|
|
 Eng. |
    |
|
Досі я вважав це діло своєю приватною справою і ніколи не говорив про нього прилюдно. Але тепер, коли цю справу, хоч, без сумніву, в доброму намірі, з'ясовано неправдиво і тим самим зроблено кривду тим мужам науки, що при тій габілітації поводились зі мною прихильно та лояльно, чую себе спонуканим перервати мовчанку... Навпаки, мене допущено, хоч кілька літ перед тим той самий університет відмовив мені права записатися ще на одно півріччя на філософському факультеті, якого мені не ставало для повного чотириліття університетських студій, обов'язкового для осягнення докторського ступеня, так що я був змушений записатися на півріччя на Чернівецькому університеті. При тій нагоді поведінка університетських властей Львівського університету викликала здивування у професорів Чернівецького університету. Як ученика проф. Ягича, який на Віденському університеті осягнув стунінь доктора з відзначенням, мене зовсім без перешкоди допущено до габілітації на Львівському університеті. Габілітаційний іспит видержав я, як мені сказано, зовсім задовільно, а мій габілітаційний виклад компетентні вчені признали добрим. Визначні польські професори, Тадей Войцеховський і Людвік Цвіклінський, яким я склав візити в їх помешканнях по моїй габілітації, виявили для мене багато прихильності й заохочували мене зробити дальші потрібні кроки для осягнення venia legendi (лат. - права читати лекції). Хоч це було вже по смерті О. Огоновського й кафедра руської мови та літератури була необсаджена, я в своїй амбіції не сягав так високо, аби відразу кандидувати на ту кафедру, але навмисне обмежився на те, що габілітувався тільки для історії руської літератури й бажав осягнути тільки приватну доцентуру, аби не ставати протикандидатом д. Олександра Колесси, про якого я знав, що рівночасно зі мною приготовився до габілітації для руської мови і літератури і для своєї кандидатури мав не тільки неминуче потрібну кваліфікацію як граматик, але також далеко важнішу в Галичині підмогу деяких впливових політичних чинників. Я не мав такої підмоги, не мав протекції, а зате мав за собою політично неприємне минуле, а власне таке, що кілька разів був невинно ув'язнений І раз невинно засуджений. Я відразу не робив собі надії осягнути ступінь ординарного професора на галицькому університеті. Це своє розуміння положення виложив я зовсім одверто вищеназваним добродіям, а також декому іншому, а над то дав їм зовсім щирі та речеві пояснення щодо моїх уявних політичних гріхів. Щось таке, що порушувало би честь або кидало на мене поважне підозріння з політичної точки погляду, навіть противники не могли мені закинути. - Коли тільки це, - сказав мені один впливовий професор-поляк із філософського факультету, - то можете сміло робити дальші кроки. Багато з нас мало за собою десять раз бурхливіше політичне минуле, і це не пошкодило їм тут нічого. Як перший крок, який я повинен зробити, пораджено мені проситися на аудієнцію до намісника графа Казимира Бадені і предложити йому мою просьбу. Пан намісник справді прийняв мене, і коли я висловив йому свою просьбу уділити мені venia legendi, вив'язалася між нами довша розмова, головні точки якої подаю тут з пам'яті. П[ан] намісник: "Так, пане Франко, ваш докторат і ваша габілітація все це дуже гарне, але як же я можу допустити, аби із співробітника "Kurjer-a Lwowsk-oro" раптом робився університетський професор?" Для пояснения цього досить дивного питання треба тут сказати, що я тоді від року 1887 був співробітником демократичної польської газети: "Kurjer Lwowski", яка не раз гостро виступала проти корупційної та деправаційної системи, протегованої графом Бадені, і йому особисто була дуже немила. Я відповів: "Ексцеленціє, я компетую отримати venia legendi не як співробітник " Kurjer-a Lwowsk-oro", але на основі моєї наукової праці. Я поділяю політичні засади "Kurjera Lwowskogo" і для того беру участь у видаванні цієї газети, але відтепер хочу усунутися від політичної боротьби і віддати всі свої сили науковій роботі і для того бажаю осягнути приватну доцентуру на університеті". П[ан] намісник: "Ви оженилися з росіянкою?" Я: "Так". П[ан] намісник: "Ви взяли за нею дещо грошей?" Я: "Так, ексцеленціє, коло 3000 рублів, саме стільки, аби в разі потреби відразу не вмерти з голоду". П[ан] намісник: "У вас четверо дітей, і вони досі не хрещені". Я: "Так, ексцеленціє". П[ан] намісник: "Но, бачите, я добре поінформований. Побачу, що зможу зробити для вас. Тільки, знаєте, свою агітаторську діяльність мусите наразі покинути. Отже, до побачення, пане Франко!" Я пішов. Тепер я знав досить напевно, що моя справа програна. Вже перед тим мені з різних сторін давали зрозуміти, аби я не робив собі даремної надії. О. Барвінський, тоді найвпливовіший руський депутат і головний діяч так званої польсько-руської угоди, мав сказати: "Скоріше на моїй долоні виросте волосся, як Франко буде доцентом". В той час наступив 30-літній ювілей