Зарубіжні науковці, зокрема Ніл Постмен, Джовані Сартрі, Умберто Еко, Жан Бодріар, пов’язують із телебаченням появу но­вої культури, ознаками якої є нетривкі символи, найвишуканіші, екранно досконалі маніпуляції свідомістю глядача, культивування предметної свідомості. Створене передусім для очей, воно не може замінити собою мову. Якщо культура рукопису подавала навколиш­ній світ як ідею, то зображення — як предмет. Інформація на теле­ба­­ченні є переважно фрагментарною, інертною і сприяє цинізмові, бо все сприймається як видовище. Маніпулятивний характер ураженого тиранією моменту ТБ проявляється і в тому, що легкість телебуття, як правило, уникає складностей життя реального, адже у форматі «наживо» не залишено місця для ґрунтовного ракурсу в контекст проблеми. Як наслідок, люди недопоінформовані про важливі події. Врешті-решт, бути поінформованим не означає розу­міння певних проблем світу, який не є сукупністю видовищ та розважальних експериментів.

  Відеоряд, відеополітика призвели до того, що людина сприй­має світ таким чином: non vidi, ergo non est (те, чого не бачив — не існує). Умберто Еко говорить про дві епо­хи телебачення — «палеотелебачення» і «нео-ТБ». Останнє все менше показує зовнішній світ, а переважно говорить лише про себе і про контакти, які нав’язує глядачам.

  У нижче поданих лекціях наголошено лише на деяких аспектах (передовсім світоглядних і частково семантичних) мані­пуляції (з лат. manipulus — жменя) та шляхах її обмеження. Зокре­ма йдеться про маніпуляцію історичним фактажем, за допомогою псевдодискусійних форматів, антитерористичної аргументації, очищення семантики слова від його первинного змісту та ін.

  Прихильники радикального реформування системи при­зна­чення ЗМІ вважають, що пріоритетним орієнтиром сучасної журна­лістики мали би бути не світоглядні засади, а здатність журналіста адаптуватися до вимог ринку праці. Однак, з певного погляду в чомусь закономірні тенденції можуть виявитися не такими вже й конструктивними чи безпечними.

  Там, де нівелюється або обривається органічне формування світоглядів (медіасередовище є важливою ланкою цього процесу), з’являється сприятливий ґрунт для всіляких експериментів не лише над людиною, а й над народами. Ми не раз були свідками, коли ба­зове для будь-якої світоглядної системи поняття правди відри­вали від його витоків, і певне маніпулятивне середовище узурпо­вувало його. Правду розривали на фрагменти, позбавляли мета­фі­зичного, цілісного визначення, перетворювали на погано ідентифі­ковану історичну цінність, а то й зовсім вилучали з іденти­фікаційного контексту, який традиційно визначає ту чи іншу мотивацію дій. Саме цим скористалися тоталітаризми XX століття, кожен з яких за посередництвом ЗМІ пропагував будівництво «раю» на землі з інформаційного, світоглядного нуля, тобто на частковому чи пов­ному вихолощенні історичної свідомості.

  Творення світу у світоглядному вакуумі може спричинити, в кращому випадку, лише тотальне маніпулювання масами. Зрештою, світоглядний вакуум — поняття ситуативне та абстракт­не. Ми живемо у світі, де щільність ідеологем та протилежних за змістом цінностей посилюється. Будь-яка деідеологізація свідо­мості людини, покоління чи суспільства призводить до нової, часто псевдоальтернативної за своїми наслідками для суспільства, ідеологізації, пропаганда якої часто використовує техніку смисло­вого хаосу. Її мета — спричинити безлад у сфері понять та ієрархії вартостей. Проблема маніпуляції загострюється, оскільки сучасна пропаганда створює безпрецедентну видимість правдоподібності. Як наслідок, її ефективність зростає.

  Таку постановку проблеми загострює її перенесення в контекст функціонування системи ЗМІ, в якій багато що почина­ється з підготовки журналістів у вищій школі. Уже впродовж кількох років в Україні спостерігаємо спроби винести за межі університетів світоглядні засади навчання майбутніх фахівців ЗМІ, передовсім телебачення, а всі академічні зусилля спрямувати на виховання передусім функціональних навичок медіа-працівників — селекціо­нерів інформації, які досконало володіють прийомами PR, мене­джменту ЗМІ і на яких нібито є найбільший попит в редакціях. Частково ці вимоги небезпідставні, однак пріоритетність згаданих орієнтирів є алогічною: у нашому медіа-світі багато телекомпаній, видань належать до преси думок, а отже — мають безпосередню причетність до формування світогляду. Навіть більше: про маніпу­лятивний характер таких спроб свідчить і той факт, що більшість теле- і радіоканалів, газет, журналів не є ідеологічно нейтральними. Наприклад, у Польщі більшість загальнонаціональних телеканалів (Polsat, TVN, TVP1, TVP2 та ін.), впливових щоденних газет (Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita) та більшість тижневиків (Polityka, Wprost, Tygоdnik Powszechny) сповідують ліберальні погляди. Світогляд­ного нейтралітету не дотримуються і бульварні ЗМІ. Як наслідок, певні політичні та світоглядні медіа-групи мають непропорційно більші впливи, в порівнянні з реальними поділами в польському суспільстві. Така асиметричність блокує автентичний комунікацій­ний процес суспільства, створює ситуацію, в якій, з одного боку, простежуємо терор модних думок, а з іншого, за словами німецької вченої Елізабет Нойел-Нойманн, — «спіраль мовчання». Як на­слі­док, поняття «громадська думка» стає маніпулятивним засо­бом. Різноманітність помітна в типах преси, оформленні, однак вона не має нічого спільного зі світоглядним плюралізмом.

  Не є таємницею, що свою світоглядну концепцію мають і флаг­мани ліберального ТБ (CNN, CBS, BBC...) та преси — New-York Times. Головний мотив світогляду газети (людина є вільною і по­вин­на сама себе творити (self made man), оскільки вартості є наслід­ком лише виховання і не є абсолютні) важко узгодити з христи­янським світобаченням, а відстоювання газетою поступо­вого обмеження суверенності національних держав явно не узгоджу­єть­ся з цінностями національними. Хоча різноманітність можуть допускати в показовому форматі. Кілька років тому у США спа­лахнув скандал з приводу виставки картини «Діви Марії» у Брук­лінському Музеї Мистецтв. «Картину» було намальовано екс­кре­­ментами слона... Тодішній мер Рудольф Джуліані назвав цю акцію профанацією і пригрозив скоротити розміри фінансування му­зею. З цього приводу у газеті з’явилося 70 публікацій. У 37-ми з них автори захищали виставку, 9 публікацій відстоювали хрис­ти­янську гідність і 24 були нейтральними за змістом. Але більшість редак­цій­них коментарів засуджували мера Джуліані.

