ЯРОСЛОВ

"Ярослов" №10 -> Події

            Марта ГОСОВСЬКА "...ЩЕ ТІЛО ЛЬВОВА ТЕПЛИТЬСЯ, КАМІННЕ ТІЛО..."
            ПОЕТАМ ДАРУВАЛИ КВІТИ ТА ЗІЗНАВАЛИСЯ В НЕНАВИСТІ
            Про що не варто забувати, коли "на носі" екватор
            Ірина Пенцак "Погляд із 26-го ряду"українського"

„...ЩЕ ТІЛО ЛЬВОВА ТЕПЛИТЬСЯ, КАМІННЕ ТІЛО...”

      Ніколи ТАК не чекала маршутки... І де ж він, – порятунок в іпостасі напівроз-громленого „Пежо”? Коли мороз нижче двадцяти градусів, то будь-який гарбуз здаватиметься каретою... Ну ось, – нарешті! Їду.
      Що змусило мене покинути тепленький п’єцик і ще тепліший ліжник, до того ж у ТАКУ холоднечу? Відповідь передбачувано-банальна: літературний вечір... Знали б ви, як я себе картала, їдучи в мікрохолодильнику та підстрибуючи на кожному горбочку дороги! І чого я там не чула/бачила?! Знов жменька (не думаю, що знайдеться більше відчайдух, щоб „літературити” в ТАКИЙ мороз) натхненників буде сперечатися, хто більше любить Львів, адже тема літературного вечора – „Львів як текст”.
      Мушу визнати, я помилялась. „Львоволюбів” виявилось не жменька, а цілі пригорщі, та й то, – якогось силача Бамбули. Увесь Золотий салон (довідка для невтаємничених – то не в Ґоґвортсі, і не в замку Баскервіль, ідеться про конференц-залу Етнографічного музею) був заповнений ущерть, декому довелось навіть стоячи „обожнювати Львів”. Навіть не знаю, що мене більше тішило: тепло (!!!), розкоші золотаво-зеленої парчі, обійми/вітання ексцентричної богеми. Усе це нагадувало подорож у часі, – якби не відгомін індустріяльного міста, то ілюзія довоєнного Львова була б стовідсотковою. Атмосфера таємничности заполонила всіх і... відразу ж усіх покинула, бо оте „дорогі друзі” (просто щонедільний „Концерт вітання”!) явно не відповідало медитативному настрою авдиторії. На цьому протиріччя не закінчились. Гістьми літературного вечора були Роман Іваничук та Андрій Содомора – більш контрастних персон уявити собі важко: якщо перший аж бурлить життєвою енергією, то „гість із античности” вражає спокоєм та виваженістю.
      Жоден із них не є корінним львів’янином, але це зовсім не заважає їм відчувати місто, відчувати його символи. Як невиправні романтики, вони не сприймають сучасного Львова, а коли мова зайшла про багатоповерхівки та спальні райони міста, то п. А. Содомора навіть лояльно поставився до ґрафіті, щоб хоч якось „розкольорити” цю сірість та одноманітність. Без жодних комплексів вони зізналися, що радо б перенеслись у середньовічний Львів. Недаремно п. Роман своїм найкращим твором уважає аж ніяк не „Мальви” (до слова, він страшенно сердиться, коли його особу означують лише як „автора „Мальв”). Саме роман присвячений середньовічному Львову (йдеться про „Манускрипт із вулиці Руської”) він вважає перлиною своєї творчости. На цьому „манія міста”, як висловився письменник, не обмежується: ще є дилогія, присвячена діяльності “Руської трійці”, де вирує нічне життя та оживають львівські батяри. З’явилася навіть думка написати кіносценарій про Львів, от тільки чи наші режисери сприймуть таку ідею, надто вони зайняті усілякими „няньками” та кулінарними шоу.
      Справжнім відкриттям стала постать Андрія Содомори, адже дотепер усі знали його як талановитого перекладача античної літератури (особлива подяка від студентів – уже не засинаєм над Платоном!). Виявляється, – це такий лірик, для якого танцює сніг та бруківка вистукує ритми. І нехай вас не збиває з пантелику, що Львів для нього сірий – цей колір служить ідеальним тлом для инших барв. Він переймається тим, що телевізійна вежа Львова дочекалась капремонту, а вони ж з нею однолітки... Можу запевнити, що „антикорозійне покриття” йому забезпечили молодість душі та фантастичні поезії! На жаль чи на щастя, але ми живемо в ХХІ ст. і його проблеми не можуть обійти нас стороною. Спочатку елегійний настрій розвіяла ремарка про „бородавки” на обличчі міста (як-от hi-tech за спиною Адама чи табуни бронзових коней). Остаточно марево розтануло від згадки про ситуацію на книжковому ринку Львова: мабуть із здивуванням дізнаєтесь, що книжкові супермаркети „Буква” й „Літера” належать російській видавничій групі АСТ.
      Ось так, – жорстоко і без попередження, – дійсність прогнала казку. Але я знаю, де її знайти. На цьому ж місці. Кожного третього четверга. О 17:00.

