СМЕРТЬ СЕРВЕТКИ
...Не знаю, хто я зараз. Не знаю, ким була колись і якою колись буду. Знаю певно лиш одне: у котромусь зі своїх минулих життів я була серветкою. Такою зеленою, м’якою і пахучою серветкою. Зеленою була, наче юне яблуко, яке ще не встигло дозріти у червоне і в якому ще не встиг поселитися жоден черв’ячок. І пахла я тим же зеленим яблуком. Щоправда, мені самій власний запах не дуже подобався, адже нечасто буваєш вдоволений тим, що маєш. Я б краще воліла мати запах старої втомленої книги чи запах Львова після дощу. Однак, усе ж, пахла я саме юним яблуком і лежала собі в старій лакованій шухляді з червоного дерева, в пачці, поряд з иншими такими ж зеленими, м’якими й пахучими серветками. Та поліетиленове упакування, в якому ми тісненько лежали впродовж усього нашого існування марилося нам справжнім поліетиленовим раєм. Може, трохи тісним, зате рідним. Щодня нас – серветок – ставало щораз менше і менше, адже щодня чиясь веле¬тенська рука з товстими пальцями брала по одній з нас. Я з нетерпінням чекала миті, коли два товсті пальці витягнуть мене (бо тої ж миті побачу світ за межами свого поліетиленового раю), та, водночас, я жахливо боялася тієї миті (бо знала: та мить буде однією з останніх).
І ось настав вечір, коли чиясь велетенська рука запхала два товсті пальці до упаковки – нашого поліетиленового раю. Я тоді саме дрімала й того, що трапилося далі, зовсім не сподівалася. Та так уже є, що найчастіше найважливіші миті якраз несподівані. Так от, ті два товсті пальці взяли саме мене. Вишмаркавши об мене носа, усю в шмарклях, повних мікробів грипу, з огидою викинули мене у відро для сміття. За ту мить я й не встигла роздивитися світу поза межами свого поліетиленового раю. А отямившись у відрі, я лежала і кляла долю за те, що не дає серветкам рук – обтертися від тих шмарклів. Поруч від мене лежала шкляна пляшка з-під пива, стара вже непридатна платівка класики, використана ручка й ціла купа різних папірців. Першою тихо заговорила до мене ручка, їй просто треба було виговоритися, і вона розповіла мені, що списана ручка, яку викидають у смітник відчуває щось подібне до того, що відчуває старий немічний собака, який вже не здатен прислужитися для дому і якого ґазда виганяє на вулицю. Сама не знаю, чому я одразу подружилася зі списаною ручкою. Може тому, що ця ручка колись мріяла, що нею хтось напише сумний вірш, а я колись мріяла бути аркушем паперу, на якому хтось напише сумний вірш. Ми зі списаною ручкою довго ще лежали й гомоніли про те, що нашим мріям, видно, не судилося збутися. Під нами у відрі дрімала стара, як світ, подряпана платівка класики, яка була дуже сердита й нагримала на нас, щоби ми кінець кінцем замовкли, адже ми всього лише неживі предмети, викинуті у смітник. Після тих слів старої пла¬тівки, ми з ручкою обидві одночасно зітхнули, списана ручка згадала про те, що більше не напише жодного слова, я згадала про те, що на мені засохли шмарклі, і ми обидві замовкли. А далі, я тихенько лежачи, думала, що якби я була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то в мене були б зелені очі. Напевно зелені. І ще я любила б недоспілі яблука. І ніколи не викидала б списаних ручок у смітник.
Наступного ранку нас віднесли на звалище, розвели вогонь – страшне, могутнє полум’я з тисячами вогняних горлянок, і вкинули туди. Я нічого не відчула, а лиш апатійно-приречено помітила, як в одну мить спалахнуло все моє паперове зелене тіло. За ту мить я вся згоріла й думала лише про те, що якби я була живою істотою, зокрема однією з тих людей, то, мабуть, мені б зараз дуже боліло.
– І, мабуть, – подумала я, – боліло би більше всередині, аніж ззовні.
Червоний вогонь все горів і горів, доки нарешті не охопив усі предмети, що ще день тому населяли відро для сміття. Моє зелене паперове тіло зникло, за мить зотлівши дотла. Й останнім, про що я подумала, було таке: “А все-таки гарно, коли ти згораєш у вогні, але не відчуваєш болю.”
Світлана КОРЧАГІНА
ВГОРУ
ЛЯЛЬКА
Я бачила сни. Кожної ночі. Такі кольорові і всі різні. Кожної ночі поринала в инший вимір, згадувала давні мрії, і фантазія втілювала їх у паралельну реальність – світ сновид.
Кожного разу я була иншою. То бешкетним дівчиськом, то виваженою панною. Я була на дні – темному, холодному, де не було ні жалю, ні страху, де не було нічого людського. Я витала в хмарах. Розкошувала. Смакувала солодким життям, аж поки не знудило. Знала більше за инших та нічого не могла зрозуміти. Не могла знайти і пізнати чогось головного. Шукала і знаходила, та ледь торкнувшись до нитки здогадки, – лякалась, тікала якнайдалі від розуму, від світу…лиш від себе не зуміла втекти.