  Схожі пропорції у зазначених наголосах зберігали й амери­канські телеканали. У цьому контексті важить не калькуляція тих чи тих публікацій, а розуміння того, що сьогодні замало боротися лише проти фактів зла, оскільки першопричини його замасковані значно глибше — у світоглядних лабіринтах. У журналістиці вирішити цю проблему лише за допомогою професійних навичок неможливо. Згортання світоглядних предметів на користь вирі­шення процедурних проблем майстерного репортерського образо­творення може спричинити хіба що надумані дискусії про неузгодженість моралі та професіоналізму, втечу у спрощені формули світосприйняття, дати журналістові та його читачам ілюзію компетентності, бажання пристосовувати події й тенденції світу до часткових знань, уявлень про нього. Потурати цьому університет не має права, адже саме він для людини, яка вийшла з родинного кола і перебуває на завершальних етапах ідентифікації, є чи не останнім сховищем ідентифікаційного значення.

  В умовах поляризації ідеологем, деісторизації свідомості і, водночас, битв за історію журналістові та його потенційним гля­дачам (читачам, слухачам) важливо дивитися на світ крізь свій куль­турний, мен­таль­ний код. Саме він, а не формальні приписи чи вибіркова то­лерантність, є головним гарантом справжнього (!) плюралізму.
Література:
1. Землянова Л. Информационный монополизм и морфология культуры (концепции зарубежных исследователей) // Вест. Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1996. — Ч. 3. — С. 36-44.
2. Лось Й. Журнал «Kultura» (Париж) й особливості формування громадської думки в Україні та Польщі (1991-2000) // Вісник Львів. ун-ту. — Серія Журналістика. — 2003. — Вип.23. — С. 182-194.
3. Моделі гармонізації національних і міжнародних стандартів освіти у контексті Болонського процесу. Матеріали Міжнародного семінару 27-28 травня 2004 року, проведеного у Львівському національному універси­теті імені Івана Франка. — Львів, 2004. — 112 с.
4. Ошеров В. Властители дум // Наш современник. — 1997. — № 4. — С. 152-159.
5. Barrat P. Przestrzen telewizyjna pod okupacja// TV Wizja publiczna. — 1997. — №9. — С. 7-10.
6. Elizabeth Noell-Neumann. The Spiral of Silence: A Theory of Public Opinion // Journal of Communication. Univ. of Chicago Press. — Chicago, 1984.
7. Ilowiecki M. Krzywe zwierciadlo. O manipulacji w mediach. — Lublin, 2003. — 232 s.
8. Klopotowski K. New York Times naprawia swiat // Rzeczpospolita. — 2002. — 9 listop.
9. Lepa A. Swiat propagandy. — Czestochowa, 1994. — 189 с.
10. Ziemkiewicz R. «TET» nad Wisla // Debata. — 1994. — № 2.

  Органічна журналістика — це сфера публіцистичної діяль­ності, яка пізнає, описує і прогнозує дійсність певного народу у наближених до його ментальних структур параметрах, зі смиренням з’ясовує суть явищ передовсім загальнонаціонального масштабу, демонструє повагу до традицій, символів та героїв об’єкта дослі­джен­ня; їй не притаманне відсторонене, арбітральне трактування значущих проблем.

  Кілька років тому на сторінках «Дня» була дискусія про етноцентризм, зокрема в журналістиці. Тоді ж один з дописувачів газети зауважив, що саме він (етноцентризм) є згубою для ЗМІ: його жертвами стали Перший національний, кілька часописів, серед яких називали «Літературну Україну». Такі судження є цілком зако­номірними для постколоніального суспільства, яке в спри­чиненій руйнуванням фальшивих ієрархій суєті інколи навіть переплутує демократизацію з десакралізацією. Однак після публі­кацій в дан­ській газеті «Юлландс-постен» та показу по ТБ карика­тур на про­рока Магомета стало зрозуміло, що ця проблема має значно ширшу проекцію і глибше ментальне коріння.

  Передусім впадає у вічі те, що реакція мусульман Індонезії, Сирії чи Лівану не є адекватною. Це нагадує ортегівський бунт мас, які вимагають хліба і водночас трощать пекарні. За спаленням національних прапорів і зруйнуванням посольств кількох євро­пейських країн простежуємо нерозуміння статусу (призначення) впливових ЗМІ Заходу, багато з яких уже давно перетворилися в транснаціональні інститути, а отже, в автономні від культивованої у будь-якій національній культурі відповідальності перед уні­кальністю та різноманітністю. Одним з наслідків цієї відповідаль­ності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Її ж відсутність спричиняє аргументаційну провокативність, експериментування на самоповазі інших.

  Посилена фальшивим солідаризмом ЗМІ у тиражуванні образливих карикатур безкарність телебачення має солідне при­криття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Ще з часів Великої французької революції уособлена в риторичному злі підлість остаточно отримує концептуальне оформлення, яке у певному сенсі легалізує, наприклад, масове приниження, а то й винищення народів. Але ж, як казав один з найбільших правозахис­ників Богдан Кістяківський, право не може бути поставлене поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня... Сьогодні в журналістській прак­тиці ширма для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скеп­тицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять.

  Натомість здоровий етноцентризм є передумовою міжнаціо­нальної взаємоповаги та взаємопізнання. Всесвітньо відомий польський журналіст Ришард Капусціньський у книзі «Автопортрет репортера» згадує такий епізод. Перед тим, як поїхати в Іран для висвітлення ісламської революції 1979 року, він знайомився з цією країною за допомогою блискучих репортажів американського журналіста Френсіса Фітджеральда, в яких було все, крім... релігії — Хомейні, ісламу. Коли Капусціньський приїхав до Ірану, одразу відчув вагу релігійної стихії — побачити це дозволила його польськість. Журналіст, який відчуває глибини власної культури, зако­рінений у неї, ніколи не спрощуватиме чужих реальностей, не трактуватиме принизливо інші народи та їх надбання. Це розуміння — основа справжньої аргументаційної коректності.

