ЗМІНИ ГНІЗДОВОГО АРЕАЛУ ЧАЙКИ Vanellus vanellus L. УПРОДОВЖ ХХ СТОРІЧЧЯ
І. Шидловський
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Грушевського, 4, м. Львів 79005, Україна,
е-mail: zoomus@franko.lviv.ua
Сучасний ареал виду. Чайка поширена тільки у Палеарктичнiй пiдобластi Голарктичної областi. В північно-західній Європі, цей вид відмічений на гніздуванні в Ісландії, Фарерських островах, Великобританії, Франції, Іспанії, Бельгії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та Ліхтенштейні [20]. У Євразiї – вiд Атлантичного узбережжя на схiд до Верхоянського хребта i узбережжя Японського моря. На пiвнiч в Скандинавiї – до 68-ї паралелi, та Фiнляндiї – до 65-ї і в Карелiї до 67-ї паралелi, до пiвнiчної частини Кольського пiвострова, середньої частини острова Канiн, в басейнi рiчки Об до 66-ї паралелi, в басейнi Єнiсею до 58-ї паралелi, в долинах рiчок Лєни та Алдану до 64-ї паралелi, до гирла Горину в нижнiй течiї рiки Амур. На пiвдень – до узбережжя Середземного моря, пiвнiчної Iталiї, Малої Азiї, пiвденного Закавказзя, в Iранi – до Загроса, Лурестана i Хорасана. Схiднiше пiвденна межа ареалу пiднiмається на пiвнiч i проходить в областi пiвнiчного узбережжя Каспiйського моря, долини рiчки Емби, пiвнiчного берега Аральського моря, долини Сирдар’ї, Фергани, Iсик-Куля, захiдної частини Синьцзяну, Джунгарiї, захiдної частини Ганьсу, озера Кукунор, провiнцiї Хейлунцзян. Гнiздується також у Марокко, на Фарерських та Британських островах. Нерегулярне гнiздування особин цього виду зареєстроване в долинi рiчки Амудар’ї бiля Чарджоу, в долинi Мургабу бiля Тахта-Базара i мiсцями поблизу пiвнiчного пiднiжжя Копетдагу [19].
Аналіз змін ареалу. Під час аналізу змін ареалу чайки впродовж останнього сторіччя варто відмітити поступовий процес розселення її на північ та південь у західній частині ареалу й на північ, північний-схід – у східній (рис. 1). Г.П. Дєментьєв, Н.А. Гладов та Е.П. Спангенберг [4] описують її ареал так: широко поширений у Європі та Азії вид. Гніздується на Фарерських островах (але рідкісний), в Англії, в Скандіавії до 70° північної широти (на території Швеції на Верхньому Муоніо), у більшій частині Фінляндії, двічі була здобута на Варангерфьорд (заліт). В Європейській частині колишнього СРСР північна межа ареалу проходить приблизно по 62° північної широти, охолює верхню Вичегду, оминає Печору та опускається на Уралі на південь приблизно до Тагіла. Східніше Уралу область поширення чайки включає на півночі Наринський край (але там дуже рідкісна) і на Єнісеї підходить до 58° північної широти (хоча можливо чайки бувають і північніше – під 64° (с. Верещагіно). Далі цей птах відмічений як рідкісний у верхній частині Нижної Тунгуски і рідкісний на Байкалі. Часто його можна зустріти на півдні Забайкалля, проте в середній течії р. Амур не зустрічається. Далі ареал цього птаха з’являється аж в Уссурійському краї, де він теж рідкісний. Зрідка чайки залітають і гніздуються на Курильських островах, о.Хоккайдо та о.Хондо.
На гніздуванні в Європі чайка поширена до південних меж материка, але на Балканському півострові лише до Македонії й Болгарії, а далі ареал тягнеться по північному узбережжю Чорного моря. Можливо цей вид проникає в Марокко, проте його немає в південній Італії й на Балканському півострові, відсутній він у Греції та островах Середземного моря. В межах колишнього Радянського Союзу чайка гніздувалися до берегів Чорного моря, в Криму і на Кавказі. В Закавказзі, Зарудний, 1896 [Цит. за 4] зазначає, що вона виявлена в Астрабаді, можливо спорадично гніздується в Туркменії. Але південна межа області поширення виду проходить набагато північніше, а саме, як вказує Зарудний, 1916 [Цит. за 4]: по південній частині долини Сирдар’ї, по східному узбережжю Аральського моря (близько від Аще-баса). Далі на схід південна межа поширення визначається відрогами Тянь-Шаню, де чайка вище 2000 м над рівнем моря не підіймається. Зайсанська котловина й північно-західна Монголія входять у межі ареалу, але на Алтаї трапляються лише поодинокі особини виду або зграйки птахів, що вивели пташенят, проте, які теж не підіймаються вище 1700 м. Біля Марка-Куля трапляється лише випадково. Отже, гніздовий ареал чайки обходить Алтай та Саяни з півночі і ймовірно, з півдня, бо далі вид гніздується в Мінусинських степах, у рівнинній Туві та Монголії. Гніздується чайка і в Маньчжурії, але напевно лише в північній її частині; в деяких місцях у Кореї.
