ЖИТТЄДАЙНІСТЬ ІДЕЙ ІВАНА ФРАНКА

     Про Івана Франка – письменника, історика і теоретика літератури, фольклориста, етнографа, мовознавця, філософа, економіста, історика слов’янської та світової суспільної думки, журналіста-публіциста, видавця, громадського діяча написано дуже багато. Найглибше у моє серце запали слова Юрія Мушкетика, які він сказав на міжнародному симпозіумі ЮНЕСКО «Іван Франко і світова культура», присвяченого 130-річчю від дня народження Івана Франка і виходу у світ 50-томного зібрання його творів: «У світі є зорі, які ми називаємо провідними, бо вони горять яскраво і стало, служать людям орієнтирами у просторі й часі; на землі є ріки, які ми називаємо великими ріками, ріками народу, бо вони вбирають у себе тисячі інших рік; на землі є люди, які йдуть попереду інших і своїми серцями освітлюють людству шлях у будучину. Половина з них – це ті, що рухають прогрес силою свого розуму, свого таланту, друга половина – ті, що підносять його висотою власного духу, звитяги, самопожертви, власним прикладом. А є й такі, в яких щаслива і ласкава доля поєднала ці даності в одній особі. До них ми без сумніву відносимо Івана Франка».

     Прагнення осягнути велич розуму, мудрості, духу, праці Івана Франка не покидало людей у минулому; з особливою силою це прагнення заволоділо нинішнім поколінням, яке хоче відчути глибинні «біоритми національного коду» (Зіновія Франко) його діяльності, хоч трішки збагнути незбагненність астральної постаті Івана Франка.

     Зрозуміти суть життєдайності ідей Івана Франка намагалися студенти факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка зі спеціалізації «Журналістська робота на радіо». У межах навчальної програми вони також готують коментарі. Їхнім цьогорічним завданням було – роз’яснити, розтлумачити, прокоментувати важливість, актуальність таких думок Івана Франка:

Із циклу «Україна»”.

     «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».

«Поза межами можливого».

     «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».

«Одвертий лист до галицької української молодежі»

     «Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».

«Одвертий лист до галицької української молодежі»

     Завдання для студентів було таки досить складним. Довелось опрацювати чималий обсяг наукової, публіцистичної, художньої літератури. Готуючи матеріали, вони глибше зрозуміли, що ефективність журналістської праці Іван Франко ставив у пряму залежність від суспільно-політичної атмосфери, «суспільної совісті», «суспільної моралі». Він завжди виступав за єдність слова і діла. Щоб слово сталося ділом, – говорив Іван Франко, – треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії.

     Приємно, що більшість студентів в основному справилась із завданням, досягнула своєї мети. Запрошуємо ознайомитися з їхніми коментарями, які подаємо нижче.

Василь Лизанчук

     Диктор ІI : Спільний проект завідувача кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка, професора Василя Лизанчука та Львівського обласного радіо
         (Звучання пісні на декілька секунд підсилюється, а потім зовсім стихає, диктор

     Диктор І : Запрошуємо послухати коментар Ірини Шевчук «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал…»

     Шевчук: Для такого мислителя, як Іван Франко, проблема національного поставала в особливому світлі, оскільки ключовим в результаті тривалого осмислення суспільно-економічного розвитку виявилося поєднання ідеї національного визволення з поліпшенням соціального становища людей, винайдення балансу між першим і другим. Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно віддавався економічному і соціальному. «Я переконаний, що економічний стан народу – се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу» -- писав І. Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій розв’язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90% населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм, щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного визволення. Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи, окрім смерті – смерті асимілятивної. Відхід від першості національного був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

     Саме знехтування національним фактором певною частиною українських сил І.Франко пояснює і їх кінцеву «зневіру та апатію». Він пропагує потребу витворити з «…етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя». Ідея незалежності та окремішності «національного», відпорного (за Франком) до асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника, вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна закономірність – національної державності. Для Франка, вже зрілого мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій», набував першочергового значення: бо лише ідеал національної самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі, «один тільки може дати їм поле для повного розвою», і витворити з «обдертої юрби» сучасний європейський народ – націю, з власною національною гідністю, культурою і державою, де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в колі інших народів. Таким чином, Франкове розуміння національного сформувалося у процесі вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була епохою імпульсивного «маятника» з протилежними національно-духовними і матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку сталося остаточне утвердження у свідомості І. Франка до національного через соціальне та інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до європейських стандартів «національного», із можливим бажаним закріпленням її в суспільній свідомості українців.

     Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання. Наступні слова І.Франка написано як би спеціально для нашого часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй… та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава, не може остоятися».

     Іван Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу. Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за своїми законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на всі його недоліки. Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого…

     Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже переймалися. На зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат також, уже на новому етапі, почав проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франка. Здавалося, його ідеї, особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали виступати проти цієї ідеї. В умовах Австро-Угорщини українці задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Преса, що згодом прославилася своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді писала інше: навіщо взагалі ставити на порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертв. Будуть в’язниці, репресії. Словом, краще так, як є.

     Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали в собі вельми недостатній запас культури». Що стосується І.Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось знаходив, витягував і цитував.

     Іван Франко розумів і знав свій народ, його долю. Хоч у 1900 році він писав, що «ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого», потрібно працювати, «серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього…». Нині якраз та пора, щоби реалізувати національний ідеал утвердження української України. Треба тільки побороти фарисейство тих політичних сил, що прикриваються інтернаціональними фразами про загальнолюдські інтереси, ігноруючи національні, українські.

     Диктор ІI : Ви слухали коментар Ірини Шевчук «Ми мусимо серцем почувати свій ідеал…».

     Диктор І : В ефірі радіокоментар Оксани Ігнатенко «Творімо національний дух патріотизму!»

     Ігнатенко: У цьому році ми відзначатимемо 150-ліття від дня народження українського титана, сподвижника, будителя свого народу – Івана Франка. Пролетіло вже півтора століття – вік, за який можна чимало збудувати, але й чимало зруйнувати, можна народитися і …померти – а ті його думки залишаються актуальними й дотепер. На жаль… Чому «на жаль»?

     Від дня проголошення незалежності України минуло більше чотирнадцяти років, а питання поважного, мовчазного, глибокого народолюбства (патріотизму), «що виявляє себе не словами, а працею», ще досі не усвідомлене багатьма. Зокрема тими, які проживають в Україні, але українцями себе так і не вважають, або ж, навпаки, тими, що лише називають себе українцями, а ними в дійсності не є. Насправді, це – БАЙДУЖІ чи, як написав Дмитро Павличко, «зрусифіковані хохли».