  В українських медіа-реаліях ця проблема сягнула рівня національної безпеки, особливо з огляду на події 2004 року та участь у них ЗМІ. Двадцять років до того в листі до газети Los Angeles Herald-Examiner один iз читачів зазначив: «Журналісти настільки втратили зв’язок з фундаментальними вартостями суспільства — такими, як честь, почуття обов’язку і державна служба, що стали чужинцями для того суспільства, якому мають служити». Логічним адресатом цієї констатації сьогодні може бути чимала кількість ЗМІ в Україні. Фактично ми стали свідками прояву ментальної тріщини між українським народом та власниками деяких впливових в Україні телекомпаній, газет, які однаково маніпулювали усіма українцями. Суть проблеми — у відвертій неповазі великої частини мас-медіа до гідності мільйонів людей, їх національного світо­сприйняття. Ця ситуація спростувала культивовану прагматичним мисленням ідеологему про те, що в тележурналістиці попит поро­джує пропозицію, адже більшість ЗМІ, на відміну від своїх спожи­вачів, істотно спізнилися в намаганнях відчути реальні потреби та настрої українського суспільства, його моральні імпера­тиви, доне­давна екранна версія яких тепер просто виглядає карикатурно.

  Тому ми повинні дуже обережно ставитися до того, що режи­сери інформаційних телекампаній називають суспільним інтересом. Просто інформація теж може бути засобом маніпуляції, тим паче в умовах монополізації глобального комунікаційного процесу.

  Згаданий етноцентризм важливий і з огляду на характер іден­тифікаційного процесу українців, які часто бачать себе очима тих, хто нас споглядає, про нас пише, тобто спрацьовує формула Берклі «бути — значить сприйматися (esse est percipi)». Відтак перед най­масовішим ЗМІ — телебаченням — постало особливе завдан­ня: реставрувати націоцентризм в ідентифікаційному процесі як умову інтеграції/взаємоінтеграції на паритетних, а не периферійних засадах. А поки що ми є свідками того, як неспроможність запро­понувати свій масовий теле-кіно-продукт спричиняє «інформаційний рецидив». Його суть — у ностальгії за масовою культурою часів СРСР, зо­крема в повторному переживанні найпопулярніших телесеріалів на зразок «Сімнадцять митей весни» чи «Народжена революцією», які, незважаючи на своє пропагандистське призна­чення, все-таки за ментальністю ближчі українському глядачеві, ніж американські бойовики. Ситуацію не рятують і фільми на зразок «Вогнем і мечем» чи «Сибірський цирульник», які розповідають про національну самоповагу сусідніх народів. Через слабкість власної масової куль­тури (особливо кінематографа) Україна стає об’єктом інформаційно-культурної експансії уже з боку сусідів. Тут ми знову виходимо на одне з центральних положень юмської та беркліанської філософії, яка переноситься на етнічні спільноти. Згідно з цією філософією, спільноти існують лише «рефренно», тобто у свідомості інших спіль­нот, і лиш тому — у власній свідомості, яка тотожна їхньому буттю. Така ідентифікаційна модель за до­помогою екранних образів згаданого телебачення та кіно рестав­рує чужі ментальні зразки, позанаціональні системи координат героїзму, патріотизму. Як наслідок, власне національні цінності перетворють на вторинні (периферійні) медіаобрази, що існують передусім на ефірному узбіччі, а то й просто замовчуються. Ця тен­денція напрочуд сильно передана у «Марусі Чурай» Ліни Костенко:

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.

  Не секрет, що в сьогоднішніх умовах оце «не сказав» сто­су­ється не так освіченості, як інформаційної мобільності нації, її здат­ності актуалізовувати у ЗМІ символи, архетипи, які допома­гатимуть збагнути софійність світу загалом й українського зокрема.

  Звісно, закони глобалізації обмежують шанси етноцентризму, проте його присутність у журналістських поглядах суттєво посилила б не тільки аргументаційну альтернативність, а й плюралізм змонополізованого комунікаційного процесу. Майже 80% інформації, яку ми щоденно споживаємо, походить з декількох інформаційних агентств та медіакорпорацій (Ройтерс, Франс Прес, Асошіейтед Прес, Дойче Прес Аґентур, ІТАР-ТАСС, Кіодо, СNN, BBC…).

  Справжня максимально інтегрована у сутність національних та міжнаціональних проблем журналістика — превентивна, зміцнює національний і громадянський імунітет, сприяє мисленню категоріями незалежної держави і таким чином нейтралізує загрози загально­державного та світового масштабу. У ній стиль тотального і такого актуального сьогодні розвінчування та «героїзму» поступається сти­лю подвижництва, яке значно ближче стоїть до світогляду, аніж до такого прозорого поняття, як професіоналізм.

  Кожна тенденція породжує опір. Уже сьогодні концептуаль­ність, макротекст переживають нове відродження у сфері медіа. Наприклад, у Німеччині є спеціалізовані телеканали, що цілодобово передають класичну музику, а в Японії третій канал стільки ж транслює лише види на священну гору Фудзiяму. Щоразу гострішою є потреба у ґрунтовних, чесних роз’ясненнях і солідній журналістиці, яка подавала би глибинну інформацію, Вміла за фактом побачити певне явище, а за явищем — тенденцію. Судячи з усього, прихиль­ники тотального інформування і розважання за допомогою ЗМІ дещо принизливо потрактували світоглядні потреби глядача і слухача, який щоразу більше страждає від постійного миготіння образів, син­хрон­ного відчуття реальності як багатих на деталі зображень, а не як ліній крізь час, причиново-наслідкових зв’язків. Отож, базовий рівень вирішення проблем сучасного телебачення — не технологічний чи комерційний, а світоглядний.
Література:
1. Вовканич С. Інформація, інтелект, нація. — Львів: Місіонер, 1999. — 414 с.
2. Пронина Е. Психология журналистского творчества. — М., 2003. — 320 с.
3. Кистяковский Б. В защиту права (интеллигенция и пра­во­соз­нание) // Вехи. — М., 1991. — 462 с.
4. Kapuscinski R. Autoportret reportera. — Krakow, 2004. — 145 c.
5. Oledzki J. Komunikowanie w swiecie. Narzedzia, teorie, unormowania. — Warszawa: ASPRA, 1998. — 29l s.

   Історія — це колосальний аксіологічний досвід, що творить емпірично доступні ритуали стримування зла, система зіставлень нинішніх шляхів розвитку з минулими напрацюваннями, з «мудрістю предків» (Е. Берк). Вона є потужним аргументаційним середовищем для обґрунтування, того, що звемо відносною правдою, тобто на­ціо­наль­ною. Історія виховує в людини почуття патріотизму, поваги до минулого. Як казав історик Покровський, «історія — це політика, що звернена у минуле». Там, де вихолощують цю мудрість, де по­ширюється політика кліоциду, там легко експериментувати, мані­пулювати. Саме тому для маніпулятора історія таїть небезпеку. Для реалізації певного експерименту необхідно очистити людство чи окреме суспільство від глибинних пластів ідентифікації, скерувати поведінку людини у прагматичний простір тимчасової вигоди, яка орієнтується на людські інстинкти і є приваблива для рекламодавця. Цьому заважають традиції, історична свідомість, які не дозволяють людині бути у самодостатній заспокійливій радості від споживацької насолоди. З’являється переконання, що людина належить до свого середовища і її ситуація залежить від уміння пристосуватися, тобто використовувати ринкову, суспільну чи політичну нагоди. За таких умов правда не може перебувати поза людиною і її середовищем, а розвивається разом з ними. Її не треба шукати в історичній ідеї, оскільки правда описує поточний час і прямує до майбутнього.

