"Ярослов" №12 -> Галина КРУК

Галина КРУК:
"Спіймати думку в пастку парадокса – це те, що мене інтригує в творчості"

      Її світ насичений осінню, соковитими плодами щедрих садів, еро-думками і яблучними триптихами. Вона не любить, коли її надто часто цитують, витягуючи з віршів фрази і роблячи з них крилаті вислови (як-от вийшло із поетами і їхньою статтю). Адже письменники “не стільки відкривають, як ставлять питання”. Галина Крук любить гойдатися на гойдалці, роздумувати над питанням: “А що там, по той бік?” і носити модерні підвіски (це своєрідний стиль життя і захист від чужого бажання заглянути в душу). Але попри це все вона любить писати. І якщо в житті є людиною-оптимістом, то в поезії... рибою, що пірнає “...по той бік дощу...”, “...куди часом перебігає вузенькою кладкою слів...”.
      Галина Крук є почесним членом-керівником “Клубу поезії (і прози теж!)”, який засідає в нашому університеті. Вона не просто слухає творчі з’яви студентів, даючи їм мудру критику, а й навіює своїм приходом натхнення, вливає в нас (ще таких сонних!) життя і непомітно включає у жваву дискусію. Її простота й невимушеність знімають зайву напругу, а додому приходиш після чергового зібрання повен енергії і ладен “зродити” цілу поему. Ось така вона, ця незвичайна, наша (бо все-таки наша) Галина Крук!


      – Пані Галино, Ваша причетність до літературної студії при філологічному факультеті та до відкриття нової спеціяльности “літературна творчість” є свідченням того, що писати таки можна навчити?
      – Звичайно, що ні. У будь-якому процесі творення присутні два компоненти – усвідомлений і несвідомий (позасвідомий, підсвідомий тощо), чи, як це ще окреслювали, – талант (геній) і праця. Само собою, впливати можна лише на техно – творчі вміння, чим ми й займаємося в студії і плануємо займатися у творчих майстернях з поезії, прози та драматургії, передбачених на наступних курсах спеціяльности “літературна творчість”. Просто стикаючись час до часу на молодіжних літературних конкурсах із людьми, які пишуть, зрештою, маючи свій подібний досвід, я помітила, що дуже часто, до багатьох творчих знахідок доходиш радше інтуїтивно, часто на ці пошуки іде надто багато часу, часто маючи творчі задатки, людина йде до їх реалізації та вдосконалення найскладнішим шляхом, методом проб і помилок, яких можна уникнути. Звичайно, це не допоможе людині, якій нема що сказати, в твор-чому плані. Не секрет, що в багатьох філологів, які мають справи з літературою, на якомусь етапі виникає спокуса й собі спробувати щось “сотворити”, але така творчість значною мірою інспірована літературою і не виходить за рамки звичайного наслідування. Серед тих, хто приходить в нашу літературну студію, чимало таких людей, і я вважаю, що нічого поганого в тому нема, звичайно, якщо в гру не вступають завищені творчі амбіції. Є й справді талановиті студенти, причому не лише з філологів, а й із історичного факультету, з журналістики чи філософії. Приємно бачити, як вони розкриваються, знаходять для себе щось нове. Зрештою, я не посягаю на творчу свободу і намагаюся не давати остаточних присудів, я просто прагну поділитися своїм досвідом творення і своїми знахідками з тими, кого це цікавить, можливо, щось підказати, спрямувати, але аж ніяк не нав’язувати свого бачення поезії.

      – Ваше ставлення до стереотипів і шаблонів? Чи вдається їх уникати у викладацькій діяльності?
      – Людське життя сповнене стереотипів – мисленнєвих, поведінкових. Зрештою, порозуміння між людьми відбувається саме завдяки мовним стереотипам. Натомість мені близьке розуміння поезії як того, що спрямоване на подолання мовних стереотипів, на заперечення загальноприйнятої логіки висловлювання. Мова як система не до кінця раціональна, дозволяє долати власні стереотипи шляхом парадоксів (тим, що в поетиці бароко колись називалося “кончетто” чи “консепто”, поєднанням непоєднуваних або віддалених понять). Спіймати мову, (а, по суті, думку), в пастку парадокса – це те, що мене інтригує в творчості. Під певним кутом зору освіта теж є чимось на зразок набування стереотипів, вибудовування відповідно до них свого індивідуального погляду на світ і ставлення до буття. Але на відміну від засобів мас-медія, які просто нав’язують нам певне бачення і розуміння, маніпулюючи нами, добра освіта дає можливість вибору. Як би це патетично не звучало, чим більше ти знаєш, чим більше ти маєш інформації, тим повніше уявлення ти маєш про світ, тим менше ти залежний від стереотипних уявлень. Часто при викладанні курсу світової літератури 17 – 18 ст. зіштовхуюся зі ще радянськими стереотипами бачення цієї літератури, особливо бароко, яке довгий час було ідеологічно шельмоване. Тож доводиться їх постійно спростовувати, тому намагаюся привчити студентів критично ставитися до бездоказових тверджень і готових візій, мати свій погляд на речі, думати й розуміти, а не зазубрювати. Зрештою, це ті якості, які ще нікому й ніколи не зашкодили. Хоча наскільки це мені вдається, напевно, вам видніше. Дон Кіхот воюватиме зі своїми вітряками стереотипів вічно, бо без них не існувало б ані Дон Кіхота, ані вітряків.