     Проблема нешанобливого ставлення до України в тому, що чимало наших сучасників не усвідомлює себе її дочками і синами. А це почуття, на наш погляд, зароджується тоді, коли людина збагне, якою ціною далась Україні її незалежність. Вона дарована ЗГОРИ як Божа винагорода за пролиту прадідівську кров, за знищення цвіту молодої інтелігенції Розстріляного Відродження, за спухлі дитячі (і не тільки) холодні тільця в часи трьох голодоморів (не говорю вже про вимушені випадки канібалізму, коли матір з’їдала власне дитя)… Ось та ціна!!! За всі ці та інші муки Творець світу нам дарував НЕЗАЛЕЖНІСТЬ! Тому не мають рації ті, що кажуть: незалежність України впала у 1991 році на нас, як сніг на голову. Так говорити – значить не знати історії власної Батьківщини-Неньки.

     А знати її потрібно. Лише мандруючи століттями в минуле, людина може відкрити для себе усю суть історії власної країни: пізнати, як зароджувалась, розвивалась, занепадала, нищилась, піднімалась з колін сьогоднішня наша держава. Історичне тло, на якому формувалась Україна засвідчує, що це могутня держава, сильна держава, витривала. Такі якості країни не можуть не викликати в українця поваги до країни, гордості за неї, любові. А це і є патріотизм. Це є один із кроків до правдивого усвідомлення себе членом цього суспільства, українським, хоча б духом.

     «Навчитися чути себе українцям – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» нам перешкоджає Росія. Той вічний наш окупант, якому не вистачає без нас повітря. Скільки вже століть підряд він намагається в нас задушити українців, бажаючи асимілювати український народ, знищити його ментальність. І навіть сьогодні, коли Україна перестала називатися радянською республікою. Теперішній президент «стратегічного партнера» України Владімір Путін втілює свій план в дію руками екс-президента України Леоніда Кучми, опозиціонера Віктора Януковича та їхніх однодумців, а ще… газова проблема – це теж один з ново придуманих способів.

     Образ України у світовій свідомості довгий час був досить розмитим. Нас асоціювали з Росією. Мойсей Фішбейн, єврей з українським серцем, український поет, як він сам себе характеризує, вважає, що «погромницький образ України та українця у світі неабиякою мірою творить наш північно-східний сусід та його спецслужби. Вони багато що контролюють в Україні. Наші вороги (і зовнішні, і внутрішні) хочуть пересварити в Україні всіх з усіма. Хочуть нацькувати росіян на кримських татар, кримських татар на українців, українців на євреїв… Розділити всіх нас».

     Цей сценарій довгий час втілювався у життя: нас вічно ділили. Українську націю роздирали чужі держави, через що чимало сучасних українців не відчувають себе єдиною сім’єю. На цьому хотіли зіграти вороги українськості під час минулих президентських виборів. Але тоді нація довела, що вона єдина і ніхто, і ніщо не зламає, і не розділить нащадків українських козаків.

     Культуролог, літературознавець Михайлина Коцюбинська такими словами охарактеризувала здобутки Помаранчевої революції: «Зруйновано ще один болісний стереотип – про начебто прірву й ворожість між російсько- й українськомовними. Виявляється прірви немає. Тепло й доречно звучить як музичний супровід майданного обуту російськомовний хіт про «оранжеве небо». А з уст так званих російськомовних я наслухалася за ці дні стільки слів любові до України! Я завжди знала, що не треба квапитися категорично виключати з категорії «українці» усіх поспіль людей, які звикли послуговуватися в побуті російською мовою. А в ці дні було озвучено дуже важливу тезу, яка близька мені: у такій Україні – правдивій, теплій, нормальній – хочеться перейти на українську мову тим, хто її знає, і вивчити її тим, хто не знає. Це не примус, не кон’юнктура, а внутрішній імпульс».

     Нам потрібно підтримати це бажання добром, любов’ю, щирістю, спільною працею. І ми зможемо це зробити, бо в нас був Майдан і є такі акції, як «Різдво разом». Поступово, тихо та спокійно ми змінимо це проросійське мислення та спосіб життя східних українців, відкриємо їм багатогранний український світ з його звичаями, традиціями, вірою в Бога. І тоді нам буде байдуже до слів Людмили Петіної, яка дотримується думки, що «російська мова об’єднує людей в російський світ і кордони російського світу проходять по кордонах вживання російської мови».

     На жаль, після проголошення державної незалежності Україна не стала твердо на ноги. Але, на мою думку, це не провина невдалого іміджу держави, а її бездіяльних керманичів, які за весь президентський термін тільки те й робили, що напихали власні кишені. Тому в нашій державі існують такі проблеми, як: безробіття, низька оплата праці, мізерне пенсійне забезпечення, корупція у всіх гілках влади, хабарництво… Чимало українок покинуло власну державу, домівку, родину… дітей і поїхало в європейські країни в пошуках кращого заробітку… Тому багатьом просто важко збагнути, за що ж любити Україну.

     «Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їх судити, -- пише в газеті «Україна молода» Євгенія Кононенко. – Але з них мені миліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні». Тому ми мусимо вчитися, вчити своїх дітей, дітей своїх дітей, аби розвинути те невимушене відчуття приналежності до своєї України, яке би пізніше проявлялося болем за її невдачі та безмежною радістю за невеличкий її успіх.

     Фундаментом майбутнього світогляду нової людини є батьківський приклад – основа, крізь яку проектується її самоусвідомлення. Тому вкрай необхідно, щоб патріотизм випромінювався крізь вчинки батьків: від материнської колискової співанки українською мовою до свідомого творення батьком, наприклад, революції на майдані Незалежності. Тоді буде більша ймовірність того, що в такій морально здоровій сім’ї сформується правдивий Українець.

     Той дух патріотизму мусить бути присутнім в кожній українській школі (і не лише в україномовній, хоч і в ній відчувається часткова його недостача), в кожному ВНЗ, в українському інформаційному просторі, в художній і навіть у спеціальній літературі. Одним словом, усюди. Адже нам важливо, яким завтра буде наше суспільство, яке реально сьогодні залежить від нового покоління. А воно, як нам відомо, як губка, втягує в себе ту енергетику, що вирує в оточуючій атмосфері. Тому створити таке сприятливе середовище, справді національне, -- обов’язок як батьків, так і владних структур, щоби кожний громадянин України всім своїм єством відчував себе гідним сином держави «Україна», вболівав за її справи, працював заради її розвитку.

     Диктор ІI : Ми передавали коментар «Творімо національний дух патріотизму» Оксани Ігнатенко.

     Диктор І : В ефірі радіокоментар «Соборність української нації» Світлани Радішевської.

     Радішевська: Ідея соборності українських земель, в основі якої постає проблема єдності українців Сходу і Заходу, знайшла відображення у поглядах Івана Франка. Під час революції 1905 року в Росії Іван Франко пише „Одвертий лист до Галицької української молодежі”. Він бачив те завдання , яке стояло перед українською інтелігенцією – „витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, спроможний на самостійне і політичне життя, спроможний завоювати собі загальнолюдські культурні здобутки”.

     Саме тому І.Франко акцентує увагу на обов’язок галицьких українців допомагати наддніпрянській Україні. А щоб цього досягнути, він говорив : „ ми повинні навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями , а українцями без офіційних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою. А мусить вести за собою практичні консеквенції”, тобто цілеспрямовану, сумлінну працю. Власне, тоді Франко прагнув об’єднати Україну,яка була роздерта між Російською та Австро-Угорською імперіями. Сьогодні ж, як і у минулому, одним із основних суспільних, державних завдань є поглиблення соборності України, а не поділу її на федеративні регіони. На жаль, до цього закликають промосковські політичні діячі, зокрема В. Янукович.

