ДОСЛІДЖЕННЯ БІОХІМІЧНИХ І МОРФОЛОГІЧНИХ РЕАКЦІЙ ОРГАНІЗМУ В ПРОЦЕСІ ЛІКУВАННЯ ПОЛІРЕЗИСТЕНТНОГО ТУБЕРКУЛЬОЗУ
К. Мажак**, Д. Санагурський *, І. Олійник**
*Лвiвський нацiональний унiверситет iмені Івана Франка
вул. Грушевського, 4, 79005 Львів, Україна
**Відділ туберкульозу та НЗЛ Лвівського НДІ епідеміології і гігієни
вул. Зелена, 12, 79005 Львів, Україна
Протягом останніх років в Україні невпинно погіршується епідеміологічна ситуація з туберкульозу. Зокрема, за минулі десятиріччя інцидентність (захворюваність) на туберкульоз збільшилась на 73%, а смертність від цієї недуги зросла на 94%. Невпинне поширення туберкульозу в Україні, який набув з 1995 року масштабів епідемії, в половині випадків супроводжується медикаментозною стійкістю до протитуберкульозних препаратів [1,11]. Як зауважують Фещенко Ю.І., Мельник В.М., у структурі загальної епідемії туберкульозу необхідно вирізнити епідемію хіміорезистентного туберкульозу [11]. Наявність резистентності до препаратів значно знижує ефективність лікування, продовжує його терміни, збільшує економічні затрати [2, 15 ].
За даними Lee W. Riley, більш ніж 40% хворих з полірезистентними формами туберкульозу без імунодефіцитних станів і 100% у разі наявності ВІЛ-інфекції помирають протягом перших трьох років від початку захворювання [16]. Феномен медикаментозної резистентності у 56% випадків супроводжується зростанням інтенсивності росту і масивності бактеріовиділення [8].
Сьогодні лікування пацієнтів з полірезистентним туберкульозом пов’язане зі значними труднощами, зумовленими обмеженим арсеналом протитуберкульозних ліків, який складається з п’яти препаратів першого ряду (ізоніазид, рифампіцин, стрептоміцин, піразинамід, етамбутол) і п’яти препаратів другого ряду (канаміцин, етіонамід, ПАСК, офлоксацин, циклосерин) [18].
У хворих з медикаментозною резистентністю до трьох-семи препаратів хіміотерапевтичні можливості лікування значно обмежені або майже вичерпані. Це викликає значне занепокоєння фахівців багатьох країн світу і спонукає інтенсифікувати дослідження в напрямку пошуків нових протитуберкульозних препаратів, здатних впливати на хіміорезистентні мікобактерії.
Останніми роками для лікування хворих з полірезистентним туберкульозом рекомендують застосовувати рифабутин – спіро-піпередил дериват рифампіцину S [17], який синтезований компанією “Фармація і Апджон” США і з грудня 1998 року під торговою маркою МИКОБУТИН зареєстрований в Україні. Його низька природна і повільно виникаюча резистентність у процесі лікування, а також висока ефективність відносно рифампіцинрезистентних мікобактерій туберкульозу (МБТ) є передумовою для його широкого застосування з метою лікування хворих з хронічним полірезистентним туберкульозом.
Зростання в структурі захворюваності на туберкульоз питомої ваги хворих з ізоніазидстійкими формами збудника з проявами на токсичні властивості препаратів було передумовою розробки і пошуку нових високоефективних протитуберкульоз-них препаратів.
Наприкінці 80-х років у Львівському ордена Дружби народів державному медичному інституті доктором фармацевтичних наук Л.І.Масловою синтезовано ряд нових речовин – похідних флуорену [7]. Одну з них, що належить до похідних ароматично-гетероциклічного ряду і являє собою N-(9-флуореніліден)-N-ізонікотингідразид, назвали флуренізидом. Препарат бактеріостатично активний щодо типових та видозмінених форм МБТ [6,10]. Механізм його дії пов’язаний з пригніченням білків мікобактеріальної клітини на стадії синтезу ДНК. Також препарат бактеріостатично активний щодо різних штамів мікроорганізмів, як грампозитивних, так і грамнегативних [12], його досить ефективно застосовують в клініці бронхо-легеневих захворювань [3,5,9,14].