1953 року А. Іванов із співавторами [8], описуючи її ареал у межах Радянського Союзу, вказують, що чайка поширена від західних кордонів України до Примор’я. В колишній Карело-Фінській республіці гніздується на північ до 62-ї паралелі, по Північній Двіні до м.Устюга, потім у верхів’ях р. Вичегди, по Камі – приблизно до Чердині, за Уралом до гирла Іртиша і районі Нарима. Далі на схід північна межа знижується до 58-ї паралелі в басейні Єнісея, а в Прибайкаллі проходить поблизу Баргузина. У Забайкаллі гніздовий ареал охоплює лише райони басейну Амура. В Примор’ї цей вид не виявлено північніше Уссурі, а південніше вказаної межі в придатних для цього виду стаціях – звичайний по всій території країни. За межами СРСР заселяє західну Європу на південь до країн Середземномор’я, північний Іран, Монгольську Народну Республіку, північно-західний та північно-східний Китай.
Трохи пізніше А.І. Іванов [7] у каталозі птахів СРСР більше деталізував північно-східну та східну межу ареалу чайки, де було помітно, що ареал виду дещо розширювався. У Східному Сибірі, на півночі, вид проник аж до Полярного кола. На схід птахи поширилися до району Колпашева на Обі й гирла Ангари. Потім межа їхнього ареалу опускається до водорозділу верхів’я Ангари і Лєни, дуже рідко птахи зустрічаються у верхів’ях Нижньої Тунгуски. Гніздування на Байкалі так і залишається все ще не доведеним, але далі на схід чайки оселяються у верхів’ях Вітіма, в районі озера Барун-Торей, на Амурі – в околицях Кумари, Благовєщенска, Хабаровска (оз.Петропавловське) і на озері Чукчагирському в басейні Амгуні (52° північної широти).
Експансія чайки. Розселення виду почалося ще наприкінці ХІХ-го сторіччя. Зокрема, у Фінляндії, було помічено експансію чайок у північному напрямку починаючи ще з 1880 року. У Норвегії 1890 року птахи зустрічалися вздовж всього південному узбережжя до 66° північної широти, а згодом і північніше. В Італії перші випадки гніздування чайок зустрічалися у північній частині ще наприкінці ХІХ-го і на початку ХХ-го сторіч, проте лише у другій половині ХХ-го сторіччя це явище стало регулярним [20].
На території ж Оловецької губернії, за Семеновим, 1900 [Цит. за 17], чайки до 1900 року зустрічалися майже всюди. Проте, далі на захід цей птах 1899 року, як відмічає Kalela, 1949 [Цит. за 17] був поширений лише на півдні Фінляндії та вздовж узбережжя Ботнічної затоки.
На початку ХХ сторіччя чайки лише зрідка відмічалися біля м. Архангель-ська, і найімовірніше, це були птахи, що залітали сюди з Карелії. У цих околицях птахи гніздувалися лише вздовж кордону з Карелією, на південному-заході області, в околицях озер Лача та Ксенозеро, і у верхній течії р. Онєги. В цих місцях чайка з’явилася упродовж 1900–1905 років. У 30-х роках ХХ сторіччя почалося розселення виду далі у північно-західному та північно-східному напрямках. На захід чайки проникли у Північну Шотландію 1930 року; у Норвегії до 70° північної широти вони проникли в 1940–1945 роках. За 20 років (починаючи з 1920-го) птахи захопили весь південь та центр країни. За даними Єрмана (Yearman, 1976) [Цит. за 20], 1936 року чайка була відмічена на гніздуванні на півдні Франції.