     Під час подій, під час Президентської виборчої кампанії 2004 року, українці збагнули, що деякі політики намагаються ввести народ в оману, аби зайняти керівну роль у державі. Тому громадяни України свідомо сконсолідувалися навколо однієї ідеї – національної, духовної, морально-психологічної єдності. Сама ж ідея, іншими словами її можна назвати національна соборність і незалежність, появилась і викристалізувалася ще у ХІХ столітті. Справді, ідея соборності невіддільна від української історичної долі, свідомості і навіть ментальності так само, як і ідея державності є актуальною і сьогодні. На думку О.Зайцева, події листопада-грудня 2004 року є прямим продовження незавершеної української революції 80-90-их років, адже повного зламу старої системи Україна не досягнула у 80-90-ті роки. Під час національної революції українці показали світові рівень культури, толерантності, державницьке мислення, прагнення будь-що утвердити правду, справедливість, чесність у владних структурах.

     Власне, національна революція, яку називають помаранчевою, сконсолідувала українську націю. Про це на повен голос заявили мільйони учасників мирних акцій протесту, з різних регіонів України, які стояли пліч-о-пліч на майдані Незалежності. Всупереч сподіванням влади та північно-східних суфлерів, мітингуючі не розкололися і відстоювали свою національну єдність, свою національну гідність, відстоювали цілісність України, чого так прагнув Іван Франко у ХІХ столітті, і чого так добивається сьогодні Віктор Ющенко. На Київському та інших майданах України було цілком неістотним, хто є українцем етнічним, а хто має не українське походження. Хто українськомовний, а хто – російськомовний. Мільйони наших громадян неукраїнського походження чи російськомовних, які відстоювали правду, чесність, людську гідність разом із національно свідомими етнічними українцями від заходу до сходу, витворять нині нову спільноту європейського ґатунку – українську політичну націю, об’єднану сповідуванням спільних ідеалів : неприйняттям тоталітаризму як форми суспільного устрою, прагненням бути вільними та жити за зальноєвропейськими демократичними стандартами , розвиваючи і утверджуючи українське національне життєве середовище.

     У цьому контексті актуальним й нині є заклик Івана Франка : „Навчитися чути себе українцями”. Український мислитель немов дивився у дзеркало майбутнього. Адже саме на Майдані громадяни України відчули справжню гордість за себе, відчули себе справжніми українцями. І не просто українцями, а Українцями з великої букви. А бути Українцем – це означає бути відповідальним і нести відповідальність... Тому Іван Франко виступав непохитним борцем за об”єднання українських земель та захисником інтересів українців. Національна революція 2004 року була дуже важливим поштовхом до об’єднання усіх українців.

     Отже, звернувшись до власного, хоч і не легкою ціною здобутого досвіду, можемо ще раз задуматись над існуючими сьогодні взаєминами між політичним проводом і українським народом, адже цей фактор для обох сторін виступає доленосним. Виникає запитання : чи колись вдасться нашій нації отримати правлячу еліту справді „найкращих”? Для цього нам, мабуть, необхідно навчитися „правильно вибирати”, а кандидатам у парламент - щиро йому допомагати та „бути гідними” високого вибору. Така своєрідна ідилія може скластися тоді, коли б кожен українець, незважаючи на своє місце в соціумі, матиме у своєму серці Україну, а політики змінять свій „ пасивний спосіб думання, мовляв, Україна сама зробиться” - на „ активний спосіб думання: що і як ми, Українці, робимо для утвердження української , України”. Тобто, за зразок брати титанічну працю великого Українця Івана Франка.

     Диктор ІI : Ми передавали радіокоментар «Соборність української нації» Світлани Радішевської.

     Диктор І : Запрошуємо послухати радіокоментар Оксани Горак «Федералізм в українському контексті: бути чи не бути?»

     Горак: Питання порозуміння „Схід — Захід” в українській історії привертало увагу дослідників не одного покоління. Ще сто років тому Іван Франко в „Одвертому листі до галицької української молодежі”, який за сутністю поставлених проблем не втратив актуальності і сьогодні, закликав до конструктивного діалогу та консолідації українського суспільства.

     У наш час нав’язують точку зору, що федералізація України, начебто допоможе розв’язати економічні, соціальні, мовні, культурні, духовні проблеми. Особливо гостро це питання постало під час президентських виборів у 2004 році. Його загострили політичні партії, які підтримували Віктора Януковича. Вони наголошували на інакшості українців різних регіонів.

     Звичайно, якщо взяти до уваги той факт, що територію України, впродовж багатьох віків членували, постійно зміщували кордони між державами, мовними та етнічними групами, релігіями, політичними та культурними системами, то деякі ментальні відмінності між українцями різних регіонів нашої держави стають об’єктивно зрозумілими. Та попри нашу різність, яка частіше проявляється лише на звичаєвому рівні, за даними соціологічного дослідження опублікованого, в газеті „День” за 30 червня 2005 року, 43% наших співгромадян не підтримують ідею федералізації і 29% - виступають за федералізм. То чому це питання знову мусують і цілеспрямовано ставлять на порядок денний?

     Таку ситуацію, як на мене, обумовлюють три найголовніші причини: по-перше, це прагнення певних політичних сил привернути до себе увагу, здобути більшу підтримку з боку деякої частини виборців. По-друге, питання різності, роз’єднаності українського народу є не загальнонаціональною проблемою, а радше, відволікаючим маневром антиукраїнських сил, які не можуть змиритися, з тим, що Україна утверджується українською державою. По-третє, сьогодні галас у потрібності федералізму виходить здебільшого з уст тих політичних партій, які, втративши владу рік тому, прагнуть зберегти свій вплив принаймні на регіональному рівні.

     Якщо пригадати події минулого, то ідея федералізму вже виникала на початку 90-х років, коли частина донецьких політиків виношувала плани відродження Донецько-Криворізької Республіки, що незначний час існувала 1918 року. Можна погодитись з думкою політолога Костя Бондаренка, що плани донецьких федералістів виявилися далекогляднішими, ніж здавалося. Замість сепаратистських процесів вони вирішили взятися до завоювання київських висот, усвідомлюючи, що в Києві можна досягти значно більших результатів, ніж урятуватися втечею від нього. Це і призвело до занепаду ідеї донецько-криворізького регіонального сепаратизму.

     Варто підкреслити, що не слід прирівнювати федералізм до сепаратизму. Федеральна форма правління має багато позитивних рис. Прикладом є Німеччина, що вважається однією з найунітарніших держав серед федерацій. Але вона йшла до такої федералізації 150 років. Для кожного німця вся Німеччина є найріднішою. Прихильники такого ладу в Україні апелюють також до досвіду США, Австрії, Канади. Та для об’єктивної оцінки федерального устрою на теренах нашої країни потрібно найперше визначити його плюси та мінуси.

