ТРИ ВИПАДКИ З ПРАКТИКИ
Я не буду говорити про поезію Ліни Костенко, бо свого часу висловив своє розуміння її, сьогодні ж молодше покоління підходить до літератури з инших методологічних засад. Не буду також торкатися зв’язків Ліни Василівни зі Львовом, зокрема представниками дисидентського руху, про це краще міг би розповісти Богдан Горинь, а свого часу написав Михайло Осадчий у документальній повісті ”Біль”.
Я хотів би розповісти про три епізоди зі своєї практики літературного критика, які пов’язані з творчістю Ліни Костенко, з тим, як сприймалося її слово і як реагував на нього тодішній комуністичний режим. Переконаний, що факти у масштабах, здавалося б, незначні, віддзеркалюють суттєві риси духовної атмосфери часу, який став не тільки минулим, але й иншою епохою.
Перший випадок відноситься до 1964 року і стосується намагання редакції тодішнього журналу „Жовтень” (теперішній „Дзвін”) захистити Ліну Костенко від звинувачення (а таких звинувачень і раніше не бракувало) у викривленні дійсності. Справа в тому, що 18 грудня 1964 р. в „Літературній Україні” з’явилася стаття Станіслава Тельнюка „Якщо говорити відверто…”, в якій він розкритикував цикл поезій Ліни Костенко, недавно перед тим опублікований у журналі ”Дніпро”. Зокрема те, що новітні „лісоруби” найкраще дерево зрубають, а покруч залишать. Висловлювалася також сентенція, що „роботящі господарі землі” не можуть бути „безумними варварами”.
Ми разом з тодішнім аспірантом Львівського університету ім. Iвана Франка Михайлом Косівим (тепер депутатом Верховної Ради України) вирішили відгукнутися на цю рецензію реплікою, назвавши її „Чи „відвертість” завжди щира?”, і подали до „Жовтня”. Редактор журналу Ростислав Братунь цю ідею не тільки підтримав, а й поставив у грудневе число. Але в журналі вона так і не з’явилася – її зняв з верстки тодішній секретар Львівського обкому партії Валентин Маланчук, якого згодом добре пізнала вся Україна.
Але в цій історії найважливіше не так стаття Тельнюка і репліка на неї, як те, яким методом ця стаття, як, очевидно, й багато инших, була організована. Тут маємо просто „ламання душ”, кажучи словами Гавриїла Костельника. Можемо легко уявити собі картину: молодий поет і критик, випускник Київського університету, прийнятий на роботу в „Літературну Україну”. Він приїздить до столиці з районного містечка з дружиною і двома маленькими доньками. I ось його за якийсь час викликає головний редактор – а був це Дмитро Цмокаленко, який прийшов на місце звільненого Павла Загребельного, – і дає завдання написати критичний відгук на добірку поезій Ліни Костенко у „Дніпрі”. Настало дуже важливе питання вибору: написати – покривити душею, піти супроти власного сумління, не написати – бути звільненим з роботи й повернутися в районну газету, де тебе може вже й не приймуть. Обставини на цей раз узяли гору. Станіслав був натурою тонкою і вразливою, і з пізніших розмов із ним я знаю, що цей вчинок лежав тягарем на його душі, хоч Ліна Василівна, мабуть, давно йому це вибачила. Він написав багато гарних книжок, зокрема дуже цікаву монографію про Павла Тичину „Молодий я, молодий…”
Другий епізод задокументований фотографією на з’їзді письменників України весною 1981 р. На ній зафіксована наша розмова з Ліною Василівною. Такі моменти часто є випадковими, імітацією, але в даній ситуації розмова справді була, і я добре пам’ятаю її зміст. Ліна Василівна спитала мене: ”Миколо, це ви писали для видавництва рецензію на „Марусю Чурай”? – „Ні, не я, її писав Григорій Нудьга”.
Я знав про цю рецензію, мені розповідав про неї сам Григорій Антонович, дуже авторитетний літературознавець і фольклорист, який у 40-ві роки був в’язнем сталінських концтаборів. Мене трохи здивувало запитання Ліни Василівни, бо я знав, що під рецензією стояв підпис Ростислава Братуня. А справа була така. Братуневі надіслали рукопис з видавництва „Радянський письменник” з настановою на негативну рецензію – такі рецензії, як дізнаємося з монографії В’ячеслава Брюховецького „Ліна Костенко” – дехто вже написав. Ростислав Братунь, прочитавши рукопис, оцінив вартість книги, але для обґрунтування позиції вирішив попросити допомоги у фахівців. Так рукопис опинився у Григорія Нудьги.
Тут виникла певна інтрига: Григорій Нудьга як учений заперечував історичність постаті Марусі Чурай, він вважав її витвором фантазії другорядного російського письменника Олександра Шаховського, автора повістей „Казак-стихотворец” та „Малороссийская Сапфо”. Родом з Полтавщини, Г.Нудьга досліджував архіви Полтави і, не знайшов згадки про Марусю Чурай, різко виступив проти цієї псевдолегенди, зокрема проти книги Леоніда Кавфмана „Дівчина з легенди”.
Втім, коли Григорій Нудьга прочитав роман Ліни Костенко „Маруся Чурай”, для нього питання про історичність особи головної героїні втратило важливість, він зрозумів, що перед ним явище небуденної художньої вартости і так, очевидно, й написав у рецензії – про це може сьогодні сказати Ліна Василівна. Недавно я дізнався, що ще одним співавтором цієї рецензії був професор Тарас Салига, тоді науковий співробітник Iнституту суспільних наук Академії наук України, власне УРСР, у Львові.
Нарешті, третій випадок: у другому томі „Історії української літератури”, виданої в 1988 р., під розділом про творчість Ліни Костенко є незадрукований квадратик сторінки, текст не вирівняно; в колишніх виданнях такі білі плями означали цензурні викреслення.
Що ж було насправді? Розділ цей редактор тому Леонід Новиченко запропонував написати мені. Все було нормально: розділ схвалений до друку. Але коли я одержав верстку готового вже макету, то був страшенно збентежений: у мій текст було вписано абзац з такими закидами, як у тій давній статті Станіслава Тельнюка. Мені було дуже нелегко відважитися на телефонний дзвінок до Новиченка, але я ніяк не міг змиритися з дописаним абзацом. I – о диво! – на своє нервове настоювання зняти цей абзац почув у трубці: „Гаразд, знімемо. Може, так і краще…” Загалом це було нетипово для Леоніда Новиченка. Але головним тут було, мабуть, не моє заперечення, а аргумент часу: надворі стояв 1987 рік.
Оце, власне, і є ті три випадки з моєї практики критика, про які я хотів сьогодні розповісти. В них немає ні вагомих проблем, ні героїчних вчинків. Але я впевнений, що такі деталі теж передають атмосферу, в якій ми жили і яка – слава Богу – вже незрозуміла новому поколінню. Як і те, чому за „Марусею Чурай” і за „Неповторністю” стояли черги.
Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ,
професор,
завідувач катедри теорії літератури
та порівняльного
Буремне воно, це покоління Другого українського відродження... Надто вже вони різні – лицарі українського проторенесансу XX століття, ці в'язні історії й власного сумління, ці бунтівні і гнівні птахи, яким так часто обтинали крила (нерідко вони з примусу робили це власноруч, але ніколи – самохіть!!!). І хтось страждав від цього, але ступаючи по розпеченому камінню, йшов до правди. І коли скривавлене тіло і роз’ятрена душа втомлювалася, щось наче знімало цю втому і підносило на Парнас свіжості і чистоти. 
ВГОРУ
