого класу”, за що був репресований владою. Висланий в Сибір (1897-1900). Організатор та ідеолог нелегальної газети “Іскра”. З 1907 р. до квітня 1917 р. – в еміграції, один з головних ідеологів соціалістичної революції 1917 р. в Росії. Голова Ради Народних Комісарів (1917-1922), голова Ради Робітничої і Селянської оборони, один з організаторів Комуністичного Інтернаціоналу. Найбільш самобутнім внеском Леніна у марксистську теорію слід вважати його ранні твори, найглибшим серед яких є дослідження “Розвиток капіталізму в Росії” (1899). Він дійшов висновку, що капіталістична експлуатація проникла в усі прошарки російського суспільства, але тільки промисловий пролетаріат готовий висловлювати своє невдоволення відповідним чином. Тільки тоді, коли він згуртується в політичну організацію національного рівня, здатну чітко висловлювати вимоги всіх найманих працівників Росії, він зможе заявити про себе як клас. Щоб домогтися цього в нелегальних умовах, буде необхідна особлива організація, у якій ключову роль відіграватимуть кадри – професійні революціонери – під жорстким керівництвом партійного центру. Завдання цього партійного авангарду – залучити передових робітників, а слідом за ними і експлуатовані маси до політичної діяльності. Класова боротьба для Леніна становила суть марксизму, тож більшовицька партія повинна стати її “організатором”. Міркування Леніна стосовно місця і ролі політичної партії у класовій боротьбі викладені ним у праці “Що робити?”(1902). Коли спалахнула Перша світова війна Ленін почав розробляти нову теорію сучасного капіталізму, яку було викладено у праці “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму”(1916). У ній він стверджує, що капіталізм виконав свою історичну місію, досягнув своєї найвищої і останньої стадії. Водночас імперіалізм, зосередивши в руках монополій гігантські ресурси, створив об’єктивні умови для раціонального розміщення обмежених ресурсів і справедливовго розподілу благ - якщо їх поставити під контроль народу. Імперіалістична стадія капіталізму створює об’єктивні умови для здійснення соціальних перетворень у всьому світі. У 1916-1917 роках він повертається до ідеї Маркса про те, що придатним для соціалізму органом управління є комуна. Засновані на принципі прямої демократії ради перебрали на себе повноваження законодавчих, виконавчих, судових органів та органів правопорядку. У рамках здійснюваної диктатури пролетаріату наголос робився на зруйнуванні старих органів панування і поверненні органам народовладдя повноважень, привласнених централізованою державою. Однак, застосування централізованих, військових та адміністративних методів виявилось нездатним подолати низку криз, що з ними зустрівся новий уряд. На початку 20-х рр. він намагався виправити теорію держави, оголосивши так звану “нову економічну політику”. Наштовхнувшись на зовнішню ізоляцію і загрозливе скорочення соціальної бази диктатури пролетаріату Ленін, визнав, що відданість справі побудові соціалізму притаманна переважно лише партійцям, а тому партія має перебрати на себе контроль за урядом та зобов’язати всі органи управління перебудуватися згідно з партійним принципом демократичного централізму. У своїх останніх працях (1922 і 1923 рр.). Ленін, глибоко стурбований свавіллям і некомпетентністю роздутого державного і партійного апарату, висунув пропозицію про необхідність докорінної перебудови партії і держави, але в ті часи він вже важко хворів, до того ж раніше власноруч позбувся тих людей, які могли б стати його соратниками, і незабаром його ж однопартійці, які боялися втілення його пропозицій у життя, усунули його від влади.

 

Ленінізм. Запропоноване Леніним тлумачення марксизму, де робиться особливий наголос на авангардній ролі партії у формуванні революційно налаштованого робітничого класу. За своєю суттю ідеологія ленінізму була спрямована передусім на завоювання політичної влади у специфічних умовах Росії, тому джерелами її формування був як класичний марксизм, так і російське народництво. Ленін пристосував марксистську концепцію до нових історичних умов, а деякі її положення змінив новими (можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні, використання державного апарату деяких країн для соціалістичних перетворень тощо). Розвиток ідеології ленінізму, здійснений самим Леніним, завершився на початку 20-х рр. ХХ ст. Він визначив лише окремі тенденції майбутнього розвитку радянської державності, соціалістичного суспільства. Подальший розвиток ідеології ленінізму продовжив Сталін. Див. Ленінізм та сталінізм.

 

Ленінізм та сталінізм. Ідеологія радикального робітничого руху; теорія і практика державного будівництва в СРСР. У ХХ ст. найбільш послідовними прихильниками Маркса були лідери Радянської Росії. Теоретичну розробку теорії марксизму в ХХ ст. взяв на себе Володимир Ленін, а після його смерті Йосиф Сталін, які очолювали російську комуністичну партію, а також радянську державу. Маркс та Енгельс передбачали соціалістичну революцію в найрозвиненіших капіталістичних країнах, де найчисельнішим і найорганізованішим був гегемон суспільного прогресу - пролетаріат, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій, організованих профспілками та демократичними організаціями. Ленін та Сталін пристосували цю теорію до потреб змовницької революційної організації. Для узаконення монополії однієї партії ними була розроблена доктрина демократичного централізму. Усередині партії домінуюча позиція партійного керівництва мотивувалась їх більшим знанням “наукової” доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в партію. Це стало виправданням масових репресій  проти різного роду “ухилів”, а фактично боротьбою з опозицією всередині партії. На цій основі формується культ особи лідера партії. Марксове розуміння диктатури пролетаріату Ленін звів до організованої гвардії пригноблених, як правлячого класу, з метою знищення гнобителів. Справжньої демократії можна було досягнути лише щляхом ліквідації експлуататорської буржуазної меншості. Керівне становище Росії в колишній імперії успішно пояснювалось доктриною про існування нової спільноти “радянський народ” та інтернаціоналізмом, який прийшов на зміну “великоросійському шовінізму” та буржуазному націоналізму. Культ особи, який поступово сформувався в Радянському Союзі навколо особи Сталіна, в багатьох країнах був відтворений стосовно місцевих лідерів – таких, як Мао Цзедун в Китаї, Хошімін у В’єтнамі, Кастро на Кубі, Кім Ір Сен в Кореї. Більшість з них заявляли, що створили власні ідеологічно довершені варіанти марксизму (китайський, в’єтнамський, кубинський і т.д.) У 70-х роках в керівництві ряду компартій намітилася тенденція до ревізії ідеології марксизму-ленінізму (єврокомунізм). Зокрема, відбулася переоцінка ідеї безумовного економічного детермінізму в історії. Грамші (1969) найбільш виразно наголосив на гуманістичних рисах ранніх творів Маркса та підкреслив роль ідеології у функціонуванні сучасної держави. Англійський письменник Мілібанд (1969) підкреслював напівавтономну роль держави в історії. Відомий американський письменник Оруел, наголошував, що поняття, якими орудували в країнах з тоталітарним марксистсько-ленінським режимом, ставали все більше відірваними від життя. За часів правління Тіто югослави зробили спробу створити гуманістичний варіант комунізму. Більш радикальний розрив зі сталінізмом характерний для марксистських груп, що діяли під впливом творів Троцького (троцькізм). Розпад СРСР і колишніх країн т.зв. Варшавського договору зумовили глибоку кризу теорії та практики ленінізму та сталінізму.

 

Ленінська партія. Див. Більшовицька партія.

 

Липинський В’ячеслав (1882-1931). Видатний український історик і політолог, теоретик українського консерватизму. Походить зі старовинного роду українсько-польської шляхти, з сім’ї багатого землевласника з Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у вищій школі політичних наук у Женеві. Під час навчання в гімназії зробив свій національно-політичний вибір, залишивши польську організацію студентів, і проголосив себе українцем. Служив офіцером у драгунському кавалерійському полку російської армії. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії, засновник Українського союзу хліборобів-державників, автор його програмних документів, редактор збірника “Хліборобська Україна”. Після 1917 р. приєднується до Центральної Ради, активно підтримує гетьмана Скоропадського, оскільки монархічна ідея виявилася близькою до його ідейно-теоретичних уподобань (Див. Класократія). Липинський працював професором Українського наукового інституту в Берліні, написав понад 200 фундаментальних праць, у яких викристалізувалася його монархічно-консервативна державотворча концепція. Насамперед це: “Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVIII-ім столітті”(1920), “Релігія і Церква в історії України”(1925), “Листи до братів-хліборобів”(1925). У цих роботах Липинський якнайповніше виклав свої політичні погляди на становлення української національної держави. Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму Липинського, на відміну від класового патріотизму соціалістів і від надрадикального націоналізму Донцова, була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для Липинського – це всі громадяни, що складають населення держави. Націоналізм Липинського зводиться до того, що всі українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртувати всі народи в одне ціле. “В’ячеслав Липинський,- пише Потульницький,- був першим і, мабуть, досі єдиним українським політологом та істориком, який науково систематизував і проаналізував таку складну категорію політичної науки, як політична культура українства”.

 

Лібералізм (від лат. liberalis – вільний). Одна з ідеологій центристських політичних об’єднань; течія суспільно-політичної думки, побудована на визнанні пріоритетності політичних і економічних прав особи в рамках, обмежених діяльністю законів, які розуміються як узагальнення природніх прав і свобод нормальних цивілізованих людей. Європейський лібералізм може справедливо пишатися своїм минулим та вважати, що західні демократії багато чим завдячують саме йому. Але саме через те, що ліберали розвинули основи свого вчення, не розширивши соціальної бази підтримки, зараз їх виборча сила дуже послабилась, хоча філософія лібералізму ще й досі пронизує інститути і програми навіть їх конкурентів.  Лібералізм можна розглядати в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні під лібералізмом розуміють ідеї індивідуалізму і конституційного консенсусу, який сповідують більшість політичних партій в державах Євросоюзу і США та багатьох інших ліберальних демократіях. У вузькому розумінні - це ідеологічна доктрина, якої притримується багато демократичних партій, на відміну від консервативних (християнсько-демократичних) і соціалістичних партій. Є ще середнє значення цього терміна. Воно поширене в США, де людей, що належать до лівого крила двох основних партій часто називають лібералами, очікуючи від них прихильного ставлення до інтернаціоналізму, громадянських прав, збільшення втручання уряду і витрат на соціальні потреби. У цьому значенні воно виступає синонімом вільнодумства. У розвитку лібералізму виділяють три етапи – класичний лібералізм (XVIII – XIX cт.), модернізований або перехідний лібералізм кінця ХІХ поч. ХХ ст. і сучасний соціальний лібералізм (неолібералізм). Перший етап характеризується введенням ідеї конституційної держави, заснованої на індивідуальних правах. Яскравий приклад цього - конституція США. Вона включає такі ідеї, як правління на основі згоди тих, ким правлять, правління як влада законів, а не людей та конституційні гарантії індивідуальних прав. Все це є проявом отриманої американськими колоніями спадщини британської парламентської конституційної традиції і поглядів “батьків засновників” американської конституційної системи, які посилалися на Локка і на трактування британської конституції Монтеск’є (розподіл влади). У другій фазі ліберальні філософи XIX ст., такі, як Бентам і Мілль розвинули демократичні ідеї попередніх поколінь. Були прийняті капіталістичні доктрини вільної торгівлі і прагнення до мінімального втручання держави на основі праць  Смітта і Рікардо. В Англії і в інших країнах Європи лібералів розглядали як частину нової модернізованої промислової еліти на противагу консервативнішим, якщо не “феодальним” землевласникам-джентрі. У ХІХ ст. в Європі і в Америці все більшого поширення набирають ліберальні ідеї необхідності проведення політичної реформи і впровадження загального виборчого права. У цей період формуються важливі інституційні положення лібералізму, які отримали назву системи конституціоналізму і стали основою практичної ліберальної політики. До їх числа відносять обмеження діяльності законодавців лише строго регламентованою процедурою законотворчості, встановлення її меж з метою недопущення зазіхань на основні права та свободи громадян, правові механізми забезпечення відповідності процедури законодавства системі верховенства і правління закону. Третя фаза розвитку лібералізму в сфері філософії позначена творчістю англійських ідеалістів. Основна їх ідея полягає в тому, що держава існує для того, щоб гарантувати систему прав, яка дозволить індивідам досягти морального розвитку. За словами Гріна “Держава гарантує права індивідів. Це форма якої набуває суспільство, щоб зберігати їх. Тільки володіючи правами можна реалізувати право індивіда робити щось корисне для загальної справи”. Але вони повинні реалізовуватися так, щоб не перешкоджати реалізації прав інших. Держава не може безпосередньо втручатися в громадянський рух, але повинна займатися усуненням перешкод для його формування. Грін схвалює втручання держави для забезпечення розумного рівня охорони здоров’я, “житлових умов” і можливості використання права на власність. Хобнаус стверджує, що “повна свобода вимагає повної рівності і що податкова політика повинна враховувати зароблений і незароблений прибуток і отриманий та успадкований капітал”. Основними постулатами, на яких ґрунтується ідеологія лібералізму, є уявлення про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів, а також визнання необхідності нормативного їх регулювання. Головною характеристикою ідеології лібералізму вважається ідея прогресивного розвитку шляхом реформ (чим вона і відрізняється від ідеології консерватизму). Ліберали розглядають розвиток як поступову еволюцію різних форм людської спільноти, починаючи від вільної особистості - до ідеї громадянського суспільства. Незважаючи на одностайність в загальних принципах, самі ліберали мали різні погляди на методи, сфери та темпи реформ. Існували консервативні ліберали, чиєю метою був лише захист інтересів буржуазії, радикальні ліберали, ворожі до всіх форм монархії, які виділялися з республіканських рухів у Франції та Італії, антиклерикальні ліберали. Будучи об'єднаним в одній політичній формації чи розділеними на декілька партій з різними назвами, ліберальний рух завжди був послаблений за рахунок внутрішньої напруги та консерватизму.

 

Ліберальне товариство реєстрації виборців. Політична організація у Великобританії, поява якої знаменує перехід до масових партій. Створена в 1861 р. з ініціативи лідера Ліберальної партії Великобританії Чемберлена з метою керівництва діяльністю місцевих виборчих комітетів. У 1877 р. створюється Національна Ліберальна федерація, яка має на меті стати справжньою загально-національною політичною організацією, що впливає на діяльність парламентської фракції.

 

Ліберальний Інтернаціонал. Міжнародне об’єднання ліберальних партій. Заснований у 1947 р. 19 партіями-засновниками, які прийняли “Маніфест лібералів”. Пізніше до нього приєдналося ще 13 партій, а також ряд партій країн Східної Європи. Ліберальні партії мають також серйозне представництво у Європарламенті.

 

Ліберальні партії. Партії, ідеологічною основою яких є лібералізм. Поняття “ліберал” вперше з'явилося в Іспанії на початку ХІХ ст. У 1810 р. там же виникла перша партія з назвою “ліберальна”, в програмі якої було старанно  скопійовано англійський конституціоналізм. У другій половині ХІХ ст. віги заснували Ліберальну партію Сполученого Королівства, яка була достатньо потужною. У 1846 р. була заснована бельгійська ліберальна партія. У Франції ліберали стали впливовішими під час Липневої монархії та Третьої Республіки. В Італії ліберали відіграли вирішальну роль у побудові об'єднаної Італійської держави. Організації, що виникли пізніше, а особливо після Другої світової війни, формуються, зазвичай, в результаті від’єднання груп лідерів та прихильників від інших партій. Час їх найбільшого піднесення – 1-ша пол. ХХ ст., коли вони домінували однаково як в національних парламентах, так і в коаліційних переговорах. На початку ХХ ст. вони відіграли істотну роль в поширенні демократичних засад політичної системи і власне на хвилі цього процесу досягнули статусу правлячих партій. Згодом вони формували демократичну політичну (але не соціальну) опозицію консервативним партіям. Після запровадження загального виборчого права жодна з ліберальних партій не спромоглася стати масовою. Власне з цього часу триває повільний процес політичної маргіналізації тих угруповань. Витісненили їх соціал-демократичні партії, які сформулювали чіткішу альтернативу правим консерваторам. Після 1945 р. серед ліберальних партій з’явилися дві основні течії, які стосуються визначення програмної самоідентичності – правий лібералізм та лівоцентристський лібералізм. Виборча підтримка для сім’ї тих партій характеризується поміркованою тенденцією (з 10% в 50-х рр. до 12.6% в 90-х рр.). Їх слід відносити до малих партій, хіба лише з певними винятками (Швейцарія, Голландія, Бельгія). Як на партійну сім’ю, яка відзначається відносно низьким ступенем виборчої підтримки, володіють вони значним потенціалом керівництва, що стосується особливо тих держав, в яких існує “два з половиною” та багатопартійна форма партійної системи. Не мають вони ініціативного характеру, лише доповнюючий. Партія вільних демократів в Німеччині належить до категорії малих третіх партій, що впливає на їх управлінську здатність (потенціал керівництва). Такого характеру не мають данські ліберали, де в центрі партійної системи фактично існують три угруповання, які належать до цієї сім’ї. Зазвичай ліберали пересуваються направо і входять до коаліції з консерваторами. Радикальні ж ліберали - наліво, що в цілому слід вважати пропозицією соціалістам. Це вказує це на рухливий характер даних партій. Ліберальні партії можуть похвалитись відносно високим відсотком індексу урядової участі (0.42), що означає, що вони брали участь в половині коаліційних кабінетів, які формувалися в 12 державах Західної Європи. Величина цього індексу була найвищою в Швейцарії (1.0), Німеччині (0.88), Голландії (0.7) та Італії (0.6) Величина ж індексу відповідальності була на дуже низькому рівні - середня 0.05 (хоча Швейцарія та Данія становили винятки). Серед 120 кабінетів з участю ліберальних партій (включаючи швейцарські коаліції) лише 3 мали однопартійний характер, характер меншості - 2 (в Данії та в Швеції – 1). У решті держав устабілізувались певні коаліційні схеми за участю ліберальних партій. У Бельгії ліберальні партії входять у коаліції з християнськими демократами (10 з 14) або з соціал-демократами (5). У Данії домінує коаліція, яка спирається на співпрацю лібералів з консерваторами (9 з 15), чи соціал-демократами (6). У першому випадку доповнюючим угрупованням виступає, зазвичай, ліберальна партія, у другому ж - Валонський Союз. У Фінляндії Ліберальна народна партія брала участь в лівоцентристських коаліціях (8 з 16), центристських (5) чи правоцентристських (3). У Голландії домінує одна з двох коаліційних систем: з християнськими партіями (9 з 15) чи велика коаліція, що охоплює цілий простір конкуренції (5). У Норвегії та Швеції ліберали, як правило є учасниками правоцентристських коаліцій (6 з 9). В Італії 20 коаліційних кабінетів за участю Італійської ліберальної партії мали статус лівоцентристських (т.зв. pentapartita), а 12 - правоцентристських. Віссю кожної коаліції була християнська партія. Зараз ліберальні партії в Європі роздроблені або послаблені, їх місце головного опонента правоконсервативного напряму поступово переходить до соціал-демократичних партій. Хоча в ряді країн ліберальні партії є правлячими або входять до складу урядових коаліцій.  У середовищі сучасних ліберальних партій дослідники виділяють два домінуючі напрями: 1) “правий лібералізм”, який передбачає вимоги максимального обмеження впливу держави на економіку, підтримку розвитку приватного підприємництва та гарантування прав і свобод індивідів. Він характерний для ліберальних партій Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччини та Швейцарії, 2) “лівоцентристський лібералізм”, що обстоює ідеї соціальної справедливості й егалітаризму, притаманний ліберальним партіям Данії, Норвегії, Швеції та Сполученого Королівства. До найбільших сучасних партій належать ліберали Італії та Бельгії.

 

Ліберально-демократична теорія політичних партій ХХ ст. Ліберальні погляди багатьох учених сприяли тому, що з визнанням партій як конституційних органів відбувся повний розрив із всякого роду антипартійністю і почався якісно новий етап – інституалізації політичних партій, нормативної регламентації їх діяльності на законодавчому рівні, що супроводжувалося їх легітимацією, і на рівні політико-правової теорії. При цьому при розгляді місця і ролі політичних партій в політичній теорії намітилося кілька різних підходів. Англо-американська традиція вивчення політичних партій, основа якої була закладена такими авторитетними теоретиками, як Вудберн, Форд, Берджес, Лоуел, Кроулі, Вільсон, Гуднау та ін., основною проблемою вважає проблему ролі партій при трансформації “волі народу” і конкретні дії уряду, місця і ролі політичних партій в системі демократичного правління. Окрема увага приділялась взаємозв’язку партійної системи зі стабільністю режиму. Незважаючи на існуючі відмінності в підходах до оцінки політичних партій представниками англо-американської школи, вони всі практично сходилися в однаковій оцінці двох моментів: 1) переважна більшість теоретиків відкрито визнавала важливу роль і функції партій в американській чи британській політичній системах, заснованих на біпартизмі, який вони вважали оптимальним взірцем, що демонструє більшу стабільність, ніж багатопартійні системи, 2) одночасно велика група авторів сходилась у своїх поглядах на тому, що існуючі партії незадовільно виконують покладені на них завдання і що їх роль у суспільному та державному житті ще далека від свого ідеалу. У залежності від різного розуміння ученими особливостей партій і їх ролі в суспільно-політичному та державному житті, вони можуть бути поділені на дві групи. До першої групи слід віднести тих авторів, які, незважаючи на існуючі недоліки політичних партій, відносили їх все ж таки до необхідних органів демократичної системи - Форда, Гуднау, Лоуелла. До другої групи відносять тих авторів, які вважали, що партії заважають розвитку демократії, роблять неефективним функціонування інститутів державно-політичного механізму  Кроулі, Беджгота, Вудберна. Всередині кожної з виділених груп можлива і навіть необхідна додаткова, більш детальна, диференціація. Наприклад, з точки зору вирішення питання про основні функції, які виконують партії в політичній системі, можна уточнити: у Вільсона – це контроль за урядом і організація дебатів в законодавчому органі, у Лоуелла – вираження і збалансування “народної волі”, її трансформація в урядову політику, у Брайса – мобілізація урядового механізму на вирішення суспільних завдань, у Форда - вираження громадської думки у формі політичної участі, контроль за відповідальністю уряду, досягнення згоди між різними групами інтересів, у Гуднау – забезпечення відповідальності уряду перед народом, координація діяльності виконавчої та законодавчої влади. Особливістю їх поглядів є та, що всі вони сходяться на тому, що для визначення політичних партій недостатньо лише формально-нормативного підходу, адже політичні партії є найменш формалізованими структурами в державно-політичній системі. Характерною рисою американської школи партійної теорії є її більша практична спрямованість порівняно з філософським підходом європейської школи. Іншою характерною особливістю авторів цього періоду є беззастережне визнання політичних партій на рівні функціонування виконавчої влади. У їх працях знаходимо окремі ще поки-що недостатньо розгорнуті визначення внутрішньої організації, структури і характеру внутрішньо- і міжпартійних звязків. Романо-германські автори дослідження політичних партій, такі, як Дюпре, Острогорський, Моска, Паретто, Міхельс, Вебер та інші, на відміну від англо-саксонських, довгий час розвивали свої наукові погляди в рамках загальної полеміки про державу та співвідношення між суспільством та державою. Це в першу чергу зумовлене специфікою формування самих партій в Америці, Англії та континентальній Європі.

 

Лібертаризм. Один із різновидів консерватизму.  Відзначається крайньою прихильністю до ідей необмеженої свободи індивіда. Ідеологами цього напрямку виступили Гаєк, Роулс і Позік. Вони визнавали пріоритет індивідуалізму над колективізмом, трактували колективізм як шлях у рабство, виступали за перегляд основ суспільного договору з метою забезпечення природних прав індивіда, проти втручання держави в економічну сферу, вважали державу загального добробуту варіантом соціалізму. Лібертаристи розробили дуже сильну доктрину особистих прав, зокрема прав індивідів на набуття власності й володіння нею. Їхня концепція прав власності і свободи договору виключає право на добробут, оскільки, з їх точки зору, претензії на це право вимагають примусової праці одних на користь інших. Крім того, лібертаристи вважають, що найбільш бажаною суспільною системою є нічим не стримувана капіталістична система. Люди, вільні від державного примусу, скоріш за все прийдуть саме до такої економічної системи, тож найкраще, якщо вони так і зроблять. Виділяють дві основні течії лібертаризму – анархізм та мінархізм. Представники першої дотримуються того погляду, що жодна держава не є легітимною. Представники другої вважають, що держава може відповідним чином залучатися до справи наведення порядку, нагляду за дотриманням договорів і забезпеченням національної безпеки – і тільки. Для виконання двох перших із цих законних функцій держави існує система цивільних і кримінальних судів. На думку більшості мінархістів, до кола цих функцій не варто включати право оподатковувати, ба навіть просто збирати гроші для виконання вищенаведених функцій. Анархісти вважають, що така держава на зразок “нічного сторожа” заширока; на їхню думку, всі функції, що їх мінархісти приписують державі, повинні виконувати приватні органи захисту. А дехто з лібертаристів-анархістів робить наступний крок і повністю відкидає застосування сили, навіть з метою самозахисту. Однак, позиції крайнього індивідуалізму XIX ст. (з його лозунгом “кожний за себе”) сьогодні мало кого приваблюють, а тому не здобули серйозної політичної підтримки і розвитку.

 

Лівизм (трипартійність зразка 1900 року). Термін запропонований Дюверже. Характеризує один із способів утворення трипартійної системи. Звичайним є такий випадок, коли реформістські чи революційні партії стають консервативними, коли реформи чи революції, за які вони боролися, вже здійснені. Тоді їхні погляди змінюються з лівих на праві, залишаючи місце для виникнення нової партії лівої орієнтації, яка проходить таку ж еволюцію. Таким чином, через двадцять чи тридцять років ліві одного періоду стають правими наступного періоду. До цього постійного руху Дюверже застосовує термін лівизм.

 

Лівий екстремізм. Один із різновидів політичного екстремізму. Лівий екстремізм заснований на ідеях революційності, анархізму і оголошує себе найпослідовнішим виразником і захисником трудящих, всіх знедолених і бідих. Об’єктом їх критики виступає соціальна нерівність, експлуатація, бюрократизація тощо. Вони готові застосувати будь-які методи (в тому числі й збройні) для їх ліквідації. До політичних угруповань лівого екстремізму відносять “Фракцію Червоної Армії” в Німеччині, “Червоні бригади” в Італії, “Сендеро луміносо” в Перу, “Революційну армію” в США, “Червону Армію” в Японії, полпотівців у Камбоджі. Див. Правий екстремізм.

 

Лівий тероризм. Сучасний лівий тероризм (інакше ще його називають революційний, “червоний”) ідеологічно орієнтований на різноманітні ліві доктрини (марксизм, ленінізм, троцкізм, анархізм, маоїзм тощо). Зародився він у 60-х рр. в Латинській Америці. Першими серед лівацьких терористичних угруповань були уругвайська “Тупомарос”, венесуельські МІР і ФАЛН. Своєрідним імпульсом для розвитку лівого тероризму стала кубинська революція, студентські виступи 1968 р. в Європі, “культурна революція” в Китаї. У Західній Європі особливою активністю відзначалися німецька “Фракція Червоної армії” та “Червоні бригади” в Італії. У лавах останньої нараховувалося до 5 тис. бойовиків. Однак у зв’язку із дискредитацією ідеї соціалізму і марксизму-ленінізму спостерігається занепад лівотерористичного руху в Європі та Японії. Більш живучим він виявився у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та в Латинській Америці. До числа найактивніших сучасних лівотерористичних угруповань належать перуанські організації “Сендеро луміносо”(“Світлий шлях”), “Революційний рух імені Тупака Амару”, грецькі – “Революційна організація 17 листопада”, “Революційна народна боротьба - ELA”, турецька – “Революційне народне визволення”. Значно пожвавились також маоїстські організації в Непалі, Тайланді та інших азійських країнах. Див. Тероризм.

 

Ліві. Характеристика тих політичних сил в суспільстві, які вважаються прихильниками політичних, економічних і соціальних змін. Лівих переважно пов’язують з республіканізмом, антиклерикалізмом і захистом інтересів робітників та селян. Для характеристики лівих соціалістичного спрямування застосовують потрійне розмежування між марксизмом, демократичним соціалізмом та соціал-демократією. Марксизм визнає історичний матеріалізм і, як наслідок, обмеженість політичних змін усередині капіталістичного суспільства; демократичний соціалізм поділяє притаманну марксизму віру в першорядну важливість передання засобів виробництва в суспільну власність, але при цьому додає, що цю зміну можна здійснити демократичним шляхом; соціал-демократія поділяє властиву демократичним соціалістам відданість демократії, але відкидає примат суспільної власності, що є основоположним як для марксистів, так і для демократичних соціалістів, і визнає соціалізм переважно з огляду на перерозподіл і встановлення більшої рівності в контексті змішаної економіки.

 

Ліві комуністи. Фракційна група в РКП(б), яка утворилася на початку 1918 р. Ліві комуністи виступали проти укладення Брестського миру, вважаючи недопустимим укладення будь-яких угод з імперіалізмом. Вони відстоювали тезу про необхідність “підштовхування” революції в світі шляхом “революційної війни”. У внутрішній політиці виступали проти використання державного капіталізму, колишніх буржуазних фахівців, наполягали на відміні грошей і банківської системи стверджуючи, що збереження всього цього приведе до переродження соціалізму. На VII з’їзді партії Ленін різко критикував лівих комуністів. Влітку 1918 р. вони відкрито визнали свої помилки.

 

Ліві некомуністичні партії. Політичні партії програмна еволюція яких бере свій початок в 90-х рр. від малих партій з сім’ї комуністичних партій (наприклад Шведська партія лівиці, голландська компартія). Належать до сім’ї ліво-лібертіальних партій.

 

Ліві партії. Партії, які на ліво-правій шкалі політичних цінностей займають ліву позицію. У європейській класифікації до числа цих партій відносять комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, лейбористські партії. Розрізняють ліворадикальні (ультраліві) партії та лівоцентристські партії.

 

Ліві соціалісти. Найактивніша частина членів партій, які входять до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. До них належать деякі соціал-демократичні та лейбористські партії. За своїм соціальним складом це насамперед студентська та учнівська молодь, частина інтелігенції, активісти профспілкового руху. У ряді партій ліві соціалісти контролювали цілі організації, наприклад “Молоді соціалісти” в СДПН, “СЕРЕС” у Французькій соціалістичній партії, “Трибюн” у Лейбористській партії Великобританії. В ідеологічних питаннях ліві соціалісти займають критичну позицію стосовно капіталізму, виступають проти правої загрози. Вдаються до різних форм масової боротьби (страйки, маніфестації). Ліві соціалісти - активні учасники антивоєнного руху. Серед лівих соціалістів немало й таких, які упереджено ставляться до комуністичного руху та так званого реального соціалізму.

 

Ліво-лібертіальні партії. Сім’я політичних партій, яка об’єднує три категорії партій: малі ліві(ліво-соціалістичні) партії, екологічні партії (партії зелених), некомуністичні ліві партії. Можна виділити принаймні три риси системного характеру, що визначають самоідентичність даної сім’ї ліво-лібертіальних партій: 1) У їх програмах наголошується на рівності прав, у тому числі й політичних, особливо на охороні прав меншин, боротьбі за охорону навколишнього середовища, всезагальне роззброєння, солідарності з Третім Світом, егалітаризмі. Ці партії ці пропонують електоратові т.зв. альтернативний стиль життя, який заснований на ідеалі боротьби за якість соціального життя, найповнішим виразом якого є прагнення до розширення ринку громадянської участі. Дані угруповання намагаються нав’язати політиці ХХ ст. перелік ліберальних цінностей, заснованих на постулаті індивідуалізму, самореалізації і соціальної підприємливості чи реальної політичної участі. Їх програми становлять лівий виклик для традиційного соціал-демократичного консенсусу і стилю управління політикою, заснованого на економічній безпеці, розвиненому державному апараті. 2) Процес інституалізації партії спирається на пріоритет участі, що знаходить свій вираз у процесі децентралізації їх внутрішньої структури, забезпеченні територіальним структурам значного рівня автономії, створенні своєрідної федеральної організаційної структури, яка надає можливість масам членів та симпатиків здійснювати вплив на формування політики. Власне екологічні партії, а також в певному сенсі ліво-соціалістичні партії можна окреслити як партії зовнішнього походження (за класифікацією Дюверже), сформовані на підставі масових соціально-політичних рухів. На початковій фазі вони мали характер політичного виклику коли трактували свою програму як альтернативу загальноприйнятій політичній грі. З часом набрали вони характеру партій масової мобілізації, борючись за включення постматеріальних цінностей в рамки прийнятого суспільного консенсусу. 3) Ці партії адресують свій виборчий виклик до встановленого сегменту електорату. Це насамперед молодь, що належить до т.зв. нового середнього класу. Живе в великих міських агломераціях, освічена, сповідує постматеріальні цінності та ідентифікується з лівою орієнтацією. Партії, що належать до цієї сім’ї, є лівими, насамперед тому, що залишаючись в опозиції до пануючої ринкової ортодоксії, яка диктує необхідність реалізації економічних цілей та лібералізму, який відкидає централізовану, бюрократичну модель держави добробуту, як частину післявоєнного соціал-демократичного консенсусу, котрий не визнає автономії одиниці перед державою, обмежує її партисіпітарні амбіції й унеможливлює виникнення та функціонування об’єднань громадян.

 

Ліво-права шкала. Лінійне розташування політичних сил у просторі в залежності від їх ставлення до базових (ліво-правих) політичних ціностей. Основні ідеології Дюверже розглядав як точки на ліво-правій шкалі політичних цінностей.

 

Ліворадикальні (ультраліві) партії. Крайньо ліві партії. У європейській традиції до них належать комуністи, троцькісти, маоїсти, а також такі угруповання, як “Фракція Червоної армії” в Німеччині, “Червоні бригади” в Італії, “Сантендеро луміносо” в Перу, полпотівці в Камбоджі.

 

Ліво–соціалістичні партії (малі ліві). Виникли у 70-х рр. ХХ ст. Переважно були це партії, що вийшли зі складу соціал-демократичних (Союз лівих соціал-демократів у Фінляндії, Італійська соціал-демократична партія, соціалістична партія в Норвегії) чи комуністичних партій (Соціалістична народна партія в Данії) або мали змішаний родовід (Об’єднана соціалістична партія Франції). Загалом даний тип партій вважається скандинавським феноменом, хоча є вони також і у Франції та Італії. Однак лише скандинавських країнах в досягнули політичної самостійності.

 

Лівоцентристський лібералізм. Одна з течій лібералізму, прихильники якої (на відміну від правого лібералізму) наголошують на соціальній політичній орієнтації, що спирається на ідеї соціальної справедливості та егалітаризму. До цієї групи партій належать “старі” ліберальні партії, такі, як Народно-ліберальна партія Фінляндії, Ліберальна партія Норвегії, Народна партія Швеції, Ліберальна партія Великобританії, а також “молоді” партії, як наприклад Демократи-66 в Голландії, Радикальні ліберали в Данії, Італійська республіканська партія. У програмах цих партій можна також знайти багато положень характерних для т.зв. нової політики. Лівоцентристський лібералізм з’являється в основному в тих державах, де існують відносно сильні консервативні партії (або інші праві), які відстоюють ринкову ортодоксію.

 

Лівоцентристські партії (партії лівого центру). Політичні партії, які на ліво-правій шкалі політичних цінностей займають проміжну позицію між ліворадикальними та центристськими політичними об’єднаннями. У європейській класифікації до числа таких партій належать соціал-демократи, лейбористи.

 

Ліквідаторство. Права течія в РСДРП, яка виникла в роки контрреволюції в Росії у 1905-1907 рр. Деморалізовані поразкою революції ліквідатори проповідували в масах ідеологію капітуляції перед царизмом, закликали робітничий клас до примирення з буржуазією, добивалися ліквідації (звідки і їх назва) партії революційного марксизму і припинення її нелегальної діяльності. На VI (Празькій) Всеросійській конференції РСДРП (1912) меншовики-ліквідатори за наполяганням Леніна були виключені з лав РСДРП. Натомість Ленін розробив тактику роботи партії в умовах революційної кризи, яка поєднувала як легальні, так і нелегальні методи діяльності.

 

Лінії суспільного розмежування. Див. Соціополітичні поділи.

 

Лінча суд. Самосуд, незаконна розправа над чорношкірими та прогресивно налаштованими політичними лідерами. Термін ввійшов у вжиток у XVIII ст. й походить від імені полковника-расиста Лінча, який відзначався особливою жорстокістю стосовно негрів США. З ХХ ст. лінчування набуває політичного характеру і головно стосується розправи над політичними опонентами. Суд лінча є в арсеналі методів боротьби крайньо правих, профашистських, расистських організацій.

 

Лобі (від англ. lobby – кулуари). Цим терміном з 1864 р. почали позначати купівлю голосів за гроші в коридорах конгресу США. Представники фінансових, промислових корпорацій, військових структур, окремих соціальних і національних верств населення, які прагнуть впливати на законодавчі органи чи окремих їх членів, на державних чиновників з метою прийняття або відхилення тих чи інших рішень в інтересах того, кого вони представляють. Звичайно лобістська діяльність має неформальний характер, однак, щоб запобігти пов’язаним з нею зловживанням (шантаж, підкуп) в ряді країн їй надано легального, законодавчо регламентованого характеру і вона існує у вигляді лобістських агентств та контор при законодавчих чи виконавчих органах. Перша спроба регулювання діяльності лобістів здійснена 1890 р. Конгресом штату Массачусетс у США. У 1946 р. на федеральному рівні в США прийнято закон, який передбачав: обов’язкову реєстрацію кожного лобіста як офіційного представника певної групи інтересів, надання кожним лобістом вичерпних даних про свою діяльність у тому числі інформації про розміри доходів, представлення щоквартальних звітів про лобістську діяльність, різноманітні форми покарань у випадку порушення закону, в тому числі й кримінальну. У 1989 р. конгрес США прийняв новий закон про лобістську діяльність. Сьогодні лобізм перетворився у невід’ємну складову частину політичного механізму.

 

Лозунг (від нім. Losung). Заклик, який у стислій формі виражає основну ідею, завдання, вимогу, принцип.

 

Локаут (від англ. lock-out – буквально закривати двері). Одна з форм боротьби роботодавців з найманими робітниками, яка виражається у закритті підприємств і масовому звільненні працюючих. Локаут застосовується як форма тиску на робітників з метою змусити їх відмовитися від страйку чи виставлених ними вимог. Доволі часто робітники на оголошення локауту відповідають відмовою залишити підприємство і демонстративно продовжують працювати.

 

Лоялісти. Назва колоністів Північної Америки, які у XVIII ст. виступали проти відділення північноамериканських колоній від Великобританії.

 

Лояльність (від фр. loyal – відданий, чесний). Вірнопідданість, суспільне визнання, ставлення до партії рядових членів суспільства. На ранніх етапах історичного розвитку ставлення до політичних партій було крайньо негативним. Для роялістських торі партії були винахідливими і непатріотичними. Медісон відчував, що фракції будуть такими шкідливими для державного устрою, що потрібно буде створити федеральний уряд, вільний від їхнього впливу. Острогорський вважав партію тріумфом приватного інтересу над громадянським. Міхельс називав партії отрутою демократії. Слово “партія” інколи розглядають в негативному значенні, мотивуючи це тим, що особи, які об'єднуються для виявлення волі народу, часто використовують надану їм владу у своїх цілях. Особливо негативне ставлення до партій відзначається в кінці ХІХ ст., коли партії розглядались як угруповання, які зовсім не виражали інтересів більшості, а лише роз'єднували народ, відчужували громадян від політики. Вони були своєрідним символом занепаду політичного життя, загрозою громадянської війни. Слова “фракція”, “партія” розглядались як синоніми до слова “битва”. Однак, незважаючи на все це, в останні роки ХІХ ст. в країнах Європи дійшли висновку, що існування політичних партій, громадських організацій, рухів та інших форм громадської самодіяльності є необхідною умовою демократизації суспільства.

 

Лукач Дьордь (1885-1971). Угорський філософ і літературний критик, представник неомарксизму. Син багатого банкіра. Навчався в Будапештському та Берлінському університетах. У 1913-1914 рр. вчився у Гейдельберзі у Вебера. Попри свою відразу до буржуазної культури, він відійшов від грубого матеріалізму ортодоксального марксизму і співчуваючи російській революції несподівано вступає до лав Комуністичної партії Угорщини. У 1919 р. стає міністром освіти Угорської Соціалістичної Республіки. Після падіння республіки Лукач емігрував до Відня, де написав багато теоретичних праць, які в 1923 р. були опубліковані в збірці під назвою “Історія і класова свідомість”. У ній він з позицій геґельянства піддає критиці ортодоксальний марксизм і наголошує на творчій стороні раннього марксизму. Ця праця заклала основи для відродження марксистської філософії. Досить дивно, що книга викликала гнів більшовиків, які офіційно засудили її на V з’їзді Комінтерну у 1924 р. Перебуваючи на засланні в сталінській Росії, у 1933 р. він публічно відмовляється від деяких своїх основних положень. У післясталінські часи Лукач періодично зрікався цих публічних відречень або змінював їх суть, що й спричинилося до деякої плутанини стосовно того, що ж є його справжнім переконанням. Та в будь-якому разі “Історія і класова свідомість” залишається найглибшою та найавторитетнішою працею Лукача, яка заклала основи філософії неомарксизму.