Я вчилася жити із собою. Часто воювала, часто здобувала перемогу,...в темряві намацувала зіницями краплину світла, а коли знаходила – дивилась на нього допоки не сліпла.
Хотіла спокою, та не мала його ніде: ні в світлому, ні в темному; ні на хмарах, ні на дні…
Я жила не раз. Кожна сновида – нова книга з чистими листками, і…я писала її. Час був відсутній. Ніч – життя. Я народжувалась і помирала, палко любила і люто ненавиділа. Вбивала і рятувала,…часто це було водночас.
Як жила, чим жила і, взагалі, чи жила, я не знаю. Усе настільки переплелось, сплуталось, розлетілось, що точно визначити, де сон, а де – реальність, не беруся. Отак і живу на межі, без визначености. Кожна мить – ризик, а коли й ні, то втрачена, пуста і нікчемна, але мить. Ми всі хворі однією хворобою – ілюзією, від залежности до якої ми стаємо наркоманами і помираємо від душевного сніду. Один поштовх, єдиний сумнів, і світ паралельної реальности вітає тебе. Тільки не маршем та квітами, а межею, яку ніколи не подолаєш. Тебе не буде ні тут ні там…
…сни…
…кольорові…
…чуттєві…
…солоні…
Наталя ЛИННИК
ВГОРУ
Я_ЛИШЕ_Я
і тиша – це лише тиша, а не відсутність слів;
і самотність – це лише самотність,
а не відсторонення від світу;
і дві правди – це лише дві правди, а не одна істина;
і дві неправди – це лише дві неправди, а не одна брехня;
і кінець – це лише кінець, а не початок нового;
і життя – це лише життя, а не ще одна можливість;
і смерть – це лише смерть, а не втрата плоті;
і я – це лише я, а не твоє відображення.
ЗОВСІМ НЕ ПРО ЛІТО
Навіть якщо літо виявиться зовсім
не літом
а всього лише підлою калькою
з якоїсь там (мови)
навіть якщо шкіряний плащ
буде шкіряним лише коли прилягатиме
до шкіри
(лише через це)
навіть якщо черешня
котра цвіте першою
раптом зацвітає не тоді
коли (тобі) б цього хотілося
навіть в таких випадках
не берися до пляшки
не берись до цигарки
не берись до наркотиків
які так манитимуть
своїми маршами свободи пристрастей
ТАЄМНИЦЯ
Через
малесенький
отвір
спливає думка
що
пташкою
зеленодзьобою
пурхає
з кінчика
ручки-пера
в мандаринове
небо
розміром А4
Олеся РЕБРИК
ВГОРУ
НАЙВИЩА СУТНІСТЬ
Бентежна душе, дякую за день,
За сутність слів й безмежно-тепле небо,
За все, що було і за те, що є
Дароване мені в житті від тебе.
За смуток чи печаль твоїх щедрот,
За промінь радости, що взяла я для себе,
Спасибі за достиглий вже ренклод
Дарований мені в житті від тебе.
Ще стільки „дякую” я можу проказати,
Але слова течуть і зорі гаснуть,
Для тебе буду ділом догоджать,
Бо сказане так кволо є нещасним.
Для всіх слова рясніють, наче ріки,
А діло стукає тихенько у відсутність,
пасибі, ти даєш найкращі ліки,
І ми взаємно, – це найвища сутність.
Уляна ФІЛЬ
ВГОРУ
***
Я не буду дарувати тобі золота,
Бо ти сам – золото.
Я не буду дарувати тобі діямантів,
Бо твоя душа – це найдорожчий діямант.
Я не буду дарувати тобі перлин,
Бо блиск твоїх очей засліпить їх.
Я не співатиму тобі пісень,
Бо вони не здатні зворушити твоє велике серце.
Я подарую тобі вічність,
Бо там ти знайдеш всі мої подарунки.
Я подарую тобі сонце,
І воно буде тільки твоїм світилом.
Я подарую тобі місяць,
Бо він буде охороняти твій сон.
Я подарую тобі зорі,
Бо вони будуть з тобою, коли мене поруч не буде.
Я подарую тобі свою любов, якщо вона не обтяжить тебе...
* * *
Прокинься,
І я заспіваю тобі.
Прокинься,
І ти покинеш світ темряви.
Прокинься,
І я подам тобі своє крило.
Прокинься,
І ми полетимо із ключем журавлів.
Прокинься,
І ти побачиш діяпазон наших мрій
Прокинься,
І я намалюю сонце на твоєму чолі.
Прокинься,
І я віддам тобі своє тіло.
Прокинься,
І ми потанцюємо над горизонтом фіялкових
зітхань.
Прокинься,
І нас забере світанковий вогонь.
Прокинься,
І ми зануримося в тютюновий туман бажань.
Прокинься,
І ми полинемо у світ Пегасів.
Прокинься,
І ми закриємо двері, щоб нас не турбували
атоми чужих злободенних помислів...
Чому ти не прокидаєшся???
Анна ГАВРИЛЕНКО
ВГОРУ
© 2007 Розробка та підтримка сайту ГУЛЬОВАТА Юлія 