  Сьогодні такі симптоми спостерігаємо і в журналістиці, аргу­ментаційна база якої щоразу більше відходить від пошуку відпові­дей на тріаду питань, яку Емануїл Кант сформулював так: «Що я маю знати? (пізнання) — Що маю робити? (обов’язок) — На що спо­діватися? (надія)». Для сучасної тележурналістської практики домі­нуючим імперативом стає звільнення думки від пізнання, відокрем­лення першого елемента від двох інших компонентів зга­даної три­єдності. І бачимо наслідки: часто чистої думки, окутаної прак­тикою, є достатньо для нібито реалізації екзистенційної надії без жодного зв’язку з історичним знанням. Насправді ж бачимо спро­бу втечі у спрощені формули світовідчуття, які лише ситуа­тив­но мо­жуть дати обивателю-глядачеві ілюзію комфорту. Особа, яка лише одягає протигаз і сподівається на безпечне завтра без те­роризму — не найкращий прояв людської наївності.

  Прогресивістське спрямування аргументаційного потенціалу ЗМІ часто є затіненою копією спроб зректися історичної правди, яка звично є обтяжливим спадком. Одним із виходів із такого ста­новища є творення нових точок відліку для власних ідентичностей, що отримують означення «нова» — нова Європа, нова Німеччина, нова Росія, Новий Світ... Як наслідок, маємо не Європу «священ­ного каміння» (Ф. Достоєвський), а «нову інтеграційну спільноту», не динамічну рівновагу між свободою і порядком, а «новий світо­вий порядок» і закорінену в ніщо свободу. У справжній традиції євро­пейських націй правда завжди випливала з історичної ідеї, а їх­ня культура мала двоїсту основу, тобто була зіткана з ностальгії та надії, з урівноваження пам’яті та сподівань.

  Така медіатенденція має ще одне пояснення, про яке лако­нічно та влучно сказав Юзеф Тішнер. Він пише, що кожна втеча від історії є оцінкою історії й поверненням до історії як реальності, яку треба заперечувати. І завжди відбувається так, що це запе­ре­чення робиться не з позиції вічності, а з позиції якогось моменту історії, котрий визнається за «абсолютний». Яскравим прикладом необґрунтованої переоцінки історії (ревізіонізму) шляхом підміни понять і селективної абсолютизації окремих фактів є фільм Юрія Макарова «Троцький — невідомий революціонер» (програма «Документ», студія «1+1», 3 листопада 2003).

  На перший погляд, світоглядна специфіка нашого часу така, що інколи мимоволі мусиш брати до відома нав’язливу тезу, що «все відносне». Однак навіть для прихильників радикального теле­плюралізму є свої принципові межі. За ними починається перелік понять, до яких не можна застосувати двозначні критерії, вислов­лювати довільні оціночні судження. Серед таких явищ, зокрема, нацизм і його уособлення — Адольф Гітлер, Йозеф Геббельс, Ру­дольф Гесс... Їхні злочини — поза терміном давності. Навіть най­мен­ша спроба переглянути певну сторінку історії чи постать, яка була причетна до нацистських злочинів проти людства, не має шансу. Треба віддати належне світовим ЗМІ: саме завдяки їм після завершення Нюрнберзького процесу на початку жовтня 1946 року й донині триває «інформаційний Нюрнберг». Пригадую, як численні видання разом з єврейськими організаціями категорично засудили спроби режисера Менно Мейєса показати людське в Гітлері (фільм «Макс», 2002). Проте список таких однозначностей якось нелогічно обривається екранно досконалими і часто цинічними спробами ревізіонізму історії. Маю на увазі деякі показові кінематографічні та телевізійні спроби переглянути злочини комунізму, та ще й в трагічнi для українців роковини Голодомору. Не аналізуватимемо фільм Джулі Теймор «Фріда», де на тлі долі мексиканської художниці Фріди Кало з’являється Лев Троцький, а його екранізована смерть викликає у глядача природне співчуття одному з головних ідеологів більшовизму. Нехай такий образ залишається на совісті режисера знаного фільму. Візьмімо до уваги і ту дистанцію, що розділяє Голлівуд від наслідків «перманентної революції» Троцького. Америка в його першочергові плани не входила. Він насамперед мріяв напоїти «червоних коней водою з Вісли, Рейну, Середземного моря та Індійського океану». Зрештою, з огляду на те, як вмирали най­більші злочинці світу, людина може співчувати будь-кому. Не­приємний осад з’являється тоді, коли один із впливових загально­національних каналів пропонує дещо ідеалізований образ жертви — Троцького, якого «не оминула пошесть революції» і який, «будучи полоненим революційним духом, прагнув справедливого устрою світу». Це — цитати з доку­ментального фільму «Троцький — не­відомий революціонер».

  Усе це дає підстави говорити про пастки, в які разом з авто­рами фільму може потрапити й глядач. По-перше, ще з риторики Великої французької революції відомо, що карати може не рука ката, який віддає наказ чи опускає лезо гільйотини, а Рівність, Бра­терство чи Свобода. Цю риторику вдало використо­вувала пропа­ганда часів більшовизму, коли «іменем революції» знищували мільйони людей. Саме так, через надання особливих повноважень абстрактним поняттям, зло втрачає ознаки рукотвор­ності, заті­нюється. Як наслідок, злочинець має шанс стати жерт­вою. І, як бачимо, стає. По-друге, навіть якщо злочини персоналі­зують, то переважно спрощено. Особливо це помітно тепер, коли ЗМІ, ви­світлюючи тему Голодомору, згадують лише Сталіна. Звісно, по­руч із Сосо Джугашвілі блякнуть багато злочинців, але ж чи може Сталін бути виправданням для «демократичнішого Троцького» (теж цитата з фільму)? Це — фальшива точка відліку, хоча б тому, що Троцький першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумців, мілітаризував народне господарство, при­клав руку до впровадження терору проти мільйонів людей. До речі, перші концентраційні табори організували саме більшовики. У них просто були вдячні учні...

