ТЕЛЕВІЗІЙНА Й РАДІОЖУРНАЛІСТИКА

 

 

 

 

Збірник науково-методичних праць

 

Випуск 6

 

Видається з 1997 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львівський національний університет

імені Івана Франка

 

2005


Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

 

 

 

Телевізійна й радіожурналістика. – 2005. – Вип. 6.–  239 с.

TV and Radio Journalism.– 2005.– Issue  6.– 239 p.

 

У збірнику розглянуто теоретичні і практичні аспекти телевізійної й радіо­журналістики, культури ефірного мовлення, приділено увагу історії аудіовізуальних ЗМІ та ролі телебачення і радіомовлення під час президентських виборів 2004 року.

 

 

Theoretical and practical aspects of the TV and radio journalism, culture of the ethereal speech, history of the audiovisual media, and a role of television and radio during the presidential election 2004 are observed and analyzed in the book.

 

 

Редакційна колегія: д-р філол. наук, проф., акад. АН Вищої школи України
В. В. Лизанчук (відп. ред.); д-р філол. наук, проф., акад. АН Вищої школи України
В. А. Кач­кан; д-р іст. наук, проф. І. В. Крупський; д-р філол. наук, проф. Б. В. Потятиник; д-р іст. наук, проф. М. М. Романюк; д-р філол. наук, проф., акад. АН Вищої школи України О. А. Сербенська; д-р філол. наук, проф., акад. АН Вищої шко­ли України
Ю. Г. Ша­по­вал; канд. філол. наук, доц. О. Я. Гоян; канд. політ. наук., доц. А.В. Юраш (відп. секр.); генеральний директор Івано-Фран­ківської облдержтелерадіоком­панії Р. О. Анд­­ріяшко; ге­неральний директор Львів­ської облдержтелерадіокомпанії Я. І. Климович.

 

 

Адреса редакційної колегії:

Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет журна­ліс­тики, вул. Університетська, 1, 79000, Львів, тел. 2964-764.

 

 

Відповідальний за випуск В. Лизанчук

Редактор М. Коперсако

 

 

Друкується за ухвалою Вченої Ради

Львівського національного університету імені Івана Франка

 

 

 

 

 

 

                                                                              © Львівський національний університет

імені Івана Франка

                                                                       

 

 

 

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ

ЖУРНАЛІСТИКИ

 

 

 

 

Жанри радіожурналістики

 

Василь Лизанчук

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

е-mail: admgrf@franko. lviv. ua

 

Розглянуто історію розвитку жанрів радіожурналістики, охарактеризовано їх особ­ливості, здійснено класифікацію радіожанрів на інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні.

 

Ключові слова: жанр, радіожанр, радіожурналістика, виражальні засоби, радіо­комунікація, моральність, професіоналізм, національна свідомість.

 

Кожен радіожурналіст покликаний найефективніше реалізувати функції радіомовлення, що тісно пов’язані з принципами діяльності радіоорганізацій. Передумовами здійснення цього важливого суспільного завдання є мо­раль­на відповідальність і високий професіоналізм радіожурналіста.

У монографії О. М. Сичивиці “Моральна відповідальність вче­­ного і сус­піль­но-історичний процес”[1] розглянуто сутність, пред­мет, види, фактори та механізм реалізації моральної відповідальності нау­ковців. Зауважимо також, що феномен моральної відповідальності радіожурналіста є багато­вимірним Він виникає і формується на перетині знань та емоцій особи, її цін­нісних орієнтацій і націо­нально-громадянських і релігійних переконань, різноманітних моральних почуттів, потреб, інтересів тощо.

Подпись: ______________ © Лизанчук В., 2005
Під моральною відповідальністю радіожурналіста розуміють особливий стан свідомості, у якому інтегруються раціональність, чуттєво-емоційні аспекти функціонування його духовного світу, знаходять своє відображення різнома­нітні відношення та оцінки, в контексті яких функціонує радіомовлення і діє кожний радіожурналіст. Моральна відповідальність радіожурналіста спонукає його не забувати про інтереси і потреби свого народу: сприяти розвитку ду­ховно-інтелектуального потенціалу української нації, її мови, культури, науки, дбати про утвердження демократії, свободи слова, взаєморозуміння, поваги між людьми різних національностей, всебічної інтеграції українського суспільства.

Високий професіоналізм радіожурналіста охоплює “вміння оперативно інформувати, відгукуватися на актуальні питання, глибоко і компетентно про­никати в суть суспільних подій і явищ, правдиво узагальнюючи їх з певних групових, державних, загальнолюдських інтересів, сміливо, аргументовано, ці­каво і переконливо втілювати власні думки і думки співрозмовників у стислій і досконалій формі, домагаючись певних духовних і практичних результатів” [2,с.32]. Будучи безпосереднім учасником комунікативного процесу, радіожур­наліст використовує певні способи побудови і подачі матеріалу для вирішення конкретного творчого завдання.

Радіомовлення за час свого розвитку уже створило більш-менш стійку систему жанрів. Але перед тим, як будемо їх характеризувати, з’ясуємо, що таке “жанр”. Перші судження про жанр знаходимо у “Поетиці” Арістотеля, хоч сам термін починають вживати значно пізніше. Слово “жанр” (від франц.) – означає рід, вид. Професор В. Й. Здоровега слушно зазначає, що слово “жанр” не одно­значне. Поширене у східнослов’янських мовах, воно не вживається, скажімо, у польській. Під словом “вид” (gatunek) тут прийнято розуміти як рід, так і вид літературного твору. Його визначальними ознаками вважають різноструктурні елементи: предмет відображення, тип мовної організації, будови, композиції твору.

С. І. Ожегов подає три тлумачення слова “жанр”: “1. Вид творів у галузі яко­гось мистецтва, які характеризуються тими чи іншими сюжетними і сти­лістичними ознаками... 2. Живопис на побутові сюжети... 3. Манера, стиль...”
[3, с. 163]. У “Літературознавчому словнику-довіднику” літературний жанр трак­ту­ється як “один з головних елементів систематизації літературного матеріалу, що “класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури”, розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особ­ливе), різновид (жанр) [4, с. 417]. Навіть відкинувши суто мистецьке тракту­вання жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий живопис), трояке значення терміну зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому – вид (роман, поема), у третьому – різновид (детек­тивний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побуто­вий роман). Трап­ляються ще складніші ситуації, коли поняття “жанр” має або надто широке, або вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публі­цистики характерна жанрова багатоманітність. Бо ж публіцистика – це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейлетон, памфлет тощо [5. с. 142–143].

Отже, жанр – це форма пізнання і відображення, а у мистецтві – творення дійсності. У журналістиці під жанром розуміють “усталений тип твору, який склав­ся історично і відзначається особливим спо­собом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури” [6, с. 76]. Наголо­шуєть­ся, зазвичай, на тому, що кожен жанр від­значається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною ком­позиційною організацією матеріалу. Правда, поділ журналістських матеріалів на жанри до певної міри умовний, “має скоріше не практичний, а теоретичний характер, – зазначає колишній головний редактор газети “Вечірній Київ”, нині професор Інституту журналістики Київ­ського національного університету імені Тараса Шевченка, заслужений жур­наліст України В. О. Карпенко. – Жанрові особ­ливості на практиці певною мі­рою розмиваються, в матеріалі одного жанру подибуємо елементи іншого”
[7. с. 205].

Для читача, радіослухача чи телевізійного глядача не так важливо, якого жанру матеріал звучить по радіо, опубліковано у газеті чи показують по теле­візору. Чимало людей достеменно не знає, що таке жанри. Головне для них, – щоб матеріал був цікавим. Детально феномен цікавого в журналістиці розглядає професор В.Й. Здоровега у підручнику “Теорія і методика журналістської творчості” [8. с. 38–49]. Ми торкаємось тут цього питання у зв’язку з класифі­кацію журналістських матеріалів за жанрами. Будь-яку людину зацікавить жур­налістський твір, коли в ньому доступно розповідають про свіжу і неординарну новину, поєднано новизну факту і новизну думки, коли важливе подано цікаво. Якщо новизна і незвичність факту є найпершим способом зацікавлення, то но­визна, оригінальність думки і подачі його – другий спосіб зацікавлення реци­пієнта.

Отже, у нинішніх умовах інформаційного буму, глобалізації, інфор­маційних війн за серця і розум людей, проблема задоволення цікавості ре­ци­пієнтів набуває особливого значення. Щоб цікаво писати, розповідати, пока­зувати про соціально важливі факти, події, явища, журналіст повинен дуже добре знати особливості та можливості того засобу масової інформації, у якому він працює. Тобто, не лише володіти інформацією, мати про що сказати, а – що найголовніше – вміти сказати! Тому значення ознак жанру, його специфіки, можливостей реалізації творчого задуму не тільки скорочує і полегшує шлях до досягнення мети, а й робить його плодотворнішим.

Структура радіожанрів, їх риси і властивості складалися історично. Деякі із жанростворюючих елементів існували до виникнення радіомовлення у газетних і журнальних жанрах, інші створювалися і розвивалися на радіо впро­довж становлення самого радіомовлення.

Жанр має ряд постійних, стійких ознак. Випадкові елементи, які можуть входити у склад жанру, а можуть і не входити, не мають суттєвого впливу на ха­рактер жанру. Так, в оперативному коментарі міститься інформація, повідом­лення. Водночас інформаційне повідомлення не є суттєвою ознакою жанру коментаря, оскільки коментар – це не стільки факт, скільки думка компетентної людини про факт. Інформаційне радіоповідомлення може мати в собі елемент коментаря. У цьому випадку інформаційне радіоповідомлення називають комен­тованим. Однак в інформаційному радіоповідомленні думка коментатора не є обов’язковим елементом.

Конкретне призначення жанру визначає його місце у всій системі радіо­мовлення, виступає його визначальною ознакою і в той же час формує його характерні риси. Радіожурналістика продовжила шлях, по якому йшов розвиток преси. Але паралельно з освоєнням жанрів преси радіомовлення поступово ство­рювало свої специфічні, характерні тільки для нього жанри. Виникнення одних і знищення інших жанрів або їх елементів, зміна суспільної значущості того чи іншого жанру, співвідношення між ними, словом, їх постійна еволюція – зако­номірне явище.

Будівельним матеріалом, з якого формуються окремі жанри, служать еле­менти, що окреслюють риси жанру і відмежовують його від інших жанрів. Наявність або відсутність основних елементів говорить про належність твору радіожурналістики до цього жанру, визначаючи його характеристику, місце, значення. Словом, це ті “стійкі” ознаки, ті суттєві елементи, без яких твір не­мислимий. Особливості жанру визначаються не тим, що інколи в ньому є, а тим без чого він немислимий і що становить його сутність, закон, за яким він ство­рюється.

Болгарський вчений Ст. К. Станчев називає сім основних елементів, котрі, на його думку, характеризують журналістські твори і визначають жанр. Це – тема; характер опису фактів; кількість, якість і масштаб суджень; літературна форма і якість матеріалу; характер спостережень і спосіб вивчення матеріалу; теоретичне охоплення; обсяг матеріалу [9, с. 323–326]. Зрозуміло, кожний жанр визначається не одним із названих елементів або ознак, а всією їх сукупністю.

Отже, вивчення і роз’яснення жанрових ознак не є, як декому здається, даремною тратою часу. Це має велике практичне значення. Радіожурналіст, що­би успішно виконувати поставлені перед ним завдання, повинен добре знати зброю, з допомогою якої можна цього досягнути, тобто щоразу вибирати най­більш підходящий для тієї чи іншої мети жанр і майстерно володіти цим жанром.

Професор В. Й. Здоровега називає такі критерії поділу журналістських творів на жанри:

1.Об’єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського твору. Звичайно, про одну і ту ж подію чи явище можна розповісти у замітці, репортажі, статті, романі. У сучасній журналістській практиці безліч випадків, коли про одну і ту ж подію повідомляють радіо, газети, ширше її коментують, аналізують, ставлячи в контекст інших подій і явищ. Цілком закономірний і зворотний процес, коли про серйозну публікацію у тому чи іншому виданні стисло повідомляють інформаційні агентства, радіо і телебачення. І все ж певний аспект явища може бути найліпше відображений саме у відповідному жанрі. Тут ми не беремо до уваги такий універсальний жанр, як замітка, бо коротко повідомити можна про все на світі.

Ведучи мову про залежність твору журналістики від об’єкта відобра­жен­ня, слід мати на увазі, що всю сукупність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні жанрові групи: твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, кореспонденція, лист, репортаж, нарис, фейлетон) і твори, які характеризуються опосередкованим об’єктом пізнання, є вторинними щодо реальності (рецензія, огляд преси, звіт, частково інтерв’ю тощо). У вторинних творах журналіст має справу з уже відображеною кимсь дійсністю. Автор зіставляє відображення із життям, із власною позицією, а іноді просто інформує про те, що хто сказав, написав, задекларував.

2.Призначення виступу (матеріалу). Мова про мету, яку перед собою ставить редакція і конкретний автор. Якщо журналіст хоче просто повідомити про той чи інший факт, подію (а це найперше призначення ЗМІ), то маємо справу з хронікальним повідомленням, заміткою, тобто тим, що переважно об’єднується поняттям “новина”. Коли ж необхідно детальніше відтворити подію, автор вдається до звіту, репортажу. Коли позиція людини, її погляд на те чи інше явище, її думки і висновки потребують діалогічної форми відтворення реальності, то у права вступає такий жанр, як інтерв’ю у його різноманітних модифікаціях – від фіксації висловлювання людини до аналітичного діалогу між журналістом і його співрозмовником.

Необхідність не просто повідомити про щось, а проаналізувати явище, сукупність фактів, суспільні процеси, порушити ту чи іншу підказану життям проблему спонукає використовувати коментар, статтю, огляд, бесіду тощо. Ще складніше завдання ставить перед собою нарисовець чи публіцист-сатирик, есеїст. Нарис дає можливість розкрити ті чи інші тенденції, явища, процеси че­рез зображення людини, соціальні групи людей. Це один з найбільш лю­дино­знавчих жанрів, який зближує журналістику з художньою літературою. Полі­тичний портрет, який сьогодні майже витіснив, з огляду на певні причини, традиційний портретний нарис, відображає за допомогою певних соціолого-публіцистичних засобів відповідні політичні постаті, що діють на політичній арені. Сатиричні замітки, фейлетон, особливо памфлет, дають змогу висміяти, засудити негативні явища, відступи від норм моралі.

3.Масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення. Цей критерій дає змогу не тільки вирізняти матеріали інформаційно-описові й аналітичні, а й диференціювати літературні різновиди у групі аналітичних жанрів. Це особливо впадає у вічі під час порівняння таких усталених форм публіцистики, як ко­ментар, стаття, огляд. Вони, крім інших ознак, різняться саме широтою охоп­лення життя, масштабністю узагальнення.

4.Особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму. Одні мовностилістичні прийоми використовують в замітці, інші – в есе чи фейлетоні. Те, що виглядає цілком природним у діловій кореспонденції (цифрові виклади, практичні поради, описи технологічних процесів), не годиться для нарису чи заміток публіциста, у яких має бути наявним образне відтворення дійсності, і зовсім не підходить для нарису інструктивний стиль мислення. Надмірна суб’єк­тивність бачення, метафоричність викладу, природна у жанрах художньо-публі­цистичних, може бути не тільки зайвою, але й протипоказаною в офі­ційному повідомленні. Особливих мовностилістичних засобів вираження думки, публі­цис­тичної ідеї потребують есеїстичні, сатирико-публіцистичні жанри, зокрема фейлетон, памфлет, для яких автор мусить знайти не тільки комічну ситуацію, не тільки сатиричний образ, а й відповідний тон розповіді, мовні засоби ко­мізму, тобто вміння опрацювати факт сатирично. Нерідко фейлетон, сатиричний огляд від початку й до кінця тримається саме на мовностилістичних прийомах іронії і сарказму [10, с. 144–146].

Як уже згадувалося, радіомовлення спочатку використовувало прийнятні для нього жанри преси і літератури. Чимало тих жанрів використовує і дотепер у їх первісному вигляді (зрозуміло, у звуковій інтерпретації), не змінюючи їх основних елементів. Інші жанри радіомовлення асимілювало, пристосовувало до своєї природи, підкорегувавши головним чином композиційно і мовности­лістично, але суттєво не змінило їх жанрових характеристик. Разом з тим, як уже зазначалося, утвердження радіомовлення у якості нового, специфічного ко­му­нікативного засобу призвело до трансформації ряду традиційних жанрів, зба­гачення їх новими елементами, до створення нових, можливих тільки в ра­діомовленні способів відображення дійсності.

Відмінність жанрів радіожурналістики від жанрів газетної журналістики обумовлено специфікою радіокомунікації. Ключ до розуміння особливостей формування радіожанрів дають специфічні виражальні засоби, якими оперує мовлення. За своєю суттю радіопередача – це акустичне відображення дійсності. В основі його лежать мовлене слово, музика, шуми і т. д. Ці компоненти в сукупності характеризують радіожанри взагалі як родове поняття, яке виражає специфіку творчої діяльності на радіо.

Отже, особливості радіожанру визначаються слуховим сприйманням, спе­цифікою радіокомунікації. Основні її моменти – звукове зображення дійсності, усна творчість, можливість безпосереднього впливу на слухача, передача ін­формації про подію у процесі її розвитку або після того, як звукова картина по­дії і супроводжуюча її розповідь журналіста були записані на магнітну стрічку.

Посилаючись на те, що матеріальною формою існування радіожур­на­лістики є звук і що вона реалізується з допомогою або спонтанної (імпрові­зованої) мови, або читання тексту (у чистому вигляді або поєднані з іншими звичними елементами), деякі автори [11, с. 37] бачать в радіожанрах певний тип звукового зображення дійсності – такий тип зображення (і комунікації), якому притаманний особливий комплекс суттєвих, а отже, і специфічних властивостей.

Інші автори [12, с. 12] стверджують, що жанри радіожурналістики харак­теризуються такими важливими особливостями:

1.Документальним усним мовленням, яке використовується різними жан­рами радіодокументалістики;

2.Акустичним відображенням події і місця дії, тією роллю, яку відіграє у журналістському описі події звукова характеристика;

3.Ілюзією участі, яка створюється з допомогою радіотехнічних засобів, журналістських прийомів і справляє на слухача сильний психологічний вплив;

4.Психологічною напругою і емоційним звучанням, що досягається з до­помогою монтажу, багатим інтонаційним забарвленням усної мови і музичним оформленням.

Санкт-петербурзький радіожурналіст і дослідник Я. Мархасьов зазначав, що основними жанрами є усна радіорозповідь, радіобесіда, радіорепортаж і радіонарис, а “всі інші гібриди цих жанрів” [13, с. 11]. Зрозуміло, що погодитися з цією класифікацією радіожанрів важко.

Під впливом існуючої практики естонський радіожурналіст В. Пант на­зивав у своїй класифікації сорок чотири жанри [14, с. 12]. Його естонський колега І. Тріккель справедливо критикував В. Панта за відсутність чіткого критерія диференціації жанрів. Однак сам віддав помітну перевагу існуючій у той час на радіо практиці. І. Тріккель виділив три групи радіожанрів: 1) жанри, запозичені з газет (форми короткої інформації), 2) газетні жанри, пристосовані до специфіки радіо (лекція як особлива форма статті на радіо), 3) радіо­специфічні жанри (репортаж, інтерв’ю, бесіда) [15, с. 12–14].

Болгарський вчений М. Мінков у класифікаційній схемі радіожанрів виді­лив родові, видові і власне жанрові ознаки [16, с. 11-13]. Ділення на роди обу­мовлено методом відображення дійсності. Родова ознака вирізняє власне жур­налістику від художнього мовлення.

За видовими ознаками М. Мінков розмежовував жанри радіожурналістики на: 1) інформаційно-актуальні, 2) аналітично-коментуючі, 3) художньо-доку­ментальні.

Виходячи з того, що радіожурналістика родове поняття, то, враховуючи спе­цифічність радіожанрів, М. Мінков виділив такі види: а) монологічні,
б) діалогічні, в) акустичні. Основними ознаками монологічних жанрів є: особиста розповідь (усна творчість), опис, аналіз, коментування дійсності. До видової групи монологічних радіожанрів належать кореспонденція, виступ, коментар, бесіда та ін.

Для діалогічних жанрів визначальними ознаками є відображення дійсності розмовними засобами (діалог). До цієї групи належать інтерв’ю, розмова перед мікрофоном, дискусія.

Основна ознака групи акустичних жанрів – наявність звукової картини дійсності, яка доповнює усне мовлення. До цієї групи належить звукова інформація, радіорепортаж, радіонарис та інші жанри.

На думку М. Мінкова, класифікація жанрів, яку він запропонував, умож­лив­лює розглядати радіожанри, з одного боку, як вияв журналістської діяль­ності, з другого боку, як вираження специфічності радіотворчості, тобто під­ходити до них з двояким критерієм.

Вчені В. Качкан (Україна), В. Ярошенко (Росія) всі жанри радіожур­налістики поділяють на інформаційні, інформаційно-публіцистичні та худож­ньо-публіцистичні [17]. Ю. Бараневич визначає три роди радіожанрів – інфор­маційний, публіцистичний і художній. Кожний рід жанрів він розділив на дві видові групи. До інформаційних жанрів зарахував хронікальне радіоповідом­лення, радіозамітку, радіозвіт, радіоогляд газет (перша видова група), ін­формаційний радіовиступ, радіокоментар, радіоінтерв’ю, радіорепортаж (друга видова група). Публіцистичні радіожанри: радіопромова, радіобесіда, радіоог­ляд, радіокомпозиція (перша видова група), радіозарисовка, радіонарис, радіо­розповідь, радіофейлетон (друга видова група). До художніх радіожанрів на­лежать: радіомонтаж спектаклю, радіоінсценізація (перша видова група), ра­діофільм, радіоп’єса (друга видова група) [18, с. 11, 63, 133, 192, 193].

Вивчення жанрів української преси, радіомовлення і телебачення в ос­новному базується на предметно-функціональному підході до їх класифікації. Це пояснюється спільністю призначення жанрів усіх засобів масової інформації, їх генеральною функцєю – інформуванням і формуванням громадської думки.

Диференція жанрів залежить від диференціації мети радіожурналістських повідомлень, весь широкий спектр яких спрямований на розширення діапазону впливу на аудиторію. Призначення жанрів визначають три основні способи ві­дображення дійсності журналістикою: а) повідомлення фактів, новин, б) інтерп­ретація фактів, подій, явищ, в) образно-публіцистичне розкриття фактів, подій, явищ.

Спираючись на ці три способи відображення дійсності, В. Смірнов визначає такі три групи радіожанрів: 1) інформаційні (замітка, огляд преси, радіозвіт, радіоінтерв’ю, радіорепортаж), 2) аналітичні (радіоогляд, радіо-бесіда, радіокореспонденція, радіокоментар, радіопромова), 3) документально-художні (радіонарис, радіокомпозиція, радіофейлетон) [19, с. 12].

Ця система відображає основну різницю жанрів; групова ознака при цьому є визначальною, переважаючою. Але діалектика буття жанрів вимагає врахування їх міжвидових зв’язків, які виявляються у тому, що елементи інформаційності, аналітичності, образності у тій чи іншій мірі властиві жанрам, які входять у різні видові групи. Крім цього, жанри мають свої різновиди, які також урізноманітнюють видову систему.

Рухливість, гнучкість жанрів пояснюється складністю і динамічністю тих подій, явищ, які відображає радіожурналістика, локальністю завдань кожного конкретного журналістського твору, місцем у передачі, характером і обсягом матеріалу, методом роботи кореспондента, метою редакції і самого автора, його особистим досвідом, рівнем майстерності.

Взаємодія і взаємозв’язки жанрів у системі виявляються двояко: по-перше, будь-який жанр як такий “ відтінюється ”, виділяється іншими жанрами, буття одного жанру опосередковано впливає на функціонування сусідніх жанрів. По-друге, жанри зазнають безпосереднього взаємовпливу аж до взаємопроник­нення. Будучи елементом системи, тобто компонентом, який залежить від функціонування всієї системи, будь-який жанр в той же час володіє відносною самостійністю. У зв’язку з цим варто пам’ятати глибоке зауваження М.М. Бах­тіна: “Ніколи новий жанр, народжуючись на світ, не скасовує і не замінює ніяких жанрів, які раніше уже існували. Усякий новий жанр тільки доповнює старі, тільки розширює коло уже існуючих жанрів. Адже кожний жанр має свою переважаючу сферу буття, стосовно якої він незамінний. Але в той же час кожний суттєвий і значний новий жанр, який одного разу появився, здійснює вплив на все коло старих жанрів: новий жанр робить старі жанри, так би мовити, свідомішими, він заставляє їх ліпше усвідомлювати свої можливості і свої межі” [20, с. 360].

Розвиток радіожурналістики – це двоєдиний процес виділення, виокрем­лення жанрів, набуття ними нових ознак і інтеграції жанрів, їх взаємопро­никнення, взаємозбагачення. Цей процес також впливає на рухливість жанрових меж.

В основі жанрів радіожурналістики міститься інформаційне повідомлення. Інформаційні передачі повідомляють найважливіші факти, виявляють най­загаль­ніші зв’язки і відносини. Все багатство відтінків подій заховано за фак­тами. Слухачеві пропонується тільки результат певних дій, подій, явищ. Індиві­дуальність автора також залишається за межами хронікального повідомлення, виявляється частково і опосередковано лише у виборі факту.

Факт або групу фактів із хронікального повідомлення можна розгорнути в радіокореспонденцію, радіокоментар, радіорепортаж, радіонарис, радіобесіду. У такому випадку в процесі освоєння дійсності засобами різних жанрів розкри­ваються складніші зв’язки і ставлення до них автора, його національно-гро­мадянська позиція. При цьому в інформаційно-аналітичних жанрах домінує ін­тер­претація фактів. Факт ніби виводиться на іншу орбіту, набуває інших зв’яз­ків. Оцінка фактів, подій цікавить журналіста в контексті аналізу соціального явища, публіцистичних роздумів. У художньо-публіцистичних жанрах факти ос­мислюються як засіб художньо-публіцистичного показу людини або проблеми.

Розгортаючи соціальні зв’язки, радіожурналіст залучає нові факти, ана­лізує, узагальнює, розглядає їх причини. Він показує слухачеві процес розвитку стосунків, конфлікти, мотиви поведінки героїв, їх внутрішній світ. І кожний жанр по-своєму вирішує ці завдання. Разом з новими фактами, з відображенням різних подій розгортається, збагачується думка публіциста. Спрямованість, роз­виток цієї думки визначаються завданням, яке він вирішує засобами того чи іншого жанру.

Використовуючи жанри преси як основу, освоюючи специфічні мож­ливості, обумовлені звуковою природою мовлення, розробляючи арсенал влас­ник виражальних засобів, радіожурналістика створювала і удосконалювала систему своїх жанрів. Слід зазначити, що жанри радіожурналістики у процесі розвитку відчували вплив не тільки преси, але й усного мовного спілкування, усної пропаганди, театру, кіно, а пізніше й телебачення.

Цілісну систему сучасних жанрів радіожурналістики можна охарактери­зувати як сукупність жанрів, динамічні зв’язки яких (як внутрішні, так і зовнішні) визначаються:

-      потребами відображення дійсності з метою впливу на вирішення цілого комплексу проблем українського державотворення, входження України у єв­ропейську і світову спільноту держав;

-      функціонуванням радіожурналістики у системі засобів масової інфор­мації;

-      типом творчості – інформаційно-публіцистичним;

-      акустичними особливостями комунікаційного каналу;

-      закономірностями внутрішнього розвитку жанрів, їх взаємодією.

До числа жанроутворюючих елементів належать виражальні і мовно-стилістичні засоби радіожурналістики. Наприклад, інформаційне повідомлення не потребує інших засобів, крім слова, що звучить; у той же час репортаж неможливий без шумів, які характеризують подію, без звукової картини події. Живе, не завчене слово, спонтанні відповіді на питання радіожурналіста є суттєвими ознаками радіоінтерв’ю. Коментар і бесіда будуються переважно без залучення інших виражальних засобів, крім слова. У радіонарисі можуть бути використані всі три основних виражальних засоби, тобто слово, шуми і музика.

Слід підкреслити, що кожний жанр визначається не за наявністю у ньому однієї–єдиної ознаки, а за сукупністю декількох ознак, які всередині цього жан­ру містяться у певному співвідношенні і взаємодії. “Нехтування специфікою радіожанрів наказує автора матеріалу втратою аудиторії. Адже можливості, якими володіє радіо, приховують у собі спокусу різного експериментування і, природно, досягнення нових успіхів і нових невдач” [21, с. 123]. Наприклад, легкість переходу в записаних на стрічку матеріалах від одного об’єкта до іншого, можливість зміщення межі часу і простору, динамічна, монтажна побудова радіопередач, зміна ритму, ємкість, яка дає можливість вмістити (при інших рівних умовах) в одиницю часу значно більше інформації, ніж це практично можливо у життєвих ситуаціях, – все це нерідко призводить до піднесення різних умовностей радіо у своєрідний культ; при цьому не дотримуються досить чіткої межі між умовностями, які допускаються і навіть потрібні, і умовностями, які абсолютно неприйнятні.

Знання особливостей радіожанрів – це інтелектуальні, професійно-психо­логічні засади, які дають можливість радіожурналістові, передусім молодому, повніше й ефективніше використовувати ті чи інші жанри для підготовки передач.

Хоч теорія жанрів досить глибоко розроблена у світовій і українській журналістській науці, але досі не вироблено єдиної класифікації. Наприклад, у підручнику О. Гриценко та В. Шкляра “Основи теорії міжнародної журна­лістики” (К.,2002) виділяються три основні групи жанрів: інформаційно-пуб­ліцистичні, аналітично-публіцистичні та художньо-публіцистичні, які в загаль­них рисах охоплюють жанрові різновиди. В.О. Карпенко вважає, що ця схема не враховує деяких особливостей жанрових груп і окремих жанрів, які перебувають у постійному розвитку. Тому він деталізує наведений поділ, виокремивши в групи інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні, сатирично-гуморис­тичні та зображувальні жанри [22, с. 205]. Кандидат філологічних наук, заві­дувач кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент О. Я. Гоян вважає, що “сучасна теорія радіожанрів спирається на класичну систему жанрів і схему їхнього поділу на інформаційні, аналітичні та документально-художні” [23, с. 113]. У підручнику “Радиожурналистика”, виданому у Московському універ­ситеті, також названо три відносно стійкі групи жанрів: “інформаційні, ана­літичні, документально-художні (інколи їх називають художньо-публі­цис­тичними” [24, с. 186]. Професор факультету журналістики Львівського націо­нального університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України В.Й. Здоровега підкреслює, що “різні жанри журналістики прийнято групувати відповідно в інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні” [25, с. 147]. Це групування жанрів базується на таких засадах: в інформаційних жанрах до­мінує повідомлення про соціально значущі факти, події, явища, в аналітичних – аналіз, оцінка, узагальнення фактів, подій явищ; у художньо-публіцистичних творах – поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності. Взає­мо­діють документальне і художнє начало.

Отже, в основі радіожанрів три основних способи відображення дійсності: 1) повідомлення фактів (новин); 2) інтерпретація фактів і подій; 3) художньо-публіцистичне розкриття фактів, подій, явищ. Тому ми вважаємо, що ці способи відображення дійсності створюють відповідно три відносно стійкі групи жанрів радіожурналістики:

1.    Інформаційні: радіоповідомлення, радіозвіт, радіоінтерв’ю, радіорепор­таж, радіовиступ, радіоогляд преси.

2.    Аналітичні: радіокорепонденція, радіокоментар, радіобесіда, радіо­огляд.

3.    Художньо-публіцистичні: радіонарис, радіофейлетон, радіокомпозиція, радіофільм, оригінальна радіодрама.

Однак поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи досить умовний. Жодна кваліфікована схема, характеристика радіожанрів не можуть бути прийняті як аксіома. Жанри постійно розвиваються і удосконалюються. Хоча в теорії можна досить чітко указати межі жанру, визначити його структуру і функції, на практиці досить часто відбувається змішування і взаємодія ос­новних елементів різних жанрів. Процес зміни жанрів подібний рухові по спіралі. Це – збагачення одного жанру елементами іншого, народження нових жанрових форм внаслідок синтезу різних жанрів. Наприклад, помітне місце серед жанрів радіомовлення зайняли авторські передачі. Удосконалення радіо­жанрів викликається потребою повніше і багатогранніше висвітлювати нашу дійсність, складні процеси українського державного будівництва, політичного, еко­номічного, соціального, культурного життя. Пошук жанрового вирішення для того чи іншого конкретного журналістського матеріалу завжди обумов­лений насамперед особистістю радіожурналіста: його професіоналізмом, мо­раль­ністю, національною гідністю, громадянською позицією. Журналістський матеріал повинен відповідати об’єктивним закономірностям суспільного роз­витку. Його мета – створити у споживача інформації національно-гуманіс­тичний світогляд, державницьке мислення, які б сприяли повноцінній само­реалізації особи, її прав і свобод, утвердженню особистої, патріотичної відпо­відальності за долю Української держави.

   Повідомлення, висвітлення, дослідження, оперативний аналіз, комен­тування фактів, подій, явищ дійсності складає ядро радіожурналістики. Все трудніше (та й цього не вимагається!) відділити інформацію від публіцистики. Інформація, тобто фіксація та повідомлення фактів, і публіцистика, тобто їх аналіз, коментування і узагальнення – все частіше зливаються в одному твор­чому процесі.

______________

 

1. Сичивиця О.М. Моральна відповідальність вченого і суспільно-історичний про­цес. – Львів,2000. – 274 с.

2. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., переоб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.

3. Ожегов С. Словарь русского языка. – М., 1985.

4. Літературознавчий словник – довідник. – К., 1997.

5. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004.

6. Григораш Д. Журналістика у термінах і виразах. – Львів, 1974.

7. Карпенко В. Журналістика: основи професіональної комунікації. – К., 2002.

8. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., перероб. і доповн. – Львів: ПАІС, 2004.

9. Станчев Ст. К. Теория и практика печати. – София, 1964.

10. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., перероб. і допов. – Львів: ПАІС, 2004.

11. Лесняк Р. К теории жанров // Проблемы радиоспецифики. – София, Научно-методический кабинет Болгарского радио, 1967.

12. Триккель И. За специфику // Проблемы радиоспецифики. – София, Научно-методический кабинет Болгарского радио, 1967.

13. Цит. за: Телевидение и радивещание за рубежом. – М., 1973.

14. Див.: Телевидение и радиовещание за рубежом. – М., 1973.

15. Триккель И. За специфику // Проблемы радиоспецифики. – София, Научно-методический кабинет Болгарского радио, 1967.

16. Минков М. К проблеме жанров в радиовещании // Телевидение и радиовещание за рубежом. – М., 1973.

17. Качкан В. Жанри радянського радіомовлення. – К., 1976; Ярошенко В. Информационные жанры радижурналистики. – М., 1976.

18. Бараневич Ю. Жанры радиовещания. – Киев– Одесса, 1978.

19. Смирнов В. Радиоочерк. – Ростов, 1984.

20. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1963.

21. Основы радиожурналистики / Под ред. Э.Г. Багирова и В.Н. Ружникова. – М., 1984.

22. Карпенко В. Журналістика: основи професіональної комунікації. – К., 2002.

23. Гоян О.Я. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту: Підручник. –
2-ге вид., допов. – К.: Веселка, 2004.

24. Радиожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М.,2000.

25. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. –
2-ге вид., перероб. і доповн. – Львів: ПАІС, 2004.

 

 

Genres of the radio journalism

 

Vasyl’ Lyzanchuk

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: admgrf@franko. lviv. ua

 

Paper observes the history of development of genres of the radio journalism. Great amount of attention is paid to specific features of genres and their classification on three main types – informational, analytical, and publicistical ones.

 

Key words: genre, radio genre, radio journalism, means of expression, radio communication, morality, professionalism, national consciousness.

 

 

Стаття надійшла до редколегії 15.02.05

 

Прийнята до друку 22.03.05

 

 

 

Телевізійний образ та його компоненти

як семіотична категорія

 

Вікторія Бабенко

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000, м. Львів Україна

e-mail: bww23@ukr.net

 

Звернено увагу на семіотичні аспекти при створенні телевізійного образу, з’ясо­вано особливості семіотичних категорій. Розкрито роль образу в буденній та віртуальній дійсності, його вплив на глядача.

 

Ключові слова: семіотика, екранний образ, семіотичні категорії, системи знаків, телевізійна культура, екранування, кадр, ракурс, колір, словесний образ.

 

Семіотика – наука з багатими традиціями, яка бере початок з часів стої­цизму; особливої уваги заслуговує ще грецька культура, оскільки саме вона впер­ше піддала рефлексії майже всі основні семіотичні проблеми, визначальним явищем яких стала подвоєність світу.

 Загальні принципи знакових концепцій були витлумачені різними нау­ками – філософією, математикою, психологією, лінгвістикою, біологією, соціо­логією. Згодом семіотичний аналіз знайшов своє яскраве відображення у му­зичній та літературній критиці і лише у 1960 році – в аудіовізуальному мис­тецтві завдяки працям французького вченого Р. Барта. Дослідження знаків як наукової категорії проектуються на телепубліцистику.

Образи, їхнє значення і поєднання стали предметом дослідження площини знань, що називається семіотикою або семіологією (термін Ф. де Соссюра), від грецького σημειου – знак. Ф. де Соссюр дав визначення семіотики, що дотепер вважається найпоширенішим: семіотика – це наука про життя знаків у сус­пільстві [19] і про те, як вони формують наше сприйняття світу.

У телезнавчому контексті семіотика пропонує формування навиків семіо­тичного ана­лізу в конкретних жанрах та з’ясування зображально-виражальних особливостей. Телевізійна культура в процесі семіозизу (творення знака) зо­середжує увагу на “вираженні” і “змісті”. Відмінність інших видів мистецтва полягає в тому, що вони спрямовані на один канал передачі інформації, а теле­бачення аудіовізуально здатне систематизувати ці особливості. Отже, теле­ба­чення в семіотичних термінах є механізмом для збирання, трансформації, збе­рігання інформації.

Подпись: ______________ © Бабенко В., 2005
Звідси і випливає найголовніша властивість образу – єдність в ньому об’єк­тивної картини світу і особистого переживання, отже, неможливість осяг­нути його раціональною логікою, космічним уявленням та реальним сприй­няттям. У культурно-історичній об’єктивній дійсності, сприйнятій образно і пі­зна­ній семіотично, завжди живе індивідуальна емоція, виникає образ, відчутний художній обертон.

Екранний образ у семіотичному розрізі – це мова, якою історія говорить з людиною та суспільною свідомістю. Народна, масова ідеологія, закріплена в мо­ві, фольклорі, народній творчості, фіксує найважливіші особливості образу та мистецтва загалом. У В. Даля образ повний високого духовного змісту; “образ” не протилежний і космічному уявленню про дійсність [1, c.24].

Мистецтво загалом, кожна з його муз говорить мовою образів. Перемога краси, правди, добра можлива лише при відборі інформації. Ефективний відбір в мистецтві пропонує художній реалістичний образ.

Ось що пише у своїй книжці А.П. Окладніков: “З’явився створений лю­диною предмет, який не був призначений ні для копання землі, ні для мислив­ства. Єдина реальна потреба, яку він задовольняв, була потреба в матеріальному вираженні внутрішніх переживань людини, її почуттів і ідей, творчої фантазії – образів, які з’являлися в її розумі” [20, с. 42].

Що нам відомо про образ ?

Образ – специфічна форма естетичного освоєння дійсності, конкретна і одночасно художньо узагальнена картина життя, створена за допомогою слова, мелодії, лінії, барв [11, с.144].

Образ – специфічна для літератури і мистецтва конкретно-чуттєва форма відображення дійсності. Зображення якого-небудь явища через інше, конкрет­ніше або яскравіше, за допомогою мовного звороту, переносного вживання сло­ва [2, c.684].

Втім надамо слово теоретикам:

Образ – засіб досягнення мети – служить якнайкращому, якнайвираз­нішому розкриттю ідеї твору. Образ не самоціль [14].

Художній образ – специфічна форма відображення дій­сності в мистецтві, основний продукт художньої творчості, який характеризується особливою здатністю естетичного впливу на людину [15, с.47].

“Образ – вираження совісті, а також дорога до неї”, “Образ – це не хо­лодний, безпристрасний вимисел”, “Образ – пов’язує нас не лише з іншими людьми, а й з безмежними світами, і він не є вигадкою”, “Він завжди світлий, співзвучний світлому в нашому житті”, “Образи мають принципове значення для особистості і суспільства в цілому” [1, c.3 – 5].

Образ – особлива форма естетичного освоєння світу; відображення за допомогою абстрактного мислення [10, с.22].

Однак образ (цілісний реалістичний) не є “зображенням-ідеєю”, “дум­кою”. Мистецтво в цілому це не “ рупор часу”, в ньому не знайти одномірної тен­денційності, суворий вирок якій наукова естетика винесла ще в Древній Греції.

Телевізійний зміст мистецтва – усвідомлене відображення об’єктивної, ре­альної дійсності, виражене у формі образів. Мистецтво не є простим засобом
спілкування. Воно інформує. Як одна з найперших за походженням форма суспільної свідомості, оцінює дійсність. Воно й узагальнює. Мистецтво нарешті, про­понує (приписує) людині відповідну роль у суспільному житті. Тобто, ху­
Подпись: Образ

дожній реалістичний образ інформує, оцінює, узагальнює і приписує (Схема 1).

 

 

Схема 1. Функції образу

 

Інформація. Образ, звичайно, несе інформацію. І вона може бути закодована будь-якими кодами: числами, графіками, схемами тощо. Образ – цілісна сукупність форми і змісту. Причина винятковості в порівнянні з іншими формами спілкування – здатність художнього реалістичного образу до інфор­маційної насиченості, невичерпності; саме це лежить у його двоякій природі. В образі – адекватне злиття змісту повідомлення (інформації) і його форми.

Узагальнення. Інформаційна насиченість художнього образу оптимальна.

Будь-яке повідомлення обирається із сукупності повідомлень. Чим більша можливість вибору, тим більше інформації містить повідомлення, тим вагоміша його цінність. Інформаційна насиченість художнього образу виявляється в його типовості, і цінність її багатозначна. “Здатність культури змінюватись і присто­совуватись є функцією взаємодії метамовних і “примножувальних” тенденцій, які притаманні будь-якій культурі. Тенденція до примноження – результат по­треби здолати неадекватність комунікації і потреби забезпечити циркуляцію збільшеного числа інформації, яку накопичує культура” [17, с.139].

В образі – інформація про минуле.

В образі – інформація про сьогодення.

В образі – інформація про майбутнє.

Образ, як модель реальної дійсності, несе нам знання про цю дійсність і знання про автора. Художній реалістичний образ людини втілює в собі вагоме як для однієї людини, так і для суспільства в цілому. У такій якості він і виступає як повідомлення, вибране з безлічі дійсних і можливих.

Образ здатний перебувати у “живому” стані. “Живий образ” з’єднує нас з Космосом, з живою нескінченністю. Тобто тут споконвічно відтворюються дійс­но існуючі найважливіші характеристики образу.

Оцінка. Мистецтво виявляється у своїх зв’язках з життям. Поза суспільст­вом немає і мистецтва. Справжнє мистецтво для всіх. Образ – оптимальний засіб вираження суспільно-вагомої інформації і її повідомлення. Розуміння, оцінка свого буття реалізується в телемистецтві через образ.

Припис. Значення повноцінного художнього реального образу завжди виходить за усталені рамки епохи, що його породила. Причина цього явища, насамперед, в соціальних умовах. Образ набуває ознаки емоційної дії, що про­буджує врешті людську особистість до дії. О.О.Потебня дає своєрідну формулу: А(образ) < В(значення) – це так звана “формула поетичності”, нерівність образів до багатьох їхніх значень [18, с.101].

Людина не живе без свого “живого образу”. ”Живий образ” пов’язує нас, як ми згадували, з живою безмежністю. Від нього не від’єднати моралі, естетики в розвитку естетичних суджень.

З усіх приписів, що ми одержуємо за допомогою засобів спілкування, приписи мистецтва є найгуманнішими. “Логіка і гуманізм повинні бути єдині, треба намагатися зробити щось для зміни суспільних умов, щоб вони стали більш людяними – цього їм так бракує” [4, с.221].

Образ неможливо вичерпати словами, поясненнями. Найбільш важливі, стрижневі жанри ТБ (до яких зараховують художньо-публіцистичні) говорять мовою образів. Вони найважливіші для виховання людини, у збереженні і роз­витку національної культури.

Основну функцію повідомлення виражає мета автора, тобто внутрішня організація образного змісту. Яка ж конкретна організація образного змісту? Визначити конкретний зміст, його організацію – це визначити жанр. Ми по­ступово підійшли до аналізу специфіки семіотичних засобів, якими створюється художній образ на телебаченні.

Художній образ – одиниця мистецтва, в тому числі телемистецства, ви­хідний критерій визначення специфіки будь-якої музи. Процес усвідомлення мис­тецтвом дійсності неминучий. Він спрямований у майбутнє, це процес усвідомлення суперечностей життя. Художній образ – безмежний.

Мова ТБ – це теж екранний художній образ, що існує в просторі і часі. Система мов пронизує повсякденне життя людини… Знаковість речей, знако­вість спілкування, знаковість одягу, поведінки людини, професій, які безпо­се­редньо проявляються в буденності та стають характерними ознаками для тво­рення образу, – все це мова телевізійної культури. Різні мови культур дістають своє відображення в художньому образі.

Імідж програми, авторський стиль, комунікаційна поведінка, одяг теле­співрозмовника (доцільні семантичні характеристики при створенні телеві­зій­ного образу) – це системи знаків, які при уважному та підготовленому сприй­нятті можуть дати цікаву та ви­черп­ну інформацію про особистість, яка репре­зентує себе окремим типом вибору пове­дін­ки чи одягу.

Існує три критерії для характеристики специфіки художнього образу:

1)   перед нами просторово-часове мистецтво: образ існує в просторі і часі;

2)   перед нами глядацько-слухове мистецтво: механізм сприйняття;

3)   перед нами мистецтво, пов’язане з можливістю використання мови і мовних ефектів.

Знайти відповідні словесні засоби, визначити жанр – означає оживити образ.

Щирому мистецтву, за Геґелем, властива натхненність, “яка сама, неза­лежно від того, де вона розкривається в живому вигляді, говорить усякому не­зіп­сованому почуттю, усякій вільній душі і становить для неї предмет співчуття і радості. Для справжнього, реалістичного мистецтва характерна творча транс­формація дійсності. Творець не просто копіює природу, а відбирає в ній “субстанціональне” [3, с.46].

Література, кіно- і телемистецтво, театр володіють властивістю показу образу в безпосередньому розвитку, становленні. Вітчизняна психологія, розгля­даючи психіку людини як діяльність, експериментально довела, що предмет­ність (основна властивість сприйняття) є важливою рисою образу сприйняття разом з цілісністю, структурністю і постійністю (константністю).

Виділимо зв’язок предметності з цілісністю, структурністю, констант­ністю. Отримаємо зв’язок, який виявляється у прагненні людини мати справу з цілим об’єктом. Колір, величина, форма (тобто семіотичні характеристики) або сполучення цих ознак, будучи предметами дії, стають частинами цілого.

Попри те, що ми сприймаємо колір як невід’ємну частину буття, дуже рідко замислюємося над тим, як він впливає на сприйняття нами тих чи інших речей або явищ. В реальному житті людини виникає по­треба впорядкувати свої зв’язки з навколишнім світом, зробити їх гармонійними. Це бажання визначає роль кольору в нашому житті, де він, з одного боку, інфор­мує, а з іншого – виступає як емоційно-виражальний фак­тор [8].

Зрозуміло, що ці сфери кольоровпливу нероздільні, існують одна в одній. Проте в різні моменти домі­нуючим стає якась певна функція. На телебаченні колір виконує функції розрізнення, протиставлення, відокремлення, об’єднання, виділення.

Колір – один з найважливіших виражальних засобів сучасного ТБ, отже, “важливий не лише сенс кольору, але й точність його втілення для резонансного сприйняття споживачем” [9, с. 81].

Взаємозв’язок музики, зображення і слова, пластична кольоромело­дій­ність активно використовується на телебаченні. Музика додає забарвленості настрою, провокує на нові думки, тобто є важливим елементом. Колір і музика перебувають, на думку С. Ейзен­штейна в одних вимірах і сферах використання. “Колір аналогічний музиці” [21, с.354] – програмно стверджує він.

Для Ейзенштейна колір – чинник раціональний, пов’язаний з темою. Творчі співпереживання глядача викликані переживаннями колірних пред­мет­них тем. “Колір – драматург-реаліст. “Поза концепцією драми, – писав С.Ей­зенш­тейн, – не може бути і розумного колірного витвору взагалі” [22, с.501]. Він говорив: ”мені хочеться, щоб кольором розгорталась думка і, зливаючись з темою зображення, народжувала образ” [7].

Спершу почувши про кольорове зображення на екрані, А. Тарновський не надав важливого значення, але згодом переконався: “Колір має робити зобра­жуване більш відчутним … таким, що відчувається на дотик” [7].

Колір запам’ятовується тоді, коли він звучить драматично, предметно, відіграє складну соціальну роль. Так, колір “грає” для глядача тільки тоді, коли сам творець пережив і виразив його. Дослідники візуальної культури вводять термін “драматургія кольору”. “Драматургія кольору – це послідовна зміна певних фаз: зародження, розвитку, кульмінації, спаду. Це чер­гування напруги
і розрядки, несподіваних імпульсів та звичних кольоро­сполучень, емоційної
сили з об’ємно-просторовими ознаками, використання колірних пауз тощо”
[8, с.47].

С.Ейзенштейн, працюючи з чорно-білим зображенням, мріяв про колір: ”образ починається там, де він не збігається з природним забарвленням” [7]. 1940р. в газеті ”Кіно” він публікує статтю ”Не кольорове, а колірне”. Аналі­зуючи ставлення С. Ейзенштейна до кольору, відомий теоретик Л.Козлов писав: ”Кольорове” – це властивість зображення, це технічна система, це та здатність, якою митець оперує. “Колірне” – це якість образу, і це є справжня сфера твор­чості митця” [7]. У своїй творчості відомий кінематографіст постійно звертався до проблеми кольору, йому вдалося створити три кольорові стрічки з сильними колірними враженнями.

Перші кроки в усвідомленні кольору зробили стародавні греки. У сучас­ному ТБ ми часто маємо справу з кольором-екскурсоводом, кольором-туристом, навіть кольором-апетитом. Колір – матерія не просто тонка, а супертонка [16]. Людське око вміє розрізняти сотні тисяч відтінків та півтонів. Застосовуючи навики кіномистецтва на телебаченні, дослідники кольорознавства стверджу­ють, що колір приховує в собі ще нерозгадану і могутню силу.

Для телезнавства цікаве твердження про поділ кольорів на “теплі” та “холодні” барви. Є сильні кольори, які зосереджують увагу глядача, інші – є ли­ше обрамленням до екранної події. Звідси визначення “теплої людини”, яка вик­ли­кає довіру у візуального спостерігача та “холодної”, яка діє навпаки. Імплі­цит­но, тобто формально невиражено, колір наявний в комунікації. Контраст “хо­лодного” підсилює відчуття “тепла”. Так, холодні відтінки використовують для надання виразності, товариськості, “теплоти” комунікативному персонажу, вони роблять його приємним для глядача.

Згідно з теорією Люшера, віддаючи перевагу певному кольору, ми фор­муємо відповідний знаковий код, декодуючи який можна визначити навіть тем­перамент людини [13].

Відтоді, як семіотичний аналіз застосовують на ТБ, кадр, монтаж, ракурс стали знаковими категоріями, предметами дослідження, які є чи не най­важливішими засобами у процесі творення образу.


Кадр – це син­тетична одиниця, що увібрала в себе інтонацію слова, гар­монію фарб, мелодику і ритм музики, жест і пластику танцю, психологічний рух і сюжетні лабіринти драми [10, с.21]. Масштаб зображення, яке міститься в кадрі, називають планом. Зважаючи на розбіжності, що існують у класи­фікації планів, слід знайти єдиний знаменник. Тому видається доцільнішим взяти за основу принцип: людина – міра всіх речей, як це рекомендували зробити ста­родавні греки [6, с.102–106]. Отже, дальній план – фігура людини вміщується по вертикалі кадру; загальний – людина повністю (на весь зріст на екрані); “американський” або 2-й середній – до колін людини; середній – людина по пояс; крупний – людина по груди; деталь – якісь дрібні частини об’єкта, менші крупного плану людини (Рис.1).


    Деталь                                  Крупний                                       Загальний

“Американський”                       Дальній                                        Середній

 

Рис. 1. Класифікація планів

Ракурс – вигляд різних предметів у перспективі, кут зору, яким ство­рюється оптична вісь об’єктива і площина предмета [10, с.22].У практиці те­лебачення загальновизнано, що ракурс змінює динамічне напруження ліній, створює пластичну форму взаємодії елементів, передає ритм і пластичну мело­дію, надає незвичайності предметній основі і впливає на сприйняття об’єк­та глядачем.

Основу повідомлення створює монтаж – з’єднання кадрів у логічний, асоціативний або будь-який інший зв’язок, отже, “... передача змісту, яка не збігається в кадрах, виникає лише в їх зіставленні ” [5, с. 47].

Якість суспільно-вагомої інформації як ступінь її співвіднесеності з реальними життєвими проблемами, руйнуванням стереотипів і формуванням повного, адекватного дійсності, реалістичного, світлого, живого образу, важ­ливо при цьому взяти до уваги вираження буття в художніх образах за загаль­ними законами мистецтва, – основа екранного художнього твору. Монтаж, тобто зіставлення виражальних засобів і створення звуко-зорового образу в екранному мистецтві проявляється як специфічна форма діалектики суспільної свідомості.

Всі знакові системи є вторинними стосовно мови, проте вони також збе­рігають нерозривний зв’язок з історичною пам’яттю і самопізнанням. Мова – єдиний засіб, з допомогою якого всі системи інтерпретуються, закарбовуються в пам’яті. Завдяки телевізії як взаємодії вербального та візуального людина пізнає світ та прагне змінити його. Телебачення пропонує адресатові інтерпретувати, обмінюватись, зберігати інформацію… Його можна визначити як складну ієрар­хічну структуру, що побудована із взаємопов’язаних знаків.

Звуко-зоровий художній образ (в русі, розвитку, становленні) створений специфічними (технічними і виражальними) для екрану засобами. Він пропонує глядачеві максимум інформації про єдність явищ, станів і виховує глядача як суспільну людину, особистість.

Реалістичний образ життєвих відносин допомагає переробити опосередко­ваність зв’язків між творцем і глядачем. Функція виражальних засобів саме в цьому. Екранне мистецтво не копія пережитого чи баченого, навіть у неда­лекому минулому. Це головна його функція – творчий світ “живих образів”. Цей тип образу – правда. Глядач переважно включений у процес орієнтаційно-досліджувальної дії, сам створює образ твору мистецтва – “образ образу” для того, щоб “керувати” собою в суспільному, соціальному житті.

Отже, телевізійна культура (при ретельному вивченні та логічному використанні) – це сукупність знакових систем, завдяки яким людство або конкретна нація дбає про збереження своїх ментальних особливостей, оберігає свої цінності, підтримує зв’язки з навколишнім світом, іншими культурами, оберігаючи себе від їх агресивного навіювання.

У сучасному телезнавстві актуальною характеристикою семіотичного простору вважають стереотипи та їх вплив на масову свідомість. Сприймання людиною навколишнього світу, дійсності виявляється у світогляді – глобаль­ному реалістичному образі світу. За часів СРСР тема соціальних стереотипів була табуйована; її ідеологія була спрямована на виховання людей, без­застережно відданих системі. Проблеми стереотипів ми згадали не випадково сьогодні перестають говорити про реальні цілі, і це згубно впливає на масову аудиторію, насамперед на молодь.

Семіотики визначили, що найсильніша ідеологія – та, що представле-
на візуально. Тому культурний здоровий глузд – “фольклор індустріального світу” – створюється телебаченням особливо активно. Аналізуючи текст, можна визначити, які дискурси використовував його адресант, але які значення зчитав реципієнт – визначити складно.

Будь-який образ, якщо це образ повний, формується з підсистемних образів: мети, суб’єкта, об’єкта, засобу. Образ як один з основних складових відображення знаку у художньо-документальних жанрах допомагає відтворити на екрані складні суспільні, соціальні процеси. Образ слугує в соціальному плані перш за все для збагачення духовного світу людини і має настановчий характер.

Прийняття або неприйняття людиною тієї або іншої зовнішньої моделі образу, твору в цілому, залежить від соціальної настанови (“настанова” – готовність психіки до сприйняття інформації і адекватної дії) людини, від внутрішньої моделі світу, властивої свідомості людини.

Спілкуючись, люди передають інформацію – повідомлення, яке проходить процес “трансформації” кожним індивідом через совість. І пропонує сукупність загальних уявлень про світ – пізнання. Перед нами ланка із минулого в майбутнє [1, с.38]. Отже,

“совість – явище – повідомлення – пізнання – совість...”.

Чіткий вибір семіотичних засобів реальності, які переносяться на стрічку у вигляді зображення, пробуджує в нас різні висновки: застосування ракурсу виражає відповідну точку зору; застосування планів – закономірний зв’язок утворення відеоряду; звуко-зо­ро­вим монтажем автор виражає і діє, передає глядачеві єдність суб’єкта і об’єкта, а також розуміння соціальної настанови адресанта і адресата, виробника і споживача. Результат – використання витвору в реальному житті глядача для правильного орієнтування у повсякденних реаліях.

Телебачення як знакова культура є мистецтвом технократичним, і за своєю природою – систематизоване. Для нас системний підхід передбачає аналіз відносин між двома підсистемами: “власне ТБ” і аудиторія. Для того, щоб мати наукове уявлення про “системи”, “підсистеми”, необхідно з’ясувати характер їх впливу одне на одного. Ці впливи виявляються у внутрішніх і зовнішніх зв’язках, які є контурами образу. Внутрішній зв’язок – це процес створення передачі будь-якого жанру. Зовнішній зв’язок – взаємний вплив між ТБ і глядачем. Твір загалом утворює образ дійсності.

   Досить часто відносини між двома підсистемами “власне телебачення – аудиторія” розглядаються як досить міфічний зв’язок між незбагненним “ек­раном” і абстрактним “глядачем”, а не як зв’язки між цілком конкретними суспільними індивідами “творець – глядач” [1, с. 25].

Для телебачення характерна “розмова” одночасно всіма мовами всіх наук і мистецтв, що знаменує входження людства в еру нового синкретизму. Теле­візійне мистецтво ґрунтується на трьох “китах”: пізнання (інформація), задо­волення, запам’ятовування (співпереживання), без яких немислиме мистецтво. Мета телебачення – не просто відобра­зити той або інший об’єкт, подію, а зробити його носієм значення, розширити можливості відображуваних явищ. ЗМІ – засоби масової злагоди, коли: ціль, суб’єкт, засоби, об’єкт – гуманізовані.

Ми знайомі з особливостями екранного образу (зображенням), проте дослідник публіцистики В.Здоровега [14, с. 74–96] виділяє рівноправний до зобра­жального образу – вербальний: “Словесний образ в публіцистиці харак­теризується агітаційною при­страстю, дохідливістю, чіткістю і лаконізмом, від­сут­­ністю дрібної деталізації, а якщо говорити про відтво­рення образу-персо­нажа, відсутністю усесто­ронньої чіткої індивідуалізації, психологічного аналізу, як у ху­дожньому творі.

Словесний образ, чи, як його ще називають, образний вислів, є у ху­дожньому і в публіцистичному творі отим “образом-атомом”, найдрібнішою складовою частиною твору. У вся­кому творі він є не чим іншим, як комбінацією образу і думки, картини і змісту.” В. Здоровега пропонує такий поділ словесних образів: образ-теза, образ-емоція, образ-картина та образ-персонаж. Образ вбирає в себе суттєві риси реальності, він виражає її всеосяжно.

Протягом всієї історії людство, нагромаджуючи досвід, передавало його через знакові системи. Заглибившись, ми знайдемо два незалежні і рівноправні культурні знаки: слово і малюнок. Кожний пройшов свій етап становлення, свою історію. Розвиток телевізійної культури немислимий без обох цих типів знакових систем.

На основі двох видів знаків створюються два різновиди мистецтв: обра­зотворчий і словесний, які вдало поєднуються на екрані. Вони прагнуть з матеріалу умовних знаків побудувати образ, іконічна природа якого наочно виявляється у тім, що формальні рівні вираження знаків стають змістовними. З матеріалу умовних знаків автор створює телетекст. Як текстом у семіотиці називається все, з чого можна одержати значення, так і читачем (глядачем) – кожний, хто декодує текст, “витягає” з нього значення. Однак читач, щоб стати компетентним, мусить дечому навчитися. А саме, він повинен знати:

¨    конвенції соціальної реальності, “світу”;

¨    особливості каналу і жанру передачі повідомлення;

¨    відносини між соціальною реальністю і каналом передачі інформації.

Телебачення у своїй індивідуальній семіотичній природі – реальний ме­ханізм глобальної колективізації культурного надбання людства. Телеекран – це реально функціонуючий інститут планетарного громадянства людей, що формує віртуальну людину, яка стає ре­транслятором між дійсністю і вірту­альним світом. Вплив на аудіовізуального глядача надзвичайно великий, а телевізійна продукція надзвичайно багатогранна. Тому образ як засіб вираження думок та почуттів – важлива знакова категорія, яка витворена внаслідок систе­матичної діяльності адресанта, розрахована на активне та якісне сприй­няття адресатом.

 

______________

 

1. Буданцев Ю. Экранный образ (системные особенности).– М.,1993.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад і гол. ред.
В.Т. Бу­сел.– К: Перун, 2003.– 1440с.

3. Гегель Г. Лекции по эстетике.Кн.3. – М., 1938.

4. Герлингхауз Г. Кинодокументалисты мира в битвах нашего времени. – М., 1986.

5. Голдовская М. Творчество и техника. Опыт экранной публицистики. – М.,1986.

6. Горпенко В. Архітектоніка фільму. Кадр. Монтаж. Фільм.( Питання режисер-
ської майстерності). – К., 1997.

7. Цит. за: Горпенко В. С. Ейзенштейн, А.Тарковський про колір. – К.,1998.

8. Горпенко В. Функції кольору в кіно- та телемистецстві. – К.,1999.

9. Гоян В. Кольористика та зображальна естетика інформаційної програми // Журналістика. Вип.8 .– К., 2000.

10. Гоян В. Кольористика та зображальна естетика телевізійних програм: Світовий досвід: методологічні рекомендації до спецкурсу.– К., 2002.

11. Григораш Д. Журналістика в іменах і виразах. – Львів, 1974.

12.  Даль.В. Толковый словарь живого великорусского языка. Т. 2.– М.,1956

13. Добко О. Колір і психологія // Медична газета. – Львів, 2003.– № 8

14. Здоровега В. Мистецтво публіциста. Літературно-критичний нарис. – К.,1966.

15. Канюка М., Ілляшенко В. Тележурналістика: телевізійний, фільм: Навч. посіб. – К.,1987.

16. Котляр А. Синій – чисте небо, жовтий – колір полів // Дзеркало тижня. – К.,2003,– №43(468).

17. Махлина С. Семиотика культуры и искусства. Словарь-справочник.– Санкт-Петербург, 2003.

18. Потебня А. Из записок по теории словесности. – М., 1905.

19. Соссюр Ф. Труды по языкознанию / пер. А.А. Холодовича.– М.,1977.

20. Цит. за: Флоренский П. У водоразделов мысли. Т-1.– М.,1990.

21. Эйзенштейн С. Избранные произведения: В 6-ти т. – М.,1964.– Т.1.

22. Эйзенштейн С. Избранные произведения: В 6-ти т. – М.,1964.– Т.3.

 

 

Television appearance and its components as a semiotics category

Viktoria Babenko

Ivan Franko Lviv National University

1 Universytetska St., 79000, Lviv, Ukraine

e-mail: bww23@ukr.net

Semiotic aspects at creation of television appearance of their feature and intercommunication are analyzed. The role of appearance is found out in workaday and virtual reality, his positive influence on a spectator.

Key words: semiotics, screen appearance, semiotic categories, systems of signs, television culture, screening, shot, foreshortening, color, verbal appearance.

 

Стаття надійшла до редколегії 30.03.05.

Прийнята до друку 2.04.05.

 

 

Медіаграмотність.

Лудологічний аспект вирішення проблеми

 

Оксана Косюк

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул.Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

e-mail: o_kosuk@ukr.net

 

Розглянуто проблему патогенності релаксаційної продукції електронних ЗМІ.

 

Ключові слова: медіаграмотність, маркування, патогенна продукція, критичний аналіз, гра, евристична діяльність.

 

У Мінську 14-16 лютого 2003 року відбулася ініційована Європейським інститутом ЗМІ та ОБСЄ міжнародна конференція “Трансформація телебачення у країни з перехідним процесом”, виступаючи на якій, експерт Душан Радич зазначив, що, за даними моніторингу, саме в ук­ра­їнському медіапросторі транслюється найбільше сцен насилля, жорстокості, еротики. Представник Єв­ропейського інституту із законодавства у сфері ЗМІ Петер Стротман, наго­лошував, що український телевізійний екран “є сьогодні найбруднішим” у Єв­ропі. Це мало б тривожити не тільки Україну, а й усе світове співтовариство [8].

Щоб ініціювати в Україні рух за недопущення на екрани показу проявів екстремізму, жахів, насилля та непристойностей, під патронатом Голови Націо­нальної ради Б. Холода зібралися перший віце-президент Національної телеком­панії Ю. Айвазян, Генеральний продюсер студії “1+1” О. Роднянський та в.о го­лови правління телекорпорації “Інтер” В. Ряшин. У проекті винесеного на об­говорення соціального “Меморандуму” трьох керівників ТРО запропоновано впровадження на усіх телеканалах з 1 вересня 2003р. індексації продукції для різних категорій населення відповідним знаком.

Подпись: ______________ © Косюк О., 2005
Однак серйозних наукових напрацювань щодо результативності марку­ван­ня поки що немає. На нашу думку, продукція, відмічена по­значкою “для до­рослих”, стала не застереженням, а навпаки привабою для дітей та підлітків. Адже в окресленій ситуації “у гру вступає” біблійна істина про солодкий заборонений плід. Строго заборонене одразу стає дорогим і бажаним. Таке мар­ку­вання, на нашу погляд, є малоефективним способом нейтралізації згубного впливу релаксаційної продукції.

Аби не бути голослівними – наведемо приклад. Нещодавно на екрани столиці Російської федерації вийшов найскандальніший проект конкурсної програми Каннського фестивалю 2003 року – фільм французького режисера Гаспара Ное “Безповоротність” (історія згвалтування, відзнята із докумен­тальною точністю). Перед транслюваннями французькі прокатники наполегливо просили вказати на афішах, що фільм не рекомендується переглядати схильним до емоційних стресів. Однак до них не прислухалися. Кінофільм переглянуло чимало москвичів. Для багатьох, до речі, це закінчилося трагічно).

“Шоу” справді виявилося понадміру реальним, та ще й з усіма по­рушеннями “казковості жанру” (за О. Петрунько): “страшний” персонаж – уособ­­лення зла – був не якоюсь там потворою, а звичайнісінькою реальною людиною; вражала життєва реалістичність подій, а також психологічна не­виправданість і тривала демонстрація страждань. Ситуація перегляду вияви­лася вкрай несприятливою з погляду “порушень табу” і, насамкінець, – глядачі були психологічно не підготовлені (якщо не враховувати маркаційних “засте­режень”) до сприймання подібної інформації [3].

Вочевидь, проблема тут не у продукції, а в реципієнтові? “Якщо не вдаєть­ся переробити медіа, – зазначає директор Львівського інституту екології масової комунікації Б. Потятиник, – то треба змінити їхню авдиторію”. У численних пуб­лікаціях вчений наголошує, що саме такий підхід застосовує медіаосвіта з її намаганням прищепити “психологічний імунітет” до патогенного впливу засобів масової комунікації [4, с.10].

Відомий кінорежисер Федеріко Фелліні, зпівставляючи театральну й телевізійну авдиторії, виявив, що це цілковита протилежність. Якщо театральні відвідувачі не є господарями становища і мають багато зобов’язань, то теле­глядачі, згідно з морфологією техногенної масової комунікації, – власники, що купили право розважатися. “Ти повинен бути дуже цікавим та інтригуючим, – зазначає Фелліні в інтерв’ю для працівників телебачення, бо телеглядач, цей гос­подар, що купив тебе, у випадку, якщо ти негайно не розважаєш, вими-
кає телевізор чи змінює програму, звільняючись від будь-яких зобов’язань
[6, с.147].

Наголошуючи на цілковитій відсутності “обрядовості сприймання”, відо­мий кінорежисер недвозначно натякає на те, що раз певна продукція (особливо повсюдно критикована – релаксаційна) користується успіхом, то це аж ніяк не випадково, бо те, що прагнуть дивитися мільйони, – потрібне, і за своїм не до кінця зрозумілим еквівалентом якості є навіть “елітарним”. “Особисто я, – зазначає Девід Фрост, – глибоко переконаний – телеглядачі набагато розумніші, аніж про них думають, вони просто не відчувають потреби у перегляді моно­тонних неінтригуючих програм” [6, с.43].

Отже, аби продовжувати розмову про “наркотичну залежність” аудиторії від “патогенної” продукції, передусім з’ясуємо, у чому ж полягає секрет над­звичайної споживаності цього “опіуму”.

Провідний медіапедагог О. Федоров серед причин такої популярності називає:

 – фольклорність основи;

 – видовищність жанру;

 – систему “емоційних перепадів”;

 – опору на функцію компенсації та рекреацію;

 – авторську інтуїцію [7, с.515].

 “Як у вельми проникливій народній казці про клопіт дрозда із лисич-
кою, – напівіронічно вторить йому О. Забужко, – котра вимагала себе спочатку нагодувати, напоїти, а затим послідовно насмішити й настрашити (навдивовижу точний перелік підставових потреб маси!): щоб без усяких там катарсисів “смішити” й “страшити”, не потрібно нічого, крім професіоналізму” [7, с.30].

“Секрет успіху” релаксаційної продукції, на думку О. Федорова, ховається ще й за “прийомами маніпулятивного впливу”. А саме:

 – гра у простонароддя;

 – “оркестрування” (омана);

 – “селекція” (підтасування фактів);

 – “наведення рум’ян” (фальшива прикраса);

 – “проекція” (штучне перенесення якостей);

 – “свідчення” (посилання на псевдоавторитети);

-“приклеювання ярликів” (безпідставні звинувачення чи виправдання).

Ефективність маніпуляції залежить, на думку вченого, від рівня її засто­сування.

 – Психофізіологічний рівень передбачає вплив на найпростіші емоції;

 – Соціально-психологічний, сказати б – компенсаторний – створює ілю­зію здійснених бажань. Здебільшого шляхом ідентифікації з персонажами.

 – Інформаційний сприяє швидкому отриманню потрібної інформації. Приміром – порнографічної.

 – естетичний – естетизує патогенну інформацію, сприяючи розпов­сюдженню сексу, насилля, натуралізму [7, с.81].

На думку учених, медіаманіпуляції будь-якого рівня можуть бути знищені шляхом “просіювання” інформації, зняття з неї “ореолу” авторитетності або ж простонародності, словом, – через критичний аналіз.

К. Безелгет, Е. Харт пропонують універсальну схему такого аналізу:

·       “Категорії” (види, жанри, форми);

·       “Технології” (як створюються тексти);

·       “Мова” (наше розуміння змісту);

·       “Аудиторія” (на кого розраховано);

·       “Репрезентація” (як представлена реальність) [7, с.129-131].

Результатом такого просіювання медіапродукції є розвиток комуні­ка­тивних можливостей реципієнта, критичного мислення, вміння декодувати й оцінювати якість медіатекстів та самовиражатися за їх допомогою.

Успіх критичного аналізу, як зазначають медіапедагоги, залежить від рівня сприймання інформації, що може бути: наївно-примітивним (фабульним), посереднім (сюжетним, сенсорно-мотиваційним) або ж – креативним (комп­лексної ідентифікації), що передбачає яскраво виражене творче начало у різ­них аспектах діяльності, передусім – ігровій. Учасник лудологічної діяльності вба­чає у ЗМІ не лише засіб комунікації та ретрансляції реальності, а й стимул для розвитку власних умінь і навичок декодування.

Креативний аналітичний рівень немовби повертає реципієнта у прадавній фольклорний світ притчевих структур, що “одягають” на сучасну масову кому­нікацію (яка зримо лаштується під архаїчну стилістику інтерпретацією міфів на основі сталої системи сюжетів та образів) “маску мітологічності”. Медіатекст у цій ситуації наче очищається від нашарувань цивілізацій, повертаючи собі первісне значення.

Ю. Лотман вважав, що, якщо дозволити собі певну міру спрощення й ототожнити пам’ять із збереженням текстів, можна виділити “пам’ять інфор­мативну” та “пам`ять креативну” (творчу). Інформативна забезпечує збереження технологічної інформації. “Приклад творчої – пам`ять мистецтва. Тут активною є уся товща текстів (у чому ми могли переконатися, досліджуючи види ре­лаксаційної продукції електронних ЗМІ – О. К.). Актуалізація тих чи інших текстів кориться складним законам загального культурного руху і не може бути зведена до формули “найновіші”, “найцінніші” [1, с.674]. Судження є надзви­чайно актуальним щодо великої кількості взірців екранного гедонізму, які в інтерпретуванні сучасних дослідників постають як другосортна продукція. Хоча насправді це явище іншої системи цінностей.

Достеменно відомо, що, переступаючи межі епох, цивілізацій, культурні тексти трансформуються, доповнюються, коментуються – аби бути зрозу­мі­лими. Якщо б традиція лишалася незмінною, то “пам’ять жанру” (вислів М. Бах­тіна) зберігала б зрозумілість тексту, незважаючи на варіювання поколінь тих, хто його сприймає (чого насправді немає).

Споживач техногенної продукції мало чим відрізняється від своїх тисячо­літніх попередників. Він незмінно прагне усталених (освячених традицією) цінностей.

У статті “Кіноекран 90-их: суб’єктивні висновки” О. Федоров подає оригінальні дані про вживаність у підлітковому середовищі різноманітних кінолексем. Серед найпопулярніших слів у назвах фільмів дев’яностих він називає “любов” (незмінна першість!), “смерть”, “вбивство”, “ніч”, “дім”. Проте останнім часом, на думку вченого, “смерті” і “вбивству” почало створювати неабияку конкуренцію слово “казка” [7, с.323]. Діти техногенної цивілізації, як і їхні прапрапопередники, хочуть казкових хепіендів! Тому феноменальний успіх релаксації визначається передусім не її жанрово-тематичними особливостями, а міфологічною, фольклорною основою, яка запрограмована на “казковий” тип сприй­мання та численні поліваріантні прочитання, що дають величезний прос­тір для творчої імпровізації – моделювання художньої дійсності (тобто – гри).

Майстри популярної культури це зрозуміли. Вони цілком опанували мистецтво контамінацій у вимірах “минуле-сучасне”. Нова “переосмислена ар­хаїка” запрограмована на сприймання людей з архетипно зумовленими смаками (на позитивну реакцію масової свідомості). Як вислід – виникають нові синк­ретичні стилізації із численними натяками на хрестоматійне, цитатами з фольк­лору й міфології. Аби отримувати задоволення від їх інтерпретації, слід сприй­мати власну діяльність як своєрідну гру, котра, на думку Ж. Дерріда, має допомогти деконструювати усталені ієрархії і відкрити шлях новому.

Теоретична і практична педагогіка (не кажучи вже про педагогіку медіа) переживає у нашій країні не найкращі часи. Зрозуміло, чому так різко зросла цікавість до методичних розробок у галузі навчання та виховання. Однак ще яскравіше простежується і цілком протилежна тенденція, спрямована на пошуки нових розв’язань у найзагальніших та найабстрактніших ділянках педагогічної науки. Йдеться про те, що доволі часто звучать питання: то що ж таке освіта (виховання)? У контексті медіа ці питання звучать не менш наполегливо, аніж у царині древніх наук та мистецтв.

Погоджуємося з думкою професора Б. Потятиника про бачення медіа­освіти як комплексу взаємопов’язаних елементів. Однак спробуємо не поєднати, а “змішати” названі “інгредієнти”, відшукуючи точку їхнього перетину, тобто – вузол, що скріплює компоненти у єдине ціле.

Стосунки “медіа – реципієнт” окреслюються зазвичай поняттям “кому­нікація”, бо інформований вступає у взаємодію з інформатором задля обміну інформацією. В інтерпретації традиційної педагогіки – це процес навчання: передача знань, умінь, навичок. Однак, коли ми, окрім інформації, передаємо ще й здатність її оцінювати, – це вже виховання. Під вихованням часто розуміють керування поведінкою. Однак, як справедливо зазначив А. М. Сидоркін, чим менше ми залишаємо людині невизначених ситуацій, що потребують само­стійного вибору, тим менше у нас шансів розвивати повноцінну особистість [5, с.67]. Ототожнення комунікації (навчання) із діяльністю (вихованням) недореч­не (насамперед у галузі педагогіки), на нашу думку.

 Наведемо приклад: коли через електронні ЗМІ командир віддає наказ, а солдати його виконують, не надто задумуючись над сутністю мовленого, у їхніх вчинках переважає діяльність (виховання?), а не комунікація (навчання?). Однак уявімо собі іншу ситуацію: солдати послухали, подумали – і не виконали наказу. Це, за А. Сидоркіним, – спілкування (ситуація, коли ніхто нікого навіть не намагався змінити).

Перед нами дилема, що виражає сутність педагогіки. Освіта загалом – а у медіавияві особливо – має дві два рівні: перший – спілкування у суб’єкт-суб’єктних стосунках на партнерських позиціях (тоді немає місця для заборон, наказів і виконань); другий – власне діяльність, у процесі якої педагог свідомо змінює того, кого виховує (себе, якщо це самовиховання), використовуючи з цією метою процес спілкування. Маємо тріаду: педагогіка-діяльність (теза), педагогіка-спілкування (антитеза), педагогіка діяльність і спілкування (синтез). Позиція доволі схематична. Насправді все набагато складніше. Один з найефек­тивніших шляхів подолання суперечностей, на думку сучасних вчених, – гра.

У теорії та практиці освіти є поняття, що виражає ставлення педагога до вихованця. Це поняття “педагогічна позиція”. “У найповнішій формі педаго­гічна позиція є ігровою” [5, с.68]. Позаяк у жодній з наук (навіть лексикографії!) немає єдиного розуміння гри, то, щоб продемонструвати вибір педагогічних позицій, братимемо до уваги лише окремі аспекти лудологічного.

Отже, педагог повинен вибирати між впливом і відчуженням. І те й інше, звісно, не є ідеальним. Тому зберегти подвійний характер виховання (самовихо­вання) допомагає лудологічна позиція: до спілкування (інформації) педагог ставиться як до гри, а до діяльності як до реального. Приміром, дивлячись один із рекреативних медіапроектів, реципієнт повинен “споживати” інформацію на умовах певної гри із сакральними цінностями (як-от: reality show – ініціація), сприймаючи таку інформацію, він виробляє для себе тип реакції на отримане. Як вислід, реципієнт здатен коригувати власну діяльність відповідно до правил обраної гри.

Ігрові принципи та прийоми забезпечують ефективність сприймання ін­формації. Вони є інструментом зняття протиріч між поверхневими зовнішніми та внутрішніми (прихованими) кодами. Найважливіша особливість гри – здатність розширювати сенси, змінюючи ракурси бачення. Тому об’єктивно одне і те ж повідомлення є повідомленням різного змісту, якщо сприймати його у різних ігрових ситуаціях оцінювання. Перебуваючи в ігровій ролі, людина діє за правилами, що “диктує репертуар”.

Під час Другої світової війни сім’я євреїв потрапляє у гетто, а потім у концтабір. Дорослі й дитина сприймали усе по-різному. Батько запевнив сина начебто усе, що відбувається, – велика гра за приз (справжнісінький танк!), який дістанеться тільки хлопчикові, котрий ні разу не потрапить на очі наглядачам. Батько зробив усе для того, аби дитина повірила в гру й “заховалася” у її казковому світі. Батьки померли, а хлопчик не тільки вижив, а й не втратив дитячої безпосередньої захопленості світом [за художнім фільмом “Життя прекрасне!” (“La vita e bella!” (режисер Р. Беніньо (R. Benini))].

Грі протистоїть примус і насилля; притаманна їй творча атмосфера сво­боди від шаблону сприяє розкріпаченню творчих резервів людини, нейтра­лізує почуття тривоги, стимулює охочу й бажану діяльність. Вона приносить задо­волення й насолоду, що полягає не у певному результаті, а в ній самій. Це не означає, що результату немає чи, що вислід не потрібен. Потрібен, звісно. Просто він не найважливіший. Задоволення приходить уже в процесі діяльності: від вільного й спонтанного використання власних сил. За таких обставин розу­мова діяльність і гра не протікають як відособлені процеси, а утворюють дві rрані одного явища – наче у сиву мітологемну давнину. Не випадково гру від­носять до сфери надсвідомого (архетипного?). А ще вважається, що вона захи­щає творчі пошуки та сміливі рішення від впливу свідомості (свідомість кон­сервативна!). Гра тренує надсвідомість, наповнюючи діяльність творчими пошу­ками, оригінальними задумами. Ділянка підсвідомого не менш важлива, ніж сфера свідомого. Тут приховані імпульси, незреалізовані бажання, тут “бун­тують” певні незмінні структури й моделі поведінки й мислення, що ріднять людину ХІ віку з її предками.

 Осердя гри – евристиче світосприймання та регулювання власної пове­дінки. Благоприємне чи неблагоприємне тлумачення й оцінка інформації впли­ває на самопочуття (самоусвідомлення) реципієнта. Розширення текстового смис­­­лу дає змогу оцінювати його з різних позицій, перетворюючи зовнішні впли­ви у внутрішні можливості декодування. У цій ситуації особистість одно­часно усвідомлює себе як об’єкт і суб’єкт процесу діяльності ( ніби само­усві­домлюється у двох іпостасях). Так здійснюється процес самовиховання (діяль­ність, спрямована на зміну власної особистості). У людини з’являється мож­ливість самовиразитися, отримати моральне задоволення від розкриття ре­зерв­них можливостей.