     Зрозуміло, що коли доходить до сепаратизму, то найкращим засобом усунути подібні прояви, надати ширшу автономію тій області, яка прагне відокремитися; принаймні так запевняють дослідники федералізму. Подібне спостерігаємо в Іспанії, Італії, Канаді, надаючи регіонам ширші повноваження у межах єдиної держави. Отож, належним чином організований федералізм може покласти край суперечкам між регіонами щодо питання, хто кого “годує”, адже місцеві бюджети формуватимуться на місцевому рівні.

     Однак федералізм можна розглядати не лише як засіб створення привабливіших умов для розвитку регіонів, задовольнивши в межах федеративної держави ті чи інші потреби, але й як спонукання до відокремлення. Ще однією негативною рисою федеративної системи є відсутність вертикальної управлінської відповідальності за стан справ. В нинішніх умовах це може призвести до владного хаосу. То чи доречний федеральний устрій в Україні?

     Оглядаючи історичний хід розвитку процесів регіоналізації, слід зазначити, що вони були значною мірою спричинені духовною та економічною дезінтеграцією українських земель. З цього випливає думка про хибність федералізації України в умовах сьогодення. Можна погодитись з поглядом Юрія Кисельова, який наголошував, що не регіони складають Україну, а Україна складається з регіонів, тобто історико-географічних земель. Інтереси Соборної Української держави мають бути вищими за інтереси регіональні, адже реально існують лише місцеві особливості, зумовлені наявністю певних видів природних ресурсів, а відтак – розвитком тих чи інших галузей господарства. На особливостях же національного складу населення наголошується дещо штучно, тому що в Україні відсутні будь-які форми дискримінації національних меншин. Навпаки, в дискримінаційному становищі у власній державі перебуває саме українська нація, особливо це проявляється у східних областях, де чиновники принижують, ігнорують українську мову і культуру.

     Отже, левова частка проблеми припадає не на нашу ментальну та культурну різність, а на те, що частина українців „...ігнорувала свій український партикуляризм, ...в душі ж явно дорожила й дорожить фантомом “великої, неподільної Росії,” – підкреслював Франко.

     Гармонійне з’єднання української нації втілюється у простій і загальнозрозумілій формулі викладеній Володимиром Білецьким у монографії „Схід України в інтеґративних процесах сучасного державотворення», "Україна – наш дім", або "Україна - наш дім, а Київ - мати городів руських". Проти такої формули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного "українського дому" має державотворче наповнення. Згадка про першооснову Києва, як давньоукраїнської держави є консолідуючою як у минулому, так і майбутньому.

     Від того, наскільки чітко молоде покоління уявляє собі майбутнє України, залежить його безпосередня участь у подальшому розвитку держави.

     Одним із основних чинників для забезпечення соборності України є також глибоке розуміння громадянами сутності національної ідеї, яка слугує об’єднавчими засадами нації, розвитку держави, утвердження українців господарями на своїй землі, де панує добробут, висока мораль, духовність, де всі національні меншини підтримують Україну як свою державу, працюють заради свого і її розвою. З таким відчуттям 1 грудня 1991 року 90,32% громадян України підтвердили Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Під час помаранчевої революції 2004 року, ми стали свідками, як ідея звільнення з-під політичного ярма і прагнення до змін на краще, стали таким же об’єднавчим процесом для українського народу.

     Можна провести паралель між сторічними подіями часу Івана Франка та помаранчевої революції, процитувавши його слова: „ ...наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльности, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського.”

     Отож, чи не поділимо ми нашу Україну, федералізувавши її, чи не прокопаємо нові Збручі поміж нашими регіонами? Думаю, що нам потрібно спершу навчитися жити за чинною Конституцією. Це важливіше, аніж вигадувати усе новий і новий велосипед. Адже кожна система по своєму ефективно працює за умов ефективного державного правління.

     „Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції”, тобто добрі результати наполегливої праці кожної людини на українській землі. Зрозуміло, що Іван Франко ще сто років тому прописав рецепти боротьби із сепаратизмом, акцентуючи: єдність України можлива лише за рахунок інтеграції регіонів на ґрунті поєднання в одне ціле "романтизму" Заходу і "прагматизму" Сходу України.

     Диктор ІI : Ми передавали радіокоментар Оксани Горак «Федералізм в українському контексті: бути чи не бути?».

     Диктор І : В ефірі радіокоментар «Формуємо нове обличчя нації» Ольги Процик.

     Процик: Носієм повноцінної національної гідності може бути лише незалежний народ, незалежний не стільки адміністративно, скільки внутрішньо, духовно. Здобути зовнішню незалежність досить важко, а от відродити дух нації, який винищували віками, надто складніше. Духовне обличчя народу, його мораль, свідомість створюється тим інтелектуальним потенціалом нації, який надбає держава. Бо саме вона формує національну еліту – ядро інтелектуального потенціалу суспільства.

     Питання формування національної еліти в українській історії привертало увагу дослідників не одного покоління. Ще понад сто років тому Іван Франко у своєму „Одвертому листі до галицької української молодежі” писав про потребу країни у „серйозних і статочних мужах”, які змогли б „витворити з величезної етнічної маси українського народу, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй”.

     Сьогодні ж, на порозі нової історичної доби, коли ще свіжими є безцінні уроки Помаранчевої революції, а дух та ідеали Майдану консолідують український народ, гостро стоїть питання формування національної еліти. Еліта – від французького „elite” – кращі, обрані, відібрані. За другим значенням – найбільш видатні представники тієї чи іншої частини суспільства, верхній шар суспільства, класу, групи. Кого, за якими критеріями, на яких засадах ми виведемо у вищі шари суспільства як свою політичну, правову, наукову та іншу еліту? Адже від того залежатиме процес повноцінного духовного, національного, соборного утвердження української України.

     У пошуках відповіді варто взяти до уваги теоретичні засади формування національної еліти дослідниками попередніх поколінь. Зокрема, Дмитро Донцов у праці „Дух нашої давнини” вважав, що репрезентувати націю має не „трудова інтелігенція”, а лише верства „луччих людей”. Поряд з цим не можу погодитись із його думкою, що „народ для всякої ідеї, чи в її становленні, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той що приймає”. Адже несправедливо було б характеризувати найважливіші повороти в історії українського народу з огляду на відсутність в ньому усякої енергії та самостійності. Адже нація як суб’єкт історії є не менш активним чинником, ніж її еліта.

     Чи не найцінніші настанови щодо формування національної еліти залишив для нас Іван Франко. Він запевняв, що саме молодь повинна стати основою української еліти. За його словами „молодь – основна рушійна сила поступу нації”. Це яскраво підтвердила ситуація в Україні. Саме молодь – студенти розпочали хвилю протестів, яка переросла у Помаранчеву революцію. Саме вони, не жаліючи свого здоров’я та життя, лягали під колеса автомобілів, БТРів, відстоювали своє право на вибір, правду, свою свободу, вільне слово... Тобто, за словами Івана Франка „гартували свою волю”, ставали „мужами” „повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов”... Тоді чому досі так мало молодих людей в ешелонах управлінської еліти?