М. Драгоманова, який руська радикальна партія обходила святочним зібранням і концертом. На зібранні я виголосив відчит про наукові заслуги Драгоманова. Кілька днів пізніше я був на аудієнції у тодішнього віце-президента галицької крайової ради шкільної проф. Бобжинського в іншій справі, а по залагодженні тої справи зайшла розмова також про мою габілітацію. - Бачите, пане докторе,- сказав мені цей високий достойник,- це біда з вами. Пан намісник сказав вам виразно, аби ви здержалися від усякої політичниї агітації, а ви ось знов прилюдно виступили на зібранні в честь Драгоманова. Я відповів, що я обговорив тільки наукову діяльність того чоловіка, якому я багато в дечому зобов'язаний до вдячності. - Вільно вам було навіть написати про нього цілий твір, але зібрання мало виразно політичний характер. І ви повинні були зрозуміти, що ваша участь у ньому не може бути корисною для вашої кандидатури. Зрештою вам відомо, що на комерсі по концерті ви виголосили маркантно політичну промову. Я усміхнувся трохи заклопотаний і вияснив д. Бобжинському, що комерс був чисто приватним зібранням, а промова, яку я виголосив на ньому "про Драгоманова як про антихриста", був гумористично забарвлений огляд духового розвитку галицьких русинів під впливом ідей та писань Драгоманова. Д[обродій] віце-президент хотів цею увагою, очевидно, дати мені пізнати, що намісництво дуже добре поінформоване також про мої приватні виступи і що сам він, колишній професор університету, не вважає нижчим своєї гідності прикладати міру поліційних донесень для оцінки кваліфікації на доцентуру. - Бачите,- промовив д. Бобжинський трохи гострішим тоном, кінчаючи свою розмову, - цим виступом ви пошкодили собі дуже. Ви непоправні. Політичного агітатора на кафедрі не можемо стерпіти. Зрештою це моя приватна думка. Я не рішаю в цій справі. Рішення залежить від міністерства освіти. Це останнє речення д. віце-президента виглядало на кпини. Ми в Галичині знали дуже добре, що приватна думка пана Бобжинського в шкільних справах майже завсіди була рішаючою. Після цієї розмови я рішуче попрощався з надією на осягнення приватної доцентури, та проте не хотів полишити одного легального способу, який у нормальних відносинах прислуговує для осягнення цього невеликого становища. Діждавши часу, коли офіціальний звіт про мою габілітацію від університету відійшов до міністерства освіти, я поїхав до Відня і представився там міністрові освіти. Міністром освіти був тоді д-р Рітнер*, також колишній професор Львівського університету. Зі своєю звичайною, трохи несмілою чемністю він сказав мені, що міністерство власне одержало від Львівського університету повідомлення про мою габілітацію, повідомлення дуже корисне для мене, і міністерство зі свого боку не має нічого проти уділення мені venia legendi. - Все буде зaлeжaти від львівського намісництва, - додав пан міністр,- Ми перешлемо опінію сенату про вашу габілітацію до намісництва й потім заждемо на його опінію. Отже, до того часу будьте терпеливі. Минали тижні за тижнями, а на моє прохання від міністерства не було ніякої відновіді. Я поїхав знов до Відня, але не міг застати міністра освіти. Час був неспокійний, а засідання парламенту бурхливі. В міністерстві мені сказано, що д[обродія] міністра найлегше можна застати в парламенті. Я пішов до парламенту і здибав там депутата Ксенофонта Охримовича. Мій колишній учитель запитав мене, кого я тут шукаю. Я оповів йому коротко свою одіссею. - Ей, та й дивні ж ви люди! - сказав пан депутат зі своєю добродушністю.-Мучитеся та турбуєтеся різними справами, а все те не варте фунта клаків. А ось мене мучить безсонниця та нестравність, і що маю робити? З милосердним скісним позирком, клеплючи себе по животі, він сказав: - Здоров'я, пане Франко, здоров'я - це головна річ. На тім ми й розійшлися. Міністра освіти я так-таки й не здибав, а на другий день я довідався від депутата Романчука, що міністерство відкинуло мою просьбу і що я "з причин політичного минулого" не можу одержати venia legendi на Львівському університеті. Отеє і вся моя тодішня стаття. Я додержав тодішньої своєї постанови й, усунувшися від політичного життя, присвятив свою силу літературній та науковій праці, не думаючи ні про яку політичну ані урядову кар'єру. Аж у році 1907, усунувшися з редакції "Літературно-наукового вісника", я одну хвилину подумав, чи не добре було б ще раз попробувати на основі моєї габілітації з-перед десяти літ осягнути урядове уповноваження у Львівському університеті. Я вніс прохання до деканату філософського факультету, але ніякої відповіді на нього не діждався. Приватно тільки я довідався, що Моє прохання було обговорене на засіданні філософського факультету, та там не запала ухвала надіслання його до міністерства освіти, але його відіслано до так званої інгумаційної чи то пак гуманістичної комісії, де воно спочиває й досі. * Франко І. Історія моєї габілітації. / Твори в 50-ти томах. Т.39. С.36-45.
ПЛАН ЗАХОДІВ
|
