"Ярослов" №9-> Актуально
            Олександра КОВАЛЬЧУК "КНИГОЗБІРНЯ НА МУЛЯРСЬКІЙ"
            Йоко ТОЙОФУКУ "УКРАЇНСЬКІ ІСПИТИ ТА ОЦІНКИ ОЧИМА ВИКЛАДАЧКИ З ЯПОНІЇ"
            Оксана ТУРКЕВИЧ, Дана ЩУРКО "Каменючка в бочці меду, або Ложка дьогтю в свій город"
            Melanka "Візія конкурентів (?!)"

КНИГОЗБІРНЯ НА МУЛЯРСЬКІЙ

      Мало хто зі студентів і далеко не всі львів’яни знають, що ще з 1947 року в столиці Галичини у Львівській державній обласній універсальній науковій бібліотеці існує відділ літератури иноземними мовами, книжковий фонд якого є чи не найбільшим у всьому західному реґіоні.

      Історія виникнення книгозбірні цікава і потребує детальнішої уваги. Відділ утво-рено 1975 року, а його виникнення пов’язане із заснуванням першої в Галичині бібліотеки иноземної літератури. Відомо, що наш край здавна славився ерудованими та ініціятивними людьми. Тож не дивно, що саме тут львівський художник-аквареліст, другий син з відомої родини Масляків, Омелян, став фундатором згаданої книгозбірні. Після закінчення студії бібліотекознавства 1940 року він дістає посаду директора Львівської міської бібліотеки для дорослих. Під час Другої світової війни німці не допускали місцеве населення до урядових і керівних посад, тому Омеляна Масляка було понижено до посади звичайного бібліотекаря. 1944 року він був поновлений на попередній посаді директора. У повоєнні роки, коли книжкові колекції закритих монастирів, церков, вивезених чи розстріляних громадян виявились безпритульними, Омелян їздив на запряженій кіньми фірі вулицями та околицями Львова, збираючи майбутній початковий фонд бібліотеки иноземної літератури. Книжки він зберігав на п’ятому поверсі приміщення, а нагромадивши 300 тисяч видань, звернувся в Управління культури з проханням зареєструвати новоутворену бібліотеку.
      1949 року Омеляна Маслюка звинувачено в переховуванні недозволеної літератури і заарештовано – це відбулось перед вивезенням з бібліотеки 100 тисяч примірників найціннішої літератури до Москви. 1951 року Маслюкові винесено вирок: позбавлення волі терміном на 10 років із засланням до Магадану. Через 2 роки його звільнено за відсутністю злочину і лише через 10 років реабілітовано. Проте здоров’я Омеляна Масляка вже було підірване, і він, поневіряючись кілька років без прихистку, помер у Львові 1972 року, залишившись у пам’яті міста людиною, яка зробила величезний внесок у розвиток бібліотечної справи, заснувавши єдину в Україні бібліотеку иноземної літератури.
      У 1951 році будівля книгозбірні після численних перетворень то на Будинок суспільної помочи ім. Руни Рейтманової, то на вендиспасер, то на поліклініку чи гуртожиток, умістила у своїх стінах три різні бібліотеки: міську центральну для дорослих, для дітей та бібліотеку иноземної літератури. Книжковий фонд 50-х років зростав завдяки комплектуванню в бібколекторах міст Львова, Ужгорода, Вільнюса. Бібліотека отримувала книжки в подарунок від багатьох книжкових установ, встановила міжнародні контакти та книгообмін з Болгарією, Китаєм, Німеччиною, Словаччиною, Польщею, Чехією, Сербією. Вражали і надходження періодики: лише 1951 року надійшло 200 назв часописів з різних зарубіжних країн. На початку 60-х років було відкрито читальний зал, проводились книжкові виставки, конференції, лекції, літературні вечори, бесіди, консультації для тих, хто вивчає иноземні мови, функціонувало довідково-бібліографічне обслуговування, розвивався міжнародний книгообмін, було складено систематичні та алфавітні каталоги. Бібліотека перетворилась на обласний культурний осередок иноземної книги під методичним керівництвом Обласної бібліотеки та Всесоюзної державної бібліотеки иноземної літератури.
      У 70-80-х роках проходив процес централізації, тому бібліотека стала Відділом літератури иноземними мовами Львівської обласної бібліотеки. Мовне співвідношення у фонді було тоді таким: польська мова – 36%, німецька – 25%, англійська – 15%, французька – 10%, чеська та словацька – 6,5%, болгарська, угорська, румунська – по 2 %, инші мови – близько 3%.
      За період 60-80-х років було придбано найбільш цінну літературу довідкового та гуманітарного змісту, видано п’ять солідних бібліографічних покажчиків.
      1984 року бібліотека виконує роль депозитарію видань ЮНЕСКО, одержує найновіші документи з питань науки, освіти, культури та мистецтва. Це допомагає плідно працювати з вчителями та викладачими иноземних мов. У 90-х роках книжковий фонд бібліотеки збагатили приватні колекції І.Лозинського, М.Марченка, О.Охримовича, О.Першиної, міжнародна виставка угорської книги з Києва, подарунки товариства “Остропагільфе” (м. Штарнберґ). Серед читачів бібліотеки тепер найбільше студентів (51,8%), спеціялістів з технічних галузей (21,5%), учителів (11,5%). Решту читацького загалу складають науковці (5%), службовці та працівники культури (6 %), економісти і юристи (по 2%), лікарі (1,5%). Попитом користується суспільно-політична (31%), мовознавча (28%), художня (17%) і технічна (15,5%) література.
      Відділ співпрацює та отримує літературу від Інституту А. Міцкевича з Варшави, університетської бібліотеки “Polonicum”, Товариства польської культури, посольства Республіки Кореї в Україні, Інституту ім. Ґете, Французького інформаційно-методичного центру, посольства Японії, німецького видавництва “Культурхронік”, Британської ради, посольства Франції, Софійського університету з Болгарії, Матиці Словацької зі Словаччини. Крім загального обслуговування, відділ займається довідково-бібліографічною роботою та інформуванням читачів про нові книжки та статті у періодичних виданнях, допомагає робити зворотний переклад, а за умови комплектування груп – і вивчати иноземні мови. Відділ також проводить самостійні краєзнавчі розвідки з життя і творчости діячів світової культури у Львові, перекладає твори світового письменства, видає бібліографічні покажчики, організовує у своєму приміщенні різноманітні конференції, тематичні вечори, виставки образотворчого мистецтва, презентації.
      Бібліотека живе для читачів, вона є місцем, де самостійно можна здобути знання і поринути у світ слова, а тому книгозбірня на вул. Мулярській, 2а чекає на нових відвідувачів, залюблених у книгу.