     Ще будучи кандидатом і вже ставши Президентом України, Віктор Андрійович Ющенко не втомлювався переконувати „молодих українців” у тому, що вчорашній кучмівській номенклатурі не місце у владному човні, кермувати яким, мовляв, повинні чесні політики нової генерації, незакомплексовані професіонали, котрі думатимуть не про вміст власної кишені, а про державні інтереси. Не менш радикальні кадрові зміни обіцяв гарант Конституції і у середовищі вітчизняного політикуму, якому, за словами Віктора Ющенка „катастрофічно бракує нових облич”.

     Однак на нових виборах до Верховної Ради українські виборці надалі змушені були тягнути карту із засаленої політичної колоди п’ятнадцятирічної давності. У перших п’ятірках провідних українських партій фігурували ті ж „старі” обличчя. Звичайно, деякі можуть похвалитися наявністю у своїх партійних списках зірок шоу-бізнесу чи спорту, але хіба у цих кандидатів вистачить „зіркового” часу аби проводити його у депутатських кріслах? Хіба у них досить знань, досвіду та компетенції аби керувати державними справами? Адже Іван Франко закликав перш за все „здобувати знання теоретичне і практичне”, а вже потім братися до діла.

     То як же молодій людині „видряпатися нагору”? За словами головного наукового співробітника Інституту соціальної і політичної психології Олени Донченко, основна проблема полягає в тому, що в українському суспільстві немає чітко сформульованих ідеологічних груп, які б представляли якусь конкретну сучасну ідеологію. Адже практично всі партії залучені для виконання завдань діючої еліти. Звичайно, у цих партіях є потенціальні молоді лідери, однак пробитись у виборчі списки для багатьох із них було дуже складно. Наразі нагору ведуть лише грошові й посадові шляхи, а ефективний механізм зміни політичної еліти ще не створений. Тому нині, за словами Олени Донченко, у верхах потрібна не тверда рука, а тверде замовлення на оновлення. „Молодіжний” міністр Юрій Павленко у інтерв’ю журналісту газети „Експрес” за 1 грудня 2005 року розповів, що процес оновлення українського політикуму вже розпочався, однак буде досить тривалим, оскільки такі речі потребують перевірки часом. Натомість лідер громадянської партії „Пора” Владислав Каськів у цьому ж виданні запевнив, що оновлення національного елітного олімпу має відбутися одномоментно, за короткий проміжок часу, оскільки суспільство усвідомлює необхідність радикальних реформ, які зможуть провести лише молоді незакомплексовані фахівці. Отже, є різні точки зору щодо механізму оновлення національної еліти, але однозначним усвідомлення важливості цього явища, як необхідної умови розбудови самостійної держави.

     Тож сьогодні, на п’ятнадцятому році незалежності України, у час „великої історичної доби”, коли „тріскає крига абсолютизму та деспотизму”, як і передбачав колись славетний Каменяр, перед молодим поколінням стоїть непросте завдання – утверджувати розумне, побудоване на принципах християнської моралі, українське громадянське суспільство, яке повинне прислужитися тому, щоб у кожній клітині великого державного організму життєдайно пульсувало відчуття україноцентризму. Адже від того, наскільки чітко молоде покоління у подальшому уявляє собі майбутнє України, залежить його безпосередня участь у розвитку держави. Отож прислухаймося до натхненного заклику І.Франка: „До праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”.

     Диктор ІI . Ми передавали радіокоментар «Формуємо обличчя нації» Ольги Процик.

     Диктор І . Передаємо радіокоментар Марії Депи «В єдності сила народу».

     Депа: Заклик Івана Франка “навчитися чути себе українцями не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів”, синами і дочками всієї України особливо актуальним є сьогодні, коли деякі політичні сили сіють непорозуміння між Сходом, Заходом, Півднем, Північчю і Центром. У цьому складному суспільно-політичному процесі негативну роль відіграє Росія, яка спирається на тих представників правлячої еліти, для яких Україна лише територія, на якій можна безпардонно збагачуватися.

     Саме Росія і яничари в Україні є причиною всіх тих болячок, якими хворіє Україна. Чимало громадян України, які називають себе українцями, є ще й досі прибічниками Переяславського договору, який був початком колонізації України Росією. Москва з 1654 року вважає, що має право втручатися в українські справи.

     Минали століття. Україна таки виборола незалежність. Шлях до соборності був дуже важким: він пролягав через тюрми, заслання, Сибіри, Соловки. Ліна Костенко писала: “Було нам важко і було нам зле. І західно. І східно. Було по-всякому. Але нам не було негідно”.

     На жаль, впродовж чотирнадцяти років незалежності і самостійності остаточно не запанував дух єдності в Україні. Цим хотіли скористатися московські слуги під час президентських виборів 2004 року. На щастя, їм не вдалося обдурити людей. Український народ піднявся за свої права. Він ніколи не буде мовчати, а буде обстоювати правду, бо там, де панує брехня, корупція – не можливо вільно дихати, щасливо жити.

     Українці втомилися від стану “холодної війни” між Сходом і Заходом. І саме Національна революція, яку називають Помаранчевою, допомогла повернути віру в себе та в свою державу. Народ сконсолідувався і згадав, що в нього є Батьківщина і зобов’язання перед нею. Усіх турбувало майбутнє. Немає значення – чи це були біло-сині, чи помаранчеві – в кінці-кінців всі поступились синьо-жовтому. Коли Майдан обнімав, обігрівав і вів бесіду про своє, про рідне, здавалося, що не таким вже і далеким є той ідеал “вічного миру” між Сходом і Заходом України, глибинної єдності, однодумності. Прагнення до нього – це втілення одвічних бажань українців. Іван Франко про це писав: “Усякий ідеал – синтез бажань, потреб і змагань…Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його…”. Ідеал потрібно наближати сумлінною працею. І стереотипи, які поширені в різних краях України, були сформовані не тими, які були виховані листопадом–груднем 2004 року, а більшовиками 1917 року в Петрограді, радянськими часами, тими, які вважають Донеччину частиною Росії.

     Під час цьогорічної акції “Схід і Захід святкують Різдво разом” діти зі Сходу були приємно здивовані гостинністю і теплотою, з якими прийняли їх у галицьких сім’ях. Хлопець, який гостював в мого сусіда був особливо вражений, адже перед поїздкою на Львівщину йому говорили: “Вас будуть бити, будуть знущатися над вами, адже там живуть бандерівці”. Для нас зрозуміло, що такі залякування не мають жодного підґрунтя. Побувавши на Святій вечері, де була дотримана урочиста обрядовість, святість цього дійства, юнак з Донеччини вперше почув молитву і ніби освятився високою, неповторною духовністю Різдва. Близьке спілкування з людьми разом з колядками, вертепами, відвідуванням музеїв, пам’ятних місць залишило в серці юнака та його ровесників своєрідний, чистий слід.

