|
|
УКРАЇНСЬКЕ НЕБО НАД ЛУГАНЩИНОЮ! Ні для кого, мабуть, не є таємницею те, що діється на сході України. Не знаю, чи ще приголомшлю когось, коли скажу, у якому стані на Луганщині українська мова, культура, питомі українські традиції. Гадаю, що це все є тим трагічним станом речей, про який ми вже неодноразово чули, чи не найяскравішим унаочненням ницости пересічного донбасівця стали тамтешні ("донецькі") події часу Помаранчевої Революції. Але все це є жахливі наслідки, а що було і є тому причиною? Звідки взятися національній свідомості на Луганщині, якщо за останні 14 років українське культурне й освітнє поле тут звузилося майже до нуля? У нас немає жодної обласної україномовної газети. Упосліджена українська церква: другий рік парафіяни УПЦ КП (УГКЦ й УАПЦ, гадаю також –І.Б.)безрезультатно оббивають владні пороги в надії отримати дозвіл на будівництво храму хоча б на околиці міста. Гимн Луганщини на замовлення перших керівників области (Єфремова і Тихонова) пише й виконує російський гурт "Лєсоповал", а керівник відділу культури М.Голубович накладає вето на перейменування обласної наукової бібліотеки ім. Горького (відомо, що цей пролетарський письменник уважав українську мову діялектом російської і не давав згоди на переклад українською свого роману "Мать"), він же обіцяє дати талановитій українській співачці Анжелі Малуші звання Заслу-женої артистки тільки тоді, коли вона почне співати російські пісні. Луганськ законсервував у своїх назвах радянську топоніміку тут є вулиці і квартали імени Леніна, Якіра, Косіора, Карла Маркса, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Карла Лібкнехта, Совєтська, ОСО ("Особое совещание" - репресивний орган сталінської доби), Старих Большевиків, Юних Піонерів, Ленінського Комсомолу, 50-річчя Жовтня, Красная Площадь і багато инших. За роки незалежности жодна вулиця не названа ім'ям оборонців національних прав і свобод українців та українських культурних діячів. У Луганську всі дитячі садки, школи (за винятком однієї - № 59, кількість учнів якої щороку зменшується, бо немає потреби знати державну мову: у нас її ніде не використовують, окрім реклами горілки і тютюну), а також вищі навчальні заклади є російськомовними. Система виховної роботи в навчальних закладах спрямована або на виховання "громадянина світу" - людини без батьківщини, або "містечкового патріота", сформованого на подвигах молодогвардійців чи земляків-афганців, або на творчому доробку В.Даля, який тільки народився в Луганську, зате все життя працював на ниві російської науки і культури. І не дай Бог комусь із викладачів провести День української мови або привести в авдиторію українського поета! Проводити можна лише інтернаціональні заходи - КВН, День святого Валентина тощо. У деяких школах обласного центру у класних кімнатах досі "красуються" плакати на зразок "Да здравствует Советский Союз!", а в підсобках учителів висять портрети Леніна. Зате вчителя, який уживає під час уроку термін "етнічні українці", директор звинувачує в українському націоналізмі. У Луганську аж три університети мають статус національних. У добу становлення української національної держави такі університети мають бути за-кладами, де навчання ведеться національною (українською) мовою, де оберігаються і примножуються національні культурні традиції, де пріоритет віддається гуманітарним дослідженням національно вагомих проблем, де готується національна еліта. Наші ж "національні" університети фактично є філіями російсь-ких, бо тут нівелюється все українське на користь російського. З легкої руки ректора О.Голубенка і проректора з виховної роботи Г.Щедрової Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля тепер називають "далєвскім", а студентів - "далєвцами". Очевидно, самі керівники соромляться слів "український" і "національний" відносно закладу, яким керують. Зате пан Голубенко дав добро на будівництво житлового комплексу "Москва-сіті" (його фінансуватиме мер Москви Лужков) на території підпорядкованого йому університету. 
