КОЛИ МОВА ПОКАЗУЄ НАМ ЯЗИКА…
10 листопада в стінах нашого університету відбулась конференція на тему: “Вербальна аґресія як мовно-культурний і соціяльний феномен”.
Хоч сама я, правду кажучи, лаятись не вмію і не люблю, коли це роблять инші, але на конференцію все ж потрапила з цікавости. Власне, карнавальна частина цього дійства сильно “зачепила” мене, особливо напади Івана Лучука на “цнотливих” мовознавців, які залишають на своєму лінгвістичному сумлінні білі “лайливі” плями в підручниках та посібниках (тобто, оминають “слизьку” нецензурну тему або ж дають їй негативну характеристику кількома реченнями – отже, без належного наукового аналізу). Після таких слів відразу захотілось написати статтю з усіма “соковитими” прикладами і довести всім, що українське мовознавство теж чудово може обійтись без брому. Якщо Ви зі мною погоджуєтесь, тоді пропоную короткий диктофонно-стенографічний запис кожного виступу.
Так, Т. Гаврилів виступив із темою “Лайка як життєвий і творчо-філософський імператив у Томаса Бернгарда”. Для Т. Бернгарда (надзвичайно одіозної і скандальної постати в австрійській літературі другої половини ХХ ст.) ритуалізовані елементи лайки були не тільки літературною “позою” чи способом прочитання світу, а й – способом утвердитись, заявити про себе. Тому Т. Бернгард, як справжній “сам собі режисер”, влаштовував саморекламу завдяки публічним скандалам (скажімо, публічне облаювання австрійського міністра освіти чи всього австрійського народу були для нього звичним явищем). Лайка могла займати 10-15 сторінок у його творах і вбудовуватись у ширший контекст неґації:
Хто це? – Віце-канцлер, нацист.
А то? – Міністр сільського господарства, старий нацист.
А он той? – Міністр закордонних справ, старий нацист…
А той там? – Головний редактор найавторитетнішої віденської газети, старий нацист…
А он ті? – Нацисти.
А решта? – Дурні і нацисти.
А офіціянтка? – Католичка. Всіх знає і нічого не відає.
Проте Т. Бернгард – не виняток і не унікум в австрійській літературі другої половини ХХ ст. Адже і в Ельфріде Елінек мовлення також побудоване на неґації, відкиданні та критиці, що загалом характерне для другого австрійського аванґарду як спосіб протесту та подразнювання міщанських смаків й уподобань, повалення авторитетів, традицій, лякання публіки першими літературними акціями вживання лайливих слів…
Виступ І. Лучука “Лайка як поетичний феномен” мав на меті розвеселити публіку “розкутими” цитатами (і це йому вдалось). Отже, після уже зазначеної критики на адресу “підручникових мовознавців” доповідач розтлумачив, яке ж із значень слова “феномен” стосується поетичних інвектив: “Одне із двох значень: явища, у якому спостерігаємо суть чого-небудь, – відкидаємо зразу, бо лайка в жодному разі не визначає суті поезії… А значення феномена, як рідкісного, незвичайного, виняткового явища, нам не лише імпонує, але й вельми пасує. Лайка як поетичний феномен є явищем марґінальним у поезії загалом, і в українській поезії зокрема”. Після чого навів цитати, дібрані зі сторінок сучасної української поезії, зокрема з творів Ю. Андруховича, С. Жадана, Ю. Позаяка, О. Ірванця. Аби продемонструвати стилістичне значення лайливих слів, І. Лучук зачитав власну поезію “Перед-обідня меланхолія”. І зауважив, що коли б із вірша вилучити всю пейоративну лексику, то він утратить свій зміст.
Для Л. Ставицької лайка в усному мовленні, з’являючись у момент сильного афекту, перетворюється “на невеличкого поета такого собі, коли емоції біжать попереду слів і актуалізують глибини такої інвективи”. Дослідниця жарґону також вдало підкреслила складний характер лайки, бо иноді “можна вилаяти людину – і вона зрозуміє, що тобі небайдужа і як сильно ти насправді любиш її. А можна так людині освідчитись у коханні і так зробити їй комплімент гарними і красивими словами, що стане зрозуміло: ця людина тобі цілком байдужа”. І на підтвердження своєї думки Л. Ставицька зацитувала уривок із поеми “Берестечко” Л. Костенко (який, щоправда, завбачливо “порізали” в сучасних виданнях, але надрукували в далеких 80-х рр.):
Та я ж був щасливий з тобою, стерво,
Та я ж молився на тебе, заразу,
Та я ж після тебе ні одну ні разу.