     Безперечно, буде виникати ще не одне запитання. Адже юнаки і дівчата повернулися у звичне для Сходу життєве середовище, де ще треба утверджувати українське, але є сили, які цього не хочуть. Тому треба багато працювати, щоб згладжувати морально-психологічні, політико-ідеологічні перепони. Знову і знову потрібно здійснювати мудрі поради Івана Франка, що “ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її в етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані...”.

     Ті, які нав’язують негативні стереотипи про західні землі, просто бояться розвою української України. Якщо поширити на всю Україну народні звичаї, обряди, традиції, якщо в усіх регіонах запанує українська мова, то їхньому пануванню буде кінець. Тому прибічники Росії намагаються послабити і загальмувати процес пробудження національної свідомості, духовності українського народу і тому вибрали тактику “розділяй і владарюй”. Але правди більше не сховати. Правда одна. Істина свята. Це те підґрунтя, що об’єднає Західну і Східну Україну духовно в соборній, самостійній, демократичній Українській державі. Бо ми єдинокровний великий український народ.

     Диктор ІI . Ви слухали радіокоментар Марії Депи «В єдності сила народу».

     Диктор І . В ефірі радіокоментар Світлани Тимкевич «Передвиборчі спекуляції із державною мовою»

     Тимкевич: Минуло більше року, а здається, що ніби вчора ми творили наше майбутнє на Майдані, який, використовуючи слова Івана Франка, став духом, що тіло рве до бою, рве за щастя, поступ, волю. Тоді український народ впевнено відстоював своє право на вільне життя у своїй державі, тому навіть безцеремонні намагання північних сусідів втрутитись у передвиборчі перегони були прирівняні до нуля.

     Швидко плине ріка часу - і вже знову вибори. 26 листопада 2005 року офіційно розпочалися змагання за мандати до парламенту, до місцевих рад, а також обрання міських, сільських і селищних голів. І з початком нових передвиборчих перегонів знову піднімаються все ті ж заїжджанні питання. Сьогодні проросійські сили знову акцентують на потребі впровадження російської мови в Україні як державної.

     Виникає питання для чого було покладено стільки зусиль людей під час Помаранчевої революції, які тоді, як на мене, ясно дали зрозуміти, в якій державі вони хочуть жити, та не лише люди на Майдані, а й наші борці за українську незалежність, пам’ять про яких принижується зневажанням української мови, культури, національної гідності.

     Тому актуально звучать й нині слова Івана Франка:

     На жаль, у передвиборчій рекламі промосковських партій, зокрема партії регіонів, безпардонно нав’язується думка, що, надавши російській мові статус державної, сьогодні поліпшиться матеріальний житт’євий рівень людей. Але ж наш народ і так один з найбагатших за своєю культурою, піснями і мелодійною мовою. І хоч український народ за багато віків зазнав асиміляції, безліч чужинських впливів, але, попри все це зберіг свої національні гени, свою самодостатність i, головне, мову — теж одну з найдавніших. Тому заяви деяких псевдо політиків про витоки української мови з російської просто безглузді.

     Якщо ми хочемо бути цивілізованою європейською державою, то повинні рухатися тим шляхом, яким пройшла Європа. Із 47 європейських країн, включаючи Росію і Кавказькі держави, 41– має єдину державну мову, що становить 80%. Тут державними(офіційними) мовами є мови титульних націй. Українців в Україні майже 78%. Отже, природно, в Україні має бути одна державна(офіційна) мова, тобто українська. Тому не слід спекулювати цією проблемою, не сіяти непорозуміння між українськими громадянами.

     Варто зазначити, що дружні міжетнічні стосунки українців і росіян іноді затуманюють тертя непорозумінь, що можуть виступати фактором загострення російсько-українських відносин. Якщо до цього додаються штучно стимульовані державно-політичні протиріччя, то вони, зрештою, можуть призвести до втрати довіри і взаємної толерантності, без яких обидві держави ризикують втратити орієнтири цивілізованого демократичного розвитку. Тому ми повинні, як зазначав Іван Франко всі - без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитись, з її природними засобами та громадськими болячками ... Якщо б наші політики хоч трохи прислухалися до мудрих думок І.Франка і служили інтересам України, а не лише дбали про особисте збагачення, тоді б у нас не виникало ні мовних питань, ні питань роз’єднаності українського народу.

     У розвинутих європейських країнах політики, яких би ідеологічних переконань не дотримувалися, на яких би політичних платформах не стояли, змагаються лише за те, хто краще захистить національні інтереси своєї держави, її символи. В Україні ж чимало державних чиновників служать інтересам Росії. Якщо так буде й надалі, то не матимемо злагоди не лише в політиці, а й у нашій культурі.

     Варто зазначити, що гасла про велику різницю між українцями різних регіонів часто виходять і з уст наших північних сусідів. Та ці гасла залишаться пустими словами, коли ми почуватимемося одним цілим, коли збудуємо свою демократичну країну, в якій кожна мова – це цінність і багатство країни. Для цього варто прислухатись до слів Івана Франка, який закликав позбутися регіонального патріотизму. Ми маємо зрозуміти один одного і усвідомити проблеми та вади кожного регіону, перестати ділити країну на більших і менших патріотів, і в день виборів зробити свій внесок для побудови демократії в країні, для захисту українськості та держави Україна.

     Диктор ІI . Ми передaвали коментар Світлани Тимкевич «Передвиборчі спекуляції із державною мовою».

     Диктор І . Запрошуємо прослухати радіокоментар Світлани Павлюк «Газова пастка сердитого мисливця».

     Павлюк: От-такої, хлопці! Хто куди, а ми – за газом. А тим часом московський барін, роз’їжджаючи на «сваєй заліхватской тройкє», розповідає усім, як «нєгодяй-романтік», мріючи про недешеве голубе небо європейської цивілізації, хоче грітись блакитним російським, купленим за дрібничку, газом. При цьому наспівуючи: „...ой чи літо чи зима, але газу в нас нема”.

     А український політик й собі, сидячи перед телевізором, мугика: „Біда не в тім, що газу в нас немає, біда, що важко нам його купити. Ех, хлопці, кому солодкої, кому гіркої(долі), а нам би – з газом... Нічого, хоч газу в нас немає, але, як кажуть, хто в ліс, а ми – з дровами”. Наламали ви тих дров чимало, але все якось не тепло.

     Ніколи б не подумала, що праці відомого українського письменника, філософа, вченого Івана Франка можуть якось торкатися чи бути основою для розуміння у нинішній ситуації з газом. Останнім часом сторінки газет, ефіри радіо та телебачення вже не гріють нас поодинокими розповідями про російсько-українські відносини щодо газових питань, а прямо таки печуть мало чи не щоденними повідомленнями.

     Переглядаючи якось чергові новини на одному з відомих телеканалів, пригадала собі, як проводили газ в селі, де мешкає моя бабуся. Кілька років тому проклали труби, але тільки до села, а в село, мовляв, самі. Через рік чи півтора приїхало якесь начальство з району, прихопивши з собою нащось французького інженера, а труб – немає. Виявилось, тракторист Степан разом зі своїми товаришами, не отримуючи кілька років зарплати, здав їх куди треба, отримавши за них чималі гроші.