 

Люксембург Роза (1871-1919). Польська марксистка та революціонерка. Народилась у єврейській сім’ї, що належала до середнього класу. Через активну політичну діяльність  змушена була втікати з Польщі. Вивчала політекономію в Цюриху, де написала докторську дисертацію про індустріальний розвиток Польщі. 1898 р. переїхала до Німеччини, де й померла у 1919 р. Від 1894 р. вона стала одним з провідних лідерів, а також головним теоретиком польської соціал-демократії. У Німеччині її знали як найвидатнішого представника лівих у соціал-демокртичній партії Німеччини. Майже всі роки Першої світової війни Люксембург просиділа в тюрмі, де опинилася через свою антивоєнну діяльність. Її звільнили наприкінці 1918 р. під час революції в Німеччині. Була жорстоко закатована контрреволюційними офіцерами. У своїй праці “Соціальна реформа чи революція”(1899) вона заперечує думку про те, що соціалізм можна побудувати поступово в рамках капіталізму за допомогою проведення низки послідовних соціальних реформ. Хоч якими б необхідними й бажаними не були такі реформи, вона наполягала на тому, що пролетаріат повинен завоювати політичну владу революційним шляхом. У своєму головному трактаті “Нагромадження капіталу”(1913) Люксембург обґрунтовує тезу про неминучість краху капіталізму. Суперечності та кризу капіталістичної економіки не можна пом’якшити ніякими реформами; економічний крах системи є неминучим. У найцікавішій та найбільш оригінальній із своїх праць – “Масовий страйк, партія і профспілки”(1906) – Люксембург більш детально викладає свої погляди на пролетарську революцію. Широка хвиля страйків і демонстрацій, мітингів і маршів; зелене світло стихійній ініціативі робітничих мас, їх власним зусиллям і досвіду боротьби, їх пробам і помилкам; вплив і керівництво, проте не тиск і панування революційної соціалістичної партії; злиття воєдино економічної і політичної боротьби, яка є повсякчасною турботою робітників, що плекають далекосяжні революційні плани – це школа і сама сутність соціалістичної демократії. Саме з огляду на це положення у праці “Організаційні питання російської соціал-демократії”(1904) вона критикувала Леніна за намагання створити надто обмежену і жорстко цетралізовану партію-авангард; саме вона у праці “Російська революція”(1918) ще раз піддала критиці Леніна за обмеження радянської демократії.

 

Люмпен-пролетаріат (від нім. Lumpen – лахміття). Декласовані верстви суспільства (бродяги, злодії, бездомні, повії). Люмпен-пролетаріат рекрутується переважно з середовища дрібної буржуазії і разом з нею становить соціальну базу анархістських, антисоціальних рухів.

 

М

 

Магічна формула. Один з різновидів системи кооперації партій, яка застосовується у Швейцарії при формуванні урядової коаліції. Швейцарський парламент складається з двох палат (бікамеральний), а виконавча влада належить Федеральній Раді, яка складається з 7 чоловік та індивідуально обирається на весь час каденції парламенту (на 4 роки). Федеральна Рада підпорядкована парламенту, але   вона не може, з її членів бути відкликана достроково, як і будь-хто з її членів. Таким чином весь парламент є в опозиції до уряду. Такий порядок, формування виконавчої влади у Швейцарії зумовлений існуючою тут референдумкратією і необхідністю консолідації політичних сил для досягнення успіху на референдумі. Склад Федеральної Ради повинен відповідати таким вимогам: всі члени Ради повинні походити з різних кантонів, Рада повинна представляти основні політичні партії держави (крім комуністів). Такий порядок формування виконавчої влади називається магічною формулою.

 

Мажоритарна виборча система (від фр. majorite – більшість). Різновид виборчої системи більшості, яка передбачає такий порядок підбивання підсумків голосування, згідно з яким обраним вважається кандидат або партійний список, який набрав абсолютну (50% плюс один голос) або відносну (хоча б на один голос більше, ніж конкуренти) більшість голосів. Її недоліком є те, що тут голоси тих, що голосували за меншість, є цілком втраченими. 51 відсоток голосів тут дає можливість контролювати 100 відсотків влади. Перевагою ж мажоритарної системи вважають її здатність створити міцну й стабільну владу. Така виборча система діє в США, Великобританії, Індії, Мексиці та інших країнах.

 

Мажоритарна модель демократії. Див. Вестмінстерська модель демократії.

 

Макіавелізм. У політичному лексиконі - поняття, що позначає такий стиль політики, яка користується правилом: для досягнення цілі всі засоби є придатними; ціль виправдовує засоби. Походить від прізвища італійського політичного мислителя Макіавеллі, який у праці “Державець” (1513), розглядаючи проблему політики і моралі, дотримувався домінування державних інтересів над громадськими. “Державець,- писав він,- якщо хоче зберегти владу, повинен набратися вміння відступати від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби”. Термін “макіавелізм” вживається для позначення неморальної, безпринципної політики. ”Абсолютний макіавелізм, - писав Марітен,- перетворює політику в мистецтво завдавати нещастя людям”.

 

Маккартизм. Крайньо реакційна політична течія у США в 50-х рр. ХХ ст., яка виступала за посилення політики “холодної війни”, прийняття антидемократичного та антиробітничого законодавства. Свою назву рух отримав від прізвища сенатора Маккарті, який очолював комісію з розслідування антиамериканської діяльності. Маккартизм вживається для позначення реакційної внутрішньої політики.

 

Мала коаліція. Див. Велика коаліція.

 

Малі ліві партії. Див. Ліво–соціалістичні партії.

 

Малі партії. Класифікація партій на основі рівня їх виборчої підтримки чи відсотка контрольованих партією мандатів у парламенті. Вони можуть брати участь у виборах, становити частину партійної системи, однак - з різних причин - не мають можливості увійти до складу парламенту, чи, як це називає Педерсен, перейти “поріг репрезентації”. Виділяють дві групи малих партій: ті, які становлять тільки елемент політичної системи та ті, які є її співтворцями. Політичне значення останніх, без сумніву, є більшим, ніж перших, якщо вони можуть стати елементом конфігурації сил, що визначають зміст та напрямок політики держави. Проте в рамках цієї системи не всі малі партії мають однакову вагу у своєму організаційному розвитку, щоб конкурувати на найвищому рівні. У 60-х рр. досить часто вважали, що т.зв. малі партії є перехідним феноменом, який не має суттєвого політичного значення. То вже у 70-х рр., коли стабільні перед тим партійні системи почали зазнавати трансформації (розмерзання), в літературі щораз більше почали приділяти уваги новоствореним малим партіям. Це дає підстави говорити про певний мобілізаційний потенціал малих партій, які відтягають на себе увагу частини електорату і виражають його інтереси поза загальноприйнятою системою політичної конкуренції. Герцог пробує оцінити значення малих партій у ширшому контексті, заявляючи, що відсутність коаліційного потенціалу чи потенціалу шантажу (що безпосередньо стосується основ функціонування партійної системи) загалом не позбавляє їх впливу на політичну систему. Вони можуть мати власне “мобілізаційний потенціал”, який можна спостерігати у двох площинах. По-перше, малі партії беруть участь не так у політичному, скільки швидше в загальносоціальному процесі переговорів щодо норм і засад політичної гри. Вони пропонують нові ідеї чи програмні питання, які можуть дістати підтримку частини суспільства, звертаючи увагу засобів масової інформації. Як результат - зростає зацікавленість конктретною політичною партією та її виборчою платформою, наслідком чого може стати здобуття нею місць у парламенті. Деякі автори трактують малі партії як інструменти, що допомагають визначати риси та масштаби політичної культури правлячої еліти. Нова виборча пропозиція, яка отримує підтримку певних соціальних груп, автоматично стає дуже цікавою для сильних партій, які часто адаптують їх у своїх політичних програмах. У такий спосіб “матеріальна підтримка партійної конкуренції” розширюється, і не лише в традиційній системі ліві-праві. Часто ініціаторами цих перестановок стають малі партії, які дестабілізують систему, щоб в такий спосіб стабілізувати її на вищому рівні. Таким чином, з точки зору стабільних партій, нові угруповання набирають істотних переваг, хоча б лише у виборчій та соціальній площинах. По-друге, малі партії, функціонуючи поза формальною системою політичної конкуренції, діють як її своєрідний клапан, дуже чутливо реагуючи на настрої соціального протесту чи незадоволення. Тому стан істотності визначається в першу чергу виборцями. Частина електорату зовсім не повинна ідентифікуватись з однією із стабільних партій і, в результаті, втікання політики в приватну сферу, чи користуватись нестандатними проявами політичної поведінки. Партії протесту, попадаючи зі своєю програмою власне до цих соціальних груп, соціалізують їх спочатку у рамки партії, а з часом – в рамки самої політичної системи. У результаті виборча база системи розширюється, оскільки сегменти суспільства, що ігнорувалися стабільними партіями, знаходять дорогу, через малі партії, до процесу прийняття політичних рішень. То які все ж таки партії слід називати малими? Які критерії врешті при цьому слід застосовувати кількісні чи якількісні? Найістотнішою проблемою є: як належить трактувати нові категорії партій на тлі аналізу національних партійних систем та в порівняльному аналізі? У політичній літературі запропоновано кілька визначень малих партій. Маїр пропонує кількісний підхід до визначення малих партій. Він  прихильник тези, що термін “мала партія” є функцією її розміру. Говорячи про розмір партії, він керується перш за все критерієм виборчої підтримки партії. Малими він називає ті партії, які отримують від 1% до 15% голосів виборців, та беруть участь щонайменше у 3-х (не обов’язково підряд) виборчих кампаніях. Таким чином, партії визначаються як великі чи малі на підставі оцінки їхніх виборчих досягнень. Сарторі вважає, що процес визначення порогу істотності малих партій, повинен спиратися на оцінці: 1) місця, яке вона займає у системі міжпартійної конкуренції; 2) ролі, яку вона відіграє в процесі управління (формування кабінетів) чи творення опозиції; 3) впливу на зміну основ, що визначають стратегію діяльності партійної системи. Визначення категорії малих партій це процес, який базується на тезі, що сам термін “мала” закладає наявність існування партії великої (чи більшої). Сміт, пропонуючи цю відносну гіпотезу, відкидає можливість поверхневого визначення критеріїв, які визначають межі даного поняття. Мала партія може бути визнана за таку у контексті певної партійної системи, але може мати зовсім інші властивості в іншій системі партійного змагання. У його інтерпретації наголос робиться на ролі малих партій у структурно різних типах партійних систем. Однак певна оцінка значення малих партій може бути результатом виразного окреслення типу партії, з якою маємо справу у конкретному випадку. Сміт вирізняє три категорії малих партій: маргінальні, партії-петлі, відірвані партії.

 

Мандат (від лат. mandatum – доручення). Повноваження, доручення, наказ; документ, що стверджує повноваження особи, партії чи організації, які надаються внаслідок голосування за них, представляти та захищати інтереси групи, спільноти, суспільства чи їх частин, приймати від їх імені рішення. Мандат пов’язаний з делегуванням і представництвом інтересів, що одночасно визначає форму відповідальності та контролю за діяльністю особи чи партії, які отримали мандат. У сучасній політичній практиці розрізняють два основні види представницького мандату: імперативний та вільний.

 

Маніпуляція (від фр. manipulation). Система способів психологічного впливу за допомогою засобів масової інформації (газети, радіо, телебачення) на маси з метою нав’язування їм відповідних цінностей, правил поведінки, стандартів життя.

 

Маніфест (від лат. manifestus – явний, очевидний). Письмове звернення, декларація намірів політичних партій, громадських організацій, влади, в якому викладені їх політичні погляди і програми.

 

Маніфест Комуністичної партії. Перший програмний виклад ідеології марксизму. Написаний Марксом та Енгельсом за дорученням ІІ конгресу Союзу комуністів. У ньому в стислому вигляді подано основні положення марксизму і його філософської основи – діалектичного та історичного матеріалізму. Завершується Маніфест закликом: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, який згодом став лозунгом всіх комуністичних партій. Вперше Маніфест Комуністичної партії був виданий у 1848 р. в Лондоні. У 1869 р. в Женеві вийшло перше його російське видання.

 

Маніфестація (від лат. manifestatio – вияв, прояв). Публічний масовий виступ для проголошення прихильності певній ідеї, солідарності, співчуття або протесту. Здійснюється у формі зосередження прихильників, скандування лозунгів, закликів, проголошення промов, несення транспарантів та ін. Одна з найпоширеніших форм позапарламентської діяльності.

 

Мао Цзедун (1893-1976). Китайський політичний діяч і теоретик марксизму. Один із 12 засновників Комуністичної партії Китаю. У 1949 р. став главою новонародженої Народної Республіки і перебував на цій посаді до 1958 р. Певний час Мао наслідував радянську систему, а потім почав проводити експерименти в соціальній та економічній сферах, які докорінно відрізнялися від марксистських моделей. Громадський рух (1958) та Великий Стрибок (1958-1959) мали на меті мобілізувати китайців на форсований марш до комунізму. За ініціативою Мао 1958 р. друга сесія  VIII  з’їзду КПК ухвалила так званий курс “Трьох червоних прапорів”. Його суть виражав лозунг “Кілька років важкої праці – десять тисяч років щастя”. Основну роль у реалізації цих задумів мали відіграти “народні комуни”. Жодна з цих спроб не стала успішною, а остання мало не закінчилася катастрофою для країни. У 1966 р. намагаючись позбутися конкурентів у лавах вищого керівництва партії він розпочав т. зв. культурну революцію, жертвами якої стали мільйони громадян Китаю (лише в так званих “школах перевиховання” загинуло 15 млн китайців). Для досягнення основних завдань культурної революції за ініціативою Мао використовувалась діяльність спеціальних загонів хунвейбінів. Марксизм Мао був поєднанням ортодоксального сталінізму та його власних новацій. І хоча Мао проголошував пролетаріат гегемоном, він по суті став теоретиком селянської революції. У період культурної революції він висуває положення про виникнення нової буржуазії, або привілейованого класу з числа тих, хто отримав найбільшу вигоду під час перехідного періоду, і, насамкінець, вказує на КПК як на головний осередок цього нового класу, що стало виправданням численних чисток в рядах партії. З 1969 р. поступова перебудова комуністичної системи відбувається на більш традиційних засадах. Мао став одним із перших марксистів, які приділяли велику увагу військовому питанню, а особливо тактиці ведення партизанської війни. Ідея “перманентної революції” була однією з наріжних ідей маоїзму. Він вважав, що гвинтівка породжує владу. “Війни не треба боятися,- пише Мао.- Буде війна – будуть мертві. Атомна війна не страшніша, ніж великий меч. Якщо під час війни загине половина людства, це не має значення. Коли виникне атомна війна, це не так уже й погано в результаті загине капіталізм і на земній кулі запанує соціалізм. Після смерті Мао його наступники, хоч і високо шанували його як засновника держави, дедалі критичніше ставилися до його останніх діянь, визнаючи їх як помилкові.

 

Марат Жан Поль (1743–1793). Один із представників радикального крила діячів Французької буржуазної революції кінця ХVIII ст., провідник якобінців. Убитий жирондисткою Конде.

 

Маргінали (від лат. margo – край, межа). Соціальні групи, які внаслідок еволюційних чи революційних змін у суспільстві виходять за межі сталих соціальних спільнот. Цьому сприяє глибокий розкол суспільних структур, трансформація форм господарювання та укладів життя. В екстремальних ситуаціях певні групи людей виявляються на периферії існуючих суспільних зв’язків, відмежовується від системи існуючих цінностей, але часом борються за їх здобуття. Найчастіше маргінальні верстви є соціальною базою тоталітарних, екстремістських, фашистських рухів та об’єднань. Див. Маса, Натовп.

 

Маргіналізація політичних партій. Послаблення серед електорату почуття лояльності (причетності) до політичної партії (рівень ідентифікації) та процес падіння членства (рівень членства) що веде до перетворення її у маргінальну партію.

 

Маргінальні партії. У класифікації Сміта різновид малих партій. Вони знаходяться на краях (справа чи зліва) партійної системи, поза головними осередками, навколо яких відбувається міжпартійна боротьба. Це можуть бути дуже сильні виборчі партії, але з обмеженим коаліційним потенціалом та потенціалом шантажу. Взагалі вони є просто додатком до сильних правих чи лівих партій, проявляють виразну схильність (програмну чи ідеологічну) до “могутніх сусідів”, стараючись при тому зберігати свою політичну самобутність. Маргінальність малих партій є фактом як їх політичної природи - досить крайнє програмне розв’язання, яке відрізняється від головного напряму виборчої конкуренції, так і їхнього становища стосовно інших сильних партій. Прикладами маргінальних правих партій є данська Прогресивна партія та Національний Фронт у Франції. Інші партії трактують їх як гіршу категорію політичного актора. Це партії, ізольовані в межах партійної системи, хоча в обох випадках важко їм відмовити у рисах істотності (зокрема коаліційного потенціалу). Особливо це видно в ситуації данської партії. У 70-х рр. вона стала легітимним учасником парламентської конкуренції та потенційним союзником блоку консервативних партій. Хоча її поведінка у парламенті може свідчити про стабільність кабінетів (наприклад в Данії змушені вони опиратися на “змінних більшостях”, які утворюються в конкретних парламентських дебатах), а крім того данська Прогресивна партія здобула близько 16% виборчих голосів (у 1979 р. - 11%, а в 1988 - 9%), однак у подальшому вона опинилася поза процесом коаліційних переговорів. Загалом спостерігаємо падіння ролі лівих маргінальних партій (лівіших за соціал-демократичні). Деякі з них зберегли значний коаліційний потенціал (наприклад Фінське ліве угруповання, грецькі комуністи, ліві партії Швеції), брали участь або в урядових коаліціях або здійснювали парламентську підтримку урядам меншості.

 

Маркетингова стратегія партії. Тип політичної діяльності партії, спрямований на збільшення числа голосів, відданих за партію на виборах (на противагу політичній діяльності, спрямованій на збільшення числа членів партії). Застосовується кадровими та виборчими партіями при проведенні виборчої кампанії.

 

Маркс Карл (1818-1883). Німецький соціолог, історик і революціонер, чий критичний аналіз капіталістичного суспільства заклав теоретичні підвалини марксизму. Народився в сім’ї юриста. Навчався у Боннському, Берлінському університетах, у 1841 р. – захистив докторську дисертацію в Йєнському університеті. У 1842-1843 рр. редагував ліберальну “Рейнську газету”. Ставши студентом Берлінського університету, Маркс захопився популярною тоді філософією Геґеля. У ранній період своєї діяльності від ідеалістичного геґельянства студентських років Маркс дійшов до гуманістичного комунізму, що був окреслений під час його перебування 1844 року в Парижі. Уперше систематичний виклад своїх ідей він подав у праці “Економічні та філософські рукописи” (1844). У 1847 р. брав участь в організації ”Союзу справедливих”, перейменованого у ”Союз комуністів” (1848-1851). Під впливом філософії Феєрбаха він побудував свою концепцію комунізму на протиставленні капіталізму з його відчуженням праці і комуністичного суспільства, в якому люди зможуть вільно розвивати свої природні здібності в процесі кооперативного виробництва. Історична та матеріальна основа цих дещо утопічних поглядів була сформульована Марксом в ”Німецькій ідеології”(1846), основною тезою якої було: ”природа індивідів залежить від матеріальних умов, які визначають їх спосіб виробництва”. З позицій цієї матеріалістичної концепції історії загальна сума виробничих відносин – спосіб, у який люди організовують суспільне виробництво, а також знаряддя, що їх вони використовують,- складає реальний базис суспільства, на якому виростає правова й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Таким чином, спосіб, у який люди виробляють свої засоби існування – а особливо класи, утворені різними відносинами між соціальними групами та засобами виробництва,- визначає інтелектуальне, політичне і суспільне життя. З погляду матеріалістичної концепції історії також стверджується, що на певному етапі свого розвитку продуктивні сили виявляються більш розвиненими, ніж виробничі відносини, які перетворюються на пута, - тоді й починається період соціальної революції. Маркс вважав революцію “рушійною силою історії”, і всі його дослідження в інших сферах були присвячені виявленню джерел цієї рушійної сили. Наприклад, його фундаментальний твір “Капітал” був присвячений розкриттю походження і долі капіталістичної експлуатації. Марксів аналіз капіталістичного виробництва привів його до висновку про те, що капіталізм не зможе існувати довго. Пролетарська революція, яка знаменуватиме його загибель, загалом буде  насильницькою, спалахне в найбільш економічно розвинених країнах і швидко перетвориться на міжнародну революцію. Проблем післяреволюційного устрою Маркс торкався побіжно. І тут для своїх теоретичних висновків він використовував досвід Паризької комуни. Маркс також гадав, що розвиток комуни міг би спричинитися до створення децентралізованого федерального політичного утворення з економікою, що спиратиметься на кооперативи, об’єднані на основі загального плану. У “Критиці Готської програми”(1875) Маркс говорив про революційну диктатуру пролетаріату, яка перетворить державу “з органу, що панує над суспільством, на цілковито підвладний йому орган”. Незважаючи на те, що його очевидні сподівання на перемогу пролетарської революції на Заході й досі не справдилися, а його картина майбутнього комуністичного суспільства, на думку багатьох, спирається на наївну, однобічну концепцію людської природи. Тим не менше, вчення Маркса мало величезний вплив на розвиток суспільних наук у ХХ ст. Головний внесок Маркса в соціальну і політичну теорію полягає у розробці матеріалістичної концепції історії.

 

Марксизм. Вчення Маркса та Енгельса, ідеологія радикального робітничого руху. Традиційно розглядають спочатку погляди Маркса і Енгельса, а потім їх найвірніших послідовників – Леніна та Сталіна (Див. Ленінізм та сталінізм), а вже згодом деякі інші види марксизму ХХ ст. Треба зазначити, що марксизм - це не тільки ідеологія, але й політична програма дій. Маркс і Енгельс займали колективістську і спрямовану на конфлікт політичну позицію. Як каже сам Маркс: “філософи тільки трактують світ, а завдання полягає в тому, щоб його змінити”. У своїх теоретичних працях Маркс та Енгельс “перевернули діалектику Геґеля догори ногами”, визначивши сучасний їм капіталізм як один з кількох щаблів історії, який став гальмом суспільного розвитку і повинен поступитися місцем вищим етапам суспільного розвитку – соціалізму і комунізму. Рушійною силою суспільного прогресу вони вважають класову боротьбу, а пролетаріат – провідною верствою суспільства. Свою історичну місію “могильника капіталізму” пролетаріат виконає за допомогою свого бойового авангарду - комуністичної партії, шляхом встановлення диктатури пролетаріату. Маркс і Енгельс пропагували ідею поширення пролетарської революції в ряді країн і вірили у можливість створення т.зв. Сполучених Штатів Європи. Основним лозунгом міжнародної організації трудящих був лозунг: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” У своїй фундаментальній праці “Капітал” Маркс критикує економічну теорію капіталізму як таку, яка заснована на експропріації власниками результатів найманої праці робітників (додаткової вартості). У зв’язку з цим висувається лозунг “експропріації експропріаторів”. Вони приймають ідею логіки історії Геґеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі (т.зв. економічний детермінізм). За словами Енгельса “вся минула історія, за винятком її перших, примітивних щаблів, була історією класової боротьби, ці ворогуючі класи - завжди наслідок способів виробництва та обміну, тобто економічних умов їх часу. Економічна структура суспільства завжди визначає той базис, відштовхуючись від якого ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей даного історичного періоду”. Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що і є основним завданням комуністів. Велика частина творчої спадщини марксизму була присвячена пропаганді міжнародного комуністичного руху, для якого Маркс і Енгельс написали програмний документ під назвою “Маніфест комуністичної партії”. У ХХ ст. найбільш послідовними прихильниками Маркса і Енгельса були лідери Радянської Росії. Див. Марксизм-ленінізм.

 

Марксизм-ленінізм. Революційне вчення Маркса, Енгельса, Леніна; цілісна система філософських, економічних та соціально-політичних поглядів, які формують світогляд пролетаріату. Офіційна ідеологія Радянського Союзу і країн Східної Європи, що потрапили у сферу радянського впливу. Марксизм виник у 40-ві рр. ХІХ ст., коли на історичну арену виходить робітничий клас. Теоретичні основи марксизму заклали Маркс та Енгельс. Теоретичну розробку теорії марксизму в ХХ ст. взяв на себе Ленін. Однак, між марксизмом ХІХ і марксизмом ХХ століття існують суттєві відмінності, що і дало підстави деяким дослідникам проводити різницю між “істинним” марксизмом і ленінізмом. Маркс та Енгельс передбачали соціалістичну революцію в найрозвиненіших капіталістичних країнах, де пролетаріат був найчисельнішим і найорганізованішим, яка повинна була відбутися за допомогою масових акцій, організованих профспілками та демократичними організаціями. Ленін пристосував цю теорію до потреб змовницької революційної організації. Прийняття представницької демократії означало б для більшовиків втрату влади (оскільки їх підтримувала лише невелика група робітників).  Для узаконення своєї монополії на владу, строгої ієрархії всередині партії були розроблені доктрини диктатури пролетаріату та демократичного централізму. Ленін звів Марксове поняття диктатури пролетаріату до організованої гвардії пригноблених з метою знищення гнобителів і сформував принципи революційної партії “нового типу”.  Справжньої демократії, на його думку, можна було досягнути лише шляхом ліквідації експлуататорської меншості. Всередині партії домінуюча позиція партійного керівництва мотивувалась його більшим знанням “наукової” доктрини й існуванням контрреволюційних елементів, що проникали в партію. Все це закладало ідейні основи масових репресій і т.зв. “чисток партії”, які набрали особливо широких масштабів і жорстокості в період правління  Сталіна. Очевидний успіх радянського режиму в побудові сильної індустріалізованої держави (з відсталої селянської Росії), яка спромоглася перемогти фашистську Німеччину, став поштовхом (в багатьох випадах за допомогою радянської армії) до відтворення радянського режиму в багатьох східно-європейських країнах, Китаї, на Далекому Сході, Азії, Кубі.

 

Маркузіанство. Лівацька концепція, основи якої сформовані американським філософом і соціологом Маркузе. Маркузіанці стверджують, що в сучасних розвинених капіталістичних країнах відбуваються значні соціальні зрушення, результатом яких стало зменшення питомої ваги традиційних загонів промислового пролетаріату, що, на їх думку, зумовлює відсутність у них перспективи революційної ситуації. Маркузіанці оголошують марксизм-ленінізм застарілою ідеологією, яка не дає об’єктивного аналізу сучасним соціальним процесам. Соціально-економічні та політичні поступки, які пролетаріату вдалося здобути від буржуазії, маркузіанці трактували як “переродження” робітничого класу, що веде до втрати ним революційного потенціалу. Представники маркузіанства звинувачували комуністичні партії у втраті ними авангардної ролі, яка, на їх думку, перейшла в розвинутих країнах до ліворадикальної інтелігенції, студентства, декласованих, люмпенських елементів.

 

Мартов (Цедербаум) Юлій Осипович (1873-1923). Російський соціал-демократ. Провідний теоретик меншовизму та опонент Леніна. Народився у сім’ї купця. Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де і розпочав свою революційну діяльність. У 1892 р. арештований і висланий у Вільно. У 1895 р. був серед організаторів “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” – першої російської пролетарської організації. У 1900 р. входив до складу ініціативної групи зі створення підпільної революційної газети “Іскра”, був одним із її редакторів. У 1901 р. емігрував з Росії. У 1903 р. на II з’їзді РСДРП  виступив проти ленінської моделі побудови партії. Повернувшись у 1917 р. в Росію, очолив ліву течію меншовизму. Після Великої жовтневої соціалістичної революції виступив проти політики терору більшовиків. У вересні 1920 р. емігрував за кордон. Один із організаторів Віденського Інтернаціоналу. Засновник і редактор антикомуністичного журналу “Соціалістичний вісник”. Автор низки робіт з історії революційного руху в Росії у яких відображений його відхід від революційного марксизму.

 

Мас-медіа. Див. Засоби масової інформації.

 

Маса. Термін, який використовує Ортега-і-Гассет у своїй праці “Повстання мас” (1930) для характеристики натовпу. Маса – це “посередня, пересічна людина”. Якщо в кількісному розумінні маса є “скупченням, згромадженням людей”, то в якісному – це тягар, що тягне суспільство вниз. Людина-“маса” залишається такою настільки, наскільки вона не відрізняється від інших, наскільки вона повторює себе у загальному типі людей. І не просто повторює: їй подобається бути “такою, як всі”. Вона зовсім не переживає через це, а навпаки, насолоджується. Таким чином, розподіл суспільства на добірну меншість і на масу аж ніяк не є розподілом на класи. Це – розподіл на типи людей. “Висока дисциплінованість духу” і виступає в Ортеги тією рисою, яка докорінно відрізняє “добірну” людину від людини-“маси”. Біда сучасного суспільства, пише Ортега, полягає в тому, що останнім часом змінилося місце мас у розстановці суспільних сил”. І, що особливо небезпечно, людина-“маса” невтримно і нахабно преться у політику, в сферу управління, у ряд інших сфер, які раніше належали “особам благородного походження”. Колись маси не прагнули до таких видів діяльності, бо розуміли, що там необхідна спеціальна вишколеність, треба мати особливі навички. Сьогодні ж маси прагнуть за будь-яку ціну висунутися на передові рубежі суспільного розвитку, політичного життя. Вони гуртом “вивалилися” на авансцену історії (“солісти зникли – залишився тільки хор”), їх аж розпирає від рішучості заволодіти усім тим, що раніше належало тільки меншості. Сьогодні ж ми стали “свідками тріумфу гіпердемократії”, у якій маси діють, обминаючи закони і вдаючись до матеріального тиску, “нав’язуючи свої бажання і смаки”. Якщо раніше маси усвідомлювали, що меншість, яка займається політичними справами, попри всі її вади, зрештою, розуміється на суспільних проблемах все-таки більше, ніж вони, то тепер маси вважають, що можуть нав’язувати іншим ті банальні судження, які вони висловлюють за кухлем пива. Та ще й прагнуть узаконити їх. В історії ще не було випадків, щоб юрбі вдавалося так яскраво і неприховано задавати тон у суспільному житті, як це відбувається в наш час, гірко констатує Ортега-і-Гассет. “Характерним для нинішнього моменту є те, що посередність, знаючи, що вона посередність, має нахабство повсюдно культивувати і всім нав’язувати посередність… Маса змітає зі свого шляху все, що стоїть їй на перешкоді, все, що схоже на неї, вона витоптує будь-яку індивідуальність, убиває все благородне, добірне і видатне, хто не схожий на інших, хто думає не так, як усі,- таким загрожує небезпека бути знищеним”. Повстання мас руйнівне і запекле, шалене у своїй агресивності. У творі “Маса і влада” лауреат Нобелівської премії, німецько-англійський мислитель Канетті доходить висновку, що в основі формування людей у масу лежить своєрідний “страх перед дотиком”, оскільки людина інстинктивно уникає контакту з собі подібними. Вільною від такого страху людина стає, лише перебуваючи в масі, бо тут усі рівні, усі живуть одним поривом, одними відчуттями та переживаннями. Канетті вважав, що чим сильніше люди притискаються в масі, тим менший страх вони переживають. Тому маса починає жити власним життям зі своїми закономірностями, відмінними від тих, що притаманні кожному індивіду зокрема. Такі конгломерати-маси існують, поки ростуть (це стосується так званих відкритих мас – тимчасових масових об’єднань). Інстинктивне поєднання індивідів у масу призводить до формування “абстрактної маси”. Справа в тому, що індивід, “включаючись” в масу, може загинути і лише той індивід, який пережив більшу кількість масових об’єднань отримує й більшу владу. Французький учений Лебон у своїй праці “Психологія натовпу” зазначав, що на зміну “ері еліт” приходить “ера мас”. Він доводив, що через нерозвинутість волі та низький рівень розумових здібностей великі маси людей (натовп) керуються підсвідомими інстинктами. Внаслідок гіпнозу та навіювання індивід діє в натовпі зовсім інакше, ніж поводився б на самоті. Поведінка індивідів у натовпі носить несвідомий, емоційний характер, ним керує не розум, а закон “духовної єдності натовпу”, “колективна душа”, нетерпимість, догматизм, втрата особистої відповідальності за власні вчинки. Натовп не мислить, а відчуває. Велику владу над натовпом мають божевільні, епілептики, галюцинати. У звичайні часи їх ізолюють, проте в часи великих потрясінь натовп обирає їх своїми вождями. Чим численніше зібрання, тим нижчий рівень його свідомості. Лебон поділяв натовп на два типи: гетерогенний (різнорідний) – невиразний вуличний натовп, зібрання людей в театрі, суді, парламенті, та гомогенний (однорідний) – секти, касти, класи. Натовп розглядав як ірраціональну руйнівну силу. Царство натовпу призведе, на його думку, до занепаду цивілізації.

 

Масові партії  (партії масової мобілізації). Термін запропонований Дюверже для характеристики партій зовнішнього походження. Вебер називав масовий тип партії ”дітьми демократії”, продуктом загального виборчого права і необхідності залучення та організації мас на виборах. Визначальні риси масових партій є прямо протилежними до тих, якими характеризуються кадрові партії. Це вже не партії іменитих людей, а борців, які зорієнтовані більше на вербування членів, а не на мобілізацію виборців. Вони є сильно структурованими та ієрархізованими партіями. У них вже з’являється постійний апарат, тобто партійні функціонери оплачувані партією, які повністю присвячують весь свій час керівництву нею, викристалізовується “актив”, тобто значна кількість членів партії, згідних частину свого вільного часу присвятити розробці й реалізації партійних програм і, нарешті, це партії, які ґрунтуються на сильній “культурі участі”, які вимагають від своїх членів пристрасності й лояльності. Саме в масових партіях поступово виробився “набір технологій” (за висловом Оферле) для формування та підтримки серед членів партії високого почуття гордості за приналежність до партії і відданість її ідеям (підготовка і залучення до роботи, пропагандистські кампанії, агітація, підкреслена ритуалізація з’їздів, свят тощо). На думку Дюверже, цей другий тип прихильницької організації в основному трапляється серед робітничих партій. Це пояснюється тим, що робітники знаходяться на нижчому суспільному щаблі, який характеризував у другій половині ХІХ ст. знедолені групи і який примушував їх об’єднуватися в сильні організації, щоб протистояти “природній” гегемонії заможних. Різниця між цими двома класифікаціями є не абсолютною і критерії ці бувають дуже близькими. Можлива ситуація, що партія мобілізує невеликий відсоток своїх виборців, але не має розвиненої організаційної структури, як у типових масових партіях – наприклад, Японська соціалістична партія. Таким чином, говорячи про масові партії, ми не можемо оперувати лише кількістю формальних членів партії, слід вести мову про чисельність партійних активістів та про організаційну структуру партії. Партії, які спираються на систему організованих місцевих осередків, є масовими партіями, а партії, в яких немає сталих і виразно визначених місцевих осередків, є кадровими партіями. У багатьох кадрових партіях існують платні партійні функціонери, хоча вони є визначальною рисою не лише цього типу партій. Для кадрових партій важливим є співвідношення між кількістю членів партії та кількістю виборців. Для масових партій важливою є її організаційна структура. Незважаючи на спільність походження, у своєму розвитку масові партії змогли набути найрізноманітніших форм. Тут можна розрізняти три основні моделі масових партій, які мають свої специфічні особливості: соціал-демократична, комуністична або ленінська і фашистська. До них можна віднести також деякі християнсько-демократичні партії (т.зв. народні партії). Неробітничі партії рідко коли мають структуру масових партій. Більшість буржуазних партій мають кадровий характер. Однак, потреби масової демократизації, зумовлені активізацією широких соціальних верств, змушують всі політичні партії вдосконалювати свою організаційну структуру, щоб мати можливість контролювати і постійно впливати на найбільшу кількість членів партії. Масові партії, маючи значну суспільну підтримку, опанували виборчий ринок, стабілізуючи партійну систему. Поява масової партії, стверджує Сарторі,  стала “критичним чинником, який змінює природу партійної системи і спричиняє структурну її консолідацію”. Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880 рр. Перехід цей від попереднього етапу є поступовим, а тому важко окреслити чітко його межі. Перші сучасні масові партії - це консервативна та ліберальна партії Великобританії (Див. Торі та віги) та соціал-демократичні партії континентальної Європи. Приблизно в цей же час розпочинається ІІІ етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок збігається з початком ХХ ст. У той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи. Етап масових партій можна поділити на три періоди: 1) до 1917 р., 2) до закінчення Другої світової війни, 3) до сучасних днів. У перший період відбувається організаційне оформлення сучасних політичних партій і одночасно поява поряд із існуючими аристократично-буржуазними нових масових партій – соціал-демократичних. У наступний період виникають комуністичні, а також фашистські партії, що зумовило істотні зміни в міжпартійних стосунках. Третій період характеризується появою партій у країнах, що визволилися від колоніального гніту, формуваням реальної багатопартійної системи в країнах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, а відтак домінуванням  масових політичних партій по цілому світу. Панівний у ХІХ ст. конфлікт між консерваторами та лібералами, витісняється конфліктом між буржуазією та пролетаріатом. Це приводить до послаблення різниці між буржуазними партіями, а з виникненням комуністичних партій, послаблюється протиріччя між буржуазними і соціал-демократичними партіями. Новим явищем цього етапу є відродження народних фронтів і зростання їх впливу в політичному житті, а також поява політичних партій в країнах, що розвиваються, та країнах нової демократії.

 

Масони (від фр. franc-macons - вільні каменотеcи). Члени таємного об’єднання, яке оформилося у відповідний рух на зламі XVII – XVIII ст. спочатку у Великобританії, а потім з’явилося у Франції та інших країнах Європи та Америки. Назва та частина обрядів масонів запозичені у середньовічних цехів будівничих культових споруд, а також рицарів-хрестоносців. Боротьба за утвердження масонства ведеться під лозунгами “будівництва всесвітнього Соломонового храму”. Масонами були Вашингтон, Франклін, Вольтер, Дідро, Байрон, Гарібальді, Мадзіні, Керенський, Троцький, Луначарський, Гувер, Трумен. Заклики до свободи, братерства поєднуються в масонстві з культом вибраності, елітарності, просвітництва, з містикою. Закритий характер масонських лож, ретельний відбір керівних кадрів – через 33, а інколи і через 99 ступенів посвяти – підпорядковані завданням проникнення на вершини багатства, влади. Відіграючи певну роль у скасуванні феодальних та церковних привілеїв, масонство дуже тісно було пов’язане з провідними європейськими монархіями. За своєю ідеологічною орієнтацією масонство не є єдиним. Частина діячів масонства дотримується ліберальної орієнтації, однак більшість стоїть на консервативних позиціях. Праві угруповання масонства надали допомогу фашизму та Гітлеру в 30-х рр. (особливо масони з товариства “Туле”), Муссоліні та його оточення входили до складу масонського угруповання “площа Ісуса”. Після розгрому фашизму масонський рух був реформований таким чином, щоб забезпечити домінування його консервативній течії – так званому шотландському ритуалу”. Другий та четвертий конгреси Комінтерну прийняли рішення про несумісність поєднання членства в компартії з масонством. За радянських часів масонство було заборонене, хоча й існувала так звана чекістська ложа. У середині 80-х рр.. масонські ложі знаходилися у 62 країнах світу, орієнтовна мінімальна кількість членів – 10-12 млн осіб, з них приблизно 5 млн належать до так званого  “шотландського обряду” (переважно у США та Англії). В Україні масонська ложа з’явилася у 1784 р. у Києві, пізніше – в Харкові, Одесі, Кременчуку, Житомирі, Дубно, Полтаві, Львові. Наприкінці ХХ ст. масонський рух відроджується у Центральній та Східній Європі, зокрема в Україні – ложа “Орден Святого Станіслава”. Про активну роль масонства в сучасному політичному житті свідчить діяльність розкритої в Італії масонської ложі “Пропаганда 2”, очолюваної “магістром” Джеллі, яка за сприяння ЦРУ готувала державну змову.

 

Матеріалізм (від лат.materialis – матеріальний, речовий). Філософська основа марксизму, вчення, згідно з яким матеріальний світ існує об’єктивно, незалежно від свідомості людей, матерія первинна, а свідомість – властивість високоорганізованої матерії. Вищими формами матеріалізму вважають діалектичний та історичний матеріалізм.

 

Мафія (від італ. mafia – таємна злочинна організація). Виникла у ХVIII ст. на Сицилії (Італія) і тероризувала населення засобами насильства, вбивствами. У ХХ ст. так почали називати і деякі ганґстерські організації у США (найбільш відома “Коза ностра”). Часто використовується в політичних цілях, має зв’язок з поліцією, судовими чиновниками, певними політичними колами. У політичному лексиконі термін “мафія” став називним поняттям, яке вживається для позначення методів незаконного тиску, спрямованого проти окремих осіб або організацій, злиття злочинного світу з адміністративними, господарськими та політичними структурами.