У другій половині 1930-х років розселення чайок проходило шляхом переміщення на північний-схід крайньої межі їх ареалу, з швидкістю майже 15 км за рік. Окрім того, цей процес відбувався шляхом утворення окремих ізольованих колоній, які значно пізніше зливалися з основним ареалом. Прикладом цього є колонія птахів під м.Архангельськом, у долині р.Північна Двіна. Колонія була утворена на відстані 350 км від північної межі ареалу, і лише в 1960-х роках з’єдналася з основним ареалом [17]. Випадки зальоту чайок у долину р.Двіни стали звичайним явищем на початку 1930-х років, але колонія птахів виникла завдяки масовому за‑літання їх весною 1939 року. Після того вид тут гніздується постійно. До 1946 року межі цієї колонії охопили всю долину р. Північна Двіна, розташована нижче від м. Архангельська. Одночасно з розширенням меж колонії чайок у долині р.Двіна, проходив їх рух і в північному напрямку. До 1954 року цей птах вже був звичайним у верхів’ях р. Токши-Ундозера – р. Моши – долини р. Ваги – вздовж всієї течії, від верхньої течії до гирла (під с. Семеновським). Того ж року чайки з’явилися під Котласом та Ємецьком.
На середній Обі й Західному Сибірі цей вид був поширений лише на півдні Томської області. Однак упродовж 1952–1954 років вид поширився до 59° північної широти в долині р. Об, а 1963 року досяг до 65° 30' північної широти [1]. За В. Раєвським [14], на території північного Зауралля чайка на прольоті відмічена лише двічі – на озері Усть-Тор 10.05.1940 року та в долині Хангакурте 26.04.1945 року. На широті Кондо-Сосьвинського заповідника в долині Обі, за словами місцевих жителів, цей вид є гніздовим, але точно гніздування виду не доведене.
1956 року чайки поширилися до 71° північної широти у Норвегії, а з 1959 року цей вид почав гніздуватися на Соловецьких островах і в околицях Онєги. З 1960 року чайка вже гніздувалася по всьому Холмогорському району. А з 1958–1959 років вид вже гніздувався по всьому південному узбережжю Білого моря [11]. У Лапландському заповіднику до 1959 року цей вид взагалі не спостерігався [18]. Вперше чайок було відмічено на Охотозері біля протоки Меркенч 01.08.1959 року. Після цього, цей вид залітав сюди дедалі частішими і настільки регулярними, що за ними можна було встановити час прильоту виду (середня дата 11 травня). З 1962–1965 до 1983 роки чайки постійно спостерігали у долині р. Імандри, хоч пізніше впродовж 1984–1988 років їх взагалі ніхто небачив. Загалом у Лапландському заповіднику цей вид спостерігався у зоні затоплення Піренгського водосховища, на Нижній Чуні, в околяцях Мончегорська, на сільськогосподарських полях біля Апатит, на Айнових островах, на р. Кица та біля Ревди. Лише зрідка він гніздувався тут – 1976 року біля с. Чальмни-Варре, а 1982 року – біля селища Тік-Губа [18].
Близько 1962 року колонія чайок, що в долині р. Двіни, злилася із загальною межею ареалу, яка проходила далі на південний-схід і вгору по р. Північна Двіна, а пізніше – по її притоці р.Уфтюзі на Вичегду під м. Яренським. У західній частині свого ареалу, вид досяг берегів Ісландії й 1963 року загніздувався там.
До 1965 року біля р. Мезень утворилася нова колонія чайки – в 240 км на північ від межі ареалу, яка у 1970–1972 роках перемістилася по лінії, що проходить через Пінєгу – Лєшуконське – Койнас. Утворилися колонії на Кольському півострові: біля Кандалакші 1970 року, та на озері Імандра 1975 року. Над Печорою гніздування чайок було відмічене 1970 року – на північ аж до 65° 30' північної широти [5, 16]. А 1971 року чайки вперше загніздувалися у Ліхтенштейні і з 1960-х років стали постіним, але рідкісним гніздовим видом північної частини Італії.
Приблизно 1975 року північна межа ареалу чайки проходила із заходу на схід до с. Ручьї на східному узбережжі Білого моря, через Долгощельє і Мезень, по р. Пьозє – на територію Автономної Республіки Комі. На цій території до 1972 року чайка як постійний гніздовий вид з’явилася на Нижній Печорі по р. Іжма і під м. Усть-Цильма [5]. Отже, в результаті сорокарічного розселення із середньою швидкістю 10–12 км за рік від р. Вичегда, де на початку 1930-х років проходила північна межа арелу, вид перемістився приблизно на 400–480 км на північ.
1980 року маленька колонія чайок оселилася біля м. Мурманська [10], а 1976 року повідомляють Михайлов і Фильчанов, 1984 [Цит. за 23] були виявлені спроби їх гніздування у центрально-східній частині Кольського півострова. Можливо вид гніздується на півдні Большеземельської тундри. Пару чайок спостерігали біля пос. Воргашора з 20 червня по 5 липня 1977 року і 4 червня 1982 року. Окрім того, на початку червня 1983 року поодинокого птаха було добуто на р. Пут-Ю, що входить до басейну р. Кари [6]. Південної частини Ямалу, в середній течії р. Харбей, вид досяг 1988 року. У чагарниковій тундрі були відмічені птахи, що трималися разом із золотистими сивками Pluvialis apricaria (01.07. того ж року, спостерігаючи з біноклем, вдалося виявити одне пухове пташеня) [3].