В ігровому перевтіленні ми такі, який наш внутрішній світ (приховані розумові потуги). Гра створює умови для того, щоб говорити з собою, по-різному “кодуючи” власне “я”, щоб зрозуміти, хто ти щодо випадково знайдених “уламків минулого” – “археолог”, “естет” чи байдужий “поглинач інформації”.

Деякі експерти у галузі психології називають гру віковою (специфічною лише для дитини) формою діяльності, що існує до “зняття” гри навчанням, інші (думку яких ми поділяємо) вважають її заняттям, що охоплює всі періоди людського життя. На думку З. Лаврентєвої, з віком гра зазнає значних моди­фікацій, з плином часу вона втрачає самостійне значення й починає визначати повсякденні обов’язки “гравця” під час виконання буденних справ. Так по­ступово правила гри ототожнюються з нормами практичного життя і поведінки. Уявна ситуація починає асоціюватися з реальними труднощами, боротьбою та подоланням перешкод. Гра трансформується в активність, самостійність, іні­ціативу, творчість особистості.

“У грі людина вища, вища від свого віку, – зазначає Виготський, – вища від своєї повсякденної поведінки; у грі вона наче на голову вища сама від себе” [5, с.74-75]. У процесі евристичної діяльності суб`єкт існує в ідеальній топіці, що визначається не об’єктивним змістом подієвого плану, а суб’єктивними переживаннями ігрового спілкування.

У грі відбуваються дії, цілі яких значимі для індивіда за їх власним внутрішнім змістом. У цьому, на думку Станіславського, виявляється справжній чар лудологічного виду діяльності. До речі, коли людина вступає у гру з корисними цілями, то гра як така все одно ніколи “не програє”. Страждають при цьому люди (у нашому випадку непідготовлені реципієнти), що стали маріо­нетками в руках маніпуляторів. Як-от у ситуації з неправильним “прочитанням” цілого пласту поліфонічної релаксації. Такий вид неправильного “прочитання” треба вважати явищем пуерелізму, риси якого з ранніх культурних епох по­трапили, на превеликий жаль, і в нашу сучасність. Іншими словами: у царині медіа, як і у вимірах інших реалій, техніка, теорія, етика й естетика гри по­роджують її практику. Рецепієнт у процесі спілкування з медіа сам для себе вводить правила ігрового існування, самовизначення і самообмеження. “Якщо не можна уникнути карнавалу, – наголошував П`єр Гренгуар, – треба брати в ньому участь”. У нашому випадку слід сказати: якщо не можна звільнитися від влади мас-медіа, то існує незаперечна можливість свободи їх інтерпретації (ва­ріативності “прочитання”).

Імпульс гри, цікавості, дослідження – провідна риса людини розумної, чинник її творчих потуг й винахідництва. Гра, допитливість лежить в основі міфів, науки, норм суспільного життя і пізнання. “Більше чи менше граються, досліджують світ і метушаться усі тварини. Однак лише деякі з них зберігають дитячу здатність гратися і в дорослому віці. Це стосується, насамперед, деяких птахів, вищих хижаків, приматів і, звісно ж, людей” [2, с.13] Людина повинна входити у гру з медіями свідомо. Кожен гравець – гросмейстер, що відповідає за успіх власної гри. Будь-який реципієнт повинен самотужки шукати відповідь на одвічне питання: “навіщо мені гра?”. Кожен споживач інформації має віднайти власну ігрову позицію й місце на медіарингу.

Проблема гри, особливо ігрової ме­діадіяльності, вочевидь, знаходиться лише у початковій стадії свого вирішення. Така ситуація значною мірою є результатом того, що, на перший погляд, гра – “шкідливе і не варте уваги явище”, з іншого, як це не парадоксально, вона ж є фундаментальним фено­меном людської діяльності, пов’язаним із найглибин­нішими витоками актив­ності. Як вислід – лудологія (передусім у своїй медіа­інтерпретації!) пе­ретво­рюється у надзвичайно серйозну та складну проблему, що потребує серйозних наукових напрацювань.

______________

 

1. Лотман Ю. Семиосфера. – СПб: Искусство, 2000. – 704 с.

2. Моріра-Буке М. Смак до життя //Кур’єр юнеско. – 1991. – №7. – С.13-17.

3. Петрунько О. Фильми жахів як осучаснена казка // Медіакритика. Дайджест елек­т­ронного журналу, присвяченого медіа і масової комунікації. – 2003. – №1. –
С.47-55.

4. Потятиник Б. Замість передмови або Виклики сторіччя //Медіа-атака: Мате­ріали міжнародної конференції “Медіа-освіта як частина громадянської освіти. – Львів: Західноукраїнський медіа-центр “Нова журналістика”, 2002. – 56с. – С.10.

5. Сидоркин А. Игровой аспект воспитания // Игра в педпгогическом процессе. Межвузовский сборник научных трудов. – Новосибирск: НГПИ, 1997. – 251с. – С.58-67.

6. Сорок мнений о телевидении (зарубежные деятели культуры о телевидении). – М.: Искусство, 1978.

7. Фёдоров А. Медиаобразование, теория и методика. – Ростов-на-Дону: ЦВВР, 2001. – 708 с.

8. [http://www telekritika.kiev.ua/impression/?id=1966].

 

Media literasy.

Ludologic aspect of solving the problem.

Oksana Kosiuk

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: o_kosuk@ukr.net

 

Article in the light of ludologіј prism – deals with the problem of pathogenous relaxational production of the electronic mass media.

Key words: media literacy, marking, pathogenous production, critical analysis, game, heuristic activity.

Стаття подана до редколегії 5.11.2004.

 Прийнята до друку 6.12.2004

 

 

ВИЗНАЧЕННЯ ГЕНДЕРНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ

УКРАЇНСЬКОЇ АУДИТОРІЇ СПОРТИВНИХ МАС-МЕДІА

ШЛЯХОМ АНАЛІЗУ СПОРТИВНОЇ РЕКЛАМИ

 

Олена Садовник

 

Львівський державний інститут фізичної культури

вул. Костюшка, 11, м. Львів, 79000, Україна

е-mail: lenkas2003@yahoo.com

 

Виявлено особливості спортивної реклами, гендерні та соціальні особливості ау­ди­торії спортивних мас-медіа шляхом аналізу рекламних повідомлень у спеціа­лізованих спортивних засобах масової комунікації.

 

Ключові слова: реклама; спортивні мас-медіа; гендерні особливості аудиторії, соціальні особливості аудиторії, спортивні змагання; імідж.

 

Американські дослідники Coakley, Sabo Jansen, Runfola та інші [4-5] у
80-х роках минулого століття спробували виявити гендерні особливості у ви­світленні спорту у ЗМК. Вони довели, що чоловічі змагання збирають більшу кількість глядачів, ніж жіночі, і, можливо, тому мас-медіа частіше та більш детально висвітлюють саме чоловічі види змагань. Зокрема, 95 % амери­кансь­ких спортивних репортажів було присвячено змаганням чоловіків. Просте­жується й різне ставлення журналістів до чоловіків та жінок, чиєю професією є спорт. Спортсменок частіше, ніж чоловіків, називають за іменем, а їхні до­стоїнства описують амбівалентно, на зразок: “маленького зросту, але дуже ефек­тивна”, “велика дівчинка”, “її маленький швидкий удар”, тощо [3-4].

Зауважимо, що часто самі спортсменки намагаються використовувати особливості та переваги своєї статі для того, щоб зробити успішну кар’єру у спорті та заробити грошей. Вони намагаються “завести” публіку, розуміючи, що за них прийшли вболівати не лише заради сухого спортивного результату. Багато з них прагнуть піти шляхом російської тенісистки Анни Курнікової, яка за лічені хвилини здатна наелектризувати публіку. Завдяки вмілому менеджменту Курнікова стала найбільш високооплачуваною тенісисткою планети, яка заробляє на красі та сексапільності у багато разів більше, ніж її титулованіші суперниці на корті. За даними журналу Forbes, Анна завдяки рекламним контрактам одержує у рік близько 18 млн. доларів.

Подпись: ______________ © Садовник О., 2005
Видатні успіхи тенісних менеджерів з експлуатації жіночої привабливості не могли не надихнути колег в інших видах спорту. Першою у цій галузі несподівано стала Міжнародна шахова Федерація, яка вирішила перетворити симпатичного юного гросмейстера Олександру Костенюк у нове обличчя сучасних шахів. Директор з маркетингу британської шахової федерації Нік Хокінз заявив, що участь Костенюк у проекті ФІДЕ покликана зламати давній стереотип, що шахи – це виключно чоловіча забава, і допоможе залучити до шахівниці тисячі молодих, красивих та розумних жінок усього світу. Від нового іміджу жіночих шахів виграв як сам вид спорту, який набуває все більшої популярності, ФІДЕ, прибутки якої зростають, так і сама Костенюк, яка одержала хороший контракт з відомою фірмою – виробником комп’ютерів.

Не доводиться скаржитись на увагу вболівальників і гравцям у пляжний волейбол. Вид спорту, який тільки нещодавно увійшов до програми ігор Олім­піад, зумів відразу залучити велику кількість спонсорів. А все тому, що у 2003 році представники Міжнародної федерації пляжного волейболу прийняли по­станову, яка регламентує зовнішній вигляд спортсменок: волейболісткам забо­ро­нено надягати майки – лише топи, а шорти замінили на трусики-бікіні, глибина яких також суворо регламентована – не більше, ніж 5 см, якщо дивитися збоку.

Запропонував перевдягнути усіх футболісток у більш еротичну та приємну для ока чоловіків форму – шорти, що облягають, та відверті топи і президент ФІФА Йозеф Блаттер. Він вважає, що лише жінки зможуть зробити гру насправді естетичною.

Чи допоможе сексапільність краще продавати жіночий футбол? Представники англійської футбольної асоціації переконані, що саме у цьому ключ до успіху жіночого чемпіонату Європи, який відбудеться у Великобританії 2005 року. Успішним був фінал Кубка світу у Каліфорнії 1999 року, коли американки перемогли збірну Китаю. У тій грі відзначились Бренді Частейн та Міа Хемм, які здивували глядачів не лише хорошою грою, але й жіночністю. Незабаром Частейн стали пропонувати рекламні контракти, а Хемм взагалі увійшла до десятки найрозкрученіших спортсменок світу.

Проте для того, щоб симпатична спортсменка стала королевою, милого личка та довгих ніг недостатньо. Треба ще мати цілу команду підтримки та вірних людей у ЗМК. Останнім часом усе частіше для розкручення чергової кандидатки на роль секс-символа використовують так звані інтернет-аукціони, на яких лотом є право пообідати чи провести день з красунею. Після успішної кампанії у пресі та мережі Інтернет наступним етапом стають зйомки для солідних глянцевих журналів.

Щодо соціалізації гендерних ролей, то, хоча дихотомія “чоловіче / жіноче” на сьогодні є не такою явною, як колись, але все ж таки має місце. Хлопчиків частіше заохочують займатися спортом та дивитися спортивні передачі, читати спортивну пресу [1, 4]. Не тільки заняття спортом, але й бажання слідкувати за перебігом подій найпрестижніших змагань ще віддавна вважались частиною чоловічої ролі. Як припускають американські психологи, спорт – це єдина галузь, де чоловіки можуть вільно демонструвати свої емоції. Чоловіки, разом спостерігаючи за грою, в певному розумінні також стають гравцями, вони можуть відносно вільно виражати свої почуття і при цьому навіть торкатись один одного. В Англії та Північній Америці це практично єдина можливість для чоловіків обійнятись на людях [2, 4].

Також існують значні класові відмінності в популярності видів спорту, що висвітлюють мас-медіа. Так, наприклад, вважається, що бокс чи боротьба – улюблене видовище американців “нижчих класів”, а ось боулінг дивляться, можливо, і представники бідних верств, проте грають люди середнього класу і вище. Футбольні фанати належать до класу дещо вищого, ніж бейсбольні. Хоча цю різницю майже не помітно, вона має велике значення для реклами. Продюсери, знаючи, що передачі їх каналу дивляться глядачі з великими прибутками, встановлюють більш високі розцінки на рекламу, ніж у передачах для біднішого населення.

Окрім гендерної та класової приналежності, американські вчені визначили, що аудиторію спортивних мас-медіа складають добре освічені люди, хоча знову ж, ці дані варіюються в залежності від виду спорту [1, 4, 5].

У нашому дослідженні ми зробили спробу визначити гендер та соціальний статус української аудиторії спортивних мас-медіа шляхом аналізу рекламних повідомлень у ЗМК.

Методи дослідження: аналіз літературних джерел, узагальнення практичного досвіду, метод абстрагування, системно-структурний аналіз, контент-аналіз, метод логічних висновків.

У ЗМК усе, крім реклами, коштує грошей, а реклама їх приносить. Цим і пояснюється значний відсоток реклами у пресі та на телебаченні. Реклама – один з найбільш розповсюджених видів інформації, з якою людина зустрічається щодня. Тому саме цей тип комунікації є одним з найважливіших чинників формування соціальних стереотипів. Уявлення людей про спорт у значній мірі формує спортивна реклама.

Ми проаналізували рекламу у періодичних спортивних виданнях “Мой спорт”, “Команда+” та “Олімпійська Арена”, інтернет-сайті спортивних новин Champion.com.ua та рекламу, яка транслювалась під час спортивних телепередач.

Так, найбільш поширеною інтернет-рекламою на сайті спортивних новин Champion.com.ua у червні-грудні 2003 року була реклама серверів політичних новин temnik.com.ua та obozrevatel.com – 33 %. Рекламно-інтригуючі заголовки та колажі банерів мають скандальний характер та закликають відвідувачів сайтів прочитати про пікантні подробиці з життя відомих українських політичних діячів. Значною частиною рекламних повідомлень – 22 % – є пропозиції знайомства з дівчатами та жінками, реклама порносайтів та інтернет-видань для чоловіків. 21 % від загальної кількості рекламної продукції займає реклама спортивних товарів та послуг, а 19 % –комп’ютерної та побутової техніки.

Дещо від спортивної інтернет-реклами відрізняється реклама у спеціа­лізованих спортивних періодичних виданнях. Найбільш рекламованими є ак­сесуари для занять спортом та активного відпочинку (17 %), реклама ЗМК та самореклама (15 %) та антиспортивна реклама – алкогольних напоїв (10 %). Реклама “Світу розваг” – різноманітні казино, розважальні мультикомплекси, а також засоби гігієни для чоловіків складає по 8 % від загальної кількості реклами. Поширеною також є реклама автомобілів, аксесуарів до них (7 %), соціальна реклама (7 %), слабоалкогольних напоїв (6 %) та фірм, які виготовляють та розповсюджують комп’ютерну техніку (5 %). Реклама неалкогольних напоїв, сигарет, товарів для жінок, фармакологічних засобів та банків зустрічається на сторінках журналів у 2-3 % випадків.

У телерекламі, яка транслюється в проміжках спортивних програм, також можна виділити види продукції, які рекламуються найчастіше. Це слабоалкогольні (переважно реклама пива), алкогольні напої та засоби гоління для чоловіків. Також в значній мірі під час трансляції присутня реклама автомобілів та банків.

Проаналізувавши спортивну рекламу преси, телебачення та мережі Інтернет, можна зробити висновок, що переважна більшість рекламованої продукції розрахована на чоловічу аудиторію. “Спорт для чоловіків” – один з аспектів іміджу українського спорту. При цьому кількість реклами для жінок є незначною. Це може свідчити як про те, що споживачами спортивних подій в переважній більшості є чоловіки, для яких і розроблена певна реклама, так і про те, що рекламодавці України не мають наміру розміщувати рекламу, призначену для жіночої аудиторії, під час трансляції спортивних передач чи у спеціа­лізованій спортивній пресі, на спортивних сайтах мережі Інтернет. Хоча, як свідчить досвід Росії, такий крок є досить ефективним. Сьогодні значна кіль­кість жінок цікавиться спортом та намагається активно проводити дозвілля. Саме для них дезодорант Lady Speed Stick у перервах спортивних змагань рекламує олімпійська чемпіонка з фігурного ковзанярства Єлєна Бєрєжная.

Набагато важче визначити соціальні характеристики українського спорту. В Україні немає чітких критеріїв у визначенні елітних та масових видів спорту, тому надзвичайно важко виявити й класові особливості аудиторії. За результатами аналізу рекламних повідомлень ми можемо припустити, що інформація спортивних інтернет-сайтів для людей середнього класу, спортивних журналів – переважно для любителів спорту вищого соціального класу. Телеаудиторію спор­тивних передач складають люди різних верств населення, проте в пере­важній більшості рекламні повідомлення розраховані на представників серед­нього класу.

______________

 

1.     Гуськов С. И. Спортивный маркетинг. – К.: Олимпийская литература, 1997.

2.     Гуськов С. И., Гуськов С. С. Телевидение и спорт. – М., Полиграф сервис,
2000. – 336 с.

3.     Почепцов Г.Г. Профессия: имиджмейкер. – 2-е изд., испр. и доп. – К.: ИМСО МО Украины, НВФ “Студцентр”, 1998. – 256 с.

4.     Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 448 с.

5.     Morris. Sports and Media: Marriage or Conquest? // Cognitive Psychology. – New York, 1998.

 

 

 

The determination of gender and social peculiaritues of audiens of sports

mas media by analisis of sports reclaim

 

Olena Sadovnyk

 

Lviv State Institute of Physical Culture

11 Khostyushka St. 79000 Lviv, Ukraine

E-mail: lenkas2003@yahoo.com

 

Present status of sports reclaim in mass media and its social role are shown in this article. The results of our investigation about gender and social peculiarities of sports audience are summarized.

 

Key words: reclaim, sports mass media, gender and social peculiarities of sports audience, sports competitions.

 

 

Стаття надійшла до редколегії 11.12.2004.

 

Прийнята до друку 01.02.2005.

 

 

 

Вплив телевізійного насильства

на дитячу психіку

 

Катерина Скіпор

 

Львівський Національний університет імені Івана Франка,

вул.Університетська, 1, 79000 м. Львів,Україна,

e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

 

 

Досліджено проблему впливу телепередач зі сценами насильства на агресивність дітей та підлітків. Розглянуто проблему впливу ТБ на формування статевої ідентифікації дитини.

 

Ключові слова: телевізійне насильство, дитяча психіка, статева ідентифікація, моделі поведінки, агресивність.

 

У далекому 1972 році голова одного з медичних відомств США опуб­лікував звіт про вплив телевізійного насильства, аби звернути увагу на такий момент: діти, котрі переглядають телепрограми зі сценами насильства, у подальшому житті поводяться надто агресивно. Відтоді впродовж 30 років жоден учений не заперечив і не спростував цієї тези. Найбільша проблема полягає в тому, що середньостатистична дитина бачить біля 8000 вбивств і
100 000 інших актів насильства ще до того часу, поки іде до школи! [3]

Різке зростання дитячої агресивності педагоги та психологи вже давно пов’язують із насильством, яке заполонило телеекрани. Кілька років тому було встановлено, що діти, котрі стежать за сценами віртуального насильства понад шість годин щодня, надалі виявляються більш схильними до насильства реаль­ного. Однак перші достовірні дані, які демонструють залежність між тривалістю екс­позиції віртуального насильства і рівнем підліткової агресив­ності, отримані нещодавно.

Подпись: ______________ © Скіпор К., 2005
Низка досліджень, проведених у США, яскраво підтвердила, що дедалі більша кількість людей, насамперед дітей та підлітків, просто неспроможні розрізнити телешоу і реальне життя. Це емоційно хиткі діти, що є “продуктом” міського стресу та нездорового дозвілля. У США півтора мільйона так званих “межових” школярів, які не можуть зосередитись на поясненнях вчителя, але на сигнал ТВ ці діти відповідають як сновиди. ТВ провадить їх до насильства, до якого вони зовсім не схильні ні душевно, ні соціально. Але і цілком нормальні діти та підлітки не можуть встояти перед телебаченням. Зосередимо увагу лише на декількох газетних повідомленнях, які ілюструють приклади диких витівок дітей і щоденно подаються в газетах, перетворюючись на масове явище. Ці приклади для ілюстрації згубного впливу ТВ на дітей наводить російський вчений Сергій Кара-Мурза[1].

Барселона. Троє підлітків, переглянувши телепередачу, вирішили відтво­рити трюк, який їм сподобався. Пізно увечері вони натягнули впоперек вулиці пластикову стрічку і спостерігали, як вона перерізала горло мотоциклісту, кот­рий помер на місці пригоди.

Лондон. Два шестирічних хлопчики дощенту зруйнували будинок своїх сусідів з метою відтворити сюжет телепередачі й отримати премію. У дитячій передачі показали зведений у телестудії будинок, який необхідно було зруйну­вати найоригінальнішим способом. Діти-переможці отримували коштовні призи.

Нью-Йорк. Малолітні приятелі, переглянувши разом посередній бойовик, вирішили покарати свого ж ровесника, сина господарів квартири, за те, що він відмовився викрасти для них цукерки із шафи. Вони потримали його за руки за вікном 12-го поверху, вимагаючи поступитись. Оскільки хлопчина не відпо­відав, ровесники просто випустили його з рук.

Таких повідомлень надходить усе більше і більше. І у всіх випадках йдеться про зовсім нормальних дітей. “Вони просто змалечку живуть у “суспільстві спектаклю” і не можуть відрізнити життя від того, що бачать на телеекрані. Вони – жертви свободи повідомлень.”[1]

Таким чином можна констатувати, що найдужчий удар ”телевізійне насильство” завдає дитячій психіці. У середині 70-х років на американському телебаченні сцени насильства демонструвалися із середньою інтенсивністю 8 епізодів на годину. Підкреслюємо, саме в седньому, оскільки найвища частота показу таких сцен виявлена в дитячих мультфільмах. До речі, про “демок­ратичність” ринку телебачення: опитування Інституту Геллапа в середині
70-х років висвітили, що 2/3 американців виступали проти “телевізійного на­сильства”, але вони були неспроможні перебороти інтереси фірм, котрі про­дукують телевізори і рекламодавців. Тепер ця картина повторюється на теренах колишнього СРСР.

 Саме діти та підлітки є найменш захищеними соціальними групами від впливу телебачення. Соціального “зараження” під впливом телеекрану діти набувають з дошкільного віку. До таких висновків прийшла група психологів Стенфордського університету під керівництвом А.Бандури. Своїми досліджен­нями вчені дали початок розвитку новій області психологічних досліджень.

Спочатку А.Бандура та його помічники вивчали згадуване “зараження” дітей, спостерігаючи сцени насильства у повсякденному житті – коли у присутності дитини хтось (доросла людина чи інша дитина) поводиться вкрай агресивно – б’є ляльок, ламає іграшки тощо.

Як пише інший відомий психолог, професор Корнельського університету У.Бронфенбреннер, при спостереженні таких сцен “без будь-якого спонукання абсолютно нормальні, добре адаптовані дошкільнята починають поводитися агресивно. Причому вони не тільки відтворюють усе, що побачили, але і доповнюють “комплекс активності” власною фантазією”[1].

Згодом А.Бандура замінив реальні сцени насильства сценами, продуко­ваними телебаченням (у спеціально створених “лабораторних” фільмах, а також у художніх та документальних фільмах).

Було проведено величезну кількість експериментів з людьми різного віку (дітьми, підлітками, студентами і дорослими), а висновки цього дослідження такі: сцени насильства на телеекрані викликають сильні агресивні імпульси. При цьому споглядання на страждання жертви насильства лише підсилює інтен­сивність агресивної реакції телеглядача. Іншими словами, ці експерименти спростували “гіпотезу катарсису”, згідно з якою віртуальні сцени насильства, начебто витісняють агресивні імпульси.

“Абсолютно прояснюється лише одне – нинішнє покоління дітей справді ставиться до смерті зовсім інакше, аніж їхні однолітки п’ятнадцять років тому. Смерть стала пересічним явищем, яке щодня можна побачити на телеекрані. Якщо дитина сто разів на день споглядає на трупи, межа терпимості до таких речей у неї неминуче зростає.”[2]

 Безліч дітей проводять набагато більше часу біля телевізора, аніж у спілкуванні з батьками чи в іграх з ровесниками, на домашні завдання і читання книг їм бракує часу.

Дуже авторитетний в Америці доктор Бенджамін Спок, котрий написав не одну книгу про виховання дітей, говорить про те, що “перегляд сцен насильства може понизити стандарти поведінки дитини”[6]. “Насильство і секс, особливо переконливо зображені, шкідливі для дітей у будь-якому віці, і батько має право заборонити такі видовища”[6] – вважає він . Однак діти з мовчазної згоди батьків дивляться разом з батьками фільми і передачі зі сценами насильства. Щоб не допустити до телевізора дітей, батькам довелося б просто-напросто виключити телевізор, а відмовитися від фільму, що захоплює, вони не хочуть.

Тому батькам доводиться вдавати, що вони не зауважують дітей, котрі за їхньої спиною дивляться телевізор. Якби вони задумувалися над тим, яку шкоду наносять таким спільним переглядом своїм дітям, то віддали б перевагу спільній прогулянці на природу чи в театр. Телебачення ніколи не зможе замінити дитині спілкування з однолітками і батьками. Якщо ж це усе-таки відбувається – можна сміливо сказати, що дитина потрапила в руки монстра.

Телебачення є одним із головних засобів соціалізації особи. Впливові телебачення на психіку дитини за кордоном присвячено не одне дослідження.

Американські дослідники з’ясували, що дитина молодшого шкільного віку проводить біля телевізора в середньому від 4 до 5 годин на день . Уже один лиш цей факт свідчить про той вплив, якого телебачення може зав­дати дитячій психіці. Попри те давно доведено, що, на відміну від спілкування з ровесни­ками, перегляд телепрограм ніколи не дасть дитині повноцінної соціальної взає­модії з іншими членами людського суспільства. У такому випадку, що ж от­римає дитина від постійного спілкування з телевізором?

Телевізійний інтелект:

Телебачення поступово втручається у свідомість дитини, завойовуючи в ній дедалі більші території. Діти дошкільного віку зазвичай не часто повністю підпадають під вплив телевізійних образів. На перших порах з телебаченням успішно конкурують улюблені іграшки, оскільки деякі програми одразу на­бридають дитині, та й сама по собі ситуація, яка постає на телеекрані, неспроможна захопити дитячу увагу на довший час. Турботливі батьки саме у цьому віці дитини намагаються дозувати вплив телевізора на дитячу психіку – дитину обмежують виключно переглядом дитячих програм, мультфільмів, казок. Набагато частіше, аніж в процесі подорослішання, дитина чує батьківську заборону (тобі ще зарано це дивитися тощо). Дуже важливим моментом є той факт, що у цьому віці дитина дивиться телевізор разом з батьками і отримує від них ті коментарі, яких буде позбавлена згодом. Попри те батькам давно час задуматися над тим, що телевізор загалом дає для дитини більше тем і подій, аніж їх можна обговорити у колі сім’ї. Для того, щоб телевізор не заволодів свідомістю дитини треба якомога частіше розмовляти з нею.

Діти шкільного віку, для яких телевізор часто стає чи не основним дже­релом інформації, постають перед двома проблемами: по-перше, дитина по­винна навчитися засвоювати широку і різнобічну інформацію, по-друге, вона має оцінити, що приймати за правду, а в чому варто сумніватися. Без допомоги батьків тут аж ніяк не обійтися.

Телевізор ніколи не замінить дитині живого спілкування, він ніколи не стане співрозмовником. Потреба спілкування з однолітками під час перегляду телепрограм у дитини повністю блокована. Випавши з реальної взаємодії із суспільством, дитина втрачає можливість з’ясувати чи співпадає її розуміння побаченого на телеекрані з тими намірами, які планували автори програми.

Незважаючи на те, що телевізор продукує самотність телеглядача, для дітей він несе нові взаємини у спілкуванні з ровесниками. Багато з того, що дитина побачила на телеекрані, переноситься у забави та ігри. Драматичні сцени переслідувань, захоплюючі пригоди шукачів скарбів, подвиги суперагентів – усе це стає змістом забав на вулиці.

“Телебачення стає стимулом для дій, які не треба вигадувати самому, оскільки вони подані в готову вигляді. Психологи встановили, що найбільш дієвою така стимуляція є для дітей із слабо розвинутою уявою та фантазією”.[3]

 

Телевізійні емоції і моделі поведінки:

Ми вже неодноразово повторювали, що перегляд телепередач серйозно впливає як на моральний розвиток дитини, так і на її соціально-статеву ідентифікацію. І вплив цей не завжди позитивний. Частково з телепрограм дитина може дізнаватися про ефективні моделі соціальної поведінки. Більшість так званих дитячих телепередач у тій чи іншій формі намагаються донести до дитини такі важливі речі, як необхідність старанного навчання, поваги до батьків та людей старшого віку, толерантного ставлення до однолітків, турботу про рослинний та тваринний світ тощо.

Своєрідно трактує ці прописні істини і кінематограф. Навіть у більшості американських фільмів, які заполонили телеефір, попри всю їхню однотиповість і передбачуваність, автори закладають моральне звертання до юних теле­глядачів. “Добро перемагає зло”, “Злочин отримає покарання”, “Наполеглива праця буде винагороджена”, “Любов до ближнього восторжествує”, “Чесність – найкраща політика”, “Всі люди – побратими” – такі поняття, навіть попри хитромудре плетиво сюжетної лінії, рефреном звучать у більшості кінострічок. Саме їх простота і нав’язлива монотонність повторення у багатьох випадках забезпечують засвоєння дитиною цих моральних істин на підсвідомому рівні. Але є й інша сторона медалі – простота, легкість і відверта примітивність вирішення небуденних проблем (коли навіть архіскладні проблеми до кінця фільму розв’язуються самі по собі) робить глядачів заручниками хепі-енду. Внаслідок такої позитивної обробки дитяча психіка утверджується в тому, що усі життєві проблеми можна розв’язати таким швидким і гладким чином, як у телевізійному світі. У реальному житті молоді люди можуть відчути величезний дискомфорт від того, що вони не подобаються тим, до кого тягнуться, що їх конфлікт з іншими людьми не вирішується за дві години (а у будь-якому фільмі такого проміжку часу цілком достатньо) тощо. У таких випадках відносна простота телевізійної розв’язки не дозволяє дитині усвідомити складну динаміку взаємовідносин особи з зовнішнім світом та собою.

Поки що дуже мало досліджувалася проблема впливу телебачення на формування статевої ідентифікації дитини. Справа в тому, що телебачення досить часто пропонує нам стереотипні уявлення про типові чоловічу та жіночу поведінки. Чоловіки як правило домінують, вони більш агресивні, незалежні, владолюбні і раціональні. Жінки ж на телеекрані зазвичай виступають залежними, слабкими і дуже емоційними. Таким чином дівчаткам важко знайти взірець для наслідування, ідеал такої героїні, яка була б сильною і незалежною, самостійно пробиваючи собі дорогу в житті. Хлопчикам важко зустріти героя-чоловіка, якого б мучили ті страхи та сумніви, які притаманні людям у дитячому віці. А будь-яка “телесім’я” не має нічого спільного із справжніми щоденними взаєминами дитини та батьків. Ще одна травма для дітей – у житті їм ніколи не доводиться мати справу із “супергероями”, котрі так привабливо виглядають на телеекрані. Єдиним винятком із правил можуть бути хіба що спортсмени.

Однак найвагомішим і найдраматичнішим за своїм впливом на дитячу психіку є спрямованість телебачення на вироблення у дитини агресивності. Жорстокість і насильство, які буквально заполонили телеекран, додають чимало агресивних моделей для поведінки дитини. Як наслідок і в реальному житті діти охоче імітують агресивну поведінку телеперсонажів. Навіть ті фільми, що не­суть деякі позитивні моральні істини, не уникають демонстрування на­сильства та жорстокості як засобу для підтвердження цілком благородних ідей. Таким чином насильство стає соціально прийнятним засобом для отримання добра.

Психологи, котрі досліджували проблему впливу телепередач зі сценами насильства на агресивність підлітків, виділили три фактори, що сприяють засвоєнню агресії. Встановлено, що агресивність наслідування зростає, якщо:

- домінує висока агресивність глядача;

- є високий ступінь ідентифікації глядача з агресором;

- існує чимало обставин, котрі виправдують агресора.

Психологи стверджують, що перегляд телевізійної хроніки і вітчизняних трилерів, як правило позбавлених щасливого кінця і зосереджених на патології негативних героїв (мафіозі, “крутих”, бізнесменів, кілерів), забезпечує досить високу ймовірність ідентифікації із суб’єктом насильства і виправданням агре­сора. Помста, покарання за несумлінність у діловому партнерстві, безгрошів’я, конкуренція, політичні мотиви – усе це в суспільній свідомості, а тим більше у свідомості дитини стає чи вже стало якщо не виправданням, то принаймні цілком зрозумілим поясненням насильства. Феномен послідовної агресії є, без­умовно, могутнім і цілком життєвим механізмом, котрий дуже важко перебо­роти.

Вплив телебачення на психіку дитини надзвичайно сильний і не­од­но­значний. Його перевагою можна визнати швидкий доступ до новизни, розма­їтос­ті і динамічності сучасного життя. Теле­бачення, на жаль, формує негативні моделі поведінки. Окрім того, телевізійна версія навколишньої дійсності, найчастіше дуже приваблива для дитини молодшого віку, водночас може дезорієнтувати її у життєвих ситуаціях.

______________

1.     Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием (www.kara-murza.ru).

2.     Ланкина Е. Просто жить // Итоги. – 2003. – 18 февр.

3.     Манкевич Ф. Насилие: последствия (www.intellectualcapital.ru/iss3-18/kopin 18.htm).

4.     Ошеров В. О пользе науки // Новый мир. – 2001. – № 9.

5.     Приходько О. Знову про матеріалізацію теленасильства // Дзеркало тижня. – 2002. – 13-19 квіт.

6.     Спок Б. Ребенок и уход за ним. – Екатеринбург: АРТ ЛТД, 1998. – 608 с.

 

 

 

 

Influence TV violence on the child psycho

 

Kateryna Skipor

 

Lviv Ivan Franko National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

 

The paper researches how TV programs with scenes of violence regress children and teenagers. It investigates TV impact on the development of child’s sexual identity.

Key words: TV violence, child psycho, sexual identification, behavior models, aggre­ssion.

 

Стаття надійшла до редколегії 30.03.05 р.

Прийнята до друку 04.04.05 р.

 

 

Телебачення як засіб державної політики України

щодо вироблення у молоді духовних потреб

 

Наталя Темех

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

 

Окреслено проблеми української державної молодіжної політики, створення пере­думов для духовного виховання молодої людини як основного суб’єкта, якого держава наділяє правами і обов’язками, забезпечує й гарантує їй реалізацію і захист у всіх сферах суспільно-політичної діяльності. З’ясовано місце в цьому процесі телебачення як скла­дової частини політичної системи і системи ЗМІ.

 

Ключові слова: державна молодіжна політика, галузеве законодавство України, напрями державної молодіжної політики, виховний вплив телебачення.

 

Система ЗМІ – соціолого-психологічна система взаємодії, спілкування, взаємин людей у процесі інформаційного обміну. Журналістська практика дає підстави зауважити, що системі ЗМІ притаманні такі властивості, як тематична універсальність, актуальність, оперативність, аналітичність, емоційність, без­перерв­ність, наступність, систематичність у процесі передачі соціальної інфор­мації. Преса, інформаційні агентства, телебачення, радіомовленняв кожний ок­ремий момент виконують власні завдання, тобто є автономними, що зумовлено специфічними, унікальними властивостями кожного. Зрозуміло, що телебачення незалежно від політичної системи має свої закономірності, власні критерії сутності, відбору та розповсюдження інформації.

Незалежна Українська держава потребує такої державної молодіжної по­літики, принципи якої збігалися б з основними документами міжнародного спів­товариства й уникали тих помилок, які містилися в радянському законо­давстві. До цієї вимоги належить дотримання принципів діяльності журналістів, які проголосили на Європейській конференції у Празі (1994) представники кра-
їн – членів Ради Європи.

Працівники телебачення зобов’язані дотримуватися моральних і творчих принципів, щоб своїми передачами допомагати українській молоді утверджу­вати історичну свідомість.

Подпись: ______________ © Темех Н., 2005

Отже, конституційне законодавство включає власне чинну Конституцію України, Конституційний договір і окремі закони, що регулюють конститу­цій­но-правові відносини. Це законодавство регулює переважно відносини в полі­тичній сфері, зокрема передбачає і закріплює політичні права і свободи молоді (виборчі права, право участі у референдумах тощо).

Серцевиною молодіжного законодавства України є загальне молодіжне за­ко­нодавство, тобто законодавство, безпосередньо присвячене питанням молоді в цілому. Такими законодавчими актами є насамперед Декларація “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні”, прийнята у грудні 1992 р., Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, ухвалений у лютому 1993 р., та Закон “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 року. Основна сутність цих документів зводиться до того, що держава розглядає молодіжну політику як “системну діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, духовного, фізич­ного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України” [1, с. 197].

Галузеве законодавство України, що стосується молоді, охоплює майже всі галузі законодавства: адміністративне, фінансове, трудове, житлове, цивіль­не, господарське, соціальне, культурне, екологічне тощо.

Основними напрямами державної молодіжної політики в Україні на су­часному етапі є:

– молодіжна політика держави в соціальній сфері (соціальна молодіжна політика);

– молодіжна політика держави в духовній (культурній) сфері, зокрема у сфері освіти, культури, науки тощо.

– молодіжна політика у сфері економіки (економічна молодіжна полі­тика);

– молодіжна політика держави власне в політичній (внутрішньо­політичній) сфері (внутрішньополітична молодіжна політика), зокрема щодо участі у виборах, референдумах тощо;

– зовнішньополітична молодіжна політика (щодо міжнародних зв’язків і співробітництва молодіжних організацій тощо) [2, с. 729].

До структури органів, що забезпечують механізм реалізації молодіжної політики в Україні, входять профільний комітет Верховної Ради України (на місцях – комісії відповідних рад), Національна Рада України з питань мо­лодіжної політики при Президентові України, Міністерство України у справах сім’ї та молоді (разом з мережею створених при ньому установ та відповідних підрозділів на місцях).

Державна молодіжна політика, зокрема духовне виховання молоді – це складна система соціальних, психолого-педагогічних, морально-культурологіч­них масових, колективних, групових, індивідуальних впливів, у якій важливе місце займають ЗМІ, передусім телебачення.

Нерідко мету державної молодіжної політики, зокрема й щодо духовного виховання, визначають лише як потребу створення належних умов для життє­діяльності молоді. Це принципово неправильно, оскільки соціальні, матеріальні передумови виховання духовності не є найважливішими, тобто духовність не можна розвивати лише через матеріальне, хоча й цілковито нехтувати ним також не варто.

У деяких законодавчих актах, ухвалених за останні десять років, акцент з проблем духовної, гуманітарної сфери перемістився на матеріальну. На Конгресі української молоді, що відбувся у травні 1997 р. у Києві зазначалося: “Останнім часом перестали, без усіляких на те підстав, згадувати про виховання молоді, а тим більше займатися ним. Від цього усунулися, зокрема, державні адміністрації усіх рівнів, керівники підприємств та установ. Те, що попередня виховна система виявилася не на висоті, – не аргумент. Бо виховання – це не навіювання закостенілих ідеологічних догм та істин, це розумна, тактовна і ненав’язлива передача молодим досвіду, духовних цінностей і традицій старших поколінь. Тільки на такому ґрунті виростають і утверджуються історична сві­домість, національна гідність, активна життєва позиція та інші якості справж­нього громадянина – патріота. Ігнорування ж цих вимог дорого обходиться державі й суспільству” [3, с. 18].

Певною мірою виправити ситуацію покликана політика щодо молоді на регіональних рівнях. Саме на цьому рівні держава може ефективніше впливати на молодь, оскільки “реалізується молодіжна політика з урахуванням умов, специфіки та можливостей регіону, і тим самим реально забезпечує декларовані й узаконені найвищими законодавчими органами права і свободи молодої людини, створює необхідні умови для її ефективного соціального становлення, розвитку здібностей, реалізації творчого потенціалу й виховання її в дусі високої духовності і християнських цінностей, на загальнолюдських ідеалах добра, справедливості, взаємодопомоги і взаємоповаги” [4, с. 7].

З метою здійснення комплексної політики щодо молодіжних проблем на регіональних рівнях при обласних державних адміністраціях створені відповідні комісії. Розроблено “Концепцію молодіжної політики Львівської області” [5, с. 28]. Цікавим з огляду на тему нашого дослідження є другий пункт четвертого розділу – “Напрями державної молодіжної політики. Створення умов духовного, патріотичного і фізичного розвитку молоді”. На жаль, ця концепція надто загальна, як і програми-концепції Івано-Франківської, Тернопільської та інших областей. Наприклад, замість конкретних заходів у “Концепції молодіжної політики Львівської області” містяться загальні, декларативні заклики. Слушно зазначаючи, що “у сукупності духовних цінностей та загальнолюдських мораль­них якостей особистості особливе місце займає духовність”, автори концепції констатують: “Формування духовності... молодої особистості повинно здійсню­ватися в першу чергу батьками і родиною...”, “Зусилля державних органів повинні спрямовуватися на ... формування моральних і духовних цінностей, здорового способу життя...”, “Участь у духовному вихованні повинні також брати засоби масової інформації, творчі спілки та об’єднання” [6, с. 17] тощо. Зрештою, уся ця концепція побудована на якомусь наказово-примусовому принципі, адже чи не кожний її пункт починається із вказівки “повинні”: “повинні брати”, “повинна здійснюватися”, “повинна спрямовуватися” тощо.

Зазначаємо, що в незалежній Україні на державному рівні розроблено концепцію молодіжної політики, однак у ній чомусь випущено з-під увагиЗМІ. Між тим, потрібно враховувати, виокремлювати, осмислювати позитивні й нега­тивні наслідки впливу телебачення, як і всіх ЗМІ, на молодь, аналізувати взає­модію телебачення у процесі формування духовності з іншими інституціями – компонентами виховної системи. Адже телебачення стрімко пронизало всі сфери суспільного життя: проникло в культуру (і є видом культури, не лише засобом інформування), мистецтво, ідеологію, політику, освіту, науку тощо. Внесло чимало принципово нового у способи людського спілкування, процеси виховання підростаючого покоління. Програми телебачення насичені не лише “позитивною аурою”, що сприяє утвердженню у свідомості духовних ідеалів, високої моралі, християнських чеснот, але й “здатне прищепити молоді спотворені уявлення про добро й силу, прищеплювати садизм та цинізм, що культивують серед молоді “вуличні вихователі”. Та при цьому телебачення робить це з більшою витонченістю, переконливістю, унаочненістю” [7, с. 26].

На схемі № 1 показано структурні компоненти виховного впливу на молодь, до яких належить телебачення.

Схема № 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


За своїми психологічними можливостями телебачення дуже близьке до безпосереднього спілкування між людьми, у тому числі між вихователем і вихованцем. Звідси виникає чимало проблем не лише у психолого-педагогічній сфері сприймання інформації, але й у сфері професійної майстерності теле­візій­ного журналіста, його національно-громадянської позиції, духовно-моральної зрі­лості, естетичних смаків. Насамперед від цих факторів залежить, яким те­левізійним передачам надає перевагу молода людина. Адже значну частину свого вільного часу молодь використовує для перегляду телевізійних програм, прослуховування музичних записів чи перегляд відеоматеріалів.

На жаль, саме з низькосортної телепродукції підлітки нерідко вибирають собі зразки для наслідування, засвоюють принципи оцінки дійсності і систему духовних, радше бездуховних, цінностей, яка декларує війну всіх проти всіх, перемогу сили над розумом і силу грошей разом із слабкістю моралі та духовності.

Важливу думку висловив професор Й. Лось про те, що програми багатьох телекомпаній “малюють хаотичну і невтішну картину. Вони повідомляють слухачам і глядачам, що справи йдуть вкрай погано, що насильство зростає, мо­раль падає, розростаються злочинність, тероризм, наркоманія, різні хвороби...” [8, с. 12].

На цю антигуманну сутність нинішнього телебачення звернули увагу й інші теоретики і практики журналістики, вважаючи, що “люди, розумні, пра­цьовиті, ініціативні, творчі, люди, які пам’ятають свій родовід і традиції, не можуть припинити потік болота, яке ллється за допомогою “ящика” та за­бруднює молоді пагінці – дітей, українську молодь” [9]. Тобто, телевізійні журналісти забувають, що телебачення це “не просто наведення мостів між народами і країнами, оперативне поширення найрізноманітнішої інформації – це пропагування ідей добра, взаємодопомоги, любові” [10, с. 105], і воно мало би нести до людських сердець “розумне, добре, вічне”. Зрештою, на цій особ­ливості телебачення акцентував увагу й відомий дослідник українських мас-медіа, професор А.З.Москаленко, зазначаючи, що “телебачення, незважаючи на різні платформи і напрями, повинно виражати засади загальнолюдських цінностей, сприяти розкриттю всього творчого потенціалу громадянського суспільства з точки зору національної ідеї” [11, с. 12].

Особливо важливо знати проблеми молодих телеглядачів, щоб позитивно впливати на них, допомагати виробляти у собі віру, оптимізм, прагнення по­долати труднощі, відчути духовний сенс життя, утвердити громадянську пози­цію. Адже деякі юнаки і дівчата “внаслідок душевної самотності перед об­личчям хворобливої дійсності стають патологічно залежними від телеекрану. Тут молодь шукає собі героя, якого так бракує в реальному житті, і намагається його наслідувати, не замислюючись над тим, чи насправді він вартий наслідування. Телебачення пропонує героя “на тарілочці”. Щоб знайти ж ідеал в літературі, – треба читати. А телевізор не вимагає жодних зусиль: сиди й дивися” [12, с. 16]. Таке систематичне “спілкування” з телеекраном звужує коло інтересів і захоплень, знижує рівень вимог до себе, тобто розвивається так звана “дисфункціональність особистості”, яка веде до саморуйнування. Перегляд сцен агресії призводить не тільки до агресивної поведінки, але й до емоційного спорожнення. Тому працівники телебачення “повинні завжди враховувати і негативні наслідки цього масового засобу комунікації і хоча б частково компенсувати те спустошення, котре воно робить...” [13].

Ця думка є вельми слушною. Але телебачення нині – це “величезний ринок і страшна конкуренція. Сподіватися на те, що в цій ситуації у всіх її учасників спрацюють моральні обмежувачі – безглуздо, – стверджує психолог Людмила Шпанер. – Тому тільки суспільні механізми, які працюють на всьому ринку, здатні розв’язати це питання. Неможливо конкурувати і одночасно створювати інтелектуальний продукт” [14, с. 11 – 12]. Зауважимо, що теле­бачення у системі виховання займає одну з ключових позицій і чимало розумних, освічених, національно свідомих телевізійних працівників намага­ються підвищувати духовно-моральний рівень молодих глядачів до націо­нального ідеалу. Адже духовний ідеал – це ніби постійно діючий мотив, що визначає поведінку і діяльність юнака чи дівчини, характер його (її) стосунків з іншими. “Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, прак­тично легких, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого, – підкреслював Іван Франко. – Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, му­симо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій ма­теріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина” [15,
с. 284 – 285].

Отже, виходячи з того, що телебаченню притаманний комплекс таких рис, які визначають його особливу функцію у вихованні підростаючого покоління, підкреслюємо, що крім фільмів жахів чи передач, героями яких є грабіжники, ґвалтівники, транслюється чимало передач, які ефективно впливають на вихо­вання високих духовних якостей молодого покоління. “Навіть у час, коли з екранів прославлялася лише мудрість єдиноправлячої партії і не було місця не те що для пропаганди, але й навіть для якогось роз’яснення суті релігії чи загальнолюдських моральних засад і християнських чеснот, телебачення своїми передачами змушувало шукати істину, що йшла, звичайно, врозріз з тим, що проповідували телевізійні достойники” [16] .

Чи не тому біля “голубих екранів” збиралися цілі сім’ї, щоб не лише пере­глянути цікаві програми, але й після їх закінчення посперечатися, подиску­ту­вати, обговорити їх. Водночас сутність цього феномену – колективного пере­гляду телепередач – полягала ще й у тому, що “телебаченню було дано орече­вити, матеріалізувати, з особливою наочністю виявити, можливо, найхарак­тернішу рису ХХ століття: зв’язок, невіддільність, взаємозалежність життя кожної людини... з життям людства, з долями всього світу” [17, с. 13], хоча, звичайно, бажане при цьому видавалося за дійсне, а передачі були агітаційно-пропагандистськими.

Звичайно, телебачення стандартизує смаки аудиторії, універсалізує моло­діжні потреби. Суттєво розширюючи знання із суспільно-політичної, мистець­кої, літературної та інших сфер життя, телебачення сприяє духовному вихован­ню молодого покоління. І робить це завдяки вільному обміну інформацією та ідеями, підтримуючи свободу слова, розвиток демократії, вільне волевиявлення особи. Та при цьому кожна особа, етнос, народ, кожна нація має право на за­гальну повагу до своїх духовних цінностей. Сприяти цьому – покликання теле­бачення, назва якого спонукає дивитися вперед, утверджувати чисті помисли. Адже корені слова “телебачення” походять від грецького “Теле” – “далеко”, і латинського “Videre” – “бачити”, тобто означає буквально “далеко бачити”. Бачити те, що відбувається поза нами, оскільки “телебачення – це відчинене вікно у світ... Завдяки йому спілкування стає чаруванням, зберігає свою цінність за єдиною, або, принаймні, основною умовою, що у певний день і годину, у певному місці відбувається подія, і що на відстані сотень і тисяч кілометрів у своєму кріслі хтось спостерігає за нею, мов би він сам фізично присутній там” [18, с. 49].

Ефективність впливу телевізійних передач на молодь визначається, як вважають фахівці, передовсім виникненням у глядача сталих установок через сприймання зорового образу: “Телебачення створює свій образ не шляхом узагальнення, а безпосередньо творить його із живої реальності” [19, с. 164]. А для впливу такого образу на свідомість молоді “необхідно, щоб між людиною і цим предметом склалися дієві стосунки. Від процесів, які реалізують ці стосунки, і залежить адекватність та ступінь повноти образу” [20, с. 33 – 34]. Наприклад, коли американці бачили у прямому ефірі, як у небі розлітаються уламки запущеного у космос “Челенджера”, бачили шок на обличчі Президента, сльози його дружини, відчули відчай усіх, хто зібрався на місці запуску – то й ті, хто сидів у себе вдома у затишному кріслі в цей момент також плакали і співчували. Це було спільним горем Америки і цілого світу, бо той, хто у будь-якому кінці світу бачив ці кадри, не залишився байдужим, а став ніби добрішим, гуманнішим, “наче поринув у вир милосердя, добра, гуманізму” [21, с. 81].

Приховування від народу таких фактів мало б негативні наслідки. Коли ж в Україні трапилася страшна катастрофа на Чорнобильській АЕС і телебачення за вказівкою керівників колишньої комуністично-радянської влади спочатку приховало справжні масштаби цієї планетарної катастрофи, молодь розповідала анекдоти “на Чорнобильську тему”, зміст яких був далекий від співчуття, християнських засад духовності та моралі. І коли перебудова і гласність при­відкрили завісу над Чорнобильською трагедією, а телебачення стало об’єктив­ним свідком біди, хвиля вульгарних анекдотів зникла, молодь пройнялася почуттям відповідальності, розумінням, що й від неї, від конкретної особи, залежатиме в майбутньому не лише власна доля, а й доля держави і навіть цілого світу.

Мав рацію відомий дослідник і практик телебачення Володимир Саппак, який зазначав, що телебачення “не дає замкнутися в квартирному світі, нав’язуючи присутність голосів і образів землі, дратує і манить згадкою про великий світ, який ти ще не пізнав” [22, с. 14].

Філософія, зокрема герменевтика, дає журналістам уже напрацьовані теоретичні та методологічні рекомендації, чим є розуміння і в який спосіб його досягти. Це явище фундаментально дослідив В. М. Владимиров у докторській дисертації “Проблема розуміння інформації в журналістиці”. Проблема ця дуже важлива для працівників телебачення, які щоразу отримують інформацію саме через акт розуміння, а процес розуміння супроводжує всю мисленнєву працю журналіста з інформацією, зі словом, зображенням. Проаналізувавши телевізійні передачі “5-го каналу”, “Остання адреса”, “Милосердя”, “Відкриваємо Біблію”, “Не все так погано у нашому домі” (УТ–1), “Освітній канал” (УТ–2), “Спад­щина”, “Вічне джерело”, “Хист”, “Аудиторія” (Львівське телебачення), “Твоє добре ім’я”, “Коріння мого роду” (Тернопільське телебачення), “Будні мого краю”, “Ними гордиться Прикарпаття” (Івано – Франківське телебачення), за­ува­жимо, що автори цих телепередач зосередили свою творчу увагу на тому, щоб телевізійні матеріали несли добру енергію, давали молоді естетичне, моральне і духовне задоволення.З огляду на те, що “мова є засобом мислення, формою існування думки” [23, с. 86], знаковою системою, до якої входить зображення на телебаченні, стверджуємо, що телевізійні працівники, які готу­вали названі вище програми, зуміли збагнути сутність фактів, подій, явищ, тоб­то, за словами В. Владимирова, уміли “спитати “ річ, що вона означає, знаком чого вона є, і розкрити зміст цього знака – передусім собі, але головно іншим суб’єктам, з якими його поєднує комунікативний простір та спільний інтерес” [24, с. 10].

Отже, позитивний вплив телебачення у системі формування духовності молоді безпосередньо залежить не лише від фахового рівня опрацювання та поширення інформації (створення – передавання – сприймання), а й від рівня національної свідомості, громадянської позиції, розуміння суті демократії, свободи слова, свободи діяльності ЗМІ, морально-духовних принципів працівників телебачення.

У передачах ТРК “Україна”, “Інтера”, “1+1”, та інших телеорганізацій України, а також російських каналів “НТВ”, “РТР”, “ОРТ” молодь приваблюють передовсім візуальні ефекти, адже “картинка” завжди яскрава, чітка, часто демонструються різні розважальні програми, шоу, ігри, які “не потребують глибокого дослідження, вдумування в сутність передачі і не потребують напру­жувати мізки” [25, с. 84]. На жаль, передачі цих студій не завжди можуть слу­жити засобом виховання української молоді в дусі духовності, оскільки “ук­раїнська молодь відрізняється від її ровесників, які живуть в Росії, своєю мен­тальністю сприйняття і російські реалії не збігаються з українськими реалія-
ми” [26].

Негативно позначається на формуванні духовності молоді гонитва вироб­ників та розповсюджувачів телевізійних програм за отриманням прибутків. Яск­равим свідченням цього є трансляції різних рекламних роликів. Адже най­частіше зручний для перегляду час (“прайм-тайм”) продається передовсім з огляду не на духовну цінність продукту, який буде випущено в ефір, а з огляду на комерційне збагачення, прибуток.

Зрозуміло, що нині не можна впадати у крайність, яка панувала в радянські часи, коли телепередачі були “гладенько причесаними”, правильними з погляду марксистсько-ленінської ідеології, відзначалися глибоким ідейним змістом, який наповнював не лише передачі для дорослих і молоді, а й навіть “Вечірню казочку” [27, с. 29]. Має рацію дослідник телевізійної журналістики
З. Є. Дмитровський, який підкреслює, що “не можна на неправді виховувати людину високоморальну, духовну, готову до самопожертви задля інтересів громадянського суспільства” [28, с. 11]. Тому “в океані звуків і зображень”, як образно називають ефір, триває інформаційна війна за молоде покоління, яке ще не виробило еталонів морально – національних, духовно-естетичних цінностей.

Велика кількість телеорганізацій функціонували не як конкуренти і партнери політичної системи, а були повністю залежними від неї. Вірно­підданське обслуговування режиму Л. Кучми, гонитва за прибутками заслонили багатьом керівникам телестудій (крім “5-го каналу”) питання українських націо­нальних інтересів, мови, освіти, культури, духовно-патріотичного виховання мо­лоді. Безперечно, значна частина юнаків і дівчат під час помаранчевої революції виявила високі морально-духовні, національно-патріотичні громадянські якості. Як у всі часи суспільних потрясінь (досить згадати, приміром, Францію
60-х років ХХ століття) на політичну арену вийшла молодь, причому нині “віковий ценз” цієї категорії учасників акцій громадянської непокори значно знизився. Разом з природно властивими їй рисами і якостями – такими, як брак життєвого та політичного досвіду, надмірна і нерідко агресивна емоційність тощо – виразно дали про себе знати й інші спонукальні мотиви. До них насамперед належать: “деморалізація суспільства, подвійні стандарти, всеосяж­не лицемірство, відсутність умов для реалізації життєвих проектів і породжена цим невпевненість у завтрашньому дні, – підкреслив Володимир Литвин. – Загалом молодь загострено відчуває і переживає такі гримаси нашого буття і з особливою нетерпимістю до них ставиться, що дає підстави розглядати її і як індикатор сьогоднішнього стану та проекцію майбутнього нації, і як оголений її нерв” [29].

Безсумнівно, історію, результати та наслідки президентської кампанії 2004 року і її найяскравішого прояву – помаранчевої революції – ще будуть глибоко вивчати. Досвід проведення парламентських і президентських виборів останніх років свідчить, що телебачення відіграє центральну роль серед меха­нізмів впливу на електорат. У нинішній кампанії найбільш рейтингові телеком­панії стали основними джерелами негативної інформації про В. Ющенка. Навіть діти молодшого віку запам’ятали відео кліпи, що розпочинаються словами: “Пане Вікторе, ваша дружина – американка...”, не кажучи вже про частину дорослих, для яких телевізор ще з радянських часів є незаперечним авто­ритетом. Звичка вірити інформації центральних каналів зіграла з багатьма, на­віть критично мислячими, людьми злий жарт. Адже шукати об’єктивну інфор­мацію можна лише там, де її можна знайти. На центральних телеканалах – “Інтері”, “1+1”, “УТ–1” – її не було. Лише після сфальсифікованого другого туру виборів, коли багатьом менеджерам та журналістам стало зрозуміло, що корабель старої влади, тонучи, може прихопити з собою в могилу і їх, ситуація на цих каналах змінилася. Основними каналами поширення інформації про кампанію В. Ющенка були Інтернет – сайти, газети, “5-тий канал”, а з вересня 2004 року – ТРК “Ера”. Телевізійні і радіопередачі, газетні публікації цих ЗМІ, проривали заслін чорного піару, несли до людей правду про В. Ющенка, утверджували у свідомості високі моральні і духовні вартості, почуття націо­нальної гордості, історичну пам’ять.

Серед специфічних інформаційних компонентів помаранчевої революції, які визначають її зміст і сутність, виокремлюємо два основних чинники: зна­мениті темники та інформаційну асиметрію. Перші, як знущальна і витончена форма цензури, позбавляли самостійності й ініціативи журналістів, водночас усвідомлюючи зростання в їхньому середовищі спротиву, але однобічність контакту в форматі “автор – ведучий коментатор – глядач, слухач, читач” надавала практично необмежений простір для маніпулювання громадсь­кою свідомістю. Журналістське повстання, започатковане “5-тим каналом” проти обмеження свободи творчості було, можливо, і дещо запізніле, але його наслідки сеттєво вплинули на розвиток загальносуспільних процесів, еволюцію громадської думки стосовно розуміння власного єства, патріотизму до своєї Вітчизни. Люди вийшли протестувати не з соціально-економічних причин, а проти нехтування владою їхніми правами; вони вийшли відстоювати демокра­тію, справедливість. Найактивнішими учасниками помаранчевої революції була молодь, зокрема студенти.

Пригадаймо заклик Івана Франка до молоді: “Здобувайте знання, тео­ретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, сві­домих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода” [30, с. 409].

Тому державна молодіжна політика України повинна ґрунтуватися на принципах, які є пріоритетними у країнах західної демократії:

– держава покладає відповідальність за здійснення молодіжної політики на саму молодь, передовсім через визнання та підтримку молодіжних груп, організацій, асоціацій тощо;

– доцільність конкретного виду допомоги молодим людям (наприклад, відкриття спеціальних медичних закладів для лікування наркоманів, алкоголіків, хворих на СНІД), без чого не можна говорити про духовну особу чи, тим паче, духовне суспільство;

– принцип обмеженої підтримки, за яким молода людина, отримуючи допомогу, причому не лише матеріальну, але й духовну, повинна зрозуміти, що її підтримка буде дієвою лише тоді, якщо для виходу зі скрути вона мобілізує всі свої резерви;

– принцип привентивності, що передбачає надання необхідної підтримки молоді ще до виходу її в самостійне життя й принцип субсидіарності, який визначає послідовні рівні відповідальності і точно установлює повноваження соціально-політичних інституцій, що діють на різних адміністративних рівнях [31, с. 58].

Розв’язання проблеми духовного виховання молоді є сьогодні пріори­тетною для телебачення. Адже стан політики й економіки визначається станом духу нації. Верховенство права в Україні має ґрунтуватися на верховенстві духу. Законодавча база про телебачення, як усі ЗМІ, також буде зміню­ватися, адже неодмінно треба враховувати під час комунікативного процесу відкрите помаранчевою революцією розуміння високого призначення людини, яка створена за образом і подобою Божою.

 

______________

 

1.     Молодіжний рух в Україні: Довідник / Головенько В.А., Білий А.І., Голова-
тий  М.Ф. та ін. – К.: Молодь, 1998. – Ч І. – 348 с.

2.     Парієнко Г.К. Політико-правові основи національно-культурного відродження України // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Вип. 12. – Одеса: Юридична література, 2001. – С. 729-734.

3.     Проблеми молоді – проблеми держави // Молодь України за соціальний прогрес і злагоду в суспільстві: Зб. матеріалів Конгресу української молоді. – К.,
26-28 травня 1997 р. – К., 1997. – С. 14 – 25.

4.     Перепелиця М.П. Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект): Автореф. дис. ... канд. політ. наук. – К., 2001. – 19 с.

5.     Концепція молодіжної політики Львівської області / Автори проекту Я.Кашуба, Б.Бень, Л.Довганик, В.Раковський та ін. / Затверджена розпорядженням голови Львівсь­кої обласної державної адміністрації 18 червня 2003 року, № 568. – Львів, 2003. – 28 с.

6.     Концепція молодіжної політики Львівської області... – Львів, 2003. – 18 с.

7.     Богданівський В. Що бачимо на екрані // Поступ. – 2002. – 17 черв.

8.     Лось Й.Д. Школа ненависті та негативізму чи речник гуманістичних вар­тостей? // Українська журналістика: генезис і сучасні проблеми. – Львів, 1992. – Вип. 17.

9.     Грищенко П. А хто ж подумає про духовність? // День. 2002. – 18 серп.

10.  Від кременя до кремнію / За ред. Дж.Джованіні. – К., 1984.

11.  Москаленко А.З. Вступ до журналістики: Підручник. – К., 1997. – 280 с.

12.  Саппак В. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1988. – 167 с.

13.  Wain John. The BBC’s Duty to Socicty // The Listener. – 1965. – 15 july.

14.  Шпанер Л. Агресія і телебачення // Медіакритака. – 2004. – № 6. – С. 11.–12.

15.  Франко І. Поза межами можливого // Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1986. – Т. 45. –
С. 276 – 285.

16.  Головенько В. Український молодіжний рух: історія, сьогодення. – К.: Наук. думка, 1993. – 173 с.

17.  Саппак В.С. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1988. – 167 с.

18.  Тевено Ж. Сорок мнений о телевидении. – М.: Искусство, 1978. – 201 с.

19.  Муратов С., Фере Г. Люди, которые входят без стука. – М.: Искусство, 1971. – 166 с.

20.  Леонтьев А. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат, 1975.– 200 с.

21.  Шлайермахер Ф. Речи о религии к образованным людям, ее презирающим. – М., 1994. – 296 с.

22.  Саппак В.С. Телевидение и мы. – М.: Искусство, 1988. – 167 с.

23.  Іванишин В., Радевич – Вінницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, 1994. –218 с.

24.  Владимиров В. Проблема розуміння інформації в журналістиці. – Автореф. дис. д-ра філол. наук. – К., 2003. – 30 с.

25.  Фенг И. Теленовости: секреты журналистского мастерства. – М.: МГУ, 1993. – 176 с.

26.  Маргитюк П. Проблемы жизненного самоопределения молодежи. – К.: КГУ, 1992. – 178 с.

27.  Чекалова Е.Л. Ночной эфир. – М.: Знание, 1990. – 55с.

28.  Дмитровський З. Телевізійна інформація: навч. посібник. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Ів. Франка, 2002. – 128 с.

29.  Литвин В. Прорив до громадянського суспільства // Голос України. – 2005. – 27 січ.

30.  Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. тв.:
У 50 т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 401 – 409.

31.  Лазос Л.Д. Молодежная политика в Европейском Сообществе: структуры и подготовка молодежных работников. – Харків: Студцентр, 1996. – 148 с.

 

 

 

Television as an instrument of the Ukrainian state policy

concerning formation the spiritual needs of the youth

 

Natalia Temekh

 

Ivan Franko Lviv National University

Universytetska St., 1, 79000 Lviv, Ukraine

е-mail: аdmgrf@franko.lviv.ua

 

 

The problems of Ukrainian state youth policy have been outlined. A special attention to the creation of certain conditions for spiritual education of a young person has been given. The young person as a main subject of society, having certain duties and rights,defined and obliged by the state has been examined. The place of television, as an important part of political system and system of mass media, in that proccess has been investigated

 

Key words: state youth policy, directions of state youth policy, educational influence of television.
 
 

 

                                                                   Стаття надійшла до редколегії 10.02.2005

 

Прийнята до друку 17.03.2005

 

 

 

ТОК-ШОУ ЯК ОБ’ЄКТ ТЕЛЕКРИТИКИ

 

Катерина Цибулько

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, м.Львів, 79000, Україна

e-mail: katya_ts@mail.ru

 

 Подано критичний аналіз елементів ток-шоу за допомогою сучасної медіа­критики.

 

Ключові слова: медіаексперт, ток-шоу, медіа, критика, телебачення, телеведучий, глядач.

 

Серед сучасних технологічних винаходів телебачення – феномен особливий. Телебачення стало одним із символів цивілізації – як технологія, і як певне явище, що міцно вкоренилося в людську культуру.

Телебачення викристалізувало декілька найбільш популярних жанрів, одним з яких є “ток-шоу”. Зважаючи на те, що ми звикли сприймати його радше, як розважальний жанр, постає питання нашого ставлення до ток-шоу на важливі суспільні чи політичні теми.

У сучасній українській медіакритичній літературі ці питання є малодослідженими. З’являються окремі видання про телебачення, скажімо, книги “Про Табу”, “Без табу про “Без табу”, “Ти не один!” та ін. Можемо також прочитати матеріали медіаекспертів спеціалізованих видань, я-от інтернет-видання “Телекритика”.

 

МЕДІАЕКОЛОГІЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ТЕЛЕКРИТИКИ

Центральною фігурою Нью-Йоркської школи медіаекології можна назвати Ніла Постмена, який є її засновником. Цей дослідник багато написав про вплив телевізійних медіа на людину. Саме його теорії є підґрунтям до вивчення телевізійних шоу, зокрема, ток-шоу чи “реальних шоу” (reality show). Ще у 80-х роках Постмен висловлював думки, які багато в чому збігаються з враженнями сучасних медіаекспертів від телевізійних програм.

Подпись: ______________ © Цибулько К., 2005
Книга Постмена “Забавляння До Смерті”– це різка критика проти телебачення як середовища, чий згубний зміст, за твердженням автора, – результат його форми. Телебачення для Постмена нерозривно пов’язане з розвагою і стає не­безпечним, коли воно намагається бути серйозним. Він доводить, що телебачен­ня має такий резонанс, що наша здатність приймати світ усерйоз зменшила-
ся [11].

Зауважимо, що Постмен критикує американське телебачення. На жаль, сучасне телебачення в Україні дедалі частіше “мавпує” принципи саме американського телебачення. Тому думки Постмена для нас є не менш актуальними.

Занепокоєний Постмен тим, що сучасна культура адаптує все наше довкілля до Ери телебачення, а все священне й важливе, до царства розваги. Особливо політика, релігія, новини, торгівля, спорт стали жертвами телебачення, і ми знаходимося в процесі “забавляння до смерті.” Телебачення пояснює світ за допомогою зображень, що шкодить змісту, на думку Постмена. Він доводить, що телебачення передає діалог в образах, а не словах. “Його форма працює проти змісту.” Наприклад, індіанець не може філософствувати із сигналами диму, так і телебачення своєю формою спричиняє недолік у змісті. Постмен надає таку важливість середовищу, бо “преса й телебачення не можуть виражати ті ж самі ідеї.” Він з’єднує його роботу з відомим афоризмом Маршала Макклюена, “середовище – повідомлення.”

Постмен демонструє, як зміст преси в Америці був колись, “послідовним, серйозним і раціональним”. І під впливом телебачення, що намагається бути “серйозним”, все важливе стало “висушеним і абсурдним”.

Телебачення для Постмена цілком присвячене емоційній винагороді й розвазі. Усе пов’язане зі зміною образів, око, розглядаючи їх, ніколи не відпо­чиває. Проблема – полягає не в тому, що це є цікавим, а що розвага стає форматом. “Усміхнене обличчя телебачення незмінне.” Особливо це стосується новин і тих ведучих, які закінчують програму словами “приєднуйтеся до нас завтра”, що спрощує серйозність змісту повідомлень. Ми повинні бути схвильо­вані тим, що ми бачили, переконаний Постмен. Ми не повинні хотіти “приєд­натися до програми завтра”. І не повинні сприймати новини, що є просто за­бавою, занадто серйозно. Сегментований характер телебачення підкреслює цю проблему.

Дослідник твердить, він доводить, що суспільство опустилося до рівня інтелектуальної зіпсованості. Телебачення має досить “резонансу”, щоб змінити правду нашої дійсності; те, що ми тепер знаходимо правду в телебаченні, новій формі вираження, так само Древнім афінянам, здавалось, що правда знаходиться в достоїнствах красномовства. Середовище звичайно важливе для значення в межах повідомлення. Але немає ніякої доведеної кореляції між середовищем, чия форма просуває тільки зображення і суспільством, яке розташовує за пріо­ритетами розваги, ставлячи їх вище, серед інших речей, зокрема, серйозної бе­сіди, політики.

Телебачення не повинно намагатись стати серйозним, адже коли ми говоримо про якісь ідеї, ми повинні зрозуміти, що ідеї – це власне слова. Коли ми читаємо книжку, ми вловлюємо її зміст. Телевізійна ж програма заповнена цікавим, збуджуючим зображенням. “Зображення розтрощують слова”.

Такі речі, як політика й релігія дуже змінюються, коли проходять через призму телебачення. Віра і політика дійсно потребують особливого ставлення від людини, бо одна з них – це стержень духовного, а друга – суспільного життя. Постмен говорить про те, що політика і релігія перетворюються на шоу завдяки телебаченню. Зокрема, він згадує політичні дебати, де опонентам дають по декілька хвилин на виступи, а потім, ще по хвилині, щоб щось заперечити супротивнику. Обмеження у часі справді “обмежує”, людина не встигає сказати все, що хотіла, висловити свої думки повністю.

Окрім Постмена, подібні думки висловлювали Карл Поппер, Джордж Гербнер, Северін, Танкард, П’єр Бурдьє, Жан Бодріяр тощо [8, 21-23].

Усе це варто взяти до уваги, бо останнім часом на нашому телебаченні з’явилося багато політичних ток-шоу. Саме ці програми отримали відповідний резонанс у пресі і привернули до себе погляди багатьох медіакритиків.

 

ПОГЛЯД УЧАСНИКА НА ТОК-ШОУ

Якщо замислимося над змістом і підтекстом словосполучень, то помітимо, що у кожному з них є, так би мовити, головне і другорядне слово. Ось, наприклад, “ток-шоу” – що тут є головним розмова (“ток”) чи шоу, а що другорядним? Як би не намагалися автори серйозних ток-шоу розглядати важливі суспільні чи політичні проблеми у своїх передачах, елемент шоу завжди буде домінувати. І цьому є безліч підтверджень. Зокрема, про це говорять самі журналісти, які беруть участь у створенні цих програм.

Світлану Пиркало, журналіста, запросили взяти участь у ток-шоу Миколи Вересня “Табу” на тему “За і проти нудизму”. Незважаючи на те, що вона не осуджує нудизм, їй довелося виступати опонентом пенсіонера, який очолював товариство нудистів.

Як вона сама згадує: “На мить мені здалося, що це якось дивно, – запрошувати старого діда захищати нудизм, а молоду дівчину – його ганити. Проте мені завжди подобалася софістика, а режисеру, очевидно, не хотілося шукати іншої кандидатури, тому програма відбулася.

Потім за цією ж схемою я виступила проти української естради. Проти неї я теж нічого не маю, бо не слухаю її. Але так мене просив один чоловік...”[3,8].

Згодом Світлана була запрошена до співпраці як журналіст у ток-шоу “Без табу”.

 

ЩО ХОЧУТЬ БАЧИТИ ГЛЯДАЧІ?

У зв’язку із зміною політичної влади на початку цього року, політичні ток-шоу набули великої популярності. Усі телевізійні канали намагалися бути у центрі політичних перипетій ще на початку передвиборчої кампанії. Зокрема, на сайті “5 каналу” відвідувачам було запропоновано висловити свою думку у форумі на тему “Політичне ток-шоу”. Напевно, журналісти “п’ятого” намагалися отримати поради своїх глядачів, щоб згодом створити щось подібне.

Більшість відгуків були дуже схожими за побажаннями. Для прикладу можна процитувати декілька уривків:

”...це повинно бути інтелігентне шоу, з нальотом академічності, але в той же час потрібно, щоб воно не перетворилося в занудство як у Погребинського, чи “Четверта Влада” на 1-му. І складність полягає в тому, щоб об’єднати цю академічність і інтелігентність з елементами шоу. Адже народу хочеться видовищ, побільше жириновських, і бажано з рукоприкладством – Вікна. Тоді за вуха не відтягнеш від телика, і каналу рейтинг. Однозначно – потрібна студія, чоловік сто народу.

Тоді це буде схоже на показовість зборів, на солідність проекту в цілому. Решта – думаю, Миколі Вересню таланту не займати....”

“Наприклад щось що б нагадувало університетські семінари.... задається тема... програма передбачає дві протилежні точки зору на цю проблему.... маємо дві сторони-команди, які захищають свої погляди. Наприклад тема чи треба визнавати вояків УПА воюючою стороною – маємо команду совецьких ветеранів і вояків УПА... або як треба в києві реформувати міський транспорт – маємо команду мерії та команду незалежних автоперевізників. На почат­ку кожний викладає свої аргументи – аргументи великими літерами яскраво висять за спиною ведучого і потім ведучий та аудиторія починають піддавати ці аргументи сумніву. Команди їх захищають. Під час дискусії можливе включення кількох підготовлених сюжетів на цю тему. Нудно чи не нудно – це все буде вже залежати від підбору команд та професіоналізму ведучого. В кінці аудиторія голосує за того, чиї аргументи видаються їй більш переконливими. Хеппі енд. Або бійка....”

“Тип програми – Круглий стіл. Не прямий ефір – вибирається все саме цікаве, нудне (а його буде багато) – викидається...Суть програми – інтелігентна розмова на тему дня. Чому інтелігентна? Тому що дебати трьох і більш учасників у передачі – це вже не передача, а базар. Тому єдиний можливий варіант – це спокійна розмова, коли ніхто нікого не перебиває, не агітує. Авторитет ведучого – максимальний, тільки він може перебивати співрозмовника, та й то бажано тільки наприкінці програми...”[9]

Як бачимо глядачів вабить елемент шоу. Часто вони не уявляють без цього цікавої передачі, навіть на серйозну тематику. Для них не так важлива тема дискусії, компетентність гостей, фаховість ведучого чи культура спілкування, головне – щоб не було нудно. Змістовність розмови програє епатажності, екстравертизму. І це не лише те, що нам пропонує телебачення, це те – що ми самі, а принаймі більшість, хочемо бачити.

 

ОСОБИСТІСТЬ ВЕДУЧОГО ЯК ЕЛЕМЕНТ ШОУ

Мабуть особистість ведучого є ще одним підтвердженням важливості елементу шоу. Адже жодне ток- чи інше шоу не відбудеться, якщо ведучий чи ведуча не привертають своєю персоною увагу глядачів.

Ось, що говорить про це у книзі “Ти не один!” Юрій Макаров:

“Привабливість каналу “1+1” зразка 1997 року трималась на трьох китах: новини, кінопоказ і – чим дальше, тим більше власних програм. Першою з них власному каналі стало ток-шоу “Табу” із Миколою Вереснем. Микола – харизматик. При бажанні, і навіть супроти свого бажання, може заповнити собою кадр...Задача інтерв’юера не в тому, щоб краще розкрити інтерв’юйомого. Його кінцева і, по суті, єдина мета – зробити так, щоб розмова була цікавою. Журналісти про це знають, хоча не завжди зізнаються. Чим добрий Ларрі Кінг? Він сидить перед гостем, як удав перед кроликом. Зараз з’їсть. Сеанс годування удава набагато цікавіший, чим думки кролика з цього приводу” [4, 84].

Далі Макаров говорить про те, що журналіст на ток-шоу тягне ковдру на себе. І, що на прикладі Вересня, успіх полягає в тому, щоб зробити вигляд пофігіста, який уже все чув і все знає. “А ще і назва програми “Табу”, а ще заставка, в якій в прямому значенні роздягався догола, усе це натякало на те, що ми почуємо щось заборонене. Насправді нічого такого скандального гості не говорили, тому що Микола не питав...”[4, 85].

Трохи нижче Юрій Макаров згадує Ольгу Герасим’юк. У тому ж дусі, розповідаючи про її харизму, образ “демонічної жінки, леді-вамп, відьми”, який оснований на “почутті гумору, розумі, жіночій інтуїції і життєвому досвіді”
[4, 87].

Одним словом, тема програми, гості, розмова – великого значення не мають, головне – обличчя у кадрі, шоумен, його авторитет і ексклюзивність. Це нагадує кіноіндустрію – якщо у стрічку запросять зірку, то принаймі піарівський успіх гарантовано.

 

ДУМКИ МЕДІАЕКСПЕРТІВ

Одним з провідних вітчизняних видань, де можна знайти критичні відгуки на телепередачі є інтернет-видання “Телекритика”. Перше, що впадає в – це два останні інформаційні повідомлення про нові шоу на телеканалі “Тоніс”.

Одне з них – “Око за око”, одна з “копій” низькоінтелектуального американського телешоу, на зразок “Вікон” з Дмитром Нагієвим. “У ньому правосуддя вершиться на очах у телеглядачів: людина, з якою обійшлися, на її думку, несправедливо, подає на кривдника до “телевізійного суду”: після “слухання” справи в ефірі, суддя Екстрім Акім виносить вирок: покарати кривдника. Причому його ж методами, – розповідає прес-служба “Тонісу”. Суддя Акім ніколи не вимагає грошової компенсації у людей, визнаних винними. Замість цього він пропонує позивачу здійснити помсту по біблейським законам – око за око! Кожну серію нові справи з’являються для рішення судді Акіма. Люди вимагають, щоб покарання відповідало злочину!”[6].

Саме такі “шоу” перетворюють наш ефір на інформаційне сміттєзвалище. А українські канали намагаються переробити щось із зарубіжного “сміття”.

Ще одне повідомлення стосується появи суто американського продукту – шоу Опри Уінфрі. Ось, про що у ньому говориться:

“Опра Уінфрі – напевно,єдина телеведуча, чиє ім’я добре відоме навіть у тих країнах, де не виходить її шоу. Це успішна темношкіра телеведуча і бізнес-вумен, що за 29 років телевізійної діяльності з репортера і другого диктора новин “доросла” до вільного підприємця, що володіє власною компанією. В активі “Harpo” – одне із найрейтинговіших у США шоу “The Oprah Winfrey Show”, сучасна виробнича студія в Чикаго (де і проходять зйомки її шоу), міні-серіали, документальні і художні фільми, контент для кабельного каналу Oxy­gen Media (20% акцій цього телеканала були куплені компанією Опри Уінфрі), а також журнал “О”, який виходить з 2000 року.

Сенсаційне відкриття 19-го сезону “The Oprah Winfrey Show” (показ якого починаючи з 28 березня з’явиться в ефірі телеканалу “ТОНІС”) обговорюють уже, напевно, в усьому світі: кожному з присутніх у студії гостей (а їх було всього-на-всього 276) телезірка вручила... по новенькому “Понтіаку”. Цей щедрий презент їй і директорам компанії-виробника “General Motors” обійшовся в 28 тисяч доларів за кожну машину”[5].

І жодного слова про теми, які обговорюють в цьому шоу, чи принаймі про гостей, які беруть в ньому участь. Ведуча настільки важлива, що інше уже не має такого принципового значення. Вона – основна зірка, яка для вдячних глядачів не лише зробить шоу, але й машину подарує.

Цікаві думки з приводу ролі і місця телеведучого висловлює Михайло Бриних у статті “Спадкоємці енциклопедії та цирку”. Він говорить про те, що по різні боки екрану існують дві порожнечі. Одна з них – це абстрактний глядач для телеведучого, інша – телеведучий для глядача, який задовольняється екранним образом, ніби це – самодостатня індивідуальність.

Головне, що недооцінка глядача “призводить до того, що й “обличчя каналів” починають вірити, ніби для суспільства вони – не тричі куплені й п’ять разів продані паразити, а найсправжнісінькі “зірки”, що їх усебічно жадають реклама й журнальні обкладинки, випадкові перехожі й поважні політики. Цей ефект упізнаваності (коли тобі посміхаються й хочуть потиснути руку абсолютно незнайомі люди) легко й приємно сприймати за вияв любові, хоча у такому самозасліпленні немає ні йоти правди. Йдеться про життя у штучно витвореному для приватних потреб і задоволень світі, який мало чим від­різняється від інформаційного простору, що в ньому телемедіуми гарують”[2].

Шокуюче враження завжди справляли на М.Бриниха диктори теленовин. Їхні обличчя наділені аскетичним діапазоном емоцій, визначених неписаним “кодексом професійної етики”. Розповідаючи протягом десяти хвилин п’ять історій, що мали би викликати п’ять – іноді полярних одна до одної – емоцій, диктори легко знецінюють і знебарвлюють їх м’язами свого обличчя.

Усі думки Бриниха в багатьох місцях перегукуються з ідеями Постмена. Це можна сказати і про ідеї щодо телевізійних особистостей, дикторів, які неприродні не лише у своїх емоціях, а й постійно ідеальному зовнішньому вигляді. А особливо це помітно коли Бриних використовує постменівські думки про інформаційну перенасиченість, яка щодня потоком лине з екранів наших телевізорів. Він говорить про те, що людині і так вистачає власних радостей і трагедій у житті, які викликають у неї достатню кількість емоцій. Тому вироб­ники телевізійного продукту шукають способів нав’язати нам потребу у більшій кількості інформації, зокрема, за допомогою жанру ток-шоу.