 

Меншовизм. Реформістська, дрібнобуржуазна течія в російській соціал-демократії, різновид міжнародного опортунізму.  Організаційно меншовизм оформився на ІІ з’їзді РСДРП (1903), об’єднавши всіх противників ленінського принципу побудови партії нового типу, які на з’їзді виявилися в меншості (звідси і їх назва) під час  виборів центральних органів. Ідейно меншовизм пов’язаний з легальним марксизмом, економізмом та бернштейніанством. У 1917 р. меншовики підтримали Тимчасовий уряд. Їх спроби згуртуватися в єдиній самостійній партії не мали успіху. Після перемоги Великої жовтневої соціалістичної революції в Росії частина меншовиків виступила проти Радянської влади і боролася на стороні контрреволюції, частина лівих меншовиків (меншовики-інтернаціоналісти) приєдналася до більшовиків.

Меритократія (від лат.meritus – достойний, kratos – влада). Буквально – влада найобдарованіших. В ідеології постіндустріалізму меритократія – різновид технократичної утопії, згідно з якою в постіндустріальному суспільстві влада належатиме найбільш обдарованим фахівцям, вихідцям зі всіх верств суспільства. Див. Революція менеджерів.

Меркантелізм (від фр. mercantilisme – торговий, комерційний). Ідеї та позиції, що впродовж XVII і більшої частини XVIII ст. розвивалися в економічній думці Європи. Термін “меркантелізм” і “меркантильна система” вперше вжив французький фізіократ Мірабо в 1763 р., а згодом їх ввів у широкий обіг Сміт у праці “Дослідження про природу і причини багатства народів”(1776). Найбільш повно цю доктрину виклав у своєму творі “Збагачення Англії за допомогою міжнародної торгівлі”(1664) Мун. Він писав: “Усталеними засобами підвищення нашого добробуту і збагачення є торгівля з іноземцями, у якій завжди маємо дотримуватися правила: щорічно продавати чужинцям товару на більшу суму, ніж купувати їхнього”. За Шмоллером, меркантилізм – це передусім система державотворення, за якої уряд намагається усунути внутрішні перешкоди для торгівлі й покращити становище нації у світовій економіці. Меркантилізм захищав Кейнс у своїй “Загальній теорії…”(1936).  

Месіанство (від давньоєвр. “машіах” – помазаник). Вчення про надзвичайну роль окремих лідерів, організацій, спільнот у певні переломні моменти історії держав, покликані кардинально змінити, навіть врятувати державу, націю перед загальною кризою. Месіанство пов’язане з особою певного харизматичного лідера, який перетворюється у вождя, пророка, а також з виникненням певної організації, яка складається з вірних, відданих лідеру прибічників, котрі впорядковують широкий рух на його підтримку, формують із нього об’єднання, що переростає у месіонерську партію. Організація спільно з вождем трансформують знання про програму діяльності у віру в особистість вождя, святість його справи, наступає момент сакралізації його особи. Феномен месіанства пов’язаний з існуванням закритих, одномірних суспільств.

 

Месіонерські партії. Термін, який застосовують до одиничних тоталітарних партій. Стосується він як правлячих комуністичних і фашистських партій, так і націонал-демократичних партій, діяльність яких пов’язана з виконанням певної “історичної” місії. Місією комуністичних партій є створення соціально однорідного суспільства — комунізму, фашистських — расово чистого суспільства – третього рейху. Реальною місією націонал-демократичних партій було керівництво боротьбою за визволення від колоніального гніту, і це завдання, яке практично об'єднувало все населення, виправдовувало існування однопартійної системи. Але й після ліквідації колоніального режиму вони часто, (незалежно від своєї політичної орієнтації) добиваються збереження власної ролі єдиної партії в державі, мотивуючи це загрозою втрати незалежності.

 

Метафізична (технічна) двопартійність. Термін запропонований Дюверже для визначення характеру конкуренції в рамках двопартійної системи. Під технічною двопартійністю, він розумів такий тип конкуренції, при якому змагання між партіями обмежується другорядними цілями та засобами, що не приводить до зміни загальних засад існуючого режиму, а під метафізичною двопартійністю - таке змагання в рамках якого об'єктом партійних суперечок виступає сама природа режиму. Тільки перший тип двопартійності є життєздатним. Дуалізм неможливий в тому випадку, коли одна з двох партій має тоталітарну структуру.

 

Між Сціллою і Харібдою. За міфами давніх греків, на прибережних скелях по обидва боки Мессіанської протоки жили два чудовиська – Сцілла і Харібда, які поглинали мореплавців. Звідси й вислів, що вживається у значенні: опинитися між двома ворожими силами.

 

Міжнародна діяльність політичних партій України. Один із напрямків діяльності політичних партій України, передбачений законом і спрямований на встановлення зв’язків з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними, міжурядовими організаціями. Ст. 13 Закону України “Про політичні партії в Україні” забороняє політичним партіям України укладати угоди, які ставлять політичну партію в підпорядковане або залежне становище щодо будь-якої іншої іноземної організації чи політичної партії. Політичним партіям дозволяється засновувати міжнародні спілки чи вступати до таких спілок, статутами яких передбачено створення лише консультативних або координаційних центральних органів.

 

Міжнародне товариство робітників. Див. Інтернаціонал анархістський.

 

Міжнародний сіонізм. Одна з форм націоналізму, поширена в Ізраїлі та єврейських общинах в інших державах, яка проповідує ідею ”богообраності” єврейського народу. У центрі системи міжнародного сіонізму знаходиться створена у 1897 р. Світова сіоністська організація, яка має свої штаб-квартири в США та Ізраїлі, філіали більше ніж у 40 країнах світу та Єврейське агенство ”Світовий єврейський конгрес”.

 

Міжнародний союз молодих соціалістів. Див. Соціалістичний Інтернаціонал Молоді.

 

Міжнародний союз робітників. Див. Інтернаціонал (І).

 

Мілітаризм (від лат.militaris – військовий). Політика нарощування військової сили і активізація військових приготувань. Мілітаризм є характерною рисою ідеології консерватизму. Як самостійний напрям вперше термін використано у другій половині ХІХ ст. у Франції для характеристики політики уряду Наполеона. Розрізняють мілітаризм внутрішній та зовнішній. Перший передбачає, що державна влада організована і діє всередині держави, спираючись на військову силу. У своїй праці “До соціології партій у сучасних демократіях” Р.Міхельс звертає увагу на те, що теоретики соціалізму (особливо Бебель та Енгельс) у своїх працях заповзятливо використовують військовий лексикон. Ця теоретична одержимість до “воєнізованої” мови згодом перейшла в практику “соціалістичного будівництва” і остаточно втілилася, як про це пізніше писав Коен, у сталінській “стратегії мілітаризації”. Абсолютизація мілітаризму у вирішенні конкретних соціальних проблем вилилась у конструювання моделі так званого мілітаристського соціалізму. Внутрішній мілітаризм – характерна ознака авторитарних політичних режимів. Яскравим прикладом такого типу режиму є правління “чорних полковників” (1967-1974) у Греції та режим генерала А.Піночета у Чилі. Зовнішній мілітаризм означає використання збройних сил або погрози їх застосування у зовнішній політиці. Приклади такої політики – діяльність урядів Німеччини та Японії перед Другою світовою війною. Антиподом мілітаризму є пацифізм.

 

Мілітаристський соціалізм. Ідеологія та практика побудови соціалізму за допомогою суто адміністративних заходів. Її автором був Троцький. Після Великої жовтневої соціалістичної революції 1917 р. він постійно і в різних варіантах відстоював ідею про те, що європейський пролетаріат більше, ніж російський готовий до соціалізму, тому головне завдання радянської влади – протриматись до перемоги революцій у країнах Європи. А протриматись можна, лише спираючись на адміністрування, на мілітарну (міліцейську) силу пролетарської держави. Суть системи полягала у формуванні воєнізованих поселень, в межах яких весь уклад життя був би регульований військовою дисципліною. У рамках таких промислово-військових районів населення мало б можливість одночасно і працювати, й отримувати військову освіту. “Мілітаризація праці,- писав він,- є неминучим, головним методом організації робочої сили у відповідності з проблемами соціалізму”. Такі ж військові методи господарювання пропонувалися й для сільського господарства. “Мобілізувати селян,- роз’яснює Троцький,- означає мілітаризувати їх”. Першим кроком на шляху до створення такого мілітаристського соціалізму мав стати перехід у масштабах всієї країни до громадського харчування, щоб усі в примусовому порядку харчувалися в їдальнях при заводах і установах. До тих, що виступатимуть проти спільного котла, застосовуватимуть репресії. ”Треба ввести мораль, близьку до спартанської, – переконував він.- Необхідно сформувати культ фізичної праці, зробити переворот у психології. Досягти цього можна лише через тотальну мілітаризацію”. Він також пропонував мілітаризувати не лише партію, але й профспілки. Насильство, терор, примус, зневажання будь-яких людських прав були основою ідеї мілітаристського соціалізму. Саме тоді, будучи одним із керівників Радянської держави, Троцький ввів у практику державного правління концтабори, політичне ув’язнення, розстріли. У середині 1918 р. Троцький віддав наказ без суду та слідства розстріляти двадцять бійців, комісара і командира Петроградського робітничого полку на Східному фронті, які відступили від лінії фронту. Будь-який селянський опір Троцький пропонував придушувати спеціально створеними каральними загонами.

 

Міль Джон Стюарт (1806-1873). Англійський філософ. На його духовний розвиток вплинув батько, який поставив перед собою завдання зробити з сина суспільного реформатора. У три роки Міль почав вивчати грецьку мову, до семи років отримав класичну освіту. У 14 років його освіта вважалася закінченою. У 1821 р. брав активну участь у роботі наукових гуртків молоді, заснував “Утилітарне співтовариство”, що займалося поширенням поглядів Бентама. У 1865 р. був обраний до парламенту. Основні праці: “Система логіки”(1843), “Основи політичної економії з деяким їх застосуванням до суспільної філософії”(1848), “Про свободу”(1859), “Про представницьке правління”(1861), “Утилітаризм”(1862) та інші. Лібералізм Міля мав культурно-моральний характер. У праці “Про представницьке правління” він зразу ж пов’язує свої теоретичні роздуми про форми правління з політичною динамікою тогочасної Англії, яка була виражена партійним протистоянням між консерваторами і лібералами. Аналізуючи проблему “найкращого представництва”, Міль детально зупиняється на характеристиці таких категорій, як порядок і прогрес, які й уособлюються послідовною зміною двох політичних партій Англії – консерваторів та лібералів. Таким чином він визначає, що дана суперечність, яка знаходить своє продовження в політичній сфері у формі протистояння двох політичних партій, є природною та закономірною і зумовлена особливостями людської природи. Обґрунтовуючи закономірність об’єднання людей на основі певних ідеологічних принципів, Міль визнає також за ними право на організаційне оформлення їхньої діяльності. ”Жодне об’єднання людей, якщо воно не організоване відповідним чином і не має керівника, не здатне діяти в істинному розумінні цього слова”. Не менш важливими для розвитку теорії політичних партій є його зауваження стосовно значення політичних партій в системі демократії, їх участі в представницькому механізмі, межах державної діяльності. На жаль, висвітлення проблем, пов’язаних з діяльністю політичних партій, мають у нього хаотичний характер. Переважно це несистематизовані висловлювання стосовно пануючої в тому часі двопартійної системи в Англії, зауваження (які до того ж є не завжди однозначними), в яких позитивні оцінки діяльності політичних партій чергуються з негативними. У своєму трактаті про основи представницького правління Міль сприймає як належне, явище зосередження політичної влади в руках політичних партій. Він, однак, виступає проти узурпації всієї влади лише двома конкуруючими політичними партіями й пропонує проекти розширення політичного представництва іншими представницькими інститутами. Він побоюється того, щоб не виявилося, що перший зустрічний, прикрившись партійними лозунгами і володіючи фінансовими ресурсами, зміг нав’язати свою волю виборцям. Його побоювання стосовно партійного правління можна звести до двох пунктів: 1)необхідність обрання в представницькі органи талановитих і достойних людей, а не кар’єристів, 2)недопустимість підкорення волі більшості особистим, вузькопартійним інтересам, чим досить часто зловживають великі партії. З точки зору покращення системи представницького правління Міль висловлює думку про необхідність обмеження доступу політичних партій до державних посад, що часто відбувається за рахунок ігнорування особистих якостей претендентів в догоду партійній доцільності. Він пропонує зробити процедуру доступу до державних посад відкритою і загальнодоступною. Негативне відношення Міля до політичних партій диктується ще однією небезпекою, яку, на його думку, становлять політичні партії для представницького правління. Це небезпека підпорядкування інтересам, які є несумісними з загальним добробутом суспільства. Небезпека ця виходить не лише від авторитарних чи аристократичних форм правління, але, в демократичних формах правління, може виходити і від політичних партій, зациклених на своїх корпоративних, вузькопартійних інтересах. “В демократіях, - пише він,- в тому вигляді, як її звичайно розуміють, тобто коли це правління чисельної більшості, правляча влада, звичайно, може знаходитися під впливом партійних чи групових інтересів, які зумовлюють не той характер діяльності, якого вимагає безпристрасне розуміння загального блага”. Таким чином сам Міль виступає не проти партійного керівництва взагалі, а проти такого його типу, коли індивідуальні інтереси окремих політичних угруповань реалізуються на рівні верховної влади всупереч загальнонародним інтересам. Політичні партії можуть опинитися в такому становищі за умов, коли: 1) завдання, що реалізуються політичною партією носять партикулярний характер і не відповідають загальним інтересам суспільства, 2) партія  володіє політичною силою, достатньою для того, щоб диктувати урядовим інститутам свою  волю. Критикуючи панівне становище двох великих політичних партій Великобританії, Міль пропонує покращити систему представницького правління за рахунок збільшення представництва в парламенті малих партій. Останні виступали б певними гарантами рівноправності в державному управлінні. “У демократії,- вказує він,- яка справді заснована на рівності, всяка партія повинна бути представлена не надмірно, але пропорційно числу виборців. Більшість виборців завжди повинна мати більшість представників, але і меншість виборців повинна мати меншість представників”. Вплив партій на існуючий в Англії порядок виборів приводить до того, що виборці, які не співчувають партійній політиці більшості, взагалі позбавлені свого представництва. Крім того, і серед прихильників більшості існує значна категорія тих, які повинні коритися партійній дисципліні і приймати нав’язаного їм партійного кандидата. Такий стан речей в народному представництві Міль вважає украй небажаним. Таким чином, основне завдання, сформульоване дослідником, полягає не в ліквідації інституту партійного керівництва як такого, а в його удосконаленні шляхом розширення можливостей народного представництва в політичній системі.

Мінімально виграшна коаліція. Тип партійної коаліції, до складу якої входить мінімальна кількість учасників, необхідних для формування парламентської більшості. Див. Теорія мінімально виграшних коаліцій.

Мінімально наближена коаліція. Тип партійної коаліції, сформований на основі ідеологічної близькості її учасників. Аксельрод пропонує при формуванні коаліцій звертати увагу на ідеологічну дистанцію між партіями, що її формують. Він звертає увагу на те, що найбільш успішними є ті коаліції між якими ідеологічна дистанція є мінімальною (скажімо партії однієї ідеологічної сім’ї).

 

Міністр без портфеля. Член кабінету, який безпосередньо не очолює міністерство чи інший центральний орган державного управління. У ранзі міністрів без портфелів можуть виступати політичні діячі, які забезпечують політичну підтримку уряду депутатами їх фракції. Інколи міністри без портфелів виконують в уряді функції політичних радників.

 

Містифікація (від гр. mystes – той, що знає, facere – робити). Цілеспрямоване обманювання.

 

Місце партії в системі влади. Один з елементів (індикаторів) сучасної політичної партії. Боротьба за дотримання і реалізацію (самостійно чи в коаліції з іншими партіями) державної влади є однією із визначальних рис партії, яка відрізняє їх від груп тиску. Останні намагаються лише впливати на владу, але не збираються її здобувати та реалізовувати. Цілями політичної партії є керівництво суспільством через відповідно організовані для цього суспільні групи та механізми діяльності державного апарату. Цим і визначається місце і роль партій в політичній системі суспільства. Сучасне розуміння партії – це розуміння її як організації, котра бореться за владу через парламентські процедури. Ця думка спирається на те, що партії найтісніше пов’язані з демократичним політичним устроєм. Виникали вони в міру демократизації державного устрою XIX і XX cт. і змістом їх діяльності є організація цілого суспільства для участі в політичному житті. Партії є гарантами демократично організованого політичного процесу. Без них масова демократія не могла б існувати. Звідси випливає положення про те, що на політичних партіях лежить обов’язок легальної, відкритої, публічної діяльності за допомогою конституційних демократичних методів. У Німеччині, наприклад, закон про політичні партії визнає за політичні партії тільки ті організації, які є систематичними учасниками парламентських виборів. У демократичному укладі саме такою повинна бути роль політичних партій, однак на практиці зустрічаються й інші приклади. Зокрема, в політичній практиці існують нелегальні змовницькі партії. Такі партії є, звичайно, нечисленними, не мають масового членства чи формалізованої організаційної структури. Частіше така партія розраховує на прихід до влади не через парламентські процедури, а в результаті перевороту, заколоту, революції і т. п. Існує також група партій, які з точки зору існуючих правових норм є нелегітимними, проте достатньо масовими та організованими. Це стосується цілого ряду комуністичних та національно-визвольних партій, які закликали виборців не брати участі у виборах. Крім того, існує ряд партій, які діють в умовах заборони на їхню діяльність (скажімо, в рамках диктаторських режимів). У виборчих категоріях не можна визначити і фашистські партії, які втратили свою здатність до боротьби за владу за допомогою виборчих методів. Всі ці організації слід визнати за політичні партії, оскільки вони володіють основними елементами, характерними для політичних партій. У той же час методи і форми їх боротьби за владу і її реалізація не впливають на визнання даної організації як партії в класичному розумінні цього поняття. Природу і ступінь участі партії в загальнонаціональній політиці відображає поняття “урядовий статус”. Фіксація урядового статусу партій здійснюється в ході аналізу їх електоральної могутності і політичного значення. Керуючись тезою про те, що партії перш за все прагнуть до збільшення кількості поданих за них голосів, і враховуючи специфіку президентської системи правління, американські вчені вимірюють вплив партій кількістю голосів, отриманих ними на виборах, і контролем над виконавчою владою. Для європейських учених, які притримуються думки про те, що партії перш за все борються за посади і живуть в умовах парламентської системи, на перший план виходять процентні частки місць в парламентах і участь в урядах, тобто розподіл міністерських портфелів. Як зазначають Бадж і Кеман, “оцінки, які дає теорія, що виходить з прагнення партій до здобуття посад, стосуються головним чином формування урядових коаліцій саме тому, що тут застосовуваність цієї теорії найбільш очевидна і широка”. Cтром ще більш однозначно говорить про те, що поняття “стратегічна взаємодія”, яка має принципове значення для теорії коаліцій, просто не пасує до двопартійної системи.

 

Мітинг (від англ. meet – зустрічатися, знайомитися).  Публічні збори для обговорення актуальних суспільно-політичних проблем. Суттєвою особливістю є його спрямованість на формування психологічної готовності індивідуумів до безпосередньої політичної дії. Мітинг проводиться не для ведення дискусії і з’ясування проблем. Це зібрання уже сформованих прихильників певної ідеї, яка на мітингу перетворюється на вимогу (заборонити або дозволити, підтримати або засудити певні дії, рішення, явище). Мітинг є важливим засобом пропаганди та агітації. Ст. 39 Конституції України гарантує її громадянам право на проведення мітингів, зборів, походів і демонстрацій.

 

Міф (від гр. mythos – слово). У сучасному політичному лексиконі означає штучно створюване уявлення про реальні соціальні процеси, того чи іншого політичного діяча.

 

Міхельс Роберт. (1876-1936). Німецький соціолог. Навчався у Сорбоні, університетах Мюнхена, Ляйпціга, Галле. Був членом Німецької соціал-демократичної партії, поступово розчарувався у соціалістичних ідеях і вийшов з партії. У 20-ті рр. виявляв певні симпатії до фашистського руху, вважаючи, що антидемократичний характер останнього був лише “жорсткою реакцією на незаперечні недоліки та функціональні хиби демократії”. Викладав в університетах Турина, Базеля та Перуджі. Під впливом Моски, Парето і Вебера став речником елітаризму і зробив значний внесок у вивчення соціології політичних партій. Його основна книга “До соціології партій в сучасній демократії”(1910) була присвячена проблемі олігархічних тенденцій в масових партіях нового типу. Загалом Міхельс пов’язував діяльність партійних структур із “загибеллю демократії”. Своє вчення про партії він будує на узагальненні досвіду німецької соціал-демократії перед Першою світовою війною. Учений аналізує розвиток масових партій і процес перебудови партійно-політичних інститутів в умовах виходу на політичну арену широких мас трудящих. Його концепція відображає переломний момент у життєдіяльності партій – перехід від вільних об’єднань однодумців елітарного типу до організацій з розгалуженим бюрократичним апаратом, націленим на вербування масової членської бази, завоювання максимального числа голосів. “Без організації демократія немислима,- зазначає Міхельс.- Всякий клас, що пред’являє суспільству певні вимоги… потребує як економічної, так і політичної організації як єдиного засобу для здійснення сукупної волі. Організація, заснована на принципі найменшої трати сил, тобто на максимально можливій економії сил, є готовою зброєю слабих у боротьбі із сильними”. Безпосередня реалізація сукупної волі неможлива в силу формально-технічних причин. “До прийняття навіть найнеобхідніших рішень безпосередньо і самостійно суверенні маси є не здатними. Неможливість прямої, як і можливість представницької демократії визначаються насамперед чисельністю. Та ж сама постановка питання і відповідь на нього можуть сьогодні бути віднесені й до організації партії. У великих промислових центрах робітнича партія нараховує сотні тисяч членів, і ведення справ цієї гігантської корпорації вже неможливе без представницької системи. Очевидно, що використання такої величезної маси людей, які належать до єдиної організації, як основи прямого прийняття рішень, практично  неможливе. Так виникає потреба у делегатах, які виступають на підтримку інтересів мас і полегшують їм виконання їх волі”. Однак, політично необхідний принцип організації таїть у собі серйозну небезпеку і веде до серйозних змін у діяльності самої організації. У всякій, навіть найбільш демократичній групі підготовка та здійснення будь-якої акції потребує лідера. Спочатку даний лідер є лише слугою мас. Основу організації складає принцип рівноправності, який гарантує максимальній кількості її членів участь у прийнятті рішень. Всі мають право обирати і бути обраними. Всі посади в організації є виборними. Партійні чиновники підкоряються виконавчим органам масової волі й перебувають в постійній залежності від усієї партії і можуть бути нею відкликані. По відношенню до своїх вождів маса членів партії є всесильною. Однак далі, в міру ускладнення завдань і зростання індивідуальних вимог до партійного керівництва, розвиток партійної організації відбувається в напрямку обмеження природного відбору лідерів і посилення ролі останніх в житті організації. “Ініціатива і здатність формувати точку зору стають таким чином професією вибраних, в той час як масам залишають можливість проявляти таку більш пасивну чесноту, як дисципліну. Вожді, які спочатку були лише виконавцями волі мас, стають незалежними, звільняються від мас. Визнання організації – це завжди вираження тенденції до олігархії. Суть всякої організації (партії, профспілок і т.д.) містить у собі завжди глибоко аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масивні структури, викликає в організованих масах серйозні зміни. Відношення вождя до мас вона перетворює у свою протилежність. Організація завершує остаточний поділ всякої партії чи профспілки на меншість, що керує і більшість, якою керують. З посиленням організації демократія починає зникати. За правило можна вважати таку закономірність: влада вождів зростає пропорційно росту організації”. Із зростанням організації ускладнюється процес управління нею. Члени організації все частіше змушені відмовлятися від самостійного регулювання цілого ряду питань і навіть їх перевірки. Їм все частіше доводиться при цьому довіряти платним функціонерам, іншим довіреним особам. У такий спосіб формується строго відособлена бюрократія. “Таким чином, немає сумніву в тому, що бюрократизм олігархічної партійної організації зумовлений практичною формальною необхідністю. Він являє собою неминучий продукт всякого принципу побудови організації як такої. Проти цього закономірного руху не здатний нічого зробити навіть радикальний напрям у соціал-демократичній партії”. Результати свого дослідження Міхельс формулює як залізний закон олігархії. Загалом Міхельс вважав демократію несумісною з партіями ні в плані їх внутрішньої організації, ні на державному рівні.

 

Міхновський Микола (1873-1924). Український громадський і політичний діяч, представник державницько-націоналістичного напрямку в українській політичній думці. Випускник юридичного факультету Київського університету. У 1900 р. на Шевченківському святі він виголосив  палку промову під назвою “Самостійна Україна”. Лейтмотивом промови була ідея національного визволення українського народу від російського панування, ідея національного самовизначення. Невдовзі, надрукована окремою брошурою, вона набула великої популярності в Україні і стала політичною програмою Революційної Української Партії (РУП). У брошурі, зокрема, зазначається: “Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитись у формі незалежної, самостійної  держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного державного змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього духовного розвитку й осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою,- тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головною передумовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”. Міхновського також вважають одним із головних авторів конституційного проекту під назвою “Основний Закон “Самостійної України” Спілки Народу Українського”, який був складений групою членів Української Народної Партії. У його основу теж покладено принцип повної самостійності України. У 1917 р. виступив з ініціативою скликання військового з’їзду та створення української армії, у квітні 1918 р. його кандидатуру пропонували на пост гетьмана.

 

Мобілізація (від лат. mobilis – рухомий). У політичному лексиконі залучення і приведення в готовність сил, засобів, ресурсів, внутрішніх резервів для вирішення певного важливого завдання, здійснення масової кампанії.

 

Моделі демократії. Різні типи демократичного режиму. Аналізуючи методи правління в різних країнах, Лійпхарт у праці “Демократії. Моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні”(1984 р.) виділяє дві основні моделі демократії: Вестмінстерську (мажоритарну) та консенсусну.

 

Модернізація (від фр. moderne – сучасний). Оновлення, зміна відповідно до нових, сучасних вимог. Сукупність соціально-політичних, виробничо-технологічних, господарсько-економічних, культурних та інших змін у суспільстві, спрямованих на впровадження нових, відповідних часові форм суспільного буття. Перехід від традиційного суспільства до відкритого й постіндустріального, від авторитарного – до демократичного.

 

Модифікована двопартійність. Див. Два-і-пів партійна система.

 

Модус (від лат. modus – міра, норма). Норма чого-небудь, наприклад модус представництва при виборах в органи влади, на з’їзд, конференцію тощо.

 

Модус вівенді. (від лат. modus vivendi – спосіб життя). Умови, які роблять можливими хоча б тимчасові нормальні, мирні відносини між двома сторонами, що перебувають у суперництві. У міжнародному праві – тимчасова або попередня угода, що її укладають, коли обставини не сприяють укладенню постійного чи довготривалого договору.

 

Молодогеґельянці. Послідовники німецького філософа Геґеля, які наголошували на необхідності радикального теологічного і політичного застосування геґелівської думки й об’єдналися заради цього. Провідними членами молодогеґельянства були Штраус, Феєрбах, Бауер, Руге, Штірнер, Гесс. У період з 1839 до 1842 р. з членами цієї групи контактували Маркс та Енгельс. Однак, ще до 1844 р. Маркс та Енгельс почали гостро критикувати молодогеґельянців за возвеличення теоретичного критицизму і свідомості та за нехтування соціальною й матеріальною дійсністю; у 1845-1846 рр. вони піддали їх осуду в “Німецькій ідеології”. Поразка революції 1848 р. і зниження авторитету філософії Геґеля в Німеччині 1850-1860-х рр. означали крах молодогеґельянців як руху. Кожен з них пішов своїм шляхом і тепер їх згадують в основному в зв’язку з їх роллю в ідеологічному розвитку марксизму.

 

Монархізм (від гр. monarchia – єдиновладдя). Система поглядів прихильників монархії. Вони доводять, що монархізм є найкращим способом організації суспільства і врядування ним, оскільки ґрунтується на культивуванні ледве не сакрального ставлення до глави держави й до здійснюваної ним влади, на сприйнятті монарха як людини, що володіє релігійною або традиційно символічною значущістю для цілої держави та її інституцій. Сьогодні даний напрям є слабо розвиненим у політичному житті і там, де існує монархія,  він є швидше даниною історичній традиції, ніж політичною доктриною. Як не парадоксально, найчастіше сучасний монархізм асоціюється якраз із демократичними формами здійснення влади. Наприклад, Британська монархія, де питання про необхідність її існування стає час від часу питанням гострих політичних дебатів. Нині короновану особу сприймають здебільшого як своєрідну державно-правову інституцію, яка має співіснувати з іншими державними установами, бути символом нації, уособленням державної влади. У другій половині ХХ ст. спостерігається певне зростання інтересу до монархічної ідеї, що пояснюється прогресуючим дефіцитом духовних вартостей, наростанням у суспільстві “ностальгії за ідеалами”, яка матеріалізується у монархічному бумі. Саме на таких засадах відбувається відтворення монархічного ладу в Іспанії та Камбоджі в 70-80-х рр. ХХ ст.

 

Монархічні партії. Партії, які відстоюють монархізм. Дане поняття використовується при класифікації політичних партій на основі форми правління. Сьогодні на практиці серйозних політичних рухів, заснованих на ідеології монархізму, не помічається (1951 р. в Німеччині була заборонена діяльність праворадикальної монархічно-соціалістичної партії, яка проповідувала ідеологію фашизму, а в Болгарії на останніх парламентських виборах перемогу отримала національно-монархічна партія, очолювана нащадком королівської династії). Антиподом даному типу партій виступають республіканські партії.

 

Монопартія  (одинична тоталітарна партія). Тип партії, яка одноосібно панує в політичній системі. Для монопартії характерною є ідеологія комунізму, фашизму або популізму, масовий тип членства, централізована структура керівних органів, авангардизм методів і засобів діяльності, соціальна база, передусім у середовищі національної бюрократії та в люмпенізованих низах, безумовний авторитет лідерів (вождизм, фюрерство). І який би різновид ми не взяли, скрізь дана система вела до нехтування правами та свободами людини. За бажання нав’язати свою ідеологію всьому суспільству одиничні тоталітарні партії інколи ще називають мессіонерськими партіями.

 

Монополістичний капіталізм. Див. Імперіалізм.

 

Моноцентрична партійна система. Див. Гегемоністська партійна система.

 

Монтеск’є Шарль-Луї (1689-1755). Французький філософ. Відкрито виступив за запровадження на французькому ґрунті принципів  англійського політичного балансу. Він визнавав об’єктивну неминучість і необхідність існування політичних партій у всі історичні періоди. Більше того – їх виникнення, формування, розвиток та активна діяльність є показником демократичності відповідного суспільного ладу. Залежно від наявності в державі політичних партій Монтеск’є визначає якість і ступінь свободи в ній. За приклад він використовує представницьку монархію у Великобританії, де партійні фракції в той час отримали найвищий ступінь розвитку. Виводячи партії з певного рівня природного спілкування між людьми, Монтеск’є вважав, що політичні партії існували і будуть існувати вічно, практично незалежно від ступеня розвитку суспільних стосунків, їх антагоністичності, форми державного правління і політичного режиму, особливостей соціально-класової структури суспільства. Розглядаючи політичні партії як інститут відносно вільного політичного режиму і демократичного (близького до республіканського) державного устрою, Монтеск’є виводить загальне правило: “Кожного разу коли помічаємо, що в державі, яка називає себе республікою, все спокійно і немає боротьби різноманітних політичних принципів і угруповань,- то можна бути впевненим, що в ній немає свободи”. Однак надто широка свобода, в тому числі й свобода політичних партій, на думку вченого, веде до заперечення свободи взагалі. Ось чому потрібне розумне обмеження, регламентація діяльності політичних партій. При цьому він категорично виступав проти ототожнення партій з анархією та розбратом, що мають місце в державі. Він намагається класифікувати партії на основі інтересів, яким вони служать. Учений виступав категорично проти корисливих угруповань, які відстоювали лише свої власні потреби. На його думку партійні союзи повинні бути демократичними і виражати загальну волю. При цьому він пов’язує їх характер і форми діяльності з характером політичного режиму. При монархічній формі правління діяльність політичних партій є обмеженою, а лише республіканська форма правління сприяє діяльності політичних партій.

 

Мораль. Мораль є сферою такої належності і справедливості, яка сприймається як щось вічне, позачасове, абсолютне. Кожен народ має різний рівень моральності, яка формувалася впродовж віків і яка заявляє про себе через традиції і психологію людей, через норми їх взаємоспілкування. З цієї точки зору, найпершою передумовою державної мудрості політиків виступає їх уміння враховувати у своїй політичній діяльності опір століть, здатність робити “поправку” при здійсненні реформаторського курсу на “історичне тяжіння” суспільної психології, виходячи з того, що історія кожного народу має свою “гравітацію”. Остання ж своїми “силовими лініями” незримо пронизує і процеси становлення громадянського суспільства і політичні рішення, робить їх реалістичними, істотно впливаючи при цьому на темпи суспільних перетворень. Боротьба за непорушність суспільних моральних норм є важливою складовою ідеології та практики правих політичних сил. Мораль виступає своєрідною “соціологічною речовиною”, яка з’єднує воєдино людські “атоми”, виводить їх на “орбіту” різних спілок, об’єднань тощо. Нестача “мораліну” (термін Ніцше) є характерною рисою тоталітарного суспільства. Моральні засади здійснюють відчутний вплив на реалізацію політики. Див. Політична етика.

 

Мораторій (від лат. moratorius – стримуючий, сповільнюючий). Відтермінування, затримка набрання чинності й виконання певного договору, закону, зобов’язання або вимоги. Розрізняють загальний мораторій (відтермінування стосуються всіх зобов’язань) і частковий мораторій (стосується лише окремих зобов’язань).

 

Моррас Шарль (1868-1952). Французький письменник, журналіст і політик. Моррас був теоретиком інтегрального націоналізму і лідером націоналістичного руху ”Французька дія”, започаткованого 1899 р. Своєю популярністю даний рух завдячує насамперед творам Морраса і його газеті ”Французька дія”, яка з 1908 р. стала щоденною. Найвідомішою працею Морраса було “Дослідження монархії”, опубліковане в 1900 р. Націоналізм для Морраса був насамперед естетичною концепцією; він вірив, що Франція – це чудо, рівного якому немає ніде в світі. Крім того він вважав, що націоналізм має метафізичну сутність і що націю слід розглядати як “мету-в-собі” в абсолютному сенсі. Франція наділена тілом, душею і природною красою. Але  богиня може померти: вона вимагає постійного поклоніння. Цей абсолютний націоналізм потребує усунення всього, що послаблює національний організм, а передовсім демократії. Прийняття демократії, вважав він, може означати лише руйнування країни, а тому патріоти вимагають сильного, стабільного, постійного режиму, який не буде виразом примхи мінливої більшості чи корисливих інтересів,- іншими словами, режиму монархічного. Король, слуга нації, уособлює її єдність, суверенність, непорушність. Задля забезпечення виживання нації її потрібно захищати не лише від чужоземних загарбників, але й від внутрішнього ворога. Республіка, вчив він, віддала свій національний католицький спадок “чотирьом конфедеративним кастам – євреям, іноземцям, франкомасонам і протестантам”. Лише спадкова монархія могла б визволити націю з цієї неволі й лише вона була б єдиною формою державного правління, яка могла б вирішити соціальне питання, реінтегруючи пролетаріат у національну спільноту. Заради такого примирення пролетаріату з нацією Моррас та його послідовники виступали проти капіталізму і лібералізму, але висловлювалися за корпоративізм і співпрацю з представниками революційного синдикалізму. Найяскравішими працями Морраса були “Афінянка”(1901), “Релігійна політика”(1912), “Романтизм і революція”(1922), “Мої політичні погляди”(1937), “Самотня (1937). 1931 р. Морраса обрали до Французької академії і він спробував зіграти роль теоретика режиму Віші. З 1940 до 1944 р. він проводив жорстоку антисемітську кампанію і вихваляв расові закони Віші; боровся з рухом Опору і намагався зірвати військові операції союзників. Після визволення Франції від фашистів його було засуджено до довічного ув’язнення за співпрацю з ворогом.

 

Мультипартійна коаліція. Тип партійного керівництва в рамках багатопартійної системи, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представництва в парламенті відповідно до результатів виборів. Стабільна мультипартійна коаліція в Швейцарії, нестабільні - в Бельгії, Голландії. У другому випадку уряд може змінюватись по декілька разів за одну легіслатуру парламенту.

 

Мультипартійна політична система. Див. Атомізована багатопартійна система.

 

Муссоліні Беніто (1883-1945). Засновник і лідер (дуче) італійської фашистської партії, фашистський диктатор в Італії в 1922-1943 рр. Муссоліні розпочав свою політичну діяльність напередодні Першої світової війни, був одним із лідерів ”ультрареволюційного” крила Італійської соціалістичної партії, з якої був виключений в 1914 р. за підтримку вступу Італії у війну на стороні Антанти. У березні 1919 р. заснував фашистську організацію, основні засади діяльності якої сформував у “Програмі бойових фашіо”. У 1922 р. здійснив державний переворот, який привів до встановлення фашистської диктатури в Італії в 1926 р. Свої погляди він виклав у праці ”Доктрина фашизму”(1932). Це насамперед абсолютизація держави, в якій можна знайти елементи комунізму, лібералізму, тоталітаризму і демократії, тобто всіх течій, які проповідували необхідність державного способу організації суспільства. Муссоліні наголошував: “Хто говорить “фашизм” – говорить “держава”. Його основне гасло: “Все для держави, нічого, крім держави, нічого проти держави!”  Головними завданнями фашистської держави він вважав створення імперії та здійснення перманентної революції. Війну Муссоліні вважав фактором існування, первинним мистецтвом стосовно якого усі інші види мистецтва були “сурогатами”. У 1945 р. Муссоліні був захоплений і страчений італійськими партизанами.

 

Мусульманські партії. Різновид релігійних партій, діяльність яких заснована на доктрині ісламу. До числа найвідоміших радикальних мусульманських об’єднань відносять рух “Талібан” в Афганістані, рух “братів-мусульман” в Єгипті.

 

Мютюалізм. Різновид анархізму, соціальна теорія, розроблювана Прудоном та багатьма його французькими послідовниками, які намагалися віднайти середній шлях між принципами приватної власності і комунізмом, роблячи ставку на робітничі спілки та систему взаємного кредитування. Мютюалізм, вважав Прудон, це ”система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечені однакові права при умові виконання таких же обов’язків, де кожній силі дана можливість обмінюватися послугами за відповідні послуги”. Мютюалісти вважали, що кожна людина може володіти засобами виробництва або одноосібно, або  колективно, але винагороду має отримувати лише за свою працю, що виключає отримання прибутку чи ренти і забезпечує високий ступінь рівності. Обмін має відбуватися шляхом укладання етичної домовленості, кожна сторона якої намагається віднайти еквівалент тому, що вона пропонує. “Послуга за послугу, продукт за продукт, позичка за позичку, страхування за страхування, кредит за кредит, забезпечення за забезпечення, гарантія за гарантію і т.д. – таким,- на думку Прудона,- є закон”. Невід’ємною складовою цієї схеми є створення спільного кредитного банку, який надаватиме виробникам позики під мінімальні відсотки, покриваючи лише свої витрати на управління. Попри провал на практиці експериментів Прудона, його французькі послідовники відігравали важливу роль у перші роки існування І Інтернаціоналу, аж поки їх не випередили колективісти.

 

М’яке (преференційне) голосування. Колегіальне розв’язання якоїсь проблеми, коли на поставлене питання отримують не одну єдину відповідь, правдивість якої визначена голосуванням за ознакою більшості й відкиданням решти, а визначають міру кращості кожного з кількох запропонованих варіантів. Можливість вибирати не одну версію відповіді на складну проблему, а оцінювати усі ймовірні за мірою їх переважності. Надає можливість попередньо з’ясувати позиції учасників обговорення для опрацювання остаточного рішення.

 

Н

 

Надлишкова коаліція. Партійна коаліція, з одним чи кількома партнерами, присутність яких не була необхідною для її формування.

 

Надлишок істотності. Наявність у політичної партії щільних зв’язків з іншими організаціями (наприклад профспілками, церквою, президентом), які вона використовує для своєї інституалізації. Надлишок істотності партії є ознакою низького рівня автономії партії.