Але досі не вивчено його ефективність у поєднанні з іншими протитуберкульозними засобами, зокрема з рифабутином.
При туберкульозі внаслідок виробленої в ході еволюції органо- й органелотропності збудника пошкоджуються певні органи і системи. Це призводить до зміни в біосубстратах активності ферментів, специфічних для цих органів та органел і неспецифічних, які відображають загальну реакцію організму. Особливе місце серед цих сполук посідають множинні молекулярні форми ферментів – ізоферменти. На підставі виконаних досліджень [4] виявили, що при туберкульозі порушується на всіх фізіологічних рівнях збалансована в нормі організація перебігу біохімічних реакцій метаболічних процесів, і що оцінка стану ізоферментного складу НАД-залежних дегідрогеназ у різних органах і клітинних структурах, даючи об’єктивну інформацію про їхню дезінтеграцію, може бути чутливим медіатором характеру перебігу туберкульозного процесу й інтенсивності впливу зовнішніх чинників. Їх динамічне дослідження в крові дає об’єктивну інформацію про порушення балансу в середині інтимних механізмів регуляції фізіологічних систем. Певні лікарські форми метаболічної дії здатні розривати стан патологічного кола і відновлювати систему зворотних зв’язків у системі фізіологічної адаптації у разі певних патологічних ситуацій. До таких засобів належить метаболіт циклу трикарбонових кислот – сукцинат натрію, здатний в умовах цитотоксичної або гіпоксичної гіпоксії прискорювати перебіг окиснювальних процесів, надаючи їм завершеності і цим сприяючи нормалізації всіх інших функцій організму.
Ставлячи перед собою завдання удосконалити методи етіопатогенетичної терапії полірезистентного туберкульозу шляхом застосування нових ефективних засобів і корекції порушень метаболічних процесів досліджували особливості змін активності лактатдегідрогенази, малатдегідрогенази та їхніх ізоформ у різноспеціалізованих органах-мішенях при експериментальному туберкульозі.
Виконували дослідження на 120 морських свинках масою 300-500 г, яких утримували в умовах віварію на певному харчовому режимі. З метою визначення нормальних параметрів досліджуваних тестів застосовували 20 інтактних морських свинок, які в різних експериментах склали контрольні групи від п'яти до семи тварин.
У процесі моделювання спонтанноперебігаючого генералізованого туберкульозу тваринам підшкірно вводили у пахвову ділянку вірулентну інкубовану протягом трьох тижнів суспензію стійких до головних протитуберкульозних препаратів МБТ штаму H37Rv дозою 0,01 мг/кг маси тварин.
Модель фіброзно-кавернозного туберкульозу у 15 тварин створювали за методикою В.І. Голишевської: тварин вакцинували шляхом підшкірного введення 0,1 мг культури БЦЖ, а через півтора місяця після виконаних туберкулінових реакцій у нижню частку правої легені вводили 1 мг тритижневої культури МБТ.
Всім експериментальним тваринам виконували реакцію Манту з альттуберкуліном Коха в розведенні 1:10 шляхом внутрішньошкірного введення 0,2 мл розчину з наступною оцінкою величини папули в місці введення через 48 і 72 год. Періодично визначали масу тіла, реєстрували частоту дихання, вели спостереження за поведінкою і загальним станом тварин.
Відповідно до завдань дослідження тварин поділили на кілька груп по п'ять-десять морських свинок у кожній: досліджували тварин зі спонтанним перебігом туберкульозної інфекції ( 40 морських свинок); 30 тварин через два тижні після зараження (при фіброзно-кавернозному туберкульозі – через 1 місяць) протягом трьох місяців лікували комбінацією препаратів рифабутин + флуренізид дозами для обох ліків 10 мг/кг маси тіла. Препарати вводили щоденно, per os. Враховуючи токсичний вплив туберкулотоксину, групі тварин (30 морських свинок) ізольовано (15 морських свинок), а також поряд з комбінацією рифабутину і флуренізиду давали сукцинат натрію дозою 200 мг/кг маси тварини per os сім разів на тиждень до завершення експерименту.