Марта ГОСОВСЬКА

ПОЕТАМ ДАРУВАЛИ КВІТИ ТА ЗІЗНАВАЛИСЯ В НЕНАВИСТІ

16 лютого в кнайп-клубі “Купідон” відбулася вечірка з нагоди презентації 9 числа альманаху літератури й мистецтва “Святий Володимир”. Захід, який вів, до речі, сам арт-директор “Купідону”, живий класик сучасної літератури Юрко Покальчук, цілковито відповідав темі номера – “Культурні війни”. Під фолькову ірландську музику гурту “Руни” (така колись надихала бійців ІРА) присутнім роздавали “валентинки ненависти” – “володимирівки”. Кожен міг зізнатися в нелюбові до будь-кого і будь-чого та передати “володими-рівку” панові Покальчуку, який тут-таки її зачитував. І слід сказати, що “пошта ненависти” користувалася шаленим успіхом серед відвідувачів, а в невеликій залі клубу буквально не було де впасти яблуку.

Найбільш культових молодих авторів “Святого Володимира” фани просто-таки закидали квітами. А виступ переможця смолоскипівського конкурсу Павла Коробчука переривали оплесками, як вдалу джазову імпровізацію. Поки екстравагантна Марися Нікітюк читала своє оповідання з життя кубинських повій і бомжів, панувала незвична для клубу тиша, втім, як і під час виступів Вікторії Черняхівської чи молодого неокласика Богдана Шуби.
У рок-н-рольному ритмі відчитав свої жорсткі верлібри Роман Горбик. А коли виступати вийшов Антон Кушнір, публіка почала хором скандувати рядок із його вірша “Ми мусимо бути самотні!” – достоту як на рок-концерті. Вечірка пройшла в стрімкій і кліповій манері, а “Святий Володимир” ще раз підтвердив, що перетворюється на своєрідний альтернативний бренд київської літературної тусовки – справжнє видання де-б’ютів, автори якого завтра визначатимуть обличчя українського мистецтва.

До речі, за цілий вечір у рамцях акції “Ціна слова” – своєрідне “Караоке в “Купідоні” – автори зібрали 24 гривні (у середньому 4 гривні на автора).

Юрко ПОКАЛЬЧУК, письменник:

“Абсолютно щиро можу сказати, що вечірка мені дуже сподобалась, а вечірок я бачив багато. Автори виправдали гасло альманаху – “Література може бути иншою!” Слухаючи їхні виступи, я навіть згадав про бурхливий сплеск аванґарду у французькій літературі на початку минулого століття. Жан Кокто, Раймон Радіґе – у контексті цих імен треба говорити про “Святий Володимир”.

Роман ГОРБИК, поет, неодмінний секретар альманаху:

“Тут була така драйвова атмосфера, якої я не пригадую вже кілька років! Вечірка могла вийти кращою, тільки якби на неї завітали Мішель Уельбек чи Умберто Еко, яких ми друкуємо в “Святому Володимирі”. Думаю, що всі справді побачили, якою може бути українська література – і якою вона буде”.

Антон КУШНІР, поет:
Слухай, ну що там коментувати? Головне, що народу сподобалось, авторам – що себе почитали, знайомим авторів – що подивились/послухали знайомих, клубній публіці – просто було з чого посміятися, музиканти добре відіграли. Навіть Покальчук, зрештою, признався, що йому сподобалось, хоч він і вів цей вечір.”

Анатолій УЛЬЯНОВ, головний редактор порталу “Проза.com.ua”:
“Было очень живо. Многих авторов, как, например, Коробчука, я даже открыл для себя заново”.

      ДОВІДКА: “Святий Володимир”, літературний альманах. Мистецький проєкт студентів Інституту журналістики КНУ імени Шевченка. Видається з 1999 року. З 2004 року – нон-конформістське видання для естетів та інтелектуалів. Вийшли тематичні номери “Антиглобалізм”, “Література і традиція”, “Культурні війни”. На сторінках альманаху – нове поко-ління української літератури: Антон Кушнір, Олексій Гвоздик, Артем Захарченко, Павло Коробчук, Богдан Шуба, Наталка Проців, Віталій Штефан, Анна Багряна, Роман Горбик.
      “Святий Володимир” – одне з тих нечисленних в Україні видань, що тримають інтелектуальний зв’язок зі світовою думкою та мистецтвом: з 2004 року в альманасі вперше україн-ською мовою було опубліковано фрагменти текстів Умберто Еко, Мішеля Уельбека, Джона Фавлза, Герберта Маркузе, Жана Бодріяра, Джона Барта, Сам’юеля Гантінґтона.
      Наше гасло – “література може бути иншою”! Наша мета – довести, що існує справжня альтернатива як глечикам і шароварам, так і сумнівним ідолам літератури 90-х. Література – не тільки Шевченко, Андрухович і Забужко. Література – це ми, якщо висловлюватися в дусі часу.