“Людина, яка раптом збагне, що з ящика на неї обвалюється “завеликий”, а тому непотрібний світ, – це катастрофа для телебачення. Найлегший спосіб позбавити глядача цієї небезпечної підозри – замаскувати “енциклопедію” у відверто цирковому форматі, ідеал якого – це ток-шоу.

 Специфіка сприйняття ток-шоу полягає в тому, що ти ніби дивишся просто розмову різних цікавих людей на якусь актуальну тему, й навіть ледаче стеження за плином бесіди відволікає тебе від факту, що це – той таки інформаційний передоз, той таки “завеликий світ”, який проштовхується до тво­єї свідомості в інші двері. Тому я завжди з великим піднесенням вітаю ті ток-шоу, які через різні обставини не здатні приховати своєї інтоксикованої безглуз­дою інформацією сутності. Більше того, перетворюють її на повчальний урок, на інструкцію з виживання й навіть на якийсь окремий, паралітично приваб­ливий, напрямок сучасного мистецтва”[2].

Автор доводить, що інформаційна перенасиченість телевізійних проектів, у якому ведучий змушує людей “пам’ятати все” й, де негативної та емоційної інформації назбирується більше, ніж у цілодобовому новинному мовленні, – це порушення цинічних домовленостей між глядачем і ТБ про взаємозаповнення. Він ілюструє це програмою “Тетянин день” на СТБ. “Якби її вела молода журналістка, яка запросила б Гаріка Кричевського і “душевно розпитувала його про шпану, а також побожно вислуховувала блатняк під гітарку, – ніякого напрягу це б не викликало. Але у студії сидить не студентка журфаку, а Тетяна Цимбал зі своїм інформаційним огромом ТБ-досвіду, який змушує мене перейматися цим “зайвим світом” і міркувати, як же ж це все узгоджується.” Саме це за словами Бриниха приводить до розуміння того, що “натреноване екранне кайфування Тетяни Цимбал, яка слуха Гаріка Кричевського, “важить” на декілька гігабайт більше, ніж охайненька інформаційна дуля (кілобайт на триста), котру я спожив би і не помітив, якби у студії замість пані Тетяни був хтось інший”[2].

Також у статті згадується про нове політичне ток-шоу на каналі “1+1” “Іду на ви”, яке теж є прикладом війни глядача з інформаційним потоком.

Саме це шоу Піховшека і Герасим’юк, яке активно рекламували на “1+1” ще задовго до його появи, отримало багато негативних відгуків. Своїм першим ефіром воно викликало розчарування не лише у багатьох глядачів, а й у критиків.

Одним з таких критиків, який одразу відгукнувся на появу в ефірі “Іду на ви” був Борис Бахтєєв, експерт видання “Телекритика”. У своїй статті “Неонов­лене оновлення, або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують...” він ви­слов­лює своє розчарування з приводу того, що глядачі знову отримали не те, на що сподівалися і не те, що їм було обіцяно.

 Це ще один з прийомів телебачення – запросити аудиторію до екрану інтригуючими і багатослівними обіцянками. Після чого, глядач зі своїми “великими сподіваннями” залишається обманутим отриманим результатом. І як­що це завжди більш стосувалося реклами. Вона заставляє нас купувати продукт, який часто не відповідає рекламному тексту і яскравому екранному зобра­женню. То в даному випадку телебачення, як ЗМІ, несе відповідальність не ли­ше як рекламодавець, а і як виробник “продукту”, що рекламує. Адже саме тут воно має стовідсоткову можливості прослідкувати відповідність між своїми обіцянками, тобто анонсом, і результатом, яким є певна програма.

Розчарування Бахтєєва зрозуміле, адже він не побачив в “Іду на ви” “...ані аналітичних проривів із несподіваними висновками, ані мозкового штурму, ані маловідомих фактів, що змушували б по-новому поглянути на ситуацію, ані переконання опонентів у своїй правоті. Глядачі виставили програмі свою оцінку: скільки відсотків їх вірили в можливість суду над Кучмою на початку програми, стільки ж приблизно вірили й під самий її кінець. Кожен залишився при своїй думці.”[1] Кого було справді шкода, за його словами, – це шанованих політиків та журналістів. Із тим самим успіхом, – говорить він, – у студію можна було б запросити перших-ліпших людей із вулиці – вони наводили б приблизно такі самі аргументи й відстоювали б приблизно такі самі позиції.

Усе це приводить Бориса Бахтєєва до логічних висновків:

“...як видається, технологія (а можливо, й мета) програми залишилася незмінною порівняно з тим, якою вона була в “інтелектуальних” ток-шоу всі минулі десять років. Технологія ця базується ось на чому: абсолютно однаково, що відбувається на екрані – дискусія політиків, матч із боксу чи з’ясування стосунків між сусідами. Піпл хаває дійство, екшн, а глибокодумні розмишлізми йому ні до чого. Головне – не те, ПРО ЩО учасники сперечаються, а те, ЯК вони це роблять. Хай би вони хоч узагалі нічого не казали, а краще б вовтузили один одного за чуби чи жбурлялися мікрофонами – от тоді, мабуть, автори програми почувалися б на сьомому небі від щастя: програма вдалася б. Бо відчували вони себе не арбітрами дискусії, а шоуменами. До чого тільки тут оновлення, журналістська майстерність та подібні високі слова?”[1]

Згодом на сторінках тієї ж “Телекритики” з’явилася стаття “В’ячеслав Піховшек – відповідь Борису Бахтєєву”. У ній Піховшек намагався оправдати свою програму, умовно пояснюючи це тим, що на помилках вчаться і те, що вперше не все вдається. Про формат і мету програми – “мозковий штурм”, якого не вийшло в першому випуску, журналіст сказав так:

“Ми будемо працювати над тим, щоб такий “мозковий штурм” вдався у інших програмах. Однією із передумов такого “мозкового штурму” і є активна участь запрошених до студії журналістів інших видань. Фактично це теле­візійний формат прес-конференції – за тим винятком, що прес-конференції ніхто по телебаченню не показує, а тут є можливість “засвітити” і запитання журна­ліста до політика, і позицію журналіста щодо теми програми”[7].

Можливо кожен має право на апеляцію. Проте, чи варто серйозно сприй­мати ці слова глядачу, який вже був одного разу обманутим. І яким би великим не був авторитет ведучого, напевно варто взяти до уваги слова Бахтєєва про те, що “ток-шоу” – це насамперед шоу.

Складність полягає в тому, що якщо ток-шоу – це більше розважальний жанр, аніж інформативний, то політичні ток-шоу перетворюють на розвагу серйозні речі. Так, Анна Шерман, ще один експерт “Телекритики” у матеріалі “Телебачення і українці” говорить про те, що політика, навіть відкрита – це не різновид шоу-бізнесу. За її словами ми маємо усвідомлювати, що президент і прем’єр-міністр – не поп-зірки,а міністри з портфелями і без – не кордебалет. Зважаючи на неприпустимість перетворення політики на видовище, вона під­дала критиці ток-шоу “Я так думаю” з Ганною Безулик. Зокрема, випуск, який було присвячено призначенню на посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко:

“…Плановий “прем’єрський” ефір “Я так думаю” учора, 3 лютого, мав бути найживішим з-поміж живих, а виявився лише черговим “мило піниться в кориті”. Представники “і наших”, “і ваших” на автопілоті не то сварилися, не то потішалися. Ведуча Ганна Безулик як не намагалася, так і не змогла витягти суспільно важливий конструктив ні з представників експертного цеху, ні з партійних товаришів. Єдина ясність і визначеність, що виникла під час шоу: обов’язкове для модернового політичного кіно (театру) амплуа “безбашеного” ексцентрика, що до вступу в “Про те” успішно експлуатував несвітлої полі­тичної пам’яті Дмитро Корчинський, тепер належить персонажеві під назвою Нестор Шуфрич. Загалом, цирк поїхав – клоуни залишилися”[10].

Отже, у будь-якому ток-шоу є елемент розважальності, тобто шоу, видо­вища. Чим більше видовищних елементів, тим рейтинговішою є передача – про що свідчать думки телеекспертів, глядачів, а також міркування критиків, жур­налістів, телеведучих тощо. На жаль, наші телевізійні канали часто пропонують різноманітні політичні ток-шоу. Справді, скільки буде існувати попит, стільки буде існувати й пропозиція.

 

______________

 

1. Бахтєєв Борис. Неоновлене оновлення, або Засудять… не засудять… плюнуть… поцілують…//Телекритика// http://www.telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=21470

2. Бриних Михайло. Спадкоємці енциклопедії та цирку//Телекритика // http://www. telekritika.kiev.ua/tvweek/?id=21570

3. Вересень М., Пиркало С., Ворожко Т. Без табу про “Без табу”. – К.: “Джерела М”, 2003. – 208 с.

4. Макаров Ю.В., Герасимьюк О.В., Чернилевский С.В. Ты не однин!: Из новейшей истории украинского телевидения. – Харьков: Фолио, 2004. – 304 с.

5. На телеканале “ТОНИС” появится шоу Опры Уинфри // Телекритика // http:// www.telekritika.kiev.ua/news/?id=21577

6. На телеканалі “Тоніс” стартує нове шоу – “Око за око” // Телекритика // http:// www.telekritika.kiev.ua/news/?id=21766

7. Піховшек В’ячеслав. В’ячеслав Піховшек – відповідь Борису Бахтєєву // Телекритика // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=21503

8. Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіакритика. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.

9. Форум 5 каналу// www.5tv.com.ua/forum/index.php?showtopic=5656

10.  Шерман Анна. Телевидение и украинцы//Телекритика// http://www.telekritika. kiev.ua/tvweek/?id=20822

11.  Postman, N. (1985). Amusing ourselves to death: Public discourse in the age of show business. New York: Viking. 184 р.

 

 

 

 

 

 

 

The Element of entertainment in the talk-show

 

Kateryna Tsybulko

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St.,

79000, Lviv, Ukraine.

e-mail: katya_ts@mail.ru

 

The critical analysis of talk-show elements with the help of modern mediacriticizm is under discussion in this article.

 

Key words: mediaexpert, talk-show, media, criticism, television, presenter, viewer.

 

 

 

Стаття надійшла до редколегії 24.02.2005

 

Прийнята до друку 18.03.2005

 

 

 

Створення рекламного відділу:

деякі аспекти проблеми

 

Юрій Васьківський,

Тетяна Мартинюк

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул.Університетська 1, 79000, Львів, Україна

E-mail: journft@franko.lviv.ua

 

На прикладі рекламного відділу всесвітньовідомої фірми Panasonic досліджуються переваги та недоліки українського рекламного ринку.

 

Ключові слова: управління, реклама, рекламний відділ.

 

Роль реклами вже давно не обмежується рамками ні комерційних ко­мунікацій, ні навіть всієї ринкової діяльності. Особливо велике значення реклами в сфері економіки та суспільного життя, постійно зростає її наукова та естетична роль.

Сьогодні реклама – одна з найважливіших маркетингових функцій, яка здійснюється абсолютною більшістю учасників ринкової діяль­ності. В умовах формування українського ринку реклама становить одну з най­масивніших га­лузей економіки, що об’єднує тисячі рекламних агентств і бюро, в яких працює понад півмільйона працівників. І від того, наскільки ефективною буде ця система, залежать результати функціонування і власне економіки в цілому.

Вже ці невеликі факти свідчать про фахову необхідність ефективного уп­рав­ління рекламною діяльністю, про важливість прийняття оптимальних керів­них рішень, про колосальний рівень витрат в сфері рекламного менеджменту.

Щодо створення відділів реклами у різних сферах діяльності – то на сьо­годнішній день можна вважати це обов’язковим атрибутом.

Керівна категорія “організація” достатньо багатозначна. Якщо розглядати її з точку зору керівних функцій, то можна виділити два основних підходи: перший – представляє організацію як “процес створення структури підпри­ємства, що дає можливість людям ефективно працювати разом для досягнення його цілей”. Другий – визначає організацію як сукупність функцій, процесів та різних структур, скерованих на практичну реалізацію планів фірми.

Найважливіші організаційні функції, що здійснюють управління:

1)    керівництво підлеглими;

2)    розподіл роботи між підлеглими;

3)    Подпись: ______________ © Васьківський Ю., Мартинюк Т., 2005
делегування, тобто передача задач та повноважень співробітнику, що приймає на себе відповідальність за їх виконання;

4)    координація роботи, тобто забезпечення ефективної взаємодії між співробітниками, підрозділами і зовнішніми структурами, які дозволяють ефективно вирішувати задачі фірми і запобігати внутрішнім конфліктам;

5)    розробка бюджету, необхідного для здійснення певного виду діяль­ності.

Проаналізуємо специфіку організації рекламної діяльності. Виділимо такі типи суб’єктів рекламної діяльності:

1) рекламодавці – організації та фірми, які рекламують себе, свої товари та ціни;

2) рекламні агентства – незалежні фірми, що виконують на замовлення специфічні рекламні функції: рекламні дослідження, розробка і проведення рекламних кампаній;

3) засоби масової інформації, що надають місце та час для рекламних звернень з метою донесення їх до цільової аудиторії;

4) учасники рекламної діяльності: фото- та кіностудії, художники, типографії та всі інші, хто допомагає рекламодавцям та рекламним агентам в підготовці рекламних матеріалів.

Як немає двох абсолютно однакових фірм, так і не існує одного загального підходу до організації рекламної діяльності фірмою-рекламодавцем. Фірми-рекламодавці повинні забезпечити своїми рекламними службами такі організаційні функції:

1)    адміністрування, керування співробітниками рекламної служби;

2)    планування рекламної діяльності фірмами;

3)    координація діяльності з іншими відділами (виробництвом, збутом, фінансовим) рекламодавця;

4)    координація діяльності з зовнішніми партнерами з питань проведення реклами;

5)    розробка пропозиція вищому керівництву і фінансовому відділу щодо рекламного бюджету.[1]

Розглянемо організацію роботи маркетингового та рекламного відділу на прикладі компанії Panasonic.

Українське представництво Panasonic є підрозділом компанії “Panasonic (СНД)”, штаб-квартира якої знаходиться у Фінляндії. Однак усі основні рішення та проекти відправляються на затвердження у Москву японським представникам компанії Matsushita Electric Industrial. Київський офіс має свій бюджет, який витрачається відповідно до стратегії, що визначається в Москві.

Сьогодні у представництві компанії Panasonic працює 7 співробітників, а головними його функціями є проведення маркетингових досліджень ринку та рекламна підтримка товару марки Panasonic/Technics. До того ж, представ­ництво розв’язує питання сертифікації нової техніки та її авторизованого сер­вісного обслуговування.

За роки свого існування представництвом було проведено декілька мар­кетингових досліджень традицій та звичок споживачів товарів тієї чи іншої категорії, щоб з’ясувати незадоволені потреби, побажання стосовно технічних характеристик товару, дізнатися про можливі бар’єри, що заважатимуть нормальному просуванню того чи іншого товару на ринку.

Перед проведенням рекламної кампанії продукції у Panasonic завжди створюється детальний розгорнутий план заходів, у якому вказуються дати та відповідальні співробітники. Крім того, складається конкретний список рек­ламної продукції для кожного магазину, залежно від його спеціалізації. Для більш чіткого вивчення профілю споживача експерти організують зустрічі з представниками [2] торговельних організацій.

Кожна з рекламних кампаній має свою рекламну платформу – ідею. Одним з прикладів проведення рекламних акцій Panasonic є кампанія під кодо­вою назвою “Караван”. Жовтневий “Караван” 1998 р. (“Караван” – рекламна кампанія, під час якої регіональні представники розповсюджують то розмі­щують друковані рекламні матеріали (листівки, плакати, буклети, каталоги, календарі, підставки, підсвітки тощо) у магазинах роздрібної торгівлі. “Ка­раван” проводиться у травні та жовтні кожного року протягом 4-5 тижнів одночасно в усіх регіонах України) проходив під лозунгом “What’s new by Panasonic. Завжди щось нове”, оскільки розповсюджувалися каталоги 1998/99 та інші рекламні матеріали, що містили інформацію про нову продукцію. Рекламна кампанія охоплювала 10 областей України, приблизно 20 млн. населення та 30% цільової аудиторії) та мала в базі даних близько 100 магазинів роздрібної торгівлі.

Рекламний бюджет для кампанії “Караван” складається на базі прогно­зування витрат: на виготовлення та друкування рекламних матеріалів, їх достав­ку в регіони, на доставку до магазинів, адміністративних та інших центрів.

Для розміщення своїх рекламних повідомлень представництво компанії Panasonic активно використовує телебачення. Телебачення є інформаційним каналом, якому в Україні, згідно з результатами компанії Socis Gallup, віддають перевагу. Адже це є поєднання звуку, зображення та активного образу. Теле­реклама створює враження престижності, охоплює надзвичайно велику ауди­торію населення.

Основні цілі рекламних кампаній Panasonic – це інформування потен­ційних споживачів про нову продукцію Panasonic/Technics, її нові властивості; нагадування споживачам про продукцію; підтримка сприятливого іміджу торговельної марки Panasonic: “Panasonic. Японія. Справжня якість”.

Представництво Panasonic використовує оригінальні японські та російські рекламні тексти, перекладені українською мовою. Перед тим, як пускати рекламні ролики в ефір, проводиться декілька фокус-груп, під час яких тестується близько 20 рекламних повідомлень, з яких потім обирається для ефіру лише 5. Щодо стилю, то представництво Panasonic в Україні вирішило робити акцент на технічному та професійному досвіді компанії, застосування новітніх технологій. Мотиви, що використовуються в рекламних повідомлен-
нях, – надійність та гарантії, а також зручність та додаткові переваги. У всьому світі Panasonic рекламує свою продукцію як високоякісний та надійний продукт.

Цей приклад свідчить не тільки про зразкову організацію рекламного відділу всесвітньовідомої фірми, але й про те, що з Україною поки що не рахуються, як з державою, яка може успішно розвивати і підтримувати рек­ламний бізнес, адже стратегічне планування фірм типу Panasonic здійснюється через московський офіс.

 

______________

 

1.     Головкіна Н.В. Маркетинг: ситуаційні вправи. – К., 2002.

2.    Ромат Е. Реклама. – К., 1999.

 

 

 

Creation of the Advertising Department: some aspects of the problem

 

Yurij Vaskivskyj,

Tetiana Martyniuk

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska Str, 79000 Lviv, Ukraine,

tel. office: (0322) 964-192,

e-mail: journft@franko.lviv.ua

 

The articles dwells upon advantages and disadvantages of Ukraine’s advertising market, the research being based on the experience of worldwide famous Panasonic’s advertising department.

Key words: management, advertising, advertising department.

 

 

 

Стаття надійшла до редколегії 28.105.2005

 

Прийнята до друку 24.06.2005

 

 

 

Діти – найвимогливіша й найбеззахисніша

телевізійна аудиторія.

 

Оксана Білоус

 

Інститут екології масової інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка.

вул. Університетська, 1, 79000. Львів, Україна

 

Розглянуто шляхи поліпшення якості телевізійних передач для дітей, підлітків, юнацтва, з’ясовано роль працівників телебачення в утвердженні морально-національних ідеалів, окреслено психолого-педагогічні аспекти медіаосвіти.

 

Ключові слова: діти, підлітки, юнацтво, сім’я, телебачення, виховання, мораль, націо­нальна свідомість, інформаційна агресія, медіаосвіта.

 

Відтоді, як екран телевізора став нашим інформаційно-пізнавальним, роз­важальним засобом, змінилося й наше ставлення до телебачення, і його роль у нашому житті. Нині досить часто можна почути або прочитати про теле­бачення таке: “Домашній агресор”, “Підступність блакитного екрана”, “Ди­­­тина і те­левізор: друзі чи вороги?,” “Ці дебелі децибели”, “Ефірний секонд-хенд” тощо.

Проблеми функціонування телебачення в сучасних умовах, його соціальні і суспільні функції, значення у створенні українського національного інфор­маційного простору привертають увагу психологів, педагогів, представників політичних і громадських організацій, широке коло дослідників. Наприклад, науковою темою дослідження Віти Гоян була “Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності жур­наліста” [1]. “Телевізійні новини в політичній комунікації України: жанрова типологія, технологія виробництва, взаємодія з аудиторією” [2] – така тема кандидатської дисертації Тетяни Федорів. Марія Андрюшенко досліджує питання “Творення іміджу телебачення України” [3]. Автор монографії “ Медіа: ключі до розу­міння” [4] Борис Потятиник розглядає медіакритику як один з найважливіших інструментів саморегуляції масової комунікації. У деяких розділах автор про­понує настільки відмінні погляди на масову комунікацію, що це може спонукати читача до переоцінки його стосунків з медіасвітом, а отже, зацікавити жур­налістів й усіх, хто схильний до філософсько-критичного осмислення медіа, зокрема студентів, які вивчають журналістику і масову комунікацію.

Подпись: ______________ © Білоус О., 2005
Деякі з багатофункціональних аспектів телебачення досліджують Сергій Аксененко [5], Віктор Петренко [6], Микола Слободян [7], Наталія Габор [8], Наталія Темах [9]. Автори підкреслюють, що супутники, сучасні кабельні мережі, системи цифрового телебачення транслюють передачі як для міль­йонних аудиторій, так і за індивідуальним вибором окремого абонента. Інфор­мація нині – надзвичайно продуктивна і надзвичайно руйнівна сила. Тому значною мірою моральне обличчя молодого покоління, його духовність, на­ціональну свідомість, громадську позицію визначають телерадіоорганізації, кількість яких в Україні сягнула поза тисячу.

День і ніч з ефірних та кабельних каналів телебачення ллються потоки крові та бруду. Боязкі спроби обмежити їх хоча б тимчасовими рамками не дали результату. А тому український Івасик чи Петрусь переглядають такі видатні твори кіномистецтва, як “Відставний сержант Був’є став маніяком-убивцею” (“Суддя та вбивця”); “Одним із розслідувань Юргена Коппа стала справа про серійного вбивцю” (“Закон, порядок і вбивст­во”); “Маніяк обробляв свої жертви, вирізаючи в нещасних очі, вуха та язики” (“Ханжа”); “Серійний убивця, який винищує жінок, тримає в страху все місто” (“У тенетах брехні”); “Блакитноокий маніяк у масці ґвалтує жінок” (“Комплекс страху”); “Джоанн Кілборн довідується, що почерк злочинів дуже схожий із манерою серійного вбивці повій” (“Кримінальний інстинкт”).

Є чимало, на перший погляд, пристойних назв стрічок, які так і хочеться подивитися. Скажімо, “Кумедні ігри”. Про що це? Цитую анотацію: “Молоді люди вирішили порозважатися – вони вбили собаку, зламали ногу чоловікові, застрелили дитину, а дружину втопили в озері”. Коментарі, як-то кажуть, зайві.

Американські лікарі привертають увагу до трьох серйозних наслідків впливу на психіку підростаючого покоління фільмів з насильством. По-перше, підліток стає байдужим не тільки до екранних проявів насильства, а й до реальних. По-друге, агресивна поведінка дітей, підлітків, юнацтва стає нормою. По-третє, в дитини підсвідомо розвивається страх від можливості самою стати об’єктом насильства [10]. Для боротьби з цим явищем на телебаченні багато країн світу розробили систему ранжування кінофільмів та інших передач за їхньою відповідністю різним віковим категоріям глядачів. На екрані протягом перших 20 секунд демонстрації фільму з’являється графічна позначка кожної категорії, скажімо, TV–14. Ці позначки можуть доповнюватися іншими, наприклад, V, що означає наявність сцен насильства, L – ненормативної лек­сики, S – сексуальних ситуацій, D – непристойних діалогів тощо. Отже, батьки за допомогою позначок можуть вплинути на вибір телевізійної передачі.

Канадський винахідник Тімоті Коллінз декілька років тому винайшов електронний пристрій під назвою V-чіп, здатний автоматично визначати ка­тегорію передачі й блокувати її. Щоб цей чіп міг розпізнати категорію передачі, телестанція разом із сигналом передає відповідні імпульси. Схема декодує зазначену послідовність імпульсів і порівнює її з дозволеною послідовністю, встановленою батьками [11]. Встановлення необхідної категорії ранжування про­водиться за допомогою пульта дистанційного управління відразу на всі канали й не викликає труднощів. Ранжування зазнають не тільки кінофільми, а й інші передачі, за винятком спортивних і новин. Публікуючи телепрограми, вка­зується категорія тієї чи іншої передачі. Це дозволяє батькам ще до початку програми зорієнтуватися щодо змісту. Але, на жаль, такі можливості мають у Канаді, США чи Франції. А що ж у цьому напрямі робиться у нас? Міністерство культури разом із Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення розробили систему візуальних позначень. Передбачено лише три градації ранжування. Зелений кружок означає, що фільм розрахований на глядача будь-якого віку, у тому числі й на дітей. Такі фільми особливо прийнятні для сімейного перегляду. У них немає сцен жорстокості, насильства та сексу. Жовтий трикутник сигналізує про фільми, перегляд яких дітьми ре­комендований разом із батьками або з їхнього дозволу. Червоний квадрат оз­начає, що фільм розрахований лише на дорослих. Тут уже можуть бути відверті сцени насильства, в тому числі й сексуального, масштабні зображення катаст­роф і жахів, вживання ненормативної лексики.

У рішенні Національної ради України з питань телебачення і радіо­мовлення є одне важливе положення. Зазначено, що телекомпанії зобов’язані включати описані вище значки (трикутник і квадрат) у друковані видання своїх програм передач. І ще одне суттєве доповнення. Експертна комісія Міністерства культури України даватиме оцінку не тільки кінофільмам, а й іншій відео­продукції, яку має дивитися обмежена кількість глядачів. Контрольно-ана­літична служба Нацради веде інтенсивний моніторинг телепрограм, виявляючи значну кількість порушень. Однак усунути зазначені недоліки найчастіше не­можливо, бо для цього насамперед потрібні серйозні зміни в чинному зако­нодавстві. “А тим часом на екранах наших телевізорів виблискують леза ножів, ллється кров і в Україні швидкими темпами зростає кількість романтизованих Джеків Різників” [12], – підкреслює Світлана Семен.

Всезнаюча статистика стверджує, що американська дитина до 18 років встигає побачити на телевізійних екранах 200 тисяч (!) актів насильства. Скіль­ки їх переглядає українська дитина, точно не відомо. Але, як відзначають фахівці, “улюблене заняття 98% підліткового населення – це перегляд теле­передач” [13]. Тому надто слушну думку висловив під час круглого столу “Агресивність на телебаченні: оцінка фахівців” президент Українського центру політичного менеджменту, психолог Юрій Шайгородський, який вважає, що до вирішення проблеми надмірності на телебаченні сцен агресії необхідно підійти “як до питання національної безпеки”. Бо йдеться про психічне здоров’я нації:

Сьогодні телебачення, зі слів професора кафедри юридичної психології Київського юридичного інституту МВС України Володимира Медведєва, стало для підлітків вчителем, який не тільки формує агресивність, але навіть вчить технології здійснення злочину. І, як стверджують психологи, дитина підсвідомо переносить демонстровані моделі поведінки з екрану в своє особисте життя.

Бомбою сповільненої дії назвали й такі телевізійні проекти, як “Голод”, “Слабка ланка”, “Російська рулетка”, де молоді закладають у мозок можливість перемоги за будь-яку ціну. Зі слів Валерія Зливкова, доцента кафедри психології Національного технічного університету “КПІ”, противагою таким шоу може бути тільки формування етносоціальної єдності. Але формувати його слід по­ступово. Приклад таких країн, як Японія, Німеччина, показує, що такі програми повинні бути розраховані щонайменше на 10 – 12 років. Тільки тоді вони почнуть діяти. А поки що, як свідчать опитування УЦПМ, улюблені герої ді-
тей – Джекі Чан і Брюс Лі, а серед фільмів такі, як “Бригада” та “Зоряні війни”...

“В усіх країнах телебачення йде одним і тим же шляхом, – підкреслює відома телевізійна ведуча Ольга Герасим’юк. – Йде зле телебачення під девізом “З’їж ближнього” [14]. Теленасильство і порнографія доповнюють одне одного. Як показує статистика, найбільшу групу глядачів порнографії складають хлопці віком від 12 до 17 років. По суті, для багатьох з них вона є основним джерелом освіти в статевих питаннях. І наслідки цього плачевні. У порнографії немає жодного натяку на підліткову вагітність і хвороби, які передаються статевим шляхом, як от СНІД. Тому поширюється думка, що поведінка, зображена в пор­нографічному матеріалі, цілком нормальна. Насправді, порнографія 30 р. най­більше принижує жінок і дітей; впливає на розвиток мозку дитиниж Доктор Джудіт одного інституту (Institute for Media Education), робить висновок: “дослідження нервової системи, а зокрема рефлеторної реакції мозку на порнографічні сцени та звуки, показують, що порнографія формує перекручений погляд на секс і сильно впливає на біологічні процеси в мозку. Оскільки ди­тячий мозок ще розвивається, то такий вплив є небезпечний, бо порушує здатність правильно сприймати реальність, шкодить розумовому і психічному здоров’ю дітей та загрожує їхньому добробуту і щастю”[15].

За словами д-ра Мері Ен Лейден з Пенсільванського університету, “внаслідок хімічних процесів, які відбуваються в мозку, зображення назавжди закарбовуються в пам’яті людини” [16]. Тому навіть через багато років вона може чітко пригадати порнографічні, найжорстокіші сцени. Тим часом нині не просто незручно, а навіть страшно сидіти біля телевізора в родинному колі. Таке показують, що не тільки дітям, а й дорослим не по собі. І маєш відчуття, що незабаром трупи випадатимуть прямо з екрана. Моторошно стає, що сьогодні смерть на екрані – не страх, а звичайна, буденна подія, на яку діти просто не зважають.

Вчені розрізняють на телебаченні три види агресивних дій: фізична агресія, непряма агресія (компромат, плітки та злісні жарти) і вербальна (словесна) агресія. Варто зазначити, що на УТ-1 фізичної агресії показують лише 16,4 відсотка (удвічі менше, ніж на СТБ). Але непрямої агресії на УТ-1 – 38,8, а вербальної 44,8, і тут державний канал часом перевищує всі недержавні! “Щоб воно значило? І входять до цієї статистики, скажімо, непряма та вербальна агресія наших нібито “публіцистично-інформаційних” телепрограм? – запитує журналіст Віталій Жежера і зазначає. – Це важливо знати, бо вчені кажуть: діти не роблять різниці між телеагресією “художньою” і “доку­ментальною”. Це небезпечно! Може, небезпечніше, ніж порнографія. Цікаво, що в Законі про захист суспільної моралі багато сказано про порнографію. Але не сказано, що для нашого психічного здоров’я гірше: показ на екрані голої задниці чи – облич деяких телекоментаторів, які щовечора вдаються до непрямої словесної агресії?”[17].

Учасники круглого столу “Агресивність на телеекрані: оцінка фахівців” вирішили, що на рівні громадських ініціатив слід вимагати хоч би зба­лан­сування ефірного часу за рахунок пропагування позитивних прикладів із життя. Проте керівники комерційних каналів, запрошені до участі в обговоренні цієї проблеми, так і не з’явилися. Хоча, за даними моніторингу, який проводив УЦПМ, у програмах каналів другого ешелону сцени насильства й агресії по­сідають перші місця.

Відомо, що найбеззахисніша й одночасно найвимогливіша телевізійна аудиторія – діти. Але дитячі проекти – ізгої на телебаченні. За умов над­швидкого зростання чисельності телерадіоорганізацій – зі 103 – у 1995 р. до 1052 – у 2003 р. (в 10 разів за 8 років і на 25% лише за останній рік) – сьогодні ми маємо “аж” 1% дитячих телерадіопрограм (із загальної кількості програм на всіх каналах мовлення), 3,3% пізнавальних програм тощо. І це – з урахуванням радіопрограм, які значною мірою “пом’якшують” загальну кризову ситуацію! Натомість маємо 75,5% художньо-розважальних телерадіопрограм [18].

У статті 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” зазначено, що основними завданнями телерадіоорганізацій є “створення та розпов­сюдження економічних, публіцистичних культурно-освітніх, медико-гігієніч­них, художніх, навчальних, розважальних, спортивних програм, а також прог­рам для дітей та юнацтва” [19,с.109]. Однак керівництво держави поки що не усвідомило важливість дитячих програм. Отже, панує не криза жанру у творців дитячих передач, а – відсутність потрібних коштів є причиною занепаду дитячого телебачення. Тому часто телеканали обмежуються показом західних, за­звичай, російськомовних мультфільмів, що обходиться телеорганізаціям наба­гато дешевше (хоч їхні агресивні герої викликають певні побоювання у дитячих психологів), ніж підготовка власних українськомовних телепередач для дітей. І доводиться дітям, підліткам дивитися передачі для дорослих. Про це свідчать відповіді школярів, вихователів Київської дитячої академії мистецтва на запи­тання газети “ День”: “Які телепередачі найулюбленіші у дитячої аудито-
рії?” [20].

Катерина Ковбик (14 років): Було б дуже добре, якби на телеканалах було більше сюжетів про нові виставки, якісь відкриття, театральні прем’єри. Мені це було б цікаво. Якби була можливість зробити свою передачу, то, напевно, це було б ток-шоу. І не має значення, на яку тематику.

Оксана Гудима (14 років): Дивлюся телевізор тільки тоді, коли на це є час. Але без телебачення жити б не могла. Адже ТБ – це, насамперед, гігантське джерело інформації. Вважаю за краще дивитися музичні канали. Для мене цікава інформація про сучасну музику. Дивлюся ще цікаві фільми, але не просто цікаві, а пізнавальні. Хотілося б у дитячих передачах дивитися на творчість наших ровесників, бачити, як живуть наші діти, чим вони захоплюються, якій музиці надають перевагу, як, зрештою, одягаються. Загалом, дізнаватися про все, чим живуть сьогодні діти.

Юрій Колісниченко (13 років): Телевізор дивлюся щодня. Але якби був вибір – подивитися телевізор чи погуляти з друзями, то вибрав би прогулянку. Вважаю за краще дивитися історичні програми, оскільки я цікавлюся історією. Також цікаво дивитися програми про різні напрями в музиці Побільше б програм про історію і живопис. Адже про музику є вже багато передач, а про живопис – щось мало.

Ганна Симоненко (15 років): Дивлюся абсолютно різні передачі. Потім, після перегляду, люблю обговорювати почуті новини. Хотілося б дивитися по телевізору більше передач про мистецтво. Зокрема, про музику. Хоч у нас і є музичні передачі, але таких, де б звучали опера, балет, практично немає. Хотілося б, щоб на телебаченні було більше сюжетів, де б розповідали про різні виставки, художників. Звичайно, про відомих художників десь і згадують, а про дітей нашого віку, серед яких також є таланти, ні. У них є свої виставки, але про них ніхто нічого не знає. Якби була можливість зробити свою передачу, то це була б програма про живопис, його стилі. Щоб діти слухали і знали, що є певні явища в мистецтві, що є такі самі, схожі на них діти, які займаються цим мистецтвом. Адже багато дітей не знають, як малювати гравюри, як влаштувати концерт. Такі передачі дуже потрібні для загальної освіти.

Ірина Джус (14 років): Дивлюся, переважно, сюжетні фільми. Але тільки цікаві, з яких можна щось для себе почерпнути. Люблю дуже програми про природу. Добре такі програми робить Бі-Бі-Сі. Для мене цікаві програми, які несуть в собі новизну. Люблю дивитися передачі і про щось несподіване. Наприклад, “Телевізійний центр моди” на ІСТV. Більше б передач про мистецтво, тому що нині їх дуже мало. Особливо мало – про образотворче мистецтво. Крім того, в цій сфері сьогодні існує занепад, але телебачення нам про це не повідомляє. І ще одна проблема, яка мене дуже непокоїть. Дуже багато цікавих, сюжетних фільмів ідуть пізно ввечері. Не можу зрозуміти, чому? Такі фільми могли б дати багато нового, цікавого дітям і студентам.

Анастасія Фурса (12 років): Дивлюся телевізор, коли є вільний час. Люблю розважальні передачі, але тільки ті, з яких я про щось дізнаюся. Наприклад, “Що? Де? Коли?” або “Рейн-ринг”. Я б зробила передачу про життя тих українських акторів, які самі по собі видатні, але ми їх не цінуємо. Про тих, на кого ми дивимося у багатьох виставах, у театрах, деяких фільмах. Там вони грають, і ми не знаємо, які вони в житті. Тому я б і сама хотіла дізнатися про життя цих акторів, і щоб інші також побільше довідалися про цих людей. Про тих людей, які працюють щодня, а не тих, які знялися в одному або двох філь­мах і вважають себе знаменитостями, Мені здається, що працю справжніх ак­торів повинен побачити кожен. Думаю, що люди, які очолюють канали, знають, що необхідно молодому поколінню, але лише частково. Їх слід до цього підштовхувати.

Оксана Трохимчук (15 років): Телевізор дивлюся рідко. Мені подобаються науково-пізнавальні передачі. Я займаюся балетом, тому цікаво подивитися, які бувають конкурси у цьому жанрі. Цікаво подивитися і сам балет. Думаю, що наші телевізійники знають, що потрібно молодій аудиторії, але їм би не завадило прислухатися до дітей.

Вікторія Крутова (9 років): Люблю дивитися цікаві фільми. Наприклад, романтичні. Іноді люблю дивитися фантастику. Хотілося б бачити побільше фільмів, де грають мої улюблені актори. Такі, скажімо, як Джекі Чан. Також хотілось б бачити по телебаченню виступи дітей-ровесників та наших друзів.

Тарас Сахно (9 років): Дуже люблю фільми, де знімається Джекі Чан. Люблю мультики. Передачі про артистів. Страшенно полюбляю комедії. По­більше б їх було, на екранах! Дуже цікаві для мене старі фільми. Цікавлюся історією, тому з задоволенням дивлюся фільми про Богдана Хмельницького.

В’ячеслав Ольшанський (14 років): Я взагалі не дуже часто дивлюся телевізор: багато уроків. Крім того, я ще відвідую додаткові заняття. Але люблю дивитися інтелектуальні, розважальні, музичні та інформаційні програми. Якби мав змогу зробити власну передачу, то робив би її про театр. Адже сьогодні дуже мало інформації про театральне мистецтво саме як про мистецтво. Багато людей не мають змоги безпосередньо подивитися спектакль. Однак вони не можуть побачити його і по ТБ. Треба щось робити!

Влада Марчак (14 років): Телебачення дивлюся не дуже часто, бо не вистачає часу через навчання. Але люблю дивитися розважальні передачі. А також інформаційні, що дають нам знання, які потім ми може використати в нашому навчанні. Я не можу сказати, що в мене є улюблені передачі, але коли мені все ж таки вдається сісти перед телевізором, люблю дивитися передачі культурологічного спрямування.

Катерина Буцька (14 років): Полюбляю дивитися інтелектуальні та культурологічні передачі. Шкода, що сьогодні таких передач для нас дуже мало. Але коли, наприклад, показують спектакль, це дуже цікаво. Особливо, якщо люди з тих чи інших причин не можуть відвідати театр. Звичайно, було б краще, якби була телевізійна афіша. Цікаво було б дізнатися, що зараз десь розпо­чинається опера, концерт, балет або спектакль. Прикро, що дуже багато цікавих фільмів та передач йдуть пізно вночі. Не всі мають змогу їх подивитися. І взагалі, хотілося, щоб було більше розважальних та інформаційних передач.

Владислав Багнюк (14 років): Дивлюся телевізор щодня. Люблю серіали, якісь пізнавальні програми. Наприклад, про молодь, про їхню сучасну культуру. Дивлюся і новини. Зробив би якусь екстремальну програму, тому що я займаюся туризмом і мені це близьке. Мені подобаються програми на зразок “Останнього героя”. Ще хочеться підняти питання про те, що на телеекранах показують багато насильства. Це негативно впливає на людей. “Чомусь пізно вночі йдуть інтелектуальні проекти, а коли діти приходять зі школи – показують якісь збочення. Я вважаю, що це – слід виправляти.

Ці відповіді дітей і підлітків дещо пов’язані із специфікою їх навчання, але загалом об’єктивно відтворюють картину реальної дійсності взаємин “те­лебачення – дитина” не на користь телебачення, бо воно не задовольняє ши­рокий спектр інтелектуально-духовних потреб підростаючого покоління.

Поряд із зростанням нині чисельності телерадіокомпаній, підвищенням (хоч і занадто повільним) загального технологічного рівня галузі, ми спосте­рігаємо зниження якості телерадіопрограм, невиконання підприємствами та організаціями галузі їхньої важливої соціальної функції, повну відсутність системного бачення стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору з урахуванням національних інтересів та вимог національної інформаційної безпеки тощо. На приватному (комерційному) телебаченні дитячі програми зай­мають в загальному часі мовлення аж … 0,2% . У мовленні Першого націо­нального (УТ-1) дорівнює 2,3%, а пізнавальні займають 10,9% [21].

Якщо й надалі українське телебачення буде продовжувати ігнорувати інтереси дітей, підлітків, юнацтва, не пропонуючи їм цікавого національного телепродукту, то наступне покоління телеглядачів буде без повноцінного минулого. “У нас і у наших дітей були прекрасні мультики (“Чебурашка”, “Ну, постривай!”, “Вінні-Пух”), були дивовижні фільми-казки Олександра Роу, був Дід Панас, програма “В гостях у казки”... Це було цікаво, це об’єднувало, не кажучи вже про приголомшуючий виховний ефект, – підкреслює ведучий програми “Світ комп’ютера” (ICTV) Дмитро Оскін. – Зараз нічого подібного немає, люди, які працюють на дитячих ранках, скаржаться, що дуже важко знайти телевізійний, казковий чи мультяшний персонаж, який би об’єднував усіх. У дітей немає своїх кумирів, їм підсовують кумирів “імпортних”, м’яко кажучи, не найкращих. Потураючи такій ситуації, ми втрачаємо ще один важливий момент – наші діти не навчені пишатися своїм, українським. Ось американці “пишаються тим, що “Том і Джеррі”, які полюбилися всьому світу, були вигадані й з’явилися в Штатах. Нашим же маленьким громадянам поки що пишатися нічим, ми не даємо їм такого шансу” [22].

У нас заложники телевізійної агресії не лише діти. Легше заборонити дітям дивитися ТБ-страшилки, аніж відмовити дорослим у задоволенні вті­шатися тим телебаченням, яке в нас є. А воно колоніальне: 80 відсотків – чужий телепродукт, і майже всі 20 відсотків – непряма агресія проти власної гідності. Справді, телебачення – могутня річ, воно здатне зліпити людину і навіть зліпити націю. “Але наше телебачення явно ліпить націю, яка себе зневажає. І в жод­ному законі не сказано, що це заборонено [23], – підкреслює Віталій Жежера.

Досить різко висловився Віталій Жежера, але слушно. Безперечно, не всі бачили нагієвські “Вікна” 1 червня 2004 р., в яких “високоінтелектуальна” студія обговорювала, що робити з двома “хохлушками”, які, за версією авторів програми, виправляють “хохляцький говір”, займаючись оральним сексом. Але обурення тих, хто бачив це, запалило багатьох індиферентних до тем моралі, оскільки тупі гекаючі тітки (про реальність історії не говоримо, принцип виробництва “Вікон” давно і добре відомий) представлені як типові пред­став­ники всієї України, як жива її характеристика. І цю “характеристику” було підсумовано “високоморальним” ведучим, який, звертаючись до розбещених інородців, заявив, що, “коли ви (маючи на увазі – українці) приїжджаєте до при­стойної або цивілізованої країни (маючи на увазі – до Росії), то й поводьте себе пристойно”.

“Те, що українофобія давно стала частиною російської політики, добре відомо тим, у кого залишилися родичі в “пристойній і цивілізованій країні”, – підкреслила Оксана Тихончук. – З їхніх запитань про життя в Україні, очікувань та страхів за нас, хто живе тут, випливає, що це ми – “чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лая”. Загалом, ці уявлення настільки безглузді, що можна лише припускати, які нісенітниці про Україну та українців нав’язують росіянам російські ж ЗМІ. Але як би нас це не обурювало, це – політичний вибір країни, яка ніяк не може визначитися, на якій стадії між любов’ю та ненавистю до своїх “єдинокровних братів” вона знаходиться” [24]. Надто дивно те, що один із українських телеканалів без тіні сорому розмножив цей далекий плювок у наш бік і погодився визнати свою помилку лише тоді, коли рівень обурення про­демонстрованим самоприниженням явно перевищив “середню температуру по лікарні”. Керівництво “Нового каналу” переглянуло свої позиції і пообіцяло на­далі бути уважнішим та відповідальнішим, закуповуючи і демонструючи ім­портні телепродукти. Судячи з того, який “імпорт” ми бачимо на своїх теле­екранах, вибір невеликий. Вульгарна епоха, вульгарна мораль.

На жаль, вульгарну мораль нав’язують автори багатьох телепередач, до яких також належать “прихована камера” з Сергієм Сивохою та розважальна програма “Безумний день”, де за позитивні вчинки у відповідь на провокації телевізійників ще й гроші належать. Так чи інакше, заохочуючи благородні вчинки, ця програма виглядає аристократкою в порівнянні зі своїми “потай­ними” конкурентками. Це нова інтерпретація плідної ідеї “прихованої камери”, але очевидно, не остання.

Координатор всеукраїнської асоціації операторів кабельного телебачення і телеінформаційних мереж, колишній член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Сергій Аксененко так ставиться до підглядання за людьми під час розіграшів у передачах формату “Прихована камера”: “Конфіденційність особистого життя людини прописано в законодавстві. Зйомка має вестися відкрито, а персональна зйомка – лише з дозволу самого суб’єкта (публічні по­літики не рахуються). Однак варто сказати, що в багатьох випадках прихована зйомка, особливо на приватній території, скоріше за все, лише ілюзія “підгля­дання”. Тобто самі учасники – як із того, так і з іншого бо-
ку – просто розігрують телеглядача. Проте і таке культивування нездорової цікавості у глядача важко назвати моральним” [25].

“Мені здається, що такі передачі, як, наприклад, “Прихована камера” з Сергієм Сивохою на “1+1”, не можуть прожити без підставних учасників. Це обман і з іншого погляду, – підкреслила відповідальний секретар Київської об­ласної організації Спілки журналістів України Алла Малієнко. – Такі програми привчають до “легких” грошей, але це ілюзія – як у казино. Те, що легко при­ходить, розбещує людей. Особливо негативно “приховані камери” впливають на підлітків. Дивлячись на ці “фокуси”, вони розуміють, що можна бути нещирим, знущатися з інших, а за це ще й платять гроші. Треба показувати юному глядачеві, як заробляти на життя працею, нагадувати, що до успіху веде довгий шлях” [26].

Кореспондент відділу програм телебачення і радіомовлення газети “Го­ворить і показує Україна” Юлія Омельчук вважає, що будь-якого роду розіграш може спровокувати негативні наслідки, нехай навіть обидва учасники потім посміються з безглуздої ситуації. “Трансляцію ж сюжетів на телебаченні, які знято прихованою камерою, вважаю елементарним порушенням прав людини, –зазначила Ю.Омельчук. – Особливо, якщо випадковий герой передачі проти. До такої ситуації потрапив мій знайомий: він відреагував на провокацію телеві­зійників доволі безглуздо і намагався спротивитися публічному розголосові. Всупереч протестам жертви “нещасного випадку”, телеканал все ж таки показав його “ганьбу”. Проминуло півтора року, а колеги не перестають дражнити його, неначе нетямущого хлопчака” [27].

По-різному називають телевізор, навіть – скринькою сатани. І не безпід­ставно, адже чимало авторів рекламних роликів, телепрограм апелює до най­нижчих інстинктів людини. Значна кількість телепередач зав’язана на прагненні гріховної людської душі підглядати і підслуховувати. Відомий американський медіаексперт Дуглас Рашкофф у книжці “Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на вашу свідомість” звертає увагу на те, що ЗМІ ховають підривні концепції під смачною оболонкою. При чому, вважає експерт, молоді медіа­стратеги, що виховані медіа, “просувають” у глядацьке середовище також контркультурні ідеї, які підточують традиційні національні засади. Хто б міг подумати, що в якійсь дитячій програмі завуальовано обговорюється спосіб життя геїв або що в “Симпсонах” (цей мультфільм, до речі, користувався немалою популярністю і в нас, в Україні) втілено психоделічне світосприй­няття? Проте, відзначає дослідник, “фактично дитяче телебачення і МТУ – найзручніші точки для запуску “контркультурних балістичних ракет”.

В телевізійному ефірі України надто багато “контркультурних баліс­тичних ракет”, адже, як уже зазначалося вище, 80% чужого телепродукту, знач­на частина якого – аморального, антиукраїнського спрямування. Не можна без глибокого хвилювання читати статтю Володимира Шовкошитного “Як виховати українця”. Він наголошує, що з початком приватизації інформаційного простору України починається й процес його тотальної окупації чужомовними і чужо­духими господарями. Засоби масової інформації: кіно, радіо, телебачення, га­зети, журнали, Інтернет – усе, що несе будь-яку інформацію масовому спо­живачеві, опинилося не в українських руках. Більше того – в руках тих, хто за допомогою державних службовців найвищих рангів використовує цю зброю масового знищення проти всього українського, що ще є в Україні. На голови ошелешеного українського обивателя обрушилися брудні потоки російсько­мов­ної та англомовно-перекладної антикультури – еротика, порнографія, насильст­во, андерграундова попса, зеківський шансон, “бульвари”, гордони, табачники, поплавські та їхній естетичний “викидень” – сердючка, як втілення імперської мрії про придуркувато-прислужливого малороса-салоїда. В усьому FM-діапазоні в столиці України не знайдеш жодної української станції. Україна все більше перетворюється на не-Україну, державу, в якій державною мовою не корис­туються високі посадовці, студенти, школярі, дошкільнята, в якій відсутнє (вбите!) національне кіно, відсутня (задушена!) національна книга, в якій у народу відсутнє (кастроване!) почуття національної, гідності. Вищим взірцем кіномистецтва український обиватель вважає “Брата-2”. Це там, де парочка тупуватих “старших” братиків, позбавлених будь-якої моралі й інтелекту, “мо­чить в сортирах” “хохлов”, а український глядач досягає вершин естетичного блаженства, коли один із тих двох “відморозків” прорікає: “Ви мнє єщьо за Севастополь отвєтітє!” [28].

Є сподівання, що ситуація в Україні докорінно зміниться. Позитивний, чистий, моральний поштових цьому дала Помаранчева революція. У зв’язку з її гуманістично-національною сутністю значення праці Дугласа Рашкоффа для українських журналістів, політиків, психологів, педагогів зростає. Свій об’єкт дослідження – медіаподії, що здатні викликати реальні соціальні зміни, Раш­кофф визначає як медіавіруси.

Причому не метафорично, а буквально. Точно так само, як біологічний вірус, що проникає в організм і, приліпившись до здорової клітини, вводить їй всередину свій генетичний код, медіавіруси є поширювачами ідеологічних кодів. За класифікацією Рашкоффа, медіа віруси діляться на три типи. Перші – “рекламні трюки, або витівки медіаактивістів”, які запускаються навмисно з метою розповсюдження товару чи поширення ідеології. Другі – так звані “віруси-тягачіі” – запускаються не обов’язково навмисно, але вмить вико­ристовуються будь-ким для просування власних ідей (приклад – сексуальний скандал, пов’язаний із прихильником однієї з політичних партій, використо­вується політичними противниками і проектується на цінності всієї партії). І третій вид – “медіавіруси, що самозароджуються”. Останні, можна сказати, гуляють самі по собі, але дуже впливають на громадську думку. Як вважає Рашкофф, навіть незначна медіаподія, пройшовши через побудовану на автокоментарях інформаційну сферу, може призвести до справжньої культурної бурі. Медіавірус – не обов’язково зло, проте його “може бути розроблено з метою боротьби проти тієї чи іншої політичної партії, релігії, суспільного інституту, економіки, роду бізнесу або навіть цілого світогляду”, зазначає дослідник. У ході вивчення природи медіавірусу в поле зору автора потрап­ляють і передвиборні кампанії американських політиків, і дитячі шоу, і спроби (не завжди необразливі для суспільної моралі) т.зв. альтернативних медіа протистояти корпоративним інтересам.

Слушну думку висловив Михайло Мазурін, що випливає з книжки “Медіавірус. Як поп-культура таємно впливає на вашу свідомість”: “Ігнорувати медіавіруси пізно – ви вже заражені. Адже навіть не дивлячись телевізор і не читаючи газет, не можна залишатися поза впливом медіа – не прямо, так рикошетом все одно дістанеться. І в цих умовах просто спостерігати за медіа – непродуктивно. Для того, щоб захищати свої цінності, доводиться так чи інакше брати в них участь”…[29].

Існують випробувані найрізноманітніші способи захисну національного життєвого середовища, морально-духовних, культурно-патріотичних цінностей, формування національних ідеалів. “Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь, і що свідоміше громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов жит-
тя”, – писала Софія Русова, жінка, яка все своє життя присвятила педагогіці. Усюди, куди б не закидала її доля, вона організовувала дитячі садки, недільні школи. Вела просвітницьку роботу. Дочка шведа і француженки (дівоче прізвище Ліндфорс) свою діяльність пов’язувала з Україною, була не просто гар­ним педагогом, а справжнім реформатором, оскільки піклувалася про створення національної української школи, бо вважала, що “народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть” [30].

Навчальний заклад, підкреслювала Софія Русова, “має бути прой­нятий національним духом нашого народу”. А перша умова, щоб навчання та вихо­вання було свідомим, – це спілкування рідною мовою. Рідною мовою сест­ри Марія і Софія Ліндфорс вважали українську, якою розмовляли селяни в Олеші на Чернігівщині, де вони народилися.

Відомий український вчений професор Юрій Руденко, роздумуючи про виховання підростаючого покоління, підкреслює: “Кожна мати і батько, вчитель і вихователь мають глибоко знати і реалізувати у своїй повсякденній навчально-виховній роботі духовні ідеали українського народу. Пізнання і впровадження національних основ виховання вимагають від усіх – і педагогів, і вихованців – вважати непохитним орієнтиром у плеканні культури, духовності шевчен­ківський тип людини як вищий ідеал людини-лицаря” [31].

Національно-гуманістична педагогічна спадщина Василя Сухомлинсько­го неоціненна. Академік О.В. Сухомлинська зазначала: “В останній період життя В. О. Су­хомлинський дедалі голосніше й емоційніше відстоює народні імпера­тиви й цінності, спирався на українську етнопедагогіку, вводив її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам ство­рював для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовував їх у навчально-виховному процесі” [32].

Окреслені С. Русовою, Ю. Руденком, В. Сухомлинським психолого-педа­гогічні засади навчання і виховання дітей органічно вплітаються у творчий процес підготовки телевізійних передач, якщо автори сповідують національно-гуманістичні принципи суспільної життєдіяльності. Йдеться насамперед про під­готовку для дітей, підлітків та юнацтва таких телевізійних передач, які можна дивитися всією сім’єю (затишні домашні посиденьки біля блакитного екрана), і не треба “перестрибувати” з каналу на канал під час показу окремих “недитячих” сцен.

Психолог Світлана Липинська наголошує, що сімейне телебачення має бути неагресивним. Сучасне українське телебачення сімейним назвати не мож­на, бо воно дуже агресивне – починаючи від новин і закінчуючи дитячими фільмами. Не те, що сімейний канал, сімейну програму складно знайти. На мій погляд, сімейною передачею можна назвати КВК. Ще всією сім’єю можна подивитися якийсь концерт. А взагалі сімейним каналом я би назвала такий канал, де б транслювали, наприклад, науково-пізнавальні програми. Сімейне телебачення має дарувати глядачу інтелектуально-насичені передачі, а не бути машиною для гаяння часу. І хоча телебачення – масовий продукт, і сьогодні його складно назвати видом мистецтва, думаю, сімейне телебачення повинне бути естетичним.

Діти через гру або казку пізнають світ, для них сам телевізійний простір і всі його герої – живі. І тому все, що вони вбирають з екранів телевізора, має бути ретельно відібране. Вважаю, що така “цензура” (в позитивному значенні цього слова) повинна здійснюватися на рівні держави, це дозволить транс­лювати за допомогою телебачення високі національні цінності [33].

Отже, ідея створення сімейного телебачення є не тільки актуальною, а й нагальною. Звичайно, для створення такого каналу повинна бути науково об­ґрун­тована концепція. Слушно підкреслює професор Олена Кузнецова, що в основі такої концепції повинен лежати захист інтересів сім’ї як єдиного і склад­ного організму, в якому все взаємопов’язане і взаємозалежне. На сімейному ка­налі, звичайно, повинні домінувати інтегруюча, ціннісна, освітньо-виховна функ­ції, ідеї добра для всієї сім’ї і для кожного її члена. Зокрема, це ідея вірності батькам, яка сьогодні часто ігнорується. Це ідея вірності дітям, яка теж ігнорується. Сімейний канал не повинен обходити і тих гострих проблем, які існують в сучасних молодих сім’ях. “Я постійно дивлюся з дітьми передачі російського каналу “НТВ – Детский мир”. Саме НТВ, на мою думку, демонструє класику світового і російського художнього кінематографа. На українському сімейному каналі варто би було демонструвати українське і зарубіжне дитяче кіно, дитячі вистави, які популярні в дитячих театрах України” [34], – пропонує О. Кузнецова.

Варто підкреслити, актуалізація створення сімейного телебачення обумов­лена, насамперед, збільшенням “кількості” агресивності і насильства на теле­візійному екрані. Багато програм нинішнього телебачення, як уже зазначалося, розраховане на найнижчий інтелектуальний рівень. Тобто, йде гра на зниження ролі інтелектуального діалогу. В Україні дуже мало українського національного телевізійного продукту. Те, що є, – “це якесь хаотичне нагромадження ефірного секонд-хенду. Найбільша тут вада – вторинність, – вважає письменник Василь Шкляр. – Навіть цікаві свого часу канали останнім часом регресували з огляду на культурну гігієну. Принаймні, українському письменнику дивитися засмі­чений чужою маскультурою телевізор так само шкідливо, як балерині носити кирзові чоботи. Іноді я можу зачепитися за добре дубльований українською мовою фільм і переглянути його до кінця. Але таке буває дуже рідко. Цинізмом видається дублювання російських фільмів за допомогою титрів. Я розумію, що це штучна “компенсація” за і рахунок українського ефіру. Але вона ще раз підкреслює ставлення до нашої нації, як до глухонімої [35].

Зауважимо, що телебачення називають не тільки “ скринькою Пандори”, “скринькою сатани”, “диявольським оком”, “секон-хендом”, а й вихователем. І телебачення-вихователь не тільки дітей. Формування (корегування) цінних орієнтацій батьків сьогодні не в меншій мірі залежить від телевізійного про­дукту. Інформація має задовольняти інтелектуальні, пізнавальні, естетичні потреби; вона має спонукати думати, формувати високі духовно-моральні цін­ності, орієнтації, утверджувати у свідомості національні ідеали. Про це, насам­перед, потрібно пам’ятати, коли готують телевізійні передачі для дітей, під­літків, юнацтва. Це, по-перше. По-друге, потрібно об’єднатися освітянам психо­логам, журналістам, священникам, юристам для спільної праці [36], щоб навчити батьків і дітей правильно “спілкуватися” з телевізором.

Психологи стверджують, що діти тільки з двох років починають свідомо дивитися телевізор. До цього віку їхня увага розсіяна, вони сприймають лише окремі епізоди на екрані і ще не можуть зв’язати їх воєдино. Тому вмикати дітям вечірню казку і мультики рекомендується не раніше, ніж з двох років. Тривалість перегляду залежить від віку. Дво-трирічній дитині можна дозволити дивитись телепередачі 10-15 хв.; дитина віком 4-5 років не повинна дивитись телевізор більше 20 хв. на добу; від 5 до 7 років – не більше 30 хв. Інакше навантаження на нервову систему дитини буде надто великим. Відстань до блакитного екрану повинна становити не менше 3 метрів. Адже майже всім дітям притаманна фізіологічна далекозорість. І при розгляді предметів на маленькій відстані м’язи дитячого ока напружуються. Таке довготривале напруження може призвести до головного болю, нудоти і в майбутньому – значної короткозорості. До того ж дітям шкідливі суперсучасні монітори з яскравим та дуже контрастним зображенням. Адже швидкі зміни таких зобра­жень провокують судоми різних м’язів та спазми судин.

Щоб звести до мінімуму шкідливий вплив телевізора на дитину, потрібно також дотримуватися таких правил:

Якщо в домі з’явилося маля, привчіть себе дивитися телевізор в іншій кімнаті або на кухні.

Забезпечте дитині якнайбільше розваг поза домом. Привчайте до хороших книг.

Купуючи відеокасети з мультфільмами, читайте анотації, і перш ніж поставити їх сину чи доньці, подивіться самі.

Коли дивитеся якийсь кінофільм з підлітком, не бійтеся критикувати поведінку його героїв.

Щоразу після перегляду фільму пояснюйте дитині, чим відрізняється кіно від реального життя.

Не зберігайте в доступних місцях відеокасети з жорстокими фільмами і “круту” еротику [37].

Ще один аспект проблеми “дитина і телевізор: друзі чи вороги?” Якщо батьки справді дбають про здоров’я своєї дитини, то, можливо, краще було б замість телевізора запропонувати їй цікаву книжку. Вона не лише не шкодитиме здоров’ю, а й розвиватиме його розумові здібності. Що ж до телевізора, то повністю відмовлятися від нього не треба. Деякі телепередачі (наприклад, про природу чи мультфільми) були б не зайвими для дитини. Але при цьому треба зважати на вищенаведені поради.

Зрозуміло, що одним з важливих напрямів розв’язання порушеної у статті проблеми є створення сімейного телебачення. Погоджуємося з президентом Українського центру політичного менеджменту, кандидатом психологічних наук Юрієм Шайгородським, що сімейне телебачення повинно транслювати важливі й цікаві новини про події в Україні і світі, хроніку, довіки тощо; освітньо-пізнавальні програми за напрямками, визначеними потенційними глядачами, наприклад, географія, право, політика, історія, психологія тощо; програми для різних вікових категорій; програми для жінок (дівчаток), для чоловіків (хлопчиків); власне сімейні програми – планування сім’ї, здорове харчування, психологічна служба, поради спеціалістів, спільне дозвілля тощо; розважальні програми – ігрові шоу, конкурси, вікторини; музичні програми; авторські програми; світ мультфільмів; мода і стиль тощо.

Не повинна демонструватися на сімейному телебаченні телепродукція з елементами насильства, жорстокості; що пропагує війну, національну та релі­гійну ворожнечу; яка принижує особистість за будь-якою ознакою; що пропагує невігластво, неповагу до батьків; що пропагує наркоманію, токси­команію, алко­голізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички; реклама тютюну, алкогольних і слабоалкогольних на­поїв, агресивних видів спорту.

 

______________

1.     Гоян В.В. Інформаційна телевізійна програма: типологічна характеристика, параметри діяльності журналіста: Дис… канд. філол.. наук. – К., 1999. – 210 с.

2.     Федорів Т.В. Телевізійні новини в політичній комунікації України: жанрова типологія, технологія виробництва, взаємодія з аудиторією: Дис. …канд.філол. наук. – К., 2004. – 231с.

3.     Андрущенко М.Ю. Творення іміджу телебачення України: Дис. …канд. філол. наук. – К., 2004. – 205 с.

4.     Потятинник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.

5.     Аксененко С. Проблеми національного телерадіомовлення України // Україна: інформація і свобода слова. – К., 1997. – С.689-700.

6.     Петренко В. Правила руху в телерадіопросторі // Україна: інформація і свобода слова. – К., 1997. – С.708-712.

7.     Слободян М. Національний телерадіопростір та його програмне заповнення // Україна: інформація і свобода слова. – К., 1997. – С.717-722.

8.     Габор Н. Проблеми медіа-грамотномті у контексті інформаційного середовища держави // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2002. – Вип.22. – С.66-69.

9.     Темах Н. Телевізійні програми і розвиток духовного світу молодої людини // Пам’ять століть відтворена у слові // Упор. А.В. Денисенко, В.П. Прокопенко, В.Д. Тур­кевич. – К., 2004. –С.248-256.

10.  Харрис Ричард. Психология массовых коммуникаций. – СПб. – М., 2002. – С.299-306.

11.  Гусаченко І. Насильство на екрані // Дзеркало тижня. – 2003. – 2 серп.

12.  Семен С. Екран жорстокості або Звідки в Україні беруться Джеки Різники // За вільну Україну. – 2004. – 16 берез.

13.  Кацун Ю. Домашній агресор // День. – 2004. – 22 квіт.

14.  Герасим’юк О. “Йде зле телебачення” // День. – 2002. – 20 верес.

15.  Гіркі плоди порнографії // Пробудись. – 2003. – 22 лип. – С.7.

16.  Чому порнографія така поширена? // Пробудись. – 2003. – 22 лип. – С.6.

17.  Жежера В. Три види агресії // Голос України. – 2004. – 7 трав.

18.  Томенко М. Занепад телерадіоефіру України // Українське Слово. – 2003. – 18-24 груд.

19.  Українське законодавство: засоби масової інформації. – К., 2004.

20.  Дядюн К., Кацун Ю., Лазаренко М. Очима дитини. Від Джекі Чака до Богдана Хмельницького // День. – 2003. – 14 берез.

21.  Дядюн К. Двадцять років по тому // День. – 2003. – 30 трав.

22.  Там само.

23.  Жежера В. Три види агресії // Голос України. – 2004. – 7 трав.

24.  Тихончук О. Імпортована вульгарщина // День. – 2004. – 9 лип.

25.  Дядюн К. “Слизький” формат // День. – День. – 2004. – 26 берез.

26.  Там само.

27.  Там само.

28.  Шовкошитний В. Як виховати українця // Українське Слово. – 2004. –
30 червн. – 6 лип.

29.  Мазурін М. Посібник для медіа-інфікованих // День. – 2003. – 12 груд.

30.  Чекалюк Н. Звернення Софії Русової крізь літа і відстані // Дзеркало тижня. – 2004. – 19 червн.

31.  Див: Шовкошитний В. Як виховати українця // Українське Слово. – 2004. –
30 червн. – 6 лип.

32.  Див: Іванко А. “Серце віддаю дітям”… // День. – 2004. – 13 лют.

33.  Кацун Ю. “Сімейне” – означає неагресивне // День. – 2004. – 6 серп.

34.  Там само.

35.  Кацун Ю. Ефірний секунд-хенд // День. – 2004. – 13 лют.

36.  Габор Н. Проблеми медіа-грамотності у контексті інформаційного середовища держави // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2002. – Вип. 22. – С.66.

37.  Діти і телевізор // Високий Замок. – 2004. – 11 листоп.

 

 

Children is the most pretentious and unprotected TV audience

 

Oksana Bilous

 

Institute of ecology of the mass communication

of the Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: admgrf@franko. lviv. ua

 

Ways of improving of quality of the TV programs for children, teenagers, and youth, a role of TV journalists in confirming the moral-national ideals, and psychological-pedagogical aspects of the media education are observed and considered in the article.

 

Key words: children, teenager, youth, family, television, education, morality, national consciousness, informational aggression, media education.

 

Стаття надійшла до редколегії 17.02.05

 

Прийнята до друку 22.03.05

 

 

Екологічна журналістика у радіоформаті

 

Оксана Худицька

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

e-mail: hudytska_oxana@mail.ru

 

Показано розвиток екологічної журналістики, з’ясовано її особливості та про­ве­дено аналіз створення типової екологічної радіопередачі.

 

Ключові слова: екологічна журналістика, криза довкілля, радіожурналістика.

 

Актуальність екологічної тематики незаперечна. Егоїстична споживацька філософія людини руйнує планету надшвидкими темпами. Модні стилі життя диктують людству свої закони. Еко­логічна криза – криза людини одного дня, яка забула про священний обов’язок охороняти довкілля, берегти його для нащадків, яка думає лише про власні потреби.

Екологи твердять: “Людство – на межі екологічної катастрофи!“. Криза довкілля зачепила кожного жителя планети, вплинувши на його здоров’я, життя. Але не всі розуміють загрозу для людського майбутнього. Незважаючи на те, що катастрофа неминуча, людина продовжує нищити довкілля. Отже, як кажуть екологи та філософи – в екологічній кризі винна людина-одноденка. Усвідомили це екоспеціалісти лише декілька десятиліть тому. А чи розуміють це люди в Україні?

Спеціалісти та громадські альтруїсти рятують нашу країну, борючись за чистоту та право жити в екологічно чистому довкіллі, ви­сту­паючи з загроз­ливими пророкуваннями, сенсаційними інформаціями. Але чи можна боротися з “гаманцем“ (власниками державних ресурсів – високопоса­дов­цями, чиновни­ками і приватниками) та людиною специфічною – байдужою? Невеликий досвід екожурналіста та волонтера-еколога підказує, що важко. Але у цьому і полягає складність та месійність екологічної журналістики – у бо­ротьбі за чисте довкіл­ля, безпечне майбутнє.

Подпись: ______________ © Худицька О., 2005
Екологічні потреби світу такі ж давні, як і потреби людини в їжі, одязі, житлі тощо. Проблеми українського довкілля починаються разом з полі­тич­ними, коли агресивні завойовники почали активно добувати і вивозити ресурси, залишаючи після себе спустошені землі, отруйні відходи та забруднені води. Україна є однією з найбільших за територією, чисельністю населення та еконо­мічного потенціалу країна Європи. На її території зосереджені великі природні ресурси, але колонізаторський підхід і безгосподарність призвели не лише до порушення екосистеми, а й до руйнувань природних ландшафтів. Надмірна концентрація сільського господарства та промисловості зумовила катастрофічне забруднення повітря, води, ґрунту. Сучасні масштаби екологічних змін створили реальну загрозу життю та здоров’ю громадян України, її національній безпеці.

“Деградаційний антропогенний вплив на природу України настільки швидкий, що живі організми не встигають пристосовуватися до нового довкіл­ля. Медичні дані свідчать про дедалі більший вплив екологічних чинників на фізичний потенціал нашого суспільства. Україна за тридцяті-сорокові роки минулого століття радянських чисток втратила майже 15 млн. чоловік [1]. Зараз дер­­жава наближається до нової демографічної кризи. Останніми роками в Україні зростають відносні та абсолютні показники смертності населення.“ Як підкреслюють українські та зарубіжні дослідники, на карту поставлено май­бутнє людського роду.

Показати людству його справжнє обличчя – ось одне з головних завдань сучасної журналістики, зокрема екологічної журналістики. Її основа – вивчення проблем стосунків між людиною і природою та знаходження шляхів їх покра­щення. Економічна, політична та екологічна складові розвитку повинні тільки підсилювати одна з одну, об’єднуватися для досягнення єдиної мети – порятунку людства від всепоглинаючих та всеохоплюючих криз в усіх сферах суспільства. Тут важливу роль відіграє інформування суспільства про стан дов­кіл­ля, нові технології щодо захисту навколишнього середовища. Основну роль у вихованні екологічно свідомих громадян планети Земля із високою екологічною культу­рою відіграють мас-медіа. Вони, наче червоне світло, повинні попереджу­вати про небезпеку – екологічну катастрофу, яка наближається, прояви якої бачимо щодня у викидах отруйних речовин, засмічених пестицидами полях, забруд­нених промисловими відходами ріках, вирубаних лісах і т.д.

“Якщо розглядати словосполучення “екологічна журналістика” в широ­кому аспекті, то, на думку багатьох дослідників екологічною можна вва­жати будь-яку журналістику. Адже навколишнє середовище – складна система, де люди, жива і нежива природа знаходяться в різноманітних взаємо­відносинах. У результаті глибокого аналізу якої-небудь економічної, соціальної чи іншої проб­леми майже неминучим є вихід на екологічну проблематику. І навпаки, звер­нення до якої-небудь екологічної проблеми, як до області знань, до події, що пов’язана з впливом на навколишнє середовище (наприклад, аварія на підпри­ємстві), незмінно призведе до інших аспектів цього впливу: економіч­ного, по­літичного, соціального, медичного, етичного” [2].

На думку російської дослідниці Землянової Л.М., екологічна журна­лістика – сфера журналістської діяльності, що зосереджується на висвітленні таких глобальних проблем, як запобігання ядерній катастрофі, забрудненню довкілля відходами хімічної промисловості й інших видів шкідливого для життя людства виробництва. І наприкінці XX ст., і сьогодні аналітики стверджували й продовжують стверджувати, що марнотратне ставлення до природних ресурсів планети зовсім неприпустиме, бо ставить людство під загрозу його само­знищення. Тому екологічна проблематика потребує від мас-медіа великої відпо­відальності, глибоких знань і пропагування дбайливого й ощадливого вико­ристання природних ресурсів. Екологічна журналістика за допомогою мас-медіа повинна доносити до кожної людини ідею необхідності нового ставлення до навколишнього середовища. Тільки спільними зусиллями людство може зупи­нити загрозу загибелі цивілізації.

Екологічна журналістика є одним з інструментів вирішення екологічних проблем. І це накладає відповідальність на журналіста, котрий висвітлює таку тематику. Важливо, аби він сам розібрався в суті проблеми, про яку розповідає іншим.

Отже, щоб займатися екологічною журналістикою, потрібно чітко уявляти собі коло життєвих явищ і пов’язаних з ними питань, що належать до сфери екології. Бачити предмет своїх зацікавлень як у глобальному вимірі, так і в сукупності окремих складових чи їх аспектів, знати джерела “добування” екологічної інформації і вміти вибирати з них найдоцільніше саме для виконання даного завдання; уміти професійно працювати із набутим матеріалом: визначити тему, проблему, концепцію, композиційну будову наступного виступу, аналі­зувати зібраний фактаж, робити правильні висновки; обов’язково враховувати вимоги й специфіку того ЗМІ, для якого пишемо виступ.

На факультеті журналістики Львівського національного університету екологічній журналістиці приділяють увагу лише студенти у своїх курсових і дипломних роботах. Окремого курсу чи спецкурсу тут не викладають, але у своїх лекціях професор Йосип Лось інколи аналізує світову екологічну ситуацію та її проблеми, що зацікавлює студентів. Курс екологічної журналістики тут лише розроблятимуть.

В Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка в 1995 р. студентам запропонували факультативний курс – творчу майстерню з екологічної проблематики в засобах масової інформації. Тут молодь отримує елементарні знання, вчиться шукати інформацію та писати матеріали.

Незважаючи на все, сучасних українських підручників для екожурналістів бракує. Зацікавлені можуть читати книгу Києво-Могилянської академії “Вступ до екологічної політики” Дьомкіна В.О. У Росії досліджуються проблеми еко­логії та паблік рілейшнз. Викладач журналістики Коханова Л.О. захистила докторську дисертацію “Засоби масової інформації і нові технології в системі безперервної екологічної освіти. Ґенеза, сучасний стан, тенденції розвитку”, а Анісімова Н.В.- кандидатську “Проблеми навколишнього середовища в сучасній періодиці”. Це свідчить про серйозний рівень викладання екологічної журна­ліс­тики. Поєднання екології та мас-медіа призвело до виникнення нових напрямів – створенню Інституту екології масової інформації у Львівському університеті імені Івана Франка завдячуємо монографії “Екологія ноосфери” Бориса Потя­тиника.

“Не допустити свавілля над природою, зменшення заповідних територій, варварського ставлення до представників флори чи фауни, свідомого знищення рідкісних тварин заради прибутку, – пише у своїй дипломній роботі Ганна Гопко, яку заслужено називають єдиним екожурналістом на Заході України, – ось нелегкі завдання екологічної журналістики. Однак, мас-медіа не завжди виграють у битві за чисте довкілля. Як приклад, ситуація в Дунайському біо­сферному заповіднику, який входить до Всесвітньої мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО, і є однією з найцінніших природних територій України, і частиною Всесвітньої спадщини. Більшість екологічно неграмотних журналістів через нерозумінням важливості збереження цього об’єкту для світу сприяли намірам Міністерства транспорту. Відтак – перші кроки у руйнуванні цього об’єкта – будівництво горезвісного каналу.“

Цей приклад, який описує Ганна, говорить про незрілість, слабкість екологічної журналістики в Україні, підконтрольність мас-медіа чиновникам. Хоча є інші, протилежні, приклади, які вселяють надію на те, що ЗМІ зуміють протистояти і примусять винуватців платити за завдані довкіллю збитки. Відтак екожурналісти виконуватимуть свою справжню місію – нести правду про те, що відбувається довкола, як людина змінює своє майбутнє. Наприклад, завдяки гучним кампаніям як в регіональних, так і в центральних мас-медіа України, минулого року ведмедя бурого, котрого під загрозою знищення було занесено до Червоної книги, українські Карпати (близько 200 тисяч гектарів) не віддали в оренду австрійцям на 25 років.

Отож, можна говорити, що актуальність проблем довкілля набуває розмаху на сторінках українських видань, в теле- та радіо новинах, з’явились спеціалізовані екологічні програми та видання. Більшість з них опирається на міжнародний досвід в інформуванні про природу, стан навколишнього сере­довища, роль людини у його покращенні.

Специфічною є екологічна радіожурналістика. Особливість кожного із засобів масової інформації визначається за способом передачі інформації, характером виражальних засобів, особливістю і якістю каналу інформування, своєрідністю сприймання інформації.

У пресі інформує слово, фотографія, інші засоби зображення, для радіо головне звук (голос, музика, шуми), для телебачення – зображення і звук. Специфіка людського сприйняття виділяє радіо у особливу категорію. Як казав Бернард Шоу, є п’ятдесят способів сказати слово “так“, п’ятсот способів сказати “ні“ і лише один спосіб, щоб їх написати“. Істотна відмінність і перевага радіо порівняно з пресою полягає в саме в цих додаткових сорока дев’яти способах сказати “так“ і в чотирьохстах дев’яносто дев’яти способах сказати “ні“, які недоступні друкарському верстатові” [3]. Людина, яка мовить, здатна наповнити слово завдяки голосу, інтонації, паузі, наголосу. Слухач зрозуміє іронію, жарт, недомовленість чи сум. Для програм просвітницьких, художніх, екологічних важить кожне коливання звуку. Від гармонії слова, тексту, думки, музичного супроводу залежить все – як сприйняття, так і увага, симпатія чи недовіра.

Але що для журналіста-радійника найголовніше – текст, емоційний (незважаючи на тип програми – для новин використовуємо особливий стиль), цікавий, лаконічний, життєвий. Саме завдяки йому зберігаємо своєю увагу слухача. Помилкою журналіста-телевізійника буде використання того ж стилю для написання радіотексту, що і на телебаченні. Перевагою тележурналіста є зображення, тому вони не дублюють словом тим, що вже ясно з картинки. Тобто інколи є замовчування того, що краще зрозуміло візуально. Так, в новинах з позначкою “без коментарів“, легше показати горе та розруху. Це переконає глядача і покаже співчуття автора. Однозначно такий принцип застосовують для показу тих випадків та подій, які яскраво говорять самі за себе – прокол певного політика, бійка у парламенті, агресивне висловлювання високопосадовця чи сміх звинуваченого. На радіо потрібно постійно пам’ятати про це, і не забувати емоційно та влучно описати важливе чи засвідчити звуком.

Зважаючи на те, що досвіду радіожурналіста автор цієї статті не мала, оскільки тележурналіст, а радіо ніколи не слухала, переді мною постало складне завдання. Перші екологічні аналітичні радіопередачі “Екогармонія“ творила, опираючись на теледосвід, інтуїцію та власні емоційні бажання чути специфічну екоінформацію. Тому тема вивчення теорії радіожурналістики була дуже ак­туальною.

Поява телебачення змусила інтенсивніше вивчати і використовувати спе­ци­фічні можливості радіо: діалогічність, встановлення контактів із слухачами, удосконалення засобів передачі звукових образів картин подій, які докумен­тально підтверджують ситуацію, відображають атмосферу дій і впливають на обидві сфери свідомості (емоційну і раціональну). Удосконалюються технічні можливості підготовки, транслювання і сприймання радіопередач. Змінюється аудиторія та її вимоги до радіопередач.

Специфічні особливості радіо описав В.М. Ярошенко. Радіомовлення, на його думку, є оперативнішим. Воно має здатність негайно інформувати слухачів про найсвіжіші факти, події, що відбуваються. У цьому радіо впевнено випе­реджає газети і нерідко телебачення. Відомо, що перше повідомлення (перша інтерпретація, тлумачення факту чи події) запам’ятовується краще, ніж друге чи третє, і швидкість, з якою інформація про соціально важливі факти, події, явища надходить до слухачів, момент, здавалося б, суто технічний, переростає у важливі політико-ідеологічні, психолого-педагогічні чинники.

Радіо доступне найширшим масам населен­ня незалежно від його соціаль­но-демографічних характеристик. Особливо роз­ши­рили територію охоплення слухачів транзисторні приймачі. Вони завоювали для радіо величезні масиви ефіру і часу. По суті, нема таких місць, де не можна було б приймати радіо­передачі будь-якої потужної станції.

На сприймання радіоінформації впливають сила звуку, висота тону, тембр голосу, інтонація. У звуковому мовленні, в його дохідливості і впливовості го­ловну роль відіграє інтонація, порядок слів у реченні, тип речень. Сила звуку повинна бути оптимальною. Голосна розповідь дратує слухачів, а надто тиха – змушує прислухатися. Спокійний і врівноважений тон викликає довіру. Інто­нація повинна відповідати змістові повідомлення.

У книзі “Радіожурналістика: засади функціонування“ професор Василь Лизанчук аналізує особливості радіомовлення. Це, перш за все, темп мовлення, який повинен бути чітким, середнім за швидкістю, з умотивованими змінами, завдяки яким важлива думка виділяється більш повільним або більш швидким темпом. Враховуючи часовий об’єм людської пам’яті (від 4 до 10 секунд), рекомендується під час членування мови на фрази не перевищувати вказаного часу. У будь-якій передачі залежно від теми та її настрою велику увагу при­діляю паузам. В інформаційних випусках еконовин паузи більші між різними повідомленнями, але “всередині“ вони відсутні. В аналітичних випусках короткі паузи є між різними, протилежними, просто важливими думками. Часто такою паузою адміністратор ставить музику, що допоможе слухачу подумати над щой­но почутим. Важливими паузами в увазі слухачів є відповідні шуми, які відво­лікають (часто привертають) увагу. Для екологічної передачі обов’язковим є набір природних та технічних шумів (у передачі про екологію міста такий су­провід найкраще заставляє замислитися про кількість і шкідливість викидів автомобілів у повітря). Зрештою, як можна описувати красу чистого лісу без шуму дерева та вітру?