Всі експериментальні дослідження виконували відповідно до етичного кодексу Ради міжнародних медичних організацій “ Міжнародні рекомендації по проведенню медикобіологічних досліджень з використанням тварин ”.
Евтаназію тварин виконували під гексеналовим наркозом. Гексенал вводили внутрішньочеревно в розрахунку 150 мг/кг маси тварини. Забір матеріалу визначався завданнями досліду.
Для виконання біохімічних досліджень у тварин швидко розтинали черевно-грудну порожнину, in situ, під наркозом на відкритій грудній клітці проводили перфузію легені підігрітим до 370С фізіологічним розчином, який після перерізування черевної аорти вводили під тиском у правий шлуночок серця. По закінченні перфузії частину легені відділяли і після промокання заморожували в рідкому азоті. Крім цього, відбирали частину печінки, яку також заморожували. Потім наважку органів гомогенізували (на холоді) і піддавали обробці залежно від методики визначення досліджуваних сполук.
Дослідження загальної активності НАД-залежних дегідрогеназ і їхніх ізоформ виконували як в ізольованих мітохондріях, виділених з органів шляхом диференційо-ваного центрифугування при 12000-15000 g у градієнті щільності сахарози (0,25 М розчин), так і в постмітохондріальній фракції, отриманій після відбору мітохондрій. Періодично чистоту фракцій контролювали на електронному мікроскопі.
Загальну активність лактатдегідрогенази (ЛДГ) і малатдегідрогенази (МДГ) визначали спектрофотометрично за допомогою оптичного тесту Варбурга (при pH-7,5) за швидкістю окиснення НАД-Н при наявності пірувату натрію (для ЛДГ) і щавлевооцтової кислоти (для МДГ).
Ізоферментні спектри ЛДГ і МДГ визначали методом ензимелектрофорезу з наступним виявленням феназинтетразолієвим реактивом за Ю.А. Юрковим і В.В. Алатирцевим. Активність окремих фракцій розраховували шляхом їх елюції у фосфатному буфері (pH-7,5) з наступною колориметрією при довжині хвилі 510 нм. Результати виражали в моль/кг маси сирої тканини.
Для бактеріологічного дослідження in vivo в стерильних умовах шматочки органів (легені, печінка, селезінка, лімфовузли) забитих тварин об’ємом близько 125 мм3 розтирали в ступці, суспензували у фізрозчині, центрифугували, надосадову фракцію зливали, а осад обробляли 4% сірчаною кислотою протягом 20 хв. Кислоту тричі відмивали фізрозчином по 15 хв з наступним центрифугуванням. Осад засівали на щільні поживні середовища Левенштейна-Ієнсена в розрахунку 0,2 мл на пробірку. Облік росту колоній вели щотижнево. Негативним результатом вважали відсутність росту через три місяці після посіву.
Органи, взяті для гістологічного дослідження, фіксували в 10% розчині формаліну і заливали в целуїдин. Зрізи, товщиною у вісім мікрон, забарвлювали гематоксиліном та еозином і вивчали за допомогою світлового мікроскопа. У випадку необхідності гістологічне дослідження доповнювали забарвленням за Ван-Гізон з еластикою.
Оцінюючи ефективність різних режимів хіміотерапії, враховували головно такі показники: макроскопічні зміни внутрішніх органів, індекс ураження [13], селезінковий індекс (співвідношення маси здорового й ураженого органу), висівання МБТ, результати біохімічних і гістологічних досліджень.