Про що не варто забувати, коли "на носі" екватор

      Хтось починає святкувати екватор, хтось його вже відсвяткував, а в когось ще все попереду.
      Дедалі частіше я чую це слово з уст моїх друзів і знайомих. От тільки сесія закінчиться – і все, можна починати святкувати одне з найбільших свят усіх студентів. Минула рівно половина часу нашого навчання тут. Я вже склала іспити і можу з гордістю сказати, що екватор я перейшла! Ура! Здавалось би… Але мало його перейти, треба, як і в кожній справі, перейшовши якийсь етап, зупинитись, проаналізувати те, що вже зробив - і подивитися вперед: чи в правильному напрямку ти збираєшся йти далі… А може, вже все змінилося, а ти так захопився тим, щоб дійти до кінця, що й не бачиш цього.
      Коли я починаю думати про екватор, то розумію, як швидко летить час. Ще, здавалось би, недавно ми всі перший раз зайшли в університет, а вже половину шляху пройдено … Зараз ми хочемо якнайшвидше закінчити навчання, перейти повністю в доросле життя, так само, як ми хотіли в старших класах якнайшвидше закінчити школу. Так, не сперечатимусь, учитись справді важко, особливо, коли починаєш працювати. Важко встигати і те, і те. На тобі лежить вже відповідальність за роботу. А часу як завжди обмаль – 24 години на добу і ні секунди більше. Хочеться инколи ще й відпочивати, зустрічатись з друзями. І з кожним роком часу стає все менше. Менше часу щось зробити, менше часу про щось подумати, менше часу для когось…
      І от я вирішила нарешті сісти і подумати, що я не забуду ніколи – як би далеко я звідси не була і скільки б часу не минуло… Щодо відстані, то декілька разів я це вже випробувала на собі, а от з часом… Ще почекаю, це ж тільки середина, це ж тільки екватор… Але я знаю точно, що можна забути події, можна забути слова, можна забути окремі моменти… але не можна забути людей! Людей, які випромінюють тепло, дорогих тобі людей, з якими ти хочеш якнайчастіше спілкуватися, бачити їх, дарувати їм радість. Їх не забути ніколи! Як добре, коли поруч є такі люди. Я ніколи їх не забуду і постараюсь, щоб вони залишились у моєму житті назавжди!
      П’ятий курс вже не за горами, і ми розбіжимось у різні сторони… Закінчаться спільні переживання на сесіях, приготування до екзаменів, пари. У кожного буде своє життя: хтось працюватиме на омріяній роботі у великій компанії, хтось відкриє свій бізнес, хтось просто одружиться, у когось з’являться діти, хтось поїде за кордон, хтось - в инше місто, хтось залишиться у Львові, хтось навчатиме нове покоління на рідній катедрі, хтось стане відомим громадським діячем, хтось новим мером міста чи президентом, хтось заробить великий капітал, хтось просто займатиметься улюбленою справою, хтось буде працювати за спеціяльністю, а хтось ні… Цей ряд можна продовжувати до безкінечности. Але справді, якби ти читав ці рядки десь років через 5-10, то неодмінно впізнав би в одному з цих висловів історію свого життя…У кожного з нас вона буде своя. У майбутнє не заглянеш.
      Але що з нашим минулим? Далеко оглядатися не будемо, лише на ті два з половиною роки, які ми провели разом. Було багато доброго, хоч було й погане. Але воно для того і є, щоб ми цінили те добре, щоб створити контраст. Кожному з нас треба зрозуміти – чого ми досягли за цей час і що ми втратили. Можливо, втратили повагу якоїсь людини, може, довіру, а може, і справжню дружбу… Втратили якісь можливості, не скористалися з якогось шансу... Важливо побачити це зараз і не втрачати подібне в наступні два з половиною роки. Адже потім можна не встигнути це виправити, як би нам цього не хотілося.
      Але поки що ми на середині, на екваторі, тому вперед за мрією, у нас ще два з половиною роки, у нас ще все життя попереду!