      – А взагалі – бути літературознавцем і письменницею – це поєднувана діяльність? Які плюси і мінуси цього поєднання?
      – Я завжди заздрю людям, які вміють гармонійно поєднувати в собі різні види діяльности. На жаль, мені це завжди важко дається, виходить радше “або..., або” , ніж “і..., і”. Хоча на перший погляд, література є тут спільним знаменником, проте підхід до неї цілком різний – для літературознавства найбільше важить наукова об’єктивність; натомість творчість, особливо поетична, вимагає суб’єктивности, інтимности переживання того, про що пишеш. Якщо в науці переважає логічне мислення, то творчість базується на образному мисленні. Це загальновідомі речі. Часто те, що могло би бути плюсом – знання літератури инших епох, навпаки, стає перешкодою, бо багато сил іде власне на подолання впливу авторитетів і намагання знайти свій шлях поміж стількома стежками-доріжками. Кажуть, що часом найбільше шансів створити щось радикально нове має невіглас, над яким не тяжіють зайві знання і різного роду літературні (даруйте на слові, бо знову) стереотипи. Хоча від такого поєднання є принаймні один плюс – менше ризику, що знову винаходитимеш уже винайдений велосипед.

      – Кілька слів про антологію “Ми і Вона” та історію її виникнення?
      – Цікаве питання, довга історія... Насправді все цілком прозоро – без гендерних перегинів. Марійка Кривенко подала ідею такої антології, ідея знайшла підтримку у “Видавництві Старого Лева”, ми всі відгукнулися на неї, передмову взяв на свої міцні плечі Віктор Неборак, візуальний ряд представив фотограф Олександр Новіцький. Якщо зважити на те, що в багатьох антологіях дев’яностих авторки незмінно були в меншості або їх узагалі не було (як наприклад, в “Антології альтернативної української поезії зміни епох (друга половина 80-х – початок 90-х)” (Харків, 2001), яку з повним правом можна було б назвати “Антологією альтернативної української чоловічої поезії зміни епох”, але чоловіки виявилися занадто скромними), то така антологія просто мусила з’явитися хоча б для історичної справедливости. Зрештою, попри спільну назву і загальну концепцію, кожна авторка тут инакша, неповторна. Я далеко не прихильниця поділу літератури за гендерними ознаками, бо, на мою думку, відмінність між чоловіком і жінкою не є більшою, ніж відмінність між двома окремими особистостями, тож я сприймаю цю антологію не як гендерну провокацію чи компенсацію браку уваги до жіночої поезії, а як констатацію того факту, що у Львові є ціла низка цікавих поеток, вартих уваги не тому, що вони жінки, а тому, що вони цікаво пишуть.

      – Чи ви згодні із твердженням про деградацію молоди?
      – В античності розпачливий вигук “o tempora, o mores!” означав приблизно щось подібне. Тож якби це справді було так, що молодь від покоління до покоління деградує дедалі більше, то людство уже б давно виродилося і зникло з лиця землі. Але ж ні, живемо! Сучасна молодь має набагато більше спокус і загроз, ніж її батьки, на неї спадають набагато більші інформаційні потоки, їй набагато важче дати собі раду з цим, залишитись собою. Я завжди згадую той факт, що обсяг знань, якими володіли найосвіченіші люди античности, згрубша дорівнює знанням сучасного випускника середньої школи (судячи з програми, я не маю на увазі індивідуальних відмінностей). А навички з опанування здобутками сучасної техніки (комп’ютери, мобільні телефони, мікрохвильові печі і т.д.) – це взагалі окрема тема для розмови, за це відповідає окрема територія мозку. Людина від покоління до покоління змінюється і ускладнюється, як цивілізаційний продукт. Це має свої побічні ефекти, які я б не окреслювала однозначно як деградацію. Не все так страшно, повірте.

Леся БАСАРАБ

ВГОРУ        

© 2006 Розробка та підтримка сайту Юлія ГУЛЬОВАТА juli_g@bk.ru