Є також факти знаходження чайок на середньому і верхньому Єнісеї. Упродовж ХХ сторіччя ареал їх поширення перемістився тут до 58° північної широти, і відомий також один випадок гніздування виду 1977 року на широті 59°. Регулярні ж спостереження виду на Єнісеї як відмічає Рогачева, 1988 [Цит. за 23] почалися в 1970-х роках, а його ареал досяг 60° 30'’
На озері Байкал чайка була рідкісною аж до 1960 року й не зустрічалася на озерах північного Трансбайкалля. Межа Вітімського плоскогір’я в 1960-х роках була самою північною точкою її гніздування. Вид цей був дуже рідкісним, зустрічався спорадично й чисельність його коливалася по роках. Він безперечно гніздувався біля Івано-Арахлейських, Єравнинських та Турхельських озер, в долині р. Конди, але на озерах тайги був відсітній [9]. Упродовж двадцятирічного періоду, чисельність популяції чайки на півдні сильно зросла, що послужило переміщенням межі її ареалу на північ більше, ніж на 700 км [23]. У 1970-х роках цей вид, за повідомленнями Толчин, 1984 і Попов, 1987 [Цит. за 23], вже став звичайним у деяких місцях на північному Байкалі й північному Трансбайкаллі [13]. 1967 року чайка гніздувалася на луках вздовж кордону середнього Вілюя в Якутії, а згодом, за Ларионовим, 1984 [Цит. за 23] упродовж 1972–1980 років її ареал досяг середньої течії. Спостереження впродовж 1979–1982 років за цим видом показали збільшення його чисельності на досліджуваній території та утворення нового ізольовано місця гніздування, що розташовувалося на півночі Якутська. П.С.Томкович [23] пише про можливе злиття цього ізоляту з основним ареалом виду, але достовірних даних немає.
На р. Амурі й півдні Уссурі, від Трансбайкалля, чайка була рідкісним, можливо гніздовим видом. Як відмічали Кістяківський та Смогоржевський, 1973 [Цит. за 23] у 1960-х роках межа його поширення проходила у нижній течії Амуру до Комсомольська на Амурі. Навіть не рідкісною її вважали на Чукчагирськрму озері на широті 52° [12]. І вже в 1970-х роках чайки були виявлені майже на всіх річках та озерах нижньої частини Амуру [15] і за даними Леонович, Николаєнко, 1976 та Ілляшенко, 1986 [Цит. за 23] упродовж декількох років розширювали свій ареал на північ до середнього Амуру (здебільшого по долині річки та агроландшафтах). Птахи стали звичайними в басейні озер Єворон, Чукчагирського, Удиль та Орель [15]. Сьогодні цей вид вважається звичайним по узбережжям засолених озер до Охотського моря й 54° північної широти [23]. Елзуков, 1984 [Цит. за 23] також відмічав експансію цього виду на північ по долинах малих річок до гірських хребтів Сіхоте-Аліня і аж до Японського моря. А за даними польового визначника птахів Південно-Східної Азії ареал поширення виду охоплює Північну Індію, Китай та острів Тайвань [22].
Рис. 1. Зміни ареалу чайки Vanellus vanellus упродовж ХХ сторіччя: межа арелу в 1900–1950 (1); 1950–1980 (2); 1980–1990 рр.(3)
За останніми даними Атласу гніздових птахів Європи [21] експансія чайки досягла Ісландії (три випадки гніздування з 1963 року), південно-західної часнини Норвегії, північної та північно східної частин Італії, вид також присутній на гніздуванні в Греції й Македонії (рис. 2). У Західному Сибіру чайки проникли на півострів Канін, Югорський та південну частину півострова Ямал [2, 3, 6, 18].
