ХВОРОБА ВІЧНОЇ ПОТРЕБИ ГРОШЕЙ

«Для повного щастя мені бракує всього трьох речей: грошей, грошей і ще раз грошей…». Під час читання таких рядків мабуть в уяві багатьох постає старший чоловік, що ділиться своїми бажаннями, ховаючи усмішку у вуса. Але хто б міг подумати, що ця фраза належить юному створінню, яке всього лиш шістнадцять років мандрує життєвою стежиною, якого ще не торкалися справжні дорослі проблеми і яке лиш спостерігає за життям ще з-під теплого батьківського крила.

Та юнак не один такий. Поруч з ним стоять його однолітки, що стараються підтримати розмову вигуками: «Так, сьогодні без грошей нікуди», «Буде якась можливість виїхати з країни – за будь-яку ціну, навіть не роздумуючи, поїду звідси», «Справді, ніхто не вміє так сильно любити свою Батьківщину, як українці, так сліпо, бо нема за що», «Що нам дала держава?»…
   І тільки запитання: «А що ви зробили для Батьківщини?» перервало галас “нещасної” молоди, бо ніхто не зміг відповісти. Адже вищесказане юними істотами – це не висновки, викарбувані їхнім власним досвідом (бо й досвіду ще як такого і немає), а лиш – повторювання реплік власних батьків та инших дорослих.
   Невже майбутнє повторює помилки минулого?.. Чи не безглуздо очікувати на солодкий плід, коли молодий цвіт уже гнилий. Та тут, мабуть, винен садівник, що не догледів саду, а може, він просто не вмів цього робити? Мабуть, так, бо для багатьох дорослих людей злицемірити заради грошей, збрехати заради грошей, зрадити заради грошей, вбити заради грошей, є звичайним явищем, названим «бізнесом». І це страшна хвороба, бо вона успадковується і зі швидкістю світла поширюється у світі. І гіршим від цього є те, що з нею ніхто не хоче і не вміє боротися. Одна цінність, один ідеал, один бог – ГРОШІ, ГРОШІ і ще раз ГРОШІ… – тільки одна розмова…
   Думаю: втечу від жахливої буденности. Піду в парк, помилуюся природою, до якої ще не встигли добратися ті, кому бракне грошей. Але і тут, на лавці сиділи бабуся і дідусь, що розмовляли про зарплату сусіда, про те, як йому родичі з-за кордону допомагають; про коліжанку сестри, у якої є трикімнатна квартира, цілодобово вода, що кожного дня вона їсть м’ясо і йогурти; про Марійку, що має пенсію і ще працює; про Степана, у якого постійно у квартирі горить світло (згодом вони почали підраховувати, скільки він платить на місяць за світло); про мо¬лодь з «дибілками», у якої є на такі дорогі телефони гроші… – і тільки одна розмова…
   Колись казали, що людину міряють не з ніг до голови, а від голови до неба. А зараз переважно – товщиною гаманця… Не погоджуєтеся, то переконайтеся самі, спостерігаючи за працівниками, що всілякими способами доносять на своїх колег і солодко розмовляють зі своїм керівником, ллючи у його вуха солодкий єлей, а потім з тими ж, на кого скаржилися босові, обмовляють своє керівництво. Вони стають лицемірами й підлабузниками, так сильно принизивши себе, і заради чого?
   А чули ви таку розмову батька з сином: «Ти, сину, вчися чи не вчися - все одно, як я не дам грошей, ти ні в який інститут не вступиш!»?.. А згодом батько лаяв сина за те, що він нічого не хотів вчити.
   А чи відомі вам такі випадки, коли молоді дівчата виходять заміж за літніх чоловіків з великими маєтками і немалою кількістю машин, з нетерпінням чекаючи смерти свого чоловіка (у кращому випадку)? Тож яка ціна тепер у почуттів?
   А чи купували ви на базарах кавуни, що наполовину накачані водою? Чи гриби, продавець яких тихенько радив своєму знайомому: «Якщо хочеш жити, то не купуй їх у мене. Вони з Яворівського по¬лігону»?
   А чи знаєте, що деякі молоді матусі перетворюються у родильні машини, щороку народжуючи дітей, яких згодом кидають напризволяще заради декретних? Так, тепер і понівечені долі ще маленьких діточок називаються «заробітком».
   А чи не розривається у вас душа, коли чуєте розповідь людини, родич якої помер від апендициту, бо лікарі відмовилися оперувати хворого доти, доки їм не заплатять за операцію?
   Ось такі тепер цінності в людей ХХI-го століття, які називають себе всесильними, всемудрими і незалежними. Але ж ми дуримо самі себе, і в цьому випадку уже ніхто за брехню нам не платить. Ми радо бігаємо за грошима з букетом сліз, горя, розпачу, заздрощів, пихи й невтомливого болю раба. Так, раба грошей, що за кусень хліба з ковбасою, і не роздумуючи, зречеться своєї матері, Батьківщини і врешті-решт – самого себе, бо, викоренивши в собі усі основи свого народу, зги¬не, як цвіт без плоду.
   Ми перебуваємо в постійному пошуку кращої долі, не усвідомлюючи, що добре там, де нас нема. Ми тішимося закордонним, не цінуючи скарбів, що належать нам. Ми вимагаємо поваги, зневажаючи свій народ. І не усвідомлюємо того, що даємо у своєму серці притулок великому і жахливому черв’яку, що поїдає нас із середини, залишаючи лише зовнішню оболонку, що нагадує ближнім, що колись, до цього черв’яка, у ній жила людина.
   Ми не будемо щасливими, якщо метою нашого життя будуть гроші. Отож, викоренімо в собі раба. І шануймося, бо ми окраса світу, на яку, часто заздрячи, зазіхали ті ж “світяни”. І було б справді добре, якби нам бракувало лише грошей... Любімо й цінімо те, що належить нам, не обкрадаймо один одного, стіймо один за одного, допомагаймо один одному, примножуймо те, що подарували нам предки і поважаймо один одного, лише за те, що ми українці!
   Та не тільки українці нездужають на “хворобу вічної потреби грошей”, нею хворіють майже всі. Але відомо, що ми сильна нація, історія якої переповнена найжорстокішими випробуваннями, після яких инші народи і країни просто б не встояли. А наша ще зовсім молода мати жива, і її діти не сироти. Тож не утопічною буде думка, що ми найшвидше вилікуємось від “повсюдної недуги”. Правда ж?..