Весь цифровий матеріал обробляли методами варіаційної статистики з розрахунком середнього арифметичного (М) і середньої похибки (m). Достовірність різниць між групами порівняння оцінювали за таблицею Стьюдента із застосуванням t і p-критеріїв. Достовірними вважали зміни, починаючи із значення p<0,05, тобто відмінності стосувались не менше 95% випадків.
Результати комплексних досліджень виявили, що розвиток туберкульозної інфекції в експериментальних тварин супроводжується не тільки вираженою інтоксикацією і прогресивно наростаючими специфічними ураженнями в легенях та інших органах, але і значними змінами з боку метаболічних процесів організму.
Через два тижні після інфікування в легенях, селезінці і печінці простежували явища проліферації лімфоїдних і макрофагальних елементів, інфільтрації міжальвео-лярних перетинок, по ходу лімфатичних судин з’являлась велика кількість лімфонодулів, утворювались невеликі гістоцитарні скупчення. У деяких тварин виникали дрібні продуктивні горбики, які складались з трьох-п'яти епітеліоідно-макрофагальних клітин. У печінці простежували значну проліферацію ендотеліоцитів. У перипортальних трактах – лімфоїдну інфільтрацію. У деяких тварин по периферії часток з'являлись перші дрібні епітеліоїдно-макрофагальні горбки. У селезінці простежувались явища проліферації Т- і В-лімфоцитів і клітин макрофагального ряду. Лімфоїдні фолікули стали великими з широкими центрами розмноження.
В інфікованих туберкульозом (нелікованих) тварин через один-півтора місяця на місці введення культури виявляли виразку, гіперплазію (діаметром до 15-20 мм) і казеоз регіонарних лімфовузлів, туберкульозне ураження легень – від окремих точкових до зливних вогнищ. Печінка, в більшості випадків, була збільшена, хрумка під час розрізання з розсіяними по всій поверхні специфічними ураженнями. Простежували значне збільшення (у три-чотири рази) селезінки і наявність на її поверхні численних туберкульозних змін. Середній індекс ураження у групі дорівнював 83,3±2,9; селезінковий індекс (СІ) - 5,4±1,2. Виявлені макроскопічні зміни були підтверджені і деталізовані у процесі гістологічного дослідження.
Ріст вихідної культури був отриманий із всіх органів у вигляді зливних чи окремих множинних колоній, які не піддавалися підрахунку. Крім цього, виявили, що зміни ферментативних реакцій організму відбуваються у ранні строки після зараження і мають неоднорідний хвилеподібний характер.
Зокрема, вже через два тижні після інфікування в мітохондріях легень і печінки змінювалось співвідношення між активністю НАД-залежних дегідрогеназ до зниження активності МДГ і підвищення ЛДГ, у результаті чого різко зменшувався коефіцієнт МДГ/ЛДГ.
В ізоферментному спектрі ЛДГ простежували збільшення нехарактерних для цієї тканини ізомерів: у легенях закономірно зменшувався вміст анодних фракцій – ЛДГ1,2 і збільшувався процентний вміст катодних – ЛДГ3,4,5, а в печінці, навпаки, через один місяць після зараження на фоні помірного підвищення ЛДГ простежували значне зростання активності МДГ. І якщо в мітохондріях легень до того часу лактатдегідрогеназна і малатдегідрогеназна активність були приблизно однакові, то в печінці активність МДГ ставала значно вищою від ЛДГ.
У подальшому у разі прогресування туберкульозної інфекції (через два-три місяці після інфікування), зміни з боку ЛДГ в обох органах мали однонаправлений характер і полягали в значному зростанні сумарної активності ЛДГ, переважно завдяки “анаеробним” фракціям – ЛДГ4,5. Активність МДГ при цьому (особливо в печінці) різко знижувалась, головно, завдяки МДГ2,3 ізомерів.
У випадку експериментально викликаного кавернозного туберкульозного процесу вищеописані порушення виникали вже через один-півтора місяця від початку зараження і були ще більше вираженими.
Отже, виконані дослідження виявили, що на всіх етапах розвитку туберкульозної інфекції система енергозабезпечення клітин функціонує у “зсунутому” режимі.