 

Назва політичної партії. Кожна політична партія має свою назву і може мати свою партійну символіку. У назві політичної партії часто відображається її ідеологічна спрямованість (наприклад Консервативна партія Великобританії чи Соціал-демократична партія Німеччини, Французька комуністична партія тощо). У назвах багатьох політичних об’єднань замість звиклого терміну “партія” трапляються такі слова, як “союз” (Союз демократичних сил Росії, Союз комуністів Югославії), “об’єднання” (Об’єднання на підтримку республіки), “рух” (Народний рух України), “конгрес” (Індійський національний конгрес) та інші. Є також партії, які у своїх назвах не мають жодних термінів, наприклад такі, як “Вперед, Італія!”, “Великий Ізраїль”. Ці назви слугують визначеним політичним та програмним цілям і часто мають на меті скрити партійний характер даної організації. Такі поняття у назвах політичних партій, як “союз”, “об’єднання”, “рух”, “конгрес” претендують на загальнонародний, надпартійний характер даного угруповання. Однак, даючи характеристику зазначеним об’єднанням як певному соціальному феномену, ми не повинні звертати уваги на їх власну назву і навіть на їхню програмну декларацію. Зараховуючи те чи інше конкретне угруповання до політичної партії, слід виходити з певних об’єктивних рис даної організації, елементів, які слугують базовими критеріями визначення поняття партії.

 

Назва та символіка політичних партій України. Відповідно до ст. 9. Закону України “Про політичні партії в Україні”, назва політичної партії, її символіка не повинні збігатися з назвою чи символікою іншої (зареєстрованої) політичної партії. Забороняється буквальне відтворення у символіці політичної партії державних символів України чи іноземних держав. Символіка політичної партії підлягає державній реєстрації Міністерством юстиції України у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Обласні, міські, районні організації, первинні осередки політичної партії та інші структурні утворення, передбачені статутом партії, використовують назву політичної партії з доповненнями, які визначають їх місце в організаційній структурі політичної партії.

 

Народна демократія. Форма політичної системи ряду країн Східної Європи та Азії, яка утвердилася в результаті перемоги народно-демократичних революцій 40-х рр. ХХ ст. Виникнення народної демократії пов’язане з закінченням Другої світової війни і тією роллю, яку виконав Радянський Союз у житті цих країн. Національна демократія виникла як революційно-демократична влада, але тільки за військовою, політичною, економічною “допомогою” СРСР. Особливістю народної демократії як форми політичної організації суспільства були: збереження загального виборчого права за всіма громадянами, у т.ч. буржуазією, існувала приватна власність, ідеологічний тиск був значно меншим. Країни народної демократії – Болгарія, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, НДР та деякі інші держави входили до так званої соціалістичної співдружності, були об’єднані військовими договорами, проводили закордонну політику, яку визначав Радянський Союз. Для підсилення своєї ролі СРСР мав у багатьох країнах свої військові сили (НДР, Польща, Чехословаччина, Угорщина). Своєрідністю народної демократії є факт існування в цих державах гегемоністської партійної системи. З середини 80-х рр. у державах народної демократії відбулися “оксамитові революції”, внаслідок чого їх політична організація зазнала кардинальних змін, що дає підстави говорити про припинення існування народної демократії у Східній Європі.

Народна партія.  Різновид партії, який за структурою подібний до партії-громади, але намагається об’єднувати навколо себе людей на основі неідеологічних (наприклад релігійних) цінностей. Тому цей тип партії характерний насамперед для християнсько-демократичних партій, особливо на ранніх етапах їх становлення. Класичним прикладом виступає Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) Німеччини, де виникення такого різновиду партії диктувалося необхідністю подолання залишків ідеології та практики гітлерівського націонал-соціалізму, консолідацією населення на побудову демократичної Німеччини. Створення ХДС у 1945 р. відображає уявлення про партію, що спирається не на інтереси окремих соціальних груп, а на всі верстви населення. ХДС став “християнською народною партією”. Католики та євангелісти, між якими тривалий час точилися політичні суперечки, об'єдналися у ХДС. Своїх прибічників партія спочатку об'єднала не стільки консервативною чи реформаторською програмою, скільки наголосом на християнських принципах, думкою про політичне та конфесійне об'єднання (мабуть, найважливіший елемент у повоєнний час) виразним несприйняттям націонал-соціалізму. У цьому плані нова партія сягнула за рамки традиційної партійної схеми. На відміну від чітко окреслених світоглядних партій, вона не належала ані до правого, ані до лівого блоку. ХДС розпочав свій шлях як народна партія – інтеграційна партія центру. Під проводом таких видатних лідерів, як Аденауер та Ерхард, ХДС здобув найбільших успіхів серед партій Німеччини. Політика, побудована на принципах християнської відповідальності, стала головною передумовою цього успіху. Що відзначає народну партію? Спочатку треба підкреслити претензію народної партії на об'єднання в собі широкого спектру інтересів, потреб та запитів суспільства. До неї належать представники різних груп, верств, релігій, спілок та об'єднань. Всі вони гуртуються на базі певних етнічних, матеріальних та політичних цінностей. Мають різні специфічні інтереси. Попри великі розбіжності, напруга пом'якшується шляхом інтеграції та компромісу. Як справжня народна партія ХДС довів: для того, щоб успішно управляти країною протягом багатьох років, необхідно бути спроможним не лише залучити широкі маси виборців, а й об'єднати різні інтереси й продемонструвати згуртованість та політичну дієздатність. Досвід післявоєнної Німеччини яскраво підтверджує той факт, що народна партія може виникнути та існувати лише там, де народ сам бере активну участь у громадських справах. Для цього передусім слід створити необхідні умови: достатні конституційні гарантії, виборче і партійне законодавство, що відкриває простір для політичних дій, також певний стан партійних справ.

 

Народна революція.  Революція, яку здійснюють широкі верстви народу на противагу революціям “верхів” і палацовим переворотам. Народні революції можуть мати різний суспільно-економічний зміст. До народних революцій відносять національно-визвольні та національно-демократичні революції.

 

Народний депутат України. Обраний відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України” представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом визначеного строку здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України. Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Повноваження народного депутата починаються після складання ним присяги на вірність Україні з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. Після набуття депутатських повноважень народний депутат одержує депутатське посвідчення та нагрудний знак народного депутата України. Відмова скласти та підписати присягу має наслідком втрату депутатського мандату. Повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України і керується у своїй діяльності нормами депутатської етики. Народні депутати, обрані в одномандатних округах, зобов'язані підтримувати зв’язок з виборцями своїх округів. Народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв’язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України. Діяльність і статус народного депутата України регулюється Законом України “Про статус народного депутата України”.

 

Народний капіталізм. Економічна теорія, згідно з якою капіталістична система господарювання в результаті поширення акцій серед маси дрібних власників і перетворення їх у співвласників капіталістичних підприємств втрачає свій антагоністичний характер, демократизується і перетворюється у “народний” капіталізм. Дана теорія набула широкого розповсюдження у 50-60-ті рр. У 70-80-ті рр. термін “народний капіталізм” використовується в західній літературі для позначення різних форм співучасті робітників та службовців в управлінні капіталістичними підприємствами.

Народний фронт. Форма об’єднання широких верств населення і різних політичних сил з метою боротьби проти фашизму. У народний фронт входили комуністичні, соціал-демократичні, дрібно буржуазні партії, профспілки, прогресивні молодіжні організації. Завдання створення народного фронту стало особливо актуальним у 30-ті рр. Стратегія та тактика народного фронту була розроблена VII конгресом Комуністичного Інтернаціоналу (1935). Вперше народний фронт був створений у Франції(1935). Тут в 1936-1938 рр., а також в Іспанії в 1936-1939 рр., в Чилі в 1938-1941 рр. були створені уряди народного фронту. Процес демократизації, що мав місце в колишньому Радянському Союзі та інших країнах народної демократії, зумовив створення в них народних фронтів, які виступили проти тоталітарних режимів (Громадський форум у Чехословаччині, Союз демократичних сил у Болгарії, Фронт національного порятунку в Румунії, Солідарність у Польщі, рух Саюдіс у Прибалтиці, Народний Рух в Україні). Загалом народні фронти були формою боротьби за демократію і соціальний прогрес, які об’єднували в своїх рядах широкі народні маси.

Народництво. Ідеологія та рух різночинної демократичної інтелігенції в Росії у 60-90-ті рр. ХІХ ст. Народники були прихильниками повалення самодержавства шляхом селянської революції і переходу до соціалізму, оминаючи капіталізм, за допомогою селянської общини. Народництво поєднувало в собі  радикальну буржуазно-демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму. Марксизм виступив з різкою критикою народництва. Вагомий внесок у критику ідеології народництва з позицій марксизму вніс Плеханов.

Народно-демократичні революції. Національно-визвольні, загальнодемократичні революції, які відбулися в ряді країн Європи та Азії під час антифашистської боротьби народів протягом Другої світової війни (1939-1945) і безпосередньо після неї. Вони привели до становлення в цих країнах режиму народної демократії.

Насильство. У своєму основному значенні слово “насильство” означає завдання людям шкоди шляхом убивства, калічення чи завдання болю. Його значення може поширюватися і на загрозу завдання такої шкоди, а також на психологічну і на фізичну шкоду. Дехто з політичних мислителів поширював поняття насильства на деспотичні політичні, соціальні чи економічні системи, які завдають шкоди людям, що живуть у їх межах. Проте в деяких політичних ідеологіях застосування насильства вважається явищем позитивним. Так, у Зверненні ЦК “Союзу комуністів”, написаному Марксом та Енгельсом, підкреслюється: “Кривавих конфліктів не уникнути - їх і не треба уникати! Навпаки, робітники повинні взяти на себе керівництво народною помстою щодо ненависті до осіб або офіційних будинків, з якими пов’язані тільки ненависні спогади”. Робітники повинні добиватися собі гарантій силою, вони мають енергійно і грізно озброюватися. Прославляння революції з потоками людської крові, апеляцію до найтемніших інстинктів людської душі знаходимо і в працях Леніна. Саме завдяки його зусиллям масовий терор був покладений в основу державної політики більшовицької Росії. Фашизм прославляв війну і як засіб звеличення держави, і як джерело героїзму, самопожертви й братерства. Деякі ліві ідеологи теж звеличували насильницьку революцію. У книзі Сореля “Роздуми про насильство”, опублікованій у 1906 р., возвеличується  революційне повстання робітничого класу у формі загального страйку. Насильницьку революцію ідеалізують і рухи, що борються за національну свободу. Фанон, який писав про війну з французами в Алжирі на початку 1960-х рр., є найвідомішим речником концепції очищувального та визвольного впливу насильственного повстання проти колоніалізму. Слід провести розмежування між інструментальними та виражальними формами насильства. Інструментальне насильство свідомо спрямоване на досягнення специфічних цілей шляхом завдання шкоди або залякування. Однією з його форм є тероризм. Насильство як форма індивідуального чи колективного самовираження і є самою метою, тож може розглядатися як прояв героїзму, а не як досягнення певного результату. Стосовно ж застосування насильства (примусу) з боку верховної влади, то у відкритому суспільстві воно допускається тільки тоді, коли сприяє дотриманню у суспільстві якихось універсальних правил. Ці правила зовсім не спрямовують людину до якоїсь певної мети, а лише дозволяють їй творити приватну сферу своїх інтересів, захищати її від непередбачених втручань інших людей (включаючи й сам уряд), тим самим залишаючи їй необхідну для неї свободу. У ХХ ст. сформувалися три погляди на застосування насильства у політиці: 1) насильство як засіб у суспільстві, політиці відкидається, навіть коли до самого суб’єкта застосовується примус (Толстой), 2) насильство вважалося необхідною в революційних процесах справою, насильство як повитуха в історії (Бакунін, Маркс, Ленін, Троцький, Сорель), 3) за певних умов, коли дотримуються норми права і коли всі інші засоби вичерпані, насильство необхідно застосувати (Соловйов та ін.) Ефективність  насильства є ілюзією, бо воно зумовлює нове насильство. Оскільки за своєю суттю влада була і залишається примусом, будь-яке існування в політично організованому суспільстві врешті-решт використовує владне насилля: тоталітарно-авторитарні режими роблять це відкрито, ліберально-демократичні – замасковано.

 

Натовп. Короткочасна, внутрішньо і зовнішньо неорганізована контактна група людей, об’єднаних просторовою близькістю і тимчасовими, перехідними інтересами, яка діє удавано одностайно й емоційно, з високим рівнем конформізму. Водночас натовп – це стихійна реакція громадян на певний позитивний чи негативний акт владних структур, певну подію, інформацію. Натовп не розмірковує, а підкоряється тільки своїм пристрастям. Характерні риси натовпу: нетерпимість, роздратованість, нездатність розсудливо щось обговорювати. Натовп, зазвичай, багато говорить про свої права і мало або зовсім не говорить про свої обов’язки. Натовпи можна поділити за інтересами на злочинні та доброчесні. У них існує певний психологічний закон духовної єдності, щось на зразок колективної душі (Лє Бон). Для індивіда у натовпі характерні втрата відповідальності за свої дії та анонімність їх сприйняття (“як усі”), підвищений конформізм й емоційна збудженість. Обов’язковим елементом натовпу є виділення в ньому лідерів, ватажків і підбурювачів (здебільшого це робиться стихійно). Близьким до поняття “натовп” є поняття “маса”, що вирізняється рівнем організованості.

 

Науковий комунізм. Вчення про класову боротьбу пролетаріату і соціалістичну революцію, про соціально-економічні закономірності будівництва соціалізму та комунізму, про світовий революційний процес. Науковий комунізм почав формуватися з середини ХІХ ст. Першим програмним документом наукового комунізму вважається “Маніфест комуністичної партії” (1848). З 1963 р. науковий комунізм як навчальна дисципліна почав викладатися у всіх вищих навчальних закладах СРСР, НДР, УНР, МНР, КНДР та деяких інших соціалістичних державах. Разом з філософією та політекономією науковий комунізм є складовою частиною марксизму-ленінізму.

 

Нацизм. Див. Націонал-соціалізм, Фашизм.

 

Націократія. Термін запропонований Сціборським у однойменній книзі, яку він розумів як “режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління”. При цьому він вважав, що націократію може забезпечити авторитарна влада, яка на перехідному етапі запровадить національну диктатуру.

Націоналізм. Спосіб мислення, ідеологія, яка у витлумаченні історичного розвитку та в аналізі сучасної політики зосереджує увагу на ролі нації, а також зазвичай наголошує на тому, що визначальним критерієм класифікації людських істот є “національний характер”. Головним постулатом націоналізму є теза про те, що кожна людина може мати лише одну національність і одне громадянство, що є вихідним пунктом її самоідентифікації та лояльності. Це означає, що люди мають сприймати себе насамперед як складову народу, а не якогось вужчого, закритого чи нетривкого угруповання, а також бути готовими пожертвувати будь-чим задля захисту і задоволення інтересів свого народу. Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов’язують його з такою вимогою. Націоналізм як доктрина для універсального застосування вимагає від кожного цілковитої відданості власному народу. Тому право бути представником свого народу проголошується головним і визначальним благом для кожної людської істоти. Націоналізм може набирати й вужчих форм. У такому разі національне почуття означає наголос на політиці задоволення національних інтересів за рахунок інтересів інших націй і без урахування цінностей інших націй. Липинський стверджує, що існує два різновиди націоналізму: “державно-творчий” і “державно-руйнівний”,— такий, що сприяє державному життю даної нації, і такий, що це життя роз’їдає.  Ідеологом першого був Липинський, а другого (т.зв. чинного націоналізму) був Донцов. Як ідеологія націоналізм дає конкретну відповідь на питання про те, що може бути основою для об’єднання людей. Таким чином, він неодмінно протистоїть ідеологіям, які дають іншу відповідь. Яскравий приклад – класичний марксизм із гаслом “Робітники не мають країни”. Націоналізм також іде врозріз із тим, що ми могли б назвати “персоналізмом”, який утверджує первинність особистих стосунків і позицію якого лаконічно викладено у вислові Фостера: якби йому довелося обирати між тим, чи зрадити свою країну, чи зрадити своїх друзів, він сподівався на те, що в нього вистачило б сміливості зрадити свою країну. Протилежним персоналізму з його захопленням людськими стосунками є космополітизм, який проголошує, що всіх людей об’єднують у принципі одні й ті ж інтереси. Зрозуміло, що як персоналізм, так і космополітизм однаковою мірою заперечують націоналізм. “Сама по собі думка про національність,- писав Драгоманов,- ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба чогось пошукати іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої, треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною для всіх національностей”.

Націоналістичний тероризм. Різновид тероризму. Характеризується терористичними діями угруповань, які намагаються досягнути незалежності від певної країни або забезпечити перевагу однієї нації над іншою всередині країни. Націоналістичний тероризм ставить перед собою завдання – створити власну моноетнічну державу будь-якими методами. Однак на практиці буває досить складно провести чітку межу між націоналістичним тероризмом та національно-визвольним рухом. Сучасний націоналістичний тероризм представлений низкою угруповань, найвідомішими з яких є ЕТА (“Еускуади та Аскатасуна”), Ірландська Республіканська Армія (ІРА), Робітнича партія Курдистану (РПК), “Тигри визволення Таміл Іламу”(ТВТІ).

Націонал-комунізм. Термін на позначення різних політичних течій і напрямків, що об’єдналися довкола ідеї комунізму і націоналізму. Ідеологія націонал-комунізму панувала в Україні в 30-ті рр., що було пов’язане з тогочасними суспільно-політичними реаліями, слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Націонал-комунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Найбільш яскравим свідченням цього є брошура Мазлаха та Шахрая під назвою “До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)”, яка започаткувала цілий напрямок у розвитку української суспільно-політичної думки. Брошура “До хвилі”, за словами Лисяка-Рудницького, “розкриває трагічну дилему людей, які хотіли бачити свою країну одночасно й комуністичною, і самостійною”. Слідом за первісним проявом націонал-комунізму в Україні, особливо в 20-ті роки, виникає низка політичних течій із спільним прагненням знайти можливі шляхи національного самоутвердження України: комуністи-самостійники, боротьбисти, укапісти, шумськісти, волобуївці, хвильовизм. Поза всяким сумнівом, саме ці політичні течії були головними чинниками, що зумовили зміни в національній політиці більшовиків і зробили на короткий період можливим розвиток українізації.

Націонал-соціалізм (нацизм). Ідеологія Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, що сформувалася в 1919 р. та під проводом Гітлера правила Німеччиною з 1933 по 1945 рік. Найрадикальніша ідеологія правих кінця ХХ ст. Ідеологія нацизму заснована на расизмі, що вилилось у зловісну доктрину панівної “арійської раси”, яка повинна поширитися на схід і очиститися від “інородних” елементів, таких, як цигани та євреї, а також знищити фізично чи розумово недосконалих представників власної раси. Спроба втілити цю доктрину в життя принесла з собою загибель мільйонів людей по всьому світу. Нацизм заперечує цінність демократії та прав людини. Капіталізм нацисти бачили як позбавлення євреями невід’ємних прав народу. Держава вважалася втіленням загального блага відповідальна за економіку, освітню систему і соціальне та культурне життя взагалі. Найбільший наголос нацисти робили на мобілізації німецького народу однією партією з допомогою сучасних технологій масового впливу. На чолі партії стояв фюрер, авторитет якого був незаперечним (фюрер-партія). Теоретичні основи нацизму викладені в книзі Гітлера “Mein Kampf”(“Моя боротьба”) (1939). Розрізняють німецький та італійський різновиди нацизму. На відміну від німецького, італійський нацизм не постулював ідеї расизму. На противагу демократії притягальна сила вождя поєднувалася зі спробами створити корпоративну структуру представництва, в якій могли б бути представлені такі організації, як церква, армія, асоціації роботодавців і,навіть, робітничі синдикати. Аргентинські та іспанські фашисти розвивали такі самі ідеї й створювали такі ж організації. Після поразки Гітлера відкрита пропаганда фашистських чи нацистських ідей стала непопулярною. Південно-Африканський режим апартеїду можна вважати останньою сучасною державою з ідеологією, що базується на нацизмі (расизмі). Расистські та крайньо націоналістичні настрої залишаються ознакою ультраправого напряму сучасного політичного процесу й мають своїх прихильників та політичні організації.

 

Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (NSDAP). Партія, що виникла в Мюнхені наприкінці 1919 р. Першим її головою був Дрекслер, якого з 1921 р. замінив Гітлер. З травня 1926 р. Гітлер став фюрером партії. Наступним керівником партії був Борман (29 квітня 1945 – 2 травня 1945). Перша програма партії (1920) намагалася об’єднати всіх німців для формування Великої Німеччини. Для цього партія висувала вимогу захоплення нових земель. Соціально-економічні вимоги містили в собі “скасування нетрудових прибутків”, конфіскацію майна, нажитого під час війни, націоналізацію трестів, проведення земельної реформи. Для дрібних підприємців обіцялося здійснити справедливий розподіл прибутків від оптової торгівлі, молоді – перебудову системи освіти, повну “германізацію” преси, мистецтва, літератури, вимагалося створення сильної центральної влади в державі, ліквідацію автономії земель. Партія була перебудована на військовий лад, із суворою дисципліною та ієрархією. Організаційним принципом партії став принцип фюрерства. “Партія – це орден фюрера”. На чолі стояв верховний керівник (фюрер), якому підпорядковувались рейхсляйтери (керівники управлінь), гауляйтери (обласні керівники), крейсляйтери (окружні керівники), ортсгруппляйтери (районні керівники), целленляйтери (керівники місцевих організацій), блокляйтери (керівники 40-60 господарств). Усього до війни апарат партії налічував до 2,5 млн осіб. Окрім цього при партії існували мілітаризовані формування – СА і СС. За статутом, членом партії міг стати лише справжній німець, “людина німецької крові”, віддана нацизму і фюреру. Партія збільшилася з 30 осіб у 1920 р. до 11 млн членів у 1944 р. Рішенням Нюрнберзького Міжнародного Військового Трибуналу партія була оголошена злочинною й заборонена.

 

Національно-визвольні партії. Партії, які функціонують в постколоніальних державах Третього світу. Виникають переважно в країнах, які щойно здобули незалежність. Відомий дослідник цього типу партій Ходгкін вирізняє три їхні форми: 1) партія-конгрес, широка організація, заснована на федеративних принципах, керована центральним керівництвом. Вона є організацією націоналістичною, яка бореться за незалежність і бере свій початок від Індійського Національного Конгресу. Така форма характерна для початкового етапу розвитку національно-визвольних партій; 2)”partіa sensu stricto” (класичний тип партії), яка має демократичну програму і організаційну структуру. Ставить собі виборчі цілі, діє легально і в конкуренції з іншими партіями. Подібна до європейських партій. Цей тип партій більшою мірою поширений в Азії, в Африці трапляється дуже рідко; 3) ”революційний фронт” – організація, яка виступає в революційних ситуаціях, коли метою діяльності є як боротьба за національне визволення, так і боротьба за радикальні соціально-політичні зміни. Фронт є масовою, централізованою та дисциплінованою організацією. Його цілі звичайно значно ширші ніж просто політичні. Більшість національно-визвольних партій набирають саме такої форми. У західній літературі можна також зустріти поділ національно-визвольних партій на революційно-централістські і прагматично-плюралістичні. Така класифікація відповідає другому та третьому типам партій у Ходгкіна. Марксисти пропонують класифікувати національно-визвольні партії як марксистські (комуністичні), революційно-народні і передбуржуазні. Всі ці партії є справді масовими партіями зі специфічною ідеологією, яка являє собою поєднання соціального солідаризму з антимонопольними, антиімперіалістичними гаслами. Такого типу ідеологія, яка до того ж спирається на місцеві традиції, дозволяє національно-визвольним партіям виконувати інтеграційні функції, оскільки основним їх завданням є формування нової нації.

 

Невпорядкована багатопартійність. Див. Впорядкована багатопартійність.

 

Невтручання держави (laissez-fair). Соціально-політична доктрина, згідно з якою держава має якомога менше втручатися в економічну сферу, обмежуючи свою роль захистом особи і власності, справами національної оборони і забезпеченням функціонування певних суспільних благ, таких, як дороги і порти. Цю доктрину, яка виходить з того припущення, що економічна діяльність, здійснювана без втручання держави, веде до максималізації прибутку кожного, вперше було висунуто французькими фізіократами. Її сучасні речники належать до табору лібертаристів.

 

Негативне рекламування. Метод виборчої пропаганди, що полягає у прагненні до взаємної дискредитації суперників політичних змагань, до розвінчання позитивного іміджу опонента.

 

Недоктринні партії. Див. Доктринні партії.

 

Нейтралітет (від лат. neuter – ні той ні інший). У політичному лексиконі - невтручання в чужу суперечку, в боротьбу між двома сторонами.

 

Неістотні партії. Див. Істотні партії.

 

Некомуністичні ліві партії. Партії, які пройшли програмну еволюцію від малих комуністичних партій до ліво-лібертіальних партій. Наприклад Шведська партія лівиці, голландська компартія. Цей рух в діяльності комуністичних партій був особливо характерним для 90-х рр.

 

Неоконсерватизм (від гр. neo – новий та лат. conservativus-охоронний). Напрямок у західній соціально-філософській, політологічній і соціологічній думці, який виник у процесі перегляду ідей і цінностей лібералізму та консерватизму і фактично є їх новим синтезом. Саме поняття “неоконсерватизм” дослівно означає “новий консерватизм” або “сучасний консерватизм”. Неоконсерватизм постійно балансує між класичним лібералізмом, який вважає, що держава має бути підпорядкована суспільству, і класичним консерватизмом, який дотримується протилежної позиції. У неоконсерватизмі нараховують низку розгалужень і напрямків. При цьому, зокрема, розмежовують: а) традиціоналістський (чи патерналістський) консерватизм, б) нові праві; в)радикалістська течія  консерватизму, г) ліберталістський консерватизм, інші напрямки. Таким чином, сучасний консерватизм (неоконсерватизм) – це багатоплановий соціально-філософський і суспільно-політичний феномен, що має цілий ряд нашарувань. Неоконсерватизм відзначається значним сприйняттям базових цінностей, притаманних ідеології лібералізму. Зокрема неоконсерватори перейняли від лібералів ідею суспільного розвитку, історичної, соціальної та політичної активності людини, демократизації, відійшли від елітарних та аристократичних поглядів на сучасну владу. Неоконсерватори також сприйняли ідею про необхідність державного втручання в економіку, але одночасно рішуче виступили проти політики державного капіталізму, ідеї усуспільнення та націоналізації економіки. Порівняно з класичними консерваторами у неоконсерваторів сильнішими були акценти на впровадженні механізмів ринку та приватизації не лише в сферах соціального забезпечення, але й у таких традиційно державних сферах, якими є пошта, армія і навіть тюрми. Центральний аргумент економічної політики сучасних консерваторів – нерентабельність “соціалістичних” методів господарювання. Розвиваючи ліберальну ідею самостійності особистості, здатної відповідати за себе і добиватися успіху без сторонньої допомоги, неоконсерватори рішуче виступили проти патерналістської політики “держави-няньки” і відчутно скоротили асигнування як на державний аппарат, так і на соціальні гарантії громадянам. Неоконсервативна думка склалася на Заході порівняно недавно – в другій пол. ХХ ст. Неоконсерватизм виріс на ґрунті творчої спадщини таких видатних мислителів, як Локк, Берк, Сміт, Фергюссон, Монтеск’є, Местр, де Бональд, де Шатобріан, Гамільтон, Адамс, Бентам, Міль, де Токвіль та ін. Хоча власне неоконсервативна ідеологія починає стрімко розвиватися лише з середини 70-х рр. минулого століття, перетворившись на епохальний орієнтир соціального прогресу. Саме в цей час, на схилі своїх років, переживає зліт популярності геніальний австро-американський політолог і економіст, соціальний філософ, лауреат Нобелівської премії Гаєк. Поряд з Гаєком, ідейним натхненником неоконсерватизму, стоїть американський економіст Фрідман – архітектор антикейнсіанського спрямування в економічній теорії, теж лауреат Нобелівської премії (1976). На неоконсервативні позиції переходять такі велети американської соціології, як Белл і Ліпсет. Широкого розповсюдження набуває ряд нових імен. Відчутно вплинули на формування неоконсервативної ідеології у своїх країнах Крістол, Нісбет, Мойніхен (США), Дарендорф, Кальтенбрунер, фон Шренк-Нотцінг (ФРН), Бенуа, Бро, Валь (Франція) і багато інших. Дану доктрину втілював у своїй діяльності президент США Рейган, але найбільший вплив вона мала на діяльність консервативної адміністрації прем’єр-міністра Великобританії Тетчер (звідси і поняття рейганоміка та тетчеризм). У практично-політичних впливах на суспільне життя Заходу можна виокремити два етапи: 1)неоконсервативна революція, 2) розгорнута неоконсерватизація.

 

Неоконсервативна революція. Один з етапів у розвитку неоконсерватизму. Охоплює 70-80-ті рр. ХХ ст. Період, коли стала самоочевидною неспроможність кейнсіанства з його централізованою економікою, неефективність традиційного макрорегулювання нею, коли виникла гостра потреба “розкейсіанити” економічні та інші процеси, щоб дати змогу якомога краще розвиватися ринковим началам, щоб підвищити гнучкість і функціонування господарського механізму. Тоді на Заході внаслідок неоконсервативної революції розпочалися інтенсивні процеси приватизації і денаціоналізації суспільних багатств, розширилися межі свободи економічного маневру, вільної конкуренції, значно звузились рамки державного регулювання економікою, політичних впливів на господарське життя.

 

Неолібералізм (соціальний лібералізм). Буквально — сучасний лібералізм. Соціальний лібералізм ХХ ст. пов’язаний з політичною діяльністю таких відомих діячів, як Ллойд Джордж, Кейнс і Беверідж. Ллойд Джорджа можна розглядати як практичного засновника соціального лібералізму. Він ввів пенсії по старості й податок на спадщину - тобто програму соціального забезпечення і прогресивну податкову систему. Беверідж в документах коаліційного уряду висунув проект сучасної держави загального добробуту, в якій державні соціальні програми (страхування і т.д.) і оподаткування захистили б усіх громадян від чотирьох монстрів: невігластва, хвороб, лінощів, хіті. Кейнс, як економіст та урядовець, відстоював необхідність втручання держави для забезпечення ефективної роботи капіталістичної економічної системи. У США в період між двома війнами адміністрація Рузвельта притримувалася такої ж політики втручання держави в економіку та соціальне забезпечення громадян. Після Другої світової війни в більшості держав склався своєрідний ліберально-консервативний консенсус, в рамках якого класичний лібералізм втрачає багато своїх рис. Він набирає більш практичного характеру, в його економічній частині переважають антикейнсіанські ідеї, які становлять основу теорії сучасного консерватизму. Соціальний лібералізм взаємодіє з лейборизмом в Англії і соціал-демократизмом на континенті, а також з різноманітними реформістськими течіями в США. Сьогодні він — важливий фактор перетворення держави із “нічного сторожа”, якою вона була, у відповідності з ліберальною ідеологією в XIX ст., на державу загального добробуту.

 

Неоліберальний консенсус. Політична парадигма сучасних лібералів. Неоліберальний консенсус стає домінуючим у західних державах в 90-х рр. після періоду економічних криз 70-80-х рр., коли виявилося, що можливості втручання держави в ринкові стосунки є досить обмеженими. Не лише консервативні партії прийняли економічні засади неолібералізму. Програмні зміни в соціал-демократичній стратегії відбулися в тому ж напрямку. Таким чином, в 90-х рр. домінуючий соціал-демократичний консенсус поступився місцем неоліберальному консенсусу.

 

Неомарксизм. Сукупність філософських течій, які тою чи іншою мірою спираються на філософське вчення Маркса та інтерпретують його в дусі інших ідейних традицій – неогеґельянства, філософії життя, екзистенціалізму, неофрейдизму, структуралізму. В основі всіх цих підходів лежить методологічний принцип протиставлення “західного” і “східного” марксизму. Засновниками цього напрямку прийнято вважати Лукача і Кроша, які при вивченні філософської спадщини Маркса розрізняють ранньогеґельянський і пізній період його діяльності. У 30-40-х рр. ця концепція розвивається в рамках т.зв. Франкфуртської школи. Її теоретики Хоркмаєр і Адорно прагнули довести, що пролетаріат не здатний виконати своєї історичної місії – визволення людини - бо об’єктивно не міг вийти за межі тотального середовища, яке його оточувало. У 50-60-х рр. з’являються такі форми неомарксизму, як “фрейдо-марксизм“ (Фромм, Маркузе), екзистенційний марксизм (Мерло-Понті, Сартр), феноменологічний марксизм (Пачі, Піччоне). Всі вони намагаються виявити потенціал визволення людини, який, як вони вважали, захований в глибинних пластах людської індивідуальності. Свобода людини, на їх думку, знаходить свій вияв у постійному запереченні об’єктивної дійсності, бунт і перманентне протистояння є єдиними формами існування свободи. Таке трактування марксизму дуже імпонувало ліво-екстремістському рухові нові ліві, який найповніше себе проявив під час молодіжної революції у Франції в 1968 р., а також в діяльності різного роду ліворадикальних угруповань. Загалом же неомарксизм швидше слід вважати певною тенденцією, що має поширення серед академічної ліволіберальної інтелігенції, яка не мала серйозного впливу на реальну політику.

 

Неонацизм. Див. Неофашизм.

 

Неофашизм. Новий, сучасний фашизм. Крайньо праві, радикальні політичні об’єднання, партії та рухи, які визнають себе спадкоємцями фашистських, націонал-соціалістичних партій, розпущених після Другої світової війни. Неофашисти декларують шовінізм, расизм, заперечують ліберальні цінності, критикують парламентаризм. Вони виступають з позицій домінування сильної виконавчої влади за порядок, дисципліну, моральні цінності, повернення до давніх  традицій. У зовнішній політиці вони прихильники експансіонізму, переділу сфер впливу, реваншизму. Організаційно неофашисти з’являються через декілька років після закінчення Другої світової війни, насамперед у Західній Європі. У 1973 р. в Італії виникає “Італійський соціальний рух – Національні праві сили”, у Франції - Національний фронт, в Румунії після падіння режиму Чаушеску відновився “Рух за Румунію”, героєм якого став Кордяну. Пізніше рух неофашистів трансформується у транснаціональний феномен. Координує діяльність неофашистів Мальмський Інтернаціонал, Європейська національна партія, Світовий союз націонал-соціалістів.

 

Неписана конституція. Сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте не проголошені формально її основним законом. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.

 

Непохитні партії. Термін, що застосовується до таких політичних партій, в яких позапарламентська структура  домінує над парламентською фракцією. Такі партії зобов’язують парламентарів суворо дотримуватися партійних рішень і дисципліни під час голосувань. Така  структура характерна для європейських та лівих партій.

 

Неофемінізм.  Сучасний фемінізм. Порівняно з класичним фемінізмом, який роглядав чоловічий стандарт соціальної поведінки як універсальний і передбачав, що емансипована жінка буде вести себе так, як і чоловік, неофемінізм доводить, що рівноправність дає підстави жінці не копіювати стандарти чоловічої поведінки, а самовиражатись, жити своїм окремим, але рівним з мужчинами життям. Ця установка лягла в основу сучасної концепції “змішаного”, а не “сексуального” поділу суспільства, “соціального партнерства статей”. Основні політичні установки сучасного феміністського руху – рівність політичних можливостей жінок та чоловіків, паритетне представництво в органах влади та інших соціальних інститутах інкорпоруються в програми ряду впливових політичних партій.

 

Непряме (колективне) членство в партії. Тип членства в партії, при якому членство у ній витікає з участі особи в якійсь іншій організації – наприклад профспілках. Такий тип членства був характерний насамперед для лейбористських партій.

 

Непрямі вибори. Процедура формування представницького органу або обрання головуючого, коли виборці подають свої голоси не безпосередньо за кандидата, а за членів колегії виборщиків, які й проводять остаточний вибір. Так обирають президента США, верхню палату парламенту Індії. Скасування непрямих виборів при формуванні керівних органів партійних або громадських організацій, при обранні делегатів з’їздів і конференцій є однією з настійних вимог демократичної громадськості.

 

Нетрадиційні партії. Див. Альтернативні рухи.

 

Неурядові організації (НДО) (від англ. non-governmental organizations – NGOs). Об’єднання людей в організації з метою задоволення їхніх різноманітних інтересів. Ініціатива створення НДО належить самим громадянам і не має на меті отримання прибутку. Їх існування виражає прагнення людей самим впливати на своє життя й на оточення. Неурядові організації створюють можливість для людей брати безпосередню участь у вирішенні тих проблем, які хвилюють їх найбільше. Наявність розвинутих неурядових організацій, які реалізують різноманітні ініціативи громадян, вважається ознакою розвиненого громадянського суспільства.

 

Неформальні об’єднання. Назва, що закріпилася за новими громадськими організаціями, які виникли на початку 90-х рр. у колишньому Радянському Союзі під час так званого періоду перебудови і створювалися за ініціативою людей із спільними інтересами, цілями, запитами, що не мають або тривалий час не мали визнання з боку держави.

 

Нечаєв Сергій (1847-1882). Один із лідерів тероризму, “сокирного повстання” в Росії. Засновник терористичного таємного товариства “Сокира, або Народна розправа”. Товариство планувало 19 лютого 1870 р. “вчинити політичний переворот шляхом революції” в результаті якої передбачалося надати Нечаєву диктаторські повноваження. Ідеологія, пропагована Нечаєвим, була вкрай примітивною, варварською. Нечаєв був прихильником тотального, всеохоплюючого терору, носії якого повинні “очищувати вогнем і мечем” всю російську землю – “по-братньому єднаючись із тими, хто буде робити те саме у цілій Європі”. Під її знаменом слід об’єднати усіх “героїв і месників”: “Хто не розуміє розбою, хто йому не співчуває, той належить до табору ворогів. Розбійники у лісах, у містах, у селах, розкидані по всій Росії, і розбійники, що сидять у незліченних острогах імперії, складають один, неподільний, міцно зв’язаний світ – світ російської революції”. Він автор таких прокламацій, як “Початки революції”, листівки “Постановка революційного питання”, виданого в Женеві листка “Народної розправи”.

 

Нечаєвщина. Погляди Нечаєва і його послідовників. Її основні принципи, викладені у “Катехізисі революціонера”. У політичному лексиконі нечаєвщину характеризують як втілення скаженого революційного фанатизму і макіавелізму, як політичну патологію. Парадокс нечаєвщини полягає якраз в тому, що, на противагу романтичним сновидінням “благородних революціонерів”, Нечаєв практично безпомилково показав усьому тодішньому суспільству справжнє обличчя справжньої революції – розпізнав у ній апофеоз дегуманізації, озвіріння, людських, насамперед політичних стосунків. Ось чому він виявився реалістом! Йому вдалося зробити майже точну фотокопію майбутнього.

 

Нігілізм (від лат. nihil – ніщо). Заперечення існуючих суспільних норм, цінностей, авторитетів. Бердяєв, Франк називали нігілізм предтечею комуністичної революції, “головною сутністю хвороби російського духу”.  Натхненником руху “нігілістів” у Росії виступає ліве крило радикальної інтелігенції, передусім Писарєв та Чернишевський. Нігілісти відкидали “всю сукупність явищ сучасної цивілізації, що спирається на гноблення одного класу іншим”, заперечували “існуючий економічний лад, уряд та владу”, “буржуазну політику, буржуазну науку, буржуазну мораль”. Особливо беззахисною перед вірусом епідемії нігілізму опинилася учнівська і студентська молодь з її надмірним максималізмом та наївною вірою в насильницько-чудодійний спосіб “визволення народу від експлуатації”. Виділяють тихий та екстремістський нігілізм. Прихильники першого його різновиду володіли помірно-споглядальним світоглядом. Основним гаслом екстремістського нігілізму було: “Через терор і змову – до революції!”.

 

Нові ліві. Узагальнене визначення сучасних лівих партій (ліво-соціалістичних та лівих некомуністичних), які формуються у 50-60-х рр. у Західній Європі та США. Свою назву отримали від журналу “New Left Review”, який видавався Оксфордським університетом з 1957 р., та  есе Міллса “Лист до нових лівих”, опублікованого 1960 р. Нові ліві критикували “реальний соціалізм” Східної Європи і відмежовувались від комуністичних партій Заходу. Вони також поставили під сумнів ортодоксальне марксистське вчення про невідворотність економічної загибелі капіталізму і натомість зосередили увагу на ідеологічних та культурних чинниках, які заважали жертвам капіталізму усвідомити свої істинні потреби. Виникли нові ліві в кінці 50-х рр. як виборча альтернатива сильним партіям соціал-демократичного типу. У скандинавських державах здобули чималий успіх у  перетягуванні на свою сторону робітничого електорату. Рівень підтримки виборців цими партіями становив приблизно 3% і лише деяким партіям вдавалося перейти 10% поріг (наприклад данська Соціалістична народна партія в 1981, 1984 рр. чи норвезька Соціалістична ліберальна партія в 1973 р. і 7.8% в 1989 р.). Найбільшого поширення рух нових лівих отримав у другій половині 60-х рр. під час студентської революції 1968 р. У 70-х рр. кілька з них зникло з виборчої арени (Італійська соціалістична партія об’єднаного пролетаріату, Фінляндський союз лівих соціал-демократів). У 70-х рр. в їх програмах почали з’являтись постматеріальні гасла, типові для так званих партій нової політики (наприклад положення про громадський контроль над політичним процесом, участі суспільства в індустріальній політиці, розбудові соціальних програм, вихід з НАТО, охорона довкілля). Нові ліві вважаються лівою альтернативою (на відміну від нових правих) існуючому ліберальному режимові. Виділяють поміркований та радикальний напрями. Представники першого виступали за розвиток  самоврядних громад, що мали б бути альтернативними офіційним інститутам суспільства. Представники другого напряму концентрували увагу на вимогах тотальної революції, ліквідації державних інститутів, допускали терор як засіб революційної боротьби. Ідеологами нових лівих вважають Адорно, Фромма, Сартра, Блоха, Міллса і особливо – Маркузе. Головними організаціями, які репрезентували даний рух, є “Чорні пантери” в США, “Рух 22 березня” та “Пролетарські ліві” у Франції, “Фракція Червоної Армії” в Німеччині, організації “Боротьба триває” і “Робітничий авангард” в Італії.