Та ти ж моє серце вийняла,
Ти ж всю душу мою запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
Всі ваші кудла і всі ваші кубла!
Та я нап’юся,
Та я заллюся,
Та я на камені простелюся!1
“Такого освідчення в коханні, сильнішого, ніж оцей текст-монолог героя, я у своєму житті не читала в українській літературі, – підсумовує дослідниця, – …Тут і всі види лайки, і прокльони,.. і пристойна лайка – усе є”.
Наступним був Ю. Винничук із доповіддю “Лайка у львівському балаку” (який, до речі, повідомив, що готує до друку книжку про львівський балак). Отже, львівський “балак” постав на початку ХІХ ст., коли приміська (наддністрянська) говірка збагатилася численними запозиченнями з німецької, чеської та ідишу. Львів на ту пору мав власну ориґінальну лексику. Зокрема львів’яни часто вживали на початку майже кожного речення “та йой”, тому їх називали “тайойками”. “Є такий анекдот про те, що раз у Варшаві на базарі… стоять батяри і спостерігають за пасажирами, які виходять із потяга. Так, із потяга виходить якийсь старший пан, до нього підбігає молодший. Вони обнімаються і вигукують: “Та йой, та ти ту, та й я ту, та йой!” А батяр вигукує: “Слухай, Федюс, японці приїхали!” – розповів, і сам регочучи, Ю. Винничук.
Львівський “балак” був дуже популярний свого часу. У 20-30 рр. серед освіченої молоди поширилась мода говорити по-львівськи, тобто домішувати до літературної мови львівські словечка. Завдяки цьому середовище львівської вулиці витворило специфічний настрій, гумор і дотеп, який усе більше притягав до себе і якому тяжко було опиратися. А ориґінальним витвором львівського “балаку” стала лайка і прокльони: “Шановні гості, дорога родино і ти, француватий шваґре, просимо до столу!; А шлячок би тебе ясненький трафив!, Аби тя дідько вхопив та на скали заніс!, Аби тя качка копнула!, Бодай ти скис!, Щоб тебе підняло та гепнуло!” Инші приклади – ще вищий пілотаж метафоричної лайки: “Най би тя нагла чорна кров залила!; Абись капав, як та свічка!; Абись ся розпав на кавалки, а инакше зрісся!; Най би ті всі зуби випали, крім одного, який би тебе болів усе життя” (за словами Ю. Винничука, це його улюблений вислів).
Як бачимо, “по-львівськи” можна гарно лаятись. Але, будь ласка, не сприйміть це твердження і саму статтю як директиву до дії чи інструкцію з використання багатого інвективного фонду української мови! Справжня ідея публікації – показати, що про нецензурність у мові можна (і треба!) говорити не червоніючи і не ликаючи валеріянку чи бром. Якщо проти вульгарного, некультурного вживання їх справді треба боротись, то чи можемо уявити українську літературу без нецензурних цитат із творів І. Нечуя-Левицького чи О. Довженка? Досить згадати пейоративні феєрверки з уст баби Палажки і баби Параски! А скільки нецензурних слів “орнаментують” сторінки кіноповісти О. Довженка “Україна в огні”! Невже маємо сьогодні з пуристичних міркувань замальовувати ці місця коректором?! Тільки ж у грі лайками та иншими словесними “прянощами” мова всього лише показує нам язика, як мале неслухняне дитинча. І якщо Ви відлупцюєте його, то воно ще з більшою радістю скорчить нову гримасу!
Оленка ЗМІЮЧКА,
“скуштувавши” на конференції
лайливі “прянощі” власними вухами,
категорично відмовляється вживати їх у своєму мовленні
1 Записано від Л. Ставицької.
ВГОРУ