Олександра КОВАЛЬЧУК

ВГОРУ        


УКРАЇНСЬКІ ІСПИТИ ТА ОЦІНКИ ОЧИМА ВИКЛАДАЧКИ З ЯПОНІЇ

      Коли я тільки приїхала в Україну і почала викладати японську мову в університеті, мене дуже багато дивувало. Я хотіла б розповісти про власні враження від іспитів та оцінок.
      Під час іспиту мій настрій завжди псується і багато чого дратує. Та якщо Ви запитаєте в моїх студентів, то дізнаєтесь, що я звичайно дуже ніжна, хороша і спокійна викладачка. Хоча студенти иноді не виконують домашнього завдання або приходять до мене і кажуть: «Ми не йдемо на пари» (японські студенти такого не кажуть, а просто йдуть з пари) – я ніколи не кричу і не серджусь. Те, що мене дуже дратує, – це погана ефективність навчання. Ми добре знаємо, що то таке вимоги доброго іспиту. Це, коли він має високі показники: 1) надійности (бо засвідчує дійсні результати навчання), 2) обґрунтованости (дає змогу викладачеві дізнатись про реяльний рівень знань студентів) і 3) практичности (займаючи найменше часу, екзамен повинен мати найбільшу ефективність). В Україні ж іспити не відповідають третій вимозі. Коли мене вперше запросили на екзамен з японської мови, я дуже дивувалась через те, що він тривав більше трьох годин. Хоча студентів було всього п’ятеро.
      Серед українських студентів дуже популярний такий спосіб навчання як «зазубрювання». Студент заучує щось напам’ять і «декламує» перед викладачами. Хороший студент швидко складає іспит і повертається додому, а поганий не заходить в авдиторію, скільки би викладач його не кликав. Та коли він нарешті наважується ввійти, то не може відповідати, бо нічого не знає. І що мені важко зрозуміти – це, коли він просить: “Прошу, дайте мені ще один шанс, будь ласка, я вивчу якийсь текст і розповім Вам наступного разу». Мене його пропозиція зовсім не задовільняє! Я теж була студенткою кілька років тому і добре знаю, як поганий студент вимагає кращої оцінки, аніж заслуговує. Крім того, я думаю, що ми завжди маємо шанс тільки раз. Якщо ви не змогли добре підготуватися або захворіли перед екзаменом, – це на вашій відповідальності. Ви не можете нічим виправдовуватись, бо повинні були вчитись протягом усього семестру, а не за два дні до складання. Насправді, якщо викладач навчає добре, то сам чудово знає можливості своїх студентів. Також добре розумію, що студент, навіть коли запам’ятає тексти швидко, так само швидко забуде їх. Але таке навчання не має сенсу.
      І мені дуже дивно, чому викладачі мають приходити кілька разів на іспит заради такого поганого студента?! (в Японії цього ніхто не робить). І мені здається, якщо студент складає іспит кілька разів, то я вже не можу бути справедливою до всіх однаково. Я знаю: у Вас є залежність між розміром стипендії та оцінкою – але слід задуматись: чи студенти, які отримують стипендію, насправді варті її?
      На мою думку, Ви в Україні маєте добру систему освіти, адже можете безкоштовно здобувати знання і до того ж одержувати за це стипендію. В Японії, до прикладу, більшість навчальних закладів приватні. Хоча стипендію в нас і виплачують, та після закінчення університету і з початком роботи її треба повернути. Ці гроші можна також повернути, працюючи під час навчання. Зважаючи на мій досвід в Японії, можу сказати, що система одержання стипендії українськими студентами не завжди виправдовує себе. Оскільки я знаю про вплив оцінок на стипендію, мені иноді буває дуже важко поставити студентові погану оцінку, на яку він заслуговує.
      Чи не варто подумати про те, щоб Україна намарне не витрачала грошей на студентів, не вартих стипендії? І ще вартувало б задуматись над тим, аби, закінчивши університет, студенти могли застосувати здобуті знання на роботі.
      Наперед прошу вибачення, якщо я, як иноземка, щось не так сприйняла чи, може, чимось образила Вас. Та я насправді люблю Україну і щиро вірю, що Ви зумієте покращити своє майбутнє і зробите свою країну ще ліпшою. Йоко ТОЙОФУКУ,