Специфічна хіміотерапія експериментального туберкульозу (рифабутин + флуренізид) сприяла зворотному розвитку туберкульозного процесу. Зокрема, вже через місяць від початку лікування зменшилась масивність уражень у легенях і печінці, а до кінця досліду (два з половиною-три місяці) у чотирьох із десяти тварин специфічних уражень в органах не було, у п’яти тварин були запальні зміни без ознак специфічності; лише в селезінці простежувались поодинокі туберкульозні горбики. Індекс ураження органів дорівнював 30,1±2,3 проти 83,3±2,9 в інфікованих туберкульозом (нелікованих) тварин. Селезінковий індекс (СІ) також значно знизився (1,3±0,4 проти 5,4±1,2). Ріст МБТ був отриманий, головно, із селезінки п’яти тварин і в одному випадку – із легеневої тканини.
За результатами гістологічних досліджень виявили, що етіотропна тера-пія протягом двох місяців сприяла значному розсмоктуванню специфічних змін. У стромі зберігався помірний набряк і виражена лімфоїдно-макрофагальна інфільтрація, а у просвітах альвеол – велика кількість альвеолярних макрофагів. У печінці простежувалась зерниста дистрофія гепатоцитів; помірна гіперплазія і проліферація зірчастих ретикулоендотеліоцитів. У селезінці - гіперплазія фолікул і розширення реактивних центрів. Специфічні зміни не виявлялись.
Отже, в результаті специфічної хіміотерапії в органах тварин переважали параспецифічні тканинні реакції, що були проявом клітинно-опосередкованого імунітету з гіперплазією мононуклеарних фагоцитів і лімфоїдною інфільтрацією.
На підставі дослідження НАД-залежних дегідрогеназ та їхніх молекулярних різновидів, виявили, що після місячної специфічної хіміотерапії (рифабутин + флуренізид) сумарні активності МДГ і ЛДГ у мітохондріях легень були приблизно однакові і в середньому становили 1,02±0,07 і 0,89±0,156 моль/кг тканини відповідно /коефіцієнт співвідношень МДГ/ЛДГ=1,1/. У мітохондріях печінки МДГ і ЛДГ-активності в середньому дорівнювали 1,49±0,26 і 0,85±0,197 моль/кг тканини відповідно (коефіцієнт МДГ/ЛДГ=1,7).
У постмітохондріальній фракції печінки, як і в мітохондріях, активність МДГ переважала над активністю ЛДГ (31,40±1,43 і 20,0±1,44 моль/кг тканини відповідно). Що стосується дослідження постмітохондріальної фракції, отриманої із легень, то в ній, навпаки, загальна активність МДГ виявилась нижчою, ніж ЛДГ (7,95±0,56 і 17,8±1,85 моль/кг тканини відповідно).
Більш тривала хіміотерапія (два місяці і більше) пригнічувала загальну активність МДГ у мітохондріях легень, а активність ЛДГ не зазнавала суттєвих змін, у результаті чого коефіцієнт співвідношень МДГ/ЛДГ зменшився і дорівнював 0,7, тобто був меншим від 1. Характерно, що зниження загальної активності МДГ відбулося, головно, внаслідок зниження активності ізомерів МДГ3,4, хоч порівняно з нелікованими тваринами їхня активність була вищою.
У мітохондріях печінки виявили виражене підвищення як МДГ, так і ЛДГ, порівняно із попереднім строком, у результаті чого їхнє співвідношення не змінилось [1,7].
У постмітохондріальній рідині печінки і легень лактат- і малатдегідрогеназна активність були приблизно однаковими і становили 24,40±2,3 і 25,9±2,8 моль/кг тканини (для печінки), 14,60±1,44 і 13,83 моль/кг тканини (для легень).