 

Нові партії. За типологією партій Закревського - політичні партії, виникнення яких пов’язане з формуванням нового соціополітичного поділу (матеріалізм-постматеріалізм). Прикладом такого типу партій є партії нової політики. (Див. Старі партії). Даний термін може вживатись також для характеристики сучасних масових партій      на відміну від протопартій.

 

Нові праві (ультраправі партії нового типу). Див. Праворадикальні партії нового типу.

 

Номенклатура (від лат. nomenclatura – розпис імен, список). Перелік посад, які затверджуються та заміщуються лише за рішенням або згодою вищого керівного органу. В умовах командно-адміністративної системи номенклатура була основою партійної кадрової політики. Часто призводила до відриву керівних органів та їх членів від мас, до утвердження апарату над народом, до зловживань. Наприкінці 30-х рр. і в повоєнний період формується радянська номенклатура, яка  проіснувала до 90-х рр. Її кількість спеціалісти визначають від 2 до майже 3 млн осіб наприкінці 80-х рр., у т. ч. й власне партійної номенклатури. Див. Джілас.

 

Номерна класифікація партійних систем. Один із способів класифікації партійних систем, запропонований Дюверже. Як принциповий критерій класифікації він застосовує поняття кількості партій. Пропонує поділяти системи на однопартійні, англосаксонську двопартійність та багатопартійні. Однак, дана класифікація мало придатна, бо є надто загальною й не вказує на відмінності, які існують між конкретними партійними системами.

 

Номінація (від англ. nomination – називати). Висунення кандидата на виборну посаду. В Україні висувати кандидатів у депутати можуть громадяни України, які мають право голосу. Робити це можна шляхом самовисунення, через політичні партії і виборчі блоки. Політичні партії і виборчі блоки висувають кандидатів у депутати єдиним списком для участі у виборах по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу. В одномандатних виборчих округах кандидатів у депутати висувають на зборах осередків політичних партій, виборчих блоків партій. Кожна партія, виборчий блок партій може висунути лише одного кандидата у депутати в даному окрузі. Щоб висунути самого себе кандидатом у депутати, громадянин має подати до окружної виборчої комісії заяву про своє бажання балотуватися на виборах. Для реєстрації кандидата у депутати в одномандатному виборчому окрузі треба зібрати не менше як півтори тисячі підписів виборців відповідного округу, які підтримують висування особи кандидатом у депутати. Та сама особа може бути включена лише до одного списку кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій. Порядок висування кандидатів у Президенти України визначений статтями Закону України “Про вибори Президента України”. Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менш як 100 тисяч громадян України, які мають право голосу, в тому числі не менш як 1500 громадян у кожному з 2/3 загальної кількості виборчих округів.

 

Нонконформісти (від лат. nonconformist – незгідний). У минулому – назва членів церковних організацій в Англії, які не визнавали вчення, догматів та обрядів державної англіканської церкви, вимагали її реформування. У 60-80 рр. ця назва поширилася на численні альтернативні рухи на Заході, які не погоджувалися з існуючими суспільними порядками, пануючими ідеями, не бажали приймати встановлені у суспільстві цінності й авторитети (наприклад хіпі).

 

Нормативний рівень соціополітичних поділів. Певна група для того, щоб стати учасником соціополітичного поділу, повинна стати свідомою своєї ідентичності, більше того, повинна бути готовою до діяльності щодо її збереження. Групова ідентичність — це сума цінностей, переконань, способів поведінки чи навіть упереджень, які домінують у свідомості членів даної групи. Частиною процесу формування групової ідентичності є явище формування певних інтересів, реалізація яких вважається засадничою основою діяльності даної групи. Якщо ці інтереси набирають політичного характеру, а їх реалізація пов’язана з владою, то дана соціальна група входить у сферу політичної конкуренції, а її суб’єктивна позиція набирає нової якості. Якщо дана соціальна група виступає монополістом на політичному ринку, тоді ми не будемо мати справи з соціополітичними поділами. Соціополітичний поділ означає, що повинно існувати щонайменше дві сторони конфлікту, діяльність кожної з яких створює реальну загрозу в боротьбі за розподіл політичної влади. Певні соціальні групи, які мають власну ідентичність, можуть бути і не зацікавленими в політизації своїх групових інтересів. Не обов’язково це зумовлено їхнім монополістичним становищем, а швидше їхнім переконанням, що реалізація конкретних інтересів не вимагає їхнього втручання в публічний процес боротьби за владу, коли очікування членів групи мають відмінний від політичного (культурний, релігійний, фаховий) вимір. Так, наприклад, у скандинавських державах сформувалося глибоке суспільне переконання, що релігія є справою приватною і її не слід змішувати з політикою. У результаті в цих державах відсутні релігійні поділи. На процес політизації визначених питань може також відчутно впливати стан потенційної загрози для соціальної групи.

 

 

О

 

Об’єднання громадян.  Добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Статус об’єднання громадян поширюється на релігійні, кооперативні організації, групи людей, чиєю основною метою є одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі й комітети районів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян. Діяльність об’єднання громадян України регулюється Законом  України “Про об’єднання громадян”. Об’єднання громадян утворюються і діють із всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. Див. Закон України “Про об’єднання громадян” про політичну партію.

 

Об’єктивна інституалізація партії. Під об’єктивною (на відміну від суб’єктивної) інституалізацією розуміють виникнення партії як сильної політичної організації.

 

Обмеження діяльності та делегалізація партій. Негативні правові положення щодо діяльності політичних партій;  перелік дій, які не можуть реалізовуватися партіями або за які вони будуть переслідуватися, або їх діяльність буде заборонена державою. До числа таких дій законодавець відносить ті, які створюють загрозу існуючому конституційному ладу, територіальній цілісності, пропаганду війни та насильства, розпалювання етнічної, расової, релігійної ненависті, дії, які обмежують конституційні права громадян. Переслідується також використання партіями у своїх програмах закликів до встановлення тоталітарного, фашистського чи комуністичного режиму або формування ними підпільних структур. Такі норми містяться в конституціях Хорватії, Польщі, України. У деяких випадках обмеження є більш-менш умовними (наприклад в статті 4 Конституції Франції 1958 року декларується, що партії повинні "поважати принципи незалежності та демократії"). У Франції держава має стійкі "республіканські традиції" щодо політичних партій, які є ворогами "республіканської форми правління". Ці заборони діють стосовно утворень, які "є  джерелом дезінтеграції (національної) території" і "республіканської форми правління". Зазначені заборони санкціоновані не лише законом 1901 року, а й новим законом від 10 січня 1936 р., виданим в час боротьби проти ультраправих груп. Ці закони спричинилися до розвалу багатьох політичних угруповань - асоціацій, рухів та різного роду партій. На їх основі уряди забороняли діяльність ультраправих чи ультралівих, обмежували діяльність національних, місцевих рухів по всій Франції. Щодо Німеччини, то в статті 21 Основного закону закріплено положення щодо заборони екстремістських партій: "ті партії, які, згідно зі своїми гаслами та взаєминами членів, намагаються підірвати основи вільного і демократичного порядку, повалити чи поставити під сумнів існування ФРН, є антиконституційними". Федеральний Конституційний Суд уповноважений щодо вирішення питання неконституційності політичних партій. Федеральний уряд Німеччини двічі забороняв політичні партії: 19 листопада 1951 р. монархічно-соціалістичну партію, а 22 листопада того ж року - комуністичну партію. Щодо першої, то вирок був виконаний досить швидко (23 жовтня 1952 р.), а щодо компартії, вирок затримувався через процедурні баталії та незгоду частини членів суду. Вирок був остаточно виголошений 17 серпня 1956 р. в документі на 300 сторінках. З часом, коли існування компартії більше не розцінювали як загрозу державі, в жовтні 1961 р. було створено нову комуністичну партію. Для того, щоб не порушувати рішення Конституційного суду, партія отримала назву "Deutsche Kommunistische Partei" ("Німецька комуністична партія"). Статут партії теж був складений таким чином, щоб не порушувати вироку суду 1956 р. Крайньо праві також відродились наприкінці 50-х. Однак жодна з цих партій не мала успіху на виборах. Вибух расизму і бандитизму підняв знову питання про заборону діяльності політичних організацій. У 1992 р. одна з ультраправих груп - Національний Фронт - була заборонена. Європейські політичні системи тою чи іншою мірою, стимулюють боротьбу політичних партій за свою демократичність, а також відкидають ті партії, які не "вписуються" в існуючу політичну систему. Чинне законодавство може забороняти певного характеру збори, вимагати дозволу на розвішування плакатів тощо. Часто кримінальні кодекси встановлюють сувору відповідальність за т.зв. політичні злочини – спробу повалення існуючого ладу. На основі цієї норми можна здійснювати кримінальне переслідування певного роду політичної діяльності. У деяких країнах існують також обмеження, що дають можливість розпускати політичну партію, забороняти її діяльність. Вони  набувають найрізноманітніших форм і мають різне обґрунтування в різних країнах. Найчастіше ця норма виписана в законах про об’єднання громадян. У них зазначають, що в державі діє заборона на створення та діяльність об’єднань, які суперечать закону і представляють загрозу для держави або закликають громадян до непокори чи застосовують силу для досягнення своїх політичних цілей. На такій основі у Франції в 1936 р. розпущено ряд фашистських організацій, в 1939 р. визнано нелегальною діяльність Французької комуністичної партії. Дана норма найчастіше сьогодні використовується для заборони діяльності фашистських та комуністичних політичних партій в Латинській Америці та деяких державах Азії. Однак загалом випадки існування правових норм, що дозволяють делегалізацію діяльності політичної партії, є рідкісними. У Європі єдиним таким документом був закон Чехословацької республіки від 25.10.1933 р. Тільки право фашистських держав містило норми, що давали можливість розпускати політичні партії. Після Другої світової війни це правило з’являється значно частіше в т.ч. і в конституціях. Це зумовлене історичним досвідом існування фашистських партій і спрямоване на захист держави від різного роду недемократичних організацій (фашистських, неофашистських, терористичних, расистських, екстремістських). Приписи, що дозволяють розпускати антидемократичні організації, з’являються в конституціях Італії, Німеччини, Туреччини (з 1960 р.) Запит про розпуск партії вносить федеральний уряд, але вирок виносить Конституційний Суд. Рішення про делегалізацію є остаточним і веде до розпуску партії, конфіскації її майна. Одночасно члени парламенту від цієї політичної організації втрачають свої депутатські мандати. Забороняється також створення організації, яка мала б іншу назву, але продовжувала б діяльність забороненої партії. У законодавстві Туреччини говориться, що політична партія, яка не керується у своїй діяльності принципами демократії, буде назавжди заборонена. Влітку 1971 р. Конституційний Суд Туреччини заборонив діяльність Курдської робітничої партії. На практиці можуть існувати ще багато інших форм, що обмежують свободу створення та діяльності політичних партій. У 1960 р. декретом президента Сукарно в Індонезії впроваджено офіційний контроль за діяльністю політичних партій. Партії зобов’язувалися представити президентові статути, списки членів, списки споріднених організацій, дані про фінанси партії. І лише після відповідної перевірки він видавав право на офіційну діяльність політичної партії. При цьому він також зберігав за собою право звернутися про заборону діяльності політичної партії до Верховного Суду. У 1965 р. військовий режим Бранко в Бразилії заборонив  та розпустив усі існуючі політичні партії і дозволив існування тільки тих партій, ініціатива створення яких виходила від парламентарів. Право на створення політичного “блоку” мали 120 депутатів і 20 сенаторів бразилійського конгресу, які протягом 45 днів з дня виходу закону виступлять з такою ініціативою. Виходячи з кількості бразильського парламенту в державі утворилися два політичні “блоки” – правлячий та опозиційний. У 1950 р. США прийняли “закон Mак Карті”, спрямований на обмеження діяльності комуністичної партії. Він зобов’язував комуністичні організації реєструватися. Це ж стосувалося лідерів та членів партії. Закон забороняв членам цих організацій обіймати державні та інші важливі посади. Однак до офіційної заборони діяльності Комуністичної партії США не дійшло.

 

Обмеження утворення і діяльності політичних партій України. Відповідно до ст.37 Конституції України, ст. 5 Закону України “Про політичні партії в Україні” утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив безпеки держави, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, посягання на здоров’я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність партії може бути заборонена лише рішенням суду. У першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та організаціях.

 

Обмеження фінансування політичних партій України. Закон України “Про політичні партії в Україні” встановлює обмеження щодо фінансування політичних партій в Україні. Відповідно до ст. 15 даного закону фінансування політичних партій не допускається: органами державної влади та органами місцевого самоврядування, державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частка (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам, іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями, благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями, анонімними особами або під псевдонімом, політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Інформація про надходження на рахунок політичної партії коштів, заборонених законом, доводиться відповідною банківською установою до відома Міністерства юстиції України. Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених Законом, перераховуються політичними партіями до державного бюджету або стягаються в дохід держави у судовому порядку.

 

Обмежувальні (підривні) партії. Різновид авторитарних партій, які у політичному змаганні застосовують обмежувальні стратегії. Антиподом є змагальницькі партії.

 

Обструкція (від лат. obstructio – перешкода). Метод протесту, один з методів парламентської боротьби, що полягає в намаганні спонукати до зриву засідання або зборів (наприклад шляхом вчинення галасу, виголошенням довгих, таких, що не стосуються справи, промов), щоб не допустити або затримати прийняття небажаного для опозиції рішення; діяльність демонстративно спрямована на зрив якогось заходу.

 

Одинична тоталітарна партія. Див. Монопартія.

 

Однопалатний парламент (однокамерність). Однопалатна структура парламенту. Фактор, який сприяє партійному керівництву державою. Див. Бікамералізм.

 

Однопартійна система. Партійна система, при якій існує лише одна політична партія, діяльність якої  дозволена державою. Пайпс зазначає, що сам термін "партія" погано підходить до опису системи, при якій існує тільки одна правляча партія. Слово "партія" походить від латинського pars або "частина", що за визначенням не може бути єдиним, як і не може бути тотожним цілому. Ла Паломбара зазначає, що партійна система представляє собою ситуацію, коли є дві або більше партій, що конкурують між собою. Він вважає, що країни лише з однією партією не можуть розглядатись як такі, що мають партійну систему. Проте, така точка зору не підтримується більшістю дослідників партійних систем. Дюверже, Сарторі, Джеймс зазначають, що в ряді держав соціально-класова структура об’єктивно визначає однопартійний тип політичної системи. Це дає підстави розглядати однопартійність як особливий тип партійної системи. Комуністичні держави Східної Європи, Єгипет, Танзанія і багато інших нових держав Третього Світу, а також праворадикальні диктатури – фашистська Німеччина 30-х рр., Іспанія в період диктатури генерала Франко – все це приклади однопартійної системи. У цих системах партія злилася з державою, виходячи з цього держава забороняє діяльність інших партій, вважаючи їх непотрібними. Партія має сильний контроль над державним апаратом (як це мало місце в комуністичних державах), чи створюється для того, щоб перебрати на себе функції державного апарату. Партії в однопартійних системах концентрують свою діяльність на мобілізації мас, комунікації та контролі. Вони не можуть розглядатися як альтернативні джерела політичних ідей тому, що надзвичайно пов’язані з тими, хто керує державою. Однопартійні країни вважаються деспотичними та нетолерантними. У таких державах змінюється лише інтенсивність репресій та сила примусового контролю. Власне якраз на основі інтенсивності репресій та контролю вибудовує свою класифікацію однопартійних систем Сарторі. Він розрізняє: однопартійну тоталітарну систему, однопартійну авторитарну систему, однопартійну догматичну систему. Загалом можна зазначити, що серед класичних різновидів однопартійних систем слід розрізняти два їх основні різновиди: 1) системи, в яких всі партії, крім правлячої, офіційно заборонені або їх існування є формальним, заснованим на визнанні провідної ролі партії-гегемона; 2) системи, в яких в умовах плюралістичної демократії, але за переважання непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робились або зазнали поразки (але не через протидію їм з боку політичної влади). Зазвичай принцип однопартійного правління закріплюється в конституційному порядку. У більшості держав цього типу основний закон безпосередньо вказує єдину легально існуючу партію. Порівняно рідко зустрічається формула однопартійності, яка не вказує конкретну партію й відсилає до рішення відповідного органу влади (наприклад у Сьєрра-Леоне таке рішення приймається 2/3 парламенту). Нарешті, у деяких країнах (Камерун, Кот-д’Івуар) конституція формально проголошує принцип свободи утворення й діяльності політичних партій, тоді як на практиці у цих країнах склались та функціонують однопартійні системи. Такий стан речей дав підстави Блонделю запропонувати свою класифікацію однопартійних систем. Він розрізняє: однопартійну систему конституційного (законного) правління, однопартійну систему з неконституційними репресіями проти опозиції, однопартійну систему природного характеру. Дюверже в рамках однопартійності розглядає її комуністичний та фашистський типи, а також турецький (авторитарний) варіант однопартійності (1923-1946 рр.). Перші однопартійні режими з'являються в 20-30-х рр. в СРСР, Італії, Німеччині. У кінці 40-х рр. однопартійні системи були або комуністичними (13 з 23) або авторитарно-консервативними як Іспанія, Португалія, Тайвань (популістська система типу мексіканської становила виняток). Два десятиріччя пізніше кількість однопартійних популістських систем збільшилась, особливо у південній Африці. Найбільша група однопартійних систем виникла в рамках тих популістських режимів, які з'явились у другій половині 80-х рр. Наприкінці 80-х рр. 2/5 країн світу були однопартійними, та вже з середини 90-х рр. ця пропорція дещо зменшилась. Сьогодні однопартійна система продовжує існувати в Північній Кореї, на Кубі, Іраку, деяких країнах Африки. Загалом у світі спостерігається відчутна криза однопартійної політичної системи. Весь міжнародний досвід давно показав, що однопартійність протягом тривалого історичного проміжку часу ніде не забезпечила ні політичної стабільності, ні економічної ефективності. Ідея утвердження гуманної, демократичної влади з монополією якої-небудь партії чи революційної сили на політичні та духовні цінності не витримала перевірки часом. Сьогодні однопартійна система вважається родовою ознакою недемократичних політичних режимів, передусім тоталітарних (комуністичних і фашистських).

 

Однопартійне керівництво. Один з типів партійного керівництва, який з’являється в умовах існування біполярної структури політичної конкуренції, де домінують дві великі партії (двопартійність). Класичним прикладом цього типу є Великобританія (т.зв. англосаксонська однопартійність). “Щоб уряд більшості став можливим,- зазначає Поппер,- необхідне щось подібне до двопартійної системи, яка існує у Великобританії та в Сполучених Штатах”. Виборці визначають не лише партійний склад парламенту, силу існуючих в ньому фракцій, але опосередковано і склад наступного уряду та його лідера. Правляча партія користується майже необмеженими засобами, які гарантують впровадження її програми у життя. З подібним механізмом можна зустрітися також і в системах, відмінних від класичної двопартійності, хоча і приналежних до категорії систем з біполярною конкуренцією. У Норвегії та Швеції в 70-х та 80-х рр. появилася система двоблокової конкуренції між соціалістичними та несоціалістичними силами. Партійна система Німеччини та Австрії називається модифікованою двопартійною системою (дві з половиною партії). Трансформація політичної системи Франції в 70-х рр. дуже наближає її до двоблокової політичної системи. Політичні системи Іспанії, Греції та Італії після 1994 р. також еволюціонізують в напрямку “біполярного конкурентного укладу“ (конкуренція двох партій чи партійних коаліцій), що збільшує можливість формування однопартійного керівництва.

 

Однопартійне правління. Тип партійного правління в рамках багатопартійної системи, коли уряд формується однією партією, яка здобула абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом тут є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій і організацій, у парламенті представлено не більше 10 партій, а уряд формується партією, яка здобула більшість. Так само формується і уряд в Індії.

 

Однопартійність. Соціальний феномен, який полягає в існуванні в державі однієї політичної партії. “Переважну більшість націй-держав сучасності, - зазначає у своїй книзі Пемпель,- можна віднести до розряду однопартійних”. Однопартійність вважається ознакою недемократичності політичного режиму і звичайно пов’язана з штучним обмеженням політичної конкуренції. Однак трапляються й випадки коли існування однопартійності зумовлене нерозвинутістю соціально-класової природи суспільства. (Див. Африканська однопартійність). Даний термін може вживатися і як синонім однопартійного керівництва.

 

Ознаки політичних партій. Див. Індикатори політичних партій.

 

Олігархічні партії. Див. Кланові партії.

 

Омбудсмен (від англ. ombudsman – чиновник, що розглядає претензії громадян до урядових службовців). Парламентський комісар, який уповноважений наглядати за дотриманням законності у діяльності членів державного апарату, прав людини. Омбудсмен не є інститутом влади, державного управління чи судовим інститутом. Найчастіше він обирається парламентом. Омбудсмен незалежний при виконанні своїх функцій і має необхідні повноваження з розслідування відповідних справ. Вперше інститут омбудсмена виник у Швеції (1809) внаслідок прийняття Закону про правління. Він надавав парламентові право обирати парламентського комісара (омбудсмена) для здійснення нагляду за дотриманням законодавства і з метою урівноваження повноважень короля з парламентом. З 20-х рр.  ХХ ст. інститут омбудсмена поширився і зараз існує у більш ніж 100 державах. В Україні інститут Уповноваженого з прав людини існує на основі ст. 101 Конституції України.

 

Опозиційна партія. Характеристика, яка визначає місце партії в системі влади. Термін для позначення партії, яка перебуває в опозиції до правлячої партії. Партії, що не входять в уряд, зазвичай, мають більш розвинену позапарламентську структуру, яка домінує над парламентською фракцією. У результаті вони можуть в позапарламентській організації контролювати офіційні заяви членів законодавчого органу. Наприклад, у Британській лейбористській партії позаурядова структура завжди була важливою, тобто вибрані члени повинні були керуватись у своїй парламентській діяльності директивами не з парламенту, а з Національного Виконавчого Комітету. Проте коли Лейбористська партія прийшла до влади після Другої світової війни, цю модель було рішуче змінено, оскільки парламентська структура отримала владу. Поразка і довгий період з 1951 до 1964 рр. без влади знову збільшили вплив позапарламентської структури, але досвід парламенту був сам по собі критичним для подальшої діяльності партії. Здійснення опозиційної діяльності є також функцією керівництва партії у конкурентній політичній системі. Коли є альтернативна двопартійна система, головна роль другої партії - це бажання усунути правлячу партію і обійняти її місце. У багатопартійній системі роль опозиційної партії є більш скромною – вона намагається заволодіти частиною урядових посад. У будь-якому випадку менша партія, для того щоб функціонувати взагалі як політична партія, повинна впливати на уряд з перспективою заміни урядових кадрів у майбутньому. Якщо вона не шукає цієї заміни, то її роль не відрізняється від групи інтересу.

 

Опозиція (від. лат. оppositio – протиставлення). Форма протистояння, протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсу і прагнення боротися за владу. Під опозицією розуміють суспільно-політичний рух, угруповання партій, парламентських фракцій, які протистоять правлячим політичним силам. Наявність організованої опозиції є невід’ємним атрибутом демократичного типу державного керівництва. Вперше опозиція виникла в англійському парламенті у 1826 р. Це була група депутатів, які висловлювали офіційну незгоду з позицією правлячої більшості. У Великобританії партія, яка має хоча б два місця в парламенті, отримує статус офіційної опозиції і державне фінансування для свого функціонування. У палаті общин щороку виділяється мінімум 20 днів роботи, коли саме опозиційні фракції, а не правляча більшість, визначають коло питань для обговорення. Опозиція буває парламентською та внутрішньопартійною. Парламентська опозиція – це група депутатів парламенту або парламентська фракція, яка не бере участі у формуванні уряду і виступає проти урядової політики. У функціональному плані опозицією може бути не будь-яка політична структура, а лише співмірна з панівною за політичною могутністю. Даль у праці «Політична опозиція у західних демократіях» сформулював такі ознаки існування політичної опозиції: 1) свобода думки та висловлювань, у т.ч. можливість доведення відмінних позицій меншості до відома інших громадян і керівних інститутів держави, 2) можливість брати участь у політичному житті, 3) у випадку політичного конфлікту – контроль більшості громадян, виборців і обраних посадових осіб над рішеннями уряду, 4) раціональність у політичному обговоренні й ухваленні рішень, розуміння громадянами та лідерами держави висунутих цілей і відповідних засобів їх досягнення, 5) згода під час прийняття політичних рішень про необхідність мінімалізації кількості та рівня обурення і примусу стосовно переможеної меншості та максималізація кількості громадян, котрі вважають, що прийняті рішення відповідають їх цілям, 6) мирний спосіб розв’язання конфліктів і мінімалізація політичного насильства, 7) розв’язання термінових питань політики, коли уряд звертає увагу на будь-яке питання, розцінене значною частиною громадян або лідерів як термінове, важливе, і приймає рішення, що задовільняють найбільшу кількість громадян, 8) широка довіра і лояльність до Конституції та демократичних процедур у державі. Опозицію прийнято поділяти на парламентську і позапарламентську. Перша складається у межах парламенту з депутатів партійних фракцій, що не ввійшли до складу проурядової більшості, передбачає альтернативну позицію до дій уряду.  Друга представлена політичними силами, які не мають власних представників у парламенті й тому критичну активність до дій уряду здійснюють через засоби масової інформації та різноманітні акції протесту – демонстрації, мітинги тощо. У рамках політичних сил може існувати і внутрішньопартійна опозиція - угруповання в середині партії, які виступають проти принципових питань політики партії та її керівних органів. Перебування в опозиції може мати і компромісний, гнучкий, і принциповий, ортодоксальний характер. Існують різні класифікації видів опозиції. Опозицію прийнято поділяти на позитивну (конструктивну) і негативну (неконструктивну), системну (відповідальну) та позасистемну (невідповідальну). Сарторі виділяє також “частково відповідальну опозицію”. Відповідальна опозиція характерна тим, що політичні сили ведуть боротьбу відповідно до “правил політичної гри”, усвідомлюючи тимчасовість перебування як при владі, так і в опозиції. Тому критикуючи дії влади, опозиція не підриває політичні засади самої політичної системи. Навпаки, невідповідальна опозиція в прагненні скинути уряд використовує всі засоби без жодних (у т.ч. й моральних) обмежень, що дуже часто дискредитує державні інститути. Перша передбачає формальне оформлення свого становища. Друга притаманна державам із фрагментарною партійною системою. Лінц виділяє лояльну, напівлояльну та нелояльну опозицію. Опозиція буває також односторонньою (така, що знаходиться з урядом сам-на-сам) та двосторонньою (опозиція до уряду як зліва, так і справа). Розрізняють також інституційну та ситуативну опозицію. Даль зазначає, що явище конкурентності політичних партій та опозиції є недавнім сучасним винаходом і стосується небагатьох держав. Із 113 держав членів ООН в 1964 р. лише 30 протягом останніх 10-ти років мали політичну систему, де легально існувала опозиція.

 

Опортунізм (від лат. opportunus – зручний, вигідний). Політика в робітничому русі, спрямована на класове співробітництво пролетаріату з буржуазією, відступ від стратегічних цілей в ім’я другорядних, менш важливих.  Опортунізм виникає з появою масових політичних партій. Наприкінці ХІХ ст. опортунізм розвивався у двох формах – перегляду основних положень стратегії і тактики, тобто їх ревізії, й абсолютизації окремих положень стратегії, перетворення їх у своєрідні догми. Вперше опортунізм став поширеним у марксизмі, який в період від Паризької комуни до початку Першої світової війни виявлявся у вигляді певних настроїв. Пізніше в середовищі робітничих партій виділився правий та лівий опортунізм, який привів до розколу європейської соціал-демократії. Правий опортунізм – сукупність теоретичних поглядів і тактичних установок, в основі яких лежить ідея поступової “трансформації” капіталізму в соціалізм, відмова від соціалістичної революції та завоювання влади робітничим класом. Соціальною основою правого опортунізму є так звана робітнича аристократія, профспілкова бюрократія. Правий опортунізм характерний для правосоціалістичних партій. Лівий опортунізм – це поєднання ультрареволюційних та авантюристичних лозунгів, в основі яких лежить віра у творчий характер “революційного насилля”, схильність до “підштовхування революції”. Ліві опортуністи співпрацювали з троцькістським IV Інтернаціоналом та іншими революційно-терорестичними організаціями. У зв’язку з закінченням більшовицького експерименту, позиції правого опортунізму значно зміцніли, він вже давно став офіційною ідеологією та доктриною європейської соціал-демократії. Отже, старий зміст опортунізму віджив, проте як тактика діяльності політичних партій залишається в арсеналі різних політичних об’єднань.

 

Оптимати, популярії. Назви протопартій у Стародавньому Римі. Оптимати – представники патриціанської знаті, популярії – представники переважно сільських плебеїв.

 

Організаційна інкапсуляція. Термін, запропонований Уеллхофером для позначення “здатності підрозділів партій максимально широко охоплювати повсякденну активність її членів”. Застосовуючи об’єктивні показники  членства в партії і розвитку місцевих організацій, учений виміряв рівні інкапсуляції в соціалістичних (лейбористських) партіях Аргентини, Великобританії, Норвегії та Швеції. Уелхофер займався також вивченням впливу організаційних характеристик на електоральний успіх партії. І прийшов до висновку, що централізовані партії мають кращі можливості донесення своєї виборчої програми до виборців.

         Організаційна структура партії. Спосіб організації внутрішньопартійного життя (вертикальні та горизонтальні зв’язки партії, в першу чергу взаємини між керівними та низовими партійними організаціями). Панеб’янко розробив концептуальні показники партійної організованості, включаючи поняття домінуючої коаліції, інституалізації і організаційної складності, однак не дав чіткої методики об’єктивного визначення даних показників. Значна частина емпіричних порівняльних досліджень з проблем партійної організації надихається роботами Дюверже, який  запропонував такі поняття, як пряма чи непряма структура, базові елементи, організаційна артикуляція і централізація влади. Лейн і Ерссон дещо модифікували ці поняття і застосували їх до вивчення європейських партій. Осмислення тез Дюверже з допомогою теорії організацій дозволило Джанді виділити два основні аспекти організаційної структури – організованість і централізацію влади. Поняття “організованість”, близьке за своїм змістом до “організаційної артикуляції” Дюверже, і відображає складність структурної диференціації партії. З допомогою поняття “централізація влади”, як і у Дюверже, виділяються носії влади і її розподіл. Вимірювання, проведені на матеріалі більш ніж 100 партій, дозволило визначити, що на емпіричному рівні зв’язок між даними двома аспектами не прослідковується. За незначними винятками, в літературі присвяченій партіям не приділялося значної уваги проблемі концептуалізації партійної організації. Ще частіше ігнорувалась проблема вимірювання. Особливо це стосується таких показників, як організованість і влада. Наприклад, Сарторі використовував поняття організації без додаткових уточнень, просто поділяючи партії на “організовані”, “неорганізовані” і “середні” партії. Лоусон виділяв шість типів організацій, виходячи з центру зосередження влади і залученості активістів до партійної роботи. Фон Бойме був розчарований плутаниною в організаційних відносинах всередині європейських партій і підсумовував, що “краще, на що ми можемо розраховувати, - це розробка типології, заснованої на простій подібності випадків між собою”. В емпіричній теорії партій досить слабо також  розроблені поняття, які описують організаційну структуру партій, хоча і тут винятком є Дюверже. У його працях змінні, які мають відношення до організації, виступають у двох якостях – як незалежні і залежні. Для Дюверже централізація влади була причиною консолідації партії і наслідком лівої ідеологічної орієнтації. Крім того, Дюверже виводив організаційні характеристики партій з умов їх виникнення (зародилися вони всередині парламенту чи поза ним, сформувались на ранньому чи пізньому етапі політичного розвитку країни). Деякі вчені – Ла Паломбара, Вейнер, Ходгкін – використовували умови виникнення для пояснення структури партій країн Третього світу і Європи, тоді як Келбле, розкриваючи джерела децентралізованої структури партії зелених у Німеччині, посилається і на ідеологію, і на умови виникнення. У якості незалежної змінної централізація розглядалася лише небагатьма дослідниками, зокрема, Далтоном, в роботі якого поряд з опитуванням європейських виборців використовувалися і найпростіші форми вимірювання ступеня централізації партій. Це дозволило показати, що чим вищий рівень централізації партії, тим більш адекватно виборці сприймають її позиції. Cкладність партійної організації і рівень централізації влади, крім всього іншого, зумовлюються середовищем, в якому діє партія. Проведене Джандою спільно з Хармелем дослідження 95 партій в 28 демократичних та квазідемократичних країнах виявило тенденцію до подібності організаційних структур партій, які діють в одній і тій же країні. 44% відмінностей в організаційній складності партій, як виявилося, піддаються поясненню за допомогою факторів середовища (модернізація, чисельність населення, виборча система, обмеження виборчого права, тривалість демократичного розвитку країни, відсутність конкуруючих партій). 35% відмінностей в умовах централізації партій пояснювалися за допомогою таких факторів, як розміри країни, федералізм і особливості взаємин між виконавчою та законодавчою владою. Елдерсвельд, Епстейн, Кіф та інші описували обидві головні партії США як крайньо децентралізовані. Кількісні порівняльні дослідження, проведені Джандою, підтвердили справедливість даного положення: “Рівень централізації американських партій явно нижчий, ніж у Європі, - зазначає учений,- і вони, безперечно, належать до числа найменш централізованих у світі. Жодна з європейських партій, яка попала у дослідження, не має нижчого показника централізації влади, ніж партії США. Більше того, в загальносвітовому масштабі нижче від американських партій за цим показником виявились лише бланкісти і колорадці в Уругваї (які, як вважають деякі учені, є швидше коаліціями чи групами партій) і Партія соціальної дії Чаду, яка припинила своє існування в 1962 р“. Однак, те ж саме дослідження показало, що партії США далеко не позбавлені організаційної складності: з часу проведення дослідження багато вчених прийшли до висновку про те, що на загальнонаціональному рівні американські партії стають більш професійними, активними і, певною мірою, більш централізованими, але за світовими стандартами республіканці та демократи США все ще залишаються крайньо децентралізованими. Розглядаючи природу американських партій, Кіф зауважив, що “партії – в меншій мірі продукт власних зусиль, ніж середовища”. Зрозуміло, що конституційна система США, а особливо – президентська система і федералізм, внесли свій вклад у виникнення порівняно децентралізованих партій. Але, як республіканці, так і демократи зазнали відповідної еволюції, адаптуючись до навколишнього середовища. Немалу допомогу майбутнім дослідженням організаційної еволюції партій надасть довідник змін, які відбулися з 1960 по 1990 р. у середовищі політичних партій, випущений під редакцією Катца і Меєра. У довіднику, який став результатом міжнаціонального дослідження, проведеного ученими в 12 країнах Заходу, містяться в хронологічному порядку дані про чисельність партій, джерела фінансування, розміри партійного апарату і т.д., а також детальна інформація про зміни в статутах партій і про динаміку їх взаємин з іншими громадськими організаціями.

Організаційний рівень соціополітичних поділів. Процес оформлення певного соціополітичного поділу завершується організаційним оформленням. У такий спосіб він набирає інституційного виразу, а групові інтереси однієї зі сторін конфлікту набирають структурного характеру. Найістотнішим моментом у цьому процесі стає усвідомлення елітою групи того, що процес реалізації групових інтересів може відбуватися лише через контроль нею парламентсько-урядової сфери, де всі основні конфліктні інтереси суспільства належать до державної політики. Оскільки сучасна політика трактується як результат соціальних процесів, які виражаються в структуризації політичної конкуренції, що має виразні риси “партійної політики”, то в результаті поява цього типу організації означає завершення процесу виникнення соціально-політичних поділів.

 

Організаційні функції партії.  Функції, які партія реалізує в ході своєї діяльності як різновид соціальної організації.

Організаційно сильні (слабкі) партії. Див. Відкрита(закрита) модель партії.

Організація українських націоналістів (ОУН). Військово-політичне об’єднання, створене на початку 1929 р. І Конгресом українських націоналістів у Відні на основі різних націоналістичних організацій (Легії Українських націоналістів, Групи Української націоналістичної молоді, Української Військової організації та інших). Керівна інституція ОУН – Провід Українських націоналістів, головою якого став Євген Коновалець.  Була складена програма, політична доктрина, ідеологія ОУН. Керівництво ОУН здійснювали Конгрес українських націоналістів або Великий Збір. Територія діяльності ОУН поділялась на краї, інспекторати, області, округи, надрайони, райони, станиці, які очолювали екзекутиви. Найнижчою організаційною одиницею було об’єднання хоча б трьох членів. Окрім цього, було утворено Юнацтво ОУН, яке об’єднувало молодь 15-18 років. До Другої світової війни основним полем діяльності ОУН стала Західна Україна. Після вбивства Коновальця напередодні війни ОУН очолив Андрій Мельник. У 1940 р. ОУН розкололася на дві частини – мельниківців та бандерівців. Перші відстоювали ідею співпраці з фашистською Німеччиною для боротьби з більшовицькою Росією, другі виступали за війну на два фронти. 30 червня 1941 р. після початку німецько-радянської війни у Львові ОУН проголосила утворення Української держави й утворила Українське Державне Правління західних областей на чолі з Ярославом Стецьком. Однак дана ідея не отримала підтримки командування Німеччини, а ряд керівників ОУН (у тому числі й Степан Бандера) були арештовані. Це припинило співпрацю ОУН з німцями і короткий період легальної діяльності організації. З кінця 1941 р. починається період подвійної збройної боротьби ОУН: і проти німців, і проти радянських військ та партизанів. У 1943 р. на Волині сформувалась Українська Повстанська Армія (УПА), яка поступово об’єднала всі націоналістичні угруповання мельниківців та бандерівців. Бюро Проводу ОУН очолив Роман Шухевич. Влітку 1944 р. у Карпатах було утворено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР)- політичне керівництво націоналістичним рухом, прийнято Програму, різні декларативні документи. Фракція ОУН – мельниківці зосередилась на еміграції з України, а фракція ОУН-бандерівці, залишилася в Західній Україні для підпільної боротьби з комуністичною владою. У 1956 р. до двох існуючих в ОУН фракцій долучилась ще одна – ОУН за кордоном (ОУН(з), яку очолив Ребет. У 50-х рр. агенти КДБ вбили багатьох керівників ОУН, що негативно вплинуло на її діяльність. У різні періоди ОУН видавала журнали “Розбудова нації”, “Наш клич”, “Голос нації”, “Літературно-науковий вісник”, “Вісник”, “Визвольний шлях”, “Український самостійник” та ін. Вдруге можливість легальної діяльності ОУН отримала після утворення незалежної України. В листопаді 1993 р. офіційно була зареєстрована ОУН в Украні (ОУН в У.), яка долучилася до процесів сучасного державотворення. Найвищий керівний орган ОУН в У. – Великий Збір. Він скликається не менше ніж раз на 3 роки. Поточне керівництво діяльністю партії здійснюють Голова ОУН в У. і Головний Провід.

Організованість. Одна з ознак політичних партій, яка відрізняє політичну партію від тих утворень, що історично їй передували й не були пов’язані з формальною організацією. Власне в наявності організованості й полягає різниця між сучасними політичними партіями та протопартіями. Аж до другої половини XIX ст. угруповання, що діяли на політичній сцені, були найчастіше вільними угрупованнями політиків, позбавленими формальної організації, а значить тривалості й спадкоємності. Дані організації не мали постійного членства й були швидше групами однодумців, які підтримували особисті зв’язки між собою. Ніколи не творили вони сталої організаційної структури. Були це групи, пов’язані навіть не програмою, а спільним прагненням здобути владу або принаймні вплинути на неї. Часто вони старалися законспірувати свою діяльність; діяли як певні кліки при королівських дворах чи представницьких органах. У XVIII ст. до них застосовують термін fakcja. Про партію мова заходить лише тоді, коли організаційна структура набирає в житті партії щораз більшого значення. Дюверже вважає організацію найважливішим елементом поняття політичної партії і розрізняє політичні партії на основі їх організаційної будови. Порівнюючи сучасну політичну партію з політичними клубами, слід відзначити дві риси даної організації: наявність формальної організаційної структури, ширша і розвинутіша членська база. Наявність цих двох характеристик зумовила появу феномену “тривалості існування партії в часі”. Під формальною організаційною структурою мається на увазі факт існування в даній групі встановленого на основі приписів статуту мінімального поділу праці і розподіл ролей в організації. Сюди ж відноситься роль і місце первинних партійних організацій і партійного керівництва різного рівня, процедура прийняття партійних рішень. Не можна говорити про факт існування політичної партії, доки у відповідній групі нема формально встановлених правил її діяльності. Якою б вільною не була політична партія (як наприклад американські партії, французькі радикали) всі вони мають певний статут, певні керівні органи, визначені формально права і обов’язки членів партії. Другою характерною рисою партії є широка членська база. Приналежність до партії не може спиратися виключно на особистих стосунках між лідером партії та групою активістів (т.зв. клієнтела). Клієнтелами були групи підтримки якогось магната в XVII ст., які залежали від нього економічно і разом зі своїми родинами та слугами становили його “партію”. Приналежність до партії є інституалізованою, що означає наявність формальних організаційних зв’язків між членами партії. Члени партії можуть особисто і не знати один одного, що власне зумовлює появу мінімальної формальної організаційної структури, яка робить можливою комунікацію поміж членами партії. Саме наявність цих двох ознак дає підстави говорити про тривалість існування в часі партій (цим вони і відрізняються від протопартій). Не маючи формальної організації, представляючи собою групи нотаблів чи виборчі комітети, ці угруповання були позбавлені тривалості існування. Таким чином, від усіх цих угруповань політична партія відрізняється тим, що маючи формальну організаційну структуру, сталу назву, вона має здатність до тривалого існування в часі ­– незалежно від кількості її членів.