Отож, екологічна радіожурналістика повинна бути на щабель цікавішою, якіснішою, виразнішою, переконливішою. Телепередачі чи новини на еколо­гічну рему передають краще почуття чи емоції, переконуючи у важливості проблеми. Відео більше впливає на переконання, світогляд та емоції людини, ніж розповіді, фото чи лекції про екологічну загрозу. Особливості радіо з першого погляду не викликають навіть у досвідчених журналістів думки про те, що екологічна радіожурналістика має бути іншою. Не кожен навіть загар­то­ваний досвідом журналіст може слухати проводове радіо (Перший національний канал) і відверто не сварити творців цього простору. Інші ж люди перестають бути споживачами інформаційного простору скучного та нецікавого радіо, яке допомагає лише солодко спати. На це повинен звернути увагу той автор, який випускає екологічну передачу для проводового радіо – будь-якою ціною зацікавити слухача, втримувати його увагу не лише якісним текстом, музичним оформленням, а й актуальністю теми особисто для нього – твого слухача. Ра­діостанції FM хвиль слухають переважно щоб розважитися, почути найсвіжіші новини, відпочити, а також бути модним ( такі сучасні реалії життя). Тож сам формат відмінний від проводового радіо, журналістська робота тут цікавіша, енергійніша, адже потрібно втримати слухача, який легко мандрує радіо­простором. Специфікою таких журналістських текстів є легкодоступність, влуч­ність, яскравість, нетривалість, плавна логічність. Первістком екологічної жур­налістики у цьому форматі є перша “Екогармонія“ – від студентів – волонтерів екологічної журналістської громадської організації WETI. Виходила п’ятнад­цяти­хвилинна передача у 2000 році на хвилях FM-радіо “Люкс“. “Екогармонію“ творили приблизно десятеро людей, одні з яких збирали інформацію, інші оформлювали та начитували цікаві і веселі діалоги. Саме така подача “про­ходила“ на цьому радіо, яке слухає масовий але вимогливий слухач, і якість ін­формації мала бути на “люкс“ рівні. Додам, що оплачував вихід та створення передачі Регіональний екологічний центр РЕЦ-Київ. Діалоги ведучих були на­сиченими, життєвими та нестандартними, усе це оформлювала відповідна му­зика чи звуки, які енергійно творили екскурс у інше життя, досі над яким слухач не замислювався:

Ведучий: Великий екологічний привіт всім, хто нас слухає.. На вулиці чудова погода, пахне весною, квіточки розпускаються, одним словом, весна надворі!

Ведуча: І якщо вас з якихось причин не запросили сьогодні прогулятися на Високий замок, чи помилуватися вогнями вечірнього Львова, не переймайтесь особливо.

Ведучий: Ми спробуємо за ці півгодини трохи підняти ваш настрій. У зеленій студії “Екогармонії” для вас працюють Ольга Воробець та Михайло Босяк. Сподіваємося, що ці 30 хвилин дозволять вам приємно розслабитися.

Ведучий Справді, часом важко здогадатися, чого бажає мінливе жіноче серце. Прекрасний вечірній Львів зачаровує своєю неповторністю та вишука­ністю архітектурного ансамблю.

Ведуча Дійсно, кожен має свій міф про Львів. Але він руйнується, коли поруч з перлинами ЮНЕСКО бачиш засмічені вулиці та невпорядковані брудні під’їзди, коли легкий вітерець розносить запах давно невивезеного сміття. Та найпікантнішого вигляду смітникам додають щурики, що задоволено бігають поміж скляними пляшками, картоном та харчовими відходами.

Ведучий Оле, навіщо Ти лякаєш слухачів. Хоча вони вже здогадалися про те, що в цій передачі ми говоритимемо про сміття. В сучасному світі воно погрожує перерости у глобальну проблему людства. І як тільки суспільство не намагається його позбутися – і в космос відправляє, і закопує, і вдало отримує з нього енергію, і просто спалює.

Ведуча До речі, щодо останнього, то є гарна пісенька Віктора Морозова “Палять листя”.

Ведучий Так, справді листя чомусь більшість людей звикла спалювати, навіть не підозрюючи про шкоду як для власного здоров’я, так і довкілля. Хоча найефективніше його залишити в спокої, а воно само перегниє.

Ведуча: Після такого ліричного відступу ми повернемось теми нашої передачі. Отож, за декілька хвилин – враження львів’ян про вулиці свого міста, розповідь про віденський досвід для України, та новинки про те, як вирішу­ються проблеми зі сміттям у світі.

Абсолютно іншою з’явилася “Екогармонія“ у жовтні 2004 року. Саме у цей час в екологічній темі з’являлися нові і цікаві факти. Але передача уже не мала жодної фінансової підтримки і творив її інший колектив, що складався з двох людей – автора Оксани Худицької та директора радіокомпанії “Західна столиця“ Олександра Єрохіна, який оплачував ефір на Першому національному каналі радіо. Формат “Екогармонії“ відрізнявся від попереднього – проводове радіо потребувало аналітичності, насиченості фактами та інформацією. Велика увага приділялася інтерв’ю, коментарі з якого ілюстрували екологічний стан Львівщини, України, світу. Усі норми радіо, особливо екологічної журна­ліс­тики, вимагали окрім начитки ведучої, підтвердження щойно почутого від спеціалістів, симпатиків чи противників певної екоінформації. Часто добувати такі підтвердження-коментарі було важче, ніж створити саму передачу. Першими іронію густо виливали на автора чиновники, які повинні захищати довкілля – працівники Управління екології та природних ресурсів. Вони, як і всі бюрократи, прикривалися найзручнішою ширмою – зайнятість, яку ще можна було подолати. Найгірше ж було елементарне небажання співпрацювати та звітувати про зроблену роботу. Жарти: “Знову журналісти не мають про що писати, екології вчепилися“, створювали гнітючу атмосферу на фоні портрета Віктора Януковича, тоді ще прем’єр-міністра, що стояв на столі екочиновників ще до першого туру виборів президента України.

Для кожного початківця-журналіста тема екології на перший погляд видається легкою і надто складною вже під час роботи над першими матеріа­лами. Та не варто опускати руки, адже тема справді складна і на перший погляд невдячна. Але скільки задоволення отримує журналіст після монтажу першої передачі, коли екоспіврозмовни повідомляють цікаві факти, а не займаються демагогією. На перших стадіях роботи екожурналістом бракує екологічної ін­фор­мації – преса не часто і не систематично зачіпає цю тему, а читати підручники з екології здається абсурдною справою. Втім, усе має свій час. В нетрях Інтернету екологічної інформації хоч і не багато, але вона є. Це потрібно пам’ятати, адже можна відстежити певну проблему на сайтах газети “Дзеркало тижня“ (рубрика “Екологія”), “День“ (“Суспільство”), “Сегодня” (розділ “Наука”), “Поступ“. Однак, найбільше про довкілля можна довідатися, зі спеціалізованих (тематичних) ЗМІ, до яких належать екологічні або так звані “зелені” мас-медіа. “Зелені” ЗМІ – це преса (газети, журнали, бюлетені, дай­джес­ти та інші періодичні видання як друковані, так і електронні), радіо- та телепрограми, що спеціалізуються на висвітленні різноманітних аспектів і проб­лем довкілля. Прикладом зелених засобів масової інформації є журнали “Зелена енергетика” та “Природа”, такі Інтернет-видання як: www.ecoharmony.lviv.ua, www.dossier.kiev.ua, www.nature.org.ua, www.worldinfo.org. Рік тому виходила в ефірі Львівського телебачення екологічна телепрограма “Екопульс регіону”, авторка якої Ганна Гопко, волонтерка громадської організації WETI завжди подає цікаву інформацію. Отже, досвід є у кого переймати, було б бажання “врятувати світ” (повірте, воно з’являється у найбайдужішого).

Журналіст сам обирає формат тексту, аналізує та підбирає вдалі синхрони. Перший синхрон у передачі бажано ставити у межах першої хвилини. Лише досвід підкаже вам, як краще написати текст радіопередачі, це буде вашою заслугою чи невдачею. Важливими є акценти, які слухачів лякають або обу­рюють. Наступним кроком екожурналіста є лаконічна розповідь про проблему, а після цього – показ виходу зі ситуації. Таким є принцип “накрутки“ – показати проблему, але не залишати аудиторію наляканою.

На початку “Екогармонії“ я переважно одразу переходжу до суті теми, намагаючись зацікавити слухача: “Сьогодні я розповім вам про те, що є повсюди – у воді, повітрі, у ґрунті і навіть у нас самих. І буде присутнє впродовж життя наступних поколінь. Ці речовини знаходять навіть в орга­нізмі пінгвінів та у грудному молоці наших матерів. Пестициди руйнують і вбивають”.

 Або

 “Сьогодні з вами роздумуватимемо про новорічно-різдвяну традицію, яка спершу приносить багато радості, а потім – суму . Про новорічну ялинку”.

Творення тексту передачі вже не є настільки цікавим моментом. Але, зізнаюся, аналіз усіх інтерв’ю (намагалася мати їх не менше трьох), інформації та фактів потребує прискіпливої уваги хоча б за день до монтажу. Запорука успіху роботи екожурналіста – постійне “перебування у темі“, відстежування подій, адже з часом різні факти сплетуться у чітку лінію істинної причини певних явищ, стихій, навіть катастроф.

 

______________

 

1. Качинський А. Б. Екологічна безпека України. Київ, 2003.

2. Беляков О. В. Екологічна проблематика в засобах масової інформації: н.п. – К. 2003.

3. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000.

 

 

 

 

Ecological journalism in the radio format

 

Oksana Khudyts’ka

 

Ivan Franko Lviv National University

Universytetska St., 1, 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: hudytska_oxana@mail.ru

 

Development of the ecological journalism, its specific features, and  creating of a typical ecological radio program are described and analyzed.

 

Key words:  ecological journalism, crisis of environment, radio journalism.    

                                         

 

Стаття надійшла до редколегії 10.05.2005

                                                        

Прийнята до друку 17.05.2005

 

                                                                       

 

 

КУЛЬТУРА 

ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ

 

 

 

 

ІНТЕРФЕРЕМИ В УСНОМУ ПУБЛІЧНОМУ МОВЛЕННІ

ТА СПОСОБИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

 

Олександра Сербенська

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: adgr@franko.lviv.ua

 

Розглянуто семантику терміна інтерференція, з’ясовано відмінності між понят­тями запозичення, калькування, інтерференція, акцентовано на поширених інтер­фе­ремах в усному мовленні, подано методичні поради щодо їх усунення.

 

Ключові слова: усний різновид українського публічного мовлення, інтерференція, інтерферема, її різновиди, способи їх подолання, калька, запозичення.

 

Останнім часом статус лінгвістичного здобув термін інтерференція, який має широке застосування у біології, фізиці, медицині. Наприклад, у ме­дицині він узвичаївся у значенні “властивість одного віруса пригнічувати ре­продукцію іншого при мішаній інфекції”; у фізиці вислови інтерференція світ­ла, інтер­ференція хвиль уживають, коли йдеться про взаємне посилення або ослаблення хвиль, якщо вони накладаються одна на одну; біологи викорис­товують цей тер­мін на позначення взаємодії вірусу з клітинами організму [14,c.416], психологи називають явище пам’яті – залежність запам’ятовування від накладання іншого матеріалу, що вводився або вводиться у пам’ять. У мо­вознавстві його семан­тика, базуючись на етимології латинських слів ferens, ferentis – що несе, при­носить, накладається, набігає [12, c.225], відбиває складні процеси, які вини­кають між контактними мовами.

Подпись: ______________ © Сербенська О., 2005
У мовознавчій літературі зафіксоване таке його значення: “інтер­ферен-
ція – взаємодія мовних систем при двомовності, яка виникає при мовних контактах або при індивідуальному засвоєнні нерідної мови” [13, с. 209]. Термін цей своїм значенням близький до слів запозичення, калькування. Але якщо серед запозичень та кальок є не лише невиправдані одиниці, а й виправдані з погляду норми чи навіть її динаміки, то наслідком інтерференції є виключно відхилення від норми. У такому значенні термін увійшов у науковий обіг, уточнюючи по­няття, важливі для розуміння живомовних процесів. Головним джерелом інтер­ференційних процесів визнано розбіжність у системах мов, які контактують, і це найкраще можна простежити на рівні мікросистем. Отже, загальна формула одна система на іншу ніколи повністю не накладається діє і у сфері мови – цьому найскладнішому витворі людського розуму, серця й великої сили духу.

З приводу руйнівної дії запозичень акад. Л.Булаховський писав кілька десятиліть тому: “Корисність запозичання перетворюється в свою протилеж­ність, коли через невпинний тиск численних запозичень у носіїв мови, що йому (цьому тискові) підлягають, занепадають власні творчі сили на мовній ділянці та не розвивається (слабшає) контакт з прямими носіями мовної стихії.

Сила рабського запозичання в певних соціально-історичних умовах, неза­лежно навіть від того, що запозичаються саме культурні слова, може призвести всередині народу або соціальної групи до шкідливого або небезпечного для її цілісності розпаду, і не дивно, отже, що деякі народи проти цього енергійно борються і знаходять у цій боротьбі красномовних захисників права народів бу­ти в цьому відношенні самим собою” [3, c.270]. У багатьох народів такий за­хист, що охоплює широке коло питань, стає завданням найбільшої ваги дер­жав­но-політичних структур, найрізноманітніших інститутів, товариств, організа­цій, видатних особистостей; він спрямований на збереження самобутніх ознак мови, розширення її функцій; ідеться також про удосконалення її комунікатив­них можливостей, естетику тексту.

Хоч українські проблеми Л.А.Булаховський із зрозумілих причин спе­ціаль­но не виділяє, однак його положення стосуються насамперед життя укра­їнського народу, у середовищі якого завжди жила незборима сила залишатися самим собою, зберегти природність своєї мови. І в різні часи, всупереч багатьом перешкодам, діяла незрима спільнота шляхетних особистостей, сповнених стри­маного, мудрого і спокійного патріотизму, які в найскладніших умовах утисків, драматичних ситуацій бездержавності усвідомлювали величезне значення мови для повноцінного життя нації.

Живильні імпульси для такого самозбереження як вияв незнищенності людського духу, набуваючи найрізноманітніших форм, виникали в різний час і в різних місцях пошматованих українських земель, оживляли пульс народного життя, даючи поштовх регенераційним процесам, і утворювали невидимий для людського ока і не завжди збагненний для нашого розуму покров, який послаб­лював дію кількасотрічних варварських лінгвоцидів; а механізм знищення мови, витворений зокрема у совєтський час, був особливо руйнівний, бо свідомо спря­мовували його на розхитування мовної системи зсередини, зближення мов і на реалізацію ідеї творення “нової людини”. Юрій Шевельов мав цілковиту рацію, уважаючи лінгвістичним чудом те, що в таких умовах українській мові вдалося не лише вижити, а зберегти основу своєї самобутності.

З наданням українській мові статусу державності інтерференційні процеси не стали менш відчутними; вони продовжують спричинювати свою руйнівну дію і в основному через те, що

а) у сферу українського публічного мовлення прийшло чимало людей з недостатнім знанням фонетичних, лексичних та граматичних законів державної мови; артикуляційна база таких мовців здебільшого не відповідає природі української мови; їхні помилки, поширюючись переважно через засоби масової інформації, забруднюють ефір і стають серйозною перешкодою для реалізації кодифікаційної ролі ЗМІ;

б) нашою реальністю є не лише двомовність (як правило, несиметрична), а й прагнення частини політиків узаконити як офіційну мову російської держави. Імперські амбіції і завойовницькі плани цієї мови не приховані і очевидні;

в) багатовікова бездержавність сформувала середовища, які дають пош­товх інтерференційним процесам. Це функціонування російської мови у великих промислових центрах півдня та сходу держави, а також мовна практика право­славної церкви московського патріархату. Якраз в Україні, яку підступно і лицемірно позбавляли інформаційного простору, де здеформований її звуковий простір, створюються умови для інтерференції посилено руйнівної дії.

Інтерференція найбільше виявляється у середовищі суржикомовних. Сур­жик з його різновидами – мовленнєва реальність України; він поки що мало вивчений, але з огляду засад культури мови потрактований як явище негативне.

Термін інтерференція дав базу ще для одного утворення – інтерферема, яке своїм формантом –ем/а природно поповнює словотвірний ряд мовознавчих термінів – лексема, фразема, морфема, фонема, інтерферема. Новоутворений термін уживається на позначення мовної одиниці, яка є результатом інтер­ференційних процесів.

Досвід роботи педагога-словесника, багаторічні студії над проблемами культури української мови дають підставу говорити про велику строкатість інтерферем, розмаїття їх типів і підтипів. Вони базуються переважно на пере­несенні особливостей російської мови в українську на різних рівнях – фоне­тичному, лексико-фразеологічному, граматичному; інтерфереми стають набут­ком писемного й усного мовлення. Відсоток інтерферем у мовленні українця може бути дуже різним; він залежить від рівня освіченості, впливу середовища, у якому перебуває мовець, вироблених навичок самоконтролю тощо.

Порівняно легко, принаймні теоретично, бо на практиці не завжди бачимо позитивні результати, позбуватися інтерферем у писемному мовленні; тут може допомогти досвідчений редактор, вироблені навички саморедагування, вміння користуватися словниками, яких маємо уже чимало, посібниками, численними порадниками з культури мовлення [1; 2; 6; 8]. Щоправда, певні труднощі до­водиться долати щодо дискусійних правописних питань, які ще чекають свого остаточного врегулювання. Упродовж останніх років відчутна тенденція до зменшення різного типу помилок, принаймні у виданнях, що претендують на статус елітарних.

Особливої уваги потребує сьогодні українське усне публічне мовлення, якому впродовж останніх років доводиться долати чималі труднощі, пов’язані із входженням у важливі сфери суспільного і державно-політичного життя, з освоєнням інформаційного простору. Цей різновид публічного спілкування склад­ний для опанування: адже у такому акті ніколи не існує просте кодування змісту чи перекодування інформації; у ньому співіснують різні системи, словес­ний потік посилюється невербальними засобами, особистість мовця виявляється рельєфніше, ніж у писемному різновиді.

Серед багатьох проблем, які сьогодні виокремилися у сфері функціону­вання цього різновиду нашого мовлення, варто назвати хочби найістотніші:

– значна кількість політиків, посадовців різного рівня не має навичок публічних виступів, свідомо чи підсвідомо навіть уникає їх;

– у багатьох, які вийшли на публічний контакт, особливо через радіо- та телеканали, вербальна і невербальна поведінка не завжди відповідає прийнятим стандартам, чимало людей усномовних професій, а серед них і теле- та радіо­журналісти, переважно не обізнані із загальними законами успішного спілку­вання;

– у цій сфері кількість фахових працівників ще не досягла належного критичного рівня, щоб добірним живим словом заповнювати наш простір;

– серед журналістів ще надто мало тих, які здатні професійно організувати наше громадянство на ефективні теле- та радіовиступи;

– з уваги на те, що саме життя активізує громадян для різноманітних публічних виступів, збільшується кількість тих, хто стає перед мікрофоном, потрібні заходи щодо відповідного навчання.

Це з одного боку. З другого – вступивши в свою нову фазу розвитку, чому сприяли позамовні чинники і насамперед демократизація суспільства, сучасне українське публічне мовлення активізує можливі ресурси, удосконалює тради­ційні форми, набуває нових жанрово-стильових обрисів (вуличне опитування, круглі столи, дискусії, дебати, пожвавлення товариського життя, роботи гро­мадських організацій тощо), оновлює зміст. Відчутною є тенденція відходу мовців від естетичного стереотипу попередніх епох – тоталітаризму і посттота­літаризму, для яких характерним було засилля штампів, різного типу кліше, активізація вербальних засобів для забезпечення ефекту помпезності, непогріш­ності влади і панівної ідеології.

 Однак усні публічні виступи українців поки що недостатньо вивчені; вони, розкидані в періодиці минулих епох, у різних виданнях, не зібрані у відповідні хрестоматії, не маємо укомплектованих сучасних фоно- та відеотек, немає програми дослідження цього неоціненного скарбу народу. Якщо писемні пам’ятки нашої культури були об’єктом вивчення багатьох дослідників, то усному мовленню в цьому плані менше пощастило. Записи усних текстів по суті обмежені одним різновидом – це усна народна творчість; певні здобутки у цьо­му плані має діалектологія.

Високі вимоги до усної публічної мови закріплені віками і подиктовані ус­відомленням всеохопної функції живого слова, до якого різні епохи, соціальні середовища виробляли своє естетичне мірило. Сьогодні, спрямовуючи зусилля на збереження природної основи української мови, дбаючи про розгортання її невикористаних можливостей, важливо забезпечити протидію інтерференцій­ним процесам, можливим деформаціям.

У сучасному українському усному публічному мовленні відхилень від норми набагато більше, ніж у писемному. Живе слово деформується, коли мо­вець вживає його у невластивому значенні, замінює у ньому один-два звуки, дає ненормативне закінчення. Прикро, коли з уст журналістів, які зобов’язані без­доганно знати мову, чуємо ноль, двух, лєкція, чотири листа, три мільйона, два працівника, випустили білих голубєй, містами заморозки (замість нормативних нуль, двох, лекція, чотири листи, мільйони, працівники, білих голубів, місцями заморозки), коли, звертаючись до себе, вживають форму називного відмінка – Павло, Дмитро (замість Павле, Дмитре), коли бадьорий чоловічий голос, рекла­муючи зубну пасту, продуманий, логічно побудований відеоряд прикрашує фразою тридцять два зуба – норма. Чому, запитуєш, ті, хто посилає у простір оті два зуба, руйнуючи природну для мови мікросистему, навіть не здатні це відчути, і найважливіше – ніякої кари за це не передбачено. Неприємно, коли чиновники, а то й високопосадовці не здатні позбуватися ненормативних висло­вів будемо розбиратися у справі, діючий закон, приймати участь, опитаний у якості свідка, самий активний, протирічить закону (замість будемо вникати в справу, з’ясовувати справу, чинний закон, брати участь, найактивніший, опи­та­ний як свідок, суперечить чи не відповідає, закону), коли співачка, енергійно рухаючись на кольоровому екрані, через мікрофон посилає в ефір начебто українською – а я Крещатиком пройду. І чесно кажучи, дивуєшся, наскільки може бути “глухим” вухо чиновника, коли він витворює фразу питання вре­гулювання оподаткування.

Крім лексичної та граматичної інтерференції, маємо суттєві помилки, пов’я­зані із невнормованою артикуляційною базою мовців; інтерфереми вини­кають в артикуляції звуків, звукосполучень та у вимові. Ці два терміни треба розрізняти: вимова – поняття ширше; крім артикуляції, вона передбачає до­тримання законів мелодійності, плавності у мовленні, бере до уваги інтонацію, модуляції голосу, його регістри тощо, це також дикція, її характер та якість. Щодо артикуляції та вимови варто керуватися хочби кількома загальними наста­новами:

-       треба усвідомити, що в різних мовах артикуляція звуків, на перший погляд, навіть однакових, має відмінності, що простежується навіть у близько­споріднених мовах, вони також є у діалектах однієї мови, існують між звуками літературної мови та діалектів;

-       людям усномовної професії важливо пізнати особливості своєї арти­куляційної бази, самому чи за допомогою професіонала охарактеризувати ро­боту артикуляторів;

-       важливо навчитися контролювати рух і положення одного з найваж­ливіших артикуляторів та життєво важливого органу – язика (по латині lingua, у перекладі означає мова). Його м’язова структура має надзвичайно складну будову [10,с.256] і з цим пов’язана його виняткова рухливість та велика мінливість форми: він має властивість вкорочуватися, може вигинатися в усі боки, бути сплощеним, витягнутим у довжину, звужуватися в кінчику тощо;

-       пам’ятати, що дикційній органіці сприяє добре знання мови, щоденне практичне вживання;

-       усвідомити, що у словах, написаних за морфологічним принципом, зву­кове відтворення букв чи їх сполучень не збігається із написанням; так, у словах футбол, отже, отче графему т треба артикулювати як [д], [дж], [ч]: [фуд­бол],[оджже], [отчче].

Ознакою невнормованої бази мовців, які зазнають інтерференції ро­сійської мови, є:

1) губно-губна вимова звука [в] у всіх позиціях, аж до оглушення його в кінці слова: [любоф];

2) м’якість звука [ч] та інших шиплячих;

3) неправильна артикуляція звуків [дж], [дз]: [хожу], [кукуруза], замість [ходжу], [кукурудза];

 4) невміння артикулювати ненаголошений [о] як звук середнього підняття: [парада], замість [порада];

5) ненапружена артикуляція звука [й];

6) оглушення дзвінких приголосних в кінці слів та в кінці складу;

7) пом’якшення губних звуків;

8) невміння артикулювати горловий звук [г];

9) неправильна артикуляція звукокомплексів.

Докладно орфоепічні норми розглянуто у спеціальних словниках та у посібниках з культури усного мовлення.

Зверну увагу на ще один поширений різновид інтерферем; вони “уміщені” у вербальному мисленні кожного з нас – у т. зв. “картотеці готових висловів”. Стійкі звороти полегшують наше спілкування – адже немає потреби щоразу шукати нові слова, пов’язувати їх з іншими. Упродовж віків у мовній практиці витворено чимало найрізноманітніших словосполук, і йдеться лише про те, щоб ми вживали їх доречно та уникали кальок-покручів – а це переважно російські синтаксичні блоки, заповнені українськими словами. Фразеологізми- інтер­фереми поширені в різних ситуаціях, але не завжди мовці усвідомлюють їх як помилку. Говоримо і пишемо: вартує нагадати, в недалекому минулому, вповні можливо, займати посаду, користуватися авторитетом, нести відповідаль­ність, рахую можливим, співпадають обставини, увінчатися успіхом, через відсутність доказів, явне протиріччя, як не дивно, як попало, як прийдеться.

Натомість наша мова витворила структури, які більш відповідають її природі (беремо до уваги значення українського слова, граматичну форму, зважаємо й на такий критерій мовної норми, як вживання у класичній літературі, народній мові). Отже: варто нагадати, недавно, цілком можливо, обіймати (ма­ти) посаду, мати авторитет, бути відповідальним, вважаю за можливе (можливим), збіг обставин, вдало (щасливо, успішно) закінчити, якщо доказів немає, очевидна суперечність, хоч як дивно, абияк, як доведеться.

Як позбуватися таких інтерферем? Добру пораду дають російсько-українські словники стійких висловів С.Головащука, С.Караванського, Н.Непий­води та ін., де до російських фраз автори подають питомі українські, не цураючись, звичайно, й спільнослов’янського набутку. Тим, хто прагне “почистити” свою “картотеку”, радимо погортати практичний словничок-довід­ник “Екологія українського слова” [11]. Робота зі Словничком і над системою вправ, укладених на його основі (розміщені на сайті Львівського національного університету імені Івана Франка www.franko.lviv.ua/lknp/mova.htm Мовний калейдоскоп), вироблятиме звичку вслухатися в чуже й своє мовлення, фіксу­вати фрази, що викликають сумнів – добре сказано чи не зовсім, спонукатиме до пошуків кращих засобів, активізуватиме роботу думки; розвиватиметься мовний контроль і самоконтроль, потреба спілкуватися не лише правильно, а й доброю мовою. Користувач матиме змогу практично перевірити свою обізнаність із правилами сполучуваності слів, а психологічна налаштованість на підвищення рівня мовленнєвої культури вироблятиме здатність навіть на інтуїтивному рівні відчувати правильність/неправильність уживаних висловів, морфологічних форм, синтаксичних конструкцій, відхилення від норми в артикуляції та вимові.

Подаю зразки тестів.

І. У словосполученнях, поданих попарно, виявіть ненормативні; поясніть характер помилки.

         а)    1. Перспектива на майбутнє.                           2. Плани на майбутнє.

                3. Інакше кажучи.                                            4. Іншими словами.

                5. Не судилося.                                                6. Не судьба.

                7. Слідує з умови.                                             8. Випливає з умови.

                9. Ставити понад усе.                                       10. Ставити вище всього.

         б)    1. Прихована хиба.                                           2. Скритий недолік.

                3. Завжди.                                                        4. У всіх випадках.

                5. Самий необхідний.                                        6. Конче потрібний.

                7. Бути підставою.                                           8. Служити підставою.

                9. Розмова продовжується.                              10. Розмова триває.

          в)   1. Крайня необхідність.                                    2. Конечна потреба.

                3. Працює цілодобово.                                      4. Працює круглодобово.

                5. Більше ніж досить.                                       6. Цілком достатньо.

                7. Співпадіння обставин.                                  8. Збіг обставин.

                9. Не зовсім добре розумію.                            10. Толком не розумію.

 

                (Ключ. Ненормативні: а) 1, 4, 6, 7, 10; б) 2, 4, 5, 8, 9; в) 1, 4, 5, 7, 10).

 

ІІ. Із поданих, переважно близьких своїм значенням словосполучень, про­ана­лізуйте ті, які з тих чи інших міркувань не варто вживати.

а) 1. Врешті-решт. 2. Зрештою. 3. Нарешті. 4. Кінець кінцем. 5. В кінці кінців.

б)  1. Тим не менше. 2. Проте. 3. А втім. 4. Однак. 5. А все-таки.

в)  1. Йому щастить. 2. Пощастило. 3. Він має щастя.  4. Йому везе. 5. Йо­му повезло. 6. Йому таланить.

г) 1. Якраз це. 2. Іменно це. 3. Власне це. 4. Саме це.

ґ) 1. Мені однаково. 2. Мене це не обходить. 3. Мені байдуже. 4. Мені все рівно.

д) 1. Рахую, що...  2. Вважаю, що...  3. Думаю, що...  4. Міркую, що...

 

(Ключ. Ненормативні: а) 5; б) 1; в) 4, 5; г) 2; ґ) 4; д) 1).

 

Робота над усуненням інтерферем є ефективною, коли мовець усвідомлює суть помилки, механізм її виникнення, не обмежується загальниками (наприк­лад, це калька). Так, вибираючи з попарно поданих висловів перспектива на майбутнє – плани на майбутнє і вникаючи у значення окремих слів (а для цього є різні типи словників), доходимо висновку, що запозичене слово перспектива вживається у значенні “погляд у далечінь”, “плани на майбутнє”, тому недо­речно вживати поруч запозичене та українське слово по суті в тому ж самому значенні. Подібне бачимо у фразі, яку чомусь дуже люблять наші чиновники, – на сьогоднішній день, навіть у кількахвилинному виступі можуть повторювати її два-три рази. Адже саме слово сьогодні утворене із сполучення сього дня; вживання такої фрази не робить честі мовцеві (порівняй: широко поширений). А ще улюбленим для них висловом є в першу чергу, начебто мова не має інших синонімів – насамперед, найперше, перш за все, передусім. Коли чуємо два мільйона, три депутата, чотири кілометра, то, порівнюючи російські, пе­реконуємося, що числівники два-три-чотири в українській мові вимагають іменників у називному відмінку множини, отже, 2, 3, 4 мільйони (депутати, кілометри). Коли з уст тележурналіста йде в ефір генерального штаба. то стає прикро, що через незнання елементарних правил, журналіст калічить українську мову. Порівнюючи, не важко встановити та навіть інтуїтивно відчути, що в російській мові домінує закінчення -а (-я) у формі родового відмінника однини іменників чоловічого роду (сахара, меда, института, штаба, жанра, фейлетона), натомість в українських іменниках у такій формі перевагу має -у (-ю). Закінчення -а (-я) має кілька тематичних груп: іменники чоловічого роду на позначення істот (Івана, Василя, тигра), конкретних одиничних предметів (апарата, акта; хоч є апарату, акту – в іншому значенні), математичних та технічних термінів (синуса, атома), назв днів тижня і місяців (вівторка, квітня) та ще кількох інших. Робота над усуненням одного типу помилок спонукатиме фахівця, для якого добра усна мова є своєрідною професіограмою, до постій­ного вдосконалення. Динаміка у цьому процесі незаперечна: сьогодні багатьох мовців – і не лише тих, для яких рідною є українська, – характеризує справді шанобливе, дбайливе ставлення до державної мови, турбота про її збе­реження та утвердження.

Українське усне публічне мовлення має свої добрі багатовікові традиції, що ґрунтуються на вироблених у народі нормах спілкування, правилах етикету, на знанні класичної риторики, поширеному насамперед серед нашої освіченої людності.

Безперечно, українське усне публічне мовлення мало свої особливості розвитку на землях, які були в складі різних держав, що залежало від їхньої мовної політики. На тих українських землях, що входили до Російської імперії – а це найбільша частина України – мову корінного населення трактували хіба що як придатну лише для домашнього вжитку, переважно селян, а звідси – погляд на неї як на недолугу, нерозвинуту, нездатну обслуговувати суспільно важливі сфери.

Прикладом цілковитого усунення цієї мови із публічного життя є мовна практика російської православної церкви, що упродовж віків діє в Україні. Святою, богоугодною мовою ця церква оголосила старослов’янську. Часто, коли й сьогодні через електронні медійні канали передають Літургії чи Богослужби із храму Києво-Печерської Лаври, чуємо фразу “Літургія ведеться старослов’янсь­кою мовою”. Безперечно, у цьому різновиді усного публічного мовлення багато лексико-фразеологічних та граматичних старослов’янізмів, які певним чином доповнюють такого типу утворення, що природні для російської літературної мови. Однак дуже сумнівним є те, що російськомовні священнослужителі з відповідно сформованою артикуляційною базою відтворюють фонетичні особ­ливості, ритмомелодику старослов’янської мови, мертвої у своєму усному різновиді. Довільне озвучення писемного різновиду старослов’янської мови не гарантує того, що справді чуємо те давнє солунське наріччя. Отже, можна говорити хіба що про російське усне публічне мовлення в його церковному різновиді. Варто відзначити, що у багатьох указах російська церковна влада щодо української мови діяла в абсолютній єдності з державними органами, і в своїх указах застерігала, що у цьому жанрі публічного мовлення проізношеніє не сміє бути малоросійським. Якщо зважити, що такий жанр публічного мов­лення упродовж віків був для мільйонів українців найбільш масовим, а самому мовленню церква надавала статус богоугодного, небуденного, підкреслюючи його святість, то виразно виокремлюється ще одна важлива причина зросій­щення чи на певному етапі суржикізації значної частини людності України. Сила інтерференційних процесів, зумовлена цим видом публічного мовлення, завжди була значною, хоч, можливо, не завжди до кінця усвідомленою.

Порівняно сприятливі умови для функціонування української мови у сфері суспільного життя були в підавстрійській Україні, а також у Галичині в між­воєн­ний період. Виступи на вічах, зібраннях, сходинах, промови на академіях, на засіданнях різних товариств – наукових, громадських, спортивних, з приводу публічних церемоній, церковні проповіді, ведення судових засідань, особли­вістю яких було насамперед те, що вони, принаймні у своїй обвинувальній частині, повинні були бути зрозумілими обвинуваченій стороні, якою часто були українці, – отже, й чужинці – судові чиновники мусили знати українську мову і говорити нею, – виступи українською мовою, хай спорадичні, у сеймі – усе це давало змогу не лише зберегти тяглість у функціонуванні цієї форми спіл­кування, а й творити тексти, які вписувалися в парадигму європейських етало­нів, відбиваючи уподобання епохи, стаючи своєрідним її естетичним міри-
лом.

Суттєво обмежене українське публічне мовлення було й в часи тота­літарної системи – активної реалізації ідеї “злиття нації”, утвердження “єдиного радянського народу” і привілейованого становища російської мови.

До цього типу мовлення, багатого своїми структурними, жанрово-стильо­вими особливостями та комунікативною специфікою, цивілізоване, демокра­тичне суспільство завжди ставило високі вимоги. В Україні, відзначимо, завжди в пошані був добрий бесідник (у Галичині, наприклад, популярними були товариства “Руська бесіда”, згодом “Українська бесіда”). Гарні виступи публі­кували, знайомили з ними громадськість, підкреслювали не лише що було сказано, а й як бесідник говорив, як реагували на виступ слухачі. Варто згадати хоча б щире Франкове захоплення “знаменитими бесідниками”, яких зокрема чимало було серед селян. Для історії нашої культури учений зберіг яскравий образ такого бесідника – старого неписьменного Антона Грицуняка, колоритна розповідь якого про “свинську конституцію” на багатолюдному вічі з легкої руки письменника була надрукована багатьма мовами й облетіла “увесь циві­лізований світ обох півкуль землі” [15, с. 7]. Франко не лише передав “слово в слово” сам виступ, а й майстерно показав особливості композиції, манеру гово­ріння, схарактеризував модуляції голосу, регістри, міміку, жести. У традиціях минулого навіть прийнято було залишати згадку про блискучі промови, фік­суючи це на людному місці.

Сьогодні, коли українське публічне мовлення вступило у свою нову фазу розвитку, чому сприяли, з одного боку, державно-політичні чинники, з другого – нові технології, коли змінилися, як твердять дослідники, взаємини між тими, хто використовує магістралі мови, і тими, хто їх експлуатує [9, с.123,125], коли зазнають змін моделі мовлення, іншими стали можливості поширення цього різновиду літературної мови в просторі та збереження в часі, підвищуються і вимоги до його комунікативної добротності. Вони подиктовані загальною наста­новою: українська мова – це стратегічна мета Держави, і маємо цю мову плекати, шанувати як Символ нашої присутності на планеті.

 

______________

 

1. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник /За заг. ред. О.Сербенської. – Львів, 1994.

2. Антоненкo-Давидович Борис. Як ми говоримо. – 4-е вид., перероб. і доп. – К., 1997.

3. Булаховський Л. Нариси з загального мовознавства. Серія друга // Л.А.Була­ховський. Вибрані праці: У 5-и т. – К., 1975–1983. – Т. 1. – Київ, 1975.

4. Головащук Сергій. Російсько-український словник сталих словосполучень. – К., 2001.

5. Караванський Святослав. Російсько-український словник складної лексики. – К., 1998.

6. Культура мови на щодень. – К., 2000.

7.Непийвода Наталія. Практичний російсько-український словник. Найуживаніші слова і вислови. – К., 2000.

8. Пономарів Олександр. Культура слова. Мовностилістичні поради. – К., 1999.

9. Прайс Монро. Телебачення, телекомунікації і перехідний період: право, сус­пільст­во і національна ідентичність // Ї. Солодка свобода слова.–Львів, 2004.

10. Тонков В.В. Підручник нормальної анатомії людини. – Т. 1  / Перекл. з п’ятого, переробленого видання. – К., 1955.

11. Сербенська О., Білоус М. Екологія українського слова. Практичний словничок-довідник. – Львів, 2003.

12. Словник іншомовних слів.–К., 2000.

13. Українська мова. Енциклопедія. – К., 2000.

14. Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. – К., 1979.

15. Франко І. Свинська конституція// Іван Франко. Зібр. творів: У 50-ти т. –
Т. 20. – К., 1979.

 

 

 

Interference in the oral public speech and the ways of its overcoming

 

Oleksandra Serbens’ka

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: adgr@franko.lviv.ua

 

 

Author analyzes of semantics of the definition “interference”, shows differences between terms loanwords and tracing, pays attention to the most widespread interferences in the oral speech, and offers methodological counsels concerning their eradicating.

 

Key words: oral type of the Ukrainian public speech, interference, its types, ways of its eradicating, trace, loanword.

 

Стаття надійшла до редколегії 10.03.2005

 

Прийнята до друку 01.04.2005

 

 

 

ВИСВІТЛЕННЯ У ПРЕСІ ПРОБЛЕМИ ЗРОСІЙЩЕННЯ

ЕФІРНОГО МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

 

Зенон Дмитровський

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул.Університетська, 1, 79000, Україна

е-mail: admgrf@franko.lviv.ua

 

Проаналізовано газетні публікації, в яких порушено проблеми зросійщення теле­простору України, заповнення ефіру створеними у Росії телепрограмами і, відповідно, російським мовленням.

 

Ключові слова: ефірне мовлення, телеканал, український телепростір, зросійщення ефіру, російська телепродукція.

 

За визначенням професора Сербенської О.А., ефірне мовлення є різно­видом публічного мовлення і реалізується за допомогою сучасної техніки по радіо й телебаченню, які створюють сьогодні мовленнєвий фон, що впливає на мовленнєву поведінку “слухачів/глядачів”, – вони “підсвідомо засвоюють ма­неру розмовляти; радіо- й телемовлення передають їм певний мовленнєвий досвід, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь” [1].

Відрадно, що українська преса не залишається осторонь проблем мов­лення в телеефірі, привертаючи до них увагу широкої громадськості. Головною проблемою є зросійщення ефіру. Він заповнений створеними у Росії програмами і, відповідно, російським мовленням. Який же телепродукт із Росії, куплений за українські гроші, пропонують глядачам наші телеканали? Можливо такий, що містить позитивні думки і висловлювання про наш народ, його історію, куль­туру, мову? Якби ж то так... Достатньо перегорнути сторінки українських ви­дань, щоб пересвідчитися у протилежному.

Подпись: ______________ © Дмитровський З., 2005
Як зазначає газета “День”, те, що українофобія давно стала частиною російської політики, добре відомо тим, у кого родичі чи знайомі живуть у Росії. З їхніх запитань в ефірі стосовно України відчутні побоювання за нас, за нашу долю без “старшого брата”. Ці уявлення, як зауважує автор публікації “Імпор­тована вульгарщина”, настільки безглузді, що можна лише припускати, які нісенітниці про Україну та українців нав’язують росіянам російські ж ЗМІ. Ось і в одному з випусків нагієвського епатажного шоу “Окна”, закупленого і де­монст­рованого в Україні “Новим каналом”, “високоінтелектуальна” “віконна” студія обговорювала, що робити з двома “хохлушками”, які, за надуманою версією авторів програми (про реальність фактів тут і у всіх інших шоу Нагієва не йдеться), виправляють “хохляцький говір”, займаючись оральним сексом. Во­ни були представлені як типові представники всієї країни, як жива її харак­теристика. І цю “характеристику” було підсумовано “високоморальним” ро­сійсь­­ким ведучим, який, звертаючись до розбещених інородців, заявив: “коли ви приїжджаєте до пристойної цивілізованої країни (маючи на увазі – до Росії), то поводьте себе пристойно ” [2].

У поданій нижче довідці “Дня” повідомляється, що сюжет, про який йшлося вище, став предметом серйозної розмови в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, яка запропонувала керівництву “Нового каналу” публічно вибачитися перед глядачами за вихід в ефір програми образливого для українців змісту [3].

Має рацію автор однієї з публікацій газети “Шлях перемоги”, коли пише, що попри декларовану належність цієї продукції вітчизняному виробникові, в ідеологічному та культурному сенсі ця продукція є неукраїнською або й анти­українською. За формою – мовленнєво, оскільки переважна більшість цієї про­дукції є російськомовною. Та й за змістом теж. Бо чи можна вважати про­українськими серіали, в яких українець обов’язково є вбивцею , ґвалтівником або просто недоумком? А все це робиться неспроста. Як пише автор, “сама поява таких продуктів на вітчизняному телебаченні є вельми знаковою і далеко не випадковою. Відбувається не просто мутація (деякі, хоча й суттєві зміни), а принципова зміна особистості, її інфекційно-вірусне перепрограмування... без згоди і ба більше – без відома самих громадян” [4].

За слушним твердженням автора надрукованої у газеті “Дзеркало тижня” статті “Чи можна об’єднати націоналізм і глобалізм?” професора Лизанчу-
ка В.В., “псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла переважна більшість телерадіоорганізацій, аж ніяк не допомагає утвердженню високих духовних, моральних, національних ідеалів, української патріотично-грома­дянської свідомості. Навпаки – велика кількість так званих рейтингових передач є витонченим засобом масового психопрограмування, зросійщення, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища” [5].

Зокрема, увагу преси привернув довготривалий на каналі “1+1” серіал “Бідна Настя”. На нього в одному із чисел “Дня” подано два відгуки – Сергія Бов­куна з Житомира (“Ностальгія за “нашою” імперією?”) і Галини Александ­рової з Маріуполя (“Велике прання” російської історії”). Автори не могли не помітити, як “усі творчі ресурси “Бідної Насті” кинули на ідеалізацію ім­перського минулого, на створення історичного міфу, який би натхнув учасників, викликав у них почуття гордості за “велику Російську імперію”, і як “українці, обділені якісним національним “маскультом”, змушені споживати російський телепродукт, долучаючись до суто російської системи історичних цінностей, ментальності та ідеології” [6]. З газетної сторінки тривожно звучить запитання п.Бовкуна про те, чи багато українців, які дивляться “Бідну Настю”, знають, що красень-цесаревич Олександр, ставши імператором, двічі завдасть удару по українській мові – Валуєвським циркуляром (1863 р.) та Емським указом
(1876 р.)?

Демонстрацією російських серіалів наше телебачення тим самим ллє воду на млин північного сусіда, сприяє у тому, щоб Україна розглядалася не інакше, як частина російськомовного ринку. Про це пише, зокрема, Олег Іващук у своїй кореспонденції “Сниться наш фільм... російською мовою” (“Слово Просвіти”). “Останнім часом, – зауважує він, – у нижній частині телеекрана можна побачити такий собі фіговий листок, яким намагаються приховати безсоромну політику русифікації. Йдеться про українські субтитри в російськомовних серіалах. Ніщо інше, як насмішка над рішеннями Нацради стосовно україномовності теле­радіопростору, які голова цієї установи Борис Холод цілком серйозно оголосив “історичними”. Та субтитри ще більше загострюють проблему” [7].

Подібну думку ще раніше висловив у газеті “День” письменник Василь Шкляр. Відповідаючи на запитання часопису “Чому ми не дивимося телевізор?”, він, зокрема, зазначив: “Цинізмом видається дублювання російських фільмів за допомогою титрів. Я розумію, що це штучна “компенсація” за рахунок укра­їнського ефіру. Але вона ще раз підкреслює ставлення до нашої нації, як до глухонімої” [8].

Отже, титри у російськомовних серіалах аж ніяк не виправляють ситуації: з дня у день в українському телепросторі звучить чуже слово. Чи можлива така ситуація у будь-якій іншій країні?

Мова і культура – поняття нероздільні, нагадує газета “Слово Просвіти”. Мова – це генетичний код нації, константа державної самодостатності. Тому проблема мови є вирішальною для майбутньої долі української культури та української нації. Наразі, як влучно зауважив академік НАНУ Іван Дзюба, культурну орієнтацію українського суспільства “визначають ЗМІ, а серед них більшість вважає принципове ігнорування української культури справою честі, доблесті й геройства. Як завжди, снобізм виступає в союзі з невіглаством... ” [9]. Ці слова, виділені шрифтом і кольором, розміщено під заголовком статті “Мовна ситуація в електронних ЗМІ”. Її автор студент Вінницького національ­ного технічного університету Олег Шведюк справедливо зауважує, що тепер ук­раїнський ринок мас-медіа важко назвати не тільки патріотичним, але й українським узагалі. Що стосується електронних ЗМІ, то причина теперішнього стану на телебаченні, вважає він, полягає в самій мові, яку ми чуємо з наших екранів, – вона видається неприродною. Відчувається, що в повсякденному спілкуванні й диктори, й актори віддають перевагу російській мові, а це накладає свій відбиток на їхнє мовлення. Через це в телепрограмах зустрічається багато ненормативної лексики. На думку автора, чекати якихось позитивних змін на телебаченні можна тільки за таких умов: або держава чи патріотичні організації почнуть вкладати гроші в розвиток справжнього сучасного, цікавого, динамічного українського за духом і змістом телебачення, або відбудуться зрушення в самому суспільстві, з’явиться соціальне замовлення. Тоді українська мова на телебаченні стане не реверансом у бік Закону про мови, а органічною частиною живого процесу [10].

А поки що стан української мови в електронних ЗМІ жалюгідний. Уже згаданий вище тижневик Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в одному із чисел під рубрикою “З пошти головного редактора” опуб­лікував невеликий, але гострий за своїм спрямуванням допис Івана Пав­ловсь­кого з Нової Каховки. Ось лише один фрагмент з цього матеріалу: “Мені дуже важко жити, тому що почуваю себе в чужому оточенні. Я тридцять літ працював у Росії, а зараз здається, що я так і не повернувся додому. У мене зовсім дорослі діти, внуки. Я не можу разом із ними дивитися телевізор – соромно. Це – антикультура, чужа українському характеру. Нас із маніакальною наполегли­вістю намагаються зрусифікувати” [11].

Увагу тих читачів газети “Голосу України”, які по-справжньому пройняті любов’ю до рідного слова і тривогою за його долю, привернула стаття голови Васильківського міського осередку “Просвіти” Анатолія Марущака “Жонглю­вання – психологічна потреба” з підзаголовком “Через недбале ставлення до рідної мови близько семи мільйонів українців будують чужі держави”. Розду­муючи над причинами посилення русифікації в Україні, автор згадує перші роки нашої незалежності, коли все наповнювалося українським змістом і помітну роль у цьому процесі відігравало телебачення, яке навертало людей до рідного слова. Однак після того, читаємо у статті, як телевізійні канали скупили гро­шовиті ділки, наша національна ідея швидко стерлася з телеекранів і вони зарясніли російськомовними передачами [12].

Про засилля російськомовних програм на формально “українських” теле­каналах йдеться, зокрема, і у публікації “У дзеркалі окупаційного інформ­простору”, яку надруковано в одному із чисел газети “Шлях перемоги”. Як справедливо стверджує її автор на основі власних спостережень, “російська про­паганда атакує по радіо й телебаченню українські мізки та душі 24 години на добу, користуючись присутністю багатьох своїх теле- і радіокомпаній в укра­їнському ефірі. Москва намагається керувати мовою, культурою та інфор­маційною політикою України” [13].

“Ми втрачаємо не лише своє телебачення, ми позбуваємося найріднішо-
го – мови”, – з болем констатує автор публікації “Українське телебачення по-російськи”, надрукованій серед інших матеріалів тематичної сторінки “Теле­простір” у газеті “Молодь України” [14]. Не можна не погодитися з вислов­леною думкою про те, що при перемиканні телеканалів в Україні важко збаг­нути, чи це наша держава, чи “окраєць Росії” – настільки переважає на екрані російська мова. Ось і в новорічну ніч 2004 року, і на Різдвяні свята все ук­раїнське телебачення було віддане на служіння “старшому брату”. Недарма в інтерв’ю радіо “Свобода”, яке згадується в публікації, мер Феодосії після його повернення із Туреччини сказав, що треба любити свою Батьківщину, щоб тебе поважали інші народи. Воістину, пише газета, справедливі слова, які прозвучали з уст мера, на жаль, не українською, а російською мовою. То, може, він мав на увазі Росію?

Не раз у передачах українських телеканалів їх учасники російською мовою відверто насміхаються з “хохлів”. Так було, зокрема, у телепрограмі “Я все про вас знаю”, на яку посилається автор публікації “Українське телебачення по-російськи”. В цій передачі дружина співака Павла Зіброва, розповідаючи про нього, зауважила, що він любить кізочок, сало та часник, бо “хохол є хохол”. Сам же Зібров після єдиного речення, сказаного українською мовою, одразу ж перейшов на російську – а раптом, іронізує автор, телеглядачі його не зрозу­міють. Ще гіршою є ситуація у спорті, яка особливо відчутна завдяки теле­баченню. “Ми вихваляємося, що маємо талановитих футболістів, які грають за світові команди. Маємо братів Кличків, маємо талановиту Яну. Але, на пре­великий жаль, ніхто їм не прищепив любові до рідної української мови”, – пише автор. (Задля справедливості відзначимо, що, як повідомила газета “Експрес”, брати Клички наполегливо вивчають українську мову і мають уже певні резуль­тати [15]. В цьому телеглядачі згодом переконалися, почувши відомих боксерів у передолімпійському рекламному відеоролику).

Однак українська мова, на превеликий жаль, поки що не стала мовою живого спілкування з телеглядачами ні для Кличка, ні для інших наших відомих спортсменів. На це ще раз звернула увагу газета “Вечірній Київ”. У нотатках з “круглого стола”, проведеного “Просвітою” та Національною Спілкою письмен­ників України і присвяченого 15-ій річниці прийняття Верховною Радою УРСР “Закону про мови...” та надання українській мові статусу державної, автор не без хвилювання і гіркоти запитує: “Чим же, чим же, скажіть, людоньки, пояснити, що ні Шевченко, ні Кличко, ні багато хто з наших чемпіонів-олімпійців – героїв Афін – не в змозі двох-трьох слів мовити українською ?” [16]. У цьому ж числі газети започатковано рубрику “Повний абзац” для оприлюднення мовленнєвих “перлів”, що з дня у день з’являються в телеефірі. Один із них (“Жінка – це теж чоловік”) подала газета, пославшись на дату і час телепередачі та запросивши до участі в рубриці своїх читачів, шанувальників української мови.

“Без мови немає держави” – така назва великої за обсягом публіцистичної статті письменника Анатолія Шевченка, яку опублікувала газета “Літературна Україна” [17]. Наголошуючи на тому, що державний статус української мови це фікція і така ситуація цілком влаштовує владу України, автор пише: “Темпи русифікації всіх сфер суспільного життя в нібито незалежній Україні вже сягнули такого рівня, що навіть брежнєвсько-сусловська камарилья луснула б із заздрощів”. Як відзначає далі письменник, протягом усіх років незалежності не раз писалося і говорилося про ненормальну ситуацію, в яку дедалі глибше за­ходить українська мова у своїй державі. І ось нарешті, пише автор, у березні 2003 року відбулися парламентські слухання на тему функціонування укра­їнської мови в Україні (парадоксальність ситуації пояснень не потребує). Зга­дуючи, зокрема, провальну співдоповідь І.Чижа, якого присутні оплесками “просили” залишити трибуну, автор статті цілком закономірно дивується, чому це голова Держтелерадіо, за його ж словами, не має конституційного права втручатися в роботу приватних телеканалів, які ігнорують державну мову: “Якось специфічно пан Чиж розуміє Конституцію. Хіба високий посадовець не зобов’язаний реагувати на порушення Основного Закону у підлеглій йому сфері, незалежно від того, якої форми власності той чи той засіб масової інформації, зокрема і телеканали?”

Справедливим є зауваження письменника стосовно того, що під час пар­ламентських слухань ні В.Литвин, ні Д.Табачник, ні І.Чиж не висловили осуду на адресу тих високих державних посадовців, які, порушуючи ст..10 Конституції й ухвалу Конституційного суду щодо обов’язкового вживання на державній службі державної мови, геть їх ігнорують. До речі, свідками цього є мільйони людей, які за допомогою радіо й телебачення ніби присутні на засіданнях Верховної Ради. Саме електронні ЗМІ “допомогли” нам тривалий час спокійно сприймати і такий ось казус, про який йдеться у статті, коли “у всі роки незалежності високопосадовий чиновник М.Азаров принципово, навіть ставши вже першим віце-прем’єром, не хотів виступати державною мовою. А то якось нарешті спромігся: з великим напруженням вимовляючи українські слова по-російському, зачитав нібито українською текст свого виступу... Але не треба хвилюватися. Той же М.Азаров і далі в офіційних ситуаціях користується російською. Тільки іноді, немилосердно калічачи українські слова, знову ж таки пробує зачитати кілька українських фраз. Ніби хоче сказати: “Бачите, як у мене неоковирно виходить – краще я не буду користуватися державною мовою”.

Висновок автора статті такий: зросійщення захоплює дедалі ширші кола владного чиновництва; Президента й Прем’єр-міністра це, з усього видно, не турбувало, бо й самі вони вживали ненормативну лексику, роблячи нелогічні паузи, коли говорили українською: давалося взнаки перебування переважно не в українському мовному режимі. Додамо, що все це особливо було відчутно з телеекрана.

На жаль, культура мовлення Л.Д.Кучми за роки його президентства так і не піднялася до належного рівня. І телебаченню нічого не залишалося, як передавати в ефір бодай фрагменти аудіовізуальних записів президентських виступів, розмов. Тому телеглядачі України звикли до його мовних покручів, замішаних на суржику висловів. Що поробиш, доводилося з цим миритися – Президентові ж не накажеш говорити правильно. Але те, що трапилося у Нідерландах, привернуло увагу широкої громадськості, багатьох мас-медіа.

Як повідомили, зокрема, українські видання, на прес-конференції після саміту “Україна – ЄС” зарубіжні журналісти задали Леонідові Кучмі кілька гострих запитань, на які він, напевно, і не сподівався, тому й відреагував роз­гнівано у притаманному йому стилі, включаючи й мовний. Одному журналістові він заявив, що у того “звєрський вигляд, коли задає питання”, іншому сказав, що треба “не від фонаря говорити”. Англійською та голландською мовами ці слова Леоніда Даниловича “синхроністи” дослівно перекласти не змогли, от і тра­пилася кумедна ситуація .Повідомляючи про це під рубрикою “Язик мій – ворог мій”, газета “Високий замок” дотепно назвала свій матеріал “Як перекладається голландською “від фонаря”?” А прокоментувала викладене так: “Президент не вперше дивує вітчизняну й зарубіжну аудиторії словесними “перлами”. Особ­ливо, коли виступає у “прямому ефірі”, а не читає заготовлений текст з папірця чи з телесуфлера... А тим часом з мовної культури лідера (і не тільки з неї) у світу складається враження про країну” [18].

Не кращим чином виглядав під час публічних виступів, які транслювало телебачення, і колишній Прем’єр-міністр та ще й кандидат у президенти Ук­раїни Віктор Янукович. Зокрема, у Луганську кандидат на посаду глави дер­жави, самовпевнено заявивши , що його команда прийшла до влади надовго, підкреслив: “сильних і здорових людей набагато більше, ніж цих козлів, які нам заважають жити”. Така “зеківська” говірка шокувала громадськість, про що свідчать численні газетні публікації, які можна було б об’єднати спільною назвою: “Політику, скажи слово, і ми знатимемо – хто ти...” Таку назву, до речі, мало інтерв’ю з професором Сербенською О.А. у газеті “Високий Замок”. У цьому інтерв’ю відомий мовознавець справедливо наголошує на тому, що культура мови – це не лише знання її норм, а й велика відповідальність за свої мовленнєві дії, за мовну поведінку, що українці, як і інші нації, мають свою літературну мову – нею (а не суржиком, кримінальним жаргоном) повинні володіти ті, хто готує себе у народні поводирі. Ця заувага, висловлена знаним професором-лінгвістом значно раніше, стала ще більш актуальною під час президентських виборів 2004 року.

Як видно із газетних публікацій, закономірний подив і невдоволення у людей (читачів і глядачів одночасно) викликало те, що у закордонних поїздках, а також під час відвідин східного та південного регіонів України колишній Президент здебільшого послуговувався російською мовою, а не мовою своєї держави. Телебачення, зрозуміло, широко тиражувало його виступи, ніби заохо­чуючи усіх до наслідування прикладу Президента говорити “на общєпонятном”.

Опубліковані у пресі матеріали свідчать про те, що телеглядачів неприєм­но вражав той факт, що мовлення і Віктора Януковича часто було російське. З цього приводу автор публікації “Патріот” України говорить російською?” у га­зеті “Молодь України” робить висновок, що таке можливе лише в нашій дер­жаві, яку хочуть остаточно зросійщити [19]. У цій же газеті справедливий докір відомому тележурналістові Василеві Климчуку (а разом із ним усім тележур­налістам) висловив Костянтин Матущак з Вінниці [20]. Респонденти Климчука (та й інших тележурналістів в Україні) під час відеознімання послуговувалися російською мовою. У зв’язку з цим автор листа через газету запитує: “Невже найкращий журналіст минулого року не патріот? Чому не поставив перед тими українофобами вимогу – поважайте державну мову! Хто, як не журналіст, повинен піклуватися про її захист”[21]. Справді, чи змирився б тележурналіст у будь-якій країні світу з тим, що його респондент, громадянин цієї країни, відпо­відає на запитання недержавною мовою? Наприклад, у Росії чи Польщі – українською. Таку ситуацію навіть важко уявити.

До висловленого зауваження варто долучити дуже доречну думку лауреат­ки конкурсу мовної радіогри “Чорним по білому” киянки Олени Невідомої. У розмові з кореспондентом газети “Вечірній Київ” Людмилою Таран, яка від­значила, що мова цієї жінки “красива, виважена й тихоплинна”, згадуючи цикл програм Анатолія Погрібного про мовні проблеми, сказала: “Дуже гарна передача, але мені більш імпонує інтонація не нарікання, а спокійно-насту­пальна, як у професора Києво-Могилянської академії Михайла Кірсенка. Нам бракує впевненості в тому, що ми господарі на своїй землі. Людям потрібно про це нагадувати, щоб вони вчилися поважати себе” [22].

На жаль, на телебаченні немає жодної передачі про мову, зауважує у своєму листі до газети “Молодь України” Валентина Сидорук з м.Іллічівська, немає культу Слова. Зате є “кролики”, “гусаки”, Вєрка Сердючка – мовляв, лише на таке ми здатні. Тут не забувають у будь-якій ситуації “ввернути” питання про двомовність. Програма на телеканалі “1+1” “Самый умный” серед тих, що ро­сійсь­кою мовою. Аякже, хіба може бути “самый умный” україномовним?” [23].

А ось автор кореспонденції “Якщо українське – то опівночі”, яку на­друкувала “Молодь України”, вже знає, чому Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення вирішила додатково виділити час – після опівночі. Це на той випадок, іронізує він, якщо хтось захоче ввести додатково українські програми на українському ж телебаченні, де все або майже все зайнято російськими серіалами та іншою продукцією північного сусіда. Бо коли помер видатний український майстер кіно Костянтин Степанков і митці та представники громадськості запропонували показати фільм за його участю, то керівництво українського телебачення надало для цього час після опівночі. “А що їм було робити, – іронічно запитує автор, – знімати з ефіру російські телесеріали? Переносити на інший час “очєнь харошіє пєсні” чи дуже вже “харошіє шуткі”? Знаєте, той, хто замовляє їх, може дуже розсердитись...” [24]. На глибоке переконання автора кореспонденції, відбувається явне зросійщення українського телебачення. Залишилося лише змінити його назву. Бо не українське воно за своєю суттю.

Зауважимо, що газета “Молодь України” постійно приділяє увагу пи­танням ефірного мовлення, особливо акцентуючи на проблемі зросійщення українського радіо- й телеефіру. Порушено її було і під час “прямої лінії” з колишнім президентом Національної телекомпанії Олександром Савенком. Пославшись на Закон про розвиток в Україні телебачення і радіомовлення, його вимоги щодо функціонування державної мови, О.Савенко сказав: “Я глибоко переконаний: якщо ми сьогодні не втримаємо рідну українську мову, то більше Бог не надасть такого шансу. Тому що впродовж століття такої унікальної мож­ливості ми не мали, окрім 1918 і 1991 років. Більше шансу може не бути... Ніяк не можу погодитися з тим, що коли не 98, то всі 99.9 відсотка радіоефемівського ефіру в нас заполонила російська мова”[25].

А такою була відповідь президента Національної телекомпанії на заува­ження під час “прямої лінії” про те, що мова дикторів “кручена”, бо вони у побуті російськомовні (цитуємо повністю): “Ви зачепили дуже болісну проб­лему. У мене самого, буває, вуха “в’януть”, коли ведучий щось “сказоне”. На жаль, нинішня школа журналістики набагато відрізняється од двадцяти-трид­цятилітньої давнини. Раніше були дуже серйозні вимоги до мови. І я також не можу сказати, що задоволений рівнем мови на своєму каналі. Але, з іншого боку, подивіться, що робиться взагалі на телебаченні, навіть на україномовних каналах. Є канали, де українською мовою звучить лише або погода, або новини, чи один спорт йде тільки українською. Решта абсолютно все – російською. Це біда, велика наша біда. Мені жаль, що ми залишаємося чи не єдиним україно­мовним острівцем у телерадіопросторі”[26].

Схвильованого листа надіслав до редакції “Молоді України” Ростислав Петрина з м.Тореза. Як зізнається він у листі, вже не один рік болить його душа за рідну мову, її стан в Україні. Свій біль він пробує вгамувати на папері, наводячи численні приклади зневажливого ставлення до української мови і роздумуючи над тим, чому так діється. Окремі рядки його великого за обсягом і цікавого за змістом листа стосуються й телебачення: “Кричати хочеться, коли вмикаю УТ-1, а там звучить пісня російською мовою, перемикаю на “Інтер”, УТ-2, “Новий канал”, ICTV, ТРК “Україна” – всюди російська мова. Навкруги нас, українців, створено якийсь мовний вакуум, наче ми живемо не в Україні, а десь за її межами”. (До речі, цю думку редакція використала для заголовка матеріалу, назвавши його “Вакуум чи ... гетто?”). “За Конституцією, – читаємо далі, – державна мова – українська. Та чомусь держава не гарантує її нам. Більшість населення – українці, а рідної мови майже не чуємо” [27].

Автор виливає свій біль і з приводу української пісні: “Таке враження, що для української пісні ефір виділяють за залишковим принципом. На УТ-1 становище не краще. Наприклад, кожного дня з 6-ї до 9-ї години, коли транслюється передача “Доброго ранку, Україно!”, звучить одна українська і 6-8 російських пісень... А УТ-1 – це ж український національний, я повторюю, НАЦІОНАЛЬНИЙ канал, який повинен піклуватися українською мовою, бити тривогу з приводу такого стану мови. На інших каналах становище ще гірше. Таке враження, що українську пісню не пускають в ефір. Та не тільки пісню. І як їсти приготувати, і поради лікаря, і як квіти кімнатні вирощувати, як за домашніми тваринами доглядати та інше... І все російською” [28].

А між тим, як нагадує читачам часопису “За вільну Україну” її власний кореспондент у Києві Галина Левицька, під час останнього перепису 68 відсот­ків населення України назвали рідною мовою українську. Нині в Україні без будь-яких обмежень можна приймати всі російські канали як через кабельний зв’язок, так і супутникові канали. Українське законодавство зобов’язує теле- і радіоорганізації вести мовлення українською мовою, але цієї вимоги ніхто не дотримується. Рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення про зміну цієї ситуації зависло в повітрі. Незважаючи на численні звернення ук­раїнської більшості до органів влади різних рівнів, в Українській державі об­маль українського ефірного часу [29].

До речі, щодо згаданої вище пісенної ситуації в українському теле­просторі (а головним компонентом будь-якої пісні, зрозуміло, є мовленнєве сло­во, що звучить разом із музичним супроводом). Тут проблема зросійщення теж є дуже гострою. Недарма у лютому 2004 р. близько 50 співаків, музикантів, про­дюсерів направили Президентові України відкритий лист із проханням сприяти показу програм з українською музичною продукцією. Виконавці заявили через пресу, що зіштовхуються з відмовами радіостанцій та телеканалів транслювати українську музику. Як повідомили згодом газети, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, вивчивши порушені у листі питання і проаналізувавши наповнення аудіовізуального простору в державі, вирішила підтримувати вітчизняних виконавців, які через телерадіоефір популяризують музично-пісенну культуру українського народу, і порекомендувала телерадіо­організаціям збільшити частку національної музично-пісенної продукції в прог­рамному наповненні свого ефіру.

Однак рекомендація так і залишилася рекомендацією, тобто порадою, пропозицією, побажанням, і ситуації в ефірі з українською піснею вона суттєво не змінила. Про це йдеться в опублікованих у пресі листах справедливо обу­рених телеглядачів, в інтерв’ю з відомими виконавцями.

“У середині 90-х я очікував буму на все українське. Але, очевидно, неправильно відчув суспільство...” Ці слова лідера музичної групи “ВВ” Олега Скрипки виділено в опублікованому в газеті “День” інтерв’ю з цим добре зна­ним виконавцем. Його відповіді на запитання кореспондента пройняті любов’ю до свого, рідного, як от: “В “українізації” естради “ВВ”, без зайвої скромності, відіграє свою роль. Ми вперто співаємо українською мовою навіть у Москві і залишаємося популярними. Інші дивляться на нас і пробують собі” [30].

Чіткою є позиція щодо мови в цілому та ефірного мовлення зокрема й іншої відомої співачки. “Марія Бурмака: “Час навести лад у своєму житті, в своєму домі” – такий заголовок інтерв’ю з нею у газеті “Слово Просвіти”. Від­повідаючи на запитання “Що для Вас українська мова ?”, вона сказала: “Це моя рідна мова, мова мого щоденного спілкування, мова, якою я розмовляю зі своєю дитиною... Я – українська співачка, яка пише авторські пісні й співає ук­раїнською. І люди, що приїжджають в Україну і чують мене, розуміють: людина співає українською мовою, отже, ми в Україні. А скільки є ще артистів, яких можна послухати, але не зрозуміти, в якій країні ти знаходишся... Оскільки я народилася на цій землі, то й мелодії моїх пісень є українськими коренево” [31].

Неприємний осад від перегляду на каналі “Інтер” конкурсу “Міс Україна – 2003” залишився у автора репліки “Як українці “Міс” обирали” (“За вільну Україну”). По-перше, через те, що ефірний час для “Міс України” безжально обрізали, мовляв, навіщо довше показувати найвродливіших представниць на-
ції – краще надати більше місця у телепрограмі примітивним російським теле­серіалам. По-друге, сама організація шоу бажала бути кращою, більш проду­маною. А по-третє, що просто незрозуміло, з уст ведучих Ксенії Кузьменко (“Міс Україна-1997”) та Олексія Дівєєва-Церковного (інтерівський телеведучий) чомусь линув у залу “вєлікій і магучій”. Як справедливо зауважує автор репліки, “мимохідь ловиш себе на думці, можливо, це “Міс Росії” обирають. Проте ого­лошують конкурсанток, і сумніви розвіюються. Дівчата наші, з різних регіонів України” [32].

Пославшись на джерело у Національній раді з питань телебачення і ра­діомовлення, газета “Україна молода” повідомила, що влада прагне, нехтуючи всіма нормами, надати права загальнонаціонального мовлення телекомпанії “Глас”, яка є спільним проектом УПЦ Московського патріархату та структур, близьких до Генерального прокурора України. Чи прибуде нашій державі ко­ристі від того, риторично запитує газета, що на всю країну мовитиме конфесія, діяльність якої постійно позначена проросійськими впливами та антиукраїнсь­кими висловлюваннями [33].

Українська преса неспроста б’є тривогу з приводу зросійщення телерадіоефіру в Україні. Як прозоро заявляють на шпальтах газет від імені укра­їнських громад Москви голова ради Товариства української культури “Сла­вутич” професор Василь Антонів і голова товариства “За нашу Україну” кан­дидат технічних наук Павло Сеник, “основні зусилля давніх і новітніх руси­фікаторів України спрямовані проти прадавньої української мови. Вони понад 300 років копали й копають могилу для України й української мови, а могиль­ною лопатою для української мови в Україні їм слугує “русскій язик” [34]. Ось такий невтішний висновок українців “зі сторони”, який заперечити неможливо.

“Тотальний наступ на все українське, яке демонструють нам в теле- й радіоефірі різні “плюси”, “інтери” та “ери” з блатними “шансонами”, так вже дістав весь український народ, що інстинкт самозбереження нації у всіх, без винятку, прошарках населення дає про себе знати. Через газетне й книжкове слово, через національні пісню і танець, вишивку й скульптуру, малюнок та кераміку народ хоче самоусвідомити себе й явити світу...” Це рядки із репор­тажу спецкора “Молоді України” Юрія Брязгунова “Крига скресає: за державну мову бореться Одеса” [35]. Інформаційним приводом для його написання послужило п’ятиріччя з дня започаткування акції “Українська мова – мова єд­нання”, ініціатором якої став голова Одеської обласної організації Національної Спілки журналістів України Юрій Работін. А подієвою основою репортажу став автопробіг від Одеси аж до могили Тараса Шевченка у Каневі на Чернечій горі – як фінальний етап ювілейного конкурсу, завданням якого було утвердження державної мови в засобах масової інформації, і чи не найперше – на теле­баченні. Приємно, що саме Одеса, відзначає репортер, в особі керівника об­ласної журналістської організації, стала в авангарді боротьби за українське слово і його статус в Українській незалежній державі.

Якось дивно усвідомлювати після стількох років нашої незалежності, що українська мова взагалі і на телебаченні зокрема, м’яко кажучи, не в належній пошані. Але такими є реалії сьогодення, які знайшли певне відображення і в оглянутих нами газетних публікаціях.

Кожна мова, як живий організм, потребує постійної увагу і піклування, а наша – ще й державного захисту. І захист цей має бути послідовним, системним і результативним. Такий висновок зроблено у пресі після спільного засідання колегії Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Мініс­терс­тва освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, на якому було за­слухано питання координації дій центральних органів виконавчої влади щодо реалізації державної мовної політики. Щоб поліпшити ситуацію з українською мовою, колегія наголосила на необхідності створення при Держкомтелерадіо України департаменту мовної політики.

Що стосується безпосередньо телебачення, то тут, як підкреслюється у пре­сі, особливе значення має створення якісного україномовного продукту, який був би конкурентноспроможним на телевізійному ринку. Чим більше його з’явиться, тим престижнішою буде наша мова, а ефірне мовлення в Україні позбудеться згубних чужинецьких впливів.

 

______________

 

1.Сербенська Олександра. Культура усного мовлення. – Львів, 2003. – С.15.

2. День. – 2004. – 9 лип.

3. Там само.

4. Шлях перемоги. – 2004. – 9 черв.

5. Дзеркало тижня. – 2004. – 7 серп.

6. День. – 2004. – 14 трав.

7. Слово Просвіти. – 2004. – 24-30 черв.

8. День. – 2004. – 13 лют.

9. Слово Просвіти. – 2004. – 29лип.

10. Там само.

11. Слово Просвіти. – 2004. – 19 серп.

12. Голос України. – 2004. – 18 черв.

13. Шлях перемоги. – 2004. – 9 черв.

14. Молодь України. – 2004. – 20 лип.

15. Експрес. – 2004. – 10-17 черв.

16. Вечірній Київ. – 2004. – 8 жовт.

17. Літературна Україна. – 2004. – 1 січ.

18. Високий Замок. – 2004. – 10 лип.

19. Молодь України. – 2004. – 2 верес.

20. Молодь України. – 2004. – 20 лип.

21. Там само.

22. Вечірній Київ. – 2004. – 24 черв.

23. Молодь України. – 2004. – 20 лип.

24. Молодь України. – 2004. – 6 серп.

25. Молодь України. – 2004. – 5 берез.

26. Там само.

27. Молодь України. – 2004. – 23 лип.

28. Там само.

29. За вільну Україну. – 2004. –15 лип.

30. День. – 2004. – 29 квіт.

31. Слово Просвіти. – 2004. – 27 трав.

32. За вільну Україну. – 2003. – 8 верес.

33. Україна молода. – 2004. – 4 верес.

34. Слово Просвіти. – 2004. – 19-25 серп.

35. Молодь України. – 2004. – 20 лип.

 

Covering by press of a problem of russification

of the ethereal broadcasting in Ukraine

 

Zenon Dmytrovskyj

 

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

 

   Article analyzes the publications in the news-papers that discuss a problem of russification of the TV-space of Ukraine, filling up of the Ukrainian ether by programs, produced in Russia, and, correspondingly, by the Russian broadcasting.

 

Key words: ethereal broadcasting, TV-channel, Ukrainian TV-space, russification of the ether, Russian TV-production.

 

 

Стаття надійшла до редколегії 28.12.2004

 

Прийнята до друку 18.01.2005

 

 

 

Лексична інтерференція в мові газет Рівненщини

 

Ольга Мітчук

 

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

імені академіка Степана Дем’янчука,

вул. Степана Дем’янчука, 4, 33027 Рівне, Україна,

e-mail @ regi.rovno. ua

 

Розглянуто лексичну інтерференцію в мові засобів масової інформації Рівнен­щини, проаналізовано її роль у газетному тексті та вплив на читацьку аудиторію.

 

Ключові слова: інтерференція, мова ЗМІ, лексика, білінгвізм, інформаційний прос­тір, двомовність, функціонування української мови.

 

Мова сучасних українських ЗМІ привертає увагу психолінгвістів, соціо­лінгвістів, лінгвістів, оскільки є невичерпним джерелом для дослідження но­вітніх тенденцій розвитку сучасної української літературної мови. Одним з найпоширеніших процесів, що відбуваються в нашій мові сьогодні, є процес інтерференції. Сучасна мовна ситуація в Україні з цього погляду потребує всебічного вивчення, відповідних узагальнень і практичних дій.

Теоретична концепція дослідження змін у мові засобів масової інформації на сучасному відрізку передбачає максимально врахувати соціальні фактори, брати до уваги умови, в яких проходить життя мови, а також вимоги, які час ставить до мови. Українська мова впродовж віків контактує з російською, і наслідком тривалих українсько-російських міжмовних взаємовідносин стало посилення процесу інтерференції на лексичному рівні української літературної мови.

Латинський за походженням термін інтерференція “Енциклопедія укр­аїнсь­кої мови” пояснює так: лат. inter – межа, ferens – той, що несе, приносить] – взаємодія мовних систем при двомовності, яка виникає при мовних контактах або при індивідуальному засвоєнні нерідної мови [5, с.209].

Подпись: ______________ © Мітчук О., 2005
Сьогодні в українському мовознавстві існує два різні погляди на явища запозичення, зумовлені тривалим російськомовним впливом. Мовознавці 20-х років ХХ сторіччя О. Курило, А. Кримський, І. Огієнко вважали, що такі явища негативно впливали на розвиток української мови, бо спричинили занепад багатьох питомих форм слововживання і їх заміну кальками з російської мови. Однак група мовознавців другої половини ХХ сторіччя – І.Білодід, В.Русанівсь­кий,Г.Їжакевич та інші доводять, що процеси інтерференції, спричинені бі­лінгвізмом, зокрема української та російської мов, був явищем позитивним і саме білінгвізм сприяв збагаченню лексичного простору української мови.

Зауважимо, що 50-80-ті роки ХХ сторіччя, відрізнялися потужною дією екстралінгвістичних чинників (постанови ЦК КПРС та ради Міністрів СРСР), спрямованих на розвиток і утвердження російської мови в Україні.

Помітне інтерференційне насичення маємо на шпальтах газет та у мов­ленні теле- радіоведучих, оскільки в мові засобів масової інформації найдина­мічніше проявляються живомовні процеси. Про це свідчать праці С.Каравансь­кого, О. Сербенської, О. Пономарева, О. Черемської, О. Стишова та ін.

У сучасному українському мовознавстві наслідки російськомовного інтер­ференційного впливу розглянуті лише частково. Тому вивчення явищ мовної інтерференції поруч із аналізом спричинених нею змін у лексичній системі української мови сьогодні є актуальним. Дослідження характерних явищ лек­сичної інтерференції в мові ЗМІ Рівненщини 2000-2004 років. Має на меті підвищення рівня культури мовлення журналістів.

Функціонування невнормованих одиниць у мові ЗМІ спричинює розхиту­вання і знецінювання мовних норм, а саме ЗМІ покликані плекати українську мову. Популярним для сьогоднішніх мас-медіа є користування так званими кальками російських лексем, а часто й словосполучень. І, якщо не протидіяти цьо­му процесові, такі вислови приживаються у мові українця. Мовна асиміляція по­ступово заполонює україномовний простір і дістає своє термінне оформлен-
ня – інтерферема, або потенційний русизм. Адже зміни в мовленні можуть призвести до того, що мова “розчиняється” у іншій, вона уподібнюється до тієї, яка перебуває у постійному контакті з нею, і у перспективі може стати своєрідною паралельною гілкою іншої, тобто різновидом, діалектом, і тому трактувати її як самостійну вже немає підстав. Адже кожне промовлене не­грамотне слово журналіста, може завтра бути нормою, а це велика загроза існуванню української мови. І тут дуже доречна пересторога Ю. Шевельова: “Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьо­годні на критичному роздоріжжі... у виборі своєї майбутньої структури, і що кожний з нас, виробляючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде структурно” [6, с.47]. Учений аргументовано показав “знахідку” радянської влади, яка перевершила всі окупаційні режими, явище інтерференції стало по­мітним і всюдисущим, яке увійшло у структуру мови, зокрема у сфері мови засобів масової інформації.

Розглянемо лексичну інтерференцію, беручи до уваги окремі її групи, запропоновані мовознавцем О. Черемською. Це структурно-семантичний підхід, за яким розрізняють лексичні запозичення (інтерфереми), прямі (лексичні копії) та непрямі (лексичні кальки). За умови прямого запозичення звукова і графічна форма слова прототипу, за умови калькування зберігаються тільки значення або семантична структура слова-прототипу [18, с.181-184].

Серед прямих лексичних інтерферем трапляються такі, наприклад:

кармани < (рос. кармани) – кишені: У нашого народу кармани порожні [Р-1, 23. 10. 2002]; металолом < (рос. металолом) – металобрухт: Фірма прий­має металолом дуже дорого [Р-1, 14.09.2002]; лопушки < (рос. хлопушки) – хлопавки: Хлопушки небезпечні у житті дитини під час новорічних свят [Р-1, 18.12.2002]; блінчики <(рос. блинчики) – млинці: На перерві кожен студент може скуштувати блінчики з сиром [РК, 12.02.2003]; Венгрія < (рос. Венгрия) – Угорщина: Відпочинок у Венгрію за помірною ціною [РК, 14.03.2003]; дуб­льонка< (рос. дублёнка) – дублянка, шкірянка, кожушанка, кожушина: Чолові-
ки у чорних дубльонках швидко від’їхали на шикарних автомобілях [Р-1, 13.02.2003]; медзаключення < (рос. медзаключение) – медвисновок: А хворому тоді вже медзаключення не треба було.[Р-1, 19.04.2002]; налагодження < (рос. настроение) – полагодження: Для налагодження справ уклали договір про співпрацю [Р-1, 19.04.2002]; інтересним < (рос. интересным) – цікавим: Досить інтересним є процес входження нової влади в дії керівництва[Р-1, 19.04.2002]; за рубіж < (рос. за рубеж) – за кордон: Бідні ті люди, які змушені вирушати за рубіж на роботу [П, 04.04.2003]; металолом < (рос. металолом) – металобрухт: Продавали металолом кольорових металів [П, 21.03.2003]; ти був правий < (рос. ты был прав) – ти мав рацію: Ти був правий Ростиславе Олексійовичу, передбачаючи політичну ситуацію у нашій області [ВС, 07.02.2003], клюква < (рос. клюква) – журавлина: У клюків цезію майже немає [ВС, 07.02.2003]; кожноденна < (рос. каждодневная) – щоденна: Кожноденна праця звалить з ніг людину [ОГО, 14.03.2003]; копченості < (рос. копчёности) – копченя, коп­ченина, задимлянка: Копченості йдуть на роз хват, особливо на вихідні і перед великими релігійними святами! [Р-1, 19.04.2002]; учбовий < (рос. учеб­ный) – навчальний: Використання медіа-освітніх технологій в учбовому закладі має великий авторитет серед інших навчальних закладів [ВС, 20.06.2003]; ковер < (рос. ковёр) – килим: Кого викликають на ковер, мабуть, щастить, бо відразу зарплата підвищується і увага посилюється [П, 14.02.2003]; потомст­венна < (рос. потомственная) – родова, спадкова: Потомственна ворожка схоже правду не задаючи ніяких питань[ВС, 20.06.2003].