     Начальство тільки почухало потилицю, а французький інженер здивовано кліпав очима. Для нього це було, як писав Франко, „поза межами можливого”.

     Рідко коли українсько-російські відносини вирізнялись особливою ніжністю та теплом. Після важких обіймів старшого братика український народ отримав свободу, проте багато хто з нас не вміє нею користуватися. З’явилось також багато нових проблем, зокрема в паливно-енергетичній сфері. Суто економічні аспекти постачання газу в Європу через Україну переросли в політичні. Москва і в такий спосіб намагається управляти Україною.

     Відомо, що економічна безпека країни визначається потенціалом, який вона має для автономного розширеного відтворення виробництва. Цей потенціал обумовлюється двома факторами: по-перше, наявністю в країні необхідних обсягів власних ресурсів, по-друге, можливостями поставок ресурсів ззовні. Перший фактор є суто об’єктивним(кожній країні світу не вистачає тих чи інших власних природних ресурсів), другий фактор має як об’єктивний(з точки зору закону міжнародного поділу праці), так і суб’єктивний характер (ступінь і географія міжнародної кооперації визначається самою країною).

     При відсутності необхідних для самостійного розширеного відтворення власних природних ресурсів і недостатньому рівні надійності коопераційних зв’язків поглиблюється загроза економічній безпеці країни. Саме такий стан справ є характерним для паливно-енергетичної галузі України, основу якої складає нафтогазова промисловість. Дефіцит природного газу і нафти є однією з головних причин економічних негараздів України. Призупинення надходжень цих ресурсів є серйозною загрозою національній безпеці нашої держави. До того ж, ситуація, яка склалась у нафтогазовому комплексі, є спробою Москви перешкодити Україні ввійти до європейського співтовариства. Це можна вважати російським шантажем.

     Виявляючи своє нетерпіння, Москва вже дійшла до того, що звернулася до ЄС аби керівництво цієї організації вплинуло на Україну у пришвидшенні підписання договору між Україною та Росією стосовно газопостачання за кабальними умовами Москви. Проте, як повідомила координатор ЄС, у стосунки Росії та України не втручатимуться жодні представники європейської спільноти.

     «Ах, этот украінській ворішка!» Знає не лише, що таке українська гоголівська ніч, а й як приємно шарудять в руці довгоочікувані долари та євро. А чи знає він, чим пахне російський газ? А отой франковий «замучений, розбитий, мов паралітик», прозваний «ворішкой», який чудової гоголівської ночі, добрячи хильнувши, викрадає газові труби, аби якось вижити, знає, що пахне смаленим, і що Москва сльозам не вірить. А ще знає брудну російську лайку бандитського Петербурга. Проте, він ще не усвідомив, „що з нічого не може бути нічого, що матерія не може повстати з не матерії, а організм не може безпосередньо повстати з неорганічного тіла”. Було б дуже добре, щоб у кожне українське серце глибоко запали слова з пісні Оксани Білозір: „Хоч трішки терпіння пошли мені, Боже!”.

     І мудрості політикам, керівникам держави для відстоювання інтересів України, кожного її громадянина. Бо, як писав Іван Франко в статті „Поза межами можливого”: „Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників „простого, здорового розуму”. Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність „жолудкових ідей”, - а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточуть як першу гармату – ті самі „жолудкові ідеї”.

     Ці глибокі думки Каменяра і нині є незаперечними. Вважаю: ще на початку відновлення української держави треба було не лише говорити про незалежність абстракцій, свободу душі. Потрібно було дбати про незалежність душі і тіла, тобто про незалежність економіки, а зокрема паливно-енергетичної сфери. Щоб розцвітала Україна, то треба дбати не лише політикам, чиновникам, а усім громадянам суспільства. Не викрадати газових труб, а навпаки – прокладати. Сприяти тому, щоб „простий хлопський розум»(Іван Франко), був також суддею у справах суспільного життя, політики.

     У розв’язанні будь-якої проблеми завжди існує кілька шляхів і завдання полягає в тому, щоб обрати національно оптимальний, «серцем відчувати свій ідеал, … розумом уясню вати собі його», бо «розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина», -- підкреслював Іван Франко. З цієї думки Івана Франка випливає твердження професора Сухорукова, що у ситуації, яка склалася між Росією і Україною, вимагає реалізації не одного з варіантів, а раціонального їх поєднання, інакше вирішення проблеми буде або неможливим, або ж носитиме тимчасовий характер”.

     Таких варіантів, на наш погляд, сьогодні є три: відновлення поставок нафти і газу з Росії у попередніх їх обсягах (тих, що повністю забезпечували потреби в них української економіки); пошук і реалізація альтернативних російському варіантів надходження нафти і газу до України; максимальне використання внутрішніх резервів, розв’язання паливно-енергетичної проблеми в цілому і нафтогазової зокрема.

     В демократичній державі влада і суспільство мають іти одне одному назустріч у вирішенні питань, які стосуються розвитку та інтеграції країни. Звичайно, „ми не міркуємо, що сей розум(простого громадянина – С.П.) ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже ж хорих і уломних”. Але не слід забувати, що в складних суспільних ситуаціях цей „хлопський розум” може мати неабияке значення для вирішення проблем своєї держави.

     Іван Франко наголошував: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”. Якби кожна людина, яка зараховує себе до української еліти, сповідувала ці геніальні слова Івана Франка, то наша українська держава була б повноправним членом європейського співтовариства.

     Диктор ІI . Звучав радіокоментар Світлани Павлюк «Газова пастка сердитого мисливця».

     Диктор І . В ефірі радіокоментар «А ми все ж таки разом» Мирослави Бурди.

     Бурда: Часто звучить запитання: чому так мало приділяють уваги в газетах, радіо- і телепередачах творчості видатного українця Івана Франка, адже насправді дуже актуальними є його думки сьогодні. В чому полягає ця актуальність?

     Зовсім недавно ми святкували річницю від дня Помаранчевої революції. Майдан шумів переможно – й у ньому розгубленими почувалися московські агенти та місцеві москвофіли. Національна революція набирала розгону, Хрещатик заговорив українською. Здавалося, до правдивого, всебічного звільнення з 350-літнього ярма залишилося якихось півроку...

     Однак підтримувані Кремлем прихильники Переяславського договору швидко оговталися й розгортають широкий, глибоко ешелований наступ проти українства майже на всіх фронтах. У царині економіки реанімовано всі реальні та міфічні претензії Москви до України за одночасного блокування будь-яких українських позовів. У царині політики підняли на щит „проблеми”, які раніше відсунули на маргінес міждержавних взаємин: статус Криму, Чорноморський флот, мовне питання. Офіційна Москва демонстративно принаджує „антипомаранчеву” опозицію, зробивши з торішнього фіаско своїх „технологій” на українських виборах лише єдиний висновок – наступне її втручання має бути ще масивнішим і цинічнішим.

