БЕЗЛЮДНІ ОСТРОВИ КУЛЬТУРИ
Київське культурне життя дедалі більше виявляє тенденції до субкультурности та розщеплення на окремі течії та мало пов’язані між собою гуртки. Можна вдатися до популярного слова “тусовка”, проте воно все-таки передбачає наявність якоїсь спільноти (ми ж кажемо: “він із київської тусовки”), тоді як гурток – щось зовсім відрубне й замкнуте в собі. Що ж, спробуймо глянути, що цікавого відбувалося в кожній із субкультур цієї осени.
У субкультурі, зосередженій на кіні, досить широко відлунили спроби Міністерства культури й туризму (чи Міністерства культуризму, як жартують деякі дотепники) запровадити цензуру в царині мистецтва, адже йшлося про відмову видати прокатні ліцензії для фільмів “Земля мертвих” та “Техаська різанина бензопилою”. Як протест проти цього, Києво-Могилянська академія та кіноклуб, що діє при ній, одразу ж організували покази заборонених фільмів (до слова, перших заборонених фільмів за всю добу незалежности), після чого представники міліції конфіскували записи, які, напевне, сильно спричинилися до росту злочинности. Що ж, гідна подиву пильність.
Звісно, що найголовнішою подією київської кінокультури став фестиваль “Молодість”, у якому цьогоріч узяли участь такі абсолютні величини сучасного кіна, як Кшиштоф Зануссі та Роман Поланський. Однак масштаб події вимагає окремої статті иншого жанру, тож вдовольнімось простою згадкою. Варто зазначити, що нарешті запрацював і кіноклуб в Інституті журналістики, почавши з ретро-спективи фільмів славетного росіянина О. Сокурова.
Субкультуру книголюбів більш-менш об’єднав ярмарок “Книжковий світ”, де були широко представлені й сучасна проза, і поезія, і “нон-фікшн”, і “фентезі”, і ще багато чого иншого, однак розрізнені заходи ярмарку тільки підтвердили гіпотезу про подрібнення читацької авдиторії. На жаль, київські книжкові свята поки що не можуть сягнути й близько того розвою, що Львівський форум, як через відсутність таких міцних традицій, так і через постійну присутність книжкового ринку “Петрівка”, який буквально чи не в будь-який час доби забезпечує киян книжками.
Проте та частина авдиторії, яка цікавиться поезією і здебільшого сама її пише, була заанґажована більше в поетичні спаринґи, які віднедавна стали популярними серед молодих київських поетів (за прикладом того ж таки Львівського книжкового форуму), і для певної частини публіки вагомість тих подій переважила навіть той-таки “Книжковий світ”.
У царині візуального мистецтва бомбою цього сезону стала виставка класика українського contemporary art’у Іллі Чічкана Психодарвінізм”. На кількох десятках полотен – фігури в костюмах і військових мундирах різних звань, фігури цілком людські, але всі – з волохатими мавпячими писками. Писки глибоко індивідуальні, кожен відбиває пережитий досвід і теперішній емоційний стан, але поза тим вони залишаються нічим иншим, як бридкими мавпячими писками. Ось оголена натура – реалістично виписане молоде жіноче тіло, увінчане головою шимпанзе. Це коханка Генерала; а та, в доброчинній пристойній сукні – Генералова дружина. У підґрунті виставки, як легко можна здогадатися з її назви, лежить концепція психодарвінізму (чи, як дехто каже ближче до англійської, “сайкодарвінізму”), грубо кажучи – мавпячости нашої психології, наших чуттів, переживань і прагнень. Цікаво, що деякі “портрети” Чічкан малював зі своїх друзів-малярів.
Дуже багатою видалася осінь на музичні події (особливо в царині масової культури, де вийшло кілька нових альбомів рок-виконавців, передусім хлопців із “Мандрів” та “Океану Ельзи”, останні здійснили небачене в українській музиці: двічі за місяць зібрали переповнений Палац спорту, щоб показати, як вони грають і розбивають гітари). Щодо симфонічної музики, то варто відзначити нетрадиційну для українського оперного мистецтва модернізовану постановку “Фавста” Ґуно в Національній опері, з алюзіями на сучасний голлівудський кінематограф у втіленні “Матриці”, на тлі аванґардних декорацій та в сучасних костюмах.