Рис. 2. Експансія чайки Vanellus vanellus у Західній Палеарктиці: 1 – ареал виду; 2 – нові місця гніздування
Отже, на основі змін ареалу чайки впродовж ХХ сторіччя можна відмітити поступове та невпинне розширення області її поширення. На північному заході свого ареалу, чайки стали гніздуватися на півдні Норвегіїї, що вказує на переміщення їх гніздового арелу на відстань не менше, ніж 200 км. У Західній Європі, чайки стали постійним гніздовим видом на півночі та в центральній чатині Італії, в Македонії і північних районах Греції. На півночі, у Західному Сибіру – цей вид проник аж за Полярне коло, тобто північна межа змістилася більше ніж на 600 км. У Східному Сибіру, зокрема в басейні Лєни, птахи освоїли місця, які порівняно нещодавно були віддалені від основного ареалу виду більше, ніж на 250–300 км. На Далекому Сході вид поширився по всій долині Амуру, ареал його досяг узбережжя Охотського та Японського морів і навіть острова Тайвань. Такі зміни ареалу виду спричинені цілою низкою причин, серед яких можливе глобальне потепління, але насамперед це сильний антропогенний прес на вид і середовище його існування (особливо в Європі), зокрема широкомасштабні меліорації, і в деяких країнах, ведення інтенсивного сільського господарства (рослинництва та тваринництва). І лише окремі місця гніздування чайки відносяться до тих, які виникли спонтанно, оскільки ареал виду розширився завдяки певним природним факторам (зальоти птахів під час бурі, сильного вітру тощо). Прикладом останього способу поширення чайки можуть служити три випадки гніздування її в Ісландії.
____________________
1. Брауде И.И. Кулики Нижней Оби // Фауна и экология куликов. Ч. 2. М., 1973. С. 10–13.
2. Бутьев В.Т., Шитиков Д.А., Лебедева Е.А. О численности гнездящихся куликов Вологодской области // Гнездящиеся кулики Восточной Европы 2000. Т. 1. /Под ред. П.С. Томковича, Е.А. Лебедевой. М., 1998. С. 18–23.
3. Гричик В.В. Экспансия чибиса продолжается: первое гнездование в субарктическом поясе Сибири // Информация Рабочей группы по куликам. Магадан, 1989. С. 61.
4. Дементьев Г.П., Гладков Н.А., Спангенберг Е.П. Птицы Советского Союза. Т. 3. М., 1951. С. 93–101.
5. Естафьев А.А. Гнездование чибиса в бассейне Печоры // Орнитология. М., 1977. Т. 13. С. 189–190.
6. Естафьев А.А. Фауна и экология куликов Большеземельской тундры и Югорского полуострова. Л., 1991. С. 26.
7. Иванов А.И. Каталог птиц СССР. Л., 1976. С. 77.
8. Иванов А.И., Козлова Е.В., Портенко Л.А., Тугаринов А.Я. Птицы СССР. Ч. 2. М.;Л., 1953. С. 40–41.
9. Измайлов И.В. Птицы Витимского плоскогорья. Улан-Удэ, 1967. С. 52.
10. Коханов В.Д. Екология малого зуйка, чибиса и большого кроншнепа в Мурманской области // Тез. докл. ХI Прибалт. орнит. конф. Таллин, 1983. С.110–112.
11. Леонович В.В. Изменения в авифауне южной части полуострова Канин // Орнитология. М., 1986. Т. 21. С. 136–137.
12. Нечаев В.А. Новые данные о птицах Низовий Амура // Орнитология. М., 1963. Т. 6. С. 177–183.
13. Полюшкин Д.М. Орнитологические наблюдения на Северо-Западном Байкале в Байкало-Амурском междуречье // Орнитология. М., 1980. Т. 15. С. 201–202.
14. Раевский В.В. Позвоночные животные Северного Зауралья. М.: Наука, 1982. С.59–60.
15. Росляков Г.Е. Чибис на Нижнем Приамурье // Новое в изучении биологии и распространении куликов. Тез. докл. II совещ. по "Фауне и экологии куликов", 5–7 февр. 1979 г. М., 1980. С. 164.
16. Рубинштейн Н.А. Фауна куликов Печоро-Илычского заповедника // Орнитология. М., 1983. Т. 18. С. 179–180.
17. Семенов Б.Т. О расширении ареала чибиса в Архангельской области Приамурье // Новое в изучении биологии и распространении куликов. Тез. докл. II совещ. по "Фауне и экологии куликов", 5–7 февр. 1979 г. М., 1980. С. 165–166.
18. Семенов-Тян-Шанский О.И., Гилязов А.С. Птицы Лапландии. М., 1991. С. 134–135.
19. Степанян Л.С. Конспект орнитологической фауны СССР. М., 1990. С. 179–180.
20. Cramp S., Simmons K.E.L., eds. The Birds of the Western Palearctic.
21. Hagemeijer W., Blair M. The EBCC Atlas of European Breeding Birds. Their distribution and abundance.
22. King B., Dickinson E.C., Woodcock M. A Field Guide to the Birds of
23. Tomkovich P.S. Breedin-range and population changes of waders in the former