Оля ВОЙЦОВИЧ

      А як же ж відсвяткувати довгожданий екватор? Над цим запитанням ми довго не задумувалися. Одностайно вирішили пірнути своїми стомленими від важкої розумової праці, та все ж повними енергії єствами в лоно засніжених гір Карпат. Подалися ми, спраглі екстремальних відчуттів, (яких все-таки бракує в повсякденному житті студента-філолога), до Славського, вже хорошого нашого друга, який влітку минулого року люб’язно прихистив нас яко шукачів скарбів української діялектології. Цього разу ми вирішили спробувати себе в ролі завзятих гірськолижників. Усупереч нашій бойовій налаштованості підкорити найкрутіші спуски, при одному погляді гори Погар у нас, м’яко кажучи, затремтіли ніженьки. Ще більшої палкости моменту надавав той факт, що більшість із нас стала на лижі вперше. Але подітися було нікуди. Тому, озброївшись гірськолижним обладнанням і гучним гаслом „Я не здамся без бою”, ми сміло рушили вперед. Не варто згадувати, скільки разів наші героїчні тіла падали на снігове поле бою, бо все-таки рано чи пізно ми сяк-так опанували основні правила цього виду спорту. І наскільки фантастичні емоції про-ймали наші тіла і душі, коли нам, ні з того ні з сього, вдавалося успішно долати найстрімкіші спуски! Шалений екстрим, дикий сплеск енергії, феєричний приплив адреналіну... – просто неймовірні відчуття!!!
      Такий піднесений стан ми вирішили підсилити в disсo-клубі. Наші гарячі танці (щось на кшталт „гуцулки”) запалили присутню молодь з Дніпропетровська, яка із захопленням приєдналася до нас і взялася опановувати мистецтво гуцульських танцювальних рухів.
      Що тішить невимовно (два з половиною роки навчання на українській філології не пройшли даремно – браво!), — ми ні на мить не переставали бути філологами. Наша, як висловлювалися, чиста ук-раїнська мова приємно вражала місцевих жителів, а романтичної морозної ночи вони могли насолоджуватися (крізь сон, очевидно) рідними піснями, які ми виспівували, гуляючи вулицями села. Коли ми, намагаючись пояснити семантику слова „філологи”, казали, що це „люди, які дуже люблять багато говорити”, вони відповідали, що вже встигли це помітити... Тому: слава нам, істинним словолюбам. Що ж наповнює душі студентів по цю сторону екватора? Те саме відчуття, яке розбурхує ціле єство, коли спускаєшся із снігової вершини, і чим ближче до фінішу, тим воно палкіше і живильніше.

Наталка ДМИТРУК

Погляд із 26-го ряду

20-21 лютого в актовій залі НУ „Львівська політехніка” відбулися два півфінали Галицької ліги КВК. Мені поталанило потрапити лишень на другий день змагань, тому залишається тільки сподіватися, що перший був не гірший. Розпочалася гра за давньою галицькою традицією із 45-хвилинним спізненням. Кількість присутніх у залі шанувальників найдемократичнішої у світі гри залишалася таємницею, аж доки ведучий не вигукнув зопалу, що глядачів близько тисячі (мабуть, таки зопалу, адже надто багато залишилося вільних місць). На жаль, замість обіцяних п’яти команд виступало лише чотири — „Титри”, усім відома „Набла”, молода команда з міста Млинів „Бомба” та „ветерани” львівського КВК команда „Модель”. „НОКДАУн” з Аграрного університету спасував. Гра проходила під назвою „Козацькі розваги”, тому гасло „Ну хіба я не козак?” лунало зі сцени чи не найчастіше. Не важко, мабуть, здогадатися, що черговий раз перемогла „Набла”, команда, відома тепер не лишень в Україні, адже вона нещодавно повернулася з міжнародного фестивалю команд КВК у Сочі, куди прибула на запрошення самого Олександра Маслякова. Хлопці виступали у нових сценічних костюмах, мовляв, не хотіли світитися у своєму вишневому вбранні перед майбутніми виборами. Натомість команду „Титри”, гравці якої називали себе „по пояс зеленими”, ніхто в сентиментах до партії з подібним забарвленням, здається, і не запідозрив. Хлопці з „Набли”, як завжди, запам’яталися своїм останнім конкурсом. Продемонстрований ними політичний вертеп — це... одним словом, виступ був класним. Друге місце посіла „Бомба”. Команда виявилася доволі перспективною. Відчувалося, що їй бракує тільки досвіду, але це приходить з часом. Третіми були „Титри”, четвертими ж фінішувала „Модель”. „Ветерани”, по суті, поступилися молодій команді, але як засвідчили вони своєю фінальною піснею, „надія в них ще є”. Переможці півфіналу отримали пластикову картку від „Приватбанку” з фотографією команди та 300 гривнями на рахунку. Сума, звичайно, кумедна. Відразу видно, що в нас вміють підтримувати таланти.
Фінал Галицької ліги відбудеться 6-7 березня. Отож, у вас є ще час, аби надуматися і прийти. Не пошкодуєте!

Ірина Пенцак

© 2006 Розробка та підтримка сайту ГУЛЬОВАТА Юлія juli_g@bk.ru