Основними структурно-систематичними групами інтерферем є лексичні (які поділяють на словотворчі та кальки-словосполучення). Найчастіше у текстах теле- та радіопередач виявлено такі групи словотворчих кальок:

а) віддієслівні утворення із суфіксом -к-, наприклад:

добавка < (рос. добавка) – додаток: В області добавку пенсій отримали всі [Р-1, 14.06.2002]; явка < (рос. явка) – присутність: Явка на засіданні була стовідсоткова [РТ, 17.09.2002]; дозировка < (рос. дозировка) – дозування: Хворому дозировка ліків не підходила [РТ, 19.04 2003]; заготовка < (рос. загатовка) – заготівля6: Худоба буде сита, заготовка кормів пройшла нормально [Р-1, 18.07.2002]; літучка < (рос. летучка) – летучка, нарада: Розглядала навіть редакційна літучка [РОДТРК, 16.01.2002.].

б) кальки з елементом – подібний, наприклад:

порошкоподібною < (рос. порошкоподобной) – порошкуватою: А хлопці з порошкоподібною сумішшю спокійно почували себе в натовпі [Р-1, 10.01.2002], куполоподібний < (рос. куполоподобный) – як церковна баня: Дах зводили куполоподібний [Р-1 22.03 2002], подібні випадки < (рос. подобные случаи) – такі випадки: Подібні випадки траплялися неодноразово [Р-1, 13.02. 2003].

У мовленні рівненські журналісти часто вживають слова лідирує, передувати, маркірувати, парирувати, зліквидирувати, курирує, копірує, фігурирує, – ці слова утворенні за моделлю, яка дуже активна в російській мові: лидировать, передовать, маркировать, парировать, ликвидировать, курировать, копировать, фигурировать. У своїй структурі такі слова мають корінь здебільш із латинської чи грецької мови і суфікс -ир (німецький за походженням). В укра­їнській мові є лише поодинокі слова такого типу походження, і наше вухо їх не сприймає. О. Сербенська зауважує, що: “у нас активно творяться слова за іншою моделлю: запозичена твірна основа + український суфікс -ува-: агітувати, акцентувати, фігурувати, ліквідувати, репетирувати (виділення О. М.). До поданих висловів зі словом лідирувати можна підібрати синонімічні вислови: вести перед, бути лідером, бути попереду (виділення О. М.). В українській мові доволі продуктивною є модель, за якою від іменників (українських та запозичених), що є назвами осіб, за допомогою активного суфікса -ува- (-юва-) творяться дієслова” [10, с.78].

Також у системі української мови дуже чітко виявляється інтерференція у фонетичному складі. Цей приклад здебільшого прогресує на радіо та телебаченні – це вимова [ф] наприкінцевого білабіального [в] (школяріф, муляріф, коріф, Киїф), пом’якшення приголосних звуків перед [е]: (літєратура, рє­гістратура, абрєвіатура, анєкдот, інфєкує, нєуправляємий, балєту ). Окрім фонетики, інтерферентність відображається у граматичних формах, а це переважно неправильне використання відмінкових закінчень (по всім місцям, по вулицям, по домам, а також абсурда, аромата, акуента, метода, мотива, парадоксу, набіга, наклепа, обліка) тощо.

Лексичний ефірний простір рівненських мас-медіа перенасичений інтер­фе­ремами-дієсловами, вражає, насамперед, неправильне вживання дієслівних форм. Здебільшого це кальки російських слів, які ми вкорінюємо в українське лексичне середовище мови ЗМІ, наприклад:

роблячого замах арештували < (рос. делающего) – той, що чинить: Людину, яка вчинила замах, арештовано [Р-1, 14.10.04]; їхавшого автомобіля розшукувала міліція. < (рос. едущего) – той, що їде: Того автомобіля що їхав, розшукувала міліція [РТ, 24.08.04]; жінка зайшовша до кабінету, гірко плакала і нарікала на сьогоднішній уряд < (рос. зашеджшая) – що зайшла: Жінка, що зайшла до кабінету, гірко плакала і наракала на український уряд [РТ, 15.08.03]; Старші безпокоїлися, переглядалися між собою < (рос. безпокоится) – занепокоїлися: Старші занепокоїлися, переглядалися між собою [РК, 10.07.03]; Участвував у цих обласних змаганнях з історії < (рос. участвовать) – брати участь: Брав участь у обласних змаганнях з історії [Р- 1, 7.10.03].

У дієслівних медіа-текстах чимало інтерферем-усталених висловів перекладених дослівно з російської мови, наприклад:

у першу чергу ми виплатимо борги і надамо певну кількість робочих місць безробітним < (рос. у первую очередь) – насамперед: Насамперед, ми виплатимо борги і надамо робочі місця безробітним [РК, 3.10.04.]; до сих пір ми не можемо справитися з бандитизмом і корупцією. < (рос. до тех. пор) – досі: Досі ми не можемо перебороти бандитизм і корупцію [Р-1 , 15.10. 03.]; як на рахунок обласних змагань? < (рос. как на счёт) – щодо: А як щодо обласних змагань?
[Р-1, 15.10. 03.]; на цей рахунок керівництво нічого не може відповісти.– щодо цьо­го: Щодо цього керівництво нічого відповісти не може; тільки що до нашої студії завітав гість, який побував на обласних змаганнях із важкої атлетики.
< (рос. только что) – щойно: Щойно до нашої студії завітав гість, який брав участь у обласних змаганнях із важкої атлетики [Р-1, 9.07.04.]

Такі приклади дають підстави твердити, що журналісти Рівненщини мало уваги звертають на підвищення рівня культури мовлення. Адже нині є багато науково-практичної літератури, яка допомагає вибрати правильне слово, яке входить у маси, і його завтра буде застосовувати реципієнт. Допоможуть журналістам сьогодні словники, а це: “Практичний російсько-український словник : найуживаніші слова і вислови” / За ред. Ф. А. Непийводи, “Культура слова: Мовностилістичні поради” Олександра Пономарева“, “Антисуржик” О.Сер­бенсь­кої. У “Російсько-українському словнику сталих словосполучень” С. І. Го­ловащука подається творення усталених висловів, для прикладу проаналізуємо лише кілька: без всякого сумніву < (рос.без всякого сомнения) – без всякого сумніву; безітряна погода < (рос.безветренная погода) – безвітря; без затримки < (рос. без задержки) – негайно; бити в ціль < (рос.бить в цель) – досягати мети; знать себе цену< (рос.занти собі ціну) – знать чого ти вартий, не по себе < (рос.не по собі) – ніяково, як соїх п’ять пальців, < (рос как своих пять пальцев.) –занти як облупленного, душа в душу < (рос.душа в душа) – в добрій згоді;– в першу чергу < (рос. упервую очередь) – насамперед; до сих пір < (рос. до сех пор) – досі; на рахунок < (рос. на счет) – щодо; на цей рахунок < (рос. на этот счет)– щодо цього; тільки що < (рос. только что) – щойно тощо [3].

Отже, численні інтерференційні запозичення та кальки з російської, що з’явилися в українській мові внаслідок тривалої білінгвальної взаємодії, не завжди були і є властивими, що нерідко призводить до невиправданого збіль­шення кількості фонетичних та морфологічних варіантів слова, відповідних омонімів.

Сучасна мовна ситуація значно відрізняється від ситуації початку минулого століття. Становлення суспільства у новому політичному дусі, стихійний розвиток культури у цей перехідний період виразно виявив масштаб загрози, яку несе українській культурі мовна невизначеність, каліцтво. Легкість, з якою потік російськомовного бруду захопив всі сторони культурного розвитку, засвідчує про слабкий інстинкт самозахисту.

Можна говорити про те, що інтерференційні процеси творення укра­їнсь­ких лексем від російських слів, які входять в україномовне середовище від­бувається надзвичайно швидко. І ситуація, яка склалася в сучасному лексичному мас-медійному просторі, залишається українсько-російська, колективна та інди­відуальна двомовність, яка стала нормою.

Однак двомовність не буває вічною, бо мова ніколи не завмирає, вона по­стійно перебуває в русі, то послаблює імунітет, а то підсилює його. Адже лінг­вісти часто наголошують на тому, що “живучість” кожної мови відзначається, насамперед, кількістю і якістю розмовної лексики.

Завданням науковців є, принаймні, призупинити швидкий розвиток вхо­дження цих нововведень в український мовний простір, бо вони були, є і, ма­буть, будуть, але хоча б розвиватимуться не такими швидкими темпами, бо ос­новним чинником інтерференційних запозичень та змін, виявлених у мові ЗМІ Рівненщини за 2000–2004 роки, є вплив російської мови, що особливо поси­люється в умовах українсько-російської двомовності. Для запобігання інтер­ферен­ційних явищ на лексичному рівні варто зважати на стилістичні особ­ливості вживання слів, уникати калькування слів, словосполучень, фразеоло­гізмів та плекати українську мову на всіх соціокультурних рівнях.

 

Перелік скорочень: Р-1 – Обласна телекомпанія “Рівне-1”,РТ – Рівненська
FM-станція “РАДІО – ТРЕК”, РК – Рівненська державна обласна телерадіокомпанія “Радіо край -ІІ”, РОДТРК – Рівненська обласна державна телерадіокомпанія, ОГО – міський тижневик, ВС – обласна газета “Вільне слово”, П – міський тижневик “Па­норама”.

______________

 

1. Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо: 4-е вид. , перероб. і доп. – К.,
1997. – 336с.

2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – 232с.

3. Головащук С. І. Російсько-український словник сталих словосполучень. – К., 2001. – 640 с.

4. Козаков Г. Як ми говоримо по-українськи, або Девальвація усного мовлення / Голос України. – 2002 –№66. – С. 12-13.

5. Масенко Л. Двомовність завжди завдавала тільки шкоди державі та народам // Час. – 1996. –29 листоп.

6. Масенко Л. Мовна ситуація в регіонах України // Українська мова та література. – 2002. –№39.

7. Непийвода Наталія. Практичний російсько-український словник: найуживаніші слова й вислови. – К., 2000. – 225с.

8. Новий російсько-український словник-довідник: Близько 100 тис. слів / Уклад. С. Я. Єрмоленко та ін. – Вид. 2-е, доп. і випр. – К., 1999. – 878с.

9. Огієнко І. Історія української літературної мови. / Упоряд., авт. Іст.-біогр. На­рису та приміт. М. С. Тимошик. – К., 2001. – 440с.

10.  Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К., 1999. – 240с.

11.  Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Мовознавство. –
2002. – №2–3.

12.  Сербенська О.А., Волощак М.Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запи­тань і відповідей. – К., 2000.

13.  Сербенська О. А. Мова ЗМІ і пропаганди як виразник культури соціальної сфери // українська мова і сучасність: Збірник наукових праць. – К., 1991. С. 43-48.

14.  Сербенська О. А. Дещо про культуру мови і слова. // Дзвін. – 2001. –О.С. №9.

15.  Сербенська О. А. Наше усне мовлення: 30 запитань і відповідей // Дзвін. – №10. – 2000. – С. 135.

16.  Українська мова: Енциклопедія. К., 2000.

17.  Черемська О.С. Деякі явища лексичної інтерференції в українській мові // Проб­леми зіставної семантики: Зб. наук. статей/ Відп. ред. проф. М.П. Кочерган. – К., 2001. – Вип. 5.

18.  Черемська О.С. деякі явища лексичної інтерференції в українській мові (на ма­теріалі преси Харківщини 50-80-х років ХХст.) // Проблеми зіставної семантики: зб. нук. статей / відп. ред. проф.. М. П. Кочерган. – К.: КДЛУ, 2001. – Вип.5. –С181-184.

19.  Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ століття (1900-1941). Стан і статус. – Чернівці, 1998.

 

 

 

The Lexical Interference in Mass Media Language in Rivne

 

Olga Mitchuk

 

International University The Rivne Institute of Economics and

Humanities named after Academician Stepan Demianchuk,

4 Demianchuk St., 33027 Rivne, Ukraine

 

The theoretical conception of investigation the changes in mass media language foresees to take maximum into consideration the social factors and conditions of language existing as well as demands of time. It’s common know ledge that Russian language has a great influence on Ukrainian language. As a result of such a long – term interrelations between these two languages became the in creating of interference process on the lexical level of Ukrainian literary language. At is useless to resist to interference, bilingual and stand. It’s our task to slow down the rapid development of such innovations, to take into consideration the stylistic characteristics of using words and to foster Ukrainian language on all social and cultural levels.

 

Key words: lexical space, new words, intereference, mass media.

 

 

Стаття надійшла до редколегії 10.03.2005

 

Прийнята до друку 04.04.2005

 

 

 

Уваги до мовного питання в Інтернеті

(на прикладі тематичних веб-сайтів в Укрнеті)

 

Ольга Штурнак

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

е-mail: admgrf@franko. lviv. ua

 

Описано веб-сайти тематикою яких є, актуальне сьогодні, мовне питання. Акцентовано на концепції та меті проектів присвячених мовному питанню в Україні, змісті, структурі веб-сторінок; тематиці пропонованої інформації; рівневі мовної куль­тури на тематичних сайтах.

 

Ключові слова: Інтернет, Укрнет, веб-сторінка, рубрика, українська мова, мовне питання, культура мови.

 

У наш час доступ до Всесвітньої Мережі мають близько 620 млн. осіб, а це 9,9% населення земної кулі. У Європі, “пророкують” дослідники компанії Forrester Research [1], до 2006 року Інтернет використовуватиме 200 млн. мешканців – 67% європейців. Зрозуміло, що з таким поступом розширюються можливості не лише комунікації, а й функціонування мов. Щодо останніх, цікавий прогноз фахівців, які взяли участь у симпозіумі, організованому Міжнародною комунікаційною спілкою та Всесвітньою організацією з охорони інтелектуаль­ної власності (Женева, 2001): до 2007 року найпопулярнішою мовою в Інтернеті буде не англійська, а китайська [2]. З такої статистики можна дійти висновку, що “присутність” в Інтернеті автоматично репрезентує націю, державу в сві­товому інформаційному і культурному просторах. Оскільки ж мова – один із основних атрибутів державності, то ця місія частково лягає і на неї. За спостереженнями філософа, культуролога та політолога, головного редактора журналу “Ї” Тараса Возняка, “вже сьогодні мова, відсутня в Інтернеті, – це мова, яка більше не існує у модерному світі. Люди, колишні чи потенційні носії цих мов, живуть і далі, однак, у світі іншої мови, у засадничо по-інакшому влаштованому, з іншим запахом та кольором мово-світі” [3]. Такі твердження доводять актуальність теми функціонування мови в Інтернет-світі.

Подпись: ______________ © Штурнак О., 2005
“Україномовна присутність” в інтернетпросторі, який фактично не знає ні державних кордонів, ні жодних інших маркерів національної диференціації, перебуває на етапі становлення. Є статистика, не на користь українськості – 80% електронних сторінок в українському сегменті Інтернету російськомовні. Частка україномовних – складає 14%, а 4% веб-сайтів представляють свою інформацію двома мовами – українською й російською [4]. Для більшості українських користувачів гіперпростір, без жодних незручностей, існує як тримовний – україно-англо-російський. Отже, мовні проблеми реальності збігаються з проблемами у світі віртуальному, яким можна назвати Інтернет. Тому особливо важливим є процес формування україномовних сайтів, зокрема на тему культури української мови, мовних проблем в Україні і т.п.

Маючи на меті розглянути мовне питання в Укрнеті, варто звернути увагу на: концепцію і мету проектів присвячених мовному питанню в Україні; зміст і структуру веб-сторінок; тематику пропонованої інформації та її збіг з потребами користувачів; рівень мовної культури на тематичних сайтах.

 

Концепція і мета проектів з мовного питання в Укрнеті

Насамперед варто зазначити, що для огляду обрано веб-сайти, які функ­ціонують сьогодні. А саме: україномовні сайти – лінгвістичний портал “MOVA.info” (www.mova.info), “МОВА.КИЇВ.УА” (moba.kiev.ua), “Нова Мова” (www.novamova.com.ua), “Весна” (www.slovnyk.org), “Уроки державної мови” (mova.kreschatic.kiev.ua), “Аркас-Просвіта” (www.arkas-proswita.iatp.org.ua); двомовні – “Наша мова” (mova.org.ua), “ЗМІ світу про мову” (mova.iatp.org.ua); російськомовний – “RUSword” (rusword.com.ua). На кожному з сайтів можна прочитати інформацію про мету створення проекту. Зазвичай це тексти серйозного змісту про: “боротьбу за чистоту мови, про величезну вагу саме правильностi мови на усiх рівнях” (moba.kiev.ua); “зміцнення соціальних позицій української мови в Україні, яке сьогодні неможливе без розвитку україномовного Інтернету, бо “майбутнє за тими націями, мовою яких розмовлятимуть комп’ю­тери” (www.novamova.com.ua); поради, рекомендації, які саме слова чи сло­восполучення найдоцільніше вживати, щоб передати потрібний зміст, застереження про неправильне або небажане, невдале використання тих чи інших лексем у певних значеннях, у конкретному контексті (mova.kreschatic.kiev.ua); створення своєрідного центру для всіх тих, хто цікавиться українською мовою та хоче швидко отримувати потрібну інформацію (www.mova.info); про розміщення лише матеріалів світових засобів масової інформації. Тобто ніяких авторських статей, а лише думки політиків, журналістів, істориків тощо (mova.iatp.org.ua) та інше. Є й тексти такого змісту: “якщо Ви прокинулись вранці і вам раптом захотілося порозмовляти українською мовою – знайте! – наш сайт продовжить Вам це бажання на все життя! Якщо ваші сусіди не розмовляють українською, – озбройтеся матеріалами нашого сайту і Ви україні­зуєте весь квартал!” (www.arkas-proswita.iatp.org.ua).

Мовна тематика має місце також і на сайтах українських освітніх закладів. Зокрема на веб-сайті Львівського національного університету імені Івана Франка є сторінка “Мовний калейдоскоп” (www.franko.lviv.ua/lknp /mova.htm).

Хоча Інтернет й прийнято вважати джерелом інформації та розваг, але оглядаючи тематичні мово-сайти, варто відзначити й освітню функцію Всесвітньої мережі.

 

 

Зміст і структура веб-сайтів

Зміст і структура веб-сторінок багато в чому однакові між собою, і мають традиційне інтернетоформлення. Зазвичай пропонують таку рубрикацію: про нас, новини, анонси, нові надходження, бібліотека, словники, довідники, гостьова книга або книга відгуків, форум, корисні сайти. Варто відзначити різно­манітність розгалуження у структурі проектів “Нова Мова”, “MOVA.info” та “Наша мова” (Див. Схему 1).

 

Тематика пропонованої інформації та її збіг з потребами користувачів

Насамперед варто зазначити, що всі проекти з мовного питання створено для широкого кола користувачів Укрнетом: філологів-україністів, фахівців-методистів і викладачів української мови, літературознавців; учнів загально­освітніх шкіл та коледжів, абітурієнтів, студентів-філологів та інших спеціаль­ностей вищих освітніх закладів; адміністративних працівників, ділових людей, вчених; фахівців засобів масової інформації; всіх, хто говорить українською мовою щодня.

На сайті “Нова Мова” розроблено спеціальну класифікацію щодо ко­ристувачів, а саме виділено рубрики: журналістові, вчителю, абітурієнту, служ­бовцю, науковцеві, студентові, учню. Щоправда з них активовано лише – журналістові та абітурієнту, решта рубрик у процесі доопрацювання.

На усіх оглянутих веб-сторінках можна обговорити різні теми з такими ж користувачами, отримати оперативні консультації та роз’яснення питань, пов’язаних з мовознавством фахівців-україністів, які можуть через мережу Ін­тернет коментувати свої відповіді. Користувач може перевірити написання чи перекласти текст завдяки підключеним словникам (див.: www.slovnyk.org.– 2004); У рубриках “бібліотека”, “література”, “нові надходження” подано анотації, а то й повні електронні версії підручників (див.: www.mova.info/ pidruchn.aspx.– 2004), монографій, словників, енциклопедій та ін. Мовознавчі матеріали класифіковано за темами, що полегшує пошук потрібної інформації, ознайомившись з якою користувач може оцінити її, залишити коментарі, чи запропонувати співпрацю у певній галузі. Існує й можливість особисто-
го спілкування з відомими мовознавцями на їх особистих веб-сайтах (див.: novamova.com.ua/tpl/pages. html – 2004) або ж електронною поштою.

Мовні проекти Укрнету, зокрема найбільші “Нова Мова”, “Наша мова” та “MOVA.info” надають можливість користувачам оперативно ознайомлюватись з актуальними новинами, змінами або доповненнями, що відбуваються в українській мові.

 

Мовна культура тематичних веб-сайтів

Заслуговує на увагу тема культури української мови в Укрнеті. Слід сказати про неграмотність щодо вживання української мови в Інтернеті загалом і зокрема на тематичних мовосайтах, де трапляються немало мовних огріхів. Наприклад вжито такі ненормативності: кожної хвилини замість щохвилини (www.novamova.com.ua/cgi_bin/article/php?articletype=2.– 2004), у першу чергу – насамперед (www.novamova.com.ua/tpl/pro_site.htm. – 2004), сама по собі замість сама собою (www.novamova.com.ua/cgi_bin/article/php? articletype=7. – 2004), грунтовно замість ґрунтовно (www.moba.kiev.ua. – 2004), робота по комп’ю­терному сленгу – робота з комп’ютерного сленгу (www.moba.kiev.ua/cgi-bin/gb.cgi. – 2004), признаватись у коханні замість зізнаватись у коханні (www.arkas-prosvita.iatp.org.ua/main.html. – 2004), погляди можуть не спів­
падати – погляди можуть не збігатися (mova.iatp.org.ua. – 2004) та ін.

Цікаво проаналізувати міркування одного з засновників проекту “МОВА. КИЇВ.УА”, – “...зіткнувшись з проблемою вибору доменного імені, я з подивом дізнався про існування сайту http://www.mova.kiev.ua, але замість, так би мовити, колег i соратників знайшов там торгівельну установу, чому i змушений вдовольнятись доменом MOBA.KIEV.UA.” Твердження, про існування торгі­вельної установи за електронною адресою http://www.mova.kiev.ua цілком справедливе, та от щодо назви домену moba.kiev.ua виникає запитання. Чому ж автор використовує транскрипцію російської мови при транслітерації латинкою слова Київ? Адже мало б бути moba.kyiv.ua. На жаль, в Укрнеті такі помилки непоодинокі.

Не уникли на мовних веб-сайтах двомовності. На “Нашій Мові”, яку й створено як двомовний проект з питання російської мови в Інтернеті (mova.org.ua), панує “мовний безлад”: без будь-якої класифікації подано словосполучення, тексти українською і російською мовами; багато суржику; трапляється чимало помилок. Користуються двома мовами й працівники інших сайтів. Наприклад, на “MOVI.info” (www.mova.info) серед україномовних анон­сів читаємо: “12.10.2004 г. – Международная научная конференция – “Кор­пусная лингвистика – 2004”; на веб-сайті “Уроки державної мови” “гостевую книгу” (www.topping.com.ua/guestbook/index.html?032801160157. – 2004) оформ­лено російською мовою та ін.

Прикладів таких огріхів щодо культури мови можна віднайти чимало. Адже Інтернет є лакмусовим папірцем тих процесів, які відбуваються в сус­пільстві і відбиває усі його проблеми, зокрема й мовну. І тому важливо звертати увагу і шукати шляхи уникнення в Укрнеті таких негативних явищ, як низька мовна культура, двомовність, байдужість до українського слова.

______________

 

1.     www.raskrutka.net/statistics_int_8.html. – 2004; www.raskrutka.net/ statistics_ int.html. – 2004.

2.     Шевчук О. Мережа, у якій ми живемо // www.zn.kiev.ua/nn/show/373/33221/. – 2004.

3.     Возняк Т. Ґлобалізація як виклик людству //www.ji.lviv.ua/n19texts/vozn-gl.htm. – 2004.

4.    Скільки в Уарнеті україномовних сайтів? // www.korespondent.net/display_print. php?arid=25123. – 2004.

 

Attention to language question on the Internet

Olga Shturnak

Ivan Franko Lviv National University

1 Universytetska St., 79000 Lviv Ukraine

e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

Web cite, concerning language issue are described in this article with special attention to it’s concepts, structure, content and language culture.

Key words: Internet, Ukrnet, web cite, Ukrainian language, language culture.

Стаття надійшла до редакції 23. 03. 2005р.

Прийнято до друку 23. 04. 2005р.

 

 

ДІАЛЕКТНИЙ ТИП МОВЛЕННЯ НА ТЕЛЕБАЧЕННІ І РАДІО

НІМЕЦЬКОМОВНОЇ ЧАСТИНИ ШВЕЙЦАРІЇ

 

Андрій Рожик

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська,

1, 79000, Львів, Україна.

 

Розглянуто проблему використання діалекту, як розмовної мови в локальних теле- і радіо засобах масової інформації та мовну ситуацію у Швейцарії і роль ситуативного аспекту у виборі типу мовлення.

 

Ключові слова: діалектний тип, стандартний варіант, швейцарська норма, мовна інтенція.

 

 

У німецькомовній частині сучасної Швейцарії склалася своєрідна й унікальна ситуація: діалекти повністю або частково переймають функції вищих мовних модусів, наприклад розмовної мови і навіть мовної норми, оскільки , вживання останньої обмежується виключно письмовою формою. Діалекти перебрали на себе роль мови повсякденного спілкування й групуються на пев­них засадах мовної норми. Завдяки цим уніфікованим правилам можливий перехід від одного діалекту до іншого. Вони мають спільну структуру з мовною нормою на усіх рівнях: фонологічному, морфологічному, семантичному і син­таксичному. Це чітко фіксує сучасна лінгвістика [5, с. 187-221].

Німецькомовні телебачення і радіо Швейцарії використовують два типи мовлення, які, як правило, не змішуються. Тільки в окремих випадках можливе включення діалектних елементів у стандартне мовлення для того, щоб акцен­тувати на тій чи іншій події, для привернення уваги глядачів чи слухачів.

Мовна політика стосовно мас-медіа була предметом обговорення у най­вищих урядових інстанціях, а також у швейцарському парламенті. Засоби масової інформації, на загальне переконання, повинні сприяти як національній єдності, так і національному порозумінню. У Швейцарії відсутній мовний модус надрегіональної розмовної мови, простежуються лише тенденції до її форму­вання шляхом творення надрегіональних діалектів. Відбувається уніфікація діа­лектів, які формуються під впливом виключно географічних чинників[8, с. 58].

Подпись: ______________ © Рожик А., 2005
Надрегіональні діалекти німецькомовної частини Швейцарії виконують функцію розмовної мови. Вони є рідною мовою , тоді як вживання стандартного мовного варіанта часто буває вимушеним, що виявляється в усній формі реа­лізації мови. Часто послуговуються швейцарським стандартним варіантом ні­мецької мови. У письмовій формі домінує німецький стандарт. Вживання діа­лекту в цьому випадку є неможливим.

Оскільки складання мовних кодексів потребує чимало часу, то мову засобів масової інформації можна розглядати як джерело кодифікації, яке забезпечує усталеність мови і в коректній формі відображає мовний узус, а також загальноприйня-тий вжиток у мові та мовленні [7, с. 49].

Журналісти належать до певного соціально-вікового і культурного про­шарку суспільства та тиражують його мовні особливості, посилюючи при цьому вплив на мовну систему. Відбувається взаємодія у вживанні системних та со­ціальних факторів, що зумовлює зрушення і масштабні перетворення у сфері мовлення[6, с. 15].

У Швейцарії, яка є одним із центрів німецької мови, відмінні мовні норми( австрійська, німецька і швейцарська) нормалізуються у швейцарському стан­дартному варіанті. Він функціонує поряд з німецьким стандартом. Специфічні особливості, які вказують на різницю між стандартним і не стандартним варіантами мовлення, позначаються у Швейцарії як гельветизми і є складовою частиною німецької мови. Оскільки розмовна мова неоднорідна, то вона має декілька типів реалізації, які детермінуються регіональними та соціально-функ­ціональними особливостями, і переходять один в один [1, с. 36].Роль засобів масової інформації, зокрема таких, як телебачення і радіо в цьому процесі є дуже важливою .

Швейцарська конфедерація історично склалася внаслідок об’єднання незалежних регіонів (Eidgenossische Orte). Це був вільний союз різних мовних та етнічних груп у свідомо сформовану націю (Willensnation), а не гомогенну культурну націю (Kulturnation), як це сталося у більшості європейських країн [11, с. 48].

Не маючи такої важливої ознаки нації, як спільна мова, Швейцарія етнічно і лінгвістично є спільнотою з панівним діалектним типом мовлення( збірне поняття для позначення різних діалектів країни).Цей тип є особливою сукупністю варіантів мовлення у німецькомовному просторі країни. Швейцарці розмовляють між собою лише на діалекті, або мовною нормою, як правило швейцарською, рідше німецькою нормою [11, с.130].

Унікальність мовної ситуації у Швейцарії полягає в тому, що в країні функціонує декілька державних мов, які вживаються у визначених регіонах. Німецькою мовою розмовляють у східній, центральній, південно-західній час­тинах, частково у кантонах Берн і Валіз. Тут помітна різниця між усною фор­мою реалізації (Mündliche Sprache ) та письмовою (Schriftsprache).Остання є прес­тижною й відповідає письмовій формі мови у Німеччині,за винятком не­значних швейцарських особливостей, які виявляються у лексиці, морфо-син­таксисі та стилістиці [4, с. 35].В усній формі мови у Швейцарії функціонують два типи мовлення: діалектний( Schweizerdeutsch), який поєднує в собі велику кількість варіантів, та стандартний (Schweizerhoch-deutsch,Schweizer Schrift­deutsch), який реалізується у стандартному варіанті (Hoch- deutsch). Діалектний варіант,як правило не використовують у письмовій формі, за винятком вико­ристання у приватному листуванні, у діалектній літературі, на телебаченні та радіо, в друкованих органах масової інформації.

Серед 50 опитаних інформантів з німецькомовної частини країни швей -царським стандартним варіантом щоденно чи декілька разів продовж тижня користуються 10% мовців (опитування проводилось серед студентів віком 23-29 років в університеті м. Базель).Усі вони є корінними німецькомовними швей­царцями. Кількість мовців, які використовують стандартний варіант лише за особливих обставин сягає 50%.Це свідчить про помітно обмежену сферу вживання швейцарської мовної норми. швейцарці 4 із 10 опитаних вважають, що мовна компетенція стандартного варіанта є недостатньою.

 Домінує в країні діалектний тип мовлення,яким послуговуються в усній комунікації німецькомовні швейцарці без будь-яких обмежень. Він не обме­жується ситуативними аспектами чи суспільними прошарками.Ним користу­ються усі жителі незалежно від соціального становища та освіти. Практично немає жодних соціальних, ситуативних чи змістовних чинників, які б заважали застосуванню діалекту. Він використовується у всіх мовних ситуаціях, навіть у тих , де традиційним є вживання стандартного варіанта. Такий вид діалекту є поліфункціональ- ним(Ausbaudialekt). Німецькомовні швейцарці мають пасивну плюридіалектальну компетенцію й майже повністю розуміють інші швейцарські діалекти (наприклад діалект регіону Валіз, Берн та ін.)[2, с. 44]. Як на поши­рення, так і на обмеження вживання діалектів значний вплив має телебачення, радіо та інші засоби масової інформації, завдяки цьому кожен окремо взятий діалект має вищий авторитет ніж мовна норма[10, с. 20-62]. Надрегіональної мови у сучасній Швейцарії не існує, її функції перейняли на себе окремі діалекти. Уже в дошкільному віці діалект є рідним типом мовлення: його вживання відбувається без будь-яких перешкод, в тому числі при викладанні окремих предметів у школі( фізкультура, трудове навчання, музика, естетика та інші).

Телебачення і радіо німецькомовної частини країни для реалізації національної політики відповідно до закону 1988, створюють та випускають такі програми, які служать інтересам громадян і держави, посилюють національну єдність і цілісність. Ці засоби інформації працюють так, щоб як найповніше задовольнити потреби слухачів і глядачів, тому вживання діалекту у передачах може складати високий відсоток. Тенденція до регулярного використання діалектного типу в сучасних умовах посилюється. Трансляція передач на діалекті підвищує популярність відповідних німецькомовних телевізійних каналів і радіо, ставлячи їх поза конкуренцією стосовно надрегіональних німець­комовних та ретороманських ЗМІ. Локальне телебачення і радіостанції орієн­туються на запити місцевого населення, тому постійно вико- ристовують діалектний тип, тоді як надрегіональні для забезпечення широкої комунікації – німецьку або швейцарську мовну норму. Для теле- і радіомовлення, як і для інших засобів масової інформації чітко встановлені правила, які визначають тип мовлення [9, с. 34].

Кожен диктор і коментатор повинні вільно володіти двома типами мов­лення. Вибір того чи іншого з них зумовлюється видом теле- та радіопередач: мовним оточенням у програмі, віковими та соціальними характеристиками мовців, формою викладу(монолог або діалог) , мовною інтенцією( описовий ха­рактер, заклик до якоїсь дії, вираження особистого ставлення та ін.). У Швей­царії діють два національні –SF1 і SF2 та декілька регіональних телеканалів з меншою аудиторією. У передачах місцевого телебачення та радіо використо­вують виключно діалект. У надрегіональних переважно послуговуються стан­дартним варіантом, проте спортивні репортажі та прогнози погоди на цих каналах ведуться на діалекті. Диктори новин на SF1 і SF2, користуючись швейцарською нормою, можуть допускати окремі діалектні вкраплення. Інтер­в’ю з політиками, державними і громадськими діячами проводяться на діалекті, при цьому подаються субтитри на стандартному мовному варіанті. Діалект вживається у спонтанних текстах, діалогах, у передачах для дітей дошкільного віку. У стандартному варіанті ретранслюються передачі з Німеччини і демонст­руються німецькомовні кінофільми. У телепросторі Швейцарії приймається 3О каналів ФРН, які є панівними. На окремих з них швейцарське телебачення частково ретранслює власні передачі і рекламні ролики, мовлення яких завжди діалектне.

Швейцарська норма звучить на кількох надрегіональних радіостанціях, зокрема DRS1 i DRS2 (Deutsche und Rötoromanische Schweiz), водночас у ра­діопередачах трапляються численні діалектні елементи. Мовна норма прита­манна надрегіональних новинах, повідомленнях про стан руху на дорогах , про надзвичайні ситуації, тощо.

У передачах новин місцевими теле– і радіостанціями послуговуються тільки діалектом. За оцінками спеціалістів стандартний тип у мовленні сучасних усних засобів масової інформації займає 4О відсотків [12,с.18]. Таке становище гостро критикують ненімецькомовні громадяни країни. Глибокий конфлікт має місце між політичними вимогами до ЗМІ і потребами переважної більшості телеглядачів та радіослухачів З політичного погляду доцільнішим вважається вживання стандартного варіанту ,який сприяє кращому взаєморозумінню між жителями різних частин країни і може виконувати функції надрегіонального мовлення. З другого боку діалект повніше задовольняє потреби широкого загалу німецькомовної теле- та радіо аудиторії, тому він домінує на сучасному етапі. Абсолютна більшість мовців підтримує його використання.

Очевидно, що у виборі типу мовлення у Швейцарії значну роль відіграє ситуативний аспект: надрегіональна комунікація, для кращого взаєморозуміння здійснюється стандартним. варіантом, діалект вживається для потреб локаль­ного характеру. У північній та північно-східній частині країни зміни на користь стандартного типу мовлення відбуваються значно частіше, ніж у центральній і в районі міста Берн. Загалм, у німецькомовних регіонах Швейцарії поєднуються медіальна диглосія та специфічний білінгвізм, що відображається у мовленні теле- і радіо засобів інформації. Білінгвізм імплікує можливість висловлювання двома типами мовлення, а медіальна диглосія, відповідно забезпечує доцільний розподіл обидвох типів мови. Використання діалекту на телебаченні і радіо забезпечує, крім усього іншого, максимальну ефективність мовлення, близь­кість до аудиторії, своєрідний мовний фон в озвученні важливих проблем та доне­сенні корисної інформації до телеглядачів і радіослухачів.

В сучасних умовах діалект продовжує переймати нові елементи стандарту. Відбувається діалектне озвучення багатьох стандартних виразів та слово­сполучень. З одного боку, такі процеси загрожують пошкодити або й зруйн­увати діалект. З другого боку ,вони підсилюють тенденцію до створення розмовної мови. Однак, попри усі зміни діалекту, які відбуваються на сучасному етапі , він неспроможний перейняти функції розмовної мови. Багато елементів стандартної мови вбираються діалектним типом завдяки фонологічним та морфологічним змінам. Насамперед цей процес спостерігається в усних засобах масової інформації. Наприклад, коли диктор з регіону Валіз буде розмовляти місцевим діалектом, то він буде частково незрозумілим для жителів регіону Базель. Тому відбувається доцільна адаптація : окремі вирази та слова замі­нюються зрозумілими також для населення інших територій. Основою для цього є стандартна мова, яка в такий спосіб мимоволі включається в діалектний тип. У сучасній Швейцарії практично немає “ чистого діалекту”. Не зважаючи на такі тенденції і зміни , можливість переймати нетипові лексеми і пристосовуватись до іншої фонетичної реалізації гарантує існування діалектів у майбутньому. При цьому сам діалект модифікується, його активно використовують в інфор­маційному просторі.

______________

 

1.     Ammon Ulrich. Die deutsche Sprache in Deutschland, Österreich, und Schweiz: das Problem der nationalen Varietäten. Berlin, 1995

2.     Böhme-Dürr Karin. Der Erwerb von Standartsprache und Dialekt durch Medien .In: Sprachverb im Spannungsfeld zwischen Dialekt und Hochsprache. Herausgegeben von Harold Burger und Annelies Häcki Buhofer. Peter Lang Verlag, Bern-Berlin-Frankfurt am Main-New York-Paris-Wien, 1994 Zürcher Germanistische Studien, Band 38.

3.     Hengarten Thomas /Niederhauser Jurgen. Phonetik, Phonologie und phonetische Transkription.In:            Studienbücher Sprachlandschaft. Band 4. Aaron/Frankfurt am Main /Salzburg. 1993.

4.     Koller Werner. Deutsche in der Deutschschweiz. Eine sprachsoziologische Untersuchung. Mit einem Beitrag von Heinrich Hänger. Verlag Saurländer, Aaron-Frankfurt am Main-Salzburg,1992.Reihe Sprachlandschaft, Band 10.

5.     Labov W. Vatiation in Language.In: The Learning of Language. Ed. by E. Larrol E. Reed. New York, Meridith Corporation, 1971.

6.     Лаптева О. А. Самоорганизация движения языка: внутренние источники преобразования. (Статья первая) // Вопросы языкознания. 2003, №6.

7.     Мацюк Г.П. Теоретична модель опису поняття “кодифікація” // Мовознавство. 2003, №6.

8.     Помазан Н.Г. Об особенностях социально-функциональной модели немецкого языка Швейцарии (в сравнении с немецким языком германского ареала “Binnen deutsch“) // Ареальние исследования в языкознании и Этнографии. Язык и этнос. Лениниград, 1983.

9.     Ramsier Markus. Mundart und Standartsprache am Radio der deutschen und rätoromanischen Schweiz.In : Sprachformgebrauch, Sprache Sprachstil im Vergleich. Aaron-Frankfurt am Main-Salzburg. 1988. Reihe Sprachlandschaft G.

10.  Ris Roland. Dialekte und Einheitssprache in der Schweiz. In: International Journal of        the Sociology of Language.1979, №21.

11.  Schmidt Beat/ Spieß Federico. Mehrsprachigkeit – eine Herausforderung. Herausgegeben von Hans Bickel und Robert Schläpfer, Sauerländer Verlag, 1994.

12.  Wyler Alfred. Dialekt und Hochsprache in der deutschsprachigen Schweiz. In Aufgabe. 1987,№2.

 

 

 

 

Dialectical type of speaking on television and broadcasting

of the German speaking part of Switzerland.

 

Andrij Rozhyk

 

Dept. of German Philology

Ivan Franko Lviv National University

Universytetska St., 1, 79000 Lviv, Ukraine

е-mail: аdmgrf@franko.lviv.ua

 

   The article presents some peculiarities of the language situation on the contemporary German speaking national television and broadcasting. It emphasises the specific conditions which create necessity to use the dialectical type for the every day activity of the local oral mass media.

   Special attention is devoted to the official policy in sphere of language.

 

Key word: dialectical type, standard version, Swiss standard, language intention.

 

 

Стаття надійшла до редакції 18.03.2005

 

Прийнята до друку 4.04.2005.

                                                                       

 

 

З ІСТОРІЇ АУДІОВІЗУАЛЬНИХ ЗМІ

 

 

 

 

ЕЛЕКТРОННІ МАС-МЕДІА УКРАЇНИ ВІД

ТОТАЛІТАРНОГО ДО ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:

ХТО І ЯК ФОРМУВАВ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ДЕРЖАВИ

 

Іван Крупський

 

Львівський національний університет імені Івана Франка.

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

е-mail: аdmgrf@franko.lviv.ua

 

Проаналізовано чинники, які негативно позначалися на формуванні інформа­ційного поля України в радянський і пострадянський періоди, простежено взає­мо­дію мас-медіа і владних структур.

 

Ключові слова: інформаційний простір, цензура, свобода слова, темники.

 

Подпись: ______________ © Крупський І., 2005
У журналістиці тоталітарного періоду основою суспільно-політичного мовлення була комуністична ідеологія, пропаганда радянського способу життя, виховання нової людини, що поєднувалося водночас з критикою суспільно-політичних цінностей західної демократії. Уся діяльність радіомовлення, а згодом і телебачення, що отримало поширення значно пізніше, перебували під постійним контролем партійних органів. Тому й зрозуміло, що коли, наприклад, у 1937 р. розгорнулася в країні широка політична кампанія з виявлення “ворогів народу” й у всіх організаціях відбувалися “чистки”, не оминули вони й радіо­комітетів. Першим під удар потрапив Український республіканський комітет, діяльність якого визнали “зразком підривної роботи” на радіомовленні. Голова Всесоюзного радіокомітету К.Мальцев у статті “Про деякі методи шкід­ницької праці в радіомовленні”, викриваючи “обурливу політичну коротко­зорість”, “шкідницьке планування програм мовлення” і провокаційну черговість розмі­щення матеріалів у програмі дня, зазначав: “…після передачі повідомлення про вирок над воєнними шпигунами йде передача траурної музики, або після якої-небудь передачі, в котрій мовиться про великі перемоги соціалізму в нашій країні, транслюється передача невинних на перший погляд казочок для дітей” [7, с. 2].

Зрозуміло, знаючи про це, спеціально до такого “шкідництва” навряд би чи хто вдавався. Це радше був недогляд журналістів, що виник унаслідок змістових неузгодженостей різнотипових передач, які не врахували контекст при монтажі програм, підготовлених різними редакціями. Зрештою, подібних прикладів “дисбалансу” можна навести немало й з нинішньої практики радіомовлення. Особливо вони є частими при монтажі мовленєвої та пісенної передач. Закінчується, наприклад, передача, присвячена якійсь драматичній події, а за нею лине весела, життєрадісна пісенька чи бадьорий шлягер. Так, у день трагедії на Скнилівському летовищі під Львовом 27 липня 2002 року на деяких каналах повідомленням про цю жахливу подію переривалася трансляція різних концертів та розважальних шоу (була неділя, вихідний день), які після передачі повідомлення про трагедію … знову про­довжувалися транслюватися, що, зрозуміло, викликало цілком слушний осуд з боку львів’ян. Адже щойно вони перебували у відповідному психологічному стані – і раптом такий недоречний “перехід”. Правда, до якихось кар­динальних дій чи оргвисновків не дійшло. Час був інший. Але прикро, що ніхто так і не вибачився перед слу­хачами і глядачами.

Безумовно, на підставі таких прикладів не можна робити висновків про якісь спільні закономірності функціонування радіомовлення чи телебачення нинішньої української журналістики й журналістики періоду тоталітаризму. Однак можемо навести інші приклади, які свідчать, що сучасні електронні мас-медіа України багато в чому копіюють (правильніше сказати, змушені копію­вати) своїх попередників. І це також спостерігалося при монтажі різних про­грам­них сюжетів при черговості їх подачі в ефір. Так, в середині грудня 1998 р., як встановила Н.Лігачова, “катастрофа українського літака в Анголі з п’ятьма нашими льотчиками на борту практично для всіх інформаційних прог­рам комерційних каналів була новиною № 1. І лише УТН на державному, го­ловному національному каналі, розповіли про це своїм телеглядачам на … 24-й хвилині програми” [6].

Далі Н.Лігачова наводить ще один жахливий прецедент того ж дня – спро­ба самоспалення шахтаря у Луганську, повідомлення про яке також опи­нилося на периферії уваги головних теленовин країни. Натомість спочатку подавалися сюжети, в яких йшлося про візити по Україні вищих посадовців держави. Тому автор статті цілком слушно зауважила, що коли будь-які кроки високопос­тавлених державних чиновників, включаючи і найвищих державних діячів, “виявляються важливішим за життя громадянина країни, отже, від тоталі­таризму, основний принцип якого: влада – все, людина – ніщо, ми ще не просунулися і на міліметр”.

У тоталітарному суспільстві створюються сприятливі умови для дезінфор­мації в журналістиці, що пов’язане з процесом ідеологізації усіх сторін буття народу. Результатом цього є передовсім монополія на істину з боку керівництва країни чи партії, що, зрештою, майже завжди уособлювалося в якійсь одній формі. Так, генеральний секретар комуністичної партії в Радянсь­кому Союзі, як і в країнах соціалістичного табору, завжди вважався керівником держави. Хто ж не поділяв будь-якої думки цих керівників, той поповнював лави “інакомис­лячих”, диседентів. Народу подавалася лише така інформація, яка ретельно “про­сівалася” через решета цензури. Тому чиновник відповідного рів­ня міг накласти табу на те чи інше повідомлення.

Між тим відомо, що ЗМІ, постачаючи аудиторію відповідною інформа­цією, не лише виконують функції інформатора, але й керують нашою увагою, пропагують якісь цінності, сприяють формуванню громадської думки, як це спостерігали телеглядачі на прикладі “5 каналу” під час “помаранчевої” рево­люції 2004 р. в Україні. Саме тому зрозуміла ейфорія з приводу гласності і породжених нею надій на “вільне змагання ідей”, толерантність, терпимість та інакомислення. Тоді, на початку 90-х років “в суспільстві панувала ілюзія віри в демократію і новоявлених демократів. Де ті демократи нині? Чому вони навіть не намагаються звільнити ЗМІ від “благодійництва” влади? Все просто. Який демократ не мріє бути начальником! А коли демократ стає начальником, тоді він починає трактувати пресу саме так, як ті, з ким цей демократ ще недавно боровся” [1].

Тому й нині, уже в незалежній соборній державі, аж до “помаранчевої” революції про те, чи отримає слухач (глядач) інформацію і яку саме інформацію вирішував чиновник. І найчастіше він відмовляв журналістам, аргументуючи “відсутністю нормативного акту, який би вказував на його обов’язок надавати інформацію, або на якісь вказівки, які забороняють надання якраз тої інфор­мації, яка потрібна, або взагалі відсилав до іншого чиновника” [9]. І несуттєво, що в Україні функціонував відповідний закон. Але він був сформульований таким чином, що не діяв, і тому будь-який чиновник знав, що за ненадання інформації він ніяк не відповідає. Подібний прецедент, що набув широкого розголосу, трапився декілька років тому на Львівщині, у центрі, як вважалося досі, української демократії.

12 жовтня 1999 року начальник УВС у Львівській області підписав розпорядження за № 159, яке фактично заборонило журналістам отримувати інформацію у міліцейських підрозділах. Усе було зроблено для того, аби мас-медіа користувалися тільки дозованою, “фільтрованою” інформацією, наданою Центром громадських зв’язків (ЦГС) УВС у Львівській області. Однак “давно вже не новина, що ЦГС рідко коли задовольняв запити журналістів, які пишуть на кримінальну тематику” [3]. Тому співпраця з керівниками різних мілі­цейсь­ких підрозділів для журналістів була необхідністю. Окрім того, журна­лістові не можна заборонити вільно збирати інформацію з тих джерел, які він вважає за потрібне.

Начальник обласної міліції намагався пояснити журналістам, що таке розпорядження зумовлене тим, що деякі представники ЗМІ нібито пору­шували таємницю слідства, хоча, за версією журналістів, поява розпорядження була викликана тим, що львівські газети і радіостанції почали активно висвітлювати зловживання окремих посадових осіб УВС. Тому журналісти з восьми газет і трьох радіостанцій Львова, які пишуть на кримінальні теми, спільно з представниками центральних, регіональних і місцевих видань та теле- і радіостанцій написали відповідну скаргу та протест на ім’я вищих посадових осіб держави, де навели факти нехтування правоохоронцями принципів свободи слова й зазначили, що рішення начальника УВС у Львівській області вони розцінюють як посягання на свободу слова, що є порушенням Декларації прав людини і Конвенції про захист прав і основних свобод людини, й у разі незадо­волення їхньої скарги про відміну розпорядження начальника обласного УВС згідно ст. 48 Закону України “Про інформацію” залишають за собою право оскаржити протиправні дії посадових осіб у суді, а якщо буде необхідно – то й у Європейському суді з прав людини у Страсбурзі.

Розуміючи, що журналісти налаштовані рішуче і на компроміс не підуть, до Львова прибув заступник міністра внутрішніх справ України В.Мельников, який запевнив журналістів, що сам простежить за тим, аби сумнозвісне роз­порядження було скасоване. Правда перемогла. Здається, навчене гірким досві­дом, керівництво цього ж управління міліції мало б зрозуміти, що журналісти, як і міліціонери, виконують свою роботу й втручання в справи один одного до добра не призведе. Відтоді, здавалось би, керівники обласної міліції мусили б не лише самі не допускати подібного, а й інших застерегти від таких помилок. Однак на початку листопада 2002 р. Інтернет-видання “Українська правда” повідомило про новий конфлікт, який стався знову у цьому ж обласному відділенні міліції між його уже новим керівництвом і кількома журналістами. Привід – втручання керівництва обласного управління УВС в роботу жур­на­лістів.

Як бачимо, практика, відома з часів тоталітаризму як “партійне керів­ництво ЗМІ”, за часів правління Л.Кучми, знову почала прогресувати. Про це, зокрема, повідомила редакція газети “За вільну Україну” у статті під промо­вистом заголовком “В Україні здійснюється жорстка політична цензура
ЗМІ” [5].

Українські телеканали, переконана автор вказаної статті, з огляду на фак­ти, наведені тодішнім головою комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації М.Томенком та народним депутатом від групи “Разом” з “Нашої України” О.Рибачуком, регулярно отримують вказівки від Адміністрації Прези­дента і перебувають під постійною цензурою з боку влади щодо “правильного” висвітлення подій в українській політиці. Доказом того, за словами М.Томенка, є отримана ним від керівника одного з телеканалів копія документа “Додат­ковий коментар до подій тижня для службового користування”. Як стверджував М.Томенко, керівник каналу повідомив його, що такі документи, охрещені журналістами “темниками”, в яких видають конкрентні рекомендації, як саме висвітлювати ті чи інші події – широко або побіжно, замовчувати чи лише зга­дувати, кого саме викривати й піддавати критиці на каналі отримують щотижня.

Наприклад, під час обговорення в засобах масової інформації ідеї пере­ходу України до парламентсько-президентської форми правління автори “Ко­мен­тарів” рекомендують, зазначав М.Томенко, “виключити висвітлення будь-яких тез, що ставлять під сумнів серйозність ініціатив Президента”, натомість радили показувати “невиважену та суперечливу реакцію Віктора Ющенка, яка свідчить про те, що він нервує (тобто нервується. – І.К.) через реальну перспективу втратити надії на президенське крісло... Позицію ж СДПУ (о) щодо політичної реформи прохання подавати у звичайному інформаційному режимі”.

Інтернет-видання “Українська правда” з приводу “Коментарів-темників” підтвердило, що елементом доказу їх правдивості є порівняння написаного з тим, що насправді відбувається у випусках телеканалів. Так, редакція “Укра­їнської правди”, проаналізувавши сюжети телепрограм, виявила, що “прохання невідомих авторів документа ігнорувати окремі заходи виконують беззаперечно канали “Інтер”, “1+1”, “ТЕТ”, частково “УТ-1” і майже 100 % редакція часопису “Київські відомості” [2]. Наприклад: І це тим більше дивно, якщо врахувати, що нещодавно блок “НУ” вважав необхідним перехід до парламентсько-прези­дентської республіки. А нині, на думку Ющенка, “не час”, суспільство і полі­тикум, мовляв, не дозріли”. (Київські відомості”, 2002. – 3 верес.).

“З одного боку, “НУ” говорить, що блок давно вважав необхідним пе­рехід до парламентсько-президентської республіки, з іншого боку, – відзна­чає, що “зараз не час” для зміни політичної системи, суспільство і політи­кум не дозріли” (“Темник”).

Ось іще один пасаж із тієї статті:

“Занервував глава мегафракції Віктор Ющенко, очевидно тому, що ба­чить загрозливу перспективу втрати надій на президентське крісло” (“Київські відомості”. – 2002. – 3 верес.). Це також співпадає з рекомендацією “Темника”:

“Така незважена і суперечлива реакція В.Ю. може свідчити про те, що він нервує через те, що бачить реальну перспективу втрати надій на прези­дентське крісло”.

Що ж стосується телебачення, то тут, на думку редакції “Української правди”, “найбільш запам’ятався, мабуть, зовсім однаковий, щоправда, зовсім необразливий синхрон Сергія Тігіпка на всіх каналах. Прочитавши “Темник”, стає зрозуміло, чому він (Сергій Тігіпко. – І.К.) так “полюбився” журналістам: “Прохання, щоб заклики до дружби з “НУ” із боку політичних сил, що під­тримують Президента, озвучувалися тільки ті, що висловлені С.Тігіпком, а не ін­шими коментаторами”, – говориться у “Темнику”. На практиці це виглядало так:

Синхрон: Сергій Тігіпко, лідер фракції “Трудова Україна” і “ПППУ”: “Основна проблема, яка була між нами у наших поглядах, – це щодо проведення політичної реформи. І якщо сьогодні сам Президент пішов на ці кроки, то я вважаю, і зараз ми говорили саме на погоджувальній раді, що ми повинні, як Верховна Рада, стати ініціаторами, центром проведення цих політичних змін. І для цього потрібна, у першу чергу, більшість. По соціальним питанням, з “Нашою Україною”, по економічним змінам, із “Нашою Україною”, у нас не було проблем, були проблеми по термінах у проведенні політичних реформ” (Подробиці. Інтер, 2002, 2 верес, 20:00).

Синхрон: Сергій Тігіпко, лідер фракції “Трудова Україна”: “Якщо сьо­годні сам Президент пішов на ці кроки, то, я вважаю, і зараз ми говорили на погоджувальній раді, що ми повинні, як Верховна Рада, стати ініціаторами, центром проведення цих політичних змін і для цього потрібна у першу чергу більшість. По соціальним питанням з “Нашою Україною”, по економічним змі­нам із “Нашою Україною” у нас не було проблем, були проблеми по термінах проведення політичних реформ” (Підсумковий випуск ТСН, 2002, 2 верес, 23:58).

У “Темнику” також містяться рекомендації “виключити” висвітлення підготовки опозиції до вуличних акцій протесту проти влади, намічених на 16 вересня 2002 р., а з приводу інших подій “Темник” дає спеціальні роз’яснення “ДСК” (“Для службового користування”): “…В Україні відзначається День знань. ДСП: Прохання не зловживати привітаннями депутатів до Дня знань. Прохання показувати офіційних осіб уряду, які відповідають за сферу освіти; О 10.00 почнеться церемонія відкриття Українсько-Угорського інституту інформаційних технологій ім. Арпада Гьонца. ДСП: Прохання ігнорувати; Відбудуться урочисті збори, присвячені початку 2002 – 2003 навчального року. ДСП: Порядок висвітлення буде поданий додатково; Об 11.00 почнеться прес-конференція на тему: “Вставай, Україно!”. ДСП: Прохання ігнорувати; Комісія з журналістської етики і громадська організація “Хартія-4” понов­лять регіональні поїздки по Україні. 2-3 вересня представники комісії відвідають Львів. ДСП: Прохання ігронувати” тощо.

Зрозуміло, наявність такого документа засвідчує, що попри заяви усіх чиновників держави про свободу слова в Україні, насправді ж, як і раніше, здійснювалася жорстка політична цензура засобів масової інформації. При цьому не має значення, хто був автором ідеї та самого документа – глава адміністрації, хтось з керівників управлінь чи рядовий виконавець, важливо, що ЗМІ не могли об’єктивно висвітлювати події в українській політиці, а відтак народ не мав про них адекватного уявлення.

Саме тому комісія з журналістської етики, очолювана В.Мостовим, зму­шена була констатувати значні порушення норм журналістської етики засобами масової інформації, передовсім центральними телевізійними каналами, під час висвітлення ними політичних подій в Україні, що передували акціям протесту 16 вересня 2002 року та при висвітленні самих акцій.

Комісія, зокрема, зафіксувала такі порушення:

1. Замовчування діяльності опозиційних сил, ненадання слова опозиції для пояснення своїх вимог, відверта блокада публічних заяв лідерів партій та блоків, яка триває з першої прес-конференції опозиційних сил. Це стосується як комерційних каналів, так і державного, який фінансується з податків усіх громадян України, в тому числі й тих, хто підтримує дії опозиції. Варто нага­дати, що за політичні сили, які брали участь в акції, у березні 2002 року віддали свої голоси понад 55 % громадян. Безпрецедентним для історії журналістики незалежної України є факт виходу в ефір семи найпопулярніших каналів абсо­лютно ідентичних сюжетів про позицію виконавчої влади щодо маніфестацій.

2. Заниження чисельності маніфестацій у Києві як шляхом озвучення, так і через використання спеціально відібраного відеоряду. Деякі телеканали все ж показували кадри, з яких глядач міг уявити собі реальну кількість учасників акції, інші канали підбирали кадри, відзняті на Європейській площі до підходу основних колон, або кадри, які показували лише один із секторів мітингуючих, без загального плану всього зібрання.

3. Вирвані з контексту частини виступів лідерів акції не дали глядачам жодної уяви про справжні наміри учасників акції, їхні цілі і засоби їх досягнення.

4. Тенденційність у висвітленні політичного складу учасників мітингів. На­голос на ліві сили, в той час як активну участь у заходах, окрім Олександра Мороза та Петра Симоненка, брали Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко.

5. Майже повна відсутність інтерв’ю з рядовими учасниками маніфес­тацій. Це видається тим більш тенденційним на тлі інформаційних випусків попередніх днів, переповнених бліц-інтерв’ю з киянами, які нібито виступали проти проведення акцій протесту. Складається враження, що канали намагалися таким чином переконати глядача, буцімто люди не мали свого ставлення до політичних подій, коли вони проходили під антипрезидентськими гаслами.

6. Наведення в ефірі заяв керівників силових відомств про акції протесту та їх можливі наслідки без спроби перевірити ці заяви або збалансувати їх позицією організаторів акцій. Наголос на професійності і коректності право­охоронних органів під час проведення маніфестацій при повній відсутності інформації про перешкоджання цими ж органами рухові маніфестантів до Києва з інших регіонів України”.

Загалом же комісія з журналістської етики стверджувала, що таким не­прав­дивим, сфальшованим висвітленням політичної акції було порушено такі статті Етичного кодексу українського журналіста, як повага до права гро­мадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події, що є найпершим обов’язком журналіста (п.5); положення про те, що редакційна об­робка матеріалів, включаючи знімки, текстівки, заголовки, відповідність відео­ряду та текстового супроводу тощо, не повинні фальсифікувати зміст (п.7) тощо.

Водночас комісія констатувала, що наведені факти можуть свідчити про редакційний тиск на журналістів, а це суперечить пункту 15 Етичного кодексу: “Журналіста не можна службовим порядком зобов’язати писати чи виконувати будь-що, якщо це суперечить його власним переконанням чи принципам” [8].

 Звичайно, конкретно говорити про цензуру в Україні навіть за часів Л.Кучми досить складно хоча б тому, що “ця річ” усе ж була кримінально караним злочином, а отже таке звинувачення вимагало вагомих доказів. По суті, довести втручання, наприклад, конкретного чиновника адміністрації Президента в процес творчості конкретного журналіста було практично неможливо, адже відсутні документальні свідчення такого втручання. Горезвісні “Темники” доку­ментом вважати неможливо, оскільки вони не мають ані вихідних даних, ані підписів, ані печаток. Та й редактори зазвичай правлять тексти журналістів ще в електронній версії, на комп’ютері, так би мовити, “не залишаючи слідів” [11]. Коли вже адміністративний тиск на журналіста ставав нестерпним, громадсь­кість мала змогу збагнути сутність “редакційної кухні”, як це трапилося, на­прик­лад, після заяви про звільнення з роботи, яку написав журналіст Олександр Піддубний.

О.Піддубного, як зазначає А.Шевченко, досі знали лише уважні глядачі державних новин. Але “в УТшній “тусовці” він був зіркою. 25-літній журналіст пропрацював в УТН п’ять років – вів денні випуски і програму “Енергетичне поле”, “покривав” парламент і навіть потрапляв у святая святих – прези­дентсь­кий пул”. Зі слів самого О.Піддубного, справжні проблеми у нього почалися після того, як на початку жовтня 2002 року він разом з іншими трьома жур­налістами НТКУ підписав Маніфест про цензуру в українських медіа і публічно розповів про специфічні методи правки його текстів. Спочатку підписантів “чехвостив” президент НТКУ І.Сторожук, згодом О.Піддубного зняли з програ­ми “Енергетичне поле”, звинувативши в хабарах за сюжети. Обурений жур­наліст розкрив методи роботи телевізійного журналіста:

“… Коли журналіст їде на значущу політичну подію, його викликають до керівника і пояснюють, що треба писати, в якому руслі, у кого брати інтерв’ю. Кореспондента не вважають самостійною бойовою одиницею. Часто людям на­віть не кажуть, що правити. Тексти переробляють редактори… Наприклад, мене відправляли на зустріч керівників каналів з М.Томенком, і редактор прямо сказав: “Томенка не показувати”. Я кажу: “А як? Він же ініціатор!” – “Як хочеш, але не показуй!” І продовжує: “Коли більшість утворювали у парламенті, умова була писати Табачника або Тігіпка – ні кроку вліво-вправо, бо Тігіпко, начебто ближче до “Нашої України”, і таким чином задобрювати Ющенка. Якщо в сю­жеті є “НУ”, то це обов’язково має бути Костенко: він, буцімто, міг відколотися і приєднатися до більшості. В той же час була чітка вказівка – Ющенка не да­вати” [14].

Отже те, що відбувалося донедавно в медіа України, можна вважати не лише порушенням основоположних засад діяльності журналіста, але й прав людини.

 Назвемо лише одну, найважливішу функцію працівника ЗМІ: інформу­вати. Журналіст не має права замовчувати факти. Чисельні ж приклади свідчать про їх масове замовчування, а це і було одним з виявів цензури. Тобто глядачем чи слухачем відверто маніпулювали, в результаті чого споживач інформації розглядався як засіб для реалізації чиїхось корисливих цілей.

Окрім замовчування чи приховування інформації нерідко використову­валося її викривлене, спотворене подання, або змонтоване повідомлення з елементарним порушенням технології. Такий прийом, наприклад, українські телевізійники широко почали практикувати ще в ході виборчої президентської кампанії 1999 р. Зміст його добре описав В.Черниш на сторінках газети “День”:

Показують вагон електрички, люди їдуть у своїх справах і, як ведеться, говорять про життя. Отож, значить, один чоловік і каже, що, мовляв, скоро вибори президента України, і він уже визначився з вибором і буде голосувати за Леоніда Даниловича Кучму, тому що Кучма вже багато зробив і ще більше зробить, якщо його обрати на другий термін. Олександр Ткаченко цьому чоловікові не підходить, оскільки може завести усіх нас назад, до соціалізму. Інший чоловік також буде голосувати за Леоніда Кучму, оскільки це гарантія стабільності в державі і взагалі, він вважає, що Кучма справжній, тобто, у пов­ному розуміні цього слова, мужик. А Ткаченко, звичайно, не мужик, а органі­затор асоціації “Земля і люди”. А коли він, Ткаченко, очолював Держагропром, то хліб був не таким, як зараз, і молоко теж не таке. Тут і жінка підключилася до розмови: “Я також, – говорить вона, – після довгих роздумів вирішила віддати свій голос за Кучму, тому що зараз усе-таки добре, а навіщо нам іще краще? Нехай буде добре, але стабільно. А Ткаченко, звичайно, не тільки поганенький спікер, але ще й учасник “канівської змови”.

Проаналізувавши монологи пасажирів електрички, В.Черниш коментує: “Чому пасажири електрички нікого більше з кандидатів не згадують? І тут у мене мов полуда з очей спала. Я вже бачу, що вагон цей не простий: усі сидять, місць вільних немає, однак ніхто і не стоїть; усі пасажири вдягнені начебто і не багато, зате охайненько: кроватки, зачіски, поголені. Речей ні в кого немає, ніхто не заходить і не виходить… А де ж убогі, жебраки, погорільці, відселенці? Де “бізнесмени” з величезними смугастими торбами на “кучмовозах”, де про­давці кукурудзяних паличок, газет, пиріжків і астрологіних прогнозів, де мішки скупників і продавців соняшникових зернят та горіхів? Мені стає смішно й гірко. Це ж як треба нас не поважати і бути настільки упевненим, що лохи (тобто ми, глядачі) повірять у цю липу” [13].

Однак глядачі усе добре бачать і розуміють. Свідченням цього є і відкритий лист глядача А.Рогальова з Алушти: “Я, телеглядач, що змушений дивитися тільки те, що нав’язують, звертаюсь … до творців і ведучих УТН: майте совість. Невже вам не соромно таким займатися? Ви проводити одно­сторонню, значить, помилкову, закріплену інтересом одних, тих, хто добрався до корита, політику. За таку політику люди вас ненавидять…” [10].

Як мали вийти працівники електронних ЗМІ України з цього кола? Адже майже 90 % усіх українських ЗМІ є неприбутковими і журналісти, щоб у прямому значенні цього слова вижити, мусять “продавати” свій інтелект тому, хто бодай щось платить. Тобто усі вони прямо чи опосередковано залежать від влади. Ось де корінь зла! Переважна частина українських ЗМІ є або органами різних гілок влади, або й досі залишаються власністю олігархів. Але ні влада, ні олігархи не ставлять собі за мету заробляти на пресі, яка потрібна їм здебіль­шого лише як слухняний лакей для виконання усіх забаганок власників та “від­мивання” їхнього іміджу перед громадськістю. І влада й олігархи роблять усе, щоб і надалі зберегти таку ситуацію.

Скажімо, чиновники чи олігархи нині не можуть здійснювати свій вплив на Інтернет, але такі спроби уже неодноразово робилися. Так, у кінці жовтня 2000 р. газета “Урядовий кур’єр” надрукувала “Звернення Героїв України до Вер­хов­ної Ради, Кабінету Міністрів, політичних партій, громадських органі­зацій, усіх громадян України”. Підписанти, серед яких доярка і шахтарі, голова колгоспу і космонавт, академіки і ветеран-полковник виявили зловмисників у “глобальному павутинні” – Інтернеті. “Цей прекрасний винахід, – авторитетно заявлять вони, – покликаний слугувати загальному добру, зближенню людей і народів, дедалі частіше намагаються перетворити у зливну канаву, куди без­боронно й безкарно скидається брехливий, безсоромний компромат. На без­карності доводиться наголошувати особливо. Останнім часом наклепницька кам­панія сфокусована на особі Президента України, за посягання на честь і гідність якого винних мають притягати до відповідальності на підставі закону – так записано у нашій Конституції”.

А далі в такому ж менторському прокурорському стилі стверджувалося, що “злісна дезінформація про нашу державу, яка періодично з’являється у ласих до сенсації чи добре оплачених зарубіжних газетах – то справа і їхніх нечистих рук. Саме з подачі таких горе-патріотів, які, до речі, продемонстрували свою абсолютну нездатність до практичної роботи, Україна зажила у світі сумнівної слави однієї з найкорумпованіших держав. Ми вважаємо, що наш спільний громадський обов’язок – згуртуватися для відсічі провокаційній метушні, наці­леній проти самих підвалин української державності, основ громадянського миру. Бо за спробами облити брудом, дискредитувати такого сильного політика й авторитетного діяча, яким є Президент України (малося на увазі Л.Кучму. – І.К.), проглядається прагнення розхитати, ослабити всю державну владу, втягти народ у нескінченний виборчий марафон, внести в суспільство під прикриттям демократичних гасел бацили розколу, ворожнечі, анархії”.

На щастя, сам Л.Кучма не став драматизувати ситуацію, й на другий день після оприлюднення цього звернення закликав до єдності та спільної праці на благо України. Однак редакцію журналу “Політика і культура” зацікавило, якою б підписанти заяви воліли бачити свободу слова в нашій державі. З цією метою редакція звернулася до одного з підписантів – до доярки ВАТ “Широке” Сімферопольського району Катерини Гордєйчук. Ось яким у скороченому варіанті було це інтерв’ю:

“– Пані Катерино, нам би дуже хотілося знати вашу думку з деяких питань політичного життя України…

К.Г. Та яка там думка!!! Ха-ха-ха!

– Коли підписували лист-звернення Героїв України “Припинити лукаві ігрища без правил”, чи ви читали його?

К.Г. Читала, читала.

– Тоді скажіть, в чому проявляється “очищення загальної морально- психологічної атмосфери” в нашій державі, як це констатується у доку­менті?

- К.Г. Не знаю.

– А як саме формування парламентської більшості сприяє нала­годжен­ню співпраці між різними гілками влади?

К.Г. Я ж вам сказала, не знаю!

– Коли ви останній раз читали компромат у мережі Інтернет?

К.Г. Шо-шо? Не знаю. Я нічого не знаю. Ха-ха-ха!.

– Але ж ви читали звернення перед тим, як підписати…

К.Г. Нічого я не читала. Мені сказали прийти в правлєніє, я прийшла, підписала і все. Нічого я не читала і нічого не знаю!

На цьому несподівано розмова перервалася, зі слухавки промовисто за­дзижчали короткі гудки” [4].

Очевидно, саме через такі “перекоси”, намагання будь-якою ціною дого­дити властьімущим, Україна за часів правління Л.Кучми посідала із 139 держав, досліджених міжнародною організацією “Репортери без кордонів”, 112 місце у рейтингу свободи слова у світі, тобто становище зі ЗМІ в Україні було одне з найгірших [12].

З цього можемо зробити висновок, що для розширення свободи слова в Україні журналісти передовсім повинні мати засоби для легшого отримання інформації, ніж це було досі. Тому, очевидно, повинні заслуговувати всі спроби утвердити демократичні правила доступу до чиновної інформації. Таку спробу сформулювати закон про доступ до інформації зробив Центр Адама Сміта у Польщі. Можна, звичайно, зазначити, що в Україні є відповідний закон, але він сформульований таким чином, що не діє, і журналісти переконані, що в цьому аспекті їхні права залишалися такими ж, якими були і при радянській владі, тобто лише формально задекларованими. До того ж, хоча Україна визнала багато положень європейського законодавства щодо прав людини, що відкриває широкі можливості для працівників ЗМІ нашої держави, однак деякі чиновники захопили право накопичення, творення аналізу та доступу до інформації.

Отже, в Польщі зроблено спробу окреслити обов’язки влади і права осіб, які ведуть пошук інформації, щоб унеможливити ситуації блокування доступу до інформації та знань, потрібних громадянам. Вихідними його положення є такі:

– вся інформація є відкритою, за винятком визнаної таємною іншими за­конами (не особами чи чиновниками, а саме законами);

– кожний громадянин має право до безкоштовної інформації про дії та плани дії органів влади, політичних партій, профспілок, а також установ, які використовують бюджетні кошти. Вони зобов’язані інформувати про свою струк­туру, принципи діяльності, майно, осіб, які займають керівні становища чи виконують важливі функції, давати до ознайомлення та копіювання документи, забезпечити відкритий доступ до засідань своїх колегіальних керівних органів;

– влада зобов’язана забезпечити “технічні засоби” для реалізації права на інформацію, тобто організувати публікацію в Інтернеті бюлетеня публічної інформації або в іншій доступній формі.

Іншими пунктами проекту цього закону окреслювався термін, протягом якого повинна надаватися необхідна інформація й вказувалося, що прихо­вування інформації, її спотворення чи обмеження буде вважатись злочином та каратися до року в’язниці, а за невиконання постанови суду термін може бути до трьох років ув’язнення.

Окрім цього, треба, аби журналісти будь-яку спробу втручання чи то з боку державних чиновників, чи то доморощених олігархів до діяльность жур­налістів трактувати як порушення конституційних норм, прав і свобод й сміливо могли відстоювати їх у суді. І уже те, що нині проти прихованих форм цензури ЗМІ журналістський спротив почався саме з низів (згадаймо протести теле­журналістів 5 каналу, до яких прилучилися й працівники інших телестудій), і цей почин підтримали мільйони людей під час “помаранчевої” революції, вселяє оптимізм: вільне слово запанує в інформаційному просторі України.

 

______________

 

1.     Балюк Н. Якщо преса “махає хвостом”, значить вона на короткому ланцюгу // Високий Замок. – 2000. – 9 черв.

2. Знайомтеся: Віктор Медведчук – третій президент України: Темник №2. http://www.pravda.com.ua.

3.Іленко З. Міліція не витримала натиску журналістів // Поступ. – 1999 – 22 жовт.

4.     Кульчицький Р. Що саме вимагають Герої України. – ПІК. – 2000. – 7-13 лист.

5.     Левицька Г. В Україні здійснюється жорстка політична цензура ЗМІ // За вільну Україну. – 2002. – 6-7 верес.

6.     Лігачова Н. Ми: громадяни чи “дачники”? // День. – 1998. – 18 груд.

7.     Мальцев К. О некоторых методах вредительской работы в радиовещании // Радиофронт. – 1937. – № 19.

8.     Мостовий В. Несправний інструмент пропаганди // Свобода. – 2002. –
24-30 верес.

9.     Петренко Д. Влада для людей – це поінформований народ //Свобода . – 2000. – 26 груд.

10.   Рогальов А. “Коритна” свідомість затьмарила совість? // День. – 1999. –
10 верес.

11.   Тичина А. Преса: робота під пресом // Дзеркало тижня.- 2002. – 28 верес –
4 жовт.

12.   112-та серед 139 // Україна молода. – 2002. – 1 лист.

13.   Черниш В. Де ви бачили такі електрички? // День. – 1999. – 9 жовт.

14.   Шевченко А. Баламут // Дзеркало тижня. – 2002. – 9 лист.

 

Electronic media of Ukraine from totalitarian to post-soviet society:

who and how has formed the informational space of the state

 

Іvan Krupskyy

 

Ivan Franko Lviv National University

Universytetska St., 1, 79000 Lviv, Ukraine

е-mail: аdmgrf@franko.lviv.ua

 

Factors, which have negatively influenced on formation of the informational space of Ukraine in soviet and post-soviet periods as well as interaction between media and state authorities, are defined and analyzed in the article.

 

Key words: informational space, censorship, freedom of speech, temnyky.

 

Стаття надійшла до редколегії 11.03.2005.

Прийнята до друку 01.04.2005.


 

 

ФЕНОМЕН ЯВОРІВСЬКОГО ФОТОАРХІВУ

У ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ЗМІ У НАЦІОНАЛЬНО-

ВИЗВОЛЬНОМУ РУСІ АРМІЇ ОУН-УПА

 

Мирослав Максимович

 

 

   Розглянуто важливість праці повстанських фотографів, значення пе­ріо­дичних видань у з’ясуванні “білих плям” в історії визвольного руху армії ОУН-УПА та вста­новленні історичної справедливості.

 

   Ключові слова: повстанський фотоархів, визвольна боротьба, історичне минуле, негативи, світлини, засоби масової інформації.

 

“Україні подаровано незалежність, її не довелося виборювати збройним шляхом і ціною людських жертв”, – такі слова можна почути з вуст далеких від історії національного руху людей про появу нової держави на картах світу.

Українська незалежність на початку 90-их років справді виборювалася не в кривавих війнах і без людських жертв, але утворення незалежної України було б неможливим без збройної боротьби попередніх поколінь українців, в тому числі й вояків ОУН-УПА.

Як би не хотілося окремим псевдоукраїнцям та псевдопатріотам замов­чати національно-визвольний рух 40-90-х років минулого століття, факти вперто не дають цього зробити. Та й масштаби визвольного руху говорять самі за себе: “Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію до 150 тисяч кілометрів, на якій проживало 19 мільйонів населення” [10].

Про історію цієї збройної боротьби написано вже чимало спогадів, наукових праць, художніх творів, публіцистичних виступів та газетних статей, що дає змогу більш-менш повно відобразити історичне тло тих далеких років, однак залишаються нез’ясованими ще чимало “білих плям”. Великою мірою це пов’язано із тим, що вояків ОУН-УПА донині не визнають на офіційному державному рівні, тривають численні дискусії щодо надання їм статусу воюючої сторони у Другій світовій війні. Через невизнання вояків ОУН-УПА на дер­жавному рівні і досі неможливо з’ясувати всю правду ролі українців у вій­ськових операціях Другої світової війни. Як слушно зауважує професор Юрій Шаповал: “Перша жертва війни – правда” – ці слова можна ставити до всієї світової історії, до історії Другої світової війни тим більше. А щодо історії
УПА – то тут цей вислів, як мовиться, – “в десятку” [10].

Подпись: ______________ © Максимович М., 2005
Війна із своїми жорсткими законами далека від принципів гуманізму та людської етики. У протистоянні борців за волю України із московсько-біль­шовицькими окупантами було все те, що притаманне військовим діям. Однак навіть у незалежній сьогоднішній Україні колишних працівників більшовицьких спецпідрозділів продовжують вшановувати на державному рівні, називаючи їх “ветеранами Великої вітчизняної війни”, а на українських борців за волю продовжують навішувати ярлики колаборантства, називаючи їх бандитами.

Важко не погодитися зі словами цитованого нами Юрія Шаповала: “Фронт боротьби проти і за УПА існував не лише в минулому, а й існує нині [10].

Справді сьогодні цей факт став публіцистичним та літературним. На шпальтах багатьох видань, зареєстрованих в Україні, можна читати суперечливі думки і погляди на роль вояків ОУН-УПА в українській історії. Але якщо більшість українських істориків, науковців, письменників, журналістів вва­жають національно-визвольний рух 40-50-х років ХХ століття надбанням і позитивом в українській історії, то кому ж тоді служать періодичні видання і друковані органи, які видаються в Україні, а відстоюють інші точку зору? Чи можна тоді інформаційний простір в Україні назвати українським? Проте ці запитання радше слід віднести до компетенції нової влади. Чим швидше вона замислиться над цими проблемами, тим краще буде і для неї, і для суспільства.

Повертаючись до подій національно-визвольного руху вояків ОУН-УПА, слід зазначити, що помилково було б вважати, що лише зброєю та промовистим словом послуговувались повстанці у своїй боротьбі з окупантами України. У лавах повстанців було чимало художників та карикатуристів, котрі у своїх творіннях відображали суворі та радісні миті повстанського життя, фіксуючи таким чином реальні події. Окрім митців вищеназваних жанрів, у повстанських лавах були і фотографи, і кінооператори, робота яких не лише фіксувала й увіковічнювала історичні події та учасників визвольного руху, але й була особливо небезпечною з огляду на партизанську війну та сувору конспіра­тив­ність повстанців.

Зважаючи на нелегальне становище більшості повстанців, праця фото­графів була не розвагою, а важкою працею з усвідомленням своїх можливих наслідків. Відомо, що повстанці боролися в таких обставинах, в яких фотогра­фувати, чи фільмувати було не те, що нелегко, але й надзвичайно небезпечно. (Можна уявити, наскільки розв’язувалися руки в енкаведистів, коли б повс­тансь­кі фотокіноархіви потрапили до їхніх рук).

   З іншого боку, конспірація знову ж таки могла б бути легко порушена, якби у когось з повстанців знайшли світлину...

   Не було у повстанських фотографів ні добрих фотокамер, ні високо­якісних фотоплівок, ні відповідних умов для проявлення та друкування світ­лин...

Та й більшість постанських фотографів загинула у боях, або була закатована під час допитів чи відбування ув’язнення.

Можливо, саме з цих причин збройна боротьба вояків ОУН-УПА не має такої великої кількості фотоархівних матеріалів, як скажімо, партизанська війна, підтримувана керівництвом СРСР. Проте й у суворих умовах визвольного руху були сміливці, які професійно виконували свою роботу і таким чином передали наступним поколінням реальні події і умови тих далеких днів. І це ще одне свідчення того, що повстанці свято вірили в ідею, якій присвятили своє життя, і свою справу не вважали безнадійною.

На специфіку повстанських світлин вказує львівський дослідник Василь Павлів: “Фотографами УПА були, здебільшого повстанці. За ними “полювали” карателі (в архівах КДБ зберігається багато повстанських світлин)” [5]. Знімки, які потрапили до рук репресивних каральних органів СРСР і ще донині перебувають у закритих спецфондах, чекаючи глибокого вивчення, або й безнадійно втрачені та знищені тоталітарним режимом.

Не дуже схвалювала роботу фотографів і повстанська служба безпеки. Таким чином, враховуючи військове становище тих часів, важко сподіватися, що колись буде віднайдено світлину роботи повстанського фотографа, на якій детально буде зазначено, що це робота такого-то автора, а на ній зображено ті чи інші події, особи. Якщо такі світлини й будуть знайдені, то процес іден­тифікації зображених осіб, подій, місцевості стане копіткою робтою для сотень науковців, краєзнавців, журналістів...

Проте будемо сподіватися, що більшість знімків таки не потрапили до рук радянських спецслужб, адже усвідомлюючи небезпеку своєї роботи, повстанські фотографи надійно ховали свої твори. Така надійність іноді відігравала й злу роль – повстанці гинули, а місця схову фотоархівів залишалися невідомими. Волею провидіння ці сховки почали відкриватися сьогодні. Так сталося зокрема із повстанським фотоархівом, віднайденим у селі Яворів на Іванофранківщині.