 

Орден меченосців. Визначення комуністичної партії, запропоноване Сталіним. “Комуністична партія,- писав він,- це своєрідний орден меченосців у середині країни Рад, який спрямовує органи останньої, одухотворює їх діяльність”. Погляд Сталіна на партію як на орден меченосців, його ідеї поставити партійні і “силові” державні органи над народом, а в середині самої партії мати незмінну касту бюрократії дали змогу йому завдати нищівного удару по інакомисленню, особливо по тих, хто не сприяв його “геніальності”.

 

Ортодокс (від гр. Orthodoxos - правовірний). Людина, світогляд якої відрізняється глибокою переконаністю, відданістю якомусь вченню, теорії, напрямку. У сучасному політичному лексиконі термін “ортодокс” часто має значення “догматик”, “ретроград”.

 

Основний закон України. Див. Конституція України.

 

Основні вибори. Назва виборчої кампанії в США, під час якої обирають губернаторів, членів палати представників, третину сенату та президента. Проводяться у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року. Див. Проміжні вибори.

 

Остракізм (від гр. ostrakon – черепок). Вигнання, гоніння, переслідування. У Стародавній Греції остракізму піддавали небезпечних для держави громадян, що вирішували народні збори, шляхом таємного голосування з допомогою черепків (звідки і назва терміну), на яких писали імена тих, кого виганяли. Вперше остракізм було впроваджено Клісфеном 488-487 рр. до н.е. у Стародавніх Афінах з метою захисту держави від тиранії. З цього часу кожного року весною перед народними зборами громадян висувалося питання про те, чи існує загроза демократії. При позитивній відповіді у призначений день будь-який громадянин, котрий мав право голосу, міг написати на черепку ім’я того, хто на його думку старався узурпувати владу. Той, проти кого в такий спосіб висловилося не менше 6 тис. Громадян, повинен був упродовж 10 днів на 10 років залишити Афіни. Вигнаний не втрачав громадянських прав, майна. Остракізму зазнали філософ Дамон, політичні діячі Аристід, Фемістокл. Процедура остракізму існувала і в деяких інших грецьких містах-полісах. У сучасному політичному лексиконі вислів “піддати остракізму” означає зазнати переслідувань, гонінь.

 

Острогорський Мойсей Якович (1854-1919). Російський учений і політичний діяч. “Російський Токвіль” заклав основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни, сформував висновки, які отримали в науці характер парадигми. Поряд з такими вченими, як Вебер та Міхельс він визнаний одним із засновників політичної соціології, перш за все теорії політичних партій. Його фундаментальна праця “Демократія та політичні партії”, яка складалася з двох томів і шести книг, була вперше опублікована в Парижі у 1898 р. Вже в рукописному варіанті вона перекладалася для видання в Лондоні та Нью-Йорку. Після її виходу автор отримує запрошення очолити кафедру в Клівлендському університеті, але відмовляється на користь депутатства у Першій Державній Думі (1906). Займався політичною діяльністю в партії кадетів. Помер незабаром після Великої жовтневої соціалістичної революції в Росії. Для Острогорського демократія це не статичний стан суспільства, а його розвиток, який виражається в безперервній боротьбі інтересів різних соціальних верств, груп, організацій, партій. Через це зрозуміти всяку демократію можливо лише шляхом аналізу політичної поведінки широких мас, формальних інститутів, що їх представляюють, особливо політичних партій. Суть праць Острогорського полягає якраз в тому, що він зробив партії предметом спеціального наукового дослідження і розкрив загальні тенденції та перспективи їх розвитку. На відміну від багатьох дослідників, він не ставить питання про те, що собою представляють партії чи як працює партійна система. Його швидше цікавило питання про загальні характеристики політичних партій в умовах демократії. І хоча Острогорський, як відзначав американський дослідник його творчості Ліпсет, і не був соціологом в сучасному значенні цього слова, однак, до аналізу суті поставленої проблеми він підійшов значно глибше, ніж інші політичні аналітики. Він послідовно намагався сформувати теорію партійної організації. І це —його основний вклад у розвиток політичної соціології. В історичній еволюції останньої Острогорський є своєрідною ланкою, що зв’язує класичні політичні доктрини минулого (де Токвіль, Міль, Монтеск’є) з політичною соціологією ХХ ст. (Вебер, Міхельс, Дюверже). І саме цим пояснюється величезний інтерес до його наукової спадщини. “Він,- пише відомий французький дослідник творчості Острогорського Розанваллон,- показав, що демократія – це швидше проблема, ніж рішення”. У своїй праці Острогорський виразно акцентує на проблемі існування трьох типів соціальних конфліктів: 1) конфлікт між суспільством в цілому та політичною партією, яка відстоює інтереси окремої соціальної верстви; 2) конфлікт між партійними масами (електоратом) і партійним апаратом; 3) конфлікт між партійним апаратом і тією частиною партії, яка у випадку перемоги на виборах, обіймає державні керівні посади. У центрі наукового дослідження Острогорського – проблема внутрішньопартійного механізму влади, ролі та місця кокусу в діяльності партій нового типу. Розроблена Острогорським концепція кокусу була гідно оцінена і продовжує відігравати важливу роль і в сучасній соціології політичних партій. Таким чином Острогорський достатньо чітко визначив протиріччя між демократією і політичними партіями. Криза демократії, про яку писав Острогорський, стала таки реальністю там, де повалення абсолютизму в ході народних революцій ХХ ст. привело не до створення ліберальних режимів, а до панування масових монолітних політичних партій з вождистською структурою влади. Типовим прикладом цього була Веймарська республіка. Значне місце у праці Острогорського займає обґрунтування позитивної програми виходу з існуючої ситуації. На місце політичних партій старого типу, які мають постійну структуру і організацію і захоплені лише боротьбою за владу, він пропонує створити вільні громадські асоціації, рухи, ліги, які ставлять перед собою більш конкретні завдання. Вони повинні бути дуже гнучкими і членство в одній з них не повинно виключати членства в іншій. З появою такого роду громадських асоціацій, які сприяють залученню громадян в політичне життя, Острогорський пов’язував великі надії. Він виступає проти ідеї Руссо про “загальну волю”, яка веде до уніфікації людей. Загальна воля, на думку Острогорського, є втіленням різних переконань. “Завдання, яке слід виконати – колосальне – потрібно повернути громадянину владу над державою і відновити дійсні цілі цієї держави; потрібно ліквідувати поділ між суспільством і політичним життям і анулювати розрив між політикою та мораллю; потрібно, щоб громадянська байдужість поступилася місцем активній і пильній громадській свідомості; потрібно, щоб свідомість громадянина звільнилася від формалізму, який її опанував, щоб виборці і вищі керівники влади підпорядкували свою політичну діяльність суті справи, а не умовності фраз; потрібно, щоб переваги характеру і розуму, іншими словами — істинне управління лідерів, витіснене політичним механізмом, було відновлене у праві очолювати собою управління республіки; в політичному суспільстві необхідно відновити як авторитет, так і свободу, які узурповані людьми, що торгують суспільним благом під прапором партії та ім’ям демократії”. Фундаментальним недоліком парламентської демократії, на який так переконливо вказав Острогорський, є відчуження суспільства від управління і державної влади. Він показав, яким чином при наявності рівного виборчого права основна маса населення тим не менше витісняється з активного політичного життя, стає об’єктом маніпулювання зі сторони партійної еліти.

Отзовізм. Лівоопортуністична течія в більшовицькій партії, яка виникла в 1908 р. в період наступу реакції. Отзовісти закликали партію перейти лише до нелегальних методів діяльності, виступали проти участі членів партії в діяльності профспілок та інших легальних організацій і вимагали відкликати (відізвати — звідси і назва течії) соціал-демократичних депутатів з Державної думи. На розширеній нараді редакції газети “Пролетар” в 1909 р. отзовізм був засуджений як несумісний з більшовизмом.

Оточення партійної системи. Система політичних та соціально-культурних цінностей, політичний режим та державний устрій, в рамках яких реалізують свою діяльність політичні партії.

Охлократія (від гр. ochlos – юрба, натовп, kratos – влада). Термін, який у Стародавній Греції означав таку форму правління, що виникала внаслідок виродження демократії, коли влада переходить до повсталого народу, який через неорганізованість не може її втримати. Арістотель описує охлократію як правління, що ґрунтується не на законах, а на миттєвих примхах натовпу, який підпадає під вплив демагогів і діє тиранічно. У сучасному розумінні термін “охлократія” означає зневажання законів, демонстративне ігнорування демократичних правил, процедур, певної регламентації при здійсненні політичних дій (виборів, мітингів, демонстрацій), спроби погрозами впливати на органи влади, громадських діячів. Крайні форми охлократії – безчинства, бешкетування, самоуправство, бездумне руйнування, самосуд. Переважно охлократія виникає в періоди суспільних криз і не відзначається стійкістю та довговічністю. Охлократичні прояви приводять до руйнування правової структури, паралічу влади, коли суспільні процеси виходять з-під контролю, набирають спонтанного і нерегульованого ніким характеру. ”Тріумфом гіпердемократії” називав Ортега-і-Гассет ситуацію, “коли маси діють безпосередньо, поза законом, нав’язуючи всьому суспільству свою волю й свої смаки… Маси вважають, що вони мають право пускати в хід і робити державним законом свої бесіди в кафе”.

 

П

 

Паблік рілейшнз (Піар) (від англ. public relations – громадські зв’язки). Наука, сфера суспільної діяльності, стиль роботи, стосовно яких засадовим є вміння налагодити взаємний зв’язок з людьми. Як самостійна сфера діяльності та окрема наукова дисципліна сформувалась у США на початку ХХ ст. Авторство даного терміну належить президенту Джефферсону, який вжив його ще у 1807 р. З 1919 р. його почав регулярно використовувати американський журналіст Айві Лі, а згодом Бернейс написав першу книгу з основ паблік рілейшнз “Кристалізація громадської думки” та почав викладати цей курс в університеті. Бурхливий розвиток ЗМІ та революція на ринку інформаційних технологій у другій половині ХХ ст. зумовили швидкий розвиток паблік рілейшнз як у політиці, так і в бізнесі. У рамках паблік рілейшнз виділяють чотири елементи: дослідження, планування дій, комунікація та дії, оцінка.  Для реалізації програми паблік рілейшнз використовують такі засоби як прес-реліз, прес-конференції, презентації, конференції, папки для преси, елементи реклами, пропаганди, маркетингові дослідження, які іфнормують про організацію, лідера і формують бажаний імідж. Паблік рілейшнз широко використовується в сучасних політичних процесах, становить невід’ємну частину політичних технологій та виборчих кампаній. Водночас у сучасних суспільствах (у тому числі й в Україні) поширюється практика використання “чорного” ПР, метою якого є маніпулювання масовою свідомістю через селекцію інформації, подачу відверто неправдивої інформації, використання тонких методик впливу на підсвідомість з метою дискредитації конкурентів, створення псевдоіміджу і псевдоподій.

Пагуошський Рух. Міжнародний громадський рух вчених різних галузей за мир, роззброєння, міжнародну безпеку, охорону навколишнього середовища та наукове співробітництво. Назву отримав від населеного пункту Пагуош в Канаді, де 1957 р. відбулася установча конференція. Засновниками руху виступили відомі вчені Ейнштейн, Жоліо-Кюрі, Рассел та ін. Пагуошський рух не має спеціального статуту і формального членства. Його учасники – національні пагоушські групи, комітети та окремі вчені.  Штаб-квартира розміщена у Лондоні. Керівні органи – Рада та Виконавчий комітет. Конференція як вищий орган Руху скликається один або два рази на рік. Під егідою Пагуошського руху відбуваються різноманітні міжнародні симпозіуми, конференції, засідання робочих груп. Видається щоквартальний журнал.

Палата (від лат. palatium – палац). Назва законодавчих органів або їх складових частин. Наприклад палата депутатів (Італія, Мексика), палата перів (Франція), палата общин (Великобританія, Канада). Розрізняють парламенти одно- та двопалатні.

Парадигма (від гр. paradeigma – приклад, зразок). Наукова теорія, втілена у системі понять, які відображають істотні риси дійсності; вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх вирішення. Головне її призначення полягає в інтерпретації значущих для суб’єкта реалій соціальної дійсності, їх оцінці й орієнтації в цій дійсності. Кожна епоха опрацьовує свою парадигму. Так, капіталізму епохи вільної конкуренції відповідала ліберальна парадигма, державно-монополістичній стадії капіталізму – консервативна, а капіталізму з 70-х рр. ХХ ст., що вступив у нову фазу розвитку, - неоконсервативна парадигма.

Параметри виборчого ринку. Ступінь організованості, відкритість, домінуючий стиль політичної конкуренції на виборчому ринку.

Паризька Комуна. Перша в світовій історії пролетарська революція і перший уряд робітничого класу. Паризька Комуна – результат боротьби французького робітничого класу проти політичного панування буржуазії. Причиною її появи стало загострення класових суперечностей в суспільстві, які проявилися у зв’язку із поразкою Франції у війні з Німеччиною (1870-1871). У відповідь на бажання уряду Тьєрі перекласти тягар поразки на плечі трудящих останніми була створена національна гвардія, очолювана Центральним комітетом, яка зайняла урядові установи. 18 березня 1871 р. над ратушею Парижа було піднято червоний прапор перемоги, а 28 березня 1871 р. – проголошено Паризьку Комуну. Революційні комуни були також проголошені в Ліоні, Марселі, Тулузі та деяких інших містах. Паризька Комуна проіснувала всього 72 дні й 28 травня 1871 р. під ударами переважаючих сил контрреволюції припинила своє існування. Досвід Паризької Комуни був використаний в розробці основних положень марксизму-ленінізму.

Паритетне правління. Один з різновидів формальної (штучної) двопартійності. Феномен, який мав місце в Колумбії, де в 1957 р. дві найбільші партії - Консервативна та Ліберальна підписали угоду, домовившись про те, що посада президента переходитиме по черзі від однієї партії до іншої через кожні чотири роки і без всяких виборів, а також діятиме паритетний (для цих двох партій) принцип формування уряду та місцевих органів влади. Така система проіснувала тут до 1970 р. Від 1970 р. конституція Бельгії містить норму про застосування т.зв. паритету при отриманні міністерських посад (половина кабінету - це міністри валонці, а половина - фламандці). Це означає, що в утворенні урядових коаліцій повинна брати участь хоча б одна партія, валонська чи фламандська. На практиці щонайменше три партії входять до кабінету з вимогою здобуття абсолютної більшості. Отож, певні партії знаходяться в уряді автоматично, маючи певний коаліційний потенціал, але незалежно від їх виборчої сили чи величини.

Парламент (від фр. parler – говорити). Представницький, виборний законодавчий орган, який функціонує в умовах демократичного правління і має свої повноваження у сфері законотворчості. До основних сфер парламентської компетенції також віднесено прийняття державного бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. У різних країнах парламент має різну назву – “національні збори” (ця назва прийнята в ряді латиноамериканських країн, багатьох країнах Азії, Франції), “народні збори” (Албанія, Болгарія), “державні збори” (Угорщина, Естонія), “союзні збори” (Швейцарія), “кортеси” (Іспанія), “генеральні штати” (Голландія), “фолькетінг” (Данія), “альтінг” (Ісландія), “стортінг” (Норвегія), “рікстаг” (Швеція), “сейм” (Литва, Фінляндія), “кнесет” (Ізраїль). Свою первісну назву – парламент – представницькі збори зберегли у Великобританії і майже всіх англомовних країнах (Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін.), а також Бельгії, Італії, Японії. Найбільш поширеною з офіційних назв парламентів слід вважати “національні збори”. Загальним для всіх цих назв є те, що вони прямо вказують на одну з характерних ознак будь-якого парламенту – його колегіальність. “Парламент за своєю природою може тільки віддзеркалювати,- пише Семпсон,- у непрямій формі і невиразно, почуття й помисли нації. Коли нація об’єднується заради якоїсь мети, парламент може… сприяти мобілізації її зусиль більш успішно, ніж антидемократичний режим, якщо ж нація знесилена, розгублена і не має певної мети, то парламент може лише посприяти з’ясуванню причин цієї розгубленості. Парламент має багато великих ганджів, але безглуздо засуджувати його за недосконалість нації”. Парламент буває однопалатний (однокамерний) або двопалатний (бікамерний). Місце і роль парламенту затверджується переважно в конституціях держав. За обсягом компетенції парламенти поділяються на парламенти з абсолютно необмеженою компетенцією (парламенти Великобританії, Нової Зеландії, Італії, Ірландії), абсолютно обмеженою компетенцією (Конгрес США, Національні збори Франції), відносно обмеженою компетенцією (парламенти ФРН, Індії). Парламенти також поділяються стосовно упорядкування вищої державної влади: парламентські республіки, де парламент має право відправити уряд у відставку, дати вотум недовіри уряду (Великобританія, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина, Нідерланди), держави з президентською формою правління, де парламенти не мають права вотуму недовіри щодо уряду, а той не може розпустити парламент (США), держави з мішаною формою правління – парламент має право вотуму недовіри, однак президент має право розпуску парламенту (Франція), парламенти-консультанти, які збираються на два-три дні щорічно і затверджують рішення уряду, глави держави. За рівнем автономності парламенти поділяються на активні, реактивні, марґінальні та мінімальні.

Парламентаризм. Система взаємодії держави й суспільства. Для парламентаризму характерним є визнання провідної ролі вищого і постійно діючого представницького органу (парламенту) в здійсненні державно-владних функцій. ”Мистецтво законодавства,- писав Бентам,- яке є однією з галузей науки про право (чи юриспруденції), полягає в тому, щоб зорієнтувати людей на такі дії, які ведуть до суспільного добробуту”. Вважається, що за своєю суттю та формою парламентаризм вперше сформувався у Великобританії.

Парламентська більшість. Така кількість депутатів парламенту, яка дає можливість приймати парламентські рішення (більше ніж половина). Боротьба за контроль над парламентською більшістю є основою політичної конкуренції. Наявність парламентської більшості — головна умова стабільного партійного керівництва. Парламентська більшість може бути однопартійною (США, Великобританія), що дає можливість здійснювати однопартійне правління, а може бути (і частіше є) коаліційною, що веде до формування коаліційних урядів.

Парламентська коаліція. Одна з форм співробітництва партій для забезпечення своєї парламентської діяльності. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій: коаліція як результат розпорошення партій, коаліція в біполярному укладі партій (двоблокова коаліція), коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії. Більшість учених вказують на те, що “золотий вік” багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після Другої світової війни ми маємо справу з партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами такого типу коаліцій виступають партійні коаліції Голландії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів, ніж до виборів. Жодна з політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій не суттєво впливає на їх шанси потрапити до складу правлячої коаліції. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних коаліційних переговорів. Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил з’являється в умовах двопартійності. Класичним прикладом даного типу коаліцій є Великобританія. З подібною схемою можна зустрітися також і не в двопартійних системах, наприклад у Німеччині. Формування коаліції в умовах однієї домінуючої партії означає, що відбувається воно в умовах домінування в політичному житті однієї партії. Досвід показує, що домінування партії в політичному житті відбуваєтья тоді, коли: а) партія на кількох парламентських виборах здобуває підряд більше 40% депутатських мандатів і б) більше ніж на 20% випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою, використовуючи поляризацію партійної системи. Аналіз конкретних систем цього типу вказує на три різні уклади однопартійного домінування: 1) партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютного переважання в парламенті, а коли це не вдається то старається запровадити дострокові вибори. Прикладом цього типу домінування є правління Японської ліберально-демократичної партії, яке триває з 1958 р.; 2) якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може привести до втрати влади, то вона старається організувати коаліцію із своїм домінуванням. Прикладом було домінування соціал-демократів у Швеції та Норвегії; 3) якщо немає абсолютного домінування, то партія старається залучити до державного управління представників опозиційних політичних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація в Польщі, яка склалася після виборів 1993 р.(домінування СЛД – Союзу демократичної лівиці). Прикладом коаліції, направленої проти домінуючої партії, може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів у Скандинавських країнах. Однак, звичайно, така конфігурація міжпартійного змагання веде до перетворення її у двоблокову коаліцію.

Парламентська криза. Фактичне припинення діяльності законодавчого органу (парламенту), внаслідок чого той виявляється неспроможним приймати колегіальні рішення. Причиною є бойкот парламентських слухань якоюсь із фракцій або рівновага сил у парламенті, що унеможливлює отримання необхідної для прийняття рішення кількості голосів.

Парламентська опозиція. Див. Опозиція.

Парламентська республіка. Різновид республіканської форми державного правління. Ознаки парламентської республіки: 1) здійснення повноважень глави держави (президента, монарха), і глави уряду різними особами, 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави, 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною, 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом, 5) право глави держави розпустити парламент, здійснення якого, зазвичай, ефективно контролює уряд, 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром. У парламентській республіці може існувати й інститут президентства, як приміром у ФРН, Італії, Австрії. Однак президенти тут не наділені прямим мандатом і їх повноваження є суттєво обмежені. Фактично центром здійснення державної влади в парламентських республіках є уряд, який опирається на парламентську більшість. Усі важелі реальної влади зосереджені в руках керівників політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає у ролі своєрідного механізму, з допомогою якого офіційно здійснюється політика правлячої партії або партій. Суто партійний характер має тут, звичайно, і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або у випадках утворення коаліційного уряду є лідером чи входить до складу керівництва однієї з партій правлячої коаліції. Тому не дивно, що в політологічній літературі парламентську республіку нерідко визначають як “правління партій”. У будь-якому випадку ефективне функціонування державного механізму за умови сприйняття парламентарних форм здійснюється лише тоді, коли суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема, характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.

Парламентські (позапарламентські) партії. Класифікація партій на основі їх походження; партії, що використовують парламентські методи політичної конкуренції; партії, що змагаються за парламентську більшість; партії, які мають парламентське представництво. Даний тип класифікації політичних партій належить Дюверже. Він поділяє партії на внутрішнього походження (парламентські) та зовнішнього походження (позапарламентські) – це так звана генетична модель походження політичних партій. У першому випадку маємо справу з утворенням партії з парламентської групи, навколо якої створюються виборчі комітети на місцях. Другий тип партії створюється поза парламентськими фракціями навколо місцевих комітетів. Але такий поділ є достатньо умовним. Ця класифікація має певну вартість насамперед у вивченні історичної еволюції політичних партій. Буржуазні партії виникали переважно як парламентсько-виборчі, в той час як робітничі партії виникали як партії зовнішнього походження – на базі профспілок чи інших робітничих організацій. Але ця тенденція не є загальною. У сучасний період можемо спостерігати виникнення буржуазних партій з груп інтересів (наприклад з селянських профспілок у Швеції чи Норвегії). З’являється також третя група партій, яка формується в результаті розколу раніше існуючих партій. Спосіб виникнення політичної партії загалом не суттєво впливає на її наступну діяльність. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії, яка формувалася як позапарламентська, стає типовою парламентською партією, в той час як Консервативна партія, яка виникає як парламентська, розвиває свою позапарламентську структуру та діяльність. Спосіб формування політичних партій не особливо впливає також на характер їх ідеології політичних партій. Серед партій парламентського походження є консервативні та ліберальні партії, обидві американські партії, деякі соціалістичні та релігійні партії. А серед партій зовнішнього походження, крім лейбористської, існують християнські партії, які походять з релігійних організацій, низка консервативних партій Бельгії, Скандинавії, фашистські партії, які виникають з об’єднань колишніх комбатантів, ветеранських організацій. За Дюверже, існує відповідний зв’язок між способом формування партії і її організаційною структурою. Для партій зовнішнього походження характерна більш висока дисципліна та централізація, ніж для парламентських партій. Правда, це положення слід застосовувати швидше до політичних партій ХІХ ст., ніж до сучасних партій. Так, наприклад, британська Консервативна партія є сьогодні досить централізованою і дисциплінованою, а християнські партії зовнішнього походження мають досить ліберальну і децентралізовану організаційну структуру.

Партійна держава. Термін запропонований Джіласом для позначення такого різновиду політичного правління, при якому влада фактично незаконно концентрується в руках партійної бюрократії та таємної поліції. У такій державі вся влада зосереджена в руках партії, яка, монополізувавши владу, догматизувала ідеологію і править за принципом деспотії. Тип партійного бюрократа, на думку Джіласа, - це мішанина фанатика з необмеженим правителем, тобто це і є “справжній комуніст”. Комуніст в інтересах справи може відповідно трансформуватися в націоналіста чи інтернаціоналіста.

Партійна дисципліна. Партійна дисципліна є невід’ємною складовою діяльності політичних партій. Характер партійної дисципліни залежить від типу організаційної структури партії. Для централізованих партій характерний високий рівень партійної дисципліни. Статут партії може передбачати різні форми впливу на порушників партійної дисципліни (попередження, догана, виключення з рядів партії). Див. Дисципліна.

Партійна еліта. Керівництво політичної партії; люди, що визначають політику партії. Див. Домінуюча коаліція.

 

Партійна коаліція. Форма співпраці між політичними партіями. Сам термін “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Походить від латинського слова coalescere, що означає “рости разом”. Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше політичних акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка, спираючись на існуючі можливості та умови, в найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої мети. Політичні партії, які беруть участь у формуванні партійної коаліції, в рамках міжпартійної конфігурації ризикують втратити свою ідентичність, однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі, є для них переважаючим. У суспільствах з високим рівнем фрагментації партійна еліта може застосовувати стратегії або конфронтації, або кооперації. Лійпхарт стверджує, що коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій. Найбільш вживаним поділом партійних коаліцій є поділ їх за кількістю учасників на двопартійні і багатопартійні. Залежно від розміру партій, які формують партійну коаліцію, вони поділяються на коаліції великих, малих і середніх партій. Залежно від мети формування коаліції, вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше вони формують парламентські та урядові коаліції (для формування і діяльності кабінету або опозиції йому).

 

Партійна лояльність. Ідентифікація (причетність, зв’язок) громадян з певною політичною партією. Буває пряма та опосередкована лояльність. У зв’язку з цим виділяють партії, які  характеризуються зовнішньою (внутрішньою) легітимацією.

 

Партійна “машина”.  Термін запропонований Вебером  для означення   організаційної структури кадрової партії. Під партійною “машиною” він розуміє партійних чиновників, які й здійснюють реальне керівництво партією. Головним тут є те, що весь цей людський апарат – “машина” – чи, швидше ті, хто нею керує, в стані “взяти за горло” парламентарів і значною мірою нав’язати їм свою волю. Ця обставина має особливе значення для відбору вождів партії. Вождем стає лише той, кому підкоряється “машина”. Іншими словами, створення таких машин означає виникнення плебісцитарної демократії. Таким чином, над парламентом фактично виростає плебісцитарний диктатор, який за допомогою “машини” підкоряє собі маси і для якого парламентарі становлять всього лише його свиту. Таке становище можна назвати “диктатурою”, яка базується на емоційності мас”.

Партійна символіка. Політична партія може мати власну партійну символіку, до якої належать партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз.

 

Партійна система. За Дюверже, партійна система - це особливий тип взаємних зв’язків між певними її рисами, такими наприклад, як кількість партій, їх відносні розміри, домінуюча схема творення коаліції, географічна локалізація. Рак вважає, що “партійна система не є звичайною сумою партій, людей, інституцій та форм активності. Це сукупність взаємин між політичними партіями в рамках конкретного політичного режиму, що надає демократичним політичним партіям унікального значення”. У розумінні Сарторі “партійна система - це система взаємної діяльності, яка є результатом конкуренції поміж партіями... Вона спирається на взаємозалежності партій, на тому, що кожна партія є функцією (у математичному розумінні) інших партій і реагує (в конкурентний спосіб чи ні) на поведінку інших політичних партій. Таким чином, “партійну систему” можна визначати як: конфігурацію політичних партій, які або конкурують, або співпрацюють між собою на підставі стабільних поглядів, які підлягають процесові інституціоналізації, визначають взаємні зв’язки між ними як на виборчій так і на парламентській арені; система взаємних зв’язків між партіями, які приймають рішення з приводу існування самої системи; система коопераційно-конкурентних зв’язків між партіями, принциповою ціллю яких є перенесення та реалізація суспільних інтересів у рамки державного процесу прийняття рішень; система зв’язків, оформлена на різних політичних рівнях: виборчому, парламентському та організаційному.

Партійна система з відкритою, обмеженою конкуренцією та без конкуренції. Одна з характеристик партійної системи, яка акцентує увагу на ступені конкуренції. У партійних системах з відкритою конкуренцією змагання відбувається на основі індивідуального змагання і є обмеженим лише правилами гри, які встановлює політичний ринок. Це змагання особливо загострюється під час виборів. Такий тип конкуренції характерний для багатопартійних систем. В рамках конкретного політичного режиму змагання може бути суттєво обмеженим. Це трапляється тоді, коли соціальні групи, що беруть участь у політичному житті, базуються виключно на класовій, расовій, національній чи релігійній основі. Обмеження змагання може відбуватися і за ініціативою політичної влади при допомозі як правових, так і цілого ряду технічних процедур. У однопартійних системах вибори переважно мають символічний характер, вони не дають можливості реального вибору і є партійними системами без конкуренції.

Партійне керівництво. Процес, що забезпечує появу людей, які здійснюють публічні функції завдяки перемозі певної політичної партії(партій) на загальних виборах. Катц стверджує, що партійне керівництво є синонімом представницької демократії. У науковій літературі загальновизнаним є положення про те, що сучасні політичні системи, які вважаються демократичними, спираються на партійне керівництво. Можна уявити собі також і вибори непартійні, хоча, в сучасній практиці необхідною умовою появи демократичного правління є поява конкурентної партійної системи. Однак при цьому слід зазначити, що мова йде про ситуацію де партії виступають справжніми носіями політичної влади. Центральними функціями партії є функція керівництва та політичної відповідальності за процес партійного керівництва державою. Якщо інші функції політичної партії можуть реалізовуватись іншими суспільними організаціями то тільки політична партія має виключне право на здійснення легітимної державної влади. Кожна політична партія намагається взяти участь у здійсненні влади і не обмежується лише політичним впливом. У конкурентній політичній системі політичні партії відіграють важливу роль у діяльності уряду і опозиції. Ці внутрішньоурядові ролі партій відрізняються в кожній країні. Вони чітко представлені в парламентській системі британського типу, але є також і в США та в інших країнах. У керівництві урядом партії відповідають за організацію законодавчого процесу і втілення урядом виборчої програми партії. У цьому випадку вони повинні координувати свою діяльність з представниками уряду (чи президентської адміністрації). Партія може здійснювати керівництво сама або в коаліції з іншими партіями. В обох випадках вона займається визначенням діяльності головних урядових структур, внутрішньою і позаурядовою партійною координацією. Загалом принцип партійного керівництва означає, що: 1) в рамках політичної системи існує конкурентна партійна система, яка є результатом існування свободи створення політичних партій. Ця конкурентна модель системи пов’язана з цінностями ліберальної демократії чи, як вважає Сміт, - є механізмом, що її наповнює; 2) конкурентна партійна система інституює свободу політичного вибору, здійснюваного в рамках суспільства та право опозиції пропонувати альтернативні рішення; 3) результатом партійної конкуренції є те, що переможець переймає цілковитий контроль над процесом керівництва (часто необхідним є формування партійних коаліцій, хоча традиційний принцип партійного керівництва в першу чергу акцентує на формуванні однопартійного керівництва); 4) створена таким чином влада має демократичну легітимність. Процес прийняття рішень контролюється політичною партією (чи партіями), яка спирається на волю масового суверена, висловлену ним у виборчій кампанії; 5) державна влада є відповідальною перед суспільством, бо виникла завдяки організованим у політичні партії суспільним групам, які пройшли свою апробацію через участь у загальних виборах; 6) існує група політиків, лояльних до партії і відповідальних перед електоратом, яка займає особливе місце в процесі суспільно-політичних переговорів та прийнятті рішень. Згадувані вище принципи існування партійного керівництва стосуються демократичного оточення партійнної системи і, крім того, мають загальний та системний характер. Більшість політологів, які підтримують принцип партійного керівництва в контексті теорії демократії, вважають, що модель партійного керівництва уможливлює існування політично відповідального уряду через те, що в ньому беруть участь представники партії, які, так само, як і партія, своїм становищем завдячують виборам. Переносячи даний аналіз на рівень партійної системи, слід визнати необхідність дотримання додаткових умов, які сприяють стабілізації переговорного процесу між політичними партіями, як основного чинника у формуванні державної політики. Мова йде про те, щоб: а) всі політичні рішення приймались партійними політиками, обраними на конкурентних виборах, або іншими особами, відповідальними перед ними. Лояльність до певної партії як актуального суб’єкта державної влади повинна існувати в рамках бюрократичного апарату та інших публічних чи псевдопублічних інститутах; б) напрям політики держави визначається правлячою партією, якщо вона формує однопартійний уряд, чи групою партій, які є учасниками формування коаліційного уряду; в) партія (партії) займають найважливіші посади в публічній адміністрації, а підлеглі пройшли процес відбору через визначені внутрішньопартійні та міжпартійні процедури. Таким чином, традиційна (англосаксонська) концепція партійного керівництва, яка вважає, що лише однопартійні уряди (типу британського) гарантують повну реалізацію ідеї домінування партійного стилю здійснення політики в державі, була повністю відкинута європейською політичною традицією. Тут більша увага акцентується на тому, що робить партія, отримуючи статус правлячої, а не на тому, в який спосіб вона обрана і чи володіє абсолютною більшістю в парламенті. Пасквіно вказує на три види політичних інституцій, важливих для появи і стабілізації партійного керівництва - тип виборчої системи, структура парламенту та тип політичного режиму. У зв’язку з цим виділяють певні типи партійного керівництва.

Партійне керівництво державою. Одна з складових функції керівництва. Керівництво державою від самого початку було головною метою кожної політичної партії. Протягом довгого часу партії мали конкурента у вигляді монарха і призначуваного ним уряду. Після Першої світової війни в більшості держав світу цього конкурента вдалося усунути і партії, за невеликими винятками, стали виключними і безпосередніми виконавцями державної влади. З правової точки зору безпосередніми виразниками влади в державі є вищі державні органи, яким належить право прийняття політичних рішень і призначення виконавчої влади. Вони є безпосередніми виразниками влади – прийняття політичних рішень і призначення виконавчих органів повинно здійснюватися цими органами. З цієї точки зору можна говорити, що політична влада належить політичним партіям, оскільки саме вони призначають своїх людей в дані органи. Якщо провідники партії безпосередньо обіймають найвищі державні посади в державі, це свідчить про те, що партія бере участь у керівництві державою. Якщо ж партія не делегує своїх провідників до влади, це означає, що вона уникає повної відповідальності за процес керівництва. У сучасних демократичних державах особливо виразною є тенденція до “захоплення” партійними лідерами ключових посад у виконавчих органах; а парламент вважається менш поважним органом, часто трактується як політична школа для майбутніх партійних керівників. Зростання ваги виконавчої влади свідчить про значення і місце цієї гілки влади в політичній системі суспільства. У ряді парламентських республік — Великобританії, Німеччині, Австрії, Японії, Скандинавських країнах – керівники партій, що здобули більшість на парламентських виборах, очолюють уряди, стають прем’єр-міністрами. У президентській республіці – наприклад в США, країнах Латинської Америки – керівник партії, що перемагає, стає президентом. Найближчі соратники лідера, члени партійного керівництва займають інші важливі посади в уряді чи президентській адміністрації. У системі коаліційного керівництва питання про те, яка з партій обіймає посаду прем’єр-міністра уряду і розподіл міністерських портфелів є основним політичним питанням. Існують і певні винятки. Так, зокрема у Франції з часів ґоллістських партій керівник партії звичайно займає посаду президента республіки, але одночасно перестає бути офіційним лідером партії. Функції керівника партії виконує тоді генеральний секретар партії, який скоріше є адміністратором партії, ніж її лідером. Однак, реально провідником партії залишається президент, якому належить право прийняття остаточних партійних рішень. Такою була система правління за генерала де Ґолля та Помпіду. Інший тип відхилень від загального правила спостерігаємо в Італії та Японії, деяких французьких партіях, де існують кілька конкуруючих між собою угруповань та лідерів. Прем’єром стає лідер домінуючого крила партії чи парламентської фракції, але він не трактується як лідер партії. Та в кожному окремому випадку ситуація у відносинах між владою і правлячою партією є достатньо специфічною. Опануванням центрального виконавчого апарату лише розпочинається процес опанування державної влади правлячою партією. Далі він поширюється на інші суспільно важливі ланки державного управління, в т.ч. і на державні органи на місцях. Загальною є тенденція до того, щоб у державний апарат прийшли люди максимально лояльні та віддані правлячій партії. Особливо яскраво це видно на прикладі Франції, де президент сам призначає префектів. Опанування ключових посад в державному апараті є лише початком державного керівництва партії, необхідно ще щоб дані люди забезпечували реалізацію політики партії, щоб партія визначала політику держави, дбала про зміст державних рішень. Це значною мірою залежить від того, якою є сама партія. Якщо виграє партія-комітет із слабою організаційною структурою та партійнною дисципліною, то тоді складно говорити, що “лінія  партії” є над окремими політиками. Не існує тоді єдиної партійної лінії та партійної програми, немає організації, яка б слідкувала за її реалізацією. Існує група близьких один до одного політиків, їхніх команд та клієнтів, які в постійних дискусіях між собою приймають рішення стосовно державної політики. Вислів “партія керує державою” в даному випадку має дуже символічне значення. Партія не є потужною і стабільною політичною силою, яка стоїть “поза” державними органами і керує їх діяльністю. У більшій мірі цю роль виконують групи інтересів, які конкурують між собою за впливи на прийняття державних рішень. При такому типі державного керівництва управління належить швидше групі політиків, які посідають важливі посади, ніж партії як політичній інституції. Такий тип партійного керівництва спостерігався в більшості країн Європи в ХІХ ст., а також сьогодні в США та країнах Латинської Америки. Подібною була роль партії у Франції в період V Республіки. Зводилась вона до підтримки президента і його рішень. Політичну лінію визначав президент із своїми радниками та призначуваним ним же прем’єром. У масових партіях з розвинутою організаційною структурою і сильною внутрішньою дисципліною справа виглядає по-іншому. У цьому випадку партія існує як щось окреме від групи провідних політиків. Існують вищі органи партії (не завжди персонально ідентичні зі складом кабінету чи парламентською фракцією), є статут партії та її програма, існує організований партійний апарат, є місцеві осередки, з’їзди партії, з якими керівництво партії змушене рахуватись. Саме вони і слідкують за виконанням лінії партії. Характер лінії партії визначається характером партійного керівництва – в парламентських партіях лінію партії визначає парламентська фракція, в позапарламентських - партія визначає парламентську діяльність фракції. Так, зокрема, правління християнсько-демократичної партії Італії чи її з’їзд визначає кандидатуру прем’єр-міністра, політику уряду, право на коаліційну угоду. Рішення керівних органів партій у Німеччині, Австрії чи Бельгії визначають характер урядової коаліції (лівоцентристська чи правоцентристська), її програму і навіть розподіляють міністерські портфелі. Так, наприклад, ХХХ з’їзд Французької робітничої партії в 1947 р. розглядав питання про вотум довіри щодо тодішнього соціалістичного прем’єра. Правління Об’єднання Французького народу в липні 1952 р. ставило питання про дисципліну голосування членів партії. Питання діяльності уряду та парламентської фракції часто є предметом розгляду керівних органів комуністичних партій. При такій структурі партії поняття безпосереднього партійного керівництва державою набирає більшого сенсу. Із функцією партійного керівництва державою також тісно пов’язана функція опозиції.

 

Партійність. Членство у певній політичній партії.