Відзначу також те, що в Інституті журналістики з початком нового семестру відновив діяльність літературний клуб альманаху “Святий Володимир” – зокрема, заплановано зустрічі з такими особами, як Василь Шкляр та Сергій Жадан. Уже відбулася розмова з Юрком Покальчуком, що порозказував усім присутнім, яких було, до речі, навіть більше, ніж на зустрічі з Андрієм Курковим, цікаві історії із свого життя: знайомство з Хуліо Кортасаром, карколомні еротичні й військові пригоди в джунґлях, подорожі до Індонезії, Нікараґуа та Західної Европи, досвід журналіста та члена Нацради з питань телебачення та радіомовлення тощо, тощо, тощо. Непересічні речі (“Ти хочеш бути письменником чи друкуватися?”) казав пан Юрко і про письменство, і про себе як письменника. Зустріч мала величезний успіх з огляду на те, який “допит” влаштували
Покальчукові слухачі і з яким ентузіязмом розхапали його автографи.
У Національному художньому музеї відбулося принаймні дві цікаві виставки: “Українське мистецтво ХХ століття”, яка презентувала унікальні зразки нашого аванґарду (картини Нарбута, Бойчука, Екстер, Бурлюка, Петрицького й багатьох инших), соцреалізму, постмодерну, а також “Український портрет XVI – XVIII ст.” – тут були справжні раритети, зібрані на кілька місяців із музеїв цілої України. Обидві виставки чудово виявили европейські контексти українського мистецтва всіх епох і водночас – його унікальну своєрідність.
Я згадав тільки ті події, які видалися мені справді значними та цікавими, але що показово: не знайдеться – я певен того – й кількох десятків людей, які побували б на всіх цих заходах (а це було цілком реальним). Ще раз згадаю тут думку, до якої дійшов у попередньому огляді: ліберальна культура зруйнувала традиційну культуру, перетворивши її на набір необов’язкових і незалежних один від одного дискурсів.
П’ятсот років тому англійський поет Джон Донн написав чудові слова: “Жоден із нас не є островом”. Тоді вони символізували важливе відкриття людини перехідної доби: існування у світі людей пов’язує нас із ними; ніхто не існує відрубно, ніхто не може відмовитися від того, що єднає нас із Иншим. Через сто років іще один англійський письменник формалізував архетип викинутого на безлюдний острів. Зрештою, острів виявляється не таким уже й безлюдним, але не в тому річ: ми змогли собі уявити, що опинитися загубленим в океані, усупереч бароковому поетові, може кожен із нас.
Острови сучасної культури є метафорами “групової самотности”, духом якої виявляється просякнуте наше життя: загострене бажання людини усамітнитися на обмеженій території з обмеженим колом таких, як сам. Групи за інтересами, дрібні меншини, малі субкультури домінують у сучасних суспільствах, причому ця тенденція існує не тільки в західних країнах, а й у пострадянських. Замкнутися на своєму острові з такими ж, як ти, і віддаватися там тому, що таким, як ти, цікаве – кредо героя нашого часу, яке, до речі, чудово відчувають творці телевізійних реаліті-шоу. З одного боку, це прекрасний наслідок свободи, з иншого – з часом такі острови можуть стати безлюдними. І вибір, на якому з них оселитися, стоїть зараз перед кожним.
Роман ГОРБИК,
з Києва, спеціяльно для “Ярослова”
ВГОРУ
Роз’їхалося по світах в останнім часі бубабістське товариство. Уже досить-таки давненько не видно патрона Андруховича, Ірванець й до того не часто появлявся на публіці, а зараз, кажуть, десь розважає люд в Об’єднаних американських державах. Як там, як там: “...любіть Арізону, Небраску любіть...”?