“Спекотного червневого дня 1999-го року Ганна Федорівна Кіщук під­грібала залишки старої сушарки, яку вони з чоловіком вирішили знести через не­придатність для користування, аж раптом граблі дзенькнули. З-під землі стир­чали вершки двох банок, а коли жінка витягла їх на поверхню, в одній вид­нівся зотлілий матеріал, а в другій – незрозумілі темні пластинки. Була думка все це кинути у вогонь, але син Петро, учень випускного класу Яворівської школи Косівського району Івано-Франківської області сказав: “Мамо, це фото­плівка. Тут озброєні люди... О, на кашкетах тризуби. Це, мабуть, повстанці...” [8].

Хлопець не помилився – Гуцульська земля зберегла свідчення подій п’ятдесятирічної давнини. Зберегла для того, щоб відкрити нащадкам образи тих людей, які виборювали незалежність України і гинули в цій боротьбі.

Знахідка стала сенсаційним матеріалом для багатьох газет в Україні. Про повстанський архів села Яворів писали Івано-Франківська “Галичина”, львівські газети “Поступ”, “За вільну Україну”, “Експрес”, “Високий замок”, Незборима нація”, луцька “Волинь”, “Тернопільська газета” (Тернопіль).

Згадували про фотоархів і київські “Шлях перемоги”, “Українське слово”. Одна із якісних і елітарних газет України “День”, яка неодноразово зверталася до питання національно-визвольного руху, популяризувала фотоархів села Яворів на всю Україну.

Знаменно, що саме у газеті “День”, яка на відміну від більшості регіо­нальних газет і деяких київських видань, поширюється на всю територію Ук­раїни, має російськомовний та англомовний варіанти, на всеукраїнському рівні звучало: “Боротьба цієї армії на всіх теренах України була загальнонаціо­нальним явищем” [3], “Вояки УПА мали правильну стратегічну мету – неза­лежну українську державу – і однозначно заслуговують якщо не на визнання воюючою стороною, то на пошанування за жертовність і патріотизм” [1]. Таким чином, газета не тільки відкрила невідомі сторінки української історії, але й поширювала правдиву інформацію про УПА.

Однак не всі видання в Україні зайняли таку позицію. З’ясування “білих плям” в українській історії так і не стало предметом зацікавлення тиражних у нашій державі “Известий в Украине”, “Комсомольской правды в Украине”, “Ар­гументов и фактов в Украине”, що свідчить про певну інородність цих видань у нашій державі.

Що ж насправді відкрила ця важлива сенсаційна знахідка у прикар­патському селі і чи були підстави, аби звістка про фотоархів ширилася далеко поза межі Івано-Франківщини? У Яворові було знайдено збірку негативів на 6-сантиметровій целулоїдній плівці, що налічує 216 окремих сюжетів.

За всіма даними – це найбільший досі фотоархів УПА. Його унікальність полягає в тому, що віднайдено первинні документи – негативи, причому досить добре збережені.

Сучасна техніка дозволяє виготовити з цих негативів якісні світлини вели­кого формату, а вже на них виявити деталі, недоступні з жодних інших джерел. “Сьогодні 216 негативів є прекрасним історичним документом подій того часу” [9] – такими словами коментували історичну знахідку українські мас-медіа.

Дивуватися й справді було чому – на фотоплівках зафіксовано не лише особи учасників визвольного руху, але й багато тем із побуту повстанців, зок­рема: тактичні навчання, походи і рейди по довколишніх теренах та рейд про­пагандистського характеру відділу УПА в Румунію у 1949 році, зустрічі з ци­вільними, привали і харчування, похорони загиблого побратима, знімки “на пам’ять”, святкування і навіть “банний день”.

Як зазначає згадуваний нами Василь Павлів, “кожна з повстанських світлин, яка збереглась до наших днів, несе у собі безліч таємниць, група, відділ, місце і час фотографування. Але за умов теперішнього часу воно нерідко зали­шається “поза кадром”, а що казати про добу визвольної боротьби?!” [5]

Роль і важливість знахідки важко переоцінити з огляду на її докумен­тальність. Адже про національно-визвольний рух вояків ОУН-УПА хоч і написано чимало історичних розвідок та спогадів очевидців, проте всі ці праці нинішнє покоління українців змушують лише уявляти історичне тло, на якому відбувалися ці події. Натомість світлини дають змогу наочно пересвідчитися у правдоподібності описуваних подій. За твердженням науковця тараса Лильо, “візуальна інформація краще сприймається і запам’ятовується, претендує на високий ступінь правдоподібності” [2]. І з цим важко не погодитися.

Якщо з мистецької точки зору віднайдені фотокадри не становлять особливої цінності, то з історичної вони просто неоціненні.

Після відкриття самої знахідки цікаво було прослідкувати у публікаціях газетних видань нові відкриття та історичні реалії:

“Вивчення знахідки і встановлення імен осіб, зафіксованих на знімках, що проводилися за час від моменту виявлення архіву, дає змогу зробити такі попе­редні висновки: означений архів належить Тактичному відтінку “Гуцульщина” і він формувався у часових межах 1945-1951 років” [6]. Згодом у газеті “День” ця інформація уточнюється: “Останнє за хронологією фото датується липнем
1951 року і зроблено у селі Бабин Косівського району. А перше – влітку 1945” [3]. Тобто, шість років фотограф збирав матеріал за умов глибокої конспірації й зумів забезпечити його збереження до наших днів.

З часу виявлення світлин, вони друкувалися у багатьох виданнях та виставлялися на фотовиставках. Хоч і проведену значну роботу по опізнанню учасників визвольного руху, але очевидців тих далеких днів не побільшало. З понад 50 ідентифікованих повстанців, зафіксованих у фотоархіві, усі загинули у боях або були розстріляні за вироками імперських судів.

Лише двоє відбули тривалі терміни ув’язнення у концтаборах і повер­нулися на Україну, однак до моменту виявлення фотоархіву не дожили. Таким чином, особи багатьох повстанців, зафіксованих на світлинах, і досі зали­шаються невідомими.

Невідомим залишається й сам фотограф, укладач фотоархіву. Так і не вдалося встановити, чи був він один, одержимий фотографуванням, чи повс­танський архів – це робота кількох людей. На одній із світлин зображена людина із фотоапаратом “Zeiss-Ikon”, але чи саме вона причетна до збереження важливих документів?

У 2003 році стало відомо, що одним із фотографів був виходець із Київщини Михайло Кашуба (“Тряпка”), його авторство “багатьох повстанських світлин встановлено” [1].

Хто б не був автором світлин, слід відзначити, що фотограф, який фотографував постанський архів, був майстром своєї справи – про це свідчать збережені фотоплівки. Прикро, що не дійшли до наших днів описова частина до світлин, яка, судячи з професійності автора, мала б бути в сусідній з плівками банці. З іншого боку, маємо ще одне свідчення професійного підходу до про­цесу збереження фотоархіву: папір прилипає до емульсії, і якби записка збері­галася безпосередньо з негативами, була б велика загроза їх руйнування. Фото­граф заздалегідь передбачив довгі за часом умови збереження і вчинив належно, проте не залишив нам згадки стосовно зафіксованих осіб, часу й місця фотогра­фування...

Робота з ідентифікації повстанців засвідчила ще один дуже важливий момент – факт участі в УПА на теренах Гуцульщини багатьох вихідців не лише з сусідніх Чернівецької, Тернопільської та Львівської областей (що природно), а й зі Східної України.

Переконливий факт, не на Волині, Поділлі чи Наддніпрянщині, а далеко в Карпатах у лавах УПА воювали з німцями й угорцями, а пізніше – з опер­загонами МДБ колишні офіцери і солдати червоної армії. Суворі правила конспірації забороняли оперувати справжніми іменами, тому не так легко встановити їх. На сьогоднішній день залишаються таємницею справжні пріз­вища курінних “Лісового” та “Степового”, сотника “Сірого”, які народилися і виросли на Східній Україні. Деякі дані свідчать, що “Лісовий” був родом з Чернігівщини, а “Степовий” – з Дніпропетровщини [4], але чи справді це так – ще доведеться з’ясовувати дослідникам, оскільки командири загинули.

Різним чином вихідці із Великої України поповнювали лави вояків-повстанців. Хтось свідомо важкими шляхами пробивався на Захід, інші, колиш­ні вояки та офіцери радянської армії, тікали з німецького полону та приставали до лав повстанців, ще когось українські партизани відбивали з рук німців...

Цікавою була доля “Чорноморця” – радиста з Одеси, якого закинули ра­дянським літаком парашутом до партизан Ковпака, але він свідомо надав пере­вагу лавам УПА. Як стверджують дослідники, “за його радіограмами совєтські літаки тричі скидали повстанцям зброю, ліки, одяг...” [4]. Відважний радист також загинув у бою з енкаведистами.

З 1944-го аж до 1992-го року у загонах УПА активну участь брав “Коля” – Микола Корженівський, родом із Житомирщини, аж поки не загинув в одному з боїв [7].

Іван Кулик, уродженець Донеччини, капітан радянської армії, опинився в лавах УПА після того, як повстанці відбили у німців у 1944 році колону поло­нених. З того часу він став сотником “Сірим”. Набуті у радянських військових закладах тактичні навики він передавав повстанцям, викладаючи у стар­шинській школі. Загинув у 1951 році. За твердженнями знайомих “Сірого”, це був справжній патріот України. У Яворівському архіві збереглося декілька світлин із його зображенням.

Проте не лише чоловіки з Великої України долучалися до визвольних змагань на Заході України. В архіві є кілька фотографій, на якій зображено дівчину. Проведена робота з ідентифікації повстанців відкрила ще одну таємницю – у ній впізнали Галину Кузьменко, уродженку Чернігівщини, родина якої зазнала як голодомору, так і сталінських репресій.

Відчувши на собі усі “переваги” радянської влади, Галина у 1943 році добровільно вступила у “Чернігівську Січ”, яка із наближенням фронту пішла у західному напрямі і влилася до лав УПА. Тут і стала Галина Кузьменко про­пагандистом крайового проводу, два роки гідно виконувала покладені на неї обов’язки.

У 1945 році замучену хворобою дівчину захопили більшовики, довго катували, засудили на 15 років ув’язнення.

Галина Кузьменко одна з небагатьох, кому вдалося пройти через всі горнила репресійної системи і залишитися живою. Після звільнення з таборів мешкала на Київщині аж до 2000 року.

На превеликий жаль, коли тривала робота з ідентифікації повстанців з Яворівського фотоархіву, підпільниця пішла з життя.

Родом із Волині були ще два повстанці, опізнані на світлинах із фотоархіву. Іван Мельничук та Григорій Ковальчук [11].

Таким чином ЗМІ вносять неоціненний вклад у встановлення всторичної справедливості, допомагаючи з’ясовувати невідомі сторінки української історії, займаючись пошуком та встановленням осіб, активних учасників визвольних змагань, просто доносячи правду до широких верств населення.

Ідентифікація повстанських світлин триває донині. Над світлинами з Яворівського фотоархіву працюють Василь Гуменюк і Володимир В’ятрович, на шпальтах періодичних видань у тих чи інших регіонах з’являються листи читачів, за якими дослідникам відкриваються нові факти, події, людські осо­бистості. І як стверджує ще один дослідник – Василь Павлів, “нема сумніву, що вони ховають ще немало несподіванок і цінних відомостей” [4]. Отже, УПА – це армія всього українського народу, а не суто “галицьке явище”, як намагалася подати радянська пропаганда, а дехто сил­кується подати й тепер. І свідченням того є світлини з повстанського фото­архіву, який щасливо зберігся до наших днів і ще довго приковуватиме увагу істориків і науковців.

______________

 

1. Гуменюк В. “Східняки” в УПА // День. – 2003. – 8 лют.

2. Лильо Т. Інформаційний відеогедонізм та його вплив на локалізацію ідентич­ності // Вісник Львів. ун-ту. Сер. Журналістики. – 2004. – Вип.25. – С.115.

3. Махун С. Армія безсмертних // День. – 2003. – 18 січ.

4. Павлів В. Українці з-за Збруча у лавах УПА // Поступ. – 2000. – 14-20 груд.

5. Павлів В. Фотограф із Чорного лісу // Поступ. – 2003. – 4 лют.

6. Пасічник Б. Таємницю зберігала земля // За вільну Україну. – 2001. – 30-31 бер.

7. Полягли, не ставши на коліна // За вільну Україну. – 2001. – 29 трав.

8. Фотоархів борців за волю України // Незборима нація. – 2001. – Ч.4.

9. Фотографії постанців знайшли у Карпатах // Тернопільська газета. – 2001. – 3-9 жовт.

10. Шаповал Ю. Армія без держави, держава без армії // День. – 2002. – 12 жовт.

11. Штинько В. Не загубився батьків слід. – Волинь. – 2004. – 12 черв.

 

 

The phenomenon of the Yavoriv photoarchives in mass media in the popularization

of the national liberation`movement of the OUN-UIA (Ukrainian Nationalist’s

Organization – Ukrainian Insurgent Army)

 

Myroslav Maksymovych

 

The article describes the importance of insurgent photographers, periodical publication’s sense in “white spot” elucidation of OUN-UIA liberation movement history and in creation of historical justice.

 

   Key words: insurgent photoarchives, liberation stygle, historical past, negatives, photographs, mass media.

Стаття надійшла до редколегії 28.01.2005

 

Прийнята до друку 18.03.2005

 

 

 

 

 

РАДІОМОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПІДПІЛЛЯ

 

Володимир Мороз

 

Центр досліджень визвольного руху

вул. Гната Хоткевича, 62/34, м. Львів, 79070, Україна

E-mail: cdvr@ukr.net, gryvul@ukr.net

 

 

Вивчено діяльність підпільної радіостанції Української Повстанської Армії “Аф­ро­дита”, яка працювала у селі Ямельниця Сколівського району Львівської області у 1943–1945 роках.

 

Ключові слова: Організація Українських Націоналістів, Українська Повстанська армія, радіостанція, радіопередачі, архіви, факти, фронт, національно-визвольна бо­роть­ба, нацистські та більшовицькі загарбники.

 

Історія українських засобів масової інформації сьогодні активно досліджу­ється, але питання, дотичні до національно-визвольної боротьби ОУН і УПА, вивчені недостатньо, особливо радіомовлення, хоча воно охоплює діяльність двох станцій: “ім. Євгена Коновальця” (1941 р.) та “Вільна Україна” (“Само­стійна Україна”, кодова назва “Афродита”; 1943–1945 рр.). Існують розбіжності навіть щодо назви радіостанції “Афродита”. Одні дослідники послуговуються назвою “Вільна Україна” (І. Гришин-Грищук, Г. Дем’ян, В. Косик, П. Мірчук) [13; 15; 16; 28, с. 387-388; 29; 43, с. 85, 89, 90, 140], інші –“Самостійна Україна” (М. Лебедь, В. Лизанчук, М. Прокоп) [32; 33; 35; 36; 59; 61]. У виданнях “Літо­пису Української Повстанської Армії”, працях-спогадах Володимира Макара і Петра Дужого використовуються обидва варіанти [18; 22; 37; 40; 41]. У 16-му томі “Літопису УПА” в тексті радіостанція називається “Самостійна Україна”, а в англомовному резюме до того ж таки тексту – “Vil’na Ukraina” [9]. Спогади Альберта Газенбрукса не з’ясовують ситуації: “Ви чуєте голос вільної і незалеж­ної України” [10]. Підпільне видання “Осередок пропаґанди і інформації при Проводі ОУН” (1948 р.) вживало назву “Вільна Україна” [56], а “Щоденні вісті Української інформаційної служби” (1944 р.) – “Самостійна Україна” [73; 74]. Враховуючи достовірність і вагомість аргументів, можна стверджувати право на існування обох назв. Ми вживатимемо кодову назву – “Афродита”.

Подпись: ______________ © Мороз В., 2005
Письмових свідчень про радіостанції ОУН майже не виявлено. Єдиний відомий документ побіжно говорить про роботу “Афродити” [37]. Значну цін­ність становлять друковані у підпільній періодиці посмертні згадки про Ірину Гевак, Івана Клима та Ярослава Старуха [9; 50; 51; 56]. Найважливішими публі­каціями є дві статті у підпільній газеті “Щоденні вісті Української інфор­маційної служби”, одна з яких передруковує повідомлення радіостанції “Афро­ди­та”, інша подає інформацію про режим її роботи [73; 74].

Потрібні відомості збереглися в архівах радянських партійних і каральних органів. Особливе значення має судова справа Альберта Газенбрукса [2], у якій містяться акт про арешт, протоколи допитів і судового засідання, а також вирок. У ході слідства й на суді А. Газенбрукс вдало приховав справжній характер своєї підпільної роботи, тому цінність його свідчень невисока. Серед матеріалів справи найбільше значення має акт про арешт, який фактично є актом про знищення радіостанції. Доповнюють його доповідні записки більшовицького керівництва Сколівського району в Дрогобицький обком КП(б)У [17].

У цій статті використано також документи та матеріали, які відображають передумови створення організації та функціонування радіостанцій. Як правило, це програмні матеріали ОУН та інформаційні повідомлення про національно-визвольну боротьбу, друковані у підпільній періодиці. Крім того, цінні відомості є у фундаментальному дослідженні Григорія Дем’яна “Повстанський мартиро­лог Сколівщини” [57].

Основу джерельної бази становлять спогади колишніх співробітників радіостанцій ОУН: Альберта Газенбрукса [10], Володимира Макара [38], Галини Чуйко-Петренко [55]. Питання діяльності радіомовлення ОУН торкалися теж різні причетні особи: Михайло Біраковський [4; 5], Петро Дужий [18; 22], Богдан Казанівський [25], Богдан Подолянко [70], Мирослав Прокоп [58; 59; 60; 61]. Автор цих рядків записав спогади мешканців с. Ямельниця Богдана Кіндра­тишина і Дмитра Савчина [20; 21]. Про роботу львівської радіостанції імені Євгена Коновальця писали у мемуарах про відновлення Української Держави Микола Климишин [26], Ярослав Стецько [68] та інші учасники тих подій. Всі спогади потребують ретельного аналізу, оскільки їх достовірність, а отже, й важливість визначається такими чинниками, як обізнаність зі справами радіо­станцій, перекручення певних фактів і суб’єктивне їх трактування.

Відомий науковець і публіцист Володимир Макар один із розділів нарису про пропагандистську діяльність ОУН і УПА присвятив радіомовленню, а саме підпільній радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) [40]. Він опрацював основну частину спогадів, зробив їх загальний аналіз, враховуючи, зокрема, і свою участь у тогочасних подіях. Донедавна праця В. Макара була найґрунтов­нішою. Учений також активно збирав і друкував у газеті “Гомін України” (То­ронто, Канада) та мемуарних збірниках “Бойові друзі” (вийшло два томи) мате­ріали з історії радіостанції (зокрема спогади Юліяна Гошовського, Альбер­та Газенбрукса, Михайла Біраковського та власні). Крім В. Макара, діяльність обох радіостанцій досліджував у діаспорі Володимир Косик [28, с. 387-388].

Найактивніший із сучасних дослідників історії української національно-визвольної боротьби Григорій Дем’ян досліджував матеріали про місце­зна­хо­дження та персонал радіостанції “Афродита”, написав протягом 1993–1995 рр. біографічні нариси про К. Цмоця [16] та І. Клима [15]. За його пропозицією з 1995 р. цією темою почав займатися автор цієї статті.

Вивчення діяльності радіостанції “Афродита” пожвавив Василь Лизанчук, опублікувавши статтю про неї у львівській газеті “За вільну Україну” [35]. Він закликав відгукнутися тих, хто знав що-небудь про діяльність “Афродити”, та продовжувати дослідження цієї теми. На шпальтах газети відбулася дискусія за участю Володимира Косика [29] та Володимира Мороза [45]. Результати її, а також ряд спогадів (Люби Лемик та кількох мешканців села, де працювала “Афродита”) Василь Лизанчук узагальнив у своєму оновленому нарисі [34]. У 1998–2004 роках з’явились публікації автора цієї статті, у яких з’ясовувались основні питання історії радіомовлення ОУН [44; 46; 47; 49]. Про це йшлося також у примітках до перевидання творів Володимира Макара [48].

Вже опубліковано низку нових досліджень про технічні засоби пропа­ганди (радіомовлення) і виявлено чимало джерел, які висвітлюють цей аспект діяльності українського визвольного руху.

Захопивши на початку Другої світової війни кілька радіопередавачів, Організація Українських Націоналістів почала розбудовувати власну службу радіозв’язку. Його застосовувала Українська Повстанська Армія на Волині у 1943 р. Були спроби створити єдину мережу, від якої згодом відмовилися через значні витрати, а також через складність використання в умовах підпілля. Але деякий час при головному військовому штабі УПА існував окремий підрозділ Центрального технічного зв’язку (ЦТЗ), яким керував Михайло Медвідь (“Карпович”, “Кремінь”, “Крем’янецький”) [6]. На Миколаївщині протягом трав­ня – липня 1944 р. відбувався вишкіл радистів під керівництвом “Віктора” й Олега Цісика-“Миколи” [27; 67, с. 142]. Повстанці мали намір з допомогою радіо підтримувати постійний контакт із представниками українського підпілля за кордоном. Але радіозв’язок Україна – Захід встановлений не був, імовірно, з міркувань безпеки або через можливість більшовицьких провокацій.

Уперше з метою пропаганди радіомовлення було застосовано у 1941 р. Інструкції Проводу наказували похідним групам ОУН насамперед “захоплювати радіостанції, надавати в перших днях безнастанно бойові заклики, маніфест до українського народу й народів поневолених Москвою, пропаґанду націоналіс­тичної програми, бойові марші, патріотичні пісні й деклямації, комунікати про успіхи революції й воєнні події. Радіонадачі (радіо матеріали – В.М.) висилати на цих самих хвилях, що до того часу. Важніші справи й вістки надавати в тих самих годинах, що давніше й повторяти їх що дві-три години. З матеріялами поступати так, як би радіостанція мала бути за кілька годин втрачена. (Може бути збомбардована). Не давати непотрібного, найліпше повторити те, що найважливіше” [62, с. 11]. Обласний референт пропаганди повинен був “уліпшу­вати програму радіопередач” [62, c. 16].

У похідній групі, яка 30 червня 1941 р. прибула до Львова, завдання не­гайно заволодіти радіостанцією та організувати її роботу покладалося на Ярослава Старуха і Лева Ребета. Kрім того, Я. Старух відповідав за зміст радіо­передач та створення редакції львівської радіостанції ім. Євгена Коновальця [30, с. 43-44; 68, с. 181].

Один із найважливіших державних документів української історії – Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. – вперше прозвучав у пе­редачах львівської радіостанції. Так про нього дізналися на Закарпатті й Гу­цульщині, у Польщі та інших куточках світу [14, с. 64]. Диктори Юліян Са­вицький і Зенон Тарнавський по черзі зачитували цей документ в ефірі кілька разів увечері 30 червня та 1 і 2 липня [26, с. 38-40; 69]. “Слухайте! Слухайте! Говорить Львів, перша українська державна радіостанція імені полковника Євгена Коновальця! Вчора, в понеділок 30 червня 1941 року, на Національних Зборах, що відбулися вечором в домі “Просвіти”, проголошено відновлення Української Держави...” – так, за спогадами сучасника, розпочиналося повідом­лення [63, с. 1032]. Станція передавала також пастирський лист митрополита Андрея Шептицького, наказ про призначення Голови Українського державного правління (УДП) та заяву Проводу ОУН [26, с. 38-40; 30, с. 48; 63, с. 1032-1034; 64]. Керівник радіостанції Ярослав Старух став державним секретарем (заступ­ником міністра) Міністерства пропаганди та інформації УДП [65]. Повідом­лення львівської радіостанції знайшли відображення на сторінках тогочасної української преси.

Німці 2 липня 1941 р. захопили радіостанцію ім. Є. Коновальця, частину пра­цівників заарештували (зокрема Юліана Савицького). Радіостанція для ОУН була втрачена. Практично всі передачі поступово були переведені на німецьку мову. У 1943 р. українська програма тривала всього 30 хвилин – від 10.30 до 11.00. 1 вересня 1943 р. для неї виділили інший час – від 17.15 до 17.45. Транс­лювали, як правило, українську класичну музику або народні пісні. Роль ук­раїнського радіомовлення була зведена до мінімуму, що не заважало легальній газеті “Львівські вісті” (ч. 196 за 30 серпня 1943 р.) писати: “В 1941 році німецька влада, перебравши в свої руки львівську радіовисильну, зразу віддала її до диспозиції українського населення в Галичині... Пам’ятаймо, що кожна надана і вислухана передача, це велика популяризація нашого мистецтва і нове нав’язання контакту з слухачами, а кожна отверта, об’єктивна реакція на передачу (письмо до радія), це цеголка до розбудови, поліпшення і вдосконалення нашого радієвого питання”.

Подібне відбувалось і в інших українських містах під час просування по­хідних груп ОУН на схід в 1941 р.: опановані ними радіостанції німці відбирали або не давали їх захопити. Наприкінці 1941 р. на території України, окупованій німцями, сім радіостанцій працювали українською мовою, але, як уже було сказано, в обмеженому режимі. 1 жовтня 1942 р. начальник німецької поліції безпеки та СД у генеральному окрузі Київ, застерігаючи керівництво про надто великі утиски українців у радіопередачах берлінської станції “Вісла-Варшава” (тоді вже єдиної, яка вела мовлення українською), писав: “Якщо подумати, що більшу частину радіослухачів складають українські мешканці і що цим мешканцям дається українською мовою тільки зведення німецького головного командування і двічі в тиждень коротка доповідь (10 хвилин) українською мовою “Плани на майбутнє”, то стає ясно, що про ніяку радіопропаґанду мова йти не може” [71]. Натомість він пропонував збільшити час мовлення укра­їнською мовою, подавати протибільшовицькі матеріали про голодомор, масові арешти, розстріли, про усунення українців і домінування євреїв в адміністрації, навчальних закладах та НКВД [71]. Ці пропозиції реалізовані не були, тому в українському ефірі переважали чужомовні й ворожі радіостанції.

У 1942 р. постала потреба створити власну радіостанцію, яка мала проти­діяти шкідливим впливам антиукраїнських сил і передавати в світ правдиві відомості про організовану національно-визвольну боротьбу українського на­роду під проводом ОУН проти німецьких та російських поневолювачів. У зв’язку з загрозою викриття трансляції мали тривати недовго, тому не могли містити великого обсягу інформації; та велике значення мав би вже сам факт використання підпіллям радіомовлення. Радіостанція польського уряду в Лон­доні “Світ”, наприклад, повідомляла, що нібито нелегально працює на окупо­ваній Німеччиною польській території [1].

В умовах дезінформації радіомовлення відігравало важливу роль, особливо там, де не було можливості розповсюджувати підпільні видання. Свої передачі станція мала спрямовувати на пошук потенційних союзників як на Заході, так і серед поневолених народів СРСР та східної Європи. Хоч одним із головних стратегічних принципів ОУН була орієнтація на сили власного народу, це не означало відмови від допомоги ззовні. Ось що про це сказано у постановах III Конференції ОУН (лютий 1943 р.): “Ми шукаємо пунктів спільних інтересів нашої боротьби з інтересами других народів і держав і на цій площині формуємо основи для нашої міжнародної співпраці” [24]. Союзникам повинна була імпонувати політична платформа українського визвольного руху. ОУН пропагувала “справедливу національно-політично-господарську перебудову Ев­ро­пи на засаді вільних національних держав під гаслом: “Свобода народам і людині”, боротьбу за “новий соціальний лад, за громадську свободу”, про що зазначалося ще на II Великому зборі у квітні 1941 р. [23; 52, с. 103].

В одній зі статей Мирослав Прокоп писав, що рішення про створення “Афродити” Провід ухвалив на початку літа 1943 р. [59, с. 119]. Однак у кількох спогадах є згадки, що підготовча робота почалася швидше. Зокрема наприкінці 1942 – на початку 1943 р. у Львові відбувалися переговори між ОУН та польським підпіллям. Значних результатів вони не принесли [31; 42]. Тоді тільки у поляків, які з допомогою Англії налагодили власний радіозв’язок, Ор­ганізація купила за 45 тисяч злотих короткохвильовий радіопередавач і згодом переправила його на Сколівщину, в Карпати [25, с. 266-267; 55, с. 811-813]. За словами Галини Чуйко, апаратура певний час зберігалася у неї вдома [55, с. 811].

Це сталося весною 1943 р. Богдан Казанівський стверджував, що питан­ням радіостанції цікавився член Проводу ОУН Іван Климів-“Легенда” [25, с. 297]. Отже, підготовча робота, імовірно, почалася ще до його арешту і смерті у ні­мецькій тюрмі 4 грудня 1942 р.

Відповідальним за організаційно-технічну роботу крайовий провід ОУН Західних українських земель (ЗУЗ) призначив Івана Клима (“Митар”, “Бурмач”) [7; 15]. Цим він займався у 1943 р. до арешту німцями 11 січня 1944 р. Справою опікувався також Юліан Гуляк (“Арпад”, “Вир”, “Марко”, “Шрам”) – організа­ційний референт крайового проводу ОУН ЗУЗ, який часто бував у с. Ямельниця, де згодом розмістили радіостанцію [38, с. 326]. Від Дрогобицького обласного проводу ОУН із радіостанцією у 1943–1944 рр. співпрацював Богдан Віль­шинсь­кий-“Орел”, а у 1944 р. – також, імовірно, референт пропаганди Михайло Фарило-“Рубань” [2, арк. 3, 13; 4, с. 13].

На найвищому рівні за організацію “Афродити” відповідав референт про­паганди Проводу ОУН Мирослав Прокоп-“Володимир”, залучаючи до роботи т. зв. штаб для спеціальних доручень (або технічна референтура) при Проводі ОУН, яким керував Микола Гошовський-“Спартак”. Із його співробітників найбільше до творення “Афродити” долучилися Дмитро Лушпак (“Баглай”, “Вуй­ко”, “Слота”) і Богдан Подолянко-“Фелікс” [43, с. 85; 53; 60, с. 71; 70].

Був намір розмістити радіостанцію у Верхньому Синьовидному в хаті крайового зв’язкового Михайла Біраковського [4, с. 1], однак цю думку відкинули з міркувань безпеки: у цьому селі проходили залізниця й автодорога на Закарпаття, і через те завжди було багато німецьких вояків і поліції. Відтак вирішили розташувати радіостанцію глибше в горах, на захід від Верхнього Синьовидного. На місці справою керували член повітового проводу Осип Чулевич-“Грім” та його помічник, колишній вояк “Нахтігалю” Осип Шило-“Мурашка” [4, с. 2-3]. У Ямельниці апаратуру спочатку змонтували в західній частині села, у криївці в хаті Кіндратишинів, але через проблеми з ґрунтовими водами невдовзі перенесли на південний схід, на гору Ковбуру. Станція працю­вала в колибі на хребті, а згодом – на гірському схилі, за словами Дмитра Сав­чина, у криївці під “колибуватим” (подібним на колибу) каменем [20; 21; 34, с. 73].

Технічним керівником “Афродити” став Юліан Гошовський, який тоді пра­цював у відділенні фірми “Телефункен” у Кракові. Він, як згадував Богдан Подолянко, спочатку не погоджувався займатися монтуванням і обслугову­ван­ням підпільної радіостанції. Тоді ОУН вдалася до хитрощів: його відпустили додому, на Стрийщину, де “попросили… силою”, після чого Юліан Гошовський змирився і взявся до роботи [70, 1961. – Ч. 11. – С. 34]. Із Кракова привезли дружину і сина, які мешкали в с. Колодниці біля Стрия. Про них дбав Михайло Біраковський [4, с. 11; 70, 1961. – Ч. 11. – С. 34].

Передавач не відповідав потребам радіостанції інший дістати не було змоги, тому модифікували той, що працював. Для перевірки радіостанції здійс­нювались пробні передачі, які у віддалених місцях на визначеній хвилі прий­мали підпільники. Підтвердження про прийом надходило каналами зв’язку ОУН й вимагало певного часу. Коли потужність і якість сигналу були недостатніми, передавач удосконалювали шукали інші комплектуючі, проводили нові випро­бовування. Щоб радіостанція могла пересуватися, Михайло Біраковський ви­крав у німців 3 мотори і 300 літрів бензину й завіз усе це до с. Крушельниця. Як з’ясувалося, для цього потрібні були інші двигуни. Незабаром вдалося їх от­римати, а також налагодити стабільне постачання пального й олив [4, с. 2-4]. Мотор розташовували глибше під землею, щоб шум не викривав радіостанцію і не перешкоджав мовленню. За допомогою мотора динамо-машини виробляли струм, необхідний для роботи передавача. Імовірно, згодом двигун працював на карбіді, оскільки при ліквідації “Афродити” було вилучено балони з киснем
[2, арк. 8, 9, 54]. Радіостанція була готова до роботи восени 1943 р.

Постачання та охорону радіостанції забезпечувала спеціальна група служби безпеки (СБ) ОУН, якою керував співробітник СБ крайового проводу Кость Цмоць (“Град”, “Модест”). За свідченням А. Газенбрукса, “Афродиту” обслуговувало 20-25 осіб, причому на самій станції перебувало не менше ніж
5 озброєних охоронців [2, арк. 11]. Радіостанцію охороняли, зокрема, Григорій Подолянко (“Калинко”, “Холодний”; до літа 1944 р.), місцеві повстанці “Вітер”, “Зозуля”, “Крук”, “Опришко”, “Турнос”, “Чайка”, “Юра” [2, арк. 11; 19, с. 12]. З метою безпеки околицю, де діяла радіостанція, восени 1943 р. оголосили тифозною [55, с. 813]. Харчі та необхідні речі для працівників постачала місцева мережа ОУН, хоч інколи їх привозили з інших місць, наприклад, зі Львова
[4, с. 17]. Доставкою продуктів, переховуванням підпільників та апаратури займа­лися місцеві мешканці, зокрема Михайло Гнатів, Павлина Коплак, Юстина По­пович, Андрій Ракочий, Дмитро Савчин, Юлія Яцків [20; 21; 34, с. 72-73].

Восени 1943 р. поступово сформувався й редакційно-журналістський пер­со­нал радіостанції. Спочатку в Карпати зі Зборівщини виїхали “Зіна”, Воло­димир Макар-“Вадим” та Ірина Гевак-“Веселка” [38, с. 322-323]. Це сталося не раніше від кінця серпня, оскільки ще 21–25.08.1943 р. “Зіна” брала участь у
ІІІ Над­звичайному великому зборі ОУН. У вересні того ж року боївка Костя Цмоця визволила з гестапівської тюрми у Львові Ярослава Старуха-“Лава”, який після лікування від тортур був призначений працівником радіостанції. Він очо­лив “Афродиту”, оскільки організовував радіомовлення у 1941 р. Г. Чуйко зга­ду­вала, що зі Львова до радіостанції вона виїхала разом із Ярославом Старухом, “мабуть, в кінці жовтня 1943 р.” [55, с. 812]. Кілька днів вони жили в Верхньому Синьовидному в хаті шевця Михайла Біраковського [4, с. 2-8; 55, с. 813].

Як філолог, “Зіна” відповідала за мовну редакцію українських та російсь­ких передач [38, с. 323, 326]. Їй допомагала Галина Чуйко, яка теж писала тексти передач, насамперед різні відозви [55, с. 814]. Володимир Макар займався обробкою інформаційних звітів ОУН і укладав на їх основі огляди життя та бо­ротьби на території України [38, с. 330]. Обов’язки машиністки виконувала Ірина Гевак-“Веселка” (нар. бл. 1924 р. в с. Мокротин біля Жовкви), яка з 1942 р. переховувалася від німців: вони заарештували та стратили її батька і брата [54, с. 140-141]. Певний час технічну роботу в “Афродиті” виконувала Люба Лемик [34, с. 72].

Заступником Я. Старуха, за деякими свідченнями, був “Вир” [4, с. 2-3]. Мешканець с. Ямельниця Богдан Кіндратишин згадував, що представники про­воду “Вир” і “Сивий” мешкали у його родичів [34, с. 73]. “Сивий” – це, імовірно, Я. Старух, який після тортур у в’язниці гестапо завчасно посивів [32, с. 85-87; 41]. Опрацювавши спогади Михайла Біраковського, Володимир Макар висловив припущення, що “Вир” – це Юліан Гуляк.

За словами Мирослава Прокопа [60, с. 71], до підготовки іншомовних тек­стів були залучені Богдан Галайчук та Корнило Яворівський, колишній викла­дач іноземних мов українських гімназій у Львові та Яворові. Допомагав радіо­станції Іван Вовчук [4, с. 11] (у майбутньому – третій віце-президент УГВР і член Проводу ЗЧ ОУН), який у кінці 1943 – першій половині 1944 рр. перебував в околицях Верхнього Синьовидного [70, 1962. – Ч. 2. – С. 35].

Повідомлення з міжнародного життя складалися на підставі прослуханих передач берлінських, лондонських, московських та ін. радіостанцій. Зазвичай це робив бельгієць Альберт Газенбрукс-“Західний”, який почав працювати на ра­діо­станції з грудня 1943 р. і читав англійські, німецькі та французькі тексти
[2, арк. 11; 38, с. 329]. Передачі українською та російською мовами вела “Зіна”, яка мала сильний і приємний голос, інколи її заміняла Галина Чуйко [55, с. 814].

У своїх спогадах Володимир Макар подав справжнє ім’я “Зіни” – Ва­лентина – і стверджував, що вона мала закінчену вищу освіту філолога
[38, с. 323, 326]. Галина Чуйко, знайома з нею з передвоєнних часів, називала її Валею Г. і говорила, що “Зіна” родом з Києва, навесні 1941 р. була студенткою останнього курсу (писала дипломну) філологічного факультету Київського уні­вер­ситету [55, с. 814]. Мешканка Ямельниці Юлія Яцків, яка знала працівників радіостанції, казала, що прізвище “Зіни” – Горбаченко [34, с. 72]. У списках студентів п’ятого курсу філологічного факультету Київського університету з ім’ям Валентина і прізвищем, яке б починалося на літеру “Г”, є тільки одна особа – Валентина Гирба. Отже, справа ще потребує остаточного з’ясування. Мирослав Прокоп згадував, що “Зіна” була учасницею ІІІ Надзвичайного вели­кого збору ОУН, а також приписував їй авторство статті “Національна політика Москви в України”, надрукованої під псевдонімом “З. І. Лугова” у третьому но­мері журналу “Ідея і чин” за 1943 р. [58]

Високим був освітній рівень працівників редакції “Афродити” – усі мали вищу або незакінчену вищу освіту, що в той час було рідкістю. Ті зі спів­робітників, хто згодом опинився в еміграції, стали відомими науковцями і публіцистами (Володимир Макар, Богдан Галайчук, Іван Вовчук).

У 1943 р. редакція знаходилася в сусідньому селі Крушельниця, яке мало зручніше сполучення зі Львовом. Тут перебували “Зіна”, Ірина Гевак-“Веселка”, Володимир Макар, Галина Чуйко [38, с. 323; 55, с. 811-817]. Проте у Крушель­ниці інколи відбувалися облави в пошуках втікачів із “баудінсту” чи неплат­ників контингенту. Десь у грудні 1943 р., після чергової облави, редакція також перебазувалася в Ямельницю [38, с. 328-329]. З погляду безпеки це село лежало у важкодоступній німців місцевості.

За припущеннями Володимира Макара, радіостанція почала працювати, мабуть, у жовтні 1943 р. [38, с. 330]. У грудні 1943 р., за його твердженням, пе­ре­дачі виходили на хвилях 41–43 м три або чотири рази на день, тривали по
30 хви­лин і велися чотирма мовами: українською, російською, англійською і французькою [38, с. 330]. Дослідник і мемуарист Микола Лебедь про період німецької окупації писав: “В тому часі працює вже фонічна короткохвильова радіостанція УПА “Самостійна Україна”, на хвилі 43 м, яка надає щоденно дванадцять чвертьгодинних авдицій в чотирьох мовах – українській, російській, французькій і англійській” [32].

Улітку 1944 р. підпільна газета “Щоденні вісті Української інформаційної служби” подала таке оголошення про роботу радіостанції: “Радіовисильня Укра­їнського революційного самостійницького руху – “САМОСТІЙНА УКРАЇНА” висилає щоденно низку радіопередач українською, російською, французькою та англійською мовами. Відбір – на коротких хвилях у смузі 45–46 метрів. Години радіопередач українською мовою: 6.30, 12.30, 16.30 і 20.30, російською мовою: 21.00, французькою мовою: 22.00, англійською мовою: 22.30. Організуйте одиничне та групове слухання передач радіовисильні “Самостійна Україна” та поширюйте в масах її зміст” [73].

Галина Чуйко згадувала, що були також передачі німецькою мовою [55, с. 814]. Вони були необхідні з огляду на бажання охопити аудиторію Централь­ної Європи. Про передачі німецькою мовою згадував і Михайло Біраковський.

Коли 19 грудня 1943 р. на Сколівщині була буря (великий снігопад, швид­кість вітру 30 м/с), через що радіостанція не працювала, її працівники – Я. Ста­рух, Г. Чуйко, І. Гевак та “Зіна” – перебули цей час у нього вдома у Верхньому Си­ньовидному [4, с. 12-15]. Тут вони зустрілися з М. Прокопом. Через три дні, тобто 21 грудня, о 20.15 передачі відновилися. За відсутності “Зіни” Юліан Го­шовський говорив 5 хвилин українською мовою, після чого А. Газенбрукс – англійською, французькою і німецькою (по 2 хвилини кожною) [4, с. 15]. За спо­гадами М. Біраковського, на Великдень 1944 р. передача о 20.15 включала при­вітання зі святом та огляд світових подій. Українською і російською мовою ви­сту­пила “Зіна”, потім французькою, англійською і німецькою – А. Газенб­рукс. Того дня передачі транслювалися 4 рази, зокрема о 12.15 і 24.00 [4, с. 22-26].

Аналізуючи усі джерельні відомості про частотний діапазон, три­ва­лість, час і мову передач, зауважимо, що не всі свідчення збігаються. Сьогодні немає змоги визначити, чия інформація точніша. З іншого боку, режим роботи радіо­станції міг змінюватись, а отже, всі наведені твердження можуть бути пра­вильними щодо різних періодів діяльності “Афродити”.

Щодо характеру передач, то це були не тільки політичні повідомлення. Мирон Ганушевський писав: “Через підпільну короткохвильну радіовисильню передавано у світ також українські пісні, що не тільки привертали увагу своєю красою, але й притягали молодь і чужинців до УПА” [12]. Підтвердженням того, що транслювали також музику (найімовірніше, національний гімн або патріо­тичні пісні), є факт вилучення патефона під час ліквідації радіостанції і зни­щення при цьому 90 платівок [2, арк.9, 13]. Крім того, на початку та в кінці кожної передачі звучали позивні радіостанції.

У 1944 р. з Відня привезли новий сучасний передавач [11; 40], після чого тех­нічна ділянка роботи “Афродити” не викликала зауважень. Радіостанцію слу­хали в Німеччині, Великобританії, Франції. Свідчення про передачі радіостанції в Європі знайти досить важко. Відомо лише кілька фактів. Так, довідник “Швей­царський лексикон” (Цюрих, 1950 р.) подавав відомості про УПА, покли­каючись на радіостанцію “Вільна Україна” [72]. У грудні 1943 р. нелегальна фран­­цузька газета Національної ради руху опору “Ліберасьйон” надрукувала повідомлення про Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, посилаючись на ту саму радіостанцію [13]. Цікаво прослідкувати оперативність інформаційних повідомлень. Конференція завершила свою роботу 22 листопада; звістка про неї пройшла каналами підпільного зв’язку з Волині в Карпати, була передана “Афродитою”, прийнята у Франції і надрукована 12 грудня у неле­гальній газеті руху опору. Володимир Макар уже в еміграції зробив таку ви­писку з австрійської преси: “Лондонська радіовисильня подала у своїй вечірній авдиції польською мовою таке повідомлення: “Від ряду днів Червона армія стоїть у кривавих і дуже багатих на втрати для неї боях з УПА, яка останнім часом скріпила свою бойову діяльність і акцію спротиву проти комуністичного режиму… Пильним і терпеливим радіослухачам у Західній Европі час до часу щастить зловити пізним вечором або вночі передачу підпільної радіовисильні УПА на хвилі 41–43 м, часом на хвилях між 450–550 м, а дехто твердить, що й на хвилях київської радіостанції (1200-[120]5 м)…” [38, с. 333]

Єдиний на сьогодні текст повідомлення радіостанції “Афродита” зберігся у підпільній газеті “Щоденні вісті Української інформаційної служби” [74]:

“Радіовисильня українського самостійного руху “Самостійна Україна” повідомляє:

   Ми вже подавали попередньо перегляд большевицьких і німецьких лис­тівок, в яких одні називають український визвольний рух німецькою роботою, а другі большевицькою. – Останнім часом в тому одначе багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, – тепер по своїй програній – намагаються щораз частіше залицятися до українців. Залицяння ці невиразні, неофіційні, неоперті на жод­них політичних підставах. Але є фактом, що в своїй пропаґанді німці нама­гаються щораз частіше підшиватися під маску приятелів укр. народу. Ос­танньо траплялися випадки, що в радієвій пропаґанді та в листівках згадують вже і про боротьбу УПА по другому боці фронту, співають марш укр. пар­тизанів та пробують де тільки можуть здобути зв’язки до українських збройних відділів під большевицькою окупацією. Появилося навіть багато ні­мецьких листівок звернених безпосередньо до УПА, які закликають до співпраці в боротьбі з большевиками.

   Усі ті заходи одначе не можуть довести до жодного позитивного висліду. Гітлєрівська Німеччина такий самий ворог самостійної України, як і большевицька Москва, тому нам з нею не по дорозі.

   Не змінить в цьому нічого й українська патріотична пропаґанда в німецькому радіо. Марш українських партизан в німецькому радіо – це заохота до співпраці з німцями, але облуда, глум. Ми добре знаємо, що автора цього могутнього маршу, молодого укр. поета і музика професора Андрія Марченка, одного з визначних провідників українського самостійницького руху на Волині – німці арештували, вивезли в тюрму на Захід і там замордували. А тепер співають в радіо його марш... і думають, що знайдуть дурних, які повірять у їх щирість. Ми знаємо добре, що по німецькому боці фронту за той самий марш розстрілюють нещадно цілими тисячами українську патріотичну молодь.

   Ми знаємо добре, пам’ятаємо і ніколи не забудемо, що діялось підчас недавньої німецької окупації і ми знаємо так само добре, що ще й тепер діється по другому боці фронту, на останніх клаптиках української землі, які ще сьогодні є під німецькою окупацією.

   Там іде така сама боротьба ОУН, УПА і цілого народу проти німецького окупанта, як по всій Україні проти большевиків. Тому всі спроби порозуміння (німецька пропаґанда) в тій справі це нічого, як лиш спроба обману, щоб наловити тим самим способом у свої сіти якнайбільше гарматного м’яса, в тому числі в першу чергу потрібних їм конечно на большевицькому боці розвідчиків. Знаємо також, що є між німцями, зокрема поодинокі гурти, які не погоджуються з гітлерівською туполобою і людоїдською політикою та щиро змагають до порозуміння з українцями на плятформі спільної боротьби проти московського большевизму. Це однак наразі неможливе до практичного переведення, як довго німецькою політикою кермує гітлєрівська потвора. З другої сторони справа ця кісно зв’язана з укладом міжнародної ситуації. Боротьба проти імперіялістичної навали большевицької Москви вимагає організації широкого фронту всіх поневолених і загрожених народів в порозумінні із заінте­ресованими в цьому демократичними потугами”.

Станція діяла в системі референтури пропаганди ОУН, вказівки якої ви­зна­чали зміст радіопередач. У 1943–1944 р. “Афродита” була підпорядкована референтові пропаганди Проводу ОУН Мирославу Прокопу, а у 1945 р. – імовірно, безпосередньо Проводові ОУН [4, с. 3; 22; 59, с. 119]. Крім вирішення пропагандистських завдань, була спроба використати радіостанцію для зв’язку із Заходом. Цей випадок описав у спогадах Петро Дужий. За його словами, в листі з еміграції Ярослав Стецько запропонував передати в ефірі розгорнутий комунікат кількома мовами, де підкреслювалося б, що закордонний центр ОУН перебуває в тісному зв’язку з політично-військовим керівництвом національно-визвольної боротьби ОУН і УПА в Україні. На засіданні Проводу ОУН, де цей лист розглядався, всі розуміли важливість такого повідомлення, проте його передача вимагала багато часу, а це поставило б під загрозу існування самої радіостанції. Пропозицію Я. Стецька було відхилено, а про ідейно-політичний зв’язок з ОУН в краю і в еміграції вирішили заявити іншими способами, наприк­лад, дипломатичними, що дали б відповідний результат [18].

Невдовзі після 19 грудня 1943 р. Галина Чуйко поїхала до Львова і більше не повернулася до роботи в радіостанції [55, с. 817]. 11 січня 1944 р. німці за­арештували організатора “Афродити” Івана Клима і невдовзі публічно повісили на ринку в Дрогобичі (Львівська обл.) [50; 51]. Приблизно 20 березня 1944 р. Володимир Макар захворів на тиф і три тижні пролежав під чужим прізвищем у лікарні в м. Сколе; після видужання до роботи в радіостанції не повернувся
[39, с. 38]. Так персонал “Афродити” зазнав перших втрат.

Радіостанція діяла під постійною загрозою знищення. У середині липня 1944 р. чота добровольців сотні УПА “Бурлаки” (к-р Іван Паньків-“Явір”) лікві­дувала спробу більшовицьких парашутистів демонтувати обладнання підпільної радіостанції ОУН “Вільна Україна” (“Афродита”) на лісничівці між селами Ямельницею та Уричем [3].

На початку серпня 1944 р. Ямельниця перейшла до рук більшовиків, до кінця вересня фронт перемістився в гори на південь від села. Згадок про роботу “Афродити” в цей час нема, а тому можна припускати, що з міркувань безпеки вона перервала роботу. Тоді радіостанцію покинули декілька працівників. Май­же всі підпільники, що були причетні до радіостанції “Афродита” і виїхали на Захід, зробили це у зв’язку з призначенням на працю в закордонному представ­ництві УГВР (Іван Вовчук, Богдан Галайчук, Юліан Гошовський, Омелян Ло­ґуш, Володимир Макар, Мирослав Прокоп, Галина Чуйко, Корнило Яворів­ський).

5 серпня 1944 р. Михайло Біраковський вивіз із Ямельниці у Лавочне Богдана Галайчука з вагітною дружиною, звідки ті попрямували на Захід [5, с. 1-3]. У той же час, близько 15 серпня, Ярослав Старух відправив за кордон свою вагітну дружину Ірину Гевак, яка певний час перебувала із членом Проводу ОУН Омеляном Лоґушем-“Євгеном” та його дружиною Катериною Мешко, але відбилася від них [5, с. 3-7]. Ірина Гевак (“Веселка”, “Оксана”) згодом була машиністкою і зв’язковою для спеціальних завдань при крайовому проводі За­керзоння, яким у 1945 р. керував її чоловік Ярослав Старух; загинула в бою з більшовиками 12 вересня 1945 р. [9]

27 вересня 1944 р. виїхав з родиною на Захід і сам Михайло Біраковський [4, с. 33]. У кінці липня 1944 р. в Ямельниці ще раз побувала Галина Чуйко. Звідти її з батьком, тоді вже членом УГВР, Петром Чуйком, а також із Юліаном Гошовським та його родиною вивіз Богдан Подолянко [70, 1962. – Ч. 2. – С. 36].

Невідомою залишається доля “Зіни”. А. Газенбрукс стверджував, що вона і “Веселка” загинули [10]. Але про смерть І. Гевак він міг дізнатися лише після повернення до Бельгії. Це дає підстави припускати, що й інформація про “Зіну” у нього непевна. Володимир Макар із посиланням на Дмитра Штикала говорив, що “Зіна” покинула радіостанцію, перебралася в Тернопільську область, де була заарештована НКВД і засуджена до 10 років ув’язнення в таборах [38, с. 332]. Це сталося ще до того, як радіостанція перестала працювати. Дорогою на одну з підпільних нарад біля с. Юшківці Жидачівського району Львівської області в бою з відділом НКВД загинули Кость Цмоць-“Модест” і Богдан Вільшинський-“Орел” [57, с. 323-324, 579-580; 66, с. 16, 105-106]. Відомо, що наприкінці 1944 – на початку 1945 р. Ярослав Старух перебував у Головному осередку пропаганди (околиці Бібрки), де редагував низку інформаційних видань [46].

Наприкінці 1944 – на початку 1945 р. “Афродита” відновила роботу. Очолив радіостанцію “Шпак”, йому допомагали “Андрій” і Альберт Газенбрукс [2, арк. 19]. Інші працівники, крім охоронців, невідомі. Нема даних про те, хто вів передачі українською і російською мовою. Зрештою, інформаційна і тех­нічна ділянки роботи “Афродити” були налагоджені й не потребували такої кількості персоналу, як, натомість, його зменшення вимагала конспірація.

Вказівка в одному із партійних документів, що цей “Шпак” мав ступінь полковника, дозволяє припускати, що це полковник армії УНР “Шпак”, який командував відділами воєнної округи УПА “Говерла” під час бою в Чорному лісі в листопаді 1944 р. Можливо, це той самий полковник Шпак, який улітку 1944 р. на Турківщині командував німецькою військовою частиною, складеною з українців. Бійці вирішили, що за німців вмирати не варто, і перейшли в УПА. Однак тоді є часова неузгодженість, бо на допитах (тому вірогідність відносна) Альберт Газенбрукс казав, що “Шпакові” було близько 35 років. Отже, Шпак міг бути полковником німецької армії, але не армії УНР.

Про режим роботи під більшовицькою окупацією згадував А. Газенбрукс: “Ваш край знову зазнав усіх жорстокостей большевицьких кровопийців. Ми мусіли переходити щораз більше до конспіративної боротьби, щоб могти продовжувати наші пересилання. Ми часто змінювали місце постою, щоб знову всі почули ті слова, якими розпочиналося кожне наше пересилання: ВИ ЧУЄТЕ ГОЛОС ВІЛЬНОЇ І НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ! ГЕТЬ З НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ! СМЕРТЬ БІЛЬШОВИКАМ!..” [10]

7 квітня 1945 р., о 13.20, за два кілометри на схід від Ямельниці опера­тивна група Сколівського райвідділу НКВС та резервна рота 330-го полку військ НКВС виявили “Афродиту”. “Шпак” і три охоронці загинули в бою, один по­ранений охоронець зумів урятуватись, а Альберт Газенбрукс потрапив в полон [2, арк. 9; 17]. Радіоапаратура була знищена, оскільки солдати НКВС закидали криївку гранатами [2, арк. 30]. За спогадами Дмитра Савчина, який допомагав в облаштуванні місця для радіостанції і жив неподалік від неї, ця подія сталася ввечері 6 квітня, тобто дещо швидше, ніж вказано в акті про операцію (подаємо його нижче, мова і правопис збережено):

 

Акт

1945 года Апреля месяца 7 дня.

Мы, нижеподписавшиеся Начальник отделения ББ Сколевского РО НКВД – капитан Шелест А. П., командир резервной роты 330 полка войск НКВД
л-т Шпак И. А., командир 1-го взвода рез-роты младший л-т Архипов, соста­вили настоящий в нижеследующем:

В 13.20 7-4-45 года по оперативным данным РО НКВД гор. Сколе опе­ративная группа в составе резервной роты произвела операцию по ликвидации банд у.п.а. в Орувском лесу, западнее села Орув – 7 кил, и восточнее села Емельниц – 2 клм.

В результате произведенной операции разгромлен штаб с рацией в ко­тором был убит полковник “Шах” и с ним 3и бандита У.П.А которые находились в доте, кроме этого один бандит ранен который бросив оружие, скрылся в лес и один взят в плен по национальности “бельгиец” который являлся радистом разгромленного штаба банды У.П.А.

При операции по разгрому штаба и склада У.П.А взяты следующие трофеи:

1) телефонных аппаратов – 3; 2) динамомашин – 4; 3) мотор 4х ци­линдровый – 1; 4) кислороду – 2 балл.; 5) радиоприемник – 1; бумаги – 400 кгр.; канвертов – 500 шт.; патефон – 1; винтовок “Маузер” – 4; автоматов ППШ – 2; гранат – 50 шт.; пистолет “Маузер” – 1; ручпулемет М. Г. – 1; патрон – 5000 винт.; револьвер Наган – 1; и разная кухонная посуда.

(Уничожена радиостанция при штурме дота) и продовольственный склад.

Перечисленные трофеи находятся на складе 330 полка. На что и составлен настоящий акт.

 

                        Начальник отд. ББ Сколевского

                                    РО НКВД капитан                 ./. Шелест

                        Командир резервной роты

                                    330 п. в. НКВД л-т                 ./. Шпак

                        Ком. 1 взвода рез роты

                                    мл. л-т                                                ./.Архипов [2, арк. 9].

 

Так припинилася діяльність “Афродити”. Можливо, були й інші спроби підпілля вийти в ефір, на що вказує прийом передачі радіостанції УПА, який, імовірно, відбувся в Гамбурзі в грудні 1945 р. [8]

Існування підпільної радіостанції ОУН демонструє організованість та масштабність боротьби ОУН і УПА, ґрунтовність пропагандистської роботи. Також це було виходом на міжнародну арену і безпосереднім свідченням для Заходу про існування протинімецької і протимосковської визвольної боротьби в Україні. Участь у роботі радіостанції бельгійця Альберта Газенбрукса підтвер­джує близькість ідей національно-визвольної боротьби ОУН і УПА всім народам вільного демократичного світу.

На жаль, технічні засоби пропаґанди не стали для ОУН першорядними, як для Англії, Німеччини чи США і якими вони є сьогодні. Проте в умовах підпільної боротьби не могло бути інакше. І все ж радіомовлення у 1941 р. і 1943–1945 рр. вдало доповнювало пропагандистську роботу, особливо ту, що спрямовувалась на інші народи та держави. Саме тому ОУН виділяла для радіостанцій імені Євгена Коновальця та “Вільна Україна” (“Самостійна Україна”, криптонім “Афродита”) значні матеріально-технічні та кадрові ресурси, незважаючи на всю складність і небезпеку. Використання підпільного радіомовлення ставить боротьбу ОУН і УПА в один ряд із наймасштабнішими національно-визвольними рухами ХХ століття не лише Європи, а й світу. У своїх спогадах Володимир Макар переказував думку Альберта Газенбрукса про рівень діяльності української радіостанції: “Якби на щось подібного здобувся, напр., французький або бельгійський резистанс, то про це трубіли б на увесь світ, як про небувале досягнення” [38, с. 329].

“Такої посвяти, такої відваги й героїзму я не зустрічав перед тим у своєму житті. Саме тому заслання, тюрми, катування не були спроможними зламати багатьох. Хто раз потрапляє в українське підпілля, то вже навіки залишиться з його учасниками. В українських націоналістів була сильна і непохитна віра, залізна воля боротися за незалежність України. – Повірте, – підкреслив Газенбрук, – час моєї праці на радіостанції “ Афродита” є найкращими хвилинами мого життя. Я тоді переродився і зрозумів, що це означає – жити і боротися за шляхетні ідеали. А воля України, визволення цього доброго народу стала для мене метою в житті. Незабутніми залишаться роки підпільної революційної боротьби в УПА” [11]

 

Короткі біографічні довідки працівників радіостанцій ОУН

 

Газенбрукс Альберт (22.01.1915, м. Остенде, Бельгія – 7.09.1979, там само). Закінчив гімназію в Остенде (1932), Антверпенський університет (1936). Як вояк бельгійської армії, потрапив у травні 1940 р. у німецький полон, де пробув три місяці. Невдовзі після звільнення був вивезений на роботу в Берлін. При спробі втечі затриманий на кордоні окупованої Бельгії. Утік удруге і влаштувався нелегальним працівником на німецьку будівельну фірму “Папорт”. Потрапивши до Рівного на Волині, кинув роботу і пішки збирався дійти до Румунії, а звідти – повернутися в Бельгію до дружини і доньки. У січні 1943 р біля м. Дубно Рівненської обл. потрапив до українського підпілля. Вступив в ОУН, отримав псевдонім “Західний”. Якийсь час працював у референтурі про­паґанди, опрацьовуючи радіовісті з Заходу. Під час перебування на Конференції поневолених народів, що проходила 21-22.11.1943 р. на Волині, Роман Шухевич наказав перевести А. Газенбрукса на роботу в радіостанцію. Заарештований під час ліквідації радіостанції 7.04.1945 р. На допитах він приховав справжній ха­рактер своєї роботи в підпіллі. Справу двічі повертали на дорозслідування через плутанину в іноземних географічних назвах та іменах родичів підсудного, бо малограмотні слідчі та секретарі ніяк не могли правильно їх записати. Тому суд відбувся аж через два роки – 24.04.1947 р. А. Газенбрукс не мав паспорта, тому був засуджений як особа без громадянства. Мав адвоката й отримав “усього” десять років таборів. Із них відсидів вісім у Воркуті, Сталінську, Верхоянську, Москві; вийшов на волю 23.06.1953 р., повернувся додому у листопаді того ж року серед 12 звільнених тоді бельгійців. Там його особливо не чекали, вважали радянським шпигуном і навіть переслідували за це.

Галайчук Богдан-Тадей, син Володимира (21.07.1911, с. Угерсько Стрийського р-ну Львівської обл. – 31.07.1974, м. Буенос-Айрес, Аргентина). Закінчив Стрийську гімназію, навчався у Львівській політехніці, згодом – у Ка­то­лицькому університеті в Лювені (Бельгія), який закінчив 1935 р. Член Пласту; в ОУН – від поч. 1930-х, близький друг Степана Бандери і Лева Ребета. Керував інформаційним відділом УЦК, одночасно працював у референтурі зовнішніх зв’язків при Проводі ОУН. Автор франкомовних текстів передач підпільної радіостанції “Вільна Україна”. В еміграції – співробітник Закордонного Пред­ставництва УГВР, дійсний член НТШ, професор міжнародного права універ­ситету Буенос-Айреса. Автор кількох десятків статей з теорії та історії дипло­матії.

Гошовський Юліян, син Миколи (“Мак”; 2.01.1908, с. Фалиш Стрийсь­кого р-ну Львівської обл. – 31.07.1981, Кергонксон, штат Нью-Йорк, США). Закінчив гімназію та Берлінську політехніку. Політв’язень польських тюрем. У 1930-х рр. – активний член ОУН на Стрийщині. У 1943–1944 рр. – технічний керівник підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”), відтак на еміграції у США.

Клим Іван (19.09.1909, с. Старий Мізунь Долинського р-ну Івано-Фран­ківської обл. – 9.03.1944, м. Дрогобич Львівської обл.). Навчався у Стрийській та Рогатинській гімназіях, потім на факультеті права Ягеллонського універ­ситету в Кракові. Член УВО; в ОУН – від часу її заснування (1929). Повітовий провідник ОУН Долинщини, політв’язень польських тюрем (1937–1939). Учас­ник похідних груп ОУН, організатор підпілля в Запорізькій обл. і на Донбасі, член крайового проводу Осередніх і Східних Земель. Член крайового проводу Західних Українських Земель, організатор радіостанції “Афродита”. Публічно повішений німцями.

Макар Володимир, син Лева (“Вадим”; 4.01.1911, м. Івано-Франківськ – 26.12.1993, м. Торонто, Канада). Закінчив Станіславівську гімназію (1929), навчався на природничо-математичному факультеті Львівського університету (1929 – 1932). Активний у студентському житті, член Пласту. З початку
1930-х рр. – член ОУН. Повітовий провідник ОУН Сокальщини, політв’язень польських тюрем (1937 – 1939) та концтабору в Березі Картузькій (1934 – 1935). На початку Другої світової війни поранений в ногу, яку ампутували. Співро­бітник української адміністрації у 1941 р., працівник референтури пропаґанди при Проводі ОУН (1942 – 1944), зокрема у 1943 – 1944 – в радіостанції “Аф­родита”. В еміграції брав активну участь у громадсько-політичному житті, був членом Головної ради ОУН, видавничого комітету “Літопис УПА”. Автор кількох десятків книг та статей, частина з яких увійшла до зібрання в чотирьох томах “Спомини та роздуми” (Київ – Торонто, 2000). Автор статей та спогадів про роботу радіостанції “Афродита”.

Савицький Юліан, син Фелікса (12.04.1915, м. Львів – 04.1945, м. Ебензее, Німеччина). Закінчив у Львові народну школу, гімназію, однорічну адміністративно-торговельну школу та дворічну рецитаторську школу при Музичному інституті ім. М. Лисенка. У 1940-1941 рр. – студент факультету української філології Львівського університету, член студентської мережі ОУН. Працював диктором Львівської радіостанції, зачитував Акт 30 червня 1941 р. Заарештований гестапо 2.07.1941 р., в’язень Авшвіцу (табірний номер 49741). Загинув у концентраційному таборі Ебензее у квітні 1945 р.

Старух Ярослав, син Тимотея (“Вольт”, “Гомін”, “Лав”, “Максим”, “Ряст”, “Синій”, “Стояр”, “Стяг”, “Ярлан” та ін.; 17.11.1910, с. Золота Слобода Козівського р-ну Тернопільської обл. – 17.09.1947, біля с. Монастир на Лю­бачівщині, тепер Польща). Закінчив Бережанську гімназію, навчався на правни­чому факультеті Львівського університету. Член Пласту, Української Військової Організації (УВО), відтак ОУН, член повітового проводу Бережанщини. Автор “12 прикмет характеру українського націоналіста”. У 1935–1937 рр. – член Крайової Екзекутиви ОУН Західних українських земель (ЗУЗ) та Крайової Екзекутиви Північно-західних українських земель (ПЗУЗ), редактор газети “Нове село”. Політв’язень польських тюрем (1929, 12.1934–1935, 10.1937–09.1939) і табору в Березі Картузькій (07.1934–12.1934). У 1940–1941 – праців­ник референтури пропаганди Революційного Проводу ОУН, секретар Укра­їнського національного комітету у Кракові. Один з організаторів проголошення Української Держави 30.06.1941, керівник радіостанції ім. Є. Коновальця у Львові. В’язень німецької в’язниці у Львові (12.1942–09.1943), тортурований гестапівцем Віллі Вірзінґом, звільнений в результаті операції співробітників СБ ОУН на чолі із Костем Цмоцем. Член Проводу ОУН (1941–1942, 1945–1947), керівник радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”). У 1945–1947 рр. – кра­йовий провідник Західних окраїн українських земель (ЗОУЗ – Закерзоння), полковник-політвиховник УПА. Оточений у лісовій криївці разом зі своїми співробітниками, підірвав міну й загинув, щоб не потрапити в руки ворогам. Посмертно нагороджений Золотим Хрестом заслуги.

Тарнавський Зенон, син Тадея (9.09.1912, м. Самбір Львівської обл. – 8.08.1912, м. Детройт, США). Навчався на гуманітарному факультеті Львівсь­кого університету, потім студіював журналістику у Варшавському університеті. Співредактор газет “Українські вісті” і “Батьківщина” у 1937–1939, а також, після війни, – “Українська трибуна” (1947–1948) і “До зброї”; керівник мистецької програми Львівської радіостанції (1940–1941) і театру “Веселий Львів” (1941–1943). Старшина дивізії “Галичина” (1944–1945), письменник.

Цмоць Костянтин, син Григорія (“Вовченко”, “Град”, “Модест”, “Стрілець”, “Юра”; 10.02.1914, с. Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львів­сь­кої обл. – 21(22).12.1944, с. Юшківці, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Стрийській гімназії. Був членом Пласту; в ОУН – із поч.
1930-х рр. Політв’язень польських тюрем. Одружений з Марією Білас – сестрою Василя Біласа, страченого поляками у 1932 р. Окружний (обласний) провідник ОУН Стрийщини (1939 – 1941), двічі потрапляв до рук НКВД і двічі зумів утекти. Співробітник референтури СБ крайового проводу ОУН Західних укра­їнських земель. У 1943 р. відзначився при визволенні з німецької тюрми Олекси Гасина (Дрогобич), Дмитра Грицая і Ярослава Старуха (Львів). Керівник охо­рони підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) біля с. Ямельниця Сколівського р-ну Львівської обл. Загинув у бою, похований у с. Юшківці.

Чуйко (за чоловіком – Петренко) Галина, дочка Петра (14.04.1921, с. Журбин Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Студентка факультету української філології Київського (1939 – 1940) та Львівського (1940 – 1941) університетів. Член ОУН, учасниця похідних груп, працювала в Києві і на Жи­то­мирщині. У 1942 р. вийшла заміж за члена Проводу ОУН Івана Климіва-“Легенду” (загинув 4 грудня того ж року). Працівник підпілля у Львові (1942 – 1944), співробітник редакції радіостанції “Афродита” (кін. 1943). Живе в еміграції. Автор спогадів про діяльність радіостанції “Афродита”.

Яворівський Корнило, син Нестора (1898, м. Львів – ?). Закінчив Коломийську гімназію, хорунжий австро-угорській армії (1916–1917), перебував у італійському полоні (1917–1919). Навчався в Українському університеті у Львові (1921–1924), після чого викладав іноземні мови приватно і в українських гімназіях Яворова (1925–1926), філії Академічної гімназії у Львові (1935–1939). Працівник наукової бібліотеки і викладач англійської мови відділу аспірантури Львівського університету (1940–1941). Добре володів англійською, італійською, німецькою, польською і французькою, слабше – іспанською, російською, ру­мунсь­кою та угорською мовами.

 

______________

 

1. Polski ruch oporu 1939-1945. – Warszawa, 1988. – S. 1059.

2. Архів Управління Служби безпеки України у Львівській обл. – Спр. П-36153. – 62 арк.

3. Бачмага А. Made in USA / рукопис спогаду зберігається в домашньому архіві автора.

4. Біраковський М. Як повстала підпільна радіовисильна Української Повстанської Армії [і] О.У.Н. “Вільна Україна”-“Афродита” / рукопис спогаду зберігається в домашньому архіві Григорія Дем’яна.

5. Біраковський М. Закінчення моєї праці в радіовисильні / рукопис зберігається в домашньому архіві Григорія Дем’яна.

6. Боєслав Марко [Дяченко Михайло]. Підполковник Михайло Медвідь (“Крем’я­нець­кий”, “Карпович”) // Чорний ліс. Неперіодичне видання УПА. – 1948. – Ч. 1-2. Передрук: Літопис Української Армії. – Торонто, 1978. – Т. 3. – С. 193-197.

7. Бойко М. У боротьбі з гітлерівським наїзником (світлій пам’яті братів Климів) // Макар В. Спомини та роздуми / Зібрання творів у 4-х т. – Торонто – Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 222-225.

8. Вісті з радіовисильні УПА // Українська Повстанська Армія. Збірка документів за 1942 – 1950 рр. Бібліотека українського підпільника. – Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1957. – Ч. 6. – С. 228-229.

9. Впали на полі слави // Інформатор. – 1946. – Ч. 1. Передрук: Літопис УПА. – Торонто, 1987. – Т. 16. – С. 180, 185.

10.  Газенбрукс А. Моє перебування в УПА // Гомін України. – 1968. – 10 серпня. – С. 9, 16.

11.  Галабурда-Чигрин М. Радіостанція УПА “Вільна Україна” // Народний огля-
дач. – Інформаційний інтернет-додаток до часопису “Перехід-IV”. – 2002. – 16 жовтня. Адреса в Інтернеті: http://www.perehid.org.ua/all/511.html

12.  Ганушевський М. Слово на могилу сл. пам. друга Альберта Газенбрукса // Аванґард. – 1984. – Ч. 3- 4. – С. 237-239.

13.  Гришин-Грищук І. Відлуння боротьби ОУН-УПА на заході Европи // Заграва. – Стрий, 1996. – № 7. – С. 4.

14.  Дем’ян Г. Гуцульщина у визвольній боротьбі ОУН і УПА. Нарис історії та фольклористики // Історія Гуцульщини. – Львів: Логос, 2000. – Т. V. – С. 274-434.

15.  Дем’ян Г. Іван Клим-“Митар”, “Бурмач” // Шлях перемоги. – 1994. – Ч. 21. –
21 травня. – С. 5.

16.  Дем’ян Г. Костянтин Цмоць-“Модест” // Шлях перемоги. – 1993. – Ч. 27. –
3 липня. – С. 5.

17.  Державний архів Львівської обл. – Ф. П-5001. – Оп. 6. – Спр. 56. – Арк. 21, 191.

18.  Дужий П. Три листи з-за кордону (свідчення) // Шлях перемоги. – 1994. –
Ч. 6. – 5 лютого. – С. 7

19.  Жертви більшовицько-німецького терору села Ожидів / Укладачі Данилиха Сте­фанія, Карпа-Москва Софія, Петрів-Біль Єва, Наконечний Роман, Батюк Володи-
мир. – Торонто, 1999. – 26 с. / зберігається в Ожидівській середній школі Буського р-ну Львівської обл.

20.  Записав Володимир Мороз 16 серпня 1998 р. від Богдана Кіндратишина в с. Ямельниця Сколівського району Львівської області.

21.  Записав Володимир Мороз 16 серпня 1998 р. від Савчина Дмитра в с. Ямель­ниця Сколівського району Львівської області.

22.  Записав Володимир Мороз 19 жовтня 1996 р. від Петра Дужого в м. Львові.

23.  Ідея і чин. – 1942. – Ч. 1. – С. 18. Передрук: Літопис Української Повстанської Армії. – Львів, 1996. – Т. 24. – С. 48.

24.   Ідея і чин. – 1943. – Ч. 3. – С. 6. Передрук: Літопис Української Повстанської Армії. – Львів, 1996. – Т. 24. – С. 138.

25.  Казанівський Б. Шляхом Легенди. – Лондон: Українська видавнича спілка, 1975. – 292 с.

26.  Климишин М. В поході до волі. Спомини. – Т.І. – Торонто, 1975. – 429 с.

27.  Комар Л. Зі споминів радистки УПА // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 26: Українська Головна Визвольна Рада. Документи. Офіційні публікації. Матеріяли. Книга четверта: Документи і спогади / Зібр. Є. Штендера. Ред. Петро Й. Потіч­ний. – Торонто – Львів, 2001. – С. 200–208.

28.  Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 660 с.

29.  Косик В.Вільний голос із Карпат // За Вільну Україну. – 1997. – 27 лютого. – С. 2.

30.  Кук В. Відновлення Української Держави // Національно-визвольна боротьба 20-50-х років ХХ ст. в Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конфе­ренції. Львів, 25-26 червня 1991 р. – Київ – Львів, 1993. – С. 30-59.

31.  Лебедь М. Зовнішньополітична діяльність Генерального Секретаріату Зовніш­ніх Справ УГВР // Сучасність. – 1986. – Ч. 7 – 8. – С. 187-199.

32.  Лебедь М. УПА. – [Рим], 1946. – С. 74. Передрук: Дрогобич, 1993. – С. 120.

33.  Лизанчук В. Голос правди про визвольну боротьбу // Молода Галичина. –
1997. – 4 листопада. – С. 2-3.

34.  Лизанчук В. Голос правди про національно-визвольну боротьбу українського народу // Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє. – Львів, 1997. – С. 64-73.

35.  Лизанчук В. Хто чув голос радіостанції “Самостійна Україна” // За Вільну Україну. – 1996. – Ч. 151. – 26 грудня. – С. 2.

36.  Лизанчук В. Хто чув голос радіостанції “Самостійна Україна” // Молодь Ук­раїни. – 1997. – 20 березня.

37.  Лист Лава до Дениса // Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 2: Волинь і Полісся: німецька окупація. Книга друга: Бойові дії УПА. – Третє видання. – Торонто, 1990. – С. 40-41.

38.  Макар В. В обслузі Афродити // Макар В. Спомини та роздуми / Зібрання творів у 4-х т. – Торонто – Київ, 2001. – Т. 2: Бойові друзі. Книга перша. – С. 321-333.

39.  Макар В. З буднів “підпільного літописця” // Макар В. Спомини та роздуми / Зіб­рання творів у 4-х т. – Торонто – Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. –
С.34-43.

40.  Макар В. Пропаґандивна діяльність УПА і її доповнення до пропаґанди ОУН (радіопересилання УПА) // Визвольний шлях. – 1982. – Кн. 8. – С. 943-948.

41.  Макар В. Ярослав Старух – лицар Золотого Хреста Заслуги // Альманах “Гомо­ну України” на рік 1987. – Торонто, 1987. – С. 54-64.

42.  Матла З. Роман Шухевич (причинки до біографії) // Альманах “Гомону Укра­їни” на 1971 рік. – Торонто, 1971. – С. 47-54.

43.  Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1987. – Част. ІІ. – 280 с.

44.  Мороз В. Технічні засоби пропаганди в діяльності ОУН // Український виз­вольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Кри­п’я­кевича НАН України. – Львів, 2004. – Збірник 3: До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – С.205-234.

45.  Мороз В. Підпільна радіостанція “Афродита” // За вільну Україну. – 1997. –
12 червня. – С. 2.

46.  Мороз В. Підпільна Українська Інформаційна Служба // Народознавчі зошити. – 1999. – Зош. 1 (25). – С. 65-72.

47.  Мороз В. Правдиве слово “Афродити” // Шлях перемоги. – 1998. – 13 травня. – С. 6.

48.  Мороз В. Примітки // Макар В. Спомини та роздуми / Зібрання творів у 4-х т. – Торонто – Київ, 2001. – Т. 1. – С. 420; Т. 2. – С. 336-344; Т. 3. – С. 454-479; Т. 4. – С. 489-492.

49.  Мороз В. Радіостанція ОУН-УПА “Вільна Україна” (кодова назва “Афродита”) // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 3. – С. 307-315.

50.  Наші втрати // За Українську Державу. – 1944. – Ч. 3 – 23 травня. – С. 3.

51.  Наші втрати: Іван Клим // Ідея і чин. – 1944. – Ч. 7. – С. 31-32.

52.  Орленко О. Большевики в боротьбі з українським революційно-визвольним ру­хом в Другій імперіялістичній війні // Воля і Батьківщина. – 1996. – Ч. 2. – С. 102-128.

53.  П[одолянко] Б. Дмитро Лушпак-Баглай // Український самостійник. – 1962. – Ч. 2. – С. 37.

54.  Пелех Т. У вирі боротьби. – Мюнхен – Лондон, 1988. – 282 с.

55.  Петренко Г. Ще про “Афродиту” // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 7. –
С. 811-817.

56.  Повідомлення // Осередок Пропаґанди і Інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів (ОУН). – 1948. – Ч. 2. – С. 1-2. Передрук: Мороз В. Правдиве слово “Афродити” // Шлях перемоги. – 1998. – 13 травня. – С. 6.

57.  Повстанський мартиролог Сколівщини / Зібрав і впорядкував Г. Дем’ян // Сколівщина. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. – С. 301-725.

58.  Прокоп М. Напередодні незалежної України. – Нью-Йорк – Париж – Сидней – Торонто – Львів, 1993. – 646 с.

59.  Прокоп М. У сорокаріччя ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН // Сучас­ність. – 1983. – Ч. 7-8. – С. 104-132.

60.  Прокоп М. У сорокові роковини протинімецької боротьби // Сучасність. – 1981. – Ч. 10. – С. 54-73.

61.  Прокоп М. Як загинув Ярослав Старух // Сучасність. – 1969. – Ч. 9. – С. 83-94.

62.  Пропаґандивні вказівки на передвоєнний час, на час війни й революції та на початкові дні державного будівництва [травень 1941 р.] – 20 с.

63.  Романишин О. В 40-ву річницю Акту // Визвольний шлях. – 1981. – Ч. 9. – С. 1032-1037.

64.  Сидор М. У Добромилі // Вісник. Орган Організації Оборони Чотирьох Свобід України. – 1948. – Ч. 6-7. – С. 7.

65.  Склад Українського державного правління у Львові // Українське державо­творення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Львівське від­ділення. Під заг. ред. Я. Дашкевича і В. Кука. Упоряд. О. Дзюбан. – Львів–Київ: Літе­ратурна агенція “Піраміда”, 2001. – С. 145-147.

66.  Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. Нью-Йорк: Про­лог, 1994. – 199 с.

67.  Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. – Нью-Йорк: Пролог, 1995. – 295 с.

68.  Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державності України / Перед. Д. Донцова. – Торонто – Нью-Йорк – Лондон, 1967. – 465 с.

69.   Тис Ю. Пам’яті вірного друга // Шлях перемоги. – 1962. – 2 вересня. – С. 3-4.

70.  Фелікс Остап [Подолянко Б.]. В запіллі, що було фронтом // Український самостійник. – 1961. – Ч. 7/8. – С. 40-45; Ч. 11. – С. 31-36; 1962. – Ч. 2. – С. 32-36.

71.  ДАВО. – Ф. 3676. – Оп. 4. – Спр. 475. – Арк. 404.

72.  Швайцарська енцикльопедія про УПА // До зброї. – 1950. – Вип. 2(15). – С. 52.

73.  Щоденні Вісті Української Інформаційної Служби. – 1944. – Ч. 75. – 27 лип-
ня. – С. 1 // ЦДАВО. – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 21. – Арк. 58

74.  Щоденні Вісті Української інформаційної Служби. – 1944. – Ч. 81. – 10 липня. – С. 1-2 // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО). – Ф. 3833. – Оп. 2. – Спр. 23. – Арк. 5-5зв.

 

 

 

Radio broadcasting of the Ukrainian underground

 

Volodymyr Moroz

 

Center for Study of the liberation movement

62 Hnata Khotkevycha St., 34 Apt. Lviv 79070 Ukraine

E-mail: cdvr@ukr.net, gryvul@ukr.net

 

 

This article analyzes activity of the underground illegal radio station “Aphrodite” of the Ukrainian Revolting Army, which functioned in a village Jamelnytsia of the Skole district of the Lviv oblast in 1943-1945.

 

Key words: Organization of the Ukrainian Nationalists, Ukrainian Revolting Army, radio station, radio broadcasting, archives, facts, front, national-liberation struggle, Nazi and Bolshevik occupants.

 

Стаття надійшла до редколегії 20.02.2005

 

Прийнята до друку 03.04.2005

 

 

 

З історії телебачення Львівщини

(зі Львова до Червонограда)

 

Леся Базюк

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, м. Львів 79000, Україна

e-mail: admgrf @ franko.lviv.ua

 

Окреслено етапи розвитку регіональних телекомпаній: Львівської обласної дер­жав­ної телерадіокомпанії та Червоноградської міської приватної ТРК, узагальнено особ­ливості їх функціонування.