  У фільмі є ще одне слабке місце — українська тема в житті Троцького (Лейби Бронштейна). Так, без сумніву, він знав мову народу, на землі якого народився, перекладав українською байки Крилова. Зрештою, чого вартий довершений цинізм слів одного з іноземних учасників фільму про Україну, яка разом зі своїми «виш­невими садочками» «була фактом його свідомості, не тільки бать­ків­щиною»... І все-таки цього замало, бракує того, про що міг і не знати Едуард Лімонов та навіть професор з Оксфорда Барбер... А саме — про ненависть і підступність, яку Троцький виявляв до українців. У «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні» він ви­сунув 10 пунктів, як обдурити і розсварити довірливих українців. Ось один з фрагментів згаданого інструктажу: «Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення не­об­хідності міцної згуртованості усіх членів держави не тільки під час війни — кожного разу знищували усі завоювання українців... Ці особливості характеру українців необхідно пам’ятати кожному агітаторові, і його успіх буде забезпечений». Дещо з цього не за­вадить пам’ятати й нам.
Література:
1. Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — 220 с.
2. Еріксен Т.Г. Тиранія моменту: швидкий і повільний час в інфор­маційну добу — Львів, 2004. — 196 с.
3. Лось Й. Журналістика перед новим викликом // Вісник Львів. ун-ту. — Серія Журналістика. — 2005. — Вип.23. — С. 18-43.
4. Kaczmarek R. Wiedza i informacja // Kultura. — 1997. — №4. — S. 3-15.
5. Tischner J. W krainie schorowanej wyobrazni. — Krakow: ZNAK, 1997. — 272 s.

  Одразу після терористичного акту в московському метро взимку 2005 року більшість ЗМІ одну з перших версій трагедії намагалися пов’язати з президентською кампанією в Росії. Таким чином ми стали свідками ще однієї спроби звести складну між­національну проблему до рівня навіть не політики, а політиків. Це не перший приклад, коли у своїх аргументах журналістика нав’язливо тікає у спрощені моделі світосприйняття, не робить жодної спроби заглибитися у суть явища. Зісно, терор не можна виправдовувати, однак він має причини, які треба з’ясовувати чесно. Без цього детальний інструктаж в телеефірі про правильне використання протигазів у випадку терористичної атаки радше вказуватиме не на соціальну відповідальність ЗМІ, а на фатальність їхніх зусиль. Альтернативою до таких медіаспрощень є аргумен­таційна повнота, яка спроможна розширити інформаційну палітру не так у ширину, як у глибину — вийти за межі факту, побачити за ним певне явище, тенденцію... Врешті, повернутися до отого геродотів­ського «манд­рівного репортерства», що в давнині простежувало джерела стану, намірів втягнутих у війни чи конфлікти народів.

  Зомбувальний вплив передусім загрожує своїми якісними характеристиками — ефектністю, екранною досконалістю, нав’яз­ливою безапеляційністю, особливо, коли йдеться про світоглядний рівень, на якому людина, народ, суспільство визначають власний «проект життя». ЗМІ спроможні зробити ту чи ту ідеологію мод­ною, поширеною і парадигмальною, а потім розставити акцен­ти на власний розсуд.

  Таке зомбування небезпечне ще й тому, що переважно ведеться на безальтернативних засадах ідеологічного домінування у фактично узурпованому кількома медіа-гігантами комунікацій­ному просторі. Майже 80 відсотків інформації, яку ми споживаємо щоденно, походить з 5-6 інформаційних агентств. Додаймо сюди мережу новин СNN, корпорацію BBC. Як наслідок, інформаційна палітра світу бідніє, спрощується... І дає хід пропаганді, яка легко заповнює інформаційні вакууми. Як зауважив відомий польський журналіст Ришард Капусцінський, «змонополізовані Заходом медіа утримують дихотомічний поділ світу на країни розвинуті та нерозвинуті, країни з давньою демократичною традицією і без цієї традиції. Все, що не є західним світом, західна ментальність бачить як різновид загрози. Тут нема позитивної філософії, наміру до співпраці, комунікацію. Замість налаштування на партнество — налаштовуються на контроль, застереження перед небезпеками: мафія, людський приріст, громадянські війни, міграція», а тепер, звичайно, тероризм.

  Щоб посилити власну ефективність, сучасна пропаганда запускає вигідні їй ціннісно-аргументаційні псевдоальтернативи. Як наслідок, основними визначниками сучасного світу стає світ терору (асоціюється з мусульманським світом) та антитерору (анти­ірак­ська коаліція). Ці псевдоальтернативи мають свої глобальні та локальні проекції, наприклад, «світ меча» (Палестина). Це про­мовистий зразок по-маніхейськи спрощеного, ефектного уявлення світу. Дарма, що єдиний консервативний «ісламський світ» так само проблематичний, як і єдине «західне суспільство». І в одному, і в другому випадку ступінь розмаїтості високий: потяг до націо­нальних традицій та інтересів переважає над бажанням утвер­джувати мета-ідентичності.

  Крім того, терор тут має сумнівну ідентифікацію, тому що буває, як правило, злочинним. Імперія терору не може складатися лише з «Хамасу», «Хезболлах» чи з Іраку, Ірану та палестинської автономії... Вона має дещо ширшу проекцію. Терор не може бути легальним і нелегальним, інакше кажучи, не може бути об’єктом селективних оцінок з боку мас-медіа. Саме тому межі, які відді­ляють риторику терору та антитерору в деяких площинах є нечіткі, власне псевдоальтернативні: будь-яку державу, яка заявляє про своє право бомбардувати чужу територію, теж можна трактувати як терористичний фактор у світі. Але такий «легальний терор» потужні медіакорпорації до уваги, як правило, не беруть. Їхню аргументаційну базу зміщено: світ детермінується згідно зі став­ленням до так званого «нелегального», вигідно змодельованого терору, який просто констатують, відокремлюють від його ж пер­шо­причин.

  Така дихотомія, бінарне мислення і конструювання світу легко спрацьовує у посткомуністичній світоглядній ситуації. Так, однією з ідеологем, що успішно працювала під час іракської війни в польському суспільстві, був нав’язаний ЗМІ стратегічний вибір між США з одного боку та Німеччиною з Росією з іншого. За та­ких обставин на поверхню одразу виходили історичні аргументи, асоціації, які на тлі польсько-американських відносин виглядають не дуже привабливо. У посткомуністичному просторі створити фаль­шиві орієнтаційно-ціннісні альтернативи дуже легко ще й тому, що «тут до брехні комуністичної, вибудовується антагоністична їй брехня» зі своєю напівправдою, правдоподібністю тощо. Тому й важко виявити правду. Іншими словами, тут точкою відліку стає не правда, а брехня комуністична, яка не витримує конкуренції з привабливішою, некомуністичною брехнею.