Через три місяці від початку хіміотерапії відхилення загальної активності обох дегідрогеназ у мітохондріях легень щодо норми виявились статистично недостовірними. Зважаючи на досить низьку загальну активність ЛДГ, окремі ізоферменти ЛДГ у більшості тварин визначити не вдалося. Що ж стосується розподілу окремих ізоензимів МДГ, то, незважаючи на те, що частка МДГ3 і МДГ4 у загальній активності ферменту становила більше, ніж половину, їхні значення, порівняно з інтактними тваринами, зменшились (0,19±0,001 і 0,15±0,007 моль/кг тканини проти 0,26±0,001 і 0,23±0,03 моль/кг тканини відповідно, p<0,005).
У мітохондріях печінки загальна малатдегідрогеназна активність і її окремі ізомери виявляли тенденцію до нормалізації; тоді як активність ЛДГ була в 2,5 раза вищою, ніж в інтактних тварин.
У постмітохондріальній фракції легень через три місяці від початку хіміотерапії сумарні активності МДГ і ЛДГ були значно вищими і мало відрізнялись один від одного (11,20±1,2 і 11,30±1,23 моль/кг тканини), а коефіцієнт МДГ/ЛДГ наближався до 1. До цього строку підвищену загальну активність ЛДГ підтримували, головно, завдяки “анодним” фракціям, а МДГ – третьому ізомеру /МДГ3/, що дорівнював більше ніж 50% загальної активності.
Зауважимо, що загальна малатдегідрогеназна активність і її ізоферменти в постмітохондріальній фракції, виділеній із печінки, мало відрізнялись від контрольних цифр, а активність ЛДГ виявилась навіть дещо зниженою внаслідок зменшення величини катодних фракцій – ЛДГ3,4,5.
Узагальнюючи отримані результати, виявили, що під впливом хіміотерапії (рифабутин+флуренізид) відбувається деяке вирівнювання різко порушених у процесі спонтанного розвитку туберкульозу досліджуваних показників, які характеризують стан деяких метаболічних систем організму. Зі зменшенням інтоксикації й усуненням специфічних і параспецифічних змін поліпшувались показники біоенергетичних процесів. Однак повного їх відновлення, виходячи з досліджуваних критеріїв, в процесі лікування одними туберкулостатиками не відбувалося. Це свідчить про необхідність приєднання до етіотропної терапії засобів патогенетичного впливу.
У процесі застосування ізольовано і в комбінації з туберкулостатиками сукцинату натрію (метаболіту трикарбованого циклу) як неспецифічного засобу корекції порушень виявили його різний вплив як на досліджувані реакції, так і на результати ефективності хіміотерапії експериментального туберкульозу. Зокрема, дослідили, що сукцинат натрію, застосований ізольовано, не виявляв помітного впливу на перебіг експериментального туберкульозу, хоч і сприяв меншій вираженості тканинних реакцій. Загальний середній і селезінковий індекси ураження у лікованих і заражених (нелікованих) тварин дещо відрізнялись (таблиця).
У всіх органах (легенях, печінці, селезінці) простежували значні специфічні зміни. Крім цього, туберкульоз у тварин, які отримували протягом 90 днів сукцинат натрію, виражався імунними клітинними реакціями у вигляді обширних периваскулярних і перибронхіальних інфільтратів, інфільтрації лімфоцитами міжальвеолярних перетинок, широкого віночка лімфоцитів по периферії горбиків. Простежували гіперплазію і проліферацію клітин ретикуло-ендотеліальної системи. В печінці простежували проліферацію зірчастих ендотеліоцитів, особливо навколо тріад, що зважаючи на їхню макрофагальну функцію, свідчило про створення своєрідного біологічного бар’єра, який перешкоджав поширенню мікобактерій на тканину печінки. Сукцинат натрію також “пом’якшував” метаболічні порушення в органах, головно в печінці, спричинені розвитком туберкульозного процесу. Але сприятливий вплив сукцинату натрію особливо чітко виявлявся в дослідах, де його застосовували сумісно із туберкулостатичними препаратами. Після 2,5-3-місячного курсу хіміотерапії із сукцинатом натрію макроскопічно в органах тварин були відсутні специфічних вогнищ ураження не було; у деяких тварин була незначна гіперплазія регіонарних лімфовузлів з частковим казеозом.