 

Ключові слова: телебачення, регіональна телекомпанія, телепрограма, телеглядачі, тележанри, ефірне мовлення.

 

Електронні ЗМІ, зокрема телебачення, все більше охоплюють наш жит­тєвий простір, впливають на формування уподобань, інформують та пере­конують, проникають у наше особисте “Я”. Телебачення задокументовує реалії щоденного життя аудиторії, яка певним чином є свідком чи співучасником події, особливо, коли вона зафіксована на місцевому рівні. І в якому ракурсі елект­ронні ЗМІ країни не демонстрували б суспільні перипетії – глядач їх сприй­матиме з тої точки зору, яка ближча його інтересам, адже чим менша дистація між джерелом інформації та реципієнтом, тим краще вона сприйматиметься.

Сьо­го­д­ні без будь-­яко­го пе­ре­біль­шен­ня мо­ж­на ствер­джу­ва­ти, що про­гра­ми мі­с­це­вих те­ле­с­ту­дій для на­се­лен­ня ста­ли не­від’єм­ним еле­мен­том жит­тя того чи іншого регіону. Без су­м­ні­ву, для ау­ди­то­рії важливими є га­зе­ти, жу­р­на­ли та ін­ші дру­ко­ва­ні за­со­би ма­со­вої ко­му­ні­ка­ції. Але осо­б­ли­вою палітрою аудіові­зуальних, вербальних та невербальних засобів мовлення приваблює ме­ш­ка­н­ців різних місцевостей, телеба­чен­ня того регіону, яке ближче їхній ментальності та духу.

На від­мі­ну від за­галь­но­на­ці­о­наль­них ка­на­лів, що ви­сві­т­лю­ють жит­тя всі­єї кра­ї­ни, мі­с­це­ві те­ле­п­ро­г­ра­ми менш ба­га­ті на глобальні по­дії, проте ближчі до глядача, вони найкраще характеризують стиль праці місцевої влади чи громади.

Подпись: ______________ © Базюк Л., 2005
Хтось із телеглядачів щодня дорогою на роботу проходить повз під­приємство, яке бачив у відеоматеріалі, у когось родичі, друзі або сусіди працюють там, а про зацікавленість телеглядачів, які мають безпосереднє відно­шення до об’єкта сюжету, сказано вже чимало... Тобто вкрай зацікавлена ауди­торія – це, без сумніву, одна з суттєвих ознак і серйозних переваг місцевого телемовлення [7, с.195].

 

Своя роль, у житті західноукраїнців, належить регіональним телекомпа­ніям. До таких належать дві різноаспектні телекоманії Львівщини – Львівська обласна телерадіокомпанія та міська Червоноградська телерадіокомпанія “Бу­жани”. ЛОД незабаром святкуватиме п’ятий десяток, “Бужани” – тільки перший. Але особливо важливим є сам факт плідної праці незалежно від напрацьованого стажу.

За роки незалежності в Україні відбулася повна реструктуризація телеві­зійного простору. З допоміжного придатку до центральних мереж тоталітарно-ідеологізованого спрямування він перетворився, за спостереженнями телезнав­ців, у потужний фактор національного відродження і державотвотворення на де­мократично-правових засадах [6, с.486].

Відповідно до сформованої в Україні структури національного телеба­чення [5, с. 487-488], досліджувані – Львівська обласна телерадіокомпанія має статус державної, а Червоноградська ТРК “Бужани” – приватної. Тому насам­перед необдіно визначитися в правильності структурного поділу (див. Таб­ли­цю). В таблиці використано дані “Звіту про обсяги телевізійного мовлення за 2002-2003роки”, який підготував Відділ соціальної статистики Львівського обласного управління статистики для подання в Держкомінформ України (Київ, вул. Прорізна, 2)

Державними телеорганізаціями зазвичай називають ті, засновниками яких виступають органи державної влади. Їхнім основним завданням є:

а) оперативно інформуванти телеглядачів про суспільно-політичні та інші події в Україні і за кордоном, розповсюджувати офіційні повідомлення, роз’яс­ню­вати рішення органів законодавчої, виконавчої та судової влади;

б) створювати та розповсюджувати економічні, публіцистичні, культурно-освітні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми для дітей та юнацтва;

в) сприяти зміцненню міжнародних зв’язків України, зростанню її авто­ритету в світі.

Приватною є телеорганізація, створена у будь-якій формі, передбаченій чин­ним законодавством, засновниками якої є приватні юридичні і (чи) фізичні особи України, які своїм основним завданням ставлять одержання комерційної вигоди від діяльності у сфері телемовлення (приватна комерційна телеоргані­зація) чи не ставлять такої мети (приватна некомерційна телеорганізація). При­ватне телебачення може діяти на загальгнонаціональному, регіональному і міс­цевому рівнях [6, с.487-488].

Вже 48 років, виконана у тогочасному архітектурному стилі, студія Львів­ського телебачення засвічує “голубі вогники” екранів. Почавши передачі з при­мітивного технічного телевізійного обладнання (перші програми йшли з гара­жу), рівень ЛТБ з кожним роком зростав і програми транслювалися не тільки по республіканському та союзному каналах, а, навіть, по Інтербаченні [1, с.244].

Львівські телевізійники продовжили свою історію виходом популярної вкінці 50-х років розважальної програми “Голубий вогник”. Відеозапису ще не знали, тому півторагодинна масова видовищна програма транслювалася в прямому ефірі на весь Союз.

 


На початку 60-х років з’явилися перші телевізійні постановки – музичні та літературно-драматичні: “Прощальна симфонія”, “Повість про Якуба Шелю”, “Німці”, “Сестри Річинські”, “Осіння казка”, “Екслібрис поета” та інші. Це десятиліття увінчало Львівське ТБ “творчими лаврами”: львів’яни активно включилися у спільні цикли ЦТ та УТ, а редакція музичних програм, на чолі з О.Паламарчук випустила в ефір 35 випусків музичної програми “Українські вечорниці”. Так звані “подовжені” програми Львівського телебачення транслю­валися на всі західноукраїнські області – Тернопільську, Івано-Франківську, Волинську, був навіть період, коли “подовжене” мовлення транслювалося і на Закарпатті.

Директор ЛТБ – Т. Брикайло та редактор В. Гаврилишин вперше роз­почали роботу над власними кінострічками (кін. 60-х – поч. 70-х рр.). Це зокре­ма, фільм “Залицяльники”, який став лауреатом (перша премія) на третьому Все­союзному фестивалі телевізійних фільмів у Ленінграді (1969 р.). А далі були музичні фільми “Сійся, родися”, “Червона рута” (третя премія на п’ятому фестивалі телефільмів у Ташкенті).

На початку 80-х рр. львівський телекомплекс об’єднали з Укртеле­філь­мом, після чого були ще окремі спалахи кіновиробництва, які згодом майже згасли.

Нове творче життя почалося для телебачення з приходом відеозаписуючої апаратури. З’явились нові можливості для створення вагомих телевізійних прог­рам. Зокрема, телепостановок, творчих портретів митців, цікавих літературно-драматичних, музичних та дитячих програм.

Архів ЛТБ поповнився відзнятими на відео, такими телепостановками, як “Ой, піду я в Бориславку” та “Меланхолійний вальс” режисера В. Робочека, пе­редач з циклу “Незабутні” – “С.Людкевич”, “Є.Козак”, “А.Кос-Анатольський”, “В. Івасюк” та багато інших.

Далі були роки добудови та реконструкції телецентру. Глядач, звичайно, переглядаючи програми, не знав у яких умовах вони творилися. Інколи буквально на грані зриву, в екстримальному режимі. Саме в пік будівельно-монтажних робіт, коли старі студійні павільйони були виведені з робочого стану, а в новому щойно завершено монтаж обладнання, львівські телевізійники відважилися провести міжнародний телеміст “Львів-Вінніпег”. І не тільки тому, що наполягала канадська сторона. Розуміли, що у Вінніпезі (і взагалі у всій країні кленового листя) живуть тисячі українських громад – вихідців з га­лицьких земель. Їх пов’язували з Львівщиною міцні родинні узи. Вони зібрали великі гроші, аби оплатити там за організацію телемоста та налагодження супут­никового зв’язку. Телеміст став хвилюючою двогодинною подією, глядачами якої були у нас громадяни всієї України, а на американському континенті – жителі багатьох провінцій Канади і північних штатів. Була віднайдена, тоді так необхідна українцям, соціальна спільність та відрегульовані комунікативні контакти.

В одному з інтерв’ю, директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Різун зазначив: “Головним принципом журналістики є відчуття часу, відчуття соціальної ситуації... Відчуття соціального простору, відчуття тих соціальних ролей, тобто людей, які нас оточують... формувати ма­сову свідомість – це дуже тонка річ. Це треба робити так, щою люди і не знали, що ми це робимо. Це треба робити, можливо, на рівні підсвідомого”.

Кінець ХХ століття ознаменувався в історії ЛТБ залученням молодіжної аудиторії до активного тележиття, було сформовано експериментальну моло­діжну редакцію “Дека”, завданням якої стало виготовлення сучасних культур­ницьких програм. Продовження цієї теми реалізувалося 1996р. у телефестивалі авторської пісні та акустичної музики “Срібна підкова”. Культурницьку тему продовжила телепередача “Томи” (присвячена новинкам книговидання), а ос­новою для зйомки літературних вечорів була щоп’ятнична телепрограма “Третє тисячоліття”. Згодом ефірний час регулярно заповнювала молодіжна програма “Тайстра”. За задумом – передача “легкого жанру”, яка мала б інформувати глядачів про різні перепитії життя регіону та складатися з авторських сюжетів різноманітної тематики. Проте телеглядачі прагнули більшого, і згодом в ефір вийшла відкорегована програма з проблемними сюжетами світоглядного спря­мування. Проект “Тайстра” став своєрідним “творчим полігоном” для нових програм [5, с.55].

За всю історію свого існування в телекомпанії сформувався професійний колектив, своя школа редакторів та режисерів. Програми Львівського обласного телебачення не тільки користувалися популярністю серед глядачів області, а й знаходили аудиторію по всій Україні. Останнім часом суттєво помітний прогрес у всіх тележанрах, якими послуговується ЛТБ, зберігаючи достатньо високий художній рівень, однак, часте змінювання “обличчя” та пристосовування його до сучасних естетичних форм, не завжди йде на користь.

У нелегкий період становлення української держави, самоутвердження українців як нації – започаткувала своє існування й Червоноградська телерадіо­компнія “Бужани”(1998р.). Паростком її творчих успіхів стала щотижнева го­динна трансляція інформаційного випуску новин, продюсером та редактором якої був М. Репецький. Варто додати й те, що програму перед ефіром зазвичай не монтували, через брак працівників, інтерв’ю чи репортаж намагалися запи­сати в найзручнішому ракурсі, щоб відразу транслювати. Тоді – це був початок творчих пошуків, знахідок, а часто-густо і прорахунків колективу, котрий присвятив себе новонародженій музі – телебаченню. Однак, до цього часу, не ма­ючи нічого досконалішого на місцевому рівні, канал мав свого глядача.

Для телекомпанії “Бужани” характерний безперервний процес реформу­вання та осучаснення каналу. Тут створено цілий комплес заходів, спрямованих на органічне поєднання традицій та професіоналізму зі свіжими нестандартними ідеями. Директор Дубик І. та головний редактор Боднарчук С. з незначним ре­дакційним колективом, крізь призму телевізійного зображення пропонують міс­цевим телеглядачам різножанрові передачі про складні та водночас важливі явища їхнього життя.

Щотижнева інформаційно-публіцистична передача “Наше місто” пові­домляє про найважливіші події міста висвітлені в економічному, соціальному, освітньому, культурному контексті. Чимало уваги приділяється проблемам нав­колишнього середовища, політичним подіям та проблемам, що відбуваються у міських органах правління. Редактор програми Боднарчук С. намагається тлу­мачити кожен факт чи коментар події, окрім того, ще тісно взаємопов’язує ці події. Таким чином, сюжети програми, а також окремі сегменти сюжетів вигля­дають як завершений драматургічний твір, чим підкреслюється правильність вибору жанру передачі.

Крім інформаційно-публіцистичних програм, творчий колектив студії готує передачі інтелектуально-світоглядного характеру – “Теледебати”, “Вер­нісаж”, “Освітня програма”. Сьогодні безліч учасників, різних за віком, інтере­сами, професією беруть участь у круглих столах, дебатах, розважальних програ­мах; ефірний простір заповнюють монологи, діалоги, запитання, відповіді. Отже, ефірне мовлення, навіть на регіональному рівні, набуває нових парамет­рів, відчутним є прагнення пізнавати його стихію, природно почуватися в ній, освоювати специфіку мовної поведінки в ефірі. Ця загальна тенденція вже відзначалася дослідниками

 Щосезону червоградська аудиторія насолоджується літніми багатогран­ними розважальними проектами “Тато, мама і я” (спортивна програма) та “Карооке-шоу”(музична), щирими і професійно зрілими є релігійні передачі – “Дорога до Бога” й “Зерно духовності”, які допомагають утвер­джувати мо­рально-етичні та християнські норми.

Знаменним роком кінопроб для ТРК “Бужани” став 2004 р. Успішно від­знявши, за кращим сценарієм школярки Юлії Возняк, короткометражний фільм “Життя, наче сон”, творчий запал, незважаючи на застарілу відеотехніку, надихнув журналістів на ще один проект: Дитячий всеукраїнський фестиваль естрадної пісні “Різдвяні дзвіночки” (знімання монтаж співпраця з телеканалами України). Методика праці цієї телекомпанії імпонує місцевим жителям, хоча й серед них є прискіпливі критики.

Впадає у вічі, характерна для приватних телекомпанії особливість: від­крите прагнення до досконалості та активне самоутвердження невеличкого ко­лек­тиву. Цього бракує державним телеорганізаціям, а в приватних – це преро­гатива (виключне право) успіху.

Як писав Карл Попер: “Щоб утримати аудиторію, канали змушені ви­робляти дедалі більше сенсаційних програм. А сенсаційне рідко буває якіс­ним. До того ж телебачення стало сьогодні колосальною силою, можна навіть сказати, що потенційно наймогутнішою силою, яка ніби замінила голос Бо­га...”[2,с.26].

Отже, процес формування творчого обличчя Львівської обласної держав­ної телерадіокомпанії та Червоноградської приватної телерадіокопанії, який би відповідав ментальності українського глядача, має свої визначальні риси й безперервно триває та удосконалюється.

Регіональні телеканали наполегливо прагнуть перейняти європейські стан­дарти мовлення. Ці інновації змушують електорнні ЗМІ кардинально змінити свій усталений сценарій і неухильно дотримуватись чітких вимог до змісту програм, забезпе­чувати незаангажованість, що повинно стати на заваді концентрації і моно­полізації телебачення.

На противагу нестримному прагненню удосконалюватися сучасне теле­бачення часто “лестить своїм смаком і експлуатує з метою завоювання більшої аудиторії,.. пропонує телеглядачам примітивну духовну їжу, що її зразками є ток-шоу, біографічні сповіді, у яких виставляється напоказ без усякого сорому пережите, котре часто носить екстремальний характер і здатне вгамуватии жагу до своєрідного вуайєризму і ексгібіціонізму (втім як і телевізійні ігри, в яких усі прагнуть узяти участь, навіть як глядачі, аби лише хоч на мить потрапити на телеекран). ...телебачення минулого, не менше ніж... демагогічне підкорення сма­кам натовпу, суперечить істинно демократичному використанню засобів ма­сової інформації” [8, с.87].

______________

 

1. Браун, Доналд Р. та ін. Теле/радіоновини та меншини.– К., 1996.–160 с.

2. Гоне Жак. Освіта і засоби масової інформації.– Київ: “К.І.С.”, 2002.

3. Гоян В. Типові та жанрові особливості інформаційної телепрограми: Посібник для студентів Ін-ту журналістики.– К.: [Київський національний ун-ет ім. Т.Шевченка], 2001.– 52с.

4. Мазурін М. Острозькі читання-2. Головний редактор “Дня” заснувала іменну стипендію для студентів Академії // http:/www.day.kiev.ua/39615

5. Масляник О. Молодіжна політика на Львівському телебаченні і радіо – від концепції до втілення // Збірник науково-методичних праць.–Львів: Ред-вид. віддл. Львівського ун-ту,– 1997.-С.51-55.

6. Мащенко І. Телебачення України. Т.1.: Телебачення de facto.– К., 1998.– 512с.

7. Нахапетов В. Регіональне телебачення у сучасній структурімасової комунікації //Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип.3. – Львів, 2000.– С.193-198.

8. П’єр Бурд’є. Про телебачення і журналістику/Солодка свобода слова // Неза­лежний культурологічний часопис “Ї”.– №32, квітень, 2004.– С.80-87.

9. Сербенська О. Уваги до мови електронних ЗМІ з погляду засад лінвоекології // Українська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, 23-24 вересня 2004року, м. Львів/за ред. С. Костя. –Львів, 2004.– С.403-407.

10. Скуратко М. Львів, Високий Замок / Мащенко І. Українське телебачення: штри­хи до портрета.– К., 1995.-С.244-247.

11. http://www.telekritika.kiev.ua/question/?id=14173

12. Звіт про обсяги телевізійного мовлення Львівської обласної державної теле­радіо­компанії // Держкомстат України. Львівське обласне управління статистики, Відділ соціальної статистики. Справа № 34(2002р.), Справа № 32(2003р.).

 

 

From the history of Lviv television  (from Lviv to Chervonograd)

Lesia Baziuk

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: admgrf @ franko.lviv.ua

 

This paper defines stages in the development of regional TV companies,  taking two companies, i.e. Lviv Oblast State TV and Radio Company and  Chervonograd City Private TV and Radio Company as cases for analysis. It also generalises specific features of their operations.

Key words: television, regional television, TV program, viewers, TV styles,
live broadcasting.

 

Стаття надійшла до редколегії 12.01.2005

Прийнята до друку 18.02.2005

                                                                        

 

 

УКРАЇНСЬКІ МЕДІА І

ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ 2004 РОКУ

 

 

 

 

ІНФОРМАЦІЙНІ ВИХОРИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

 

Борис Потятиник

 

Львівський національний університет імені Іваана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна

e-mail: boryslav@iatp.org.ua

 

Акцентовано на інформаційних, мас-медійних особливостях Помаранчевої рево­люції 2005 року.

 

Ключові слова: мас-медіа, медіатехнологія, Інтернет, зв’язки з громадськістю, темник, цензура, пропаганда.

 

Мас-медіа: поле битви чи поле гри?

В Україні відбувалося поступове згортання демократичних процесів, зокрема у сфері масової комунікації, починаючи з 1994 р. Напередодні президентських виборів 2004 р., знявши проблему медіа, панівні політичні кола зробили ставку на грубий адміністративний тиск, махінаціїї із списками виборців та викоритання криміналітету.

Подпись: ______________ © Потятиник Б., 2005
Ці чинники, з мого погляду, обумовили доволі скромну роль ЗМІ на першому етапі передвиборних президентських перегонів 2004 р. Демократичний і вільнодумний Інтернет охоплював незначну аудиторію (менше 10 відсотків населення) Отже, домінуючий медіум – пригнічене “темниками” телебачення (“тем­ники” – від слова “тема”, в редакції з владних інституцій (хоч і без підпису) періодично надходили деталізовані вказівки, як висвітлювати ті чи інші події). Медіа на першому етапі кампанії не могли і не стали полем битви, як, скажімо, у США (де президентські вибори відбувалися одночасно з українськими). Скоріше полем гри, причому в одні ворота. Виняток складав лише опозиційний “5 канал” з його 1 (одним!) відсотком телеаудиторії.

Проте саме Internet став інформаційною базою для нечисленних опозицій­них медіа і навіть важливим чинником громадянської самоорганізації сус­пільства.

Щоправда, в жовтні та листопаді виразний поворот в бік журналістської об’єктивності зробила телекомпанія “Ера”.

Так розпочався новий етап виборчої кампанії, який, на відміну від попереднього, характеризувався медіа-проривом – величезним впливом медіа на всі суспільні процеси.

Колишній дитячий майданчик почав нагадувати справжнє поле битви.

 

Перекреслені теорії

Найпоширенішою теорією стосовно використання мас-медіа впродовж передвиборних президентських перегонів 2004 р. в Україні була теорія “шприца” (Hypodermic Needle), що сформувалась після I Свiтової вiйни з її першими широкомасштабними пропагандистськими кампаніями. Ця теорія вiдби­вала соцiальнi та психологiчнi теорiї свого часу. Зокрема, погляди Емiля Дюркгейма на iндустрiальне суспiльство, що складається з iзольованих iнди­вi­дiв, якi втратили Зв’язок з духовно-культурною традицiєю i тому особливо схильні пiддаватися манiпуляцiї. Теорія шприца трактувала iнформацiйно-пропаган­дистськi “iн’єкцiї” на взiрець iн’єкцiй медикаментозних. Як медичний шприц є iнструментом впливу на органiзм пацiєнта, так i медіа розглядають як iнст­румент впливу на життєдiяльнiсть органiзму суспiльного. Щодо конкретного iндивiда-реципiєнта, то йшлося фактично про керування його думками, волею, а отже й поведiнкою. Ця теорiя припускає, що всi так само пiддаються впливу мас-медіа, однаково трактують повiдомлення i зазнають однакових психо­логiчних змiн пiд їхнім впливом. Хоча такий пiдхiд згодом було визнано не цiлком науковим, вiн характеризував концепцiї авторитарного чи тоталiтарного спрямування, а також рекламну iндустрiю.

Квазідемократичний, а насправді авторитарний політичний режим в Україні епохи Л.Кучми ґрунтувався на авторитарному контролі потоків масової комунікації і передбачав віру в те, що медіа мають безперечний і цілком передбачуваний вплив на аудиторію. Незважаючи на повсюдний контроль медіа, політику темників, вибори принесли владі цілковите розчарування, що змусило її вдатися до прямих фальсифікацій та адміністравного тиску.

А от за теорією мінімального ефекту, яка з часів досліджень Paul Lazars­feld, доводить, що інформація про кандидатів, яка надходила до виборців через канали масової комунікації, мала дуже незначний вплив на їхню виборчу активність і поведінку. З’ясувалось, що люди більше ваги надають тим новинам, які підсилюють їхні політичні переконання, і менше тим, що їм суперечать. Виборці охочіше використовували нову інформацію для підсилення раніше сформованих поглядів, переконань і стереотипів. Подібну ситуацію ми спостерігали і в Україні восени 2004 р. Персональні контакти (зокрема з opinion leader) часто відігравали вирішальну роль. У таких ситуаціях реципієнт був подвійно захи­щений від прямої маніпуляції: по-перше, двоступеневим впливом (через opinion leader), а по-друге, унікальністю своєї особистості, оскільки кожна людина по-різному, залежно від своїх особистісних характеристик, реагує на повідомлення засобів масової комунікації. В українській ситуації важливим був імунітет на офіційну пропаганду, що сформувався ще з часів СРСР.

Проте найбільше рації можна було визнати за теорією “порядку денного свідомості” (McCombs) цебто ролі мас-медіа у керуваннi увагою реципiєнта, його усвiдомленням тих чи iнших подiй, процесiв, явищ. Навіть якщо українські і світові медіа періоду оранжевої революції і не переконували виборця на користь того чи іншого кандидата, то все ж вони однозначно впливали на структуризацiю мислення реципієнта, усвідомлення того, що є важливим. Українські ме­діа листопада-грудня 2004 р. можна вважати переконливою ілюстрацією цієї теорії.

 

ІНФОРМАЦІЙНІ ВИХОРИ

Помаранчеву революцію можна розглядати як наслідок певних інфор­маційних збурень. Серед ПРИЧИН цих збурень назвемо такі:

1. Значний контраст між формальною свободою і реальною несвободою.

2. Суперечністю між тотальним контролем на локальному рівні та неконтрольованістю глобальних інформаційних процесів і технологій з одного боку, спробою тотального медіа-контролю владою і, з іншого, глобальними медіа-тех­нологіями та інформаційними потоками, які роблять такий контроль немож­ливим.

3. Суперечність поміж життям і Public Relations, які перетнули екзистенційний кордон.

4. Суперечність між самовпевненістю колишнього режиму і сприйняттям його мільйонами громадян як застарілого чи навіть одіозного, що породило згубну для влади хвилю гумору.

 

1. ВИХОР СВОБОДИ

Його породило чимало причин. Проте тут ми відзначаємо різницю між формальними, тобто законодавчо закріпленими свободами, зокрема свободою преси (на рівні стандартів найбільш вільних і демократичних країн) та, з іншого боку, неформальною практикою тотального контролю, у тому числі медіа-контролю. Власне це й породило перший вихор. Спроби неформального впливу на пресу з боку владних інституцій простежували повсюдно, зокрема і в таких країнах як США. Проте в Україні епохи Кучми, яка подарувала світові нове неперекладне слово “темники”, контраст між формальною свободою і реальною несвободою набув одіозних форм. Неслухняні редакції прирікали себе на каральні рейди податкових і пожежних інспекцій, які мали чітке завдання неодмінно знайти якісь порушення і паралізувати роботу бунтівних редакцій.

 

2. ВИХОР ТЕХНОЛОГІЙ

Тут виявилася суперечність між, з одного боку, спробами інтенсивного ме­діа-контролю на локальному рівні та, з іншого боку, розвитком глобальних інформаційних процесів і сучасних медіа-технологій.

Історик Владислав Верстюк вважає, що проблема південно-східного регіо­ну, не тільки в тому, що він найбільше зазнав інформаційної блокади та ін­тенсивної пропагандистської обробки. Головна проблема – в цивілізаційному поділі. Світ живе в інформаційному, постіндустріальному суспільстві. Тим часом у Донбасі було законсервовано архаїчну економіку з доменними печами, мартенами і вугіллям, яке сьогодні видобувають способами ХІХ ст. “У Донбасі продовжували підтримувати у підвладного їм народу майже весь набір міфів комуністичного часу. Увесь Донецьк заполонили білборди з портретами Паші Ангеліної і Стаханова: “Парасковія Ангеліна – гордість Донбасу!”, “Олексій Стаханов – шахтарський характер!” Портрети добре призабутих героїв комуністичної епохи, які досить дивно виглядають на тлі численних салонів продажу дорогих автомобілів, казино й інших атрибутів “буржуазного” життя[1].

18 вересня 2004 р. Ющенко виступав на Європейській площі після спроби отруєння. Телетрансляція з мітингу велася через супутник в режимі реального часу, і за нею стежили на спеціально встановлених моніторах на майданах майже всіх обласних центрів. Потім пересувна телевізійна система працювала на центральній площі столиці – майдані Незалежності.

 

ВСІ МАЙДАНИ – МАЙДАН

Перефразовуючи назву одного з оповідань Хуліо Кортасара “Всі вогні – вогонь”, подібне можна сказати і про центральні майдани багатьох міст України. В основі подій, звісно ж, був великий політичний запал, прагнення перемін. Однак тут ми звернемо увагу на особливу медіальну організацію рево­люції. Саме вона сприяла синхронізації подій, а отже й неабиякому політичному резонансу.

ПРІОРИТЕТ МЕДІА в Помаранчевій революції вже видно з особливостей її структурної організації. Скелетом її і географічним осердям були не адмі­ністративні будівлі (Кабінет міністрів чи адміністрація Президента), а саме центральні майдани міст, де телевізійні монітори транслювали “5 канал” – правдиве телебачення революції. Головна увага, звісно – на київський майдан Незалежності, який упродовж революції називали просто Майданом. Саме там щодня виступали національні лідери і відомі рок-гурти. Подібне могло відбуватися і на майданах обласних центрів: виступи місцевих лідерів і місцевих поп-зірок. Однак в перервах можна було просто спостерігати, що діється в Києві. Поп-концерт і революція в прямому ефірі за екранною привабливістю перевищили всі сподівання. У тому числі й за кордоном. Ритуальні демократії набридають. Свобода і демократія – це аж ніяк не статичні речі. Набуваючи рис механічної ритуальності, вони, подібно до заморожених продуктів, потроху втрачають свій смак. Свобода і демократія – те, що здобувають. Українська революція при­ваблювала їх подібно до того, як приваблює людей гарячий хліб, щойно вийнятий з печі.

Ось як відгукувалася про це “Дейлі Телеграф” у статті “Помаранчеве Різдво – популярна річ поміж закордонних туристів”:

“Україна зі своїм сірим та нестабільним іміджем та й на додаток ще із суворим візовим режимом не виглядає як ідеальний різдвяний напрямок для закордонних туристів. Проте тисячі іноземців з’їхались до України протягом останніх кількох днів аби відчути пульс вулиць у ході “Помаранчевої революції”. Декого з них надихнули фото сотень тисяч осіб, які співали і танцювали на київському Майдані Незалежності на противагу присутності загонів міліції особливого призначення. Інші, можливо, приїхали до України тому, що Україна нині є однією з найбільш доступних і безпечних революцій, що відбувалися протягом останніх років. У ході цієї революції не загинув жоден учасник виступів протесту”.

Через орендований супутниковий канал теоретично будь-хто в світі ціло­добово міг спостерігати за українською революцією. У листопаді – грудні
2004 р. події в Україні часто ставали топ-новиною світових телеканалів (BBC, CNN, EuroNews), чого не скажеш про найпопулярніші українські телеканали, виконуючи замовлення влади, вони уникали висвітлення Помаранчевої революції, намагаючись взяти її в інформаційну блокаду – замість опретаривних новин в режимі live – серіали, трилери, передачі про тварин і таке ін. Проте блокаду, як уже мовилось, прорвав “5 канал”, разом з Інтернетом, кількома опозиційними газетами і радіостанціями.

Провладні сили намагалися обмежити інформацію про опозиційного кандидата і запустити чорні PR-технології на кшталт того, що він – фашист, дружина – агент ЦРУ і т.п. Можна було б сподіватися на успіх цієї тактики за умови повної заборони альтернативної комунікації – закриття інтернет-кафе, фізичне відключення інтернет-серверів. Оскільки цього не зробили (передусім через суперечність між формальними свободами і реальною практикою цензури, то альтернативні канали інформації набирали сили. Такими альтернативними інфор­маційними джерелами стали інтернет-сайти, відвідуваність яких восени 2004 р. зросла в кілька разів.

Як уже говорилось, Internet став не завжди помітним, проте важливим інформаційним фундаментом, на якому виростали “стіни” впливових опозиційних медіа і формувалась громадянська свідомість. Неформальні інтернет форуми і чати, нерідко спонукали змінювати політичну орієнтацію і виходити на акції протестів. Інтернет навіть допомагав відстежувати пересування груп провокаторів і загонів спецназу та миттєво реагувати на них. Надбанням мільйонів стали політичні анекдоти та пародійні блокбастери на кшталт “Опе­рація проффесор”. Усе це й спонукало відомого медіа-аналітика Сергія Гра­бовського до патетичного висновку: “Помаранчева революція стала можливою не тільки завдяки громадянським чеснотам самих, а й завдяки єству “Все­світньої павутини” як властиво горизонтального комунікативного засобу, де кожен юзер здатен реалізувати свою засадничу свободу – свободу вибору. І тому, коли лідери революції віншували на Майдані переможців, не вистачало загального “Слава!” на адресу Інтернету – вільної віртуальної території, де жоден диктатор світу не почувається і ніколи не почуватиметься у безпеці” [2].

Набагато складніше було працювати телевізійникам.

Причому “5 канал” постійно був під загрозою закриття, у деяких областях його трансляцію незаконно припиняли. Щодо Інтернету, то доступ до нього в Україні мають приблизно 10 відсотків громадян. Проте ці громадяни роздруковували інформацію і передавали її ширшому колу осіб.

Таким чином, альтернативні медіа (зокрема сателітарні канали та Ін­тер­нет), система телемоніторів на майданах найбільших міст і увага світових медіа створили надпотужний ВІРТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР РЕВОЛЮЦІЇ, який власне і створив унікальний революційний настрій (так добре переданий в словах “Разом нас багато – і нас не подолати!”). Мабуть помилковою була би думка, що це явище неможливе без медіа-технологій. Надто багато революційних подій минулого засвідчують протилежне. Проте розмах, швидкість і безкровність української революції, з нашого погляду, є однозначним наслідком вдалого застосування сучасних медіа-технологій. У цьому сенсі можна вести мову про явище інформаційного суспільства.

 

3. ВИХОР PUBLIC RELATIONS

Йдеться про до краю загострену суперечність поміж реальним життям і Public Relations, які перетнули екзистенційний кордон, кордон смерті. Цю суперечність можна було би позначити “PR проти життя”.

Ми вже торкалися цієї теми раніше (див. статтю “PR: Останній кордон”, МедіаКритика, №7), тому тут лише коротко підсумуємо сказане.

Публіка нормально і навіть з гумором сприймає, коли один з кандидатів у президенти України, прагнучи вимити і очистити країну, їде реєструватися у Центрвиборчком у кабіні вантажівки з цистерною води (Бродський), а інший прибуває туди бронетранспортером (Корчинський), що мало би символізувати тверду руку і войовничі наміри. Публіка розуміє, хоч і ставиться з осудом до РR, які заборонені законодавчими приписами чи з моральних міркувань (наприклад, коли вийшли у світ сотні тисяч екземплярів фальшивого випуску газети “Сільські вісті”, або коли у поштових скриньках громадян з’явилися фальшиві листівки нібито від імені Віктора Ющенка. Або ж узяти поліграфічний скандал у жовтні 2004 р., коли на складах державного управління справами знаходять мільйони екземплярів незареєстрованої друкованої продукції з фотоколажами Ющенка і Буша – “Бущенка”).

Однак, примарна метушливість рекламістів і піарників особливо виразна в прикордонних (за висловом філософів-екзистенціалістів) обставинах, як-от загроза смерті, небуття. Як приклад, можна назвати таку гру зі смертю як протестні голодування. Власне, будь-яке голодування можна подавати як PR-акцію до того часу, поки... поки не помре котрийсь з учасників. Тобто смерть тут – абсолютний кордон. 2001 р. одна з прибічниць Віктора Ющенка у Верховній Раді на знак протесту проти відставки очолюваного ним уряду, почала обливати себе бензином з пляшечки, яку швидко вирвали у неї з рук. Провладні ЗМІ, звісно, розцінили це як PR. А тим часом припустімо, що жінка встигла б піднести до свого змоченого бензином одягу запальничку...

 

Багато телеглядачів були свідками того, яке сильне враження справила на присутніх у залі Верховної Ради поява 21 вересня 2004 р. Віктора Ющенка після тяжкого і, як було очевидно, зумисного отруєння, сліди якого ще надто промовисто проступали на його обличчі: “Це – не питання їжі. Я їм картоплю з салом, як і мільйони українців. Те, що сталося зі мною, це не питання кухні. Це – проблема політичного режиму в Україні. Сьогодні йдеться про кухню політичну, де замовляють вбивства”. Далі промовець перелічив імена Вадима Гетьмана, В’я­чеслава Чорновола, Георгія Гонгадзе, які свого часу загинули, і вбивць яких так і не знайшли.

– Коли я побачив Ющенка, то це справило на мене просто моторошний вплив,– висловився один його колега-депутат.

Здавалося б, що такий близький і холодний подих смерті мав би позначити межу, далі якої PR йти не може. Однак, провладні медіа використали це як привід для блюзнірських знущань. “Версії про PR-хід або про харчове отруєння сьогодні виглядають безглуздо та образливо,- писав по гарячих слідах медіа-баталій Сергій Рахманін у “Дзеркалі тижня”.– Жодна нормальна людина не може добровільно піти на таке знущання над своїм здоров’ям, тим паче – пов’язане з безпосереднім ризиком для життя. І жодна нормальна людина не повірить, що таке може статися після відвідування невдалої вечері в японському ресторані. Сюжети на деяких загальнонаціональних каналах, які знущалися над станом здоров’я Ющенка та садистськи смакували деякі деталі, викликали почуття огиди” [3].

Або ж відверте піарне знущання газети “Братство” – передвиборної агітки Дмитра Корчинського, яка виходить під демагогічним гаслом “ГЕТЬ ДЕМОКРАТІЮ! ХАЙ ЖИВЕ СВОБОДА!” Матеріал називається “Не гальмуй, – снікерсуй!” (№34 за 4 жовтня 2004 р.). Автор Олександр Медінський стверджує, що “нарешті об’єктивно доведено, як отруївся Ющенко”. 1 жовтня “Братство” провело “науковий” експеримент, щоб з’ясувати, чи може звичайна людина без ризику для здоров’я їсти продукти у ресторані, де нібито харчуються чільні нашоукраїнці. “Під гаслом “Отруїсь – підтримай Ющенка!” виставили столи зі стравами, начебто з цього ресторану – варених раків, суші, сало, кавун, сухарі з родзинками, хліб, горілку різних сортів, кумис, мінералку й чай. “Перехожі й журналісти могли спостерігати страшне видовище, як добровольці давилися салом і суші одночасно, заїдаючи раками й запиваючи кумисом”. Переможцям “наукового” змагання-експерименту обіцяли цінні призи та “безплатне лікування в Австрії”. Конкурс виграли двоє, серед яких був учасник “Братства”, проте ці двоє ніби потрапили згодом до лікарні. Вкінці подається висновок до “наукового” експерименту: “Такий вінегрет не може витримати не те що хвора гастритом людина, як Ющенко, але й абсолютно здоровий, загартований десантник”. Матеріал цей вартувало подати під рубрикою “фейлетон”, оскільки автор навіть не приховує елементів розиграшу й знущального гумору.

Разом з тим, замах на життя Віктора Ющенка, як здавалось, міг підвищити його рейтинг, а його самого зробити ще більш послідовним і непримиренним у реалізації задуманого. Через десять днів під час мітингу у Києві на Європейській площі з його уст прозвучало: “Ви нас не отравите! У вас не вистачить куль і “камазів”! Ви нас не зламаєте!”.

Можливо, саме тоді у політтехнологів протилежного, провладного табору виникла ідея зімітувати замах на життя Віктора Януковича. Саме так – як невдалу імітацію – розцінили “яєчний скандал” в Івано-Франківську канал “Євро-ньюс” та багато інших медіа. Власне перша заява керівника департаменту МВД із зв’язків з громадськістю Тетяни Подошевської свідчила, що “було тільки яйце”, кинуте в груди прем’єра-важковаговика безпартійним 17-річним студентом. Згодом інтерпретації змінились на користь Януковича і його госпіталізації. Проте залишились неспростовні відеодокази: кадри свідчили, що в груди кандидата потрапило лише яйце. Через кілька секунд він нахилив голову, оглянув пляму і, закинувши голову, почав падати на охоронців.

Описані приклади показують, що для PR, які переходять екзистенційний кордон, властиве намагання не тільки спекулювати на смертельній небезпеці, але стерти різницю між справжнім замахом та імітацією. Попри очевидну привабливість імітацій замаху з погляду політтехнолога (привертання уваги, викликання співчуття і т.п.), такі акції пов’язані з деякими ризиками. Окрім смертельної небезпеки, імітація, як у випадку з яйцем, може набути рис очевидного фарсу й анекдотичності.

 

Нерон і Христос

У менталітеті населення України ще з часів СРСР доволі міцно вкоренилося уявлення про опозицію, яку зацитькують, замовчують, переслідують. На відміну від США, якщо опозиція має однаковий з владою доступ до ефіру, то це, за нашими поняттями – не опозиція. Саме цій логіці, на мою думку, підпорядковувалася передвиборна боротьба. Причому цю логіку нав’язала влада, яка в основному зробила ставку на адміністративно-силовий варіант (позначимо цей варіант умовно ім’ям Нерона, римського імператора, якому приписують жорстоке переслідування християн). Тобто в опозиції не було вибору. Їй залишився лише один шлях промоції. Умовно його можна позначити “варіант Христа”. Це парадоксальний варіант, оскільки промоція здійснюється, великою мірою, силами опонентів. Популярність зростає тим більше, чим більше зусиль докладає панівна сила до ізоляції, переслідування чи навіть спроб фізичного усунення опозиціонера (черговий “камаз” на автостраді, отруєння). Те, що опозиційного лідера нема в ефірі – не біда. Уява електорату, базуючись на чутках чи почутих інформаційних уривках, сама домалює образ рятівника. Тобто міфологізація народного обранця йде такими темпами, на які заледве чи спроможна найновіша PR-технологія.

Все йшло, як і належить. Відключення і переслідування опозиційних ме­діа, що змусило опозицію робити ставку на комунікацію “від людини до людини”. І нарешті, журналістське повстання. Хай і невелике, та все ж повстання, що сприймалося, як прорив інформаційної блокади опозиції.

Звісно, я зовсім не проти цивілізованого варіанту промоції, який властивий для західних демократій, де немає ані Нерона, ані Христа. Просто констатую, що хвилеподібний драматичний чи навіть трагічний варіант (з переслідуванням, замовчуванням і, зрештою, частковим проривом інформаційної блокади) був ближчим і зрозумілішим для ментальності українців.

 

4. ВИХОР СМІХУ

Цей вихор, з нашого погляду, породжений специфічним контрастом в інформаційному контенті. З одного боку, глава адміністрації президента Л. Кучми напередодні виборів стверджував, що “влада сильна як ніколи”. Провладний кандидат Віктор Янукович заявляв під час теледебатів, що “нова влада вже прийшла”, і що нікому не вдасться “її вичавити”. Ця чванлива самовпевненість квазідемократичного режиму з його ставкою на брутальні фальсифі­кації, використання криміналітету й підкуп – разюче контрастувала з одіозністю провладних фігур. Це породило вбивче для режиму цунамі сміху. Листівка молодіжної організації “Пора” закликала:

“Тримай хвилю революції, будь впертим і ВЕСЕЛИМ! Постібайся з режиму!”

Дотепні стріли анекдотів були спрямовані, окрім провладних політиків, на мас-медіа, як українські так і російські. Через брак креативних ресурсів, команда Януковича вдалася до дзеркального повторення ходів опозиції – прапори, пов’язки, стрічки на автомобілях і деревах, намети, тощо. Новий керівник штабу Януковича Тарас Чорновіл навіть почав звинувачувати опозицію в цензурі, на що негайно відреагували творці народного гумору. Навіть імітацію “яйцевого” замаху на життя Януковича в Івано-Франківську можна вважати спробою ви­рівняти рейтинг цього кандидата в президенти за рахунок “дзеркального ходу” після отруєння Ющенка. В результаті швидко здобули шалену популярність нескінченні серіали політичного шоу Дмитра Чекалкіна “Веселі яйця”. Сміх, який вони викликали, був просто вбивчим для залишків президентських домагань Януковича.

Продовженням невдалих акцій, які ще більше погіршили становище Януковича, був виступ у Донецьку його дружини, де йшлося про “американські валянки” і “наколоті апельсини”. У зв’язку з цим, як стверджував один дотепник, велика рекламна компанія запропонувала Людмилі Янукович знятися в рекламному ролику – “Іноді краще жувати, ніж говорити!” Перепадало і російському президенту Путіну, який встиг двічі привітати провладного кандидата з перемогою до завершення кампанії. Один анонімний жартівник висловив думку, що російський президент Путін, аби домогтися свого, мав би публічно підтримати не Януковича, а Ющенка. Тоді Ющенко втратив би половину своїх голосів. Те, що мер Москви Лужков на з’їзді у Сєверодонецьку знімав свою знамениту кепку, кажучи при цьому, що прагне бути подібним на Януковича, згодом пародіювалося в інший спосіб: у Москві за згвалтування арештували Лужкова. – Навіщо ви це зробили?! – Хотів бути подібним на Януковича. Для неукраїнського читача варто пояснити, що в юності провладний кандидат В.Яну­кович, як стверджувалось у численних публікаціях, був причетний до спроби згвалтування. Мовляв, якщо вже наслідувати, то до кінця.

Колекції із сотень подібних анекдотів пропонували десятки інтернтет-сайтів, звідки їх передруковували популярні видання. Є підстави стверджувати, цей гумор у багатьох ситуаціях був навіть більш ефективним, ніж серйозна критика режиму. Недаремно кажуть, що сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. Вже не кажемо про значення гумору для загального революційного настрою і спроби сміятися з того, що перед тим викликало страх і складало аж ніяк не вигадану небезпеку. Тобто сміялися для того, щоб не плакати.

 

Отже, з огляду на масштаби і роль гумору в подіях жовтня-грудня 2004 р., їх цілком можна було би назвати революцією сміху. Режим довів до краю свою одіозність і тим самим викликав смертельну для себе хвилю гумору. Друге, Україна, ймовірно, проминула трагічно-романтичну фазу політичного розвитку, для якої властиве якщо не кровопролиття, то протиставлення моделей “Нерон” чи “Христос” і вступає в стадію “нудної” політики, характерної для зрілих демократій.

Ефективний політичний медіа-контроль сьогодні можливий тільки за умов тотальності такого контролю. Найменша “щілина свободи” (хай це буде усього лише малопотужний опозиційний телеканал, радіо чи інтернет) відкриє шлях для бурхливого і неконтрольованого комунікаційного потоку, заснованого на сучасних медіа-технологіях та глобальному масштабі поширення. Отже, цей потік раніше чи пізніше зруйнує цілу авторитарну піраміду. Саме тому, з нашого погляду, буде відбуватися подальша поляризація суспільної медіа-організації. Тобто середина – напіввільні суспільства – поступово зникатиме. Одні, як наприклад, Україна, невпинно рухатимуться до чистої ліберальної моделі. Інші – до тоталітарної (фундаменталістської), зі спаленням телевізорів і відеомагніто­фонів, як було у 2001 р. в Афганістані, з облавами на інтернет-кафе, як у Китаї, тощо. Цебто намагатимуться сховатися від глобальних процесів, піти в глуху оборону, закритися. “Середина” в найближчому майбутньому, з нашого погляду, шансів втриматися не має.

 

______________

 

1.Євген Ситник. Чому я не за “Я”, або Підказки великого міста // Дзеркало тижня.- 2004, № 46, www.zn.kiev.ua/ie/show/521/48356/.

2. Cергій Грабовський. Слава Інтернету // Телекритика. 2005. №1-2. С.12.

3. www.zn.kiev.ua/ie/show/513/47898.

 

 

Information Vortexes of Orange Revolution

 

Borys Potyatynyk

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: boryslav@iatp.org.ua

 

In this essay, special attention is given to the mass-media, media technologies and political public-relations peculiarities of the last months of the previous year, the time of the Orange Revolution.

 

Key words: Mass Media, Media Technology, Propaganda, Public Relations, Censorship, Freedom of the Press

 

Стаття надійшла до редколегії 28.02.2005

 

Прийнята до друку 18.03.2005

 

 

 

 

ПРАВОСЛАВНІ ЦЕРКВИ

Й ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ:

МЕДІАЛЬНИЙ ДИСКУРС

ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2004 РОКУ

 

Андрій Юраш

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: a_yurash@yahoo.com

 

Проаналізовано форми і методи залучення та фактичної участі українських Церков та релігійних організацій у рамках президентської виборчої кампанії 2004 року. Акцентовано на специфіці подачі виборчої тематики на сторінках видань Української Православної Церкви Московського Патріархату та висвітленні релігійного компонента електорального процесу в загальнополітичних медіа, які підтримували ідентифікаційні пріоритети та світоглядні принципи офіційного кандидата від політичної влади.

 

Ключові слова: електоральний процес, Православна Церква, виборча кампанія, арелігійність, медійний дискурс, ідентичність, цивілізаційні орієнтації.

 

Віддзеркалюючи як загальносвітові електоральні процеси, так і особливості української виборчої ситуації, релігія в цілому та окремі релігійні іден­тичності зокрема продовжують бути активно використовуваними (і в рамках природного їх усвідомлення та застосування, і, що є ще більш поширеним, спекулятивного чи маніпулятивного звертання до них) під час розгортання виборчих технологій в Україні. Ця теза може бути підтверджена численними фактами, що ілюструють процес ідеологічно-теоретичного обґрунтування та реалізації електоральних кампаній в Україні протягом останніх п’ятнадцяти років. Досить показовою у цьому контексті виявилася й остання президентська виборча кампанія 2004 року.

Жодні інші з попередніх не лише виборів глави держави, але будь-яких інших виборів не демонстрували з такою очевидністю та відвертістю ті ідеоло­гічні та загальноцивілізаційні відмінності, які існують у середовищі та у сто­сунках між традиційними українськими Церквами і які, власне, є передумовою та причиною українського конфесійного плюралізму.

Подпись: ______________ © Юраш А., 2005
   Різноманітні практичні та теоретичні спроби використати релігійних фактор із відвертим чи прихованим фаворитизуванням лише одній із Церков і одночасним свідомим опонуванням іншим чи іншій релігійній спільноті (тобто розгортанням конфліктних сценаріїв та поглибленням існуючих розбіжностей) задля досягнення конкретних електоральних цілей були зафіксовані у рамках кожної з кампаній. Але 2004 року ці спроби з подачі одного з впливових учасників кампанії стали настільки очевидними, що вони перенесли суперечності між українськими православними юрисдикціями з одного боку та розбіжності  між більш широкими таборами києвоцентристів (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, Українська Лютеранська Церква, окремі з відгалужень та ідеологічних спрямувань у середовищі протестантських Церков, зокрема центральний провід Церкви Християн Віри Євангельської – ХВЄ та Євангельських Християн Баптистів – ЄХБ) та москвоцентристів (УПЦ МП, кілька т.зв. малих православних юрисдикцій) з іншого боку на такий рівень, що фактично було зведено нанівець більш ніж десятирічні зусилля щодо залагодження конфліктності між основними угрупуваннями та таборами у середовищі традиційного українського Християнства та вироблення не односторонньої, а консенсусної концепції зближення головних Церков.

   Однобічність та свідоме прагнення однієї з сторін опертися лише на одну із впливових конфесійних ідентичностей пов’язані з реалізацією виборчої стратегії штабу Віктора Януковича, що була побудована на максимальному використанні  та мобілізації, умовно кажучи, “російського фактору”. У церковній площині цей фактор міг бути реалізованим лише з використанням органі­зацій­ного, ідеологічного та духовного потенціалу Української Православної Церк­ви Московського Патріархату.

   Одним із найбільш дієвих організаційних ресурсів у релігійному середовищі, на який розраховував провладний кандидат, стали церковні медіа, через які було плановано здійснити серйозну інвазію в сферу ментально-ідеологічних пріоритетів віруючих. Маючи добре розбудовану структуру практично у всіх регіонах України, УПЦ МП, закономірно, спромоглася досягти значних успіхів і щодо розвитку її медіальних структур.

Передусім, очевидно, йдеться про пресові органи, які, будучи базовими та найбільш традиційними для кожної церковної структури як за їх формою, так і за змістом, через об’єктивну державну вимогу стосовно реєстрації друкованих видань дуже легко надаються, з одного боку, облікові, а з іншого боку – різного роду впливам. Згідно з даними офіційної статистики Державного комітету у справах релігій, майже кожне третє із офіційно зареєстрованих в Україні церковних друкованих періодичних видань було засноване УПЦ МП: із 323 ре­лігійних газет чи журналів, які на 1-е січня 2004 року були зареєстровані в Україні, 95 належали саме цій Церкві [1]. Жодна інша з Церков чи релігійних організацій, які діють в Україні, навіть не наближається до таких кількісних показників: Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) мають по 25 зареєстрованих видань, а всі інші релігійні структури – значно меншу кількість.

Окрім того, що УПЦ МП заснувала майже сотню періодичних друкованих видань, ця Церква є також церковною структурою, яка зуміла налагодити най­міцніші зв’язки та встановити досить суттєві впливи на різного роду аудіо­візуальні ЗМІ. Теза про послідовність та системність медіальної політики цієї Церкви стосовно телевізійних та радіо мереж може бути підтвердженою на кількох рівнях.

По-перше, йдеться про загальні ідеологічно-конфесійні впливи, які ця Церква має на окремі аудіовізуальні канали поширення інформації: цей аспект навіть не варто доводити, відстежуючи ситуацію у регіонах, де УПЦ МП в цілому визначає ситуацію (маємо на увазі локальні, регіональні канали); крім того, він є так само актуальним і в загальнонаціональному масштабі, беручи до уваги рівень залежності редакційної політики деяких центральних каналів (наприклад, каналу УТ-1 чи “Інтеру” у часі виборчих змагань та протягом кількох останніх років) від позиції та пріоритетів цієї Церкви.

По-друге, слід згадати кілька власних (чи заснованих у безпосередній монопольній співпраці лише з УПЦ МП) релігійних програм цієї Церкви, які транслювалися як регіональними, так і центральними каналами (“Православный міръ”, “Духовний вісник”) поширення інформації.

По-третє, не можна не відзначити медіальну активність УПЦ МП і найвищого організаційного рівня, пов’язаного із заснуванням та провадженням власних телевізійних каналів. Мова йде про функціонування каналу “КРТ”, який можуть бачити більшість глядачів, що користуються кабельними телевізійними мережами. Щодня кілька годин свого мовлення цей канал надає для трансляції духовних бесід, молитов, документальних фільмів тощо, які готуються за прямої участі духівництва УПЦ МП. В Україні інших подібних прецедентів, пов’язаних із системним і настільки потужним ангажуванням якої-небудь іншої релігійної структури до діяльності медіальних мереж в сфері аудіовізуальних ЗМІ на рівні заснування власних каналів, поки що немає. Транслювання ж кабельними мережами каналів, наприклад CNL, присвячених протестантському, у першу чергу – харизматичному церковному служінню, в цьому сенсі не можна навіть по­рівнювати, оскільки вони за своїм змістом є повністю імпортованим телеві­зійний продуктом, який через це має лише опосередковане відношення до ук­раїнської медіальної сфери.

Вагомими є й досягнення УПЦ МП щодо розвитку новітніх електронних ЗМІ. Сьогодні майже всі єпархії цієї Церкви (всього таких єпархіальних струк­тур нараховується 36), багато монастирів, навчальних закладів, мирянських структур (братств) і навіть окремих парафій мають власні Інтернет-ресурси, які не лише репрезентують для користувачів цього новітнього засобу масового інформування хроніку церковного життя, але й прямо та опосередковано формують світоглядні орієнтири спільноти вірних та демонструють для ширшої аудиторії загальні ідентифікаційні пріоритети Церкви.

Вище продемонстровані приклади із журналістської практики, а також  численні теоретичні напрацювання у відповідній ділянці (на рівні проведення спеціальних конференцій, практичних семінарів та переконливо демонстрованої уваги до тієї проблеми з боку церковної еліти) з усією очевидністю переконують у тому, що УПЦ МП має досить розвинену та переконливу позицію і програму (відповідно – й солідні напрацювання) у медіальній ділянці. Цілком закономірно, що розрахунок на використання такого вже існуючого потенціалу не міг не бути одним із об’єктивних мотиваційних чинників політтехнологів штабу Віктора Януковича, які ним обґрунтовували теоретично та реалізовували на практиці стратегію взаємного зближення.

Можливості та ступінь ангажування окремих періодичних видань УПЦ МП в ідеологічні дискусії та сам перебіг виборчих процесів був продемонстрований та відпрацьований в своїх екстремальних формах ще під парламентської виборчої кампанії 2002 року. У той час не було жодної газети чи журналу цієї Церкви, які б значну частину своїх площ не присвячували захистові та вмотивуванню відповідної церковної позиції, спрямованої на підтримку лише однієї частики українського політичного спектру – передвиборчого об’єднання “За Єдину Україну”. Прикладом доведення цього ідеологічного та світоглядного спрямування до максимально гіпертрофованих форм можна вважати позицію та зміст часопису “SOS” – “громадсько-політичної газети для православних”, засновників якої є “Православний інформаційно-аналітичний центр”. Ступінь відвертості та пропагандистської прямолінійності, з якою це видання підтри­мувало та у духовно-церковній площині обґрунтовувало позицію провладного політичного блоку, тоді просто вразив не лише громадськість, але й багатьох аналітиків.

Протягом кількох місяців ведення передвиборчої кампанії усі випуски газети виходили під гаслом “За православну єдину Україну”, а абсолютна більшість газетної площі була віддана для пропагандистсько-агітаційних матеріалів політичного спрямування. Про зміст цих публікацій та характер поєднання у них політичної проблематики із загальноцерковною стратегію та ціннісними орієнтаціями УПЦ МП може свідчити навіть механічний перелік назв матеріалів, вміщених у двох березневих числах (№ 5 і 6) газети за 2002 рік (кожна з таких публікацій займає по одній газетній сторінки чи навіть більше): “Совместимы ли святость и политика?”, “Мужество быть собой, или Три грани свободы Владимира Литвина”, “Время возвращать долги” (агітаційна стаття за одного з кандидатів у народні депутати), “О “вывихах” в отечественной этнополитике”, “Православие – это сердце мира” (інтерв’ю щодо політичної ситуації у державі із головним редактором видання Сергієм Циганковим), “Угодна ли Богу предвыборная лепта г–на Спиженко” (антиреклама одному з кандидатів у народні депутати), “Во время съёмок мы чувствовали анафему” (критична оцінка фільму Юрія Іллєнка “Мазепа”), “Оборотень” (максимально критична оцінка політичної позиції лідера УХДП Віталія Журавського) – усі ці матеріали із
5-го числа часопису; “Церковь и политика”, “… И Бог помогает им” (аполо­гетична розповідь про Володимира Литвина), “Наследный герой. Унаследует ли кандиат в депутаты Вячеслав Миськов куколь лжептриарха Филарета?”, “По­мощь людям – его призвание” (рекламна стаття про кандидата в народні де­путати Валентина Савицького) і “Сын лейтенанта Шмидта” (антиреклама головному опонентові щойно згаданого  політика, представникові блоку “Наша Україна” Юрію Спіженкові), “За возрождение какой “духовности” ратует “Блок Юлии Тимошенко”?”, “Выбор за вами” (так само однозначне протиставлення двох кандидатів у народні депутати в одному з мажоритарних округів із відвертими закликами підтримати того із них, хто співпрацює із Московським Патріархатом), “Надо ли “разрушать до основания”? К вопросу о воцерковлении украинского языка” – а це матеріали із 6-го числа газети “SOS”.

До практики та пропагандистських тенденцій, започаткованих двома роками раніше, УПЦ МП звернулася й у рамках президентської кампанії 2004 року.  Головними характеристиками електорально-медіальної поведінки УПЦ МП у цей період в ідеологічній площині були такі особливості:

– свідома відмова від загальноцерковної установки, закріпленої як у традиційній церковній свідомості, так і в нещодавно прийнятій “Соціальній доктрині Російської Православної Церкви”, на розмежування церковної та полі­тичної сфер та їхнє взаємне невтручання у проблемне поле один одного. Цей аспект знаходив свій вияв у максимальній політизації усіх сторін церковного життя у конкретний період, що віддзеркалювалося у домінуванні відповідної тематики у змістові та фактологічному й ідеологічному наповненні видань;

– однозначна та безапеляційна підтримка лише одного сегменту (спрямування) сьогочасного українського політикуму – кандидата, який репрезентував того­часну політичну владу в цілому та її орієнтованість на проросійські ідентифікаційні концепції зокрема. При цьому преса УПЦ МП настирливо, часто негнучко і примітивно працювала над створенням максимально ідеалі­зо­ва­ного образу Віктора Януковича. Натомість представник опозиційних сил у всіх публікаціях УПЦ виступав як збірний образ ворога та уособлення зла;

– намагання максимально тісно пов’язати майбутній церковний розвиток та зміцнення власних позицій на всіх рівнях (у законодавчо-юридичній, практично-політичній та організаційних площинах) із приходом до влади підтри­муваного кандидата. Така установка зумовлювала й свідоме прагнення гіпер­болізувати всі сценарії можливого розвитку політично-релігійної ситуації в Україні після виборів – окреслення у виключно позитивних категоріях майбуття, пов’язаного із обранням президентом України кандидата від влади, і попередження про будь-які можливі лиха та суспільні й духовні катаклізми у випадку  приходу до влади чільника опозиції.

Констатуючи очевидний тиск чи навіть диктат ідеологічних факторів при формуванні і провадженні медіальної поведінки конкретної Церкви за останніх електоральних обставин в Україні, не можна не відзначити, що паралельно з надмірною увагою до світоглядних чинників суто фахові проблеми церковного журналізму з боку УПЦ МП здебільшого були залишені без належної уваги. Як з суто технічних міркувань (оперативність подачі інформації, дотримання стилю, дизайн видань, а часто – навіть їхня загальна грамотність тощо), так і через недосконалість з методологічно-методичного боку (нерозуміння або навмисна відмова від принципу об’єктивізму, свідоме небажання дотримуватись елементарних вимог журналістської етики) журналістську традицію, практиковану періодичними виданнями УПЦ МП, особливо в часі проведення виборів, тобто за максимальної політизації суспільства, не можна вважати адекватною до політично-суспільних реалій та якісною за журналістською формою та змістом. 

У підсумку це спричиняє ситуацію, коли якість подачі та інтерпретації фактів свідомо відсувається на другий план, стаючи не сенсом і самоціллю журналістської діяльності, а лише знаряддям для досягнення конкретних, часто дуже прагматичних церковно-юрисдикційних завдань, які вирішуються у рамках реалізації ширших політико-ідеологічних цілей.

Отже,  в журналістській практиці сучасної УПЦ МП можна виокремити два підходи стосовно засвоєння та відтворення політично-виборчої проблематики у рамках власних періодичних видань. З одного боку, можна констатувати тенденцію до переважно інформаційного, зовнішньо ненав’язливого та формально незаангажованого представлення відповідного кандидата та його політичної платформи. У цьому випадку про підтримувану Церквою особу мова йде головним чином у численних інформаційних повідомленнях. У такий спосіб офіційна церковна позиція стає демонстрованою через підбірку фактів, а не через однозначні, часто суто дидактичні та агресивні до опонентів пропагандистські матеріали. Натомість, цей останній спосіб відтворення політичної інфор­мації, за якого видання навіть не змагає до об’єктивності чи збалансованості через адекватне інформування читачів, а лише проводить безапеляційну ідео­логічну кампанію, можна вважати головною ознакою другого підходу до втілення та подачі політичної проблематики.

Прикладом практичної імплементації першої тенденції є спосіб втілення електоральних преференцій УПЦ МП на сторінках офіційного центрального церковного органу – “Православної газети”. У цьому часописі немає відверто агітаційних пропагандистських матеріалів про Віктора Януковича. Але Церква намагається переконати вірних у правильності пропонованого нею вибору через постійну присутність чинного восени 2004 року прем’єр-міністра на сторінках газети у рубриці “Хроніка церковних подій”. Наприклад, у 9-му вересневому числі газети можна знайти п’ять фотографій Віктора Януковича у супроводі вищих церковних ієрархів, глави УПЦ МП, митрополита Володимира (Сабодана) у т.ч. Ще більше фотографій Віктора Януковича можна знайти у 12-му жовтневому числі газети. Тут також є скромна, але промовиста подяка главі уряду за спри­яння у відродженні Святогірського монастиря у рамках надрукованої доповіді з цього питання Митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона.

Але якщо офіційний церковний орган намагається репрезентувати конкретну політичну орієнтацію, не виходячи за рамки етичних журналістських норм, то можна згадати немало видань, які займають категоричну ідеологічну позицію і практикують войовничу пропагандистську журналістику, яка цілком вкладається у рамки щойно окресленого другого підходу (той же стиль, що нами вже був репрезентований на прикладі газети “SOS”). Надзвичайно показовим у цьому сенсі є 12-е число газети “Начало”, яка друкується у Дніпропетровську за благословення Митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея. Відповідно до обраної позиції газета кілька своїх сторінок присвячує не стільки відвертій агітації за підтримуваного УПЦ МП кандидата – Віктора Януковича, як створенню негативного іміджу його головного опонента – Віктора Ющенка. Про рівень та відвертість позиції видання та ступінь його свідомого ангажування в електоральний процес свідчать хоча б назви кількох статей лише з одного числа (№12, 2004 рік): “Не поеду на майдан”, “Почему Украинская Православная Церковь поддержала Януковича?”, “Почему протестанты поддерживают Ющенко?”, “Свежо предание… да верится с трудом” (перерахування фактів, які начебто свідчать про агресивність прихильників опозиції стосовно Московського Патріархату).

Таким чином, наслідуючи схеми та прецеденти, добре відпрацьовані у рамках попередніх виборчих кампаній (наприклад, під час вже згаданих останніх парламентських виборів, коли вся агітаційно-пропагандистська машина УПЦ  МП працювала на користь лише виборчого блоку “За Єдину Україну”), вище церковне керівництво Московського Патріархату в Україні погодилося в черговий раз як формально, так і неформально підтримати конкретну політичну силу та конкретного претендента, розгорнувши у власних та ідеологічно близьких до проголошеної церковної позиції медіа безпрецедентну агітаційно-пропа­гандистську кампанію.

   Щоправда, констатуючи максимальне, як об’єктивно зумовлене, так й штучно змодельоване та каталізоване електоральними обставинами стратегічне партнерство між кандидатом від влади на найвищу в Україні посаду та УПЦ МП,  відзначимо, що це взаємопартнерство має відносно довгу передісторію і в своїх найзагальніших рисах є перенесенням на загальноукраїнський грунт того стилю зв’язків між регіональним керівником та місцевою церковною елітою, який був започаткований Віктором Януковичем ще в часі його очолення Донецької обласної державної адміністрації.

   Конфліктний підтекст свідомого наголошення на пріоритетах лише однієї з релігійних організацій при звертанні до її ідеологічних та політичних послуг у рамках виборчої кампанії можна простежити у кількох площинах. Але, головним чином, йдеться про те, що за умов реального поліконфесіоналізму фактичне визнання пріоритету лише однієї церковної структури на рівні найвищої державної влади не може не викликати прямого чи опосередкованого спротиву всіх інших Церков, що також об’єктивно, зважаючи на історичні та сучасні суспільно-конфесійні реалії, можуть претендувати на подібний статус чи, принаймні, рівне становище (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, а також окремі із Протестантських Церков, що мають більш як столітню історію безперервного існування в Україні – Церква Євангельських Християн Баптистів, Церква Християн Віри Євангельської, Церква Адвентистів Сьомого Дня).

   У цьому контексті не інакше, як відвертим, хоч і непрямим запереченням такого підходу до влаштування державно-церковних взаємин можна вважати спільну позицію (у ширшому контексті – спільну політику) лідерів кількох українських Церков, яка в основних своїх рисах викристалізувалася напередодні другого туру президентських виборів, а остаточного завершення дістала у рамках масової кампанії опору та заперечення результатів виборів, проголошених 24 листопада ЦВК України, коли фактична моральна й організаційна солі­дар­ність з опозиційним рухом з боку кількох українських Церков стала не лише формою підтримки вірних, абсолютна більшість яких приєдналися до акцій протесту, але й однією з відповідей на модель поєднання політичного та церковного векторів, яка була активно пропагована штабом Віктора Януковича у рамках виборчої кампанії і яка була запланована як обов’язкова і домінанта для після­виборчої України у разі перемоги кандидата, що пропагував відповідну модель.

   Першою демонстрацією такої позиції стала поява “Звернення керівників християнських церков України до співгромадян напередодні другого туру виборів президента України”, підписаного за тиждень до 21 листопада лідерами п’ятьох українських Церков із закликом не фальшувати вибори [2]. Формально нейтральний та об’єктивний заклик за конкретних політично-електоральних обставин ставав декларацією та актом відвертого опозиціонування. Підписанти “Звернення” та церковні структури, які вони репрезентують, власне, й уособлюють той табір, що ідеологічно протиставив себе пропагованій політиці однозначних церковних орієнтацій. Не дивно, що перелік тих, хто підписав, очолив глава УПЦ КП патріарх Філарет, який, найімовірніше, з подачі своїх численних прихильників із близького оточення лідера опозиції Віктора Ющенка став ініціатором акції. Зрозумілим і обґрунтованим є також приєднання до акції обох гілок Католицької Церкви в особі кардинала Любомира Гузара, глави УГКЦ, і єпископа Маркіяна Трофим’яка, заступника Голови Конференції Римо-Като­лицьких єпископів України. У переліку церковних провідників, які підтримали “Звернення”, є також два протестантські лідери – Михайло Паночко, єпископ Церкви Християн Віри Євангельської України, і Леонід Падун, старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви.

   Хоч згаданий документ не можна назвати радикальним чи однобічним, але в його формулюваннях (наприклад, кваліфікування як великого гріха перед Богом, “який не залишиться без належного покарання”, того факту, що деякі політики, наділені владою,  використовують своє призначення задля збільшення зла та несправедливості [3]) вже проглядається та чіткість і категоричність, яка властива наступним документам, що були підписані цими ж лідерами. Передусім, маємо на увазі “Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми”, опублікований 1 грудня [4]. В ньому представники української церковної еліти вже не просто наставляють політичних керманичів нації, а й однозначно вимагають від ще чинного президента “правильно відчитати “ознаки часу” й усвідомити, як конкретно має проявитися” його особистий обов’язок перед Богом, пам’ятаючи, що з “Богом не можна жартувати” [5].

   Важливо відзначити, що до тих же п’яти підписантів, які зазначені ще на попередньо згаданому “Зверненні”, долучився також Григорій Комендант, голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань ЄХБ. Цей крок глави найчисельнішої та найвпливовішої протестантської структури України виглядає досить логічним та обґрунтованим, беручи до уваги традиційну і всім добре відому загальну проукраїнську ідентичність та орієнтованість як самого церковного лідера, так і релігійної структури, яку він репрезентує.

У будь-якому випадку на фоні відвертої і однозначної промоційної кампанії УПЦ МП на користь владного кандидата (10 листопада всіма теле­візій­ними каналами, які інформаційно підтримували кампанію Віктора Януковича, був поширений відеосюжет із записом виступу предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира Сабодана, в якому він цілком однозначно стверджував, що офіційне благословення від цієї Церкви дістав лише Віктор Янукович, як кандидат, в якому вірні бачать людину, що здатна найуспішніше керувати державою [6]) така абстрактна стурбованість долею виборів, потенційними можливостями фальсифікації їхніх результатів та наслідками несправедливо підрахованих результатів не може не виглядати як опозиціонування щодо політичної сили, з якою не лише аналітики, але й свідомість пересічного виборця пов’язує можливості застосування адміністративного ресурсу (потенціал для фальсифікацій) і яка в релігійній площині є однозначною щодо своїх пріоритетів – підтримки Православної Церкви московської юрисдикції із одночасним дистанціюванням від усіх інших Церков та релігійних організацій.

Де-факто вся стратегія і тактика штабу Віктора Януковича у релігійній площині мала на меті максимальну мобілізацію однієї ідентичності (православно-проросійської) і навіть агресивне залучення для неї нових прихильників із одночасним запереченням та поборенням будь-яких інших альтернативних церковних ідентичностей (автокефалістсько-православної, греко-католицької, протестантських тощо). У практичній площині це означало реальне заперечення без­конфліктних сценаріїв розвитку релігійної сфери, базованих якщо не на рівному ставленні до всіх релігійних структур, то, принаймні, на уникненні відвертого фаворитизування одній із них.

   У рамках останньої президентської кампанії разом із розгортанням електорально-політичної стратегії штабу Віктора Януковича була зроблена свідома спроба не просто зробити спеціальний акцент на важливості та впливовості російської чи проросійської ідентичностей в Україні, але домогтися утвердження та визнання цього типу ідентичності як щонайменше паритетного у статистичних параметрах (наприклад, на кількістю виборців, що підтримали таку політично-ідеологічну візію) стосовно питомо української свідомості, а в по­літичному та ідеологічному контекстах на загальноукраїнському рівні перетворити проросійську чи квазіукраїнську ідентичність на домінуючу в сенсі її визнання та впливу на політичну еліту.

Запропонований сценарій, базований на зіткненні ідеологічно-іденти­фікаційних парадигм, був апробований на практиці завдяки активному вико­ристанню медіальних ресурсів. Вище нами вже було продемонстровано рівень та характер залучення у виборчий процес власне церковних медіа: преси УПЦ МП, яка свідомо й однобічно працювала заради загальносуспільної імплемен­тації ідеї щодо потенційної катастрофічності у разі приходу до влади опо­зиційного кандидата. Але не менша роль у такому ж контексті була відведена й загальнополітичним ЗМІ, що так само мали б сприяти поглибленню суспільної поляризації, мінімізації одного з ідеологічно-ідентифікаційних полюсів і, зако­но­мірно,  перемозі того світоглядно-цивілізаційного спрямування, яке, відпо­від­но до пропагованої схеми, мало стати гарантом не просто вільного, але й за­певненого в законодавчому та будь-якому іншому сенсі існування у після­виборчій Україні єдиної на даний час канонічної православної юрисдикції, тобто Московського Патріархату.

Релігійна чи, правильніше сказати, релігійно зафарбована термінологія й ідеологія стала обов’язковим елементом кожного офіційного виступу кандидата у президенти від урядово-президентської коаліції. Віктор Янукович майже при кожній нагоді згадував про отримане ним благословення афонських старців та молитви разом із предстоятелем УПЦ МП, митрополитом Володимиром Сабоданом перед святинями Афону, про відвідування ним інших храмів, отримання церковного розрішення (прощення) в таїнствах сповіді та причастя, про регулярні настановчі бесіди із духовенством і навіть отримання духовного пророчого видіння, під час якого йому з’явилася Богородиця, вказавши на дві України, які можуть постати у результаті виборів: одна – невимовно трагічна і безперспективна, якщо главою держави стане керманич опозиції, а друга – світла й успішна, якщо до влади прийде людина, що отримала благословення Православної Церкви, що перебуває під духовним проводом Московського Патріар­хату.

Усі перераховані вище ідеологічні релігійні формули, що були продуковані тими особами зі штабу Віктора Януковича, які відповідали за формування міфологем у царині церковних та духовних орієнтацій цього кандидата, а пізніше – ним самим активно артикульовані, знаходили надзвичайно активну медіальну підтримку і навіть додаткове інформаційне забезпечення. Хоч власне церковні медіа й активно долучилися до ідеологічної кампанії провладного кандидата, але через обмеженість своїх накладів та загальну маловпливовість у суспільстві вони не могли стати наріжним каменем у імплементації виборчої стратегії Віктора Януковича (завданням церковних медіа, головним чином, було підтвердити та ствердити вибір вірних конкретної релігійної спільноти на користь цього кандидата). Тому основний наголос був зроблений на поширенні відповідних ідеологічно-електоральних установок (у релігійній сфері так само) через масовіші світські загальнополітичні медіа.

У контексті зреалізування релігійної складової виборчої кампанії Віктора Януковича можна виокремити дві форми медіального засвоєння та репрезентації цієї тематики. За першого підходу, релігійна тематика знаходила свої віддзер­калення лише при комплексному відтворенні електоральної стратегії (тобто, її релігійна складова не перетворювалася на домінуючу) як один із її компонентів (на рівні окремих, як правило, принагідних подієвих повідомлень), що не передбачав застосування екстремальних форм і підходів, тобто без використання тієї лексики й того рівня максималістської аргументації, що, наприклад, нами вже була констатована при показі характеру присутності електоральної тематики на сторінках періодики УПЦ МП. Такої лінії поведінки дотримувалась більшість видань та інших медіальних структур, які підтримували чинного у часі виборів прем’єр-міністра і формували релігійний сегмент його цілісного позитивного іміджу через послідовний виклад фактів, які свідчили б про відповідну, необ­хідну для цілісної виборчої стратегії ангажованість та забарвленість релігійної позиції Віктора Януковича.

Другий підхід нецерковних медіа до висвітлення релігійної позиції обох кандидатів на президентську посаду полягав, по-перше, у свідомій гіпер­болі­зації самої важливості цього аспекту для формування цілісних іміджів і програм цих кандидатів, а по-друге, у так само свідомому перекручуванні чи зміні суті й характеру проголошених базових релігійних установок (вони нами були з’ясовані на самому початку цієї статті) головних кандидатів на президентську посаду. Хоч видань, які під тиском електоральних обставин взорувалися на цей другий підхід, було не надто багато, але зафіксовані приклади через їхню екст­ремність, тобто більш ніж очевидне демонстрування певної тенденції, заслу­говують на спеціальне демонстрування й обговорення.

Типовим прикладом медіальної поведінки цього останнього типу можна вважати електоральну публіцистику на релігійну тематику часопису “2000”. Напередодні виборів це видання релігійним проблемам присвячувало левову частку своїх газетних площ. Типовим і, водночас, показовим є число газети за
22 жовтня 2004 року. У зрозумілому сенсі його можна вважати одним із найпоказовіших і найпереконливіших зібрань усіх головних аргументів, якими послуговувалися ідеологи виборчої кампанії Віктора Януковича щодо репрезентації програми свого патрона та спроб дискредитації програми його головного опонента.

На 6-й сторінці, яка була повністю присвячена релігійній проблематиці, є кілька статей, які однозначно слугують визначеним виборчим цілям і є наслідком відповідних установок штабу Віктора Януковича. “Перемога Віктора Ющенка – поразка православ’я в Україні” – ця назва однієї з статей є одночасно головною із пропагованих тез та тиражованих газетою ідеологем. За своїм змістом і характером пропагованої світоглядної позиції, у реальності – антиреклами Віктора Ющенка, названа стаття цілком тотожна до подібних відвертих агітаційно-пропагандистських матеріалів у виданнях УПЦ МП. У ній є всі елементи, що свідчать про експериментування журналістики агітаційно-пропаган­дистського типу, яка продовжує функціонувати у рамках пост-радянських методологічних принципів чи то партійної, чи то конфесійної ангажованості й свідомого недотримання вимог журналістського об’єктивізму і безсторонності.

Тобто, аналізована нами стаття побудована за традиційними вимогами ідеологізованого, де-факто тоталітарного журналізму. У ній читачам запропоновано одностильовими штрихами намальований, відповідно до загальної логіки статті, образ “відвертого ворога традиційної духовності української” – Віктора Ющенка. Віднайдено також та виключно у негативних тонах зображено й закордонних начебто проектантів, ідеологів та фінансистів виборчої кампанії опозиційного кандидата – З. Бжезінського та М. Олбрайт. В ідеологічній площині стаття структурована за схемою полюсного протиставлення пропагованих світоглядних позицій: хоч образ та програма Віктора Януковича й не представлені безпосередньо у матеріалі, але об’єктивно саме цей кандидат (до цього підштовхує й зміст усіх інших статей газети) мав би перемогти особу, що пропагує й прагне утвердити в державі принципи “католицько-протестантського Заходу, який не готовий прийняти православну Україну”.

Заради обґрунтування цієї позиції автор (Андрій Підопригора) чи то сві­домо, чи через незнання предмету, але подає неправдиві факти, перекручує їх – ще одна ознака пост-тоталітарної журналістики, яка стала необхідною для досягнення визначених електоральних цілей, пов’язаних із утвердженням агресивних ідеологічних установок та маніпулюванням суспільною свідомістю. Не витримує критики теза автора про те, що “після здобуття незалежності у нашій країні утвердились секти баптистів, євангелістів, свідків Єгови, адвентистів...”: баптистські та євангелистські спільноти в Україні мають більш як півто­растолітню  історію безперервного існування, адвентистські – столітню, а свідків Єгови – з передвоєнного часу. Голослівним і суто пропагандистським за своїм походженням та змістом є й твердження про те, що альтернативні до УПЦ МП православні юрисдикції – УПЦ КП й УАПЦ – “дістали підтримку США”.

Аргументів та тез подібного штибу в аналізованій доволі короткій  статті можна нарахувати більше десятка. Однак за умов плюралістичного суспільства і прагнення до вільного волевиявлення громадян, тобто народження громадянського суспільства, такі де-факто тоталітарні установки не лише не діють, але й часто зумовлюють протилежну суспільну реакцію – відторгнення, заперечення і протидії пропагованим нереалістичним схемам і аргументам.

Симптоматичною за змістом є ще одна стаття з аналізованого числа газети “2000” за 20 жовтня 2004 року – “Християнізація держави чи одержавлення християнства”. Після огляду релігійних поглядів та установок кількох кандидатів на президентську посаду (Леоніда Черновецького, Дмитра Корчинського, Олександра Ржавського, Петра Симоненка та Віктора Ющенка) автор публікації (Юрій Загорій) робить висновок, що лише Віктор Янукович зможе втілити у життя істинно християнські ідеали поєднання державного й релігійного. Для будь-якого ж із аналітиків є зрозумілим та очевидним, що такий підсумок ана­літичних розмірковувань жодним чином не відповідає дійсності, оскільки власне останній кандидат на найвищий державний пост запропонував та активно втілював у життя таку політично-церковну концепцію, яка передбачала най­більший ступінь взаємної ангажованості двох сегментів суспільного буття (дер­жави і релігії), започаткування спеціальних стосунків лише з однією з релі­гійних структур (УПЦ МП) із одночасним автоматичним позбавленням таких же можливостей у сенсі релігійно-політичної взаємодії всіх інших релігійних організацій.

Такі установки проектантів виборчої стратегії Віктора Януковича, що мали в своїй основі не тільки і не стільки релігійний підтекст, як загальні сві­тоглядні, навіть цивілізаційні перспективи, й пояснюють, чому для реалізації універсальної виборчої стратегії, що за великим рахунком зводилися і базувалася на концепції зіткнення двох ідентичностей (української та опозиційної до неї – якщо не відверто російської, то, принаймні, як варіативно проро­сійської із обов’язковим утвердженням російськомовності і в законодавчій площині – на конституційному рівні, і на рівні свідомості як природного та необхідного елементу загальноукраїнського культурного поля), настільки пот­ріб­ним виявилося звертання до релігійного чинника.

Передбачувану конкретну пропозицію виборчого штабу Віктора Януковича щодо стратегічної співпраці УПЦ МП  розцінила як унікальну історичну можливість і реальний шанс для зреалізування своїх традиційних монопо­лістських інтенцій і законодавчих пропозицій, які вже кілька років є заблоковані опозиційними силами у парламенті і що зводяться до однозначного намагання отримати привілейований статус і одноосібно користати з державного патро­нування. Запал, з яким УПЦ МП не просто виконувала певні ідеологічні функції у рамках електорального процесу, але й погодилася де-факто стати безпо­середнім учасником цього процесу, виконуючи  конкретні завдання та беручи участь у плануванні та здійсненні багатьох агітаційно-пропагандистських заходів, переконують у тому, що, принаймні на рівні проводу цієї Церкви (беззаперечної підтримки з боку, щонайменше, правлячих архієреїв східних українських єпархій та київських керманичів Церкви), пропоновані командою Віктора Януковича ідеологеми (“Перемога Віктора Ющенка – поразка православ’я в Україні” [7], “братерська єдність трьох східнослов’янських народів”, “Янукович – православний президент”, “Ющенко – агент уніатів та протестантів” тощо) знайшли повне визнання і підтримку.