Йоко ТОЙОФУКУ,
викладачка японської мови

ВГОРУ        

Каменючка в бочці меду,
Або Ложка дьогтю в свій город

      Причина для початку цієї бесіди доволі вагома – у листопаді нашій газеті виповнився рік з дня (чи точніше місяця) заснування. Отже цілий рік експерементів, пошуків, вправлянь та зусиль залишився в минулому, і неминуче наближається мить, коли потрібно підбити певні підсумки.
      Традиційне запитання “Чого вдалося досягти?” ми вирішили замінити дещо каверзним “А чи подобається нашому Читачеві те, що нам вдалося?”. Результати бліц-опитування (яке ми організували серед студентів та викладачів нашого факультету), були не менш інтригуючими. На перше, на “найнебезпечніше” запитання про те, які недоліки є найбільш помітними та систематичними на сторінках нашого часопису, респонденти відповіли доволі лояльно. Хоча кілька зауважень все ж знайшлося. Скажімо, не завжди інформація про певні заходи (конференції, презентації) є цікавою для студентської авдиторії. Що ж, над цією проблемою доводилося застановлятися ще з перших випусків. Адже, з одного боку, бути концептуальним, читабельним виданням – девіз кожного (навіть наймолодшого) часопису, а з иншого – інформація, яка видається непривабливою для однієї авдиторії, може бути цінною для иншої (скажімо, викладацької). Розрубати цей Гордіїв вузол нам допомогла Всесвітня павутина – Internet. Електронний варіянт газети є повнішим, і якщо читача зацікавила певна проблема – він може переглянути нашу сторінку (і залишити автограф у Книзі Відгуків). Багато матеріялів (таких, як “Наші Видання”, де подано анотації до книг, поява яких у певний спосіб пов’язана з нашим факультетом чи які отримали схвальну оцінку серед читачів, зокрема літературні твори) існують лише в електронному варіянті. Одним з не менш важливих зауважень є також спостереження кількох опитаних, що не завжди випуски вдаються однорідними за якістю чи доцільністю інформації, а це руйнує цілісність, “обличчя”, специфічний настрій часопису. Що ж, праця кипить, а отже все ще попереду. А щодо стилю, то все ж таки він вже пробивається, як пролісок. Не всі ж музичні гурти з першої репетиції добивалися гармонійного звучання всіх інструментів, а легендарний Джон Леннон (матеріял про якого вміщено в одному з останніх випусків газети) якось сказав: “Працювати над альбомом – пекельна праця. Яке там задоволення! Це так важко. Так складно. Як писати статтю…”.
      Друге запитання нашого опитування було вже відверто провокативним: “Чи був хоча б один випуск газети настільки цікавим, що Ви прочитали його “на одному диханні”, і чи були випуски, на Вашу думку, абсолютно невдалі?”. І провокація вдалася! Різнобій думок просто вражає, проте чітко зрозуміло: найкращий номер вже не за горами, адже хвалили переважно останні номери, а ганили, відповідно, найперші… Панове, якось не педагогічно виходить, чесне слово, адже дитинку, яка лише вчиться ходити, ніхто не сварить за невпевненість кроків… Зате хвалять всі. Це не натяк, в принципі, хоча… А от у відповідях на третє запитання (про найвдаліші матеріяли та рубрики) запанувала така одностайність, що їй можуть позазд-рити народні обранці всіх рівнів… ІНТЕРВ’Ю та ПОСТАТІ. На мою думку, коментарі тут зайві.
      Улюблене питаннячко “Побажання та пропозиції”. Отже, по-порядку. Найцікавіші пропозиції:
      1. Вести рубрику “Анонси”, де повідомляти про найцікавіші події культурного життя.
      2. “Пом’якшити” надмірну академічну та політичну спрямованість.
      3. Дискусійні матеріяли. (Цей пункт виконано вже фактично на 65%, адже є конкретний задум щодо... Не будемо забігати наперед, та приємний сюрприз гарантуємо!)
      4. Висвітлювати більше проблем, пов’язаних з щоденними клопотами студентів факультету: ситуація в гуртожитках, працевлаштування випускників, проходження практик тощо.
      5. Продовження публікацій юних авторів. (Очевидно, цю функцію скоро виконуватиме новий студентський альманах, який передусім буде “вустами” Клубу поезії та прози.)
      Що ж, велике спасибі! Адже кожна конкретна пропозиція – це, фактично, суттєва підтримка і прагнення до діялогу, а це надзвичайно важливо, особливо, якщо не хочеться зупинятися на досягненому…
      Побажання ми синтезували в одне, надзвичайно приємне і об’ємне: “Успіху, прагнення до праці, надзвичайно позитивних досягнень, здійснення творчих задумів та постійного вливання нових активних помічників у колектив!”.
      Ще раз велике спасибі усім, хто погодився подарувати нам частинку свого часу і таким чином допоміг упевнитися, що наша праця не пропадає намарне.
      Один рік – це вже немало, якщо йдеться про розвиток професійних навичок, але й не так багато щоб говорити про усталення певних традицій. Хоча…