Індекси ураження у різних груп морських свинок
у процесі хіміотерапії експериментального туберкульозу
Схеми лікування | Кількість Тварин | Середній індекс ураження | Селезінковий індекс |
Здорові | 10 | - | 0,8±0,3 |
Заражені /неліковані/ | 10 | 83,3±2,9 | 5,4±1,2 |
Ліковані лише сукцинатом натрію | 10 | 71,2±5,4 | 3,4±1,0 |
Ліковані рифабутином+ флуренізидом /ХТ/ | 10 | 30,1±2,3* | 1,3±0,4 |
Хіміотерапія+сукцинат натрію | 10 | 6,6±2,7** | 0,8±0,02* |
* - Достовірні зміни відносно заражених (нелікованих) тварин;
** - Достовірні зміни відносно однієї хіміотерапії
Як видно із таблиці, міра ураження туберкульозом внутрішніх органів морських свинок, яких лікували туберкулостатичними препаратами в поєднанні з сукцинатом натрію, була значно нижчою не лише порівняно з нелікованими, але і з тваринами, які отримували лише специфічну хіміотерапію. Зокрема, загальний індекс ураження (ІУ) і селезінковий індекс (СІ) у групах порівняння становили в середньому 6,6±2,7 проти 30,1±2,3; і 0,8±0,02 проти 1,3±0,4 відповідно (р<0,05).
Унаслідок посіву суспензії органів на поживні середовища у процесі хіміотерапії з сукцинатом натрію мікобактерії не росли. Високу ефективність цього режиму підтвердили гістологічні дослідження. У тварин цієї серії дослідів у результаті проведеного лікування ознак активного туберкульозу не виявили. Переважали параспецифічні реакції, виражені лімфогістіоцитарні інфільтрати в легенях, печінці, макрофагальна реакція сполучної тканини.
Позитивна дія сукцинату натрію на процеси біоенергетики в наших досліджен-нях виявилась в його здатності активізувати реакції, які каталізуються НАД-залежною малатдегідрогеназою, і тим самим підсилювати окиснювальні процеси в організмі. Ця властивість сукцинату натрію ще чіткіше виявилась у дослідах, де його застосовували разом з антибактеріальними препаратами. Заслуговує уваги той факт, що застосування сукцинату натрію в комплексі з хіміопрепаратами виявляє нормалізуючий вплив на малат- і лактатдегідрогеназну активність мітохондрій легень і печінки. Це особливо важливо тому, що тривала хіміотерапія підсилює активність ЛДГ і пригнічує активність МДГ у мітохондріях, в результаті чого пригнічуються процеси окисного фосфорилування і знижується продукція енергії. У випадку одночасного застосування рифабутину, флуренізиду і сукцинату натрію активність МДГ у мітохондріях значно перевищувала ЛДГ: для легень 0,82±0,04 і 0,36±0,03 моль/кг тканини відповідно, а для печінки 3,02±0,44 і 1,71±0,13 моль/кг тканини відповідно/. При цьому режимі, порівняно з однією хіміотерапією, були зафіксовані високі коефіцієнти МДГ/ЛДГ.
Резюмуючи результати дослідження цієї серії дослідів, можна зробити висновок, що лікування інфікованих туберкульозом тварин комбінацією антибактеріальних препаратів /рифабутин + флуренізид/ у поєднанні з сукцинатом натрію має значні переваги перед однією хіміотерапією, що створює теоретичні передумови для обгрунтованого застосування сукцинату натрію в комплексному лікуванні хворих на туберкульоз.
___________________
1. Гупченко О.М., Кожак Н.Є., Захарцев О.Ю. та ін. Туберкульоз органів дихання та ВІЛ/СНІД у місцях позбавлення волі України: можливі наслідки погіршення епідемічної ситуації та шляхи їх усунення. В кн.: 2-й з’їзд фтизіатрів та пульмонологів України. Тез. доп. К., 1998. С.30.