Катерина ВОЇНСЬКА

ФОЛЬКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ 2007

З 11 до 25 липня 2007 року група фольклористів ФЛф-21 спільно із етнологами перебувала у фольклористичній експедиції у мальовничих селах Славутського р-ну Хмельницької обл.
   Поїздка виявилася дуже пізнавальною, цікавою та екстремальною. Наші студенти уже вдруге мали можливість закріпити свої теоретичні знання на практиці і збагатити свій досвід збирання фольклору.
   Студенти-фольклористи записали сотні ліричних пісень з неповторною поетикою, а також колискові, жниварські пісні, колядки, частівки, легенди, перекази та навіть один з найархаїчніших жанрів народної творчости українського народу – замовляння. Але безумовно, що найпоширенішим обрядом на етнографічній Волині є весілля. Саме весільних пісень студенти записали найбільше. А також нам пощастило побачити на власні очі й навіть взяти участь у гучному волинському весіллі.
   Мандруючи по численних селах Славутського району, студенти помітили, якими різнокольоровими є хати у тих селах. Хати і огорожі розфарбовані там ледь не всіма барвами райдуги! Це виглядає дуже незвично, але гарно!
   Цікавим було спілкування зі старшими людьми сіл. Студенти усвідомили, що бабусі й дідусі живуть наче в иншому вимірі, ніж ми. Ті старенькі люди не знають, що таке Інтернет, хот-доґ чи инша гидота. Вони не живуть сьогоднішнім, а здебільшого спогадами. Спогадами гарними та страшними. Гарними, бо пам’ятають, якими щирими та безкорисними вміли бути колись люди. Страшними, бо ще пам’ятають як рікою лилася людська кров, як вмирали з голоду... Старше покоління знає, як це – дорожити життям (не лише власним, а й чужим!); працювати в поті чола, важко працювати, а не розводити порожні балачки; берегти рідні пісні та звичаї від згасання. Це люди, які закинувши всю свою важку працю, годинами співали нам, розмовляли з нами, нерідко пригощали нас тим, що мали, та співчували, що нас закинули так далеко – “аж на край світу”.
   Крім повсякденної праці з вишукування та збирання фольклору, експедиція була наповнена цікавими випадками та кумедними ситуаціями, які наші студенти згадуватимуть ще довго. Незабутньою також є ватра в ніч перед від’їздом, де були театралізовані дійства, конкурси для викладачів, веселі забави і звичайно ж співання народних пісень біля вогнища...
   Студенти-фольклористи, які побували у цій експедиції, хочуть щиро подякувати:
   * добрим і щирим людям з українських сіл, які зберігають традиції і творчість наших предків і радо (чи не дуже!) поділилися народною мудрістю з нами;
   * рідній Катедрі фольклористики ім. Філарета Колесси за знання та надану можливість їздити щоліта на чудову практику;
   * керівникам експедиції Богдані Олейко та Святославові Пилипчукові та всім иншим викладачам, які мали з нами трохи клопоту, але в яких ми багато почерпнули.
   Вражень від експедиції безліч і щоби переповісти їх, надто багато потрібно слів. Тож я лишень одне доповню:
   Слава фольклору!
   Збирачам слава!