  Згадана «безальтернативність» особливо характерна для посткомуністичної ситуації, де є спроба спростити всі варіанти розвитку суспільства до протистояння між ліберальним напрямком і загрозою реставрації комунізму, тоталітаризму. Ми перейнялися орієнтаційними моделями організації держави, суспільства. У нас триває тотальна орієнтація на зразки, що виникли в зовсім іншій ситуації, в інших культурних умовах, продовжується «оперування фрагментами розвитку певних систем». Найважливішим симпто­мом неготовності перед пропагандистським впливом є наша політична наївність, відсутність здорового критицизму щодо змісту пропаганди у медіа, а також приписування деяким ЗМІ без­за­пе­речного авторитету.

  Аргументаційні точки відліку. 11 вересня 2001 року справ­­ді відбувся перший акт масового насилля у США з часу війни 60-х років ХІХ століття. Вперше за останні 150 років американці стали жертвою зовнішньої атаки у своїй країні. У свідомості американців відбулася переоцінка вартостей, пріоритетів: прагнення безпеки переважило над бажанням свободи. Однак усе це стосується на­самперед сприйняття терору американцями і не дає великих під­став говорити про нову специфіку самого тероризму. Як і сто років тому він, за деякими винятками, є несамодостатнім явищем і має переважно характер реакції. Проте це не завадило більшості світо­вих ЗМІ уже на другий день після терактів у Нью-Йорку та Ва­шинг­тоні вийти під заголовками на зразок «Нова ера. Шокуючий по­чаток». Таким чином було створено малообґрунтовану аргу­мен­таційну точку відліку для поясненя світових подій і тенденцій упродовж наступних років, зокрема антитерористичних дій і таких їхніх наслідкових утворень як поняття «Нова Європа», новий світовий порядок, що поборює старий устрій у всіх його проявах — від політики і права до літератури, мистецтва, кінематографу й освіти. Озброєна «креативною деструкцією» новизна стала основ­ною цінністю й ознакою прогресивності. Як наслідок, в аргументах антитерористичної пропаганди обривається першопричина терору, його суть, усувається часто невигідний історичний контекст. Таким чином антитерор набуває чітких рис хронологічної війни уже не національного, а глобального масштабу.

  Для досягнення найбільшого успіху маніпуляція повинна бути непомітною. Її успіх гарантований, коли той, ким маніпулюють, вірить, що все відбувається природно и неминуче. Іншими словами, для маніпуляції необхідна фальшива дійсність, у якій її присутність не буде відчутною. Для цього терор, антитерор, різновиди насилля естетизуються, щоб затінити їхню суть. Пропаганда працює не ли­ше на ідеологічному рівні. Пропагандистська медіатизація вийшла на онтологічний рівень. Створюється самодостатній образ теророру. Однак справжній терор не має виправдання, але причини у нього є.

  Водночас ми стали свідками безперервного транслювання самодостатньої війни. Під час перших днів вторгнення в Ірак з’я­вилася можливість спостерігати за драматичними рейдами танків у пустелі, атракційними вибухами, штурмами, але мало хто міг зро­зуміти, які наслідки всього цього. Складалося враження, що війна — самодостатнє явище, яке не потребує пояснень. З іншого боку, представники інформаційних мереж (CNN, MSNBC та ін.), транс­люючи війну в режимі non stop, перескакували від одного інфор­маційного фрагменту до іншого, без жодних глибших реф­лек­сій, контекстуальності цих трагічних подій. Нам показували зйомки камерами, що розміщені на танках, ракетах, навіть солдат­ських шоломах. Це так звані lipstick cameras. Настільки війна 1991 року була війною в прямому ефірі, наскільки війна 2003 року стала пер­шим воєнним reality show. Удари по іракських містах телеба­чення демонструвало переважно з літака чи відеокамери з відстані, з якої не видно жодних подробиць. Це — яскравий приклад інфор­маційного обмеження. Його суть — у показі загальних естетизо­ваних картинок, або у зведенні об’єкту до максимально простої схеми, де пріоритет надається не цілісній картині, а деталям, котрі, як відомо, переконують більше, ніж загальні слова. Таким чином ми отримуємо піддану жорсткій селекції та драматизації теле­прав­ду. «Zooming» камери водночас є способом бачення світу: набли­жаючи фрагмент образу — обмежуємо все інше, втрачаємо ціліс­ність. Спрощення складного явища, а також розірваність у ньому причинно-наслідкових зв’язків і визначають успіх будь-якої ідеологічної акції.

  Надання абстрактним поняттям суб’єктивних повно­ва­жень. З історії пропаганди знаємо, що карати може революція, рівність, а тепер, як і в часи Французької революції, — Свобода і Доб­ро. Від імені та в ім’я цих понять ведеться війна. Візьмімо по­няття «де­мократія» (речники коаліційних військ неодноразово заявляли про намір запровадити в Іраку таку ж демократію, яка існує в їхніх кра­їнах). Ще кількасот років тому реалізація демо­кра­тичної про­цедури була чітко виписана. Однак, саме пропаганда надає їй абстрактності. З демократії зробили своєрідний жупел. Її ві­ді­рвали від змісту. Що значить реалізувати демократичну про­цедуру в Іраці? Насамперед велику ймовірність того, що влада перейде до рук шиїтської більшості, яка наближена до іранських іслам­ських кіл. Ця влада може бути більше антиамериканською, ніж режим Саддама Хусейна. Відтак бачимо спробу звільнити знак від змісту, надати образу здатність не представляти річ, але замі­няти і фак­тично відміняти її. ЗМІ у просторі вільного знаку хочуть створити новий тип онтології — онтології екрану, медійної онтології. Речі, події, особи в медіапросторі отримують особливе буття — вони стають транспарентними (прозорими). Тобто ЗМІ звільняють тіло від його непроникності. Як стверджує Олександр Дугін у сво­єму ессе про медіакратію, сучасні ЗМІ стають «потужним елемен­том останнього акорду дезонтологізації». Крім того, операція в Іра­ку мала назву «Іракська Свобода». За словами Буша, ця війна є боротьбою добра зі злом, абсолютного добра з абсолютним злом. Як наслідок, глядач потрапляє у пастку готових спрощених аргу­ментаційних схем. Вони стають точками відліку для по­даль­шого розуміння того, що відбувається на екрані телевізора. Такий мані­хейський підхід тотально спрощує світ, уніфікує його до двох про­тилежностей, як за часів холодної війни.