Оксана ТУРКЕВИЧ,
Дана ЩУРКО

ВГОРУ        

До річниці “Ярослова” приурочено

ВІЗІЯ КОНКУРЕНТІВ (?!)

      Насамперед мушу зізнатись у любові до студент-ської преси як до жанру в усіх його можливих проявах. Я маю на увазі молодіжну/студентську/неформальну пресу, що є продуктом радше творчим, аніж адміністративним, хай навіть виходить у світ не без “високого сприяння”. Це різноманітні “Графомани”, “Химери бруківки”, “Три”, “Цегла”, “Літопис”, “Ярослов”, зрештою, не кажучи вже про різноманітні “бойові листки”, які виходять аж один раз тиражем аж 7 примірників. Хай змакетовані вони трохи наперекіс, та й граматика надто вже ориґінальна, але це з лихвою компенсується бажанням бути почутим, бажанням працювати і безумною, нестримною, шаленою на межі фолу ориґінальністю, без огляду на чиї б то не було оцінки та судження.
      Час. Простір. Власна візія. Чисте мистецтво заради мистецтва. Ми є. Ми є щось. Нам є що сказати. Чуєте? Ні? Ну, то й Ваш клопіт. Дещо егоїстично, але що вдієш. Не скуті жодними рамками, стереотипами і їм подібними дурницями деміурґи відверто бавляться словом, формою, змістом, конструюють власну реальність, як завгодно. Часто також відверто “стібаються” із читача, епатують. Тим цікавіше вдивлятись у ці “реальності”, тішитись словом, різноманіттям сюжетів, прослідковувати їх різновиди і відслідковувати жанри/чи їх відсутність. І зовсім не суттєве хронологічне тривання проєкту, єдине, що важить – “кайф, який ловлять деміурґи”. У цю ейфорію впадають і безпосередні “споживачі продукту”. Тільки тоді існування має сенс.
      Властиво, мене просили написати щось таке зубасто/критичне/зле і недобре від табору конкурентів: не вмію/не буду/не хочу. Я обожнюю студентську пресу. І внутрішньо вільних людей, які її роблять. І тих, хто її читає. І запах свіжої типографської фарби. І тих, що гріють руки до щойно народженого першого числа, відштампованого на “ксероксі” в напівтемній крамниці (бо дешево), але мають це зовсім довершене і зґрабне дитя для розвитку людства вагомішим за всю підшивку “The Times”. Кайфу вам усім і наснаги! Amen.

Melanka
(Історичний факультет, “Літопис”)

ВГОРУ        

© 2005 Розробка та підтримка сайту ГУЛЬОВАТА Юлія  juli_g@bk.ru