2. Гуревич Г.Л., Залуцкая О.М., Окулевская С.С. и др. Особенности клинического течения туберкулëза лëгких в современных условиях. В кн.: 6-й съезд фтизиатров Беларуси. Тез. докл. Минск, 1998. С. 124-128.
3. Костик О.П., Борис В.М., Петрух Л.І.. та ін. Спосіб профілактики туберкульозу у дітей “Патент № 17115 А”, Україна. Бюл. № 5. 31.10.97.
4. Мажак К.Д. Изучение активности лактат- и малатдегидрогеназ и их изоформ в норме и при экспериментальном туберкуëзе. Автореф. дисс. … канд биол. наук. Львів, 1987.
5. Мажак К.Д., Костик О.П., Борис В.М., Мастєров Г.Д. Особливості імунологічної реактивності і перебігу метаболічних процесів під час проведення хіміопрофілактики туберкульозу флуренізидом у дітей // Одеський мед. журн. 1999. №2 (99). С.31-33.
6. Мажак К.Д., Платонова І.Л., Ткач О.А. и др. Биохимические аспекты использования флуоренилиденов в химиотерапии экспериментального туберкулëза и микобактериозов. Тез. докл. 4 (14) съезда научно-медицинской ассоциации фтизиатров. Москва; Йошкар-Ола, 1999. С.230-231.
7. Маслова Л.І. Синтез и превращения производных флуорена, обладающих биологической активностью. Автореф. дисс. … д-ра фарм.наук. Львів, 1990.
8. Окуловська С.С. Особенности микробной популяции лекарственноустойчи-вых микобактерий у больных с распространëнными формами туберкулëза. 6-й съезд фтизиатров Беларуси. Тез. докл. Минск, 1998. С. 182-184.
9. Олійник І.П., Мажак К.Д., Ткач О.А. Вплив флуренізиду на активність транспортних АТФ-аз еритроцитарних мембран. Тез. доп. 3-го Міжнар. мед. конгресу студентів і молодих вчених. Тернопіль, 1999. С. 321.
10. Сибірна Р.І. Бактеріостатична активність флуренізиду щодо атипових мікобактерій // Мікробіол. журн. 1994. Т.56. №1. С. 98-99.
11. Фещенко Ю.І., Мельник В.М. Медико-соціальні та організаційні аспекти фтизіопульмонології. В кн.: 2-й з’їзд фтизіатрів і пульмонологів України. Тез. доп. К., 1998. С. 19-22.
12. Хоменко А.Г., Голышевская В.И., Маслова Л.И. Химиотерапевтическая эффективность нового противотуберкулезного фармакологического средства флуренизида в эксперименте // Пробл. туберкулёза. 1990. №6. С.3-7.
13. Чернушенко Е.Ф., Чумак А.А., Гинзбург Т.С. Макроскопическая оценка поражения внутренних органов морских свинок, зараженных туберкулёзом // Пробл. туберкулеза.1984.№5.С.53-55.
14. Чура Г.Є., Мажак К.Д., Кутернога Л.Я., Ткач О.А. Дія флуренізиду на реактанти “гострої фази” у хворих на туберкульоз легень. // Тез. доп. 2-го Міжнар. мед. конгресу студентів і молодих вчених. Тернопіль, 1998. С.220-221.
15. Alastair J.J., Wood M.D. Treatment of multidrugresistant tuberkulosis // New. England J.of med.1995.329(11).P.784-791.
16. Riley Lee W. Drug resistant tuberkulosis // Clin. Infekt. Diseases. 1993. 17(2).P.442-446.
17. Pretet S., Lebeant A., Parrot R. et al. Combined chemoterapy including rifabutin for rifampicin and isoniazid resistant pulmonary tuberculosis // Europ. respir.J.5.P.680-684.
18. World Health Organization. Treatment of tuberculosis: guidelines for national programmes. Genewa: WHO, Publikation WHO/TB/220.