  Загалом, модель такої пропаганди базується на трьох кла­сичних засадах: 1) ігноруй мислячих людей, коли адресатом є маси — уникай складної аргументації і концентруйся на кількох простих позиціях і чітко окресленій меті;
2) кожну проблему опускай до найнижчого спільного знамен­ника і вирішуй її двома-трьома гаслами, які зможе повторити і за­пам’ятати найменш освічена особа. (Пригадаймо такі гасла: «Вісь зла», «Хусейн є зло». Згадаймо тут і перші версії щодо теро­ристичного акту в Москві 6 лютого 2004 року, які фактично усі впливові ЗМІ подали в контексті внутрішньополітичних дебатів, президентської кампанії, опустили до рівня навіть не політики, а політиків. А потім протиражували вирішення проблеми: «Росія не веде переговорів з терористами, вона їх знищує»).
3) базуйся на вже наявних суспільно-культурних реаліях, що звернені до відомих подій і символів, апелюють до емоцій, а не ро­зуму. Згадувані вище псевдоальтернативи вдало базуються на вже знаних суспільно-політичних категоріях, символах, які про­па­ганда актуалізує, препарує до нового контексту подій. Наприклад, в ефірі російської редакції радіо «Свобода» відомий французький філософ, історик Андре Глюксман, заявив, що в дебатах про воєнну операцію в Іраку демагогія бере верх над демократією, а аргументи демагогів нагадують риторику радянських лідерів у справі бо­ротьби за мир. Так само вислів Буша «вісь зла» недвозначно асоціюється з поняттям «імперія зла» Рональда Рейгана. Таким чином реанімовуються старі кліше для посилення сучасних ідеологем.

  Пропаганда активно використовує евфемізми — лінгвістичну косметику, покликану приховати справжнє значення слів. Замість слова «війна» використовують евфемізми «операція із роззброєння» чи «програма ліквідації конфлікту». Розстріл населених пунктів подають як «адекватну відповідь», «захисну реакцію», «удари по стра­тегічних об’єктах». ЗМІ створюють своєрідний лінгвістичний курорт, де зло розчиняється поміж цими евфемізмами. Наприклад, крилаті ракети стають «круїзними», а ВВС назвало їх «Коробочка­ми» Судного дня». Жаргон війни приховує правду й заспокоює уяву. Він має особливе значення в тоталітарних країнах, де диктатори намагаються перетворити вбивство та агресію у респектабельні «ліквідацію» і «визволення». В результаті все виглядає так, як сказав свого часу вождь бретонців про вторгнення римлян: «Вони зали­шають після себе пустелю і називають її миром». Отож, ма­ні­пу­лювання ЗМІ виявляється через «зв’язок семантичної неаде­кват­­ності й прагматичної адекватності з погляду пропагандиста.

  Ще одним проявом лінгвістичної косметики є персоналізація об’єкту їхньої атаки в стилі «direct attack on Saddam Hussein». На­приклад, у своєму коментарі військових дій журнал «Тайм» писав: «З часу спалаху війни ціллю бомбардувань є Хусейн».

  Релігійний аспект. Видумування богів війни стало стихією минулорічних подій у Перській затоці. Світська пропаганда, яка має суто прагматичну мету, не могла проігнорувати базовий пласт людської свідомості — релігійний. Оголошуючи дводенний ульти­матум Хусейну, президент Буш закінчив свій виступ словами: «Не­хай Бог благословить Америку». У відповідь, одразу після першого ракетного удару по Багдаду, Саддам Хусейн закликав іракців ого­лити меч проти ворогів людства та Аллаха. Згодом з’явилася інфор­мація, що президент США просить адміністрацію, аби та виділила йому час для індивідуальної розмови з Богом не менше п’ять разів на день. А тижневик «The Spectator» підсумовує, що однією ве­ликою засадою НАТО є віра у слушність юдеохристиянської та англосакської політичної моделі. Бачимо тут спробу припарувати різнопланові поняття. Таким чином «світовий тероризм» міфо­ло­гізують, відривають від досвіду останніх 50-ти років і замінюються на «ісламський теоризм» або «войовничий іслам». За використан­ням релігійної риторики помітні, по-перше, намагання поставити власні дії у пристойний контекст. По-друге, присутність християнсь­кої теми може переслідувати й іншу мету — зіштовхнути христи­янство з ісламом, адже в подіях у Боснії та Сербії, Чеченії, Афганіс­тані, Іраку можна спостерігати й наміри спровокувати війни ре­лігійного типу — найжорстокіші й найнепримиренніші. До того ж, у багатьох ісламських країнах добре пам’ятають віровизнання колишніх колонізаторів.

  Ми є свідками зрощення пропаганди і ЗМІ. Те, що існувало завжди і не завжди визнавалося в наукових дослідженнях західних науковців, які часто розмежовували ці поняття, стало очевидним. Американські мас-медіа переважно безкритично повторюють те­зи уряду, які з одного боку нагадують нам традицій соціотехніки, а з іншого — вирвані з книжок Джорджа Орвела приклади подвій­ного мислення.

  У повідомленнях із-за кордону, як і про події всередині країни, практично нема ніякого плюралізму. Це зумовлено насамперед ідентичністю матеріальних та ідеологічних інтересів власників ЗМІ, а також монополістичним характером інформаційної індустрії загалом. Різмаїття різних поглядів у інформаційних програмах полягає в показі поверхово відмінних варіантів основних категорій програм. Окрім того, війна поставила проблему компетентності журналістики. Сервілізм у журналістиці є наслідком не тільки за­лежності журналіста від влади, а й браку фаху, що спричиняє без­кри­тичне сприйняття статусу кво. Така журналістика перестає бу­ти покликом... Вона перетворюється на суто функціональну справу, ремесло. До речі, критично аналізуючи пропаганду амери­канських чи британських ЗМІ, важливо не потрапляти у пастки протилежних стереотипів, непрофесіоналізму і плутати її, наприклад, з аме­риканським народом. Абсолютного права критикувати весь народ, чіпляти на нього ярлики — не дано нікому. Пропаганда часто має медіа-самодостатній характер і не завжди є органічним продов­ження ментальності саме американського народу.