Якась невидима сила так вдало розставила керівні кадри в гуманітарній сфері, що на кожному кроці бачимо приклади зневажання інтересів титульної нації: - до луганських бібліотек останнім часом надходить література переважно з Росії (напр., історичні книги про "український сепаратизм", підручники з культурології, де немає жодного слова про українську культуру, і ще багато "цікавого") — причому, безкоштовно, як щедрий дарунок; - наші вчителі початкових класів "мають щастя" під егідою Черномирдіна регулярно підвищувати свою кваліфікацію в Ростові-на-Дону, де їм надають готельні умови, а при від'їзді наділяють дорогими продуктовими наборами і методичною літературою, адаптованою до російських шкіл; - такі люди, як завідувач катедри журналістики (яка готує представників "четвертої влади") М.О.Євдокимов, робить на іспиті зауваження національно свідомій студентці, яка відповідає українською мовою: "Прошу перейти на русский язык, я вас не понимаю!" (цікаво, що в університеті він працює третій рік, а вже на посаді професора, хоча майже не має наукових публікацій і не є доктором наук; перед цим він був головним цензором області і донедавна стверджував, що немає такої нації - українців, і української мови теж немає); - декан найбільшого гуманітарного факультету - мовознавства, журналістики і соціології Східноукраїнського національного університету імени В. Даля Борис Григорович Нагорний, він же завідувач катедри соціології, у період виборів Президента виступав на обласному телебаченні і стверджував, що помаранчевий колір шкідливий для здоров'я і споріднений з коричневим. Очевидно, з його згоди викладачі факультету відкрито агітували студентів за провладного кандидата під час занять і переконували їх в необхідності створення ПіСУАРу і навіть приєднання Донбасу до Росії, а з викладачами, які в позитивному контексті вживали ім'я Ющенка або мали оранжевий елемент одягу, завідувач катедри, сам декан і ректор проводили "виховні бесіди"; - на посаду зав. бібліотеки Луганського педуніверситету (ректор - В.С.Курило) вже після перемоги Ющенка призначив Ж.В.Марфіну, далеку від бібліотечної справи - мабуть, тому, що її мати працювала в Адміністрації Л.Кучми. За основним місцем роботи Марфіна є доцентом катедри української мови, хоча принципово спілкується з колегами і студентами російською мовою, вона і не приховувала своїх симпатій до Януковича, а тепер цинічно заявляє: "Якщо треба - полюбимо і Ющенка, і Тимошенко". Тим, хто робить такі призначення, важливо, щоб у гуманітарній сфері були "свої" люди; - редактор обласної газети "Милицейский вестник" вижила з колективу молоду талановиту журналістку тільки за те, що та говорила по-українськи і хотіла писати статті українською. Редактор організовувала в колективі глузування з неї, доводила дівчину до сліз. Зате в редакції цієї ж газети успішно працює і пише антиукраїнські опуси голова "Російського блоку" О.Акентьєв; - місцеве телебачення і друковані ЗМІ перетворили за останні місяці Луганщину на "інформаційний концтабір", пропагуючи міф про вищість російськомовних донбасівців і розпалюючи ненависть і страх до західної України, до всього українського. Хто не має національного коріння, легко піддається подібному зомбуванню, а владі вигідно керувати заляканими, одурманеними, віднесеними нею ж до третього сорту людьми. - Чи не внаслідок антиукраїнської, а значить, антидержавницької гуманітарної політики, що активно проводиться на Луганщині, чимало представників на-віть молодшого покоління, у тому числі школярі, не хочуть ідентифікувати себе з Україною? Вони носять футболки з написом "СССР", бояться "бендерівщини" і після прослуховування просвітницької лекції на тему голодомору 1932-1933 рр. (читав член ради Асоціяції дослідників голодоморів Богдан Скробут) пишуть колективні листи на ім'я голови Асоціяції Левка Лук'яненка, в яких на його адресу вживають ненормативну лексику і ганьблять українську незалежність. Чи нова влада планує зміни на рівні области у плані дерусифікації, руху Луганщини до України, у плані подолання сепаратиських настроїв населення, роздмуханих попередньою владою. Показовим є те, що голову Луганської облдержадміністрації представляв Анатолій Кінах російською мовою, і тим самим подав приклад із Києва до наслідування. Складається враження, що Луганщину (як і Донеччину) київські керівники самі ж перетворюють на неукраїнську резервацію, віддаючи її на відкуп місцевим "авторитетам". На основі виступу Ірини Магрицької на XIV з’їзді УРП "СОБОР"
Юрій КисельовНад Луганню – життя молоде: Наше мирне оранжеве військо В бій за правду рішучо іде. Хоч похмуро, і мрячно, і слизько, І завія мете по землі, Марширує оранжеве військо, Прагне світло знайти ув імлі. Ми – разом. На не сто і не двісті, Тисячі й сотні тисяч є нас. Ми – могутнє оранжеве військо, Загартоване в буряний час. Як не падали б недруги низько, Лиш одна нам дорога – вперед. Не здолати оранжеве військо: Сила – в правді, і в тім – наш секрет. Весь народ, вся земля українська Кличе нас до нових перемог. Ющенківське оранжеве військо В бій останній іде. З нам – Бог. 07.12.04, м. Луганськ Майдан 23 січняПозаду страждання й неволя. Діждались, нарешті, священного дня – Народ свою звершує долю! Мільйону вкраїнців, мільйони борців Звитягу свою наближали – Велику, як січі козацьких часів, Описані в давніх анналах. Дивись, помаранчеві стяги несуть – На площі їх море безмежне. Знамена ці нашу осяюють путь У світле та чисте прийдешнє. Ходімо, братове, на берег Дніпра Стрічати зорю на світанні – Зорю України, яка не згора, Зорю, що зійшла на Майдані. 23 січня 2005 року
|
© 2005 Розробка та підтримка сайту ГУЛЬОВАТА Юлія juli_g@bk.ru
ВГОРУ