     Присутність Росії в інформаційному та культурному просторі нашої держави виходить далеко за рамки таких означень, як „обмін”, „співпраця”, ба навіть „стратегічне партнерство”. (Про)російське інформаційне поле в Україні стає дедалі щільнішим, безжально забиваючи паростки національного інформаційно-культурного виробництва. Україну далі розпинають на московському хресті – цинічно, зухвало, дістаючи садистське задоволення від кожного завданого їй удару, уколу, плювка межи очі..., ділячи її на Схід і Захід. Як же можна розрізати одне ціле, і де повинна була б проходити та фантастична лінія, ділячи так званий „націоналістичний” Захід і „проросійський” Схід? Слід зазначити, що ще ніхто не спромігся цю лінію переконливо визначити.

     Микола Рябчук у своїй книзі „Дві України” наполягає на тому, що коли б уже Україні судилось розпастися за мовно-культурними ознаками, то розпад цей мав би відбутися вздовж безліч ліній, що відокремлюють переважно російськомовні міста від переважно українськомовних (навіть у Криму і Донбасі) сіл. Саме він чи не першим використав образ „двох Україн” у заголовку до статті ще у 1992 році. На мою думку, пан Рябчук, мабуть, погарячкував: ось так двома словами вплинути на подальший хід історії та на свідомість наших співвітчизників. Амбівалентність цієї метафори справді небезпечна : вона здатна багато чого прояснити, але й не менше – затуманити і заплутати.

     Що ж є причиною так званого „розколу” поглядів наших співвітчизників на національну соборність України? Російщення України, доповнене згодом совєтизацією, тривало століттями, поширюючись на нові й нові регіони, нові й нові групи населення. Імперія наступала, як регулярна армія: захоплюючи передусім великі міста й стратегічні пункти, поневолюючи та винищуючи тубільні еліти і встановлюючи скрізь, де можна, наочні символи свого панування. Українство опиралося мовчки, по-партизанськи, переховуючись по глухих селах, сімейних фортецях та інтелігентних середовищах. Як наслідок, „дві України” злилися, сплавилися в одну.

     Зробивши стрибок у минуле, а саме в часи творчої праці Івана Франка, можна знайти відповіді на певні запитання, які турбують нас сьогодні. Як відомо, Іван Франко доводив, що українцям потрібна соборність думки, а згодом і соборність чину. Що він мав на увазі? Іван Франко вважав, що саме молодь – це основна рушійна сила в поступі нації. За її допомогою Іван Франко довів до того, що український рух кінця 19 століття із культурного, романтично-літературного переріс в політичний (збройний) рух – діяльність Січових стрільців. Для Івана Франка головним був ідеал самостійності України, ідея незалежості української нації. Саме ці погляди Івана Франка найбільше поділяла тодішня молодь і тому не дивно, що в 1905 році він написав „Одвертий лист до галицької української молодежі”, де закликав до згуртування, соборності українців – „ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціальних кордонів.” Закликав, бо боявся за Україну, адже, як відомо, в той час відбувалася революція в Росії і Франко вбачав велику небезпеку в тому, що на зміну російського абсолютизму може прийти російський доктринерський лібералізм.

     Надто актуальним на сьогодні є питання соборності, згуртованості українців, усвідомлення своєї приналежності до ніким неподільної української нації та культури. Соціолог Євген Головаха у статті „Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості” – першим звернув увагу на таке явище як „соціальна шизофренія”, під яким розуміють не лише брак чіткої мовно-культурної ідентичності у значної частини населення, а й його загальну світоглядну невизначеність, що виявляється як одночасна орієнтація кожного на взаємно несумісні цінності. Ось на що хворе українське суспільство – на шизофренію, невизначеність.

     Перуанський письменник Маріо Варгас Льйоса писав ще багато років тому: може статися так, що „ найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас. Причина нашої так званої „шизофренії” в тому ж постійному російщенні, етноциді та геноциді, в тій політиці Кремля, яка і досі не пасе задніх і тягар якої скинули, але він ще за нами лежить.

     Ситуація змінилася після останніх президентських виборів. Отже – визначились. На майдані переважна більшість усвідомила чого вона хоче. Проблема лише в нас самих, у нашій (не)спроможності успішно робити свою справу в атмосфері сусідської (російської) нелюбові. Власне це питання й викликає нині тривогу, обурення, відчай, бо на основних напрямах московського наступу не видно ні поважних оборонних укріплень, ані вишколених вояцьких контингентів. Справді-бо, у сфері політики російське прагнення тримати нас на короткому повідку „гармоніює” з готовністю багатьох впливових вітчизняних політичних груп звірятися за московським часом. На рівні масової свідомості панують настанови на потребу всіляко розвивати „братні” взаємини з Росією, інстинкт спротиву московській навалі майже зійшов на пси навіть у західних регіонах України.

     Питання „двох Україн” висить над нами. Ще коли я навчалася в десятому класі, до нас з Харкова запросили школярів. Діти з іншого краю України мали змогу відсвяткувати Різдво Христове у Львові. Вони жили в львівських сім’ях впродовж двох тижнів. Їхнє захоплення від вперше побаченого і почутого під час святкування Різдва важко описати. Можна собі лише уявити, що творилося у душах цих дітей. Гануся, яка жила в моєї подруги, запитала мене якось: „У вас тут всі колядують і спілкуються по-українськи”(щоправда вона запитала по-російськи...). На що я, з великою гордістю і впевненістю, відповіла: „Так!”. Але, насправді, помилилась. Тому, що навіть у Львові можна знайти доволі прикмет щонайпотворнішого совєтивізму, а в безнадійно, здавалось би, совєтивізованому Донбасі можна з подивом відкрити для себе щось українське. Ці „дві України” співіснують не поруч, а в середині одна одної – як два символи й дві можливості подальшого розвитку: повернення до Європи чи занурення у Євразію; набуття самостійної української ідентичності чи остаточного розчинення в ідентичності совєтсько-східнослов’янській.

     26 червня 2001 року у Львові відбулася зустріч Івана Павла 11 з молоддю, де він наголошував: „Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе...Свобода вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя”. Те, що Іван Франко написав свій „Одвертий лист...” до молоді, і зустріч Івана Павла 11 з молоддю засвідчує, що саме молодь – могутня сила нації. Та що може кожен із нас, сам-один у своїх можливостях зробити задля морального вдосконалення, задля поступу країни? Так – лише разом ми сильні. Вдумаймося також у слова Джузеппе Мацціні: „Гаслом майбутньої віри є об’єднання, братерська співпраця задля спільної мети”. Це як праця багатьох, об’єднаних єдиним злагодженим зусиллям звести будівлю для проживання всього загалу, а не та праця, яка здійснюється під час зведення окремої халупи кожним для самого себе, й коли допомога одне одному полягає лише в обміні камінням, цеглою та розчином вапна. Іншими словами ми повинні жити із думкою, що ми не східні чи західні, а що ми – українці єдиної самостійної країни.

     Диктор ІI . Ми передавали радіокоментар «А ми все ж таки разом» Мирослави Бурди.