Світлана КОРЧАГІНА

Поєднання корисного з приємним,
або
Відпочинок на практиці

Ніхто краще за студента не зможе поєднати дві речі, що на перший погляд здаються непоєднуваними. Заперечити зможе хіба той, хто не відчув смаку студентського життя. Що ж це за незвичайне поєднання?

Наприклад, дуже стомлений, але дуже хитрий студент може на лекції, розумно схиливши голову та тримаючи ручку над відкритим конспектом, додивлятися чудовий сон, який перервав ранковий будильник. Результат: і на лекції присутній, і відпочинок продовжується.
   Це я жартую, звичайно. Але, все ж таки, можна провести час і з користю, і приєм­но водночас. Наприклад, під час літньої діялектологічної практики студентів ІІ-го курсу філологічного факультету українського відділення, які цього року відвідали Івано-Франківську область. Починалось усе з довгої підготовки, що тривала від 1-ої пари з діялектології аж до інструктажу перед практикою. З Божою допомогою ми склали екзамен з діялектології, зібралися, порахувалися і вирушили в дорогу.
   Поїздка обіцяла бути хорошою ще з першої хвилини перебування в автобусі, коли почав розмовляти наш водій. Для нашої групи випала унікальна можливість їхати окремою маршруткою, і водій у нас був просто чудовий. Усю дорогу ми слухали розповіді про місцевість, яку проїжджали, наче отримали водія і екскурсовода в одній особі.
   Після трьох із половиною годин у дорозі ми приїхали до невеличкого села Вишків, що розташоване в Долинському районі на Івано-Франківщині. Село ще здалеку зачарувало своєю мальовничою природою. Для мене, як для мешканки невеличкого, але сучасного містечка, це було наче відтворення Шевченкових творів: маленькі дерев'яні хатки, купи сіна на широких, просторих полях, високі гори та стрімкі річки.
   Отже, привезли нас на туристичну базу, яка ззовні відтворює стиль старовинного українського помешкання, а всередині – всі умови 21-го століття. У перший же день, розклавши свої речі та пообідавши, ми вирушили на прогулянку в село. До речі, я ще не сказала, що завданням нашої практики був запис діялектних особливостей мовлення мешканців даного реґіону. Тож для того, щоб дізнатися про ці особливості, ми повинні були познайомитися з мешканцями села. Чесно кажучи, ці люди нам спершу не так сильно сподобалися, як природа, бо сприйняли нас не дуже привітно. Мабуть, спочатку вони не зовсім зрозуміли, що ми хочемо від них, чому ходимо по їхньому селі та розпитуємо про все, оглядаємо, фотографуємо. Дехто приймав нас за сектантів та проганяв, але, як кажуть, світ не без добрих людей, тому ми ображеними не залишилися. Знайшлися згодом добрі люди, які “не поскупилися на слово”, розказали як рідним онукам про дівування, сватання, війну, особливості приготування кляку (це такий інґредієнт сиру, що робиться із допомогою шлуночка молодого теляти), про догляд за бджолами. Цікаві були їхні розповіді: наплакалися і насміялися всі разом, і меду з домашнім хлібом скуштували, і на Івана іменинника знайшли та привітали, це ж користь і приємність водночас.
   За кілька днів ми вже знали половину місцевости, побували в школі, у церкві, у клубі, перепробували майже всі страви в місцевому кафе та назбирали ягід, які в нас називаються чорниці, а у вишківчан – яфени. З розповідей місцевих жителів ми дізналися, що це село має дуже особливе розташування: воно оточене навколо горами Карпатами, наче лежить на дні чаші і ввечері там дуже холодно, навіть, якщо вдень припікає сонце.
   Загалом, місцеві жителі мені здалися приємними, щирими, природними та вільними, наче сама природа. Вони не метушилися без причини, не байдикували, а працювали навіть в неділю, збираючи ягоди. Сподобалось мені і те, що живуть вони просто, в маленьких хатках, ходять босі по вулиці, не женуться за сучасним проґресом, а живуть в гармонії з природою.
   Тож, моя порада цьогорічним другокурсникам: якщо вам випаде нагода побувати на такій практиці, не упустіть її. Не лякайтеся можливих труднощів, непорозумінь чи проблем, та не забувайте, що це відповідальне завдання, яке треба виконати сумлінно та наполегливо, вчіть діялектологію, прислухайтесь до порад викладачів – і ваші старання повернуться вам сторицею.

Катерина СЕНЬКІВ