   Звісно, що далеко не всі факти, які демонструють рівень підтримки з боку УПЦ МП офіційного кандидата від влади, стали надбанням громадськості, але навіть й ті з них, що були оприлюднені, можуть свідчити про ступінь та характер ангажованості Московського Патріархату в Україні в електоральний процес. Звернемося лише до кількох найхарактерінших прикладів.

   Серед публічних демонстративних акцій УПЦ МП на підтримку Віктора Януковича слід найперше згадати проведення кількох хресних ходів із прикін­цевими молебнами за обрання “православного президента”. Ще в часі прове­дення виборчої кампанії за організаційного сприяння місцевих штабів Віктора Януковича силами та з подачі Союзу православних братств України, шовініс­тичної, відверто проросійської та ультра консервативної організації, яка діє під духовним патронатом УПЦ МП, був проведений у всіх регіонах хресний хід з Феодорівською іконою Божої Матері. Це ж братство організовувало кілька менш голосних акцій у Києві упродовж всієї виборчої кампанії, а головно – у часі здійснення протестних акцій у столиці після другого туру виборів.

 Найчисельнішою ж із загальноцерковних акцій, які дістали значний ме­діальний розголос, став хресний хід, організований 18 листопада, напередодні другого туру виборів. На нього, згідно з медіальними джерелами [8], прибували делеговані учасники від усіх єпархій України, за що єпархіальні архієреї отримували до 15 тис. доларів, а парафіяльне духівництво – по 200 грн. Найбільшою активністю у проведенні цієї акції також відзначилися крайні східні єпархії. Зокрема, Луганська єпархія спецрейсом безкоштовно до Києва відправила 22 вагони з віруючими. Серед лозунгів, які найактивніше пропагувалися серед учасників акції, зокрема вирізнявся такий: “Наші віра й надія не дадуть антихристові Ющенку виграти вибори!”.

   У сенсі ангажованості УПЦ МП в електоральний процес показовими є також приклади неофіційної, але відчутної та масової агітаційної роботи на користь одного кандидата. 18 листопада народний депутат України Юрій Кармазін на сесії українського парламенту повідомив, що настоятель храму УПЦ МП в Іванковому, під Києвом, даючи цілувати хрест, вимагав, аби кожний віруючий поклявся голосувати тільки за Віктора Януковича. Всеукраїнського розголосу набув факт масового поширення агітаційної літератури на користь цього ж кандидата священнослужителями Рівненської єпархії УПЦ МП [9]. Під час загальноєпархіального зібрання духівництва у соборі міста Сарни довірена особа Віктора Януковича інструктувала майже 200 представників духівництва, як провадити антиющенківську агітацію. Одночасно було роздано велику кількість агітаційних матеріалів, які, за неочікуваного приходу представників опозиційного кандидата Віктора Ющенка, священики виносили під рясами.

Відверта агітація за кандидата від влади була зафіксована також у кафедральному соборі міста Рівного, де не лише віруючим роздавали листівки, але й розвісили спеціальні відозви, які стверджували про небезпеку для Православної Церкви у разі приходу до влади Віктора Ющенка. Як стверджує преса, рівень засудження тих, хто збирався голосувати за цього кандидата з боку УПЦ МП, межував майже із прямим їх анафематствуванням.

   Аналізуючи електоральну карту України після президентських виборів 2004 року, не тяжко помітити, що з тих 17-ти українських регіонів, в яких переміг Віктор Ющенко, УПЦ МП статистично (за кількістю релігійних організацій) домінує у 14-ти (лише в 3-х галицьких областях ця Церква втратила провідні позиції). Отже, очікуваного та передбачуваного електорального ефекту від  інтенсивного звертання до церковного чинника, на який розраховували ідеологи виборчої кампанії Віктора Януковича, не сталося. Але цю ситуацію треба пояснювати не малоефективністю чи недієвістю релігійного фактора як такого, але хибністю початкової, вихідної установки у цій сфері, яка не врахувала реального розташування конфесійних орієнтацій та пріоритетів.

   Власне, електорально-конфесійна ситуація 2004 року ще раз підтвердила той висновок, який нами був зроблений ще чотири роки тому, але який через його формальну невідповідність до офіційних статистичних індикаторів релігійної ситуації у державі ще не знайшов повного і загального визнання. Отож, суть і зміст конфесійної ситуації в Україні полягає у тому, що, попри збереження УПЦ МП найвагоміших позицій у статистичному вимірі (маємо на увазі чисельність громад, монастирів, духівництва тощо), переважна частина потенційних та практикуючих православних віруючих у державі, а вони в цілому становлять домінуючу більшість, незважаючи на свою реальну, часто формальну належ­ність до громад московської юрисдикції, ідентифікують себе з православною церковною ідентичністю і відповідною самосвідомістю, яка зорієнтована на сві­доме визнання  і співвіднесення себе із церковною юрисдикцією, що за свій центр визнає виключно Київ і змагає чи вже де-факто дістала самостійний, тобто автокефальний статус.

Констатований факт сутнісної невідповідності статистики, яка віддзер­калює релігійну ситуацію в Україні, та реальних конфесійно-юрисдикційних пре­­фе­ренцій українського населення нами вперше був відзначений у листопаді 2000 року під час обговорення у приміщенні Інституту соціології НАН України результатів соціологічного опитування “Релігійний вибір населення України”, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи”: “Констатоване симптоматичне явище у релігійному середовищі можна однозначно визначити як невідпо­від­ність об’єктивних громадських очікувань (сподівань, передбачень) та реального стану справ у конкретній суспільній ділянці – співвідношення між основними православними юрисдикціями, що на сьогодні існують в Україні” [10].

   Простеживши передумови та мотивацію надмірного залучення УПЦ МП до електорального процесу на боці лише одного кандидата, можна зі значною долею упевненості говорити про наслідки такої ситуації як для самої Церкви, так і для релігійної ситуації в Україні в цілому.

   Стосовно першої частини проблеми, то можна цілком погодитися із думкою відомого російського політолога Андрія Окари, який ще за десять днів до першого туру президентських виборів попереджував, що однобічність та упередженість позиції УПЦ МП в кінцевому випадку дуже негативно обернеться супроти самої цієї Церкви: “мені гірко бачити, що публічна позиція деяких ієрархів РПЦ і УПЦ (МП), спрямована на підтримку Януковича, за будь-якого результату виборів стане ударом по канонічному православ’ю в Україні. Проблема полягає в тому, що найчастіше ієрархи, священики й деякі політично активні миряни позиціонують УПЦ (МП) як Церкву для етнічних великоросів, російськомовних і москвоцентрично орієнтованих парафіян. Відтак люди з україноцентричною геокультурною ідентичністю себе в ній не знаходять … Підтримка конкретного кандидата на президентських виборах підсилює позиції тих, хто в канонічному православ’ї схильний вбачати “руку Москви”, “анти­українську змову” тощо” [11].

   Наслідки однобічної та заангажованої позиції УПЦ МП стали відчут­ними як для самої Церкви, так і для всього суспільства практично відразу після усвідомлення суспільством реальних наслідків виборчого процесу.

   По-перше, УПЦ МП і після другого туру виборів продовжувала дистан­ціюватися від будь-яких спільних акцій із іншими релігійними організаціями. Виступи ж окремих представників цієї Церкви, наприклад о. Геннадія, настоятеля храму УПЦ МП у родинному селі Віктора Ющенка у селі Хоружівка на Сумщині, на акції підтримки опозиційних сил за участю глав та представників основних українських релігійних організацій увечері 5-го грудня, не можна вважати типовими чи показовими, оскільки вони не відображають реальної позиції керівництва Церквою.

Навпаки, керівники східних українських єпархій УПЦ МП й надалі висловлювали свою солідарність та однозначне визнання Віктора Януковича президентом України. Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел виступив із різким засудженням опозиції на мітингу підтримки офіційного кандидата від влади на Куликовому полі в Одесі через кілька днів після проведення другого туру виборів [12]. Не менш однозначною у засудженні дій опозиції був і Митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон, який спершу виступив на сесії Донецької облради, а згодом – на мітингу у центрі Донецька. А Митрополит Луганський та Старобільський Іоаникій фактично благословив відоме перше зіб­рання представників політичних еліт східних українських регіонів у Сєвєро­донецьку, на якому за присутності мера Москви Юрія Лужкова та глав кількох обласних державних адміністрацій було оголошено про намір зробити конкретні кроки, що мали б на меті якщо не повне відокремлення цього регіону від Ук­раїни, то, принаймні, утворення автономної Південно-Східної республіки у випадку проголошення Віктора Ющенка президентом України.

   Фактичним прикриттям і навіть ідеологічним обґрунтуванням такої позиції, яка не була підкорегована навіть після усвідомлення реальних наслідків другого туру виборів, стали кілька послань глави УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана), що з’явилися 26 і 30 листопада. Хоч головний зміст цих послань зводився до абстрактних закликів до взаємної любові, а також пропагувалася теза, що “Політика не має сіяти зерен ненависті і злоби в наших серцях” [13], але за реальних обставин електоральної України кінця 2004 року така позиція де-факто є підтвердженням вичікувально-виправдовувальної позиції, а також – свідомого небажання зрікатися обраної лінії поведінки чи її гармонізувати із характером поточних процесів.

   В кінцевому підсумку таке однозначне небажання УПЦ МП визнавати існуючі політичні та ідентифікаційні реалії українського соціуму лише сприяє консолідації всіх інших ідеологічних орієнтацій та ідентифікаційних спрямувань в релігійному середовищі.

По-перше, з’явилися інші спільні документи – міжрелігійні ініціативи, які свідчать про поширення руху та приєднання до нього нових членів. Наприклад, “Заклик представників православного, католицького, протестантського, юдейського та мусульманського віросповідань України до молитви” [14] підписали вже чільні представники одинадцяти релігійних спільнот України. По-друге, безпрецедентними як за характером учасників, так і за тривалістю самої акції можна вважати щоденні екуменічні молитовні акції на трибуні Майдану Незалежності, які відбувалися щоранку у часі здійснення протестних акцій і які об’єднували представників трьох головних течій у Християнстві. Цей феномен сам по собі заслуговує на прискіпливішу увагу, але у контексті української ситуації подібний досвід взагалі є унікальним.

Апогеєм чи найбільшим досягненням цієї тенденції, без сумніву, слід вважати зібрання головних українських релігійних лідерів на Майдані Незалежності, що репрезентували як усі течії Християнства, так і Мусульманство, а також два відгалуження Іудаїзму, увечері 5 грудня. Усі ці релігійні керманичі перед виступом лідера опозиційного руху Віктора Ющенка звернулися з коротким словом і молитвою, закликаючи мир і спокій на Україну та досить однозначно й свідомо легітимізуючи з релігійної точки зору як увесь рух спротиву, так і президентські інтенції Віктора Ющенка.

Коли ретельно поглянути на українську мапу, що показує дві частини держави у залежності від того, за кого було віддано більшість голосів, то можна побачити, що території та регіони, які підтримали Віктора Ющенка, однозначно збігаються із ареалом поширення українського етносу ще у 17-му столітті, коли цей етнос прикінцево сформувався у межах тодішньої Речі Посполитої, а після 1654 року – й Московської держави. Ті ж території, на яких більшість населення віддала перевагу Вікторові Януковичу, то це регіони, що до часу формування новочасного українського етносу, тобто до 17-го чи 18-го століття, ще не мали виразного українського забарвлення, були колонізовані пізніше, від 18-го сто­ліття починаючи (до того ж, у колонізації брали участь не тільки українці, але й росіяни, німці та кілька інших етнічних груп), а також є найбільш урбані­зованими і одночасно зденаціоналізованими (це актуально не лише стосовно ук­раїнців, але й росіян тут також здебільшого втратили однозначну російську ідентичність).

На підтвердження нашої тези про вирішальну роль етнічно-іден­тифі­каційних моментів, які домінували при прийнятті мешканцями України рішення щодо їхнього голосування, можна навести такий факт: антиющенківська ідео­логічна кампанія і одночасний силовий пресинг щодо голосування за кандидата від влади, наприклад, на Сумщині, Чернігівщині, Кіровоградщині, Полтавщині чи Черкащині були не меншими, а в багатьох проявах навіть сильнішими, ніж, скажімо, на Луганщині чи у Криму. Тому переважну підтримку опозиційного кандидата у цих регіонах можна однозначно вважати свідомим ідентифі­каційним проявом – голосуванням за, умовно кажучи, “свого”, незважаючи на весь “компромат” та рівень дискредитації лідера опозиції у рамках виборчої кампанії.

Прямо та опосередковано такий усвідомлений вибір більшості громадян України є виявом їхньої незгоди з ідеологічно-ідентифікаційною проросійською моделлю, яку репрезентував Віктор Янукович і яку його технологи вважали чи пропонували вважати домінуючою в Україні. Це є своєрідним рейтинговим голосуванням стосовно позиції УПЦ  МП, яка однозначно визначилася стосовно підтримки такої моделі, але дістала сигнал, який переконує у необхідності гармоніювати свою позицію із світоглядними орієнтаціями більшості своїх вірних.

 

______________

 

1. Звіт про мережу церков та релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2004 року. Форма 1 // Офіційні статистичні дані Державного Комітету України у справах релігій.

2. Звернення керівників християнських церков України до співгромадян напере­додні другого туру виборів президента України // Львівська газета. – 2004. – 15 лист.

3. Там само.

4. Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми // Львів­ська газета. – 2004. – 1 груд.

5. Там само.

6. Лемко Ілько. Святий отче, може ви партійний? // Поступ. – 2004. – 16 лист.

7. Подопригора Андрей. Победа Виктора Ющенко – поражение православия в Украине // 2000. – 2004. – 22 жовт.

8. Хресний хід за Януковича // Поступ. – 2004. – № 264. – 18-24 лист.

9. Малий Степан. Церкву використовують проти Ющенка // Львівська газета. – 2004. – 18 лист.

10. Юраш Андрій. Питання конфесійно-цивілізаційної орієнтованості українського соціуму у контексті об’єднавчих процесів в українському православ’ї // “Релігійний вибір населення України: за даними опитування громадської думки”: круглий стіл. Інститут соціології НАН України, 6 листопада 2000 р. – С. 11 (далі – Юраш Андрій. Питання конфесійно-цивілізаційної орієнтованості українського соціуму).

11. Львівська газета. – 2004. – 21 жовт.

12. Иерархи Украинской Православной Церкви призывают людей в миру и благоразумию // http://www.mospat.ru/text/news/id/8142.html

13. Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Владимир и Священный Синод Украинской Православной Церкви обратились к народу // http://www.mospat.ru/ text/news/id/8144.html

14. Заклик представників православного, католицького, протестантського, юдейсь­кого та мусульманського віросповідань України до молитви // Львівська газета. – 2004. – 6 груд.

 

 

 

 

ORTHODOX CHURCHES

AND ELECTORAL PROCESS IN UKRAINE:

MEDIA DISCOURSE

OF THE PRESIDENTIAL ELECTION 2004

   

Andrij Yurash

 

Ivan Franko Lviv National University,

1 Universytetska St., 79000 Lviv, Ukraine

e-mail: a_yurash@yahoo.com

 

Forms and methods of involvement and in fact participation of the Ukrainian Churches and religious organizations in the presidential electoral campaign 2004 are analyzed in the article. Special attention is paid to specifics of presentation of this topic in the printed editions of the Ukrainian Orthodox Church of the Moscow Patriarchate and to interpretation of the religious component of the electoral process in the secular media that supported identificational priorities and worldview principles of the official candidate from the political power.

 

Key words: electoral process, Orthodox Church, electoral campaign, non-religiosity, media discourse, identity, civilizational orientations.

 

Стаття надійшла до редколегії 28.12.2004

 

Прийнята до друку 18.01.2005

 

 

 

Деякі психологічні аспекти ведення дискусії

(на матеріалі теледебатів під час виборів

президента України 2004 року)

 

Людмила Шпанер

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, м.Львів 79000, Україна

e-mail: ls@franko.lviv.ua

 

Розглянуто психологічні аспекти ведення суперечки та описано спеціальні психо­логічні прийоми для самоконтролю та адекватної оцінки ситуації.

 

Ключові слова: дискусія, психологічні установки, логічні докази, структура ви­словлювань, емоційний потенціал.

 

Сьогодні немає єдиної та незмінної стратегії суперечки і навряд чи її ко­лись буде створено, оскільки ситуація під час спілкування не є статичною, вона постійно змінюється, і важко передбачити заздалегідь всі її можливі аспекти і нюанси; крім того, у більшості випадків кожна із сторін дотримується своєї власної стратегії, хоча можна спробувати окреслити її основні правила.

Очевидно, що на різних етапах суперечки використовують і різні тактичні прийоми. Їх характер залежить від багатьох факторів: змісту суперечки, складу її учасників, інтелектуальних і психологічних особливостей мовців тощо. Роз­глянемо найважливіші моменти такої тактики.

У будь-якій суперечці тактично правильною буде коректна поведінка її учасників. Спокій, врівноваженість, поміркованість, здатність стримувати свої емоції – ось що покращить імідж кожного із співрозмовників. Крім того, в разі вибуху емоцій демонстрація однією із сторін коректної поведінки буде сприяти зниженню емоційного збудження, а, отже, мінімізує можливість перетворення суперечки у гризню [6, c.94].

Подпись: ______________ © Шпанер Л., 2005
Чим коректнішими будуть судження і дії, тим більше шансів на достойну перемогу над співрозмовником. Нерідко трапляється, що учасники суперечки змінюють свою поведінку впродовж спілкування, причому одна із сторін не робить жодних зусиль щодо локалізації агресивної поведінки партнера, а, навпаки, переходить до тієї ж форми, намагаючись у такий спосіб розв’язати конфлікт. Таку ситуацію можна пояснити декількома причинами. По-перше, більшість вва­жає, що на агресивні випади співрозмовника потрібно відповідати агресією. По-друге, агресивну поведінку спричиняє невпевненість у своїх переконаннях. По-третє, така поведінка є індикатором невихованості опонента. По-четверте, агресія може бути наслідком виникнення так званого реактивного мислення під дією сильного подразника, яке блокує можливість адекватної оцінки ситуації, самоконтролю і спокійного усвідомлення того, що відбувається.

Так, під час теледебатів між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, що відбувалися 15 листопада (див. стенограму: www.korrespondent.net/main/ 106758) та 20 грудня (див. стенограму: www.korrespondent.net/main/109817) 2004 року, обидва мовці перебували у конфліктному полі. Якщо під час перших теледебатів виявлено 15 агресивних випадів, то під час других – уже 15 припадало на кожного із учасників суперечки: “...Я хотів би, щоб мої опоненти подивились спочатку на себе” (І : Я)[1], “І коли Ви кажете, що Ви – опозиціонер, це визиває сміх” (І : Ю), “...Пан Ющенко, не беріть гріх на душу, кажіть правду, хватить дурити всіх” (І : Я), “Коли ви кажете, що ви патріоти, я скажу навпаки, ви не патріоти” (І : Я), “Тому давайте не бісером розсипатися, не обіцянками зараз займатися за тиждень до виборів” (І : Ю), “Ви совість майте” (І : Я), “Вы, наверное, убедились, что кампания моего оппонента была построена на вранье, на сплошной лжи, неправде и запугивании” (І : Я), “Почему Вы не рассказываете о своих, так называемых, подвигах в кавычках?” (І : Я), “Не плюйте в криницю, з неї прийдеться ще пить” (ІІ : Ю), “У меня впечатление, что вы живете в мире абстрактных цифр. Вы не представляете, что экономика делается в селе, в цеху, на заводе, на предприятии” (ІІ : Я), “Я Вам поставив запитання, а Ви мені про погоду розповідаєте” (ІІ : Ю), “У Вас уже способности прокурора есть: говорить домыслами, манипулировать цифрами, которые не доказаны” (ІІ : Я), “Виктор Федорович, Ви ж клялись на Библии” (ІІ : Ю), “Это Вы клялись... и на всю страну устроили такое…” (ІІ : Я), “И Вы наберитесь терпения сейчас и будьте мужчиной” (ІІ : Я), “Віктор Федорович, мені здається, Ви претендуєте на роль попа Гапона” (ІІ : Ю), “Ви як глухар на току, що співає свою пісню і прикривається своїми виборцями” (ІІ : Ю), “Имейте уважение к этому краю, к этим людям” (ІІ : Я), “Але з’являються такі політики, як ви... Аутсайдери, які програли все, що могли програть...” (ІІ : Ю) тощо.

Якщо співрозмовник під час суперечки говорить, що опонент помиляєть­ся, то тим самим наносить прямий удар по його інтелекту та самолюбству. І це викликає в опонента лише спротив та небажання змінити свої погляди. Щоб не допустити конфлікту, порібно навчитися контролювати ситуацію. Для цього розроблено спеціальні психологічні прийоми.

“Відсторонення” в процесі ведення суперечки. Відомо, що суперечку виграє той, хто може в уяві стежити за ходом дискусії зі сторони і здатен відразу ж відкоригувати недоліки і хиби у спілкуванні, піднятися над особистісними інтересами і подолати психологічні бар’єри.

Психолог А.Петренко пропонує прийом, який дає змогу досить швидко заспокоїтися і взяти ситуацію під контроль. “...Як тільки Ви усвідомили, що ситуація загострюється, ще трішки – і Ви втратите психологічну рівновагу, спробуйте в уяві вийти за межі цієї ситуації і подивитися на все, що відбувається, почути все, про що йдеться зі сторони. Постарайтеся оцінити ситуацію, як глядач, який сидить у театрі. Як тільки Ви зможете це зробити в дисоційованому, відстороненому стані, то зрозумієте, що можете керувати розвитком ситуації і своїми емоціями (бо робити це, перебуваючи в асоційованому стані, важко). Якщо ж Вам вдасться до того ж вивести ситуацію ніби на екран телевізора і стежити за нею в ролі телеглядача, який може регулювати звук і зображення, добитися потрібної сили звуку, Ви отримаєте чудовий інструмент саморегуляції і зможете так “трансформувати” ситуацію, що досить швидко будете досягати стану, потрібного для конструктивної роботи і прийняття аргументованих рішень” [4].

Використання психологічних установок. Як відзначає П.Сопер [5, c.186–190], більшості людей притаманні психологічні установки на самозбереження, на продовження роду, на збереження здоров’я й життя. Тому логічний виклад своєї позиції необхідно “приправити” апеляцією до почуття безпеки, шляхет­ності та справедливості. Також бажано використовувати архетипічні поняття – воля, боротьба, народ, мир. “Чтобы украинский народ мог действительно изъявить свою волю и избрать того президента, которого он видит” (ІІ : Я), “Украинский народ проснулся, в украинского народа открылись глаза” (ІІ : Я), “Коли я їду на Сумщину до своєї мами, немає такого поля, де б не стояли кургани. Там лежать кістки наших хлопців, дідів і прадідів, які боролись за суверенну Україну” (ІІ : Ю), “Мир Вам! Мир вашому дому. Мир вашим сім’ям, хатам і вашим домівкам. Хай Вам щастить” (ІІ : Ю).

Гра в “простонародність”. Під час суперечки не обов’язково дотриму­ватися правил синтаксису. На думку Б.Борисова, “оратор повинен бути вище синтаксису і вище змісту свого мовлення” [2, c.302]. Бажано, щоб мовець про­демонстрував свою приналежність і близькість до простого народу. “І це моя принципова позиція, бо я знаю, що таке бідність” (ІІ : Я), “Я народився, шановні друзі, на Сході України за кілька десятків кілометрів від російського кордону, і я виховувався по моралі батька, який був воїном Радянської армії, прикордонником. Я теж був прикордонником” (ІІ : Ю).

Набір домінант. У тривалих суперечках треба використовувати певний на­бір домінант. Наполеон вважав, що є тільки одна фігура риторики, яка варта уваги – це повторення. “Ви прекрасно знаете, какая у меня была жизнь…”
(ІІ : Я), “… как я жил, как я рос, и о том, что незаконно меня судили, Вы прекрасно знаете” (ІІ : Я).

Часто повторюють те, чого не може сказати про себе опонент: “...Оці руки ніколи нічого не крали, не свого я ніколи нічого не брав” (ІІ : Ю), “Я не судимий, я веду чесне життя...” (ІІ : Ю), “...оці руки нічого не крали! Ні в Національному банку – це у Вас така ілюзія: якщо сидиш біля мішка з дер­жавними грошима, то там треба красти! Ці руки нічого не крали! Я не судимий, мене жодного разу не судили... Я є чесний банкір, чесна людина” (ІІ : Ю), “Я гордий тим, що я банкір і що я нічого не вкрав, я жив без охорони, я жив чесно як життя прем’єра, президента Нацбанку два терміни, а перед цим створив не один комерційний банк” (ІІ : Ю).

Система логічних доказів. Є певні закони логіки, які учасник суперечки не може порушувати – це закони тотожності, протиріччя, виключення третього, достатньої підстави [1, c.163–167]. Логічні помилки виникають тоді, коли порушено згадані закони або ж логічні прийоми використано недобросовісно: “Ви стверджуєте блискучу свою роботу по ПДВ. Я вам зачитую доповідну записку, яка пішла щойно Президенту України. Не буду говорити, від якої поважної організації (від якої? – Л.Ш.). Ви догадаєтесь…” (І : Ю), “Новая власть уже пришла, Виктор Андреевич, Вы просто это не заметили, и она уже начала работать. И надо понимать, что она не уйдет, и нет способа ее выдавить” (усім відомо, що такі способи є.– Л.Ш.) (І : Я), “...я прошу прощения, что я в эмоциональном плане кого-то обидел, кого-то оскорбил. Лично я никого не оскорблял, это знают все” (ІІ : Я) (ображав чи ні? – Л.Ш.).

Доброзичливе ставлення до висловлювань співрозмовника. Безпрограш­ним прийомом є уважне ставлення до висловлювань опонента, а також відкритість до його переконливих тверджень. Демонструючи цю якість, можна впливати на психологічний настрій співрозмовника. “И я не могу не согласиться с Виктором Андреевичем, что очень часто складывалось именно так, что какая-то группа организованных людей работала на себя, забывая часто об украинском народе” (ІІ : Я), “...как нам совместно решить очень важный вопрос, как не допустить, чтобы и этот тур выборов не был сорван, чтобы эта старая власть опять нас с вами учила, как нам дальше жить” (ІІ : Я), “Вы готовы со мною сразу после нового года вводить политреформу в жизнь, пригласить формировать нормальное правительство, из тех людей, которых мы сегодня видим?” (ІІ : Я).

Звертання до співрозмовника. “Людина набагато більше прив’язана до свого імені, ніж до всіх імен на землі разом взятих. Для неї звучання її імені – найсолодший і найважливіший звук” [3, c.75]. Тому, спілкуючись, бажано часто повторювати ім’я співрозмовника. Під час теледебатів 15 листопада 2004 року Віктор Ющенко назвав на ім’я і по батькові Віктора Федоровича 15 разів, а Віктор Янукович називав весь час опонента Ющенком (7 разів) і тільки на останній хвилині прозвучало – “Віктор Андрійович”. Під час других теледебатів ситуація змінилася. В.Янукович назвав Ющенка Віктором Андрійовичем 21 раз, а В.Ющенко назвав Януковича Віктором Федоровичем 37 разів.

Структура висловлювань під час суперечки. Спочатку необхідно кількома штрихами окреслити тему. Тоді “розжувати” її в одній-двох версіях-прикладах. При цьому потрібно зберігати логіку в межах епізоду. “Тому моя мета зараз – окреслити три ключових теми, якi стосуються соцiальної полiтики. Перше. Це полiтика зарплати. Друге – пенсiї i пенсiйна полiтика, i третє – це окремi соцiальнi правила. Почнемо iз заробiтної плати...” (ІІ : Ю), “Ви знаєте, що економiка нашої держави експортно орiєнтована. Тому полiтика складалася з двох частин – це внутрiшньоекономiчна полiтика i зовнiшня. У внутрiшнiй полiтицi ми почали працювати…” (ІІ : Я). Успіху досягне той, хто доступно, без інтелектуальних тонкощів висловлюватиметься.

У суперечці треба спочатку відповідати на запитання та наведені опонентом аргументи, а потім викладати свою позицію. Мовлення співрозмовників не повинно дуже різнитися ритмом, гучністю і лексикою. Можна використати прийом віддзеркалення – вживати ті ж мовні звороти, що й у опонента.

За правилами спілкування, слово “ні” є своєрідним ляпасом для спів­розмовника. Коли почати свою відповідь зі слова “ні”, то для опонента це оз­начає, що його попереднє висловлювання нічого не варте і це викликає в нього негативну реакцію. (“Ні, давайте говорити правду, про ті речі, які ви тут говорите... (ІІ : Ю).

Негативну реакцію співрозмовника у процесі дискусії викликає також сполучник “але”. Краще використовувати “проте”, “однак”: “I коли я слухаю свого опонента, я весь час звертаюсь до нього, але не отримав ще вiдповiдi”
(І : Я), “...і Ви останнім часом вели переговори і домовлялися, як проходити нам ці складні перегони саме з президентом Кучмою, але я хотів би нагадати, що за мене проголосувала більша половина моїх виборців... (ІІ : Я). “Ви мабуть чули, що я сказав тоді, коли показували цей фрагмент – що я кажу, що коли мене вовком називають, це та тварина, яку я дуже поважаю, тому я вдячний, хай кажуть, але я кажу: “Тоді що я повинен відповідати, що це “оранжеві криси” чи як?”
(ІІ : Я) “Віктор Федорович, я не хотів це питання задавати, але оскільки я чую слова нового опозиціонера, я хочу зрозуміти, до кого ви є опозиція?” (ІІ : Ю) “Я дійсно хочу, щоби ви мене почули, але мені поки що це не вдається” (ІІ : Ю).

Використання емоційного потенціалу. Публічне мовлення можна розглядати як своєрідний витвір мистецтва, який діє одночасно і на почуття, і на свідомість. Якщо публічне мовлення впливає тільки на здатність логічного сприйняття оцінки явищ, не торається чуттєвої сфери людини, воно не здатне створювати сильне враження. Ідея мовлення, її зміст доходить до свідомості через емоційну сферу. Завдання мовця полягає в тому, щоб апелювати до почуттів слухача. Сильна емоція, яку переживає людина, завжди зачіпає розум, залишаючи незабутні враження. Управління свідомістю людини ґрунтується на тих емоційних передумовах, які в цій свідомості уже є – страху, любові, бажаннях тощо. Тоді не потрібно ні в чому переконувати, достатньо задіяти уже готовий емоційний потенціал, взяти в руки управління “емоційним вибухом”. Для того, щоб “зіграти” на емоціях, не потрібні стрункі логічні викладки.

Під час теледебатів Віктор Янукович часто експлуатував емоцію страху: “Ми добре пам’ятаємо, як, як кажуть, за одну ніч вкрали в нас всіх наш достаток і держави у тому числі” (І : Я), “І якщо ми не домовимося з вами, як нам далі жити в цій країні, то може статися, що виберуть когось із нас, як кажуть, неповноцінним президентом чи президентом однієї частини України” (ІІ : Я), “Ведь те примеры, которые мы увидели во время этого оранжевого путча, они напугали. Многие регионы там, где я побывал, у людей огромная тревога...”
(ІІ : Я), “...фактически мы Украину разделили пополам” (ІІ : Я) (на що В.Ющенко дав чудову відповідь: “Давайте запам’ятаємо, що Україна єдина, починаючи від періоду Святого Володимира, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Скоропадського”).

Промови опонентів були живими і відкритими, емоційно забарвленими: “...Я хотів би, щоб ви повірили нам” (І : Я), “Моя нація (І : Ю), “...я в це вірю кожною своєю клітинкою і це буде так” (І : Ю), “І це зробив мій уряд” (І : Я), “Пам’ятайте, без вас вибори не відбудуться. Ви є унікальний учасник, кожен, цих виборів” (І : Ю), “...я переконаний, що український народ ... виборов свободу, виборов своє право жити в чесній і демократичній країні...” (ІІ : Ю), “Я уверен в том, что не благодаря той власти, которая была за эти годы в Украине, а скорее всего вопреки этому, мы виживали, сопротивляясь разрушительной силе инфляции, катастрофическому снижению уровня жизни наших людей и мы, многие из нас, потеряли надежду на будущее” (ІІ : Я), “Подивіться в очі цих людей, які стояли на Майдані. Хіба очі ті говорять, що вони вийшли за десятку?” (ІІ : Ю), “Я переконаний, що ми маємо країну, яка може вибрати власною волею свого президента” (ІІ : Ю), “...цінність України в тому, що вона соборна і територіально її сьогодні розмежувати неможливо. Навіть Януковичу, навіть Ющенку, навіть будь-кому із політиків” (ІІ : Ю), “І я переконаний, що ми знайдемо ті відповіді, які не будуть лякати людей чи на сході, чи на заході”
(ІІ : Я), “Нас ніщо не ділить...” (ІІ : Ю), “Я люблю помаранчевих, і я люблю синіх!” (ІІ : Ю), “Я верю в Украину, верю в наш народ. Я буду служить ук­раинскому народу, с Божьей помощью буду решать многие вопросы, буду всегда честен и справедлив по отношению к вам” (ІІ : Я).

Отже, будь-яке наше слово, інтонація, жест, вираз обличчя та й інші елементи мовлення впливають на слухача. Якщо ми використаємо певні правила спілкування, то зможемо контролювати діалог, якщо ж зігноруємо їх – то станемо заручниками обставин розмови.

______________

 

1.     Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Риторика.– Львів, 2001.

2.     Борисов Б.Л. Технології реклами і PR.– М., 2001.

3.     Карнегі Д. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей.– К.: Наукова думка, 1989.

4.     Петренко А. Безопасность в коммуникации делового человека.– М., 1994.

5.     Сопер П. Основы исскуства речи. – М., 1995.

6.    Чибісова Н.Г., Тарасова О.І. Риторика.– К., 1996.

 

Some psychological aspects of conducting the discussion

(on the material of teledebates during the election of President of Ukraine in 2004)

 

Lyudmila Shpaner

 

Psychological aspect of conducting the discussion are analised and special psychological means for self control and adequate appraising of situation are described.

 

Key words: discussion, psychological aims, logical arguments, structure of sentences, emotional potential.

Стаття надійшла до редколегії 28.02.2005

Прийнята до друку 18.03.2005

 

 

МАНІПУЛЯТИВНІ СПЕЦОПЕРАЦІЇ

В НОВІТНІХ ЕЛЕКТРОННИХ ЗМІ УКРАЇНИ

 

Павло Александров

 

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, м. Львів, 79000, Україна

e-mail: pawlos@ua.fm

 

Розглянуто характерні передвиборні маніпулятивні спецоперації на українських телеканалах.

 

Ключові слова: маніпуляція, маніпулятивні технології, телевізійні спецоперації, телебачення, телеканали, вибори.

 

Маніпулювання громадською думкою за допомогою різноманітних засобів інформаційно-психологічних впливів – явище, швидкість розвитку якого можна порівняти з розвитком комп’ютерних технологій. Зокрема й у сфері полі­тичних відносин. Бажання одних людей контролювати інших змушують шукати нові, щораз ефективніші методи маніпулятивного впливу з метою привчити людину керуватися запрограмованими реакціями, навіяними стереотипами чи ярликами і вважати свій вибір вільною та відповідальною поведінкою. Порів­нюючи методи маніпулятивних спецоперацій, за допомогою яких здійснювалися політичні завдання протягом двох останніх президентських кампаній, заува­жимо, що маніпулятивні технології досягають успіху коли стають дедалі витон­ченішими, непомітнішими.

 

Телеманіпулятори

Телевізійні спецоперації на тему націоналістичної та націонал-соціа­лістичної загрози, які були з успіхом апробовані на виборах-1999, а згодом – під час акції “Україна без Кучми”, виявилися не такими дієвими на виборах-2004. Неефективними були і спроби нагнітання страху, залякування масовими сутич­ками: зрештою це призвело лише до посилення громадської уваги до виборів.

Подпись: ______________ © Александров П., 2005
Потужність і масштаби застосування маніпулятивних технологій на ук­раїнському телебаченні під час останньої передвиборної кампанії змушують замислитися над забезпеченням не тільки демократичних засад реформування ЗМІ, а й інформаційно-психологічного захисту українських громадян. Вибори закінчилися, однак, творці політичних телеміфів шукають ефективні методи маніпуляції, досліджують, експериментують, щоби використати їх на наступних виборах. Як зауважують автори дослідження маніпулятивних технологій “Теле­бачення спецоперацій” маніпулятивний потенціал телебачення ґрунтується саме на його здатності приховувати різницю між фіктивною, інспірованою “псевдо­реальністю” і реальністю. Саме тому інформація, отримана з телевізора, пере­важно є для аудиторії більш переконливою, ніж будь-які інші раціональні аргументи[1]. Без сумніву, дослідження маніпулятивних впливів телебачення актуальне.

Розглянемо деякі маніпулятивні спецоперації на українському телебаченні в останній місяць передвиборної кампанії 2004 року, які помітили журналісти та експерти “Телекритики”.

До останнього дня агітації напередодні голосування 31 жовтня найпоши­ренішою темою для маніпуляцій залишалася тема отруєння кандидата Віктора Ющенка. Головний редактор “Телекритики” Наталя Лігачова наводить приклад телевізійної спецоперації на телеканалі “Інтер”, у програмі “Подробиці” 29 жовтня о 20:00. У сюжеті Марини Сороки акцентовано на тому, що вся історія з отруєнням є передвиборним кроком “нашоукраїнців”.

РЕПОРТАЖ: Однако гораздо большей проблемой для “нашеукраинцев” стало не то, что агитационный тур пришлось прервать – о кандидате в СМИ начали говорить чаще. Явным просчетом стала попытка разыграть карту отравления Ющенко. По требованию “Нашей Украины” Верховная Рада даже создала специальную комиссию, но с ее руководством и сам Ющенко и его окружение почему-то сотрудничать не стали. А впоследствии оказалось, что никаких подтверждений версии отравления нет. Точку поставила венская судмедэкспертиза 27 октября.

СИНХРОН: Манфред ХОХМАЙСТЕР, директор Института судмедэкс­пертизы Венского университета: “Мы взяли пробы сами прямо в “Рудоль­финерхаузе” и исследовали кровь и волосы пациента. Мы также взяли пробы ногтей и нигде не обнаружили ядовитых веществ. Был применен емисионный спектральный анализ и…(НРЗБ). Эти анализы обычно позволяют выявить свинец, ртуть, талий и мышьяк, но в крови пациента этого обнаружено не было”[2].

У рубриці “Думка експертів”, відповідаючи на запитання “Телекритики” “Наскільки ефективно та якого саме ефекту, на ваш погляд, досягають ведучі телетижневиків Дмитро Кисельов, В’ячеслав Піховшек, Олексій Мустафін та інші, коментуючи тему хвороби Віктора Ющенка?”, майже всі експерти визна-
ли – впливає і досить ефективно, не зважаючи на те, що ця тема є аморальною.

Олександр Яременко, голова правління Українського інституту соціаль­них досліджень: “По-перше, мене особисто дуже хвилює стан здоров’я про­відного українського політика та кандидата в президенти України. Але я вважаю, що і політики, і журналісти України навколо цього питання зчинили занадто великий галас і поступають неправедно, не по-християнськи, перехо­дять межу, за якою людина має право на особисте життя без будь-яких сто­ронніх коментарів. Людина хвора, у людини проблеми з особистим здоров’ям. Співчуття і моральна підтримка – це головне в такому випадку. А всі навколо почали копирсатися в особистому, в таємному. Це неправильно, не по-людськи.

Звідси, по-друге, всі мої оцінки діяльності та коментарів тележурналістів і з провладних, і з опозиційного каналів. Матеріали вони подають ефектно. І, мабуть, ефективно, якщо говорити про їхні особисті цілі. Проте інформації жодного з них не можна довіряти в повній мірі”.

Сергій Гармаш, радіо “Свобода”: “Не розумію цих людей. Вони пра­цюють так, ніби після виборів життя не буде або репутація після виборів буде нічого не варта. Їхні програми – це брудне промивання мізків, вбивання у сві­домість населення думки, що Ющенко а) брехун, що спекулює на темі своїх хвороб; б) Ющенко – хвора людина, нездатна керувати країною. Така маніпуляція на темі здоров’я людини – аморальна! Але, на жаль, ефективна. Вона впливає на тих, що не визначилися. На справжніх прихильників чи противників Ющенка (які визначилися ще до початку передвиборної кампанії) вона не діє, але на тих, хто не має ідеологічних уподобань і оцінює кандидатів, керуючись емоціями, це чинить певний вплив”[3].

Втрату рейтингу Віктора Ющенка через історію з хворобою засвідчили і соціологи. Отже, цей вид телевізійних маніпуляцій виявився одним з найефек­тивніших.

Інший поширений метод для маніпуляцій на телебаченні – метод нагні­тання страху. “Культивація суспільної напруженості є потужним чинником залякування населення, для якого перспектива його подальшого приниження, пролонгації вимушеного й звичного плазування перед владою видаватиметься привабливішою за ймовірні майже апокаліптичні заворушення і пророковані “вибухи на дільницях”, – стверджує Тетяна Метельова, кандидат філософсь­ких наук, зав. кафедрою культурології МАУП. – Отож, плідна модель виборів-99, заснована на протиставленні “громадянського миру” (тобто – збереженні існуючої системи) і “громадянської війни”, яку начебто несе із собою перемога опозиційного кандидата, протиставленні, насаджуваному в підсвідомість заляканого населення, може спрацювати й зараз” [4].

Особливої гостроти ця тема набула після бійки під ЦВК 23 жовтня, коли провладні канали показували криваві подробиці на фоні символіки “Так, Ющенко”, переконуючи, що саме такими методами “помаранчеві” будуть до­магатися влади і в майбутньому. У матеріалі “Новини Інтера залишаються тотально маніпулятивними” Наталя Лігачова наводить приклад маніпулятивного репортажу з-під стін ЦВК. Спочатку в репортажі недвозначно натякають, що для опозиції ціль виправдовують засоби:

РЕПОРТАЖ, НЕТИТРОВАНО: События, которые разворачивались в ночь на 24 октября под стенами ЦИК, продемонстрировали, что, в случае проигрыша своего кандидата, радикальные оппозиционеры готовы пойти даже на срыв выборов. Неоднократно опробованный сценарий – с организацией мас­совых беспорядков и срывом работы Центральной избирательной комиссии – существует не только на бумаге, но и отрабатывается в полевых условиях. Вопрос о том, какой ценой эта цель может быть достигнута, даже не обсуж­дается. Как и то, что речь идет о нарушении закона – того самого, который разрабатывали сами оппозиционеры. И в котором говорится, что вмеши­ваться в работу Центральной избирательной комиссии никто не имеет права. Даже депутаты. И уж тем более – кандидаты на пост президента.

Далі йде синхрон члена Центральної виборчої комісії Марини Ставнійчук та голови “Фонду сприяння демократичним виборам” Михайла Рябця із твер­дженнями про неприпустимість втручання народних депутатів у роботу ЦВК. Після цього подаються кадри бійки, закривавлені обличчя, розбиті голови... депутати “нашоукраїнці” б’ють співробітників “Беркута”. У репортажі цитати опозиційних депутатів подаються вирваними з контексту, свідчення учасників мітингу відсутні, натомість пояснення командира спецпідрозділу ”Беркут” Дмит­ра Сілякова – детальні й аргументовані. Закінчується репортаж висновком, що опозиція сама спровокувала бійку, всі дії опозиціонерів хуліганські і підпадають під статтю Кримінального кодексу:

СИНХРОН: Александр ЗИНЧЕНКО – руководитель избирательного шта­ба Виктора Ющенко: “Якщо ми будемо триматись так, як тримались сьо­годні, нiхто i нiщо не зупинить нас в переможнiй ходi”.

РЕПОРТАЖ: В связи с инцидентом возбуждены четыре уголовных дела. По словам начальника главного следственного управления МВД Украины Виктора Захарова, только во время инцидента с участием народных депутатов пострадали около десяти сотрудников милиции, в том числе замначальника ГУМВД в Киеве Виктор Ошовский, командир ‘‘Беркута’’, два охранника, другие милиционеры. Действия парламентариев подпадают под статью 345 Уголовного кодекса – насилие над работниками правоохранительных органов. Битье стекол и выламывание дверей квалифицируются как хулиганство.

Характерною особливістю цього репортажу є нетитрованість. На думку Наталії Лігачової, це може бути прикладом домовленості між менеджментом телеканалу і журналістами про право не ставити підписи під сюжетом, який спотворює бачення факту репортером.

Про тактику нагнітання страху зауважує й інший журналіст “Теле­критики” Борис Бахтєєв, аналізуючи випуск новин телеканалу “Інтер”. Прог­рама “Подробиці” 23 жовтня, яка мала вийти о 23:55, вийшла на годину раніше. Один із провідних сюжетів програми стосувався мітингу опозиції біля ЦВК
23 жовтня, в якому було звинувачено депутатів, які нібито жорстоко побили міліціонерів із власної ініціативи і навмисне зірвали засідання. Але за словами Бориса Бахтєєва, родзинка програми була в іншому. “З одного боку, громадян суворо попередили. “Проголосував – і додому, святкувати вибори”, – це Олек­сандр Лук’яненко послався на міністра внутрішніх справ Миколу Білоконя. Синхрон міністра розставив додаткові акценти: “Щоб не попасти в неприємну ситуацію, краще бути дома, дивитись телевізор, спілкуватись зі своєю дружи­ною і пити добре пиво, а можливо, й щось інше... “ Дивно, але міністр жодним словом не згадав власне голосування! То, може, сидіти вдома та пити добре пиво треба замість участі у виборах? На жаль, міністр не уточнив, чи будуть його підлеглі змушувати громадян сидіти вдома й пити пиво, але сказане прозвучало радше як погроза, а не порада”[5].

31 жовтня у день голосування телеканали “1+1” та “Інтер” продемонстрували своєрідне ноу-хау телевізійних спецоперацій – маніпулятивну подачу даних exit poll. Наприклад, “Інтер” під час показу художнього фільму транслював біжучий рядок, у якому повідомляв про дані “Українського exit poll” (за Януковича – 43%, за Ющенка – 39% виборців), фонду “Общественное мнение” (за Януковича – 43%, за Ющенка – 39% виборців), а також дані опитування, проведеного центром СОЦІС і “Соціальний моніторинг” (у послідовності “Інтера” – 40% – за Януковича, – 42%, за Ющенка). При цьому останні дані супроводжувалися словами “якщо вірити”[6].

Загалом, універсальною метою телевізійних спецоперацій, за тверджен­нями авторів “Телекритики”, є консервація стану суспільної пасивності, недо­віри до фундаментальних засад демократії та спроможності самих громадян впливати на політичні процеси. На думку Сергія Тарана, директора Інституту масової інформації, порушення елементарних професійних правил у подачі інформації могли вплинути не стільки на вибір на користь кандидата від влади, скільки на те, що у громадян України виникла відраза до самого процесу ви­борів. Викривлення виборчого процесу у центральних медіа змушує глядачів сумніватись у самих нормах демократії, у тому, що західні норми демократії прийнятні для України взагалі[7].

 

Маніпуляції віртуального простору

Проте телебачення було не єдиним засобом масової маніпуляції на виборах-2004. Особливістю минулорічної кампанії стало застосування величезних інтернет-ресурсів для досягнення політичних завдань. Тут за кількістю віртуальних проектів, створенних “під вибори”, велику перевагу мала опозиція. Однак слабка інформаційна підтримка Віктора Януковича в інтернет-мережі компенсувалася агресивно-наступальною тактикою та тотальним очорненням кан­дидата від опозиції. Перемога Януковича подавалася як беззаперечний факт. Ко­ристувачі цих сайтів навіть не припускали думки про поразку свого канди-
дата.

Особливої уваги заслуговує сайт громадської організації під назвою Комітет виборців Донбасу – www.zadonbass.org. Зауважимо, що ця організація немає нічого спільного з відомим Комітетом виборців України. Посилання на цей сайт часто трапляються в мережі, що свідчить про його відвідуваність. Однак, якщо ви відвідуєте веб-сторінку КВД, щоб ознайомитися з виборчим процесом у Донбасі, то марно сподіватися, що зусилля авторів публікацій спрямовані саме на це. Про основний напрямок роботи сайту (та й організації загалом) свідчили заголовки аналітичних матеріалів, розміщені на головній сторінці напередодні виборів: “Публичная политика Ющенко – публичная проститутка Украины”, “Ложь и цинизм оранжево-березовой агентуры в Москве”, “Русско­язычный Юго-Восток Украины и собственные избиратели не забудут и не простят тех, кто пытается легитимировать Ющенко в России” та інші не менш привабливі заголовки. Від деяких репортажів на сайті навіть стає моторошно. Чого вартували заголовки фоторепортажів “Шагают “нашисты” по Украине, руки по локти в крови” або “Вот вам, народ, оранжевой демократии кусок!”. У репортажах йшлося про інвалідів, які були змушені у важкому стані йти на виборчі дільниці. Висновок завжди стандартний: у всьому винні “помаранчеві”.

Чи можна собі уявити, щоб на сайті Комітету виборців України чи іншої організації з контролю за виборами з’явилися матеріали подібної тональності, що містять вислови, до яких не опускається навіть скандально опозиційний сайт www.vlasti.net? Чи не полягає головний маніпулятивний трюк у тому, щоб видаючи свій інтернет-проект за сайт офіційної установи, поширювати вигідну для себе інформацію?

Найцікавішими виявилися інформаційні повідомлення 26 грудня 2004 р. (на жаль, творці сайту вилучили з архіву новини за цей день). Про тенденційність, однобічність та маніпулятивність підбірки повідомлень говорити немає потреби: хроніка дня голосування у висвітленні www.zadonbass.org – комедійний детектив з елементами бойовика. О 13.31 на сайті з’являється оперативне повідомлення такого змісту: “Марьинский район: За голос в пользу Ющенко избирателям дают одеяло. В Марьинском районе в селе Старомихайловка (ТИО №61) за голос в пользу Ющенко дают одеяло. Об этом сообщает Донецкий областной избирательный штаб Януковича”.

Проте це лише поодинокий випадок, коли є посилання на виборчий штаб. Переважно “вісті з фронту” передають власні кореспонденти Комітету виборців Донбасу. Ще цікавіша інформація надходить з Донецька: “Донецк: Наблюдатель от Ющенко напился и дебоширит. По данным КИДа, в 42 округе на 49 участке наблюдатель от Ющенко по фамилии Халявко употребил алкогольные напитки. Сейчас он совершенно пьян, вваливается в кабинки для голосования, хамит избирателям, по большей части старикам, которые не могут защитить себя от хамства. Кроме того, Халявко указывает избирателям на то, как заполнять бюллетени, агитируя при этом за Ющенко”.

Але найбільше читачам www.zadonbass.org запам’ятаються вибори в м. Маріуполь Донецької області. Найбільша кількість детективних епізодів пов’язана з цим містом. Наприклад: “Мариуполь: Сторонники Ющенко предлагают деньги за голоса избирателей. В настоящее время в городе массово проходят подкупы сторонниками Виктора Ющенко мариупольских избирателей. Деньги предлагаются за то, чтобы вбросить в урну бюллетень с пометкой в пользу “оранжевого” кандидата и вынести чистый бюллетень. Об этом сообщает корреспондент КИДа в Мариуполе”.

Ця інформація з’явилася на сайті о 12.34. Вже о 13.44 надходить уточнена інформація: “Мариуполь: “Ющенковцы” предлагают от 50 до 150 грн. за голос в пользу их кандидата. Рядом с некоторыми избирательными участками Мариуполя были замечены люди, разъезжающие на машине “Жигули” и предлагающие избирателям деньги за голос в пользу Виктора Ющенко. Об этом сообщает корреспондент КИДа в Мариуполе. Неизвестные на “Жигулях” предла­гают за один голос от 50 до 150 гривен”.

О 16.25 сайт повідомляє про зростання ставок: “Мариуполь: “Ющен­ковцы” предлагают уже по 300 грн. за голос в пользу их кандидата. В Мариуполе неизвестные предлагают избирателям уже по 300 грн. за голос в пользу Виктора Ющенко. Об этом сообщает корреспондент КИДа в Мариуполе. Как сообщалось ранее, несколько часов назад за один голос предлагалось от 50 до 150 гривен”.

Цікавий розвиток знайшов на сайті невеличкий інцидент у Запорізькій області, що стався уже під вечір. Інформагентство “Інтерфакс-Україна” повідомило про нього так: “Поблизу однієї з дільниць у Приморському районі Запорізької області виборець стріляв з газового пістолета. Про це кореспондентові агентства “Інтерфакс-Україна” повідомили в громадському комітеті “За чесні й прозорі вибори”, спостерігачі якого працюють у Запоріжжі й районах області. Один з виборців прийшов на дільницю, розповіли очевидці події, і на підвищених тонах говорив з головою комісії. Вийшовши з дільниці, він підійшов до свого автомобіля, дістав з нього газовий пістолет, вистрілив у повітря й виїхав. Від пострілу ніхто не постраждав”.

А ось у якій формі з’явилися подробиці цього інциденту на www. zadonbass.org: “Запорожская область: “Сторонники Ющенко спровоцировали драку и открыли огнестрельный огонь. В Приморском районе Запорожской области на избирательном участке №215 (83 округ) сторонниками В. Ющенко приблизительно в 17.00 спровоцирован скандал и драка непосредственно в помещении участка. Провокаторы, получив должный отпор от наблюдателей В. Януковича и простых избирателей, спасаясь бегством, открыли огонь из огнестрельного оружия по людям. Жертв нет. Этот случай находится на контроле в областной прокуратуре”.

Коментарі зайві. От тільки, черпаючи інформацію з таких джерел, читачі справді можуть засумніватися в зразковості виборів 26 грудня та погодитися з Тарасом Чорноволом, що “порушення мали масовий характер і відбувалися саме з боку “помаранчевих”.

Які політичні цілі ставили перед собою творці Комітету виборців Донбасу здогадатися неважко. А от якого ефекту досягають прийоми такого найчор­нішого піару – питання складніше. Зрештою, для “помаранчевого” користувача Інтернету сайт www.zadonbass.org можна було би сприймати як розважальний, якби не було сумно від того, що подібні проекти мають свою аудиторію і вплив. Погортавши сторінки таких сайтів, пересічний мешканець Донбасу і справді повірить, що його голос вкрали підступні ющенківці. Хоча, можливо, після­виборча діяльність таких проектів і полягає в тому, щоб збурювати громадськість Донбасу. Якщо це так, то образ львівських бандерівців і “помаран­чевих” провокаторів і надалі розкручуватимуть у мережі, а такі мовні звороти як “особи донецької національності” та “бритоголові типи донецької зовнішності” ще довго фігуруватимуть в інтернет-чатах і на форумах.

Наведено лише декілька прикладів з величезного арсеналу старих та нових маніпулятивних технологій. Новітні електронні ЗМІ, передусім теле­бачення, відкривають для широкого застосування маніпуляцій принципово нові можливості, які виникають та розвиваються залежно від політичної ситуації в країні. На думку багатьох експертів, ті позитивні зміни, що відбулися на українському телебаченні після помаранчевої революції є радше ситуативними, ніж закономірними і ближче до парламентських виборів-2006 власники і ме­неджери телеканалів знову візьмуться за старе. З новими медіатехнологіями. Саме тому дослідникам треба ще не раз повертатися до аналізу телевізійних спецоперацій 2004 року, щоби виявити та унеможливити їх вплив у май­бутньому.

Адже часто люди бачать не те, що відбувається насправді, а те, що їх навчили бачити. На наше переконання, людей не потрібно вчити правильно дивитися на речі. Достатньо захистити від впливів, які засліплюють.

 

______________

 

1.     Лігачова Н., Черненко С. Телебачення спецоперацій. – К., 2003.

2.     Лігачова Н. Новости “Интера” остаются тотально манипулятивными // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=18227

3.     http://www.telekritika.kiev.ua/question/?id=17850

4.     Метельова Т. Президенти всіх козлів, об’єднуйтесь! // http://www.telekritika. kiev.ua/comments/?id=18165

5.     Бахтєєв Б. Спокійно, вас обдурять? // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/ ?id=18213

6.     Канал “1+1” и Интер” обвинили в замалчивании данных exit poll Центра Разумкова и КМИС // http://www.telekritika.kiev.ua/comments/?id=18245

7.     http://www.telekritika.kiev.ua/question/?id=18010

 

 

 

Manipulations on Ukrainian New Electronic Media

 

Pavlo Alexandrov

 

Lviv Ivan Franko National University, Universytetska Street 1,

79000 Lviv, Ukraine

e-mail: pawlos@ua.fm

 

Mass media manipulations during presidential election campaign (2004) are discussed in this essay.

 

Key words: manipulation, TV, mass media, information, election campaign.

 

 

Стаття надійшла до редакції 15.05.05

 

Прийнята до друку 20.06.05

 

                                                                       

 

 

З ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ПРАКТИКИ

 

 

 

 

Радіоканал “Культура” б’є на сполох

 

Наші читачі мають змогу щотижня знайомитися на сторінках “Літе­ратурної України” з програмою передач радіо “Культура” (3-й канал УР). Хто натискав третю кнопку трипрограмника чи знаходив канал на ефірних хвилях, не міг не зауважити, що канал по-сучасному динамічний, живий і, головне, український. Тут добірна автура, вишукана музика. А щодо пись­мен­ників, які самі ведуть прямі (!) ефіри, то це просто суцвіття – Іван Драч, Микола Жулинський, Богдан Жолдак, Володимир Пасько, Іван Ющук, Анатолій  Ткаченко, Леся Воронина... Свої цикли передач ведуть Ми­хайло Слабошпиць­кий, Ганна Чубач, Микола Томенко, Григорій Штонь, Роман Горак... Зрештою, і члени Спілки письменників, і члени Асоціації українських письменників, і... просто ті, хто лише пробує свої сили у красному письменстві, є авторами каналу “Культура”.

В оновленому форматі “Культура” працює лише третій рік, сьогодні це один з найпопулярніших каналів на теренах сучасного радіо в Україні. Зреш­тою, ана­логів йому у нас немає. У будь-якій іншій циві­лізованій державі він мав би добру рекла­му і державну підтримку, але в Україні культура завжди була на фінансових задвірках. Тож і проблеми “Культури” також звідти.

Пропонуємо вашій увазі розмову з віце-президентом Національної радіо­компанії Ук­раїни, директором каналу духовного відродження “Культура” Леонтієм Даценком.

– Леонтію Антоновичу, почнімо з найголовнішого запитання: чому канал зажив у радіослухачів такої по­пулярності, про що свідчить і пошта, і численні теле­фонні дзвінки на прямі ефіри, а доступний він лише тим, хто живе у Києві та області, а також тим, хто є власником трикнопкового приймача?

– Якщо говорити про поширення радіо “Культу­ра”, то тут без брому не обійтись. Тому, мабуть, краще торкнутися наших програмних справ, а про гірше вже потім. Але перед тим хочу висловити Вам вдячність за запрошення до розмови, бо така нагода трапляється не часто. Преса, зазвичай, про радіо мов­чить. Інша річ – телебачення. Там ще на рівні проекту якоїсь окремої разової передачі видаються такі векселі, що аж у голові паморочиться. Та це так, до слова. Ми, радисти, глибоко переконані, що з часом, як і на Заході, і в нас також будуть помічати та аналізувати наші програми, тим самим сприяючи їх удос­коналенню.

– Будемо сподіватися. А тепер повернімося до подій дворічної дав­ності з чого тоді все почалося у Вас?

– Якщо коротко – з великого бажання вирватися з полону архаїчної традиції старого радянського ди­рективного радіо, що базувалося на повчаннях слу­хацької аудиторії як пасивного об’єкта для ідео­логічних “вливань”. Позбу­тися ж такої традиції в но­вих умовах української незалежності виявилося не так уже й просто. Яскравим прикладом залежності від тогочасної програмної по­літики може бути хоча б такий приклад: створюючи Третю програму УР уже в умовах української незалежності, а саме 1992 року, тодішнє керівництво ввело в її розклад цілу годину програми російською мовою під назвою “Райдуга”. Мало того, ця, як жартома її назвали, “московська година”, за інерцією готувалася і транслювалася аж до 2003 року, актино пропагуючи російську культу­ру замість власної.

Крім того, розклад був переобтяжений записами довжелезних спектаклів, створених за радянського часу і позначених тогочасними ідеологічними візіями. Вони повторювалися рік у рік, а то й частіше як “обов’язкові” за старим совковим принципом: “Радіо мусить говорити, бо воно радіо, а слухач мусить слу­хати, бо він слухач”. А що в нього, слухача, уже з’явився вибір і він може слухати не тільки державне радіо, а й передачі незалежних радіостанцій та незаглушувані голоси всього світу, це до уваги не брало­ся.

У такий спосіб знецінювався дорогий ефірний час, що витрачався не лише для повторів спектаклів, а й ледь не всіх літературно-музичних передач (близько шести годин на добу) з Першої програми УР. А це в свою чергу знеособлювало, уподібнювало обидві про­грами національного радіо, що суперечило писаним і неписаним правилам теорії та практики радіожурналістики.

Уявімо собі дві газети, у яких власні матеріали одні й ті самі. Мало того, як і колись, у 50-ті роки, кон­цертні програми готували під диктора. І все це, наго­лошую, відбувалося в умовах уже перенасиченого ефіру численними кон­курентами – недержавними радіостанціями, які докорінно змінили ландшафт вітчизняного інформаційного простору, відібравши в УР значну частину слу­хацької аудиторії, особливо молодіжної. Саме тому згідно з даними незалежних соціологічних служб, Третя програма (“Радіо МУЗ”) протягом усіх останніх років постійно посідала ос­таннє місце. І, хоч як це дивно, у редакціях рейтин­гам популярності майже ніхто не довіряв і не перей­мався ними.

Отож перебувати й надалі у стані своєрідного уламка радянською мовлення було вже просто не­можливо. До речі, ініціатором назрілих змін, безпе­речно, був президент НРКУ В.Набруско. Від нього і надійшов імпульс щодо докорінної програмної та структурної реорганізації і, зокрема, модернізації ка­налу з переведенням його на новий формат.

– Вважаєте, задумане вдалося?

– Майже. Пізніше скажу, чому “майже”. А поча­ти довелося із концепції, у якій ставилося двоєдине завдання: по-перше, звільнитися від кондових путів старою радіо, перейти на нові форми сучасного інтерактивного мовлення і, по-друге, на цій основі започаткувати художнє мовлення національно-патріо­тич­ного спрямування. Іншими словами, було усвідомлено гостру потребу створити у вітчизняному радіопросторі потужне і притягальне середовище високої ду­ховної культури, здатне протистояти деяким “ефемівкам”, що стали по суті форпостами чужомов­ної ерзац-культури з її деструктивним виливом на слу­хачів. Тобто, нам необхідно було знайти свою, досі ніким не зайняту нішу, створити свій бренд і за­початкувати мовлення як єдиний своєрідний, ні па жод­ну іншу радіостанцію не схожий, канал.

– Чи існують якісь творчі секрети у програмуван­ні? Адже популяр­ність каналу не падає просто з неба. Точніше, що, на Вашу думку, є основою успіху радіо “Культура”?

– Якщо коротко, то це потенційна спроможність каналу “вписуватися” у контекст сучасною модернізованого світового радіо, для чого передусім слід, звичайно, добре знати досвід і тенденції розвитку такого радіо.

Для кожного, хто працює в сфері радіомовлення і виявляє інтерес до його творчих засад, відомо, що провідним напрямом цього ЕЗМІ нині є активне ос­воєння відкритого ефіру з наповненням його живим словом і музикою, точніше, інформацією та піснею. Це стало новим витком у підвищенні ефективності мовлення, зміцненні його контакту з аудиторією, що, врешті, відкрило новий резерв для активізації уваги слухача.

Як відомо, у всіх країнах Заходу ринковий відрізок часу з 6-ої – 8-ої до
10-ої години подають саме у формі інформаційно-музичних (розважальних і пізнавальних) передач. Цей відрізок вважається “зо­лотим” часом для радіо, який обумовив і появу особ­ливого виду мовлення – ранкових шоу-програм (“пістряву суміш”) та шоуменів (ді-джеїв, дискжокеїв), тобто ведучих з природним даром роботи у прямому ефірі. У нас такий відрізок під назвою “Зна­кова постать” є найбільш універсальним (не обмеже­ним тематичними рамками літературних чи музич­них передач), а тому і найбільш популярним.

Можливість у прямому ефірі привітати близьких та рідних з днем народження чи іншим святом і замо­вити їм пісню, включитися в обговорення інтерак­тивної теми і заявити про свою думку з цього приво­ду, мати можливість почути основні новини та оз­найомитися з оглядом преси, а також “зустрітися” із “знаковою постаттю” (не завжди у прямому значенні цього слова) та звернутися до неї з будь-яким запи­танням – це та універсальна послуга, про яку раніше радіослухач не міг і мріяти.

А що таке прямий ефір дня аудиторії, хоч і “не причесаний”, але правди­вий, а не мертвий, і як він сприяє громадській активності слухача, надаючи йо­му унікальну можливість заявити про себе і бути по­чутим на всю країну – це вже тема окремої розмови.

– А в чому полягає специфіка радіотворчості?

– Це ціла наука. Але якщо стисло – у творенні ху­дожньої тканини за допомогою безмежної гами звуків. А ще – радіомовлення дає творчому праців­никові можливість конструювати різні за формою, несхожі між собою передачі. Приміром, найпростіше, до чого вдаються журналісти, це запрошення в студію співрозмовника і діалог з ним па обрану тему. Якщо запрошений виявиться златоустом – проблем не виникатиме. Успіх передачі забезпечено. Але як­що гість студії не Ціцерон, хоч і є митцем (художник, скульптор, композитор, диригент чи співак) – тоді все залежить від журналіста. Він має створити таку постійно діючу конструкцію, яка допомагала б йому зберегти і динаміку роз­витку програми, і всебічне та глибоке розкриття теми. Йдеться про величезний ар­сенал допоміжних структуризуючих засобів, серед яких – рубрикація, за­готовки бліц-інтерв’ю, музичні розбивки тощо, за допомогою яких створюється міні-програма у самій програмі. Моделювання авторської програми, яка скла­дається з кількох обов’язкових формотворчих елементів і враховує кризи слу­хацької уваги та запобігає їм, а також, мов своєрідна ваза, залишається не­змінною за своєю формою, незалежно від того, яким би змістом вона не заповнювалася – це вже найвищий журналістський пілотаж, сягнути якого вдається не кожному.

Власне, творчій майстерності у нас приділяється особлива увага, оскільки етап становлення ми вже пройшли і нині ступили в період удосконалення художнього рівня програм. А тут непочатий край роботи, адже й досі, на превеликий жаль, ми не використовуємо цілої низки радіожанрів, які б зба­гачували творчу палітру каналу. Йдеться і про радіонарис, звичайний та ана­літичний радіорепортажі, і радіофейлетони, радіокоментарі та радіорецензії, а також радіоігри тощо.

Хоч ми вже маємо цілу низку, так би мовити, “фірмових” передач, серед яких прямоефірні “На перетині думок”, “Мова про мову”, “Мова і нація”, “Відлуння тисячоліть”, “Наш родовід”, “Квиток на концерт” та інші.

– Кажуть, відкритий ефір створює всі умови для появи радіозірок. Чи маєте вже таких?

– Звичайно, маємо. Проте я не буду їх називати, оскільки вони добре знані нашій аудиторії. Мало того, торік за ініціативою слухачів у нас відбулася зустріч ведучих із своїми шанувальниками, присвячена річниці каналу. На це пам’ятне свято до Будинку звукозапису і радіомовлення зібралося тоді понад 500 симпатиків каналу не тільки з Києва, а й з багатьох інших міст країни. Відзначу лише, що саме завдяки провідним ведучим нам дається персоніфі­кувати окремі блоки і наблизити їх до аудиторії, досягти найнеобхіднішого – довірливого спілкування і слухачем. А довір’я, як відомо, з’являється тоді, коли слухач відчує, що перед мікрофоном його співрозмовник, а не сакральна всезнаюча людина, що він, слухач, одержує інформацію від собі подібного, людини, інформованої трохи більше і раніше від нього, слухача.

– Однак у прямому ефірі у Вас працюють і досить авторитетні люди. Чи не суперечить це щойно висловленій Вами тезі?

– Абсолютно ні. Річ у тому, що програми мусять бути різними з функ­ціональними “обов’язками”. Одні мають “заманювати” слухача і “прив’язувати” до каналу (розважальні, ігрові, медичні), інші – нести в собі поживу для розуму і серця, усе те, що активізує процес мислення людини, спонукає до роздумів.

У пошуках кваліфікованих ведучих нам пощастило вийти на досить вдалий експеримент, залучити до роботи перед мікрофоном цілу когорту поза­штатних працівників (зверніть увагу – на безоплатній основі, тобто на гро­мадських заса­дах!) із числа працівників культурних за­кладів столиці. Ці люди нині нічим не поступаються дипломованим журналістам там і саме вони значно розширили та по­глибили тематичну палітру каналу.

Однак чи не найбільшою популярніс­тю користуються передачі відомих діячів науки і культури, зокрема, Івана Драча, Миколи Жулинського та інших, живе слово яких завжди служить певним орі­єнтиром в осмисленні непростих суспіль­но-політичних чи культурно-мистецьких подій та явищ. Особливого значення на­були їхні програми у пам’ятні дні Пома­ранчевої революції. У той напружений і найбільш драматичний час, коли всі про-владні ЗМІ завзято зомбували виборців дезінформацією, на радіо “Культура” звучали інтерн’ю з Віктором Ющенком, Миколою Томенком та іншими соратни­ками кандидата в президенти, взяті пря­мо в епіцентрі на сцені Майдану. Зі студії каналу в прог­рамі професора Володими­ра Сергійчука “Українська державність” до виборців зверталися Іван Плющ, Бо­рис Тарасюк, Олег Білорус, Юрій Єхануров, Ігор Юхновський, Борис Олійник та багато інших, доступ яким до державних ЗМІ був обмежений.

Саме тому після перемоги на прези­дентських виборах Віктора Ющенка і в день його інавгурації на каналі відбувало­ся справжнє свято. Не змовкав багатока­нальний телефон. Люди дзвонили звіду­сіль і щиро дякували за те, що радіо “Культура” було разом з ними протягом усього виборчого марафону і що жодно­го разу їх не зраджувало (запис збері­гається).

Принагідно відзначу, що пошта нашо­го каналу вже в перші місяці роботи у но­вому форматі зросла порівняно з мину­лим періодом у десять разів. А яка пошта! Відверто скажу, що за всі роки роботи на радіо таких вдячних листів мені ще не доводилося читати.

– А тепер традиційне: що у планах радіо культура?

– Плани чималі. Передусім слід назва­ти досить амбітний наш проект щодо відродження оригінальної радіодрами – цілком самостійної форми радіо­мис­тецтва, яка виникла ще у 20-ті роки минулого сторіччя, і яка набула за рубежем всебічного розвитку, а в колишньому Радянському Союзі з ідеологічних мотивів була заборонена як жанр. Підготовлено положення про оголошення конкурсу на кращий твір, який має бути написаний з урахуванням вимог не зорового, а звукового жанру, а також із використанні спеціальних творчих ходів і прийом котрі не можуть бути зреалізовані сцені.

Плануємо активізувати пропаганду оперного мистецтва та симфонічної музики, використовуючи для цього прямі трансляційні включення з Націо­нальної опери та інших концертних залів. Слід згадати тут і про недавню появу кількох нових музичних програм на каналі, які ведуться у формі інтерактивного мовлення.

Як і працівники кожного аналогічного каналу за рубежем, будемо брати активну участь не тільки у висвітленні окремих культурно-мистецьких подій, а й у їх посередній організації.

Крім того, плануємо налагодити співпрацю та обмін досвідом з колек­тивами культурологічних програм польського, білоруського радіо та ВГТРК радіо “Культура”.

– І нарешті, Леонтію Антоновичу, і обрубані крила. Тобто про брак засобів і поширення сигналу радіо “Культура”. Як це могло трапитися, що Вашу програму не чують не те що зарубіжні громадяни оскільки каналу немає в Інтернеті, виявляться, “Канал духовного відродження” не можуть приймати з ефіру і наші вітчизняні слухачі, окрім, як уже мовилось, переважно мешканців столиці України та її околиць! То чим це пояснити?

– Це те запитання, на яке я на превеликий жаль, не можу дати відповіді ні вам, ні собі. Гадаю, є всі підстави сказати: держава відвернулася від власного націо­нального мовника і, зокрема, радіо “Культура”, що є, безперечно, від’єм­ною складовою нашого сучасного культурного життя. Досі існувала та сама радянська традиція утримування культури за залишковим принципом. При цьому говорили одне, а робили інше. У нашому випадку це досить яскравий приклад. Рік старту нашого каналу: 2003 Президент України оголошує його Роком культури. І саме цього року Третю програму УР позбавляють основного засобу поширення, який існував досі у формі мережі УКХ мовлення, що охоплювало територію всієї держави. Тобто, в один день, у Рік культури, радіо “Культура” майже зникло з ефіру. Нині із 57-ми передавачів, ліцензійно за­кріплених за Третьою програмою УР, працює один-єдиний київський з радіусом дії близько сотні кілометрів. Загальнодержавний ка­нал, що мав би охоплювати територію всієї країни, зусиллями власника переда­вачів – Концерну РРТ – перетворено на канал регіональний, київський. Цей мо­нополіст працює як п’ята колона на низ ку зарубіжних мовників, зокрема, і на “Голос Росії”, бо всі вони платять йому. А убоге УР нікому не потрібне. Його бюджет досі складав лише 16 відсотків від бюджету національного радіо малесень­кої Словаччини і всього 5 відсотків – бюджету польського радіо. І нікому нія­кого діла! Наші настійні і постійні, лис­товні та усні звернення до всіх профіль­них державних інституцій, в т. ч. і до Нацради з питань телебачення і радіо­мовлення з проханням сприяти входжен­ню УР у верхній діапазон УКХ, залиша­лися гласом волаючого у пустелі.

– Але ж канал має ще й проводове мовлення на третій кнопці?

– Так. Для поширення програм каналу залишилось допотопне і майже до кін­ця зруйноване т. зв. проводове (кухонне) мовлення, яке ще діє у столиці України, а також в обласних та деяких районних центрах. Проте придбати деше­вий трипрограмник, попит на який постійно зростає, ніде. Відновити ви­робництво та­ких динаміків не береться ніхто, в т. ч. і київська міська влада, яка відповіла нам відпискою: “порушене вами питання вивчається”. Уже другий рік.

А листи слухачів з вимогами надати їм можливість слухати радіо “Куль­тура” “ходять” за схемою: НРКУ – Держкомтелерадіо – Нацрада з питань телебачен­ня і радіомовлення – Кабмін України – і знову НРКУ. Коло зами­кається. Ось бу­квально сьогодні електронною поштою на адресу радіо “Культура” надійшло чергове звернення: “Прошу захистити мої інтереси як споживача, аби я міг слу­хати третій державний радіоканал “Куль­тура” на УКХ так, як і кияни. Бо проводовий радіоприймач я не можу взяти в автомобіль, на дачу, в ліс, на прогулянку, оскільки він працює лише від розетки. Сергій Бадік. Лиш, 21, Садова, 29/98”. Таких звернень сотні. Дозволю собі за цитувати ще один від слухача Леоніда Ва-сильєва із Херсона, що надійшов значно раніше: “Наша влада (чи вона українсь­ка?) скоїла ще один злочин проти ук­раїнців – закрила найулюбленішу нашу українську програму “Канал духовного відродження – радіо “Культура”. То що ж робити? Невже українець у своїй дер­жаві не має права слухати радіопередачу про свою культуру і мову? Адже там мож­на було почути в прямоефірному спілку­ванні багато чого нового і цікавого. Про­те це комусь завадило! Я звертався з цьо­го приводу у різні інстанції, але чинов­ницька братія не відповідала мені. Тому я пропоную створити всеук­ра­їнський фонд підтримки нашого радіо “Культура” й одночасно готовий пере­рахувати свою злиденну інвалідську пенсію у цей фонд”. Нічого не скажеш: крик душі од відчаю.

А ефір уже третій рік як німував так і німує. Праця колективу йде в пісок. Ка­нат за всіма ознаками нагадує собою те­атральну виставу з опущеною завісою, через яку до глядацької зали не проникає жодне слово сценічного дійства. Кар­тина моторошна, якщо не сказати більше. Бо чогось подібного не простежується ні у найближчих сусідів як зі Сходу, так і з Заходу, ні у най­віддаленіших країнах. Там національне мовлення нарощує потужності як справжній флагман інфор­маційного і духовного забезпечення, на якому три­мається весь інформа­ційний простір держави і яке водночас є своєрід­ним міцним обручем, що об’єднує і згур­товує суспільство.

У нашому ж інформаційному просторі все навпаки: тут правлять бал усі зару­біжні мовники від “Голосу Росії” до “Радіо Полонії”. А власне радіо “Культу­ра”, як бідний родич, тулиться на ефір­ному клаптику, щоб спалахнути і там же згаснути.

 

Записала Світлана Короненко

 

“Літературна Україна”, 24 лютого, 2005 року


 

 

 

 

Інформація про авторів

 

 

Александров Павло     – співробітник Інституту екології масової
інфор­мації Львівського національного університету
ім. Івана Франка

Бабенко Вікторія         – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення
Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Базюк Леся                 – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення
Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Білоус Оксана              – науковий співробітник Інституту екології масової
інформації Львівського національного університету
ім. Івана Франка

Васьківський Юрій      – доцент кафедри теорії і практики Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Дмитровський Зенон – доцент кафедри теорії і практики Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Косюк Оксана             – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення
Львівського національного університету ім. Івана Франка

Крупський Іван            – доктор історичних наук, професор кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І.Франка

Лизанчук Василь         – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри
радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. Івана Франка, академік АН ВШ України, заслужений журналіст України

Максимович Мирослав – доцент кафедри української преси Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Мартинюк Тетяна        – студентка факультету журналістики Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Мітчук Ольга              – викладач міжнародного університету “Рівненський
економіко-гуманітарний інститут” імені академіка Степа­на Дем’янчука

Мороз Володимир        – науковий працівник Центру досліджень українського національно-визвольного руху

Потятиник Борис         – доктор філологічних наук, професор кафедри радіомов-­лення і телебачення Львівського національного універ­ситету ім. І.Франка

Рожик Андрій              – аспірант кафедри німецької філології Львівського національного університету ім. Івана Франка

Садовник Олена          – аспірантка Львівського державного інституту фізичної культури

Сербенська Олександра – професор кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І.Франка, академік АН ВШ України

Скіпор Катерина          – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення
Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Темех Наталя              – асистентка кафедри радіомовлення і телебачення
Львівського національного університету ім. Івана Франка

Худицька Оксана         – магістрант факультету журналістики Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Цибулько Катерина     – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення
Львів­сь­кого національного університету ім. Івана Франка

Шпанер Людмила        – психолог, провідний спеціаліст лабораторії дистанцій­ного навчання  Львівського національного університету ім.Івана Франка

Штурнак Ольга           – аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення Львів­
сь­кого національного університету ім. І.Франка

Юраш Андрій              – кандидат політичних наук, доцент кафедри радіомов­-­
лення і телебачення Львівського національного універси­тету ім. І.Франка

 

 

 

 

Зміст

 

 

Теоретичні аспекти журналістики

Лизанчук В. Жанри радіожурналістики ………………………………………..         ……..        3

Бабенко В. Телевізійний образ та його компоненти як семіотична категорія ……..         14

Косюк О. Медіаграмотність. Лудологічний аспект вирішення проблеми …………            27

Садовник О. Визначення гендерних та соціальних особливостей української
аудиторії спортивних мас-медіа шляхом аналізу спортивної реклами …….             35

Скіпор К. Вплив телевізійного насильства на дитячу психіку ……………………..                40

Темех Н. Телебачення як засіб державної політики України щодо вироблення
у молоді духовних потреб …………………………………………………….. 46

Цибулько К. Ток-шоу як об’єкт телекритики ………………………………………...              58

Васьківський Ю., Мартинюк Т. Створення рекламного відділу:
деякі аспекти проблеми ………………………………………………………..                68

Білоус О. Діти – найвимогливіша й найбеззахисніша телевізійна аудиторія ……..            72

Худицька О. Екологічна журналістика у радіоформаті …………………………….              88

 

Культура ефірного мовлення

Сербенська О. Інтерфереми в усному публічному мовленні та
способи їх подолання …………………………………………………………. 97

Дмитровський З. Висвітлення у пресі проблеми зросійщення
ефірного мовлення в Україні ………………………………………………….                108

Мітчук О. Лексична інтерференція в мові газет Рівненщини ………………………            121

Штурнак О. Уваги до мовного питання в Інтернеті ………………………………..               128

Рожик А. Діалектний тип мовлення на телебаченні та
радіо німецькомовної частини Швейцарії …………………………………….             133

 

З історії аудіовізуальних ЗМІ

Крупський І. Електронні   мас-медіа   України  від   тоталітарного до 
пострадянського  суспільства: хто  і  як  формував   інформаційний  
простір   держави ………………………………………………………………. 139

Максимович М. Феномен Яворівського фотоархіву у популяризації ЗМІ
у національно-визвольному русі армії ОУН-УПА …………………………..             151

Мороз В. Радіомовлення українського підпілля ……………………………………..              158

Базюк Л. Телебачення Львівщини: історія і сучасність
(зі Львова до Червонограда) …………………………………………………..                179

 

Українські медіа і президентські вибори 2004 року

Потятиник Б. Інформаційні вихори помаранчевої революції ……………………..            186

Юраш А. Православні церкви й електоральний процес в Україні:
медіальний дискурс президентських виборів 2004 року ……………………             197

Шпанер Л. Деякі психологічні аспекти ведення дискусії
(на матеріалі теледебатів під час виборів президента України 2004 року)..             215

Александров П. Маніпулятивні спецоперації в новітніх електронних
ЗМІ України …………………………………………………………………….  221

 

З журналістської практики

«Радіоканал «Культура» б’є на сполох»
(«Літературна Україна», 24 лютого 2005 року) …………………………….                229

 

Інформація про авторів ………………………………………………………………   236

 

 

 

 

 

 

 


Збірник науково-методичних праць

 

 

 

Телевізійна й радіожурналістика

 

 

Випуск 6

 

 

 

 

 

Видається з 1997 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підп. до друку             . Формат 70х100 / 16. Папір друк.

Друк на різогр. Умовн. друк. арк.        . Обл.-вид. арк.      .

Тираж 150 прим.  Зам.

 

 

 

 

 

 

Видавничий центр Львівського національного університету

 імені Івана Франка. 79000, Львів, вул. Дорошенка, 41.

           


[1] Надалі у статті позначатимемо перші теледебати цифрою І, другі – ІІ, слова Віктора Ющенка – Ю, а Віктора Януковича – Я.