Партійний бос. Термін запропонований Вебером для означення  менеджера виборчої кампанії у США. Фігуру партійного “боса”, зазначає учений, породжує система плебісцитарної демократії. Партійний бос – це політичний капіталістичний підприємець, який забезпечує голоси партії та її вождю, а також займається фінансуванням виборчої кампанії. Зазвичай він не веде публічної політичної діяльності й не обіймає серйозних партійних посад, він працює в тіні, однак саме він контролює партійну машину. Основним його інтересом є контроль над розподілом посад після перемоги партії на виборах. Розподіл посад відбувається в залежності від заслуг перед партією. Ця система отримала назву spoil system. Її виникнення пов’язане з перемогою на президентських виборах в США кандидата селян Заходу Джексона. У руках президента зосереджене право на призначення від 300 до 400 тисяч чиновників, яке він здійснює після відповідних консультацій з місцевими партійними босами. “Таким чином, мова йде про могутнє капіталістичне, повністю зорганізоване зверху донизу партійне підприємство, яке спирається на надзвичайно міцні, організовані подібно до ордену клуби типу “Таммані-холл”, метою котрих є виключно досягнення прибутку через політичне панування, перш за все над комунальним управлінням”.

Партії авангардного типу. Див. Авангардні партії.

Партії внутрішнього (парламентського) походження. Загалом сучасні партії з’являються при розширенні загального виборчого права і парламентаризму. Розповсюдження представницької моделі веде до утворення в рамках парламентів груп, до яких депутати входять виключно за політичними уподобаннями. Розширення виборчого права приводить до створення виборчих комітетів, які мають завданням мобілізацію виборців та роботу з ними. Про народження партії можна говорити тоді, коли між парламентськими групами та місцевими виборчими комітетами встановлюються регулярні стосунки. Для характеристики парламентського способу походження політичних партій Панеб’янко використовує термін проникнення.

 

Партії вождистського типу. Див. Вождистські партії.

Партії демократичного (недемократичного) типу керівництва. Характеристика партій на основі типу керівництва, який застосовується у політичних партіях і який значною мірою залежить від характеру зв’язку між членами партії та партійним керівництвом. Демократичні партії – це такі, в яких керівництво обирається і контролюється партійними масами. Недемократичні партії – це такі, в яких партійне керівництво є незалежним від партійних мас і засноване на принципах вождизму. Прикладом цього є фашистські партії. До недавнього часу процедура обрання лідера Консервативної партії Великобританії чи американських партій невеликою групою впливових партійних діячів також була недемократичною. Останнім часом суттєво зросла роль у цьому процесі як парламентської фракції, так і партійного з’їзду.

Партії зелених. Див. Екологічні партії.

Партії зовнішнього (позапарламентського) походження. Певна кількість політичних партій не проходить через виборчий чи парламентський механізми і часто формується з вже існуючих угруповань: профспілкових (Лейбористська партія Великобританії вийшла з робітничого профспілкового руху), професійних (у багатьох скандинавських країнах аграрні партії утворилися з селянських спілок), релігійних (християнсько-демократичні партії), об’єднань ветеранів (на їх основі створювалися партії крайніх правих у період між двома світовими війнами в Італії, Німеччині, Франції). Французька Комуністична партія утворилася внаслідок внутрішнього розколу соціалістичної партії у 1920 р., але її народженню сприяла перемога Великої жовтневої соціалістичної революції в Росії і прагнення її лідерів експортувати дану модель в Західну Європу. Для характеристики позапарламентського способу походження партій Панеб’янко використовує термін дифузія.

 

Партії інтеграції. Див. Інтеграційні партії.

Партії інтересу. За типологією партій Вебера — тип партій, що свідомо зорієнтовані на реалізацію в політиці інтересів певного класу чи соціальної верстви.

Партії-крила. Тип малих партій, які знаходяться на краях як коаліції, так і політичного життя. Вихід з коаліції даної партії спричиняє розпад однієї коаліції і формування нової, ідеологічно альтернативної попередній.

 

Партії лівого центру. Див. Лівоцентристські партії.

Партії масової мобілізації. Див. Масові партії.

Партії нового типу. Див. Нові партії.

Партії нової політики. Партії ліво-лібертіальної сім’ї, які намагаються нав’язати політиці ХХ ст. перелік ліберальних цінностей, заснованих на постулаті індивідуалізму, самореалізації і соціальної підприємливості чи реальної політичної участі. Їх програми становлять лівий виклик для традиційного соціал-демократичного консенсусу і стилю управління політикою, заснований на економічній безпеці, розвиненому державному апараті. Вони проповідують т.зв. постматеріальні цінності, захист навколишнього середовища тощо. У науковій літературі з’являється гіпотеза, яка свідчить про безпосередній вплив нових суспільно-політичних поділів на зміни в партійній системі. Настає поляризація суспільства навколо конкретних проблемних питань. Домінуючим стає політичний конфлікт між силами, які наголошують на необхідності росту економіки та економічної стабільності, та т.зв. зеленою орієнтацією, яка акцентує на екологічних чи антиядерних проблемах. Сегменти суспільства найбільш схильні прийняти нову систему цінностей (новий середній клас, громадяни з високим рівнем освіти, післявоєнне покоління), підтримують нові партії або ті, що змінюють свою програмну орієнтацію і підкреслюють свою постматеріальну зорієнтованість. Багато стабільних партій не лише існують, але й залишаються урядовими. Багато партійних систем перейшли значні модифікації, але без радикальної реструктуризації. З’явилося багато нових партій (екологічні, ліво-лібертіальні), однак їх політичний вплив є дуже обмеженим. Партії зелених представлені в парламентах (Австрії, Бельгії, Фінляндії, Швейцарії), але мають мало шансів щодо участі в урядових коаліціях. Деякі з них втратили представництво в законодавчих органах (в Німеччині, Швейцарії). Єдине хіба що в Італії можна говорити про феномен трансформації партійної системи після 1994 р. в контексті визначених змін у структурі домінуючих соціополітичних поділів. Незважаючи на чисельні зміни в рамках партійних систем (як наприклад в Данії в II половині 70-х рр., Бельгії чи Італії після 1994 р.), їхньою домінуючою рисою є послідовність. Змінюється характер взаємин між громадянином та владою, зростає рівень освіти в суспільстві, очевидним є процес секуляризації, що в результаті веде до зміни соціальної структури електорату. Відбуваються також зміни в системі ціннісних орієнтацій, що обґрунтовує пропозиції, виголошені представниками теорії “нової політики”. Однак, теза про поступову заміну матеріальних цінностей постматеріальними сьогодні для більшості дослідників здається передчасною.

Партії-обгортки. Термін запропонований Ремі для позначення малих партій, які беруть участь у процесі формування парламентських коаліцій. Він розрізняв чотири типи таких партій: комплементарні,  буферні,  балансуючі  та партії-крила.

Партії патронажу. За типологією партій Вебера — партії, які формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками власного штабу різноманітні адміністративні посади. “Хто займається політикою,- пише він,- той старається отримати владу. Всі партійні битви є битвами не лише заради предметних цілей, але перш за все за патронаж над посадами. З часу зникнення старих суперечностей в трактуванні конституції багато партій (саме так виглядає справа в Америці) перетворилися на справжні партії мисливців за посадами”.

Партії позапарламентського походження. Див. Партії зовнішнього походження.

Партії правого центру (правоцентристські партії). Партії, які на ліво-правій шкалі політичних цінностей займають проміжну позицію між праворадикальними та центристськими об’єднаннями.

Партії протесту. Див.  Антиконсенсусні партії. 

Партії репрезентації. У типології партій Нейманна — партії, в яких маса членів обмежується лише участю у виборах, а діяльність партії здійснюється невеликою групою політиків.

 

Партії старого типу. Див. Старі партії.

Партії фахового та територіального типу організації. Класифікація партій на основі організаційного критерію. Характер первинних організацій партії виступає критерієм їх класифікації. З цієї точки зору первинні організації партії поділяються на такі, які побудовані за фаховим і за територіальним принципом. Більшість сучасних партій мають організаційну структуру, побудовану за територіальним принципом. Комуністичні партії мають первинні організації, які засновуються за фаховим принципом на підприємствах, установах, навчальних закладах. Ряд політичних партій створюють лише вертикальний рівень зв’язків між первинними організаціями та центральними органами, а деякі допускають існування певних зв’язків та структур горизонтальних – між самими первинними організаціями (наприклад, регіональні організації італійської християнсько-демократичної партії). Вертикальна структура зв’язків між первинними організаціями забезпечує більшу монолітність партії і застосовується сьогодні в організаційній структурі більшості сучасних політичних партій, за винятком хіба що партії радикалів у Франції, яка зберігає давню структуру клубів.

Партії з високим рівнем репрезентативності. Див. Істотні партії.

Партії з зовнішньою  (внутрішньою) легітимацією. Поділ партій за джерелами лояльності. Партії з зовнішньою легітимацією – це ті, в яких партійна лояльність є похідною порівняно з первинною лояльністю стосовно певного “зовнішнього” інституту (наприклад церкви, профспілки), а партії, які характеризуються внутрішньою легітимацією – це ті, де джерелом лояльності є сама партія та її ідеологія.

Партії і демократія. Визначення демократії як влади народу є, звичайно, важливим і широко вживаним. Однак, коли говорити про демократію на національному рівні, слід зробити одне принципове зауваження - демократія є процесом управління, який, звичайно, здійснюється людьми не безпосередньо, а опосередковано – представниками, вибраними на вільних виборах (звідси і представницька демократія). Хоча в деяких державах можуть використовуватись і елементи прямої демократії (референдуми, плебісцити). Першорядні запити населення у більшості сучасних демократичних систем не інтегруються безпосередньо в процес прийняття політичних рішень. Навпаки, вони знаходять вираз через диференційовану систему спілок, організацій, політичних партій і в такій опосередкованій формі отримують значущість у процесі прийняття політичних рішень. Протягом останніх десятиліть значна частина дослідників політики займалася питанням функціонування проміжної політичної системи. При цьому загальновизнаним є положення про те, що чим чіткіше інститути проміжної політичної системи висловлюють волю громадян, тим ефективніше функціонує демократичний процес. Сучасна демократія може існувати тільки у вигляді представницької демократії. Представництво народу, що є джерелом політичної влади, здійснюється тільки завдяки виборам представників. Представництво свідчить про те, що громадянин шляхом виборів на певний час передає владу до рук довірених осіб та партій. Депутат, який балотується та обирається, репрезентує у парламенті разом з іншими депутатами сам народ. Народ – це більше, ніж активний та пасивний електорат. Сюди належать ще й діти та люди похилого віку. Він охоплює цілі генерації. Тому виборці діють від імені народу та представляють його. Внаслідок виборів демократична еліта на певний проміжок часу отримує повноваження приймати політичні рішення від імені народу і для народу. Суперечки про те, що являє собою істинна та справжня воля народу – типове явище у плюралістичному суспільстві. Тому в демократичному парламенті важливо не стільки з'ясувати волю всього народу, скільки, шляхом компромісу, поєднати інтереси різних суспільних та політичних сил. До засад репрезентативної функції в демократичній системі належить саме існування партій. Для цього все ще потрібні політичні партії. В усякому разі, навряд чи можна уявити собі, що, враховуючи попередній історичний досвід людства, інші політичні організації могли б краще, дієвіше ніж партії, представляти інтереси народу. Це не означає, що політичні партії завжди виконують своє завдання настільки добре, що опиняються поза будь-якою критикою. Констатується лише той факт, що їм у цьому немає переконливої альтернативи. Західноєвропейський політичний процес протягом останніх двох століть зазнав суттєвих змін під впливом появи загальних виборів та виникнення політичних партій. Вибори при цьому виступили єдиним способом легітимації політичної влади, а політичною інституцією, що робить можливим існування демократичних процедур, виступили політичні партії. Відповідно до цього сучасні демократії визначаються наявністю відкритих і чесних виборів та багатопартійністю. Вибори та політичні партії в західноєвропейській традиції дуже тісно пов’язані між собою. Фактично в ході тривалої історичної еволюції партії змонополізували процес формування керівних політичних еліт. Політичні партії представляють певні політичні програми, які намагаються отримати підтримку в найширших мас виборців (електорату) і в такий спосіб пройти процес легітимації. Згідно з виборчою логікою відповідальних керівних еліт, існує необхідність виникнення свого роду організації посередників, здатних до інтеграції суспільства. Раз політичні партії зробились найдосконалішим інструментом, який бере на себе відповідальність за керівництво політикою держави, (а здійснювати це може лише через періодичну оцінку зі сторони електорату), то політичні партії найчастіше намагаються визначити в контексті виборчої конкуренції. Однією з фундаментальних основ ліберальної демократії є те, що її “якість” прийняття рішення громадяни оцінюють через активну участь у виборах. Жодна сучасна демократія не може обійтися без законодавчих органів, які формуються, зазвичай, за участю політичних партій. Партійна виборча конкуренція в деяких політичних системах була замінена чи доповнена іншими формами політичної активності та прийняття рішень, зокрема корпоративістськими та плебісцитарними. Тим не менше, загальне виборче право, конкуруючі політичні партії та законодавчі органи є виразними індикаторами сучасної демократії. З цієї причини наявність партійних систем та їх конфігурація мають великий вплив на дієвість та громадське сприйняття демократичного ладу. На питання про те, чи режим політичних партій відповідає демократичному політичному режиму, Дюверже відповідає: “режим без партій – це режим без демократії”. У своїй книзі “Політичні партії” він обґрунтовує об’єктивну необхідність політичних партій як атрибуту сучасної демократії.

 

Партії центру (центристські партії). Партії, які в спектрі політичних сил займають місце політичного центру; партії, які сповідують центризм.

 

Партія - аристократичне угрупoвання. За класифікацією Вебера — один із етапів історичного розвитку партій. Партії як політичні угруповання, засновані на підтримці певного аристократичного роду, виникають ще в давні часи. Класичним прикладом цього типу партій є Стародавній Рим напередодні Пунічних війн. Правляча верхівка – nobilitas- боролася між собою за владу та впливи. Угруповання, які утворювала тодішня римська знать, називалися factiones і являли собою об’єднання кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував домінуючу роль в такому об’єднанні. Члени factio солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Крім того, вони часто пов’язувалися шлюбними і родинними зв’язками. Дані угруповання не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення. Вже в рамках Римської республіки формуються два конкуруючі політичні угруповання – популісти (populares) і оптимати (optimates). Перше угруповання мало антисенатський характер і вимагало від сенату проведення широких соціально-політичних та господарських реформ, друге – мало просенатський і консервативний характер. Перше угруповання спиралося на підтримку незаможних римлян, друге користувалося підтримкою знаті. Приналежність до цих угруповань не мала формальних ознак, а їхня структура загалом була досить нечіткою. Основним їх завданням була підтримка своїх кандидатів на виборах. Після епохи братів Гракхів у політичному житті Риму встановився звичай, що якщо на виборах перемогу отримував представник популістів, то наступним до сенату проходив представник оптиматів і навпаки. Отже, про партію як аристократичну групу можна говорити ще з Стародавніх часів. Однак, нас цікавлять лише ті угруповання, які поклали початок формуванню сучасних політичних партій. Вони повинні мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді до таких аристократичних угруповань можемо застосувати термін “партія”, а їх діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій. У такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшли в своєму розвитку зазначений етап. У інших випадках партії або не проходили цього етапу історичного розвитку, або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною. Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли даний етап історичного розвитку, є англійські партії – торі та віги. Перші згадки про них з’являються в кінці ХVІІ ст. під час англійської революції 1698 р. У ХVІІІ ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих в парламенті політичних угруповань; тоді ж з’являється в лексиконі і слово “партія”, а також перші трактати, що визначали їх ідеологічні засади та цілі.

 

Партія виборців. Термін запропонований Шарло для характеристики сучасних масових партій. Цей тип партії ще називають “партія для всіх” (catch-all party). Виникає як механізм, що має на меті поєднати широкі маси виборців із робітничого та дрібнобуржуазного середовища з існуючою системою буржуазної демократії, що стає можливим в результаті зростання загального життєвого рівня населення. Основною метою партії є не збільшення кількості своїх членів, а здобуття голосів виборців. Сьогодні для досягнення цього завдання вже не досить функціонування виборчих комітетів (як це мало місце в ХІХ ст). Сучасна виборча партія для досягнення своїх цілей повинна мати відповідний апарат, що керує діяльністю партії та здійснює пропагандистсько-агітаційну роботу. Тому її організаційна структура є більш розвиненою, ніж партії-комітету, але ще не такою, як партії-громади. Часто партійний апарат є повністю фаховим і здійснює функції менеджерів виборчої кампанії. Прагнення здобути підтримку виборців змушує дану партію здійснювати пропагандистсько-агітаційну діяльність на зразок партії-громади. У робітничої партії вона запозичує типові техніки масової обробки свідомості – мітинги, маніфестації, пікніки тощо. Проводить навчання партійних керівників.  Навіть створюються близькі до партії громадські організації, однак робиться це в менших масштабах, ніж у партіях-громадах. Виборчим цілям підпорядковуються й ідейно-програмні засади діяльності партії. Мова йде про те, щоб основні програмні принципи партії привертали увагу максимального числа виборців, нікого не відштовхували, давали кожній суспільній групі можливість віднайти щось привабливе для себе. Залежно від обставин програма зазнає частих змін. Часто різні частини програми є різними для інших середовищ. Конкуренція кількох виборчих партій в одній країні приводить до стирання програмно-ідеологічних відмінностей між ними. Виборча боротьба набирає швидше характеру змагання двох команд, ніж двох політичних концепцій. Виборчі партії — це сучасні буржуазні партії. У цьому напрямку з 70-х рр. ХІХ ст. розвивається британська консервативна партія, ґоллістська партія у Франції, обидві американські партії, німецька ХДС/ХСС. Можна також стверджувати, що в цьому напрямку розвиваються деякі соціал-демократичні партії (наприклад соціалістична партія Австрії чи соціал-демократи Німеччини).

 

Партія вірних (партія-закон). Назва для характеристики  фашистських партій.

 

Партія влади. Політична сила, політична партія, яка за умов парламентської республіки і пропорційної виборчої системи здобула право на формування уряду. У політичному лексиконі це визначення часто застосовується для позначення політичних інтересів державно-бюрократичного апарату, які не є формально оформленими в окрему партію, однак можуть здійснювати (і здійснюють) істотний вплив на політичний процес.

 

Партія-гегемон. Термін запропонований польським ученим Вятром для характеристики провідної партії в рамках гегемоністської партійної системи. Для партії-гегемона усі базові характеристики тотожні відповідним характеристикам тоталітарної партії (монопартії). Опрацювання польського зразка чітко вказує на той факт, що система гегемоністської партії не може трактуватись як багатопартійна, а являє собою таку дворівневу систему, де одна партія скеровує свій вплив на другорядні політичні угруповання. І хоча формула гегемоністської партії може прийняти зовнішній вигляд конкурентної політики, проте реалізувати її не зможе. Поняття тоталітарної гегемоністської партії є недопустимим, але допускається її авторитарний тип. Сарторі виділяє ідеологічну гегемоністську партію і догматичну гегемоністську партію.

 

Партія-громада. Політична партія, основним завданням якої є перетворення партійної організації в добре інтегрований колектив, здатний до ефективної і відданої реалізації цілей, які визначає партійне керівництво. Цей тип партії виростає з потреб робітничого класу і особливих умов його існування в кінці ХІХ ст.  Для тодішнього робітника партія була одночасно і церквою, і навчальним закладом, шансом для особистої кар’єри й інструментом політичної влади. Партія опікується робітником і його родиною, створюючи йому певне соціальне середовище. Під егідою партії функціонують спортивні, культурно-просвітницькі товариства, читальні, каси взаємодопомоги, жіночі гуртки, дитячі об’єднання тощо, що створює тісніший зв’язок члена партії з організацією, ніж в інших партіях. Така специфічна організація зумовлювалась особливою місією соціал-демократичних партій – організацією робітників у свідомий своїх інтересів соціальний клас. Тому просвітницька, виховна й ідеологічна діяльність були найважливішими в діяльності цього виду партій. Участь у виборах була далеко не основним їх завданням. Важливу роль партія приділяла покращенню умов праці та побуту робітників через організації профспілок. Виникнення такого виду партій саме в робітничому середовищі має своє логічне пояснення. Умови праці та проживання робітників, як жодної іншої соціальної верстви, проходять у великій та організованій спільноті. Їх низький освітній та культурний рівень, відсутність достатніх фінансових ресурсів створюють суспільну потребу в існуванні таких організацій. Буржуазні партії ніколи не досягли такого рівня інтеграції своїх членів. Певний досвід у цьому напрямку мали хіба лише християнсько-демократичні партії на ранніх етапах свого розвитку. Такий тип політичної організації був характерний також і для комуністичних партій, проте більшовицька (ленінська) модель комуністичної партії відрізняє їх від соціал-демократичних партій. Зростання життєвого рівня робітничого класу після Другої світової війни зумовлює послаблення цих колись таких міцних зв’язків, хоча остаточно вони не зникають і є більш сильними, ніж в інших партіях. Але і тут на перший план все більше починає виходити виборча функція партії. Партія-громада була не лише певною формою інтеграції партійних мас, але і специфічною моделлю партійної організації. На початку свого існування такою була Соціал-демократична партія Німеччини. Згодом, в міру свого розвитку, вона трансформується у справжню масову партію соціал-демократичного зразка.

 

Партія-держава (монопартія). Одинична партія тоталітарного типу. Особливість монопартії полягає в поступовому позбавленні її рис власне політичної партії і надання їй державних функцій. Для монопартій не є характерною розвинена організаційна структура, принцип виборності, демократичності. У тоталітарних режимах монопартія брала на себе виконання функцій державного апарату (у фашистській Німеччині) або контролю над ним (більшовицькій Росії). Діяльність інших політичних партій заборонялась. У країнах Африки (як і в Бірмі) теж має місце конституційне закріплення однопартійності, заборона діяльності інших політичних партій. Така однопартійність відрізняється від однопартійності тоталітарного типу. Див. Африканська однопартійність.

 

Партія для всіх (з англ. catch-all party – партія “хапай усіх”). Див. Партія виборців.

 

Партія-закон. Див. Партія вірних.

 

Партія знаті (нотаблів) (від лат.notabli – знать). У класифікації Вебера — один з етапів історичного розвитку партій, різновид протопартії, яка згодом трансформується у партію-комітет.

 

Партія-комітет. Різновид політичної партії, діяльність якої спирається на працю активістів з числа місцевої знаті, яка утворює місцеві комітети, а також парламентську фракцію. Однак, згодом у рамках цих партій з’являються вже платні функціонери (виборчі агенти). Поза парламентською діяльністю партія займається лише виборами, а після них ніби зникає. Партія виступає спеціалізованим виборчим інструментом існуючої еліти, який повинен забезпечити їй підтримку на виборах. Для реалізації інших цілей партія не є потрібною. Партія-комітет – це типова партія правлячого класу, насамперед центристська чи права. Вона не знає інституту членства, членських внесків, а живе за рахунок виборчих дотацій багатих симпатиків. Діяльність партії не регламентується чітко статутом. Не існує тут також серйозного центрального керівництва - місцеві партійні комітети є достатньо самостійними. Замість центрального керівництва є кілька партійних лідерів, які представляють свої власні погляди і спираються на власні ресурси. Неформальні товариські зустрічі заміняють засідання партійного керівництва. Даний тип партії є децентралізованою організацією. Домінуючу роль у ній відіграє парламентар, а не парламентська фракція, яка загалом є слабо організованою і дисциплінованою. З плином часу, протягом ХХ ст. у зв’язку з зростаючою конкуренцією зі сторони дисциплінованих робітничих партій партії-комітети змушені були також зміцнити свої організації і вплив на зростаючі маси виборців. Партії-комітети починають створювати свої постійні місцеві організації, різного роду організації при партії, видають пропагандистську літературу, починають регулярно проводити свої з’їзди, надаючи їм щораз більш організованого характеру. Реалізація цих змін у кінцевому підсумку приводить їх до зміни типу партії – вони перетворюються у партії виборців. До числа партій-комітетів можна зачислити ліберальних демократів у Японії, радикалів у Франції, американські партії. У США поширення телебачення, яке бере на себе функцію джерела політичної інформації і виборчої агітації, уможливлює діяльність американських партій як партій-комітетів. Тут вистачало невеликих виборчих штабів замість розвиненої організаційної структури. Політичне життя США обмежувало діяльність політичних партій лише виборчою кампанією, що теж зумовлювало їх кадровий характер. У тому ж напрямку впливала на формування структури американських партій і пануюча політична культура індивідуалізму.

 

Партія ленінського типу. Див. Більшовицька партія.

 

Партія-маятник (третя партія). Див. Партія-петля.

 

Партія нотаблів (від лат.notabli – знать). Див. Партія знаті.

 

Партія-петля. У класифікації Сміта - різновид малих партій. Дані партії функціонують у центрі системи ліві - праві, групуючись між сильними політичними партіями. Їх коаліційний потенціал буде великим, особливо тоді, коли вони є партнером, вартим прихильності як лівих, так і правих. Політична роль тих партій може зростати до таких розмірів, що вони здатні вільно пересуватися з правоцентристських до лівоцентристських коаліцій. Вони можуть сприяти створенню коаліцій, а також їх руйнувати. У цьому контексті може з’явитися два варіанти. По-перше, може існувати одна партія-петля (третя партія або партія-маятник) яка діє наче маятник. Її коаліційний потенціал буде найбільшим, якщо жодна з великих партій не має здатності здобути парламентську більшість самостійно. Однак, можливості третьої партії у коаліційних переговорах зменшуються, коли вона не здатна здобути центристської позиції в рамках системи. По-друге, у центрі може існувати більше ніж дві партії-петлі і тоді їх роль очевидно зменшується. Вони не виконують тоді функцій маятника, хоча й надалі володіють коаліційним потенціалом. У цьому контексті правдоподібним результатом змагання стає двоблокова система, а обидві партії стають звичайними малими партіями. Партія вільних демократів у Німеччині є типовою третьою партією (партією-маятником). У Данії, наприклад, існує кілька партій-петель, що значною мірою ускладнює процес коаліційних переговорів (Радикальні ліберали, центристські демократи та християнські демократи).

 

Партія - політичний клуб. За класифікацією Вебера — один з етапів історичного розвитку партій. Другим етапом історії політичних партій є епоха партій знаті і політичних клубів. В Англії перехід від першого до другого етапу не був раптовим, він тривав від кінця ХVІІІ до 30-х рр. ХІХ ст. Властиво ера партій знаті припадає там на 1830-1880 рр. У США та Франції початком цієї епохи стали буржуазні революції. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Та поразка революції і наступне коронування Наполеона переривають процес перетворення політичних клубів у політичні партії. І лише період так званої “весни народів” приніс в Європу нову хвилю виникнення політичних клубів. Післяреволюційна реакція знову не сприяє їх подальшому розвиткові – в більшості європейських держав вони існують підпільно або напівлегально, але ніде не зникають повністю. На їх основі в 70-х рр. починається новий етап формування політичних партій. Незважаючи на те, що рух політичних клубів, особливо в своїй першій фазі, не пов’язаний ще безпосередньо з процесом створення сучасих політичних партій, для їхнього розвитку він мав принципово важливе значення.  Порівняно з аристократичним етапом на другому етапі формування політичних партій з’являються якісно нові елементи: 1) Зародки формальної організаційної структури. Це вже не аристократичні об’єднання друзів чи однодумців, але певна організація, яка часами робить спроби поширитися по всій країні. У парламенті починають формуватися парламентські фракції. Одночасно починають встановлюватися певні стосунки між парламентською фракцією та політичним клубом. 2) Зростає роль ідеології та значення програми партії. Вони стають основою політичної організації. Особисті політичні чи фінансові інтереси перестають бути основним об’єднуючим мотивом. Клуби — це вже не клієнтели і не об’єднання прихильників аристократів, а об’єднання людей на основі спільних ідеологічних поглядів. 3) Вихід на арену політичної діяльності нового політично активного класу – міщанства. Політичний конфлікт виходить за межі однієї суспільної верстви – аристократії, він набирає форми боротьби за владу різних соціальних верств і переростає у боротьбу між консерваторами та лібералами. Цензове виборче право виключає з участі у виборах значну частину населення, в т.ч. дрібну та середню буржуазію. Політична боротьба відбувається на дуже обмеженій політичній сцені. В Англії, наприклад, в 1830 р. виборчим правом користувалося всього 220 тис. чоловік, тобто 3% дорослого населення, а один парламентар припадав на 330 виборців. У цих умовах буржуазні політичні угруповання, що лише народжуються, не потребують великої та розгалуженої організації.  Політичним потребам відповідає клубна форма, яка спирається на підтримку парламентської фракції. Важливу роль у формуванні політичних клубів відіграють журналісти. Журналісти та памфлетисти разом з парламентарями – головна політична сила ліберальних політичних клубів. Активізація політичної участі мас у період так званої “весни народів” (1848-1849 рр.) зумовлює початок переходу політичних клубів у політичні партії. Рух політичних клубів відіграв значну роль у створенні відповідної інтелектуальної та ідеологічної атмосфери, яка пізніше себе проявила в діяльності сучасних партій. Однак організаційними зачатками майбутніх політичних партій, стали не політичні клуби, а парламентські фракції. Саме вони ініціювали створення виборчих комітетів на місцях, які мали підтримувати і діючих парламентарів, і кандидатів до парламенту.

 

Партія принципу. Партія, яка, на відміну від партії успіху, свою політичну діяльність спрямовує перш за все на реалізацію програмних принципів, а не на боротьбу за владу. Див. Центр(фокус) звернення партій.

 

Партія-сателіт. Термін для позначення залежного статусу партії в рамках гегемоністської партійної системи. Партії-союзники в рамках гегемоністської партійної системи є насправді лише партіями-сателітами. Якщо вони ділять з кимось кабінет, то це не означає, що вони беруть участь і в розподілі влади. Навіть коли вони отримують адміністративні, парламентські та урядові посади, то й тоді не стають справжніми учасниками політичного процесу, а їх статус є значно нижчим у порівнянні з представниками партії-гегемона, а це суттєво впливає на можливість демонстрації незалежної політики. Такий тип розподілу влади являє собою симульований плюралізм та симульований партійний ринок.

 

Партія-союзник. Термін для визначення партії-партнера по урядовій коаліції; партія-сателіт в гегемоністській партійній системі. Польський політолог Боднар серед причин виникнення "союзницьких партій" називав необхідність передачі впливу комуністичної партії на середовище, на яке комуністам безпосередньо вплинути було важко (фермери, дрібні підприємці, тощо). Така система використовується також для заспокоєння опозиції.  Вона є безпечним важелем управління політичною системою. До того ж з'являється додатковий засіб забезпечення еліти таким обсягом інформації, який інша партія не зможе отримати. Модель гегемоністської партії посилює функцію політичної комунікації.

 

Партія успіху. Тип політичної партії, яка, на відміну від партій принципу, зорієнтована у своїй політичній діяльності на здобуття перемоги на виборах і отримання публічних посад. Див. Центр (фокус) звернення партій.

 

Партикуляризм (від лат. particularis – частковий). Відстоювання якихось “часткових” (приватних) інтересів, позицій тощо.

 

Партократія. Термін, що вживається для позначення прошарку збюрократілого партійного апарату, який в умовах монополії на владу зосереджує у своїх руках усі важелі господарського, адміністративного та політичного управління. Для партократії характерний високий замкнений принцип добору керівних кадрів. Відсутність дійових механізмів громадянського контролю призводить до того, що у багатьох представників цього прошарку партійних функціонерів виникають специфічні групові інтереси, що проявляються у прагненні будь-якими засобами зберегти стабільність політичного режиму, який забезпечує їм привілейоване становище. За такої ситуації службове підвищення, кар’єра значно більшою мірою залежать від особистої відданості чиновникам вищих рівнів партійної ієрархії, аніж від професійної компетентності працівника. Це призводить до відриву не тільки від тих соціальних верств, представниками яких партократія себе декларативно проголошувала, а й від рядових членів партії. На основі дослідження положення та ролі партійного керівництва Міхельс сформулював “залізний закон олігархії”. Він обґрунтував “олігархізацію” керівництва будь-якої партії, його протиставлення простим членам партії.

 

Партологія (теорія політичних партій). Вчення про політичні партії, галузь політичної соціології, предметом вивчення якої є політичні партії. У своїй книзі “Політичні партії” Дюверже писав: “Ми виявилися в замкнутому колі: загальна теорія партій може бути створена лише після того, як будуть проведені глибокі попередні дослідження; але ці дослідження не можуть бути по-справжньому глибокими, доки не сформована загальна теорія”. Незважаючи на значний успіх спроби Дюверже “зробити попередній начерк загальної теорії партій”, вчені досі продовжують скаржитися на відсутність цілісної теорії політичних партій. У 1972 р. Меєр назвав один із розділів у своєму підручнику з порівняльної політології “В пошуках теорії партій”. Визнаючи значну роль праць Дюверже, Сарторі зазначає, що “загальна теорія партій і далі відсутня”. У наступному виданні свого підручника, який побачив світ майже через десятиліття після першого випуску, Мейєр знову змушений констатувати, що “вивчення будь-якої проблеми пов’язаної з партіями, часто відбувається у відриві від інших проблем і без будь-якого теоретичного обгрунтування важливості питань, яким присвячене дослідження”. В огляді американської літератури, присвяченому партіям, Кротті заперечує існування “якого-небудь переважаючого погляду на партії” і розглядає створення теорії партій як “мету, яку необхідно реалізувати”. У своєму дослідженні політичних партій країн західної демократії фон Бойме, підкреслюючи важливість побудови теорії, яка дозволила б організувати дані стосовно партій, відзначає, що “скарги на відсутність задовільних теорій так само старі, як саме вивчення партій, і, звичайно, автору даного дослідження також дорікатимуть тим, що йому не вдалося її створити”. На противагу загальноприйнятій думці про відсутність теорії партій, Шлезінджер стверджує, що “теорія міститься в більшості робіт, присвячених політичним партіям. Але ми не можемо звести її воєдино”. У розробці сучасної теорії політичних партій провідну роль відіграє європейська політична наука. Звичайно, серед відомих теоретиків є і американці, однак більшість дослідників політичних партій є європейцями або за походженням, або місцем праці (Бадж, Шарло, Дюверже, Лейвер, Меєр, Панеб’янко, Роккан, Сарторі, Стром). І це не є випадковістю. При поясненні даного феномену слід мати на увазі безпосереднє сусідство партійних систем суміжних країн. Спільність кордонів породжує потребу в міжнаціональних дослідженнях, що спонукає учених концентрувати свої уявлення про партії, а це в свою чергу сприяє теоретичному розвиткові. Більш переконливе пояснення провідної ролі європейських учених у вивченні політичних партій полягає і в тому, що політичні партії Старого світу набагато чисельніші та різноманітніші, ніж партії Нового світу. Оскільки тандем республіканців та демократів вже більше століття відіграє ключову роль у політичному житті США, американські учені концентрують свою основну увагу на вивченні цих сильних політичних партій. З появою на горизонті третьої партії у дослідників з’являється стимул підійти до проблеми з більш широких позицій і виробити типологію, яка дозволяє враховувати такі партії. Поза тим американська політична система рідко спонукала учених до розробки теорії політичних партій. Сама природа американських політичних партій стримує розвиток теорії ще й у тому розумінні, що на американському матеріалі важко визначити кордони “партії” як базової одиниці аналізу. Американські учені намагалися вийти з цієї проблеми, проводячи різницю між “партією як організацією” і “урядовою партією”, з одного боку, та “партією виборців”, з іншого. Щоправда, ця спроба вивчати партію частинами в теоретичному плані виявилась не надто конструктивною. Як показав Помпер, “американські політичні партії являють собою невпорядковане переплетення цих трьох умовних форм, і їх крайньо важко відділити одна від одної”. В огляді літератури про партії США Кротті зауважив, що “галузь вивчення політичних партій – це скоріше об’єднання чи конфедерація окремих досліджень та дослідницьких акцентів, слабо пов’язаних між собою, ніж сконцентрована на своєму предметі, що досягла високого рівня внутрішньої інтеграції субдисципліна з чітко визначеними межами”. У розділі “У пошуках теорії політичних партій” учений характеризує американську дослідницьку практику як “свідомо емпірично орієнтовану і позбавлену теорії”. Відзначаючи перспективність праць Шлезінджера, Кротті продовжує: “Чим більше спроб розробки теорії і концептуального розвитку, тим краще для дослідницького напрямку, який досі не прославився ні якістю, ні різноманітністю теоретичних розробок”. Важко не погодитися з Кротті і в тому, що вивчення політичних партій може лише виграти від більшої уваги до теорії. І тут слід окремо відмітити теоретичні зусилля Дюверже, Катца, Строма, Баджа і Кемана. Чисельність американських теоретиків також не вичерпується Шлезінджером і Даунсом. Наприклад, Кеменс у 1989 р. запропонував теорію партійного розвитку, яка пояснювала той парадокс, що американські політичні партії, які з початку 60-х років переживають період організаційного зміцнення, в той самий час значно ослабли як знаряддя масової мобілізації. В основі цієї теорії – набуття американською політикою загальнонаціонального характеру, а також культурні зрушення, пов’язані з поширенням вищої освіти і зростанням ролі засобів масової інформації. Є ще розроблена Уером модель партійної поведінки як потоку інформації, теорія трансформації партій Панеб’янка, теорія відбору кандидатів Галлахера і Марша, виділена Гамільтоном система показників, яка пояснює радикалізм соціалістичних партій, представлена в роботі Лейвера і Шофілда теорія коаліцій, запропонована Шлезінджером теорія “багатоядерної” партії. Дослідники партій більше не мають права скаржитися на відсутність теорії. “Я згідний, що ми надто довго скаржились на нестачу теорії,- пише Джанда.- За довгі роки роботи сформувався значний корпус теоретичних положень, і сьогодні слід віддати належне досягнутому. Імовірніше, що у дослідників надто великі очікування з приводу “загальної теорії”. Сьогодні проблема полягає у тому, щоб засвоїти, розвинути і розширити поле застосування вищеперелічених теорій“.

Пасивна адаптація партії. Див. Активна адаптація партії.

 

Пасивне виборче право. Право бути обраним у представницькі органи влади. В Україні на виборах народних депутатів це право визнається за громадянами, яким на день виборів виповнилося 21 рік, якщо вони проживають в Україні протягом останніх 5 років і не позбавлені правосуб’єктності. На виборах Президента України пасивне виборче право визнається за громадянами, які досягли 35 років, проживають в Україні протягом останніх перед виборами десяти років і володіють державною мовою.

 

Патерналізм (від лат. pater – батько, paternus – батьківський). У сучасному вжитку даний термін стосується тих законів і соціальної політики, що обмежують свободу людини. Патерналізм найчастіше пропагується соціалістичними та соціал-демократичними партіями та іде врозріз з провідними течіями сучасної ліберальної думки, оскільки здебільшого саме ліберали стверджують, що кожна людина – найкращий суддя щодо власного блага. Цього принципу дотримувався і Мілль у трактаті “Про свободу”(1859), проголошуючи, що єдиною метою законодавства і державного примусу має бути запобігання завданню шкоди іншим; і сучасна економіка добробуту, що продовжує традиції класичного лібералізму, зазвичай утотожнює добробут людини з висловленими нею вподобаннями. Незважаючи на ці потужні течії сучасної думки, багато мислителів ліберального гатунку тим не менше схиляються до того, що патерналізму можна знайти виправдання з огляду на певні цілі і певні випадки. Їхні аргументи полягають у тому, що думка про те, що люди завжди є найкращими суддями стосовно свого блага і що таки мають існувати можливості для здобуття добробуту певної особи за допомогою обмеження її свободи в даний момент, є просто необґрунтованими припущеннями. Оскільки привабливість патерналізму залишається спірною, ліберальні мислителі прагнуть розробити критерії для його застосування. За цих обставин найкращим, на що може сподіватися ліберал, є те, що прийняття політики патерналізму буде супроводжуватися інституційними гарантіями для запобігання надмірному обмеженню особистої свободи. Однією з форм патерналізму стала модель “держави загального добробуту”. Як політичну доктрину патерналізм почасти опрацював Вебер. Він розвинув концепцію традиційного політичного авторитету в формі патримонізму. Згідно з ним риси авторитету, притаманні “Pater familia”, поширювалися на цілі території, тобто об’єкти відповідали благодійнику послухом в обмін на протекцію. Особливо поширений патерналізм за функціонування тоталітарно-авторитарних режимів, коли формується стереотип “вождя”, “батька” нації, народу, який піклується про своїх громадян. Див. Етатизм.

