Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Вечори

У всякого своя доля,
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком -
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою,
Взять у домовину.

Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазорі в печінки, -
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!

Як ягнята: "Нехай, каже,
Може, так і треба".
Так і треба! бо немає
Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться.

Усі на сім світі -
І царята, і старчата -
Адамові діти.
І той... і той... а що ж то я?

Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Їй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
---------
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать,
І жінка не лає,
Тихо, як у раї
Усюди божа благодать -
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати,
І усом не моргне
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився -
Найтверезівдий би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.

А я з нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
"Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.

На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі, падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!"

Летим, Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!

Ніхто його не додбає
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдинудитину,
Єдину надію! в ві[й]сько оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина - голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?

То покритка; попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..

Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??