ЯРОСЛОВ №6

Життя, поезія і яблука

…Вона
розмальовує крила
метеликам буднів.
Г. Крук

      Мабуть, у кожного з нас є улюблені поетичні рядки, які мають магічну здатність просвітлювати серце, розплющувати духовні очі та відкривати віконце у світ прекрасного. Кожен, хоча б раз у житті, читаючи якийсь справді вартісний твір, переживав неповторне відчуття причетности, співтворчости, коли, здавалося б, — ще лише трішечки і якась глибока, витончена метафора відкриється у твоїх руках, наче рідкісна мушля, і ти побачиш у своїй долоні досконалу, а проте зовсім беззахисну перлину авторського задуму... Та, на жаль, (чи, може, на щастя?) у поезії нема простих стежин, нема тієї простоти, яка є радше даниною буденності, ніж ознакою геніяльности, згідно з відомим афоризмом.
      Нещодавно відбулося велике торжество саме такої, небуденної поезії — у серії «Зона Овідія», яку заснувало київське видавництво «Факт», вийшла збірка віршів відомої львівської поетеси Галини Крук «Обличчя поза світлиною». Напевно, зараз варто було б розпочати детальний аналіз творів збірки, прослідкувати, які образи найчастіше використовує авторка, якими засобами намагається передати читачам свої думки та переживання тощо, проте мені страшенно не хочеться робити цього, і мене зрозуміє кожен, хто візьме до рук це маленьке диво — збірку, яка попри свою назву є справжнім фотовідбитком болю і захоплення, роздумів та емоцій, дилеми щоденного вибору між творчим та практичним, між тим, що піднімає над буденністю так високо, що можна торкнутися сонця, і тим, що ламає найміцніші крила і змушує коритися правилам виживання у нашому, инколи занадто жорстокому світі. Єдине, що я можу зробити, — поділитися своїми враженнями, які й досі опановують мене, коли я (вже вкотре!) перечитую поезії зі збірки Г. Крук.
      Ці вірші справді особливі. Не лише тому, що вони «визволені» з системи римування, а й через те, що поезії Г. Крук створені з неабияким, справді аристократичним смаком і змальовують навіть звичні події людського життя так, наче кожна з них — справді маленька неповторність, найчастіше безповоротно втрачена. Такою, скажімо, є поезія «Жінка надрізує вени…». Жінка у творах поетеси є тим ключем, що відмикає двері нашого бачення і дозволяє не лише отримати неабияке естетичне враження, але й зауважити гірку реалію сьогодення — сучасна Берегиня, що, як і споконвіку, повинна бути і люблячою, і терплячою, і водночас обов’язково прекрасною та усміхненою, а найчастіше є замкнутою, ще при житті похованою у власній кухні, серед сірости і незмінної заалгоритмованости життя. Та місія Жінки на Землі зовсім инша — жіноче серце і жіночі руки повинні безперервно творити красу, а та, як відомо, колись-таки врятує світ…
      У творах Г. Крук постійно перетинаються, накладаються різні пласти часу. Здається, Дитинство і дитяча уява є саме тими універсальними категоріями, які щоденно нагадують дорослим, яка є глибинна різниця між справжніми почуттями, справжньою відвертістю, справжнім життям і тією рутиною вдаваности, що наче павутина поволі затягує всі кутки людського серця, яке найчастіше не «дорослішає», а безперервно старіє, втрачаючи ще у сповитті подаровану Богом іскру мистецького світобачення…
      А ще в поезіях з «Обличчя поза світлиною» дуже багато природних барв. Це і сонячні промені, що сповіщають про відхід «літа, перегуслого на меди», і глибокі непривітні води, в яких тонуть слова, а ще ж дощі, дерева, вітри, птахи і квіти, небеса і стежки… Та найприроднішим ландшафтом нашої епохи є звичайно ж Місто — невпинне, сумне і живе, стооке і повне страждань, те дивовижне місце, де переплітаються усі почуття, а «сонце у полудень спиняється на вашому будинку»… Це Місто, як і Королівство легендарно Артура, існує лише в нашій уяві, адже йдеться не лише про Львів, чи инше місто, а про своєрідний тип, тип міста, де люди не помічають, не знають імен одне одного, і лише зрідка найуміліший із дипломатів — філіжанка кави — може спинити перманентну приховану війну за місце під сонцем. Вражень ще надзвичайно багато, та щоб розповісти про що поезія, потрібно обмежитися її цитуванням, а тому я раджу всім, хто любить рідне поетичне слово, обов’язково прочитати «Обличчя поза світлиною» — збірку, яка є прикладом відвертости між автором та читачем.

Дана ЩУРКО

І звичайно ж поезія:

Ярчикові

Горілиць. Не видно дна блакиті.
Прогортаю літо, перегусле
на меди. По висохлому руслу
рук моїх течуть птахи, налиті
тріпотінням крил, далеким громом.
Дитинча моторне, ніби джмелик,
тягне в рот усе, ще не знайоме —
кузьку шарудку, зело розквітле…
Й пагінці затаєного світла
все ростуть крізь нього і крізь мене.

ВГОРУ