 

Патріотизм (від гр. patris – батьківщина). Любов до батьківщини, яка включає в себе готовність стати на її захист та діяти в її інтересах. Патріотизм часто плутають з націоналізмом, але патріотизм є значно давнішим поняттям і несе набагато менше теоретичне навантаження. Патріотизм – це швидше почуття, аніж політична ідея, але таке почуття, яке може бути поставлене на службу різного роду переконанням. Поняття патріотизму в трьох формах свідомості людей (етичній, естетичній, політичній) існувало у період Французької революції. У певному контексті поняття патріотизму може слугувати партійним ярликом – як це сталося в Англії, де слово “патріот” уживалося для означення носія селянської ідеології. Найчастіше даний термін пов’язується з консерватизмом, але до патріотичної відданості можуть закликати і (закликають) соціалістичні режими. Грамші писав: “Вітчизна – це уряд, це держава, Вітчизна – це влада”. Принцип патріотизму ґрунтується на переконаннях, що утвердилися в свідомості індивіду, які доповнюються емоційними, психологічними установками, закріпленими під впливом політико-правових норм, історичних традицій, яких громадянин свідомо дотримується і виконує. Відповідно кожна політична організація, насамперед держава, опрацьовує ідеали і теоретичні концепції патріотизму, підтримує державну політику патріотизму та його виховання.

 

Пацифізм (від лат. pacificus – миротворний). Одна з течій ліво-лібертіанського руху. Пацифізм - рух борців за мир - являє собою сукупність добровільних груп та індивідів, які свідомо пов'язують свою діяльність з боротьбою проти військової загрози, мілітаризму, насильства як форми розв’язання існуючих конфліктів. Ідеологічними предтечами пацифізму прийнято вважати Еразма Роттердамського, який у своєму трактаті “Скарги світу” виступив проти мілітаризму, та Канта, який у праці “До вічного миру” формулює основи т.зв. “вічного миру” між народами. У найбільш зрілому і сформованому вигляді пацифізм постає напередодні Першої світової війни. Початок організаційного становлення пацифізму припадає на 20-30 рр. XIX ст., коли виникають перші пацифістські організації. Для пацифізму характерні є надзвичайна неоднорідність його учасників, різноманітність форм прояву. На початку XIX ст. пацифізм розділився на власне пацифістський і соціалістичний напрямки. У рамках останнього формуються комуністична і соціал-демократична течії. Великий вклад у розвиток пацифістського руху напередодні Першої світової війни здійснив ІІ Соцінтерн (особливо його Штутгартський (1907) та Базельський (1912) конгреси). У другій половині 30-х рр. відбуваються важливі міжнародні конгреси та зустрічі, однак справжньої узгодженості дій пацифістам досягнути так і не вдалося. У той же час виникає і формується самостійний рух “федералістів світу”. Після Другої світової війни пацифістський рух консолідується на демократичній антифашистській основі. У 1948 р. у Вроцлаві (Польща) відбувається Конгрес діячів культури на захист миру; І Світовий конгрес прихильників миру (Париж-Варшава, 1949) приймає Маніфест на захист миру. На ІІ Світовому конгресі у Варшаві (1950) створюється Всесвітня Рада Миру, що ініціює кампанію, спрямовану на підписання Стокгольмської відозви, яка кваліфікує атомну війну як злочин проти людства. У 50-ті рр. шириться рух антиядерного пацифізму. Його ідейною основою став Маніфест відомих учених-ядерників Рассела-Ейнштейна-Жоліо-Кюрі (1955). Тоді ж виникає відомий Пагуошський рух. У другій половині 50-х рр. виникають масові антиядерні організації та коаліції, такі, як британська Компанія за ядерне роззброєння (Сі-Енд-Ді), коаліція “Комітет ста”, західнонімецький комітет “Боротьба проти ядерної смерті”, італійська Рада боротьби за мир. Їх силами організовуються масові виступи на підтримку миру та роззброєння — пасхальні марші, Похід проти ядерної зброї, численні мітинги та маніфестації. У той же час найбільш радикальні противники насильства в молодіжному середовищі об’єднуються навколо нової течії, що отримала назву “хіппі”. У 50-60-ті рр. відбуваються масові виступи проти колоніальної війни Франції в Алжирі та військового втручання СРСР в Чехословаччину, в 70-ті рр. — проти війни США у В’єтнамі, у 80-ті рр. — проти введення радянських військ в Афганістан. Успіхом закінчилися масові антивоєнні акції проти нейтронної бомби та розміщення ракет середнього радіусу дії в Європі. Масовий рух на підтримку миру знаходить своє втілення в міжнародній діяльності держав, що найповніше виразилося у т.зв. Хельсінському процесі, який започаткував постійно діючу Раду з  питань безпеки і співробітництва в Європі (РБСЄ). Її учасниками стали 33 європейські держави, а також США та Канада. З 1977 р. на основі виробленого Радою Заключного акту конгреси РБСЄ відбуваються регулярно. У 80-ті рр. відбувається трансформація пацифістського руху в напрямку підтримки позитивного миру, боротьби за виживання людства та біосфери, за без’ядерний, ненасильницький і безпечний світ. Всі ці виклики були почутими і внесеними на арену міжпартійної конкуренції ліво-лібертіанськими партіями.

 

Педіеї, паралії, популари. Назви партій, про боротьбу між якими в Аттіці ще в VI ст. до н.е. пише Арістотель. Педіеї - це партія великих землевласників, мешканців рівнини (партія рівнини), паралії – це партія торгово-ремісничого населення узбережжя (партія моря), популари - партія представників сільських плебеїв (партія гори).

 

Первинні вибори (праймеріз). Спосіб висування кандидатів на виборну посаду, який полягає у проведенні попереднього голосування по кандидатурах тих, хто заявив про своє бажання балотуватися. Систему первинних виборів, яка практикується в США, цінують за те, що вона дає змогу наперед визначити, хто з претендентів є найбільш популярним серед населення, чия передвиборча платформа користується більшою підтримкою виборців. Це дозволяє дещо обмежити кількість кандидатів у депутати, що беруть участь у основних виборах, коригувати передвиборчу стратегію партії, уточнювати тези передвиборчої пропаганди та аргументи агітації. За підсумками первинних виборів визначається по одному претенденту від кожної партії, які й продовжують боротьбу на основних виборах. Виявляючи міру популярності кандидатів серед виборців, партія здійснює їх відбір, уникає розпорошення сил. Звуження кола об’єктів вибору сприяє піднесенню ефективності виборів, їх оптимізації.

 

Переворот. Форма насильницької зміни державної влади, у результаті якої політичне управління країною переходить до рук організаторів перевороту. Характер перевороту залежить від того, які сили і з якою метою його здійснюють, інтереси яких суспільних верств вони виражають.

 

Переддомінуюча партія. Термін запропонований Сарторі для характеристики тих партій, які протягом чотирьох парламентських виборів отримують більшість голосів виборців і домінують в політичній системі держави.

 

Перехідна система. У типології партійних систем Маєра — тип партійної системи, яка має тенденцію до трансформації своєї конфігурації і переходу від одного типу до іншого. Як це було, приміром, у Польщі (перехід від системи малих партій до посередньої системи) чи в Бельгії (перехід від системи великих партій до системи малих партій).

 

Перехідне (посттоталітарне) суспільство. Таке суспільство, яке знаходиться на етапі переходу від тоталітаризму до демократії. Йому притаманні риси як тоталітаризму, який ще не  до кінця знищений, так і демократії, яка лише формується. Соціально нестабільне суспільство, подальша доля якого залежить від цілого ряду соціально-економічних, політичних, історичних, культурних умов.

 

Петиція (від лат. peto – прошу). Письмове колективне звернення до органу державної влади. Політичні партії чи групи виборців можуть висувати кандидата у депутати, подаючи петицію з пропозицією про це до відповідної окружної комісії.

 

Писана конституція. Побудований за певною системою цілісний документ, який складається із преамбули, основного тексту й перехідних положень або супровідних додатків і закріплює головні інституції державного ладу. Саме такими є конституції більшості держав. Писаною вважається і та конституція, яка складається з кількох окремих документів, що були прийняті у різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, наприклад конституція Швеції складається з трьох основних законів: акту “Форма правління”, акту про престолонаслідування й акту про свободу друку. Див. Неписана конституція.

 

“Підвішений” парламент. Ситуація, виникнення якої можливе в парламентській республіці, коли жодна партія на виборах не отримала вирішальної переваги, яка б дозволила самостійно сформувати уряд. Натомість виникає потреба у коаліціях. Органи влади піддаються впливові неузгоджених чинників з різних боків, що унеможливлює стабільний політичний курс, а тим паче здійснення непопулярних, проте вкрай необхідних заходів.

 

Підривні партії . Див. Обмежувальні партії.

 

Підходи до визначення політичної партії. Однозначного визначення поняття “політична партія” в політичній теорії нема. Той факт, що в цьому контексті йдеться про виборчі об'єднання, спілки, рухи, політичні об'єднання, товариства, акції чи блоки, вказує на складність визначення даного поняття. Про саму політичну партію можна говорити лише у тому випадку, якщо мова йде про організації, які поставили собі за мету здійснювати постійний вплив на формування політичної волі й тому потребують стабільних організаційних структур та політичних програм. Характерною рисою політичної партії є участь у виборах для утримання в своїх руках безпосередньої влади та впливу. Показовою ознакою політичної діяльності та існування політичної партії є участь у формуванні політичної волі шляхом ідейного впливу та здійснення влади у різних сферах. Мета партії не може бути самостійно реалізована в межах своєї власної організації. Члени партії повинні обіймати керівні позиції у політичній системі, щоб вплив, який партія прагне мати, набув реального характеру. Особливо слід наголосити на історичному досвіді, на підставі якого діють політичні партії. Сучасні партії виникли лише на тлі парламентської системи. Це важливо знати, бо зараз у багатьох країнах (наприклад в Латинській Америці) зменшується роль партій у політичних системах за рахунок міцної президентської структури. Партії, які служать тільки для того, щоб посадити кандидатів на посади, не мають можливості виконати свою репрезентативну функцію. Вони не можуть обійтися без постійної парламентської діяльності, залежно від того, чи вони підтримують уряд, чи перебувають в опозиції. Вони повинні в будь-який спосіб постійно та впливово брати участь у процесі формування політичної волі. Придатним полем діяльності для цього є парламент. Через це в будь-якому разі треба у межах модернізації та демократизації вимагати проведення реформи політичних систем для того, щоб створити бодай рівновагу між президентською владою та парламентським контролем або ж навіть забезпечити невелику перевагу парламенту. Участь у формуванні політичної волі – це головне завдання партій. Формування політичної волі здійснюється у межах демократичного ладу. Змагання між ідеями призводить до плюралістичного обміну думками. Політика має розв'язувати головні принципові питання співіснування та конфлікти. Розв'язання конфліктів відбувається відповідно до правил прийняття рішень більшістю. Крім того, існують правила досягнення домовленості та взаєморозуміння. Здатність і бажання укладати компроміси – це суттєві елементи культури демократії. Норми та способи утворення компромісів набирають тому великої значущості. Ті, хто прагне досягти впливу на формування політичної волі, повинні мати те, що хочуть запропонувати. Саме тому є важливими політичні програми партій. Вони мають представити концепції та механізми, за допомогою яких партії хочуть здійснити на практиці свій політичний вплив. Ті, хто здійснюють політичну владу, потребують орієнтирів для того, щоб через реалізацію влади перетворити їх на соціальну та політичну дійсність. Ідеї впорядкування, що пропонуються партією для формування суспільства, економіки та політичної системи, набувають центрального значення. Процес формування політичної волі – це цілий цикл і зворотній зв'язок з народом. Інтереси та вплив виникають у найрізноманітніших точках. Їхня дія зіштовхується з повною та частковою підтримкою та неприйняттям суспільства. З цього динамічного процесу виростає широка мережа зв'язків, політичних комунікацій та рішень. Різні ролі та компетенції всередині партій та поза ними взаємодіють зі здатністю інтегрувати інтереси, ідеї та здобути завдяки цьому більшість голосів. Хоча привілей партій полягає у вирішальному визначенні процесу формування політичної волі і є характерною ознакою демократичного принципу представництва, не можна не враховувати межу цього принципу. Партії мають значний вплив на парламент і уряд. Обидва інститути підпорядковуються партіям і формуються ними. Подібний вплив партій на органи правосуддя та управління, навпаки, не припускається. Партійні рішення аж ніяк не означають панування партій над державою, суспільством або окремими частинами суспільства (наприклад засобами масової інформації). Вибори зобов'язують партії поводитися відповідно до існуючої системи. Для цього вони потребують легітимації. Звичайно, це дражливе питання, яке вимагає постійного обговорення та суспільного контролю. Отже, політична партія – це сукупність осіб, що є ідеологічно та організаційно об'єднаними з метою завоювання, утримання та використання державної влади, а також для реалізації інтересів тих чи інших суспільних груп. Партії — це особливі угруповання. По‑перше, це політичні угруповання, які впливають на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. На відміну від інших соціальних груп, вони прагнуть завоювати владу чи брати участь у її здійсненні. Партії – це не просто політичні групи, — це своєрідні об'єднання, організації. Їм притаманна вертикальна і горизонтальна структура. Партія – це добровільна організація, оскільки ніхто не може змушувати вступати туди. Партії, як свідчить латинське походження цього слова, є частиною цілого. А отже, якщо виходити з такого розуміння, вони потребують доповнення іншими частинами, тобто іншими партіями. Тільки тоді вони складуть цілісність. Наявність різних політичних партій відображає той незаперечний факт, що люди є різними від природи, а тому мають різні інтереси. Заперечувати це не лише нелогічно, але й, як доводить історія, аморально. Завжди, коли яка-небудь партія починає претендувати на те, що тільки вона одна має право вирішувати, що саме відповідає інтересам усіх громадян, це неодмінно призводить до фатальних суспільних наслідків.      За умов парламентської демократії партії є носіями плюралізму, розмаїття ідей та думок. Теоретично демократія можлива без партій, на практиці – ні. Бо саме партії у сконцентрованому вигляді виражають думки та ідеї народу в такий спосіб, що вони можуть набути політичної дієвості. Партії є необхідним засобом втілення волі народу у його владу. Причини, що спонукають людей об'єднуватися в партії, дуже різні. Це можуть бути певні конкретні завдання, спільні регіональні проблеми або ж ідеології. Так, загроза навколишньому середовищу змусила багатьох людей об'єднатися в партії зелених, що мають виключно екологічну спрямованість. Занепокоєність тим, що життєві потреби власної громади чи регіону можуть бути знехтувані під час прийняття загальнодержавних рішень, також може спричинитися до заснування регіональних партій. Є партії, в які об'єднуються певні професійні, вікові групи. Особливий відбиток накладали й накладають на парламентську демократію партії, побудовані на певній ідеології. Існують партії, які виступають за певну форму державного устрою, приміром, республіканці чи монархісти, прихильники централізованої держави чи федералісти. Є такі, що міцно пов'язані з певними релігійними групами, і, нарешті, ті, що намагаються об'єднати всі ці течії в одну народну партію. Партія відрізняється від інших об'єднань тим, що вона хоче здійснювати політичну владу. Аби досягти цієї мети в умовах парламентської демократії, вона повинна здобути підтримку якомога більшого числа виборців. При цьому перевагу матиме, безперечно, той, хто чітко розрізнятиме інтереси виборців. Якщо, приміром, аграрна партія захищатиме лише інтереси селян, то й більшість селян голосуватимуть за неї. Для неселян, тобто для більшості населення, така партія, звичайно, навряд чи становитиме якийсь інтерес. Тому партії завжди намагаються, з одного боку, цілеспрямовано враховувати інтереси виборців, з іншого – не відлякувати їх своїми односторонніми вимогами. Важливим елементом парламентської демократії є регульоване збалансування різних інтересів – не лише між партіями, а й у них самих. Тут також необхідно знаходити рівновагу між об'єктивними та особистими інтересами. Така життєва внутрішньопартійна демократія іноді може суперечити вимозі максимальної закритості. Щоправда, це також свідчить про те, що партії якраз не є самоціллю, а лише засобом досягнення певних цілей. Підсумовуючи, можна спробувати дати узагальнене визначення політичній партії: партія – це специфічна громадська політична організація, яка володіє особливим правовим статусом в державі, її національно-автономному чи міждержавному утворенні, що являє собою угруповання людей, добровільно об’єднаних спільністю політичних поглядів, зазвичай формально зафіксованих в програмних документах; яка, спираючись на певну ідеологію і організацію і представляючи певні ідеологічно оформлені соціально-класові інтереси, бажає бути активним учасником суспільно-політичного і державного життя, має на меті завоювання і здійснення влади в державі.

 

Платформа політична (від фр. plate-forme – поміст). Основні принципові теоретичні та ідейні положення, якими керуються політична партія, рух; їх політична програма, тактика, вимоги, лозунги. Зазвичай це тимчасова програма, призначена для певного, обмеженого періоду діяльності партії, для досягнення певної конкретної мети. Політична платформа може бути виражена у заявах, деклараціях, програмних матеріалах.

 

Плебеї (від лат. plebs - простий народ). Одна з верств населення у Стародавньому Римі, яка була позбавлена громадянських та політичних прав. У переносному значенні – зневажлива назва людей незнатного, неблагородного походження, вихідців з простого народу.

 

Плебісцит (від лат. plebiscitum – рішення народу). У Стародавньому Римі – рішення плебейських зборів.  Всенародне опитування населення шляхом голосування, різновид референдуму з метою виявлення думки з якогось загального і значного питання. Наслідки такого опитування, на відміну від референдуму, не мають обов’язкової юридичної сили, але повинні враховуватися в процесі прийняття рішень відповідними органами державної влади. Вперше плебісцит був проведений 1791 р. при розв’язанні питання про приєднання до Франції Авіньйону.

 

Плебісцитарна демократія. Концепція, яку висунув Вебер і згідно з якою харизматичний лідер: а) вибирається прямим голосуванням народу (через плебісцит); б) несе перед народом відповідальність; в) підноситься над бюрократією, здійснює над нею контроль “згори”. Вебер наголошував на тому, що маси після обрання харизматичного лідера надалі повинні сліпо йому підкорятися, не втручатися у його діяльність. Див. Вождь.

 

Пленум (від лат. plenum – повне). Загальні збори, засідання у повному складі членів виборного керівного органу (політичної партії, громадської організації, вищих судових органів). Періодичність, порядок скликання, повноваження пленуму визначаються статутом або законом. Пленуми проводяться для аналізу, колективного обговорення і вирішення найважливіших поточних питань діяльності організації або судового органу.

 

Плеханов Георгій Валентинович (1856-1918). Російський філософ і політичний діяч. Організатор Товариства “Земля і воля”, ідеолог народництва. У 1880 р. змушений був емігрувати з Росії. Один із засновників першої робітничої групи “Звільнення праці”, пізніше став переконаним марксистом. Приятелював з Енгельсом, на позиціях марксизму стояв до 1903 р. З розколом партії на більшовиків і меншовиків Плеханов почав підтримувати останніх. Після перемоги Лютневої революції повернувся в Росію, сподіваючись на швидкий розвиток капіталізму й ліберальної демократії. Негативно поставився до Жовтневої революції і до кінця життя виступав проти більшовизму. Написав ряд творів: “Про матеріалістичне розуміння історії”(1897), “До питання про роль особи в історії”(1898), “Основні питання марксизму”(1908), “Історія російської суспільної думки”(1914) та ін.

 

Плутократія (від гр. plutos – багатство, kratos – влада). Влада  багатіїв, які завдяки своєму багатству контролюють владу (плутократи).

 

Плюралізм (багатоманітність) (від лат. pluralis – множинний). Принцип організації та функціонування політичного життя і політичної системи, який відображає реальну багатоманітність економічних, соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та інших інтересів і цінностей класів, соціальних верств і груп, партій, етнічних спільнот, регіонів та інших суб’єктів суспільного життя. Плюралізм виражає право і здатність індивіда або групи мати власну точку зору з певного питання, багатоманітність позицій та уявлень. Плюралізм політичний – це демократична альтернатива монополії однієї партії (групи осіб) на владу ідеологічному диктату, командно-адміністративним методам управління, унітаризму і тоталітарній організації суспільного життя. Наявність ряду політичних партій та громадських організацій, які виражають інтереси різних соціальних верств і реально змагаються між собою за владу, є характерною рисою політичного плюралізму. Дане поняття у політичний лексикон вводить Ласкі. Концепції політичного плюралізму розробляли Медісон, Гільфердінг, Трумен, Френкель, Даль. Ст. 15 Конституції України зазначає, що “Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”. Власне розуміння плюралізму запровадив Берк – поняття пруденції.

 

Плюральний вотум (від лат. pluralis – множинний, votum – бажання).  Практика надання окремим упривілейованим категоріям населення більшої кількості голосів, ніж звичайним виборцям.

 

Повстання. Масовий, відкритий збройний виступ проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного гноблення. Розрізняють кілька різновидів повстання: бунт – стихійний, неорганізований виступ мас; путч – виступ невеликої групи змовників, найчастіше військових, з метою здійснення державного перевороту і встановлення військової диктатури; заколот – стихійне повстання, збройний виступ проти влади, що зазвичай не має масової підтримки населення і залишається більше локальним явищем, яке за певних умов може перерости у повстання. Найбільш гостра форма повстання – збройне повстання – відзначається тим, що панівні сили не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Із збройного повстання часто починається революція.

 

Погоджувальна Рада депутатських груп (фракцій). Орган, який формується з метою сприяння організації попередньої підготовки до розгляду питань, які виносяться на Верховну Раду України. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України до складу Погоджувальної Ради входять Голова Верховної Ради України, керівники депутатських фракцій – з правом вирішального голосу, заступники Голови Верховної Ради України, голови комітетів Верховної Ради – з правом дорадчого голосу. У засіданнях Погоджувальної Ради можуть брати участь: постійний представник Президента України у Верховній Раді, повноважний представник Кабінету Міністрів України у Верховній Раді, представники суб’єктів права законодавчої ініціативи, якщо на засіданні Погоджувальної Ради розглядається питання про законопроекти, внесені зазначеними суб’єктами права законодавчої ініціативи, народні депутати України. Головує на засіданні Погоджувальної Ради – Голова Верховної Ради України. Засідання Погоджувальної Ради є правоможними за умови присутності не менше 2/3 від її складу. Скликаються засідання Погоджувальної Ради Головою Верховної Ради України або за ініціативою представників двох чи більше депутатських фракцій. Погоджувальна Рада збирається не рідше одного разу в тиждень під час роботи Верховної Ради в пленарному режимі. Рішення Погоджувальної Ради приймаються такою кількістю голосів членів Погоджувальної Ради з правом вирішального голосу, яка у сумарному підрахунку голосів членів їх фракцій (груп) забезпечує прийняття позитивного рішення при голосуванні питання в сесійному залі.

 

Поділ центр-периферія. Один із типів соціополітичних поділів, в основі якого лежать територальні суперечки. Організаційним виразом цього типу поділу є змагання між політичними партіями – представниками даних регіональних інтересів з партіями, які є прихильниками централізованої державної організації. Культурно-етнічні поділи можна віднести до категорії територіальних конфліктів. Але не кожний конфлікт типу центр-периферія породжений етнічними відмінностями. У тому випадку економічні проблеми теж виступають своєрідним каталізатором даного конфлікту. Це загалом територіальний конфлікт, в якому дуже тісно переплетені функціональні проблеми, або їх можна назвати ще економічними проблемами з територіальною формою організації. Цей тип конфлікту може набирати культурно-етнічного характеру тоді, коли представником цих територіально зорганізованих економічних інтересів стає певна етнічна група. В Іспанії та Великобританії маємо справу з поєднанням культурно-етнічного конфлікту з територіальним. Регіоналізм партій в даному конфлікті не пов’язаний з етнічними чи мовними відмінностями. Зазвичай конфлікт центр-периферія не справляє домінуючого впливу на характер політичного змагання. У скандинавських державах він набрав характеру конфлікту між містом та селом. Зумовив він зростання політичної активності аграрних партій. Щоправда, процес індустріалізації спричинив зменшення впливу сільського електорату. Це привело до зміни політики аграрних партій, їх боротьби за вплив на міський електорат. Дискусія стосовно приєднання скандинавських держав до Європейського Союзу зумовила активізацію цього типу конфлікту. На зламі 80-90-х рр. в Італії теж виникає подібний конфлікт. Ліга Півночі висунула лозунг федералізації Італії. У результаті їй вдалося ввійти до складу уряду Берлусконі. Метою даного угруповання стала боротьба за автономію промислової півночі Італії в рамках “федерації угруповань” і зменшення впливу центру, який був тісно пов’язаний з менш розвиненою південною частиною Італії. Парламентські вибори 1996 р. підтвердили факт існування значних впливів сепаратистів на півночі (партія здобула тут близько 16% виборчих голосів). Сьогодні щодо перспектив даного конфлікту важко складати прогнози, оскільки він щораз більше виштовхується за рамки основної осі соціополітичного поділу (ліві-праві). У Німеччині на політичній арені тривалий час теж має місце територіальний конфлікт. Спочатку він мав форму протистояння між “багатими” південними та “бідними” північними землями. Він не був загальнонаціональним, але проявлявся на рівні міжземельних стосунків. Після об’єднання Німеччини цей конфлікт набрав нового характеру – протистояння між “старими” західними землями і “новими” східними. Репрезентантом цього типу конфлікту на політичній арені стала неокомуністична Партія демократичного соціалізму (ПДС) – організація, яка мала значний рівень підтримки переважно в східних землях.

 

Позапарламентські партії. Див. Парламентські партії.

 

Показник двопартійності. Величина, яка показує кількість голосів, отриманих двома найбільшими політичними партіями. Припустімо, що існує три партійні системи, а дві найбільші партії здобувають разом у першому випадку С1 - 99% голосів (партія А+В), у другому - С2 - 85%, а в третьому - С3 - 68%. Таким чином, можемо оцінити якою мірою партійні системи наближаються до двопартійної системи. Рає вважає, що з цією моделлю конкуренції маємо справу тоді, коли найбільші партії здобувають разом більше ніж 75% голосів виборців, але менше ніж 90% (75%<С< 90%). 

 

Політик. Активний учасник політичного життя, політичний діяч, особа, яка професійно займається питаннями політичного життя суспільства.

 

Політика. Вид людської діяльності, пов’язаний із завоюванням та здійсненням влади, насамперед державної. Політична діяльність, яка реалізується певними політичними інститутами (урядом, парламентом, президентом, політичною партією). Політика буває внутрішня та зовнішня. Має напрями діяльності: соціальний, економічний, національний, демографічний, екологічний, воєнний, геополітичний тощо. Суть політики полягає в участі у владних відносинах або прагненні вплинути на розподіл влади у суспільстві. Вона - один із найважливіших ресурсів у суспільстві.

 

Політика апартеїду (мовою бурів - африкаанс apartheid – роздільне проживання). Політика жорстокої расової дискримінації, яку правлячі кола ПАР застосовують до корінного африканського населення. Проявлялась у практиці роздільного проживання білого і чорношкірого населення. Останні змушені були жити окремо в спеціальних резерваціях (бандустанах). Порушення цього принципу переслідувалося державою. У політичному лексиконі цей термін використовується для позначення вкрай несправедливої, дискримінаційної політики.

 

Політика “батога і пряника”. Політика, спрямована на досягнення результату шляхом застосування покарань (батога) і заохочень (пряника).

 

Політика єврокомунізму. Політика комуністичних партій Західної Європи в 70-ті рр., спрямована на критику існуючого режиму в колишньому СРСР та ревізію основних постулатів марксистсько-ленінської ідеології.

Політика гойдалок. В Англії, де раніше ніж в інших країнах сформувались буржуазні протопартії, прихильники світсько-прагматичного погляду на державну владу дивились на політичні партії та міжпартійні протиріччя як на джерело внутрішніх криз. Саме в цих колах досить швидко розвивалась концепція та практика “балансування”, яка загалом виражалась у прагненні нейтралізувати чи зменшити існуючі міжпартійні контроверсії. За допомогою так званої політики “гойдалок”, творцем якої можна по-праву вважати лорда Галіфакса, відбувалося погашення взаємно протилежних амбіцій конкуруючих партійних угруповань, за рахунок чого послаблювалась тенденція до заперечення ролі партій в ранньобуржуазній англійській державі. Однак, самому лорду Галіфаксу політичні партії здавалися “своєрідними таємними злочинними змовами проти решти нації”.

Політика партії. Політика, яку реалізує політична партія у своїй політичній діяльності. Політика партії залежить від місця партії в системі влади та рівня аспірації партії. Правлячі партії, які одноосібно розпоряджаються державною владою, мають найсприятливіші можливості для реалізації своєї партійної політики. У політичній теорії важливе значення має проблема вироблення політики партії. У європейських, добре зінституціоналізованих та автономних партіях, політику партії визначають її керівні органи, у партіях американського типу політику партії визначають парламентарі, у партіях з низькою автономією значний вплив на вироблення політики партії здійснюють групи інтересів. Див. Програматика політичних партій.

Політика подвійних стандартів. Непринципова, непослідовна політика, яка належить до числа політичних хитрощів, коли політик чи політична сила суперечать самі собі, своїм попереднім деклараціям та діям. Політика подвійних стандартів пов’язана з подвійною мораллю, коли використовуються одні критерії для себе і зовсім інші для оцінки дій опонента. Тут присутня принциповість, але не наскрізна, а вибіркова, вживана у кожному випадку окремо, що є, по суті, безпринципністю і підлягає викриттю та осуду.

Політика “полювання на відьом”. Здійснювана у США в 40-50-х рр. політика виявлення комуністів у армії, держдепартаменті, наукових і мистецьких колах під приводом розкриття антиамериканської діяльності.(Див. Маккартизм). У політичному лексиконі вживається на означення такої політики, яка спрямована на переслідування інакомислячих, політичних опонентів.

Політика “санації” (оздоровлення). Політика, яка проводилася Польщею під керівництвом маршала Пілсудського після здобуття незалежності. Передбачала, спираючись на єдність навколо національних цілей та інтересів, об’єднання всіх патріотичних польських організацій та польського громадянства з метою виходу з соціально-економічної кризи. З цією метою Пілсудський намагався сформувати надпартійні авторитарні уряди. Сам Пілсудський для поляків в міжвоєнний період став харизматичним лідером – “маршалком”, “дзядкем”(дідусем), що сприяло формуванню його культу особи.

Політика уряду. Політика, яку реалізує уряд в ході своєї  діяльності. Політика уряду визначається існуючою в державі формою правління. У парламентських республіках політика уряду залежить від парламентської більшості, яка його і формує (Див. Правління партій), а в президентських республіках визначається президентом.

Політична боротьба. Взаємодія різних політичних сил в ім’я досягнення певних політичних цілей. В основі політичної боротьби лежать інтереси різних політичних суб’єктів – класів, соціальних груп, спільнот, окремих осіб. Об’єктом політичної боротьби є, насамперед, ставлення до влади, оскільки її мета – досягнення міцних позицій у системі політичної структури суспільства, реалізація певним суб’єктом політичних відносин своєї політичної волі. Форми політичної боротьби різноманітні й зумовлюються як політичною обстановкою, так і  рівнем гостроти взаємовідносин її суб’єктів: насильницькі форми - збройна боротьба, найвищим проявом якої може бути громадянська війна; мирні - парламентська діяльність, взаємини партій та інших громадських організацій, ідейна боротьба.

Політична відповідальність. Обов’язок політика, політичної партії, виборчого блоку, виборного органу відповідати перед виборцями, які наділили їх владними повноваженнями, за правильність своїх дій та прийнятих рішень. Політична відповідальність настає, коли встановлюється реальна залежність політичного керівництва від виборців, що виражається у виборності керівних органів, обмеженості терміну їх повноважень, можливості дострокового відкликання, відставки або розпуску.

Політична етика. Наукова дисципліна, яка вивчає зв’язки політики і моралі, осмислює принципи і норми політичних порядків і дій. Політична етика вивчає моральні основи політики, її позитивну і реальну мету, дозволені засоби, бажані способи поведінки людей у політиці. Звичайно, людям більше відомі негативні наслідки моральної неспроможності політики. Однак, існує і небезпека у перевантаженні політики надмірними моральними вимогами. “Політика завжди має відповідати етичним критеріям,- писав Сутор,- але не може визначатися тільки ними”. У політологічній літературі політичну етику трактують як єдність етики інституцій і етики доброчесності. Це означає, що політична етика має дві іпостасі. З одного боку, вона є етикою соціальною (суспільною), оскільки задається питаннями про корисність законів, порядків, інститутів, про регламентований пошук компромісів у конфліктах інтересів і про збалансування потенціалу влади з допомогою угод, законів та інститутів. З іншого,- це етика індивідуальна, оскільки вона розглядає проблеми, що пов’язані з бажаннями, моральними якостями діючих осіб. Інакше кажучи, політична етика повинна бути одночасно і етикою інститутів, і етикою доброчесності, виходячи з того, що доброчесність стабілізує людську поведінку зсередини, а інститути – ззовні.

Політична ефективність партії. Термін запропонований Дешауером для позначення участі та керівного положення партії в уряді. Див. Електоральна ефективність партії.

Політична заява. Офіційне повідомлення, зроблене в усній чи письмовій формі суб’єктом політики з приводу певної політичної проблеми чи події.

Політична ідеологія. На відміну від філософії та політичної теорії, які займаються перш за все вивченням суспільно-політичних явищ на різних рівнях, політична ідеологія пов’язана з політичною поведінкою та діяльністю. Вона спонукає людей до політичних дій і є основою цієї діяльності. Політична ідеологія розглядає такі основні проблеми: місце та значення громадянина в суспільстві, природу національного інтересу, відношення між громадянином і суспільною групою, характеристику політичної влади, її джерел та обмежень, визначення та оцінку суб’єктів політичної діяльності, сутність держави та її функції, цілі та механізми функціонування економічної підсистеми суспільства в сукупності з питаннями соціальної політики. Нормативні судження з кожної з цих і деяких інших проблем і складають зміст сучасних політичних ідеологій. Тому ідеологія є системою цінностей, в яких визначені корінні інтереси нації, класу, групи, їхні позиції стосовно інших людей, класів, держав, історико-суспільного розвитку, інших ідеологій. Як органічна складова політичної суб’єктності тієї чи іншої спільноти або групи інтересів, ідеологія втілюється у відповідних суспільно-політичних доктринах, які становлять ідейну основу платформ політичних партій і суспільно-політичних рухів. Функціональна роль суспільно-політичних доктрин полягає насамперед у тому, що вони прагнуть перетворити ідеологію на інструмент політики, вони визначають політичний курс, стратегію і тактику, мету та способи її досягнення. Див. Типи політичних ідеологій.

Політична конкуренція. Змагання між суб’єктами політичної діяльності (політичними акторами) на політичному ринку. Виділяють оборонний та наступальний стилі політичної конкуренції.

 

Політична мобілізація. Залучення політичною партією населення на підтримку своєї політичної програми.

 

Політична обстановка. Становище, умови політичного функціонування та розвитку суспільства, які виявляються у співвідношенні і взаємовідносинах політичних сил з приводу завоювання, утримання й використання політичної (державної) влади. Політична обстановка є результатом і виявом сукупних умов взаємодії політичних сил.

 

Політична організація. Добровільне об’єднання людей, зорієнтоване на досягнення специфічних, групових цілей. Найчіткіше виражені політичні організації – політичні партії, менш чіткі – різні суспільно-політичні об’єднання. Можна стверджувати, що політична організація становить відповідно ієрархізовані інститути. Це нормована діяльність суб’єктів, спрямована на досягнення спільних цілей, об’єднаних єдиними головними інтересами, що діють у межах однакових норм і правил, за спільним для всіх принципом впорядкування. Мета політичної організації – насамперед завоювання політичної влади, оптимізація функціонування панівного політичного режиму. Ставленння до існуючого політичного режиму зумовлює поділ політичних організацій на реформістські та консервативні, прогресивні та реакційні.

 

Політична партія (від лат. pars, partis – частина, група, відділ). Політична організація, найбільш активна й організована частина соціальної спільноти, класу, покликана виражати і захищати інтереси цієї спільноти, здійснювати практичну роботу для їх задоволення. Політична партія, зазвичай, прагне взяти політичну владу або мати можливість впливати на неї, вона може брати участь у здійсненні державної влади, визначати форми і напрями її діяльності. У сучасній політологічній літературі подано широкий спектр підходів до визначення поняття “політична партія”. Першою масовою партією було засноване в Англії у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців. У 1863 р. виникла перша робітнича партія – Всезагальний німецький робітничий союз, заснований Лассалем. На сьогодні у світі налічується понад 800 політичних партій, які об’єднують у своїх рядах близько 100 млн. членів. Сучасні політичні партії дуже різноманітні за характером і принципами організації, ідейними настановами, соціальною базою, позицією і місцем у політичній системі суспільства, тактичними пріоритетами і т. ін.

 

Політична патологія. Особливий вид соціальної хвороби людей, які, виходячи з фанатичних, утопічних ідей, розглядають політику як засіб насильства і масового терору, спотворюють її сутність до рівня дегуманізованого світобачення і світоперетворення. Крайній вияв соціальної патології – соціальне безумство.

 

Політична позиція (від лат. positio – положення, стан). Вид соціальної позиції політичних суб’єктів та їх організацій, що характеризує їх ставлення до політики та влади. Вона виражає: точку зору, розуміння питань політики і влади; оцінку соціальних органів, явищ, подій, підхід до розв’язання проблем суспільного розвитку; свідомий вибір дії, поведінки, діяльності у політичній системі і в політичному житті, зумовлені цим ставленням, розумінням, оцінкою.

 

Політична сила. Політична або громадсько-політична організація, яка виражає інтереси певного класу, соціальної групи, соціальних верств або взагалі людей і здійснює владу в суспільстві. Політична сила об’єднує і організовує свою соціальну базу, забезпечує цілеспрямованість її діяльності і проводить її колективну волю в політиці, у здійсненні влади.

 

Політична ситуація (від лат. situs – становище). Сукупність умов та обставин, які створюють певну політичну обстановку, становище. Політична ситуація характеризує політичний стан суспільства на даний момент розвитку і є результатом збігу певних умов та обставин, взаємодії політичних сил, їх політичної діяльності й політики, яку вони проводять.

 

Політична чернь. Термін, що вживається для характеристики тих людей, які беруться за державну справу не під впливом правосвідомості, а тому, що їх до цього спонукають корисливість, злодійські поривання, прагнення щонайбільше черпнути суспільних надбань. Серед черні можуть бути і багаті люди, і бідні, неосвічені і “інтелігенти”. Політичній черні властиві, насамперед, три риси: 1) убога правосвідомість; 2) повне підпорядкування волі корисливим інтересам; 3) агресивні амбіції, зазіхання на чужу (в тому числі й на державну) власність.

 

Політичне поле партійної системи. Термін запропонований Сарторі. Означає існування “центрів”, навколо яких відбувається політична конкуренція в рамках партійної системи. Мова йде про групу партій, “ідеологічну родину”, яка диктує основи політичної гри. Так звана біполярна система має два такі центри (поля), але не має центрального поля. Прикладом може бути хоча б партійна система Великобританії, де консервативна партія обіймає праву позицію політичного спектру, а лейбористська партія - ліву. Політичний центр є слабим і не становить загрози для двох великих партій. У даній версії біполярності обидва поля репрезентовані конкретними політичними партіями, а альтернатива для однопартійного кабінету є також однопартійною. Біполярна система може також виступати в умовах існування більш фрагментарної форми партійної системи. Наприклад, в скандинавських системах існують два ідеологічні поля, але кожне з них представлене кількома партіями. В результаті виникають коаліційні кабінети. Такий самий характер має політична альтернатива - інший коаліційний кабінет. Загалом в багатопартійних системах існує більше ніж два центри, які приймають рішення в рамках політичної системи.

 

Політичне середовище. Середовище, в якому політичні актори реалізують свою політичну діяльність.

 

Політичне функціонування. Життєдіяльність політичних інститутів (державних установ, політичних організацій, партій та ін.), управління загальними справами суспільства. Це професійна апаратна політична діяльність. Політична діяльність включає такі форми, як добір і розстановку кадрів, визначення й організацію механізму прийняття політичних рішень, саме прийняття політичних рішень, організацію їх виконання, контроль над цими процесами і вплив на них.

 

Політичний досвід. Підсумок певного виду суспільної практики, суб’єктом якого є організована політична сила (класи, верстви, групи, політичні партії та організації) в історично конкретних формах. Політична діяльність виступає в політиці як специфічна форма відображення соціальної практики. Політичний досвід – це сукупність політичних традицій і уроків, навичок виходу з критичних ситуацій, процедур.

 

Політичний лідер (від англ. leader – ведучий, керівник). Людина, яка, завдяки своїм особистим якостям, має домінуючий вплив на членів соціальної групи, організації, партії. Лідер здійснює функції впливу, організації, мобілізації, цементування чи роз’єднання в групі засобами морального впливу, апелюючи до громадської думки. Діяльність лідера справляє істотний вплив на життєдіяльність групи (колективу, організації) – або підсилюючи її позиції (конструктивний лідер), або знижуючи (деструктивний лідер). Типологію лідерства розробив Вебер. Див. Харизматичний лідер.

 

Політичний ринок. Сукупність політичних пропозицій, які змагаються між собою в процесі оволодіння та впливу на владу. Учасники змагань – політичні інститути або політичні актори; теорія, яка пояснює особливості політичної конкуренції. Партії в ході виборів намагаються відшукати найбільшу кількість своїх прихильників, "ідентифікаторів" даного політичного об'єднання. Мета виборчих змін: від існування як форми виявлення інтересів старих прихильників вибори перетворюються на "ринок", на якому політичні суб'єкти намагаються "продати