  Навіть коли поруч із CNN з’являється Al-Jazeerа, це ситу­ацію не рятує. Абсолютна контрастність у висвітленні подій часто живить напівправди по-маніхейськи поділених світів і сприяє радше стереотипному відчуттю реальності, аніж її розумінню. Тому є важ­ливо дивитися на світ своїми очима і безпосередньо пропонувати образи власної історії, ментальності, сповна використовуючи ресурс і потенціал своєї пропаганди (з лат. propagare — плекати саджанці). В українському контексті таку пропаганду ще необхідно реабі­лі­ту­вати, адже безпідставно заперечувати будь-яке цілеспрямоване поширення ідей, поглядів без огляду на їхній зміст лише на засадах постколоніального синдрому. Ось чому явно неоднозначним є такий постулат прагматичного і водночас маніпулятивного мис­лення як нейтральність у судженнях (байдужість, підкреслена без­пристрасність).
Література:
1. Дугин А. Искусство смотреть телевизор. Эссе о медиакратии // Литературная газета. — 2002. — 25-31 дек.
2. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием. — К., 2000. — 448 с.
3. Кара-Мурза С. Наступление Голема (Язык и власть) // Наш современник. — 1996. — № 8. — С. 112-123.
4. Мейс Дж. Нова ера: шокуючий початок // День. — 2001. — 13 верес.
5. Boguslawa Dobek-Ostrowska, Janina Fras, Beata Ociepka. Teoria i praktyka propagandy. — Wroclaw, 1999. — 132 s.

  Після затяжного комунікаційного монологу радянського періоду ЗМІ посткомуністичних держав потрапили в полон діа­логічних, полілогічних форм подачі інформації. Це — закономірний процес, який характерний для посттоталітарних суспільств. Саме в його рамках визначають альтернативи подальшого розвитку країни, заповнюють вакуум знань, відновлюється процес їхнього нагромадження та спадковості. Однак момент народження істини в такій поліфонії може виявитися оманливим, особливо, коли йдеться про словесний стан телеефіру. На місці Слова щоразу го­лос­ніше чути галас претензійного, ефектного простацтва, що пере­носить свої «кав’ярняні мудрування» в ефір. Слово починає «зву­чати» з малої літери... Ваги набирає шкала координат, де чистота вже асоціюється з «великим пранням», а місцем реалізації вимрія­ного плюралізму та справедливості стає «народна плат­форма»...

  У цій ситуації важливе не так оперування готовими істинами, як бажання їх з’ясовувати; благородна мотивація розмови, напрям думки. Світ, який володіє такими потужними засобами комунікації, не став кращим. Це — серйозний виклик людям, безпосередньо при­четним до такого стану, що не втрачає актуальності, щонаймен­ше, з античних часів. У діалозі «Горгій» Платон устами Сократа фактично пропонує базову концепцію для журналістики: «...коли риторика двоїста, то одна її частина — підлабузнювання, ганебна балаканина для народу, а друга — прекрасна, яка прагне до того, аби душі громадян стали кращими, і яка завжди захищатиме в промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні...»

  Мені зрозумілі побоювання, які може викликати категоричне перенесення цієї максими в реалії нашого постколоніального часу, в якому ще не розвіявся страх перед нав’язливим, єдино правиль­ним «вченням». Однак чи не телебачення відповідальне за той ін­фор­маційний контекст, у якому творяться ціннісні орієнтири су­часної медіатизованої людини, за присутність у ньому мудрості, що є константою і не залежить від специфіки епохи з усіма її «пост-» і кількості нагромаджених голих фактів, відокремлення яких від вартостей потрактовано як ознака демократизації ЗМІ? Зрештою, за з’ясування того, що є велика різниця між інтересами особи, та тим, що людині цікаво... Хтось, звичайно, жадатиме га­ран­­тій, що цим «процесом покращення» не маніпулюватимуть, і це буде найскладніше питання. Бо ж хіба легко висувати як аргу­мент чиюсь совість? А саме вона є отою «останньою територією» жур­наліста.

  Специфіка сучасного телебачення така, що форма вира­ження змісту часто важливіша від самого змісту, від пошуку сенсу. Тому дискусії телевізійного формату часто є самодостатніми, тобто екран переповнили суперечки заради суперечки, атракцій­ності. Таке телебачення зігріває своїх глядачів біля намальованого вогню, бо його шанси цілісно з’ясовувати важливі проблеми не­значні. Деякі програми нагадують нав’язані рейтингом симу­лю­вання протилежних поглядів, що іноді змушує ведучих ставати «адвокатами диявола». Отож, дискусійний формат — не завжди виправданий, адже у свідомості глядача він може лише ускладнити розуміння важливого, яке потрапляє у по-маніхейськи створені аргументаційні схеми.

  Про це, але в значно ширшому світоглядному контексті свого часу влучно сказав Євген Ляхович: «Здається, ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми, в якій по­ставлено на першому місці тіло, а не дух; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналіз, а не синтез; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили почуття щастя; на­копичили майно й почуваємося бідними; обвішались бомбами й трясемося з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам — заблудили; всупереч величезному знанню — здуріли». Тому, щоб не трястися з переляку, все-таки важливіше шукати глибші відповіді на складні, а то й криваві виклики часу, встановлювати зв’язки між дійсністю та сенсом, а не витягувати помсту й закорі­нену в ніщо однозначну позицію як невідкладну «відповідь» на всі випадки життя. Це та сама радикальна потреба нової ери, запо­чат­кованої понад 2000 років тому. І саме стільки часу знаходити ці відповіді стало значно легше.

  У телеефірі бракує обговорення конструктивних ідей мас­штабного, загальнонаціонального призначення. Це б допомогло з’ясовувати не лише ситуативні завдання «лівих» чи «правих» по­літиків, а й у доброму сенсі реанімувати значущі світоглядні го­ризонти мислення, в межах яких утверджувався б, скажімо, націо­нальний солідаризм. Бракує озвученого оптимізму, який би стосу­вався не тільки передвиборної кампанії, а й ціннісних орієнтирів, стратегій на ширшу перспективу. В повоєнні роки легендарний редактор паризької «Культури» Єжи Ґедройц систематично й кате­горично переконував емігрантське середовище Лондона, що справжня Польща можлива лише на берегах Вісли, а не Темзи. Це був час, коли Польща й справді перебувала у важкому, а для декого — навіть у безнадійному становищі. Він вважав, що жур­налістське відчуття доцільності важливіше від холодного аналізу реалій як підстави для осуду та кпинів. У нас ця проблема має свою специфіку: епіцентр телевізійного життя часто зміщується, образно кажучи, в бік не Хрещатика, а переповненої гумором Дериба­сів­ської...

  Вимивання й спотворення національної специфіки телеефіру стало помітною тенденцією. До показових винятків, зокрема, можна зарахувати цикл недільних передач про Тарасову церкву на Пер­шому національному. Звісна річ, телебачення не може створювати лише серйозні програми, але водночас воно мало б розкривати усю тематичну «географію». Стратегія сучасного телебачення над­звичайно прагматизована за принципом «make nice, not news» (розважай, не інформуй) і сприяє тому, що «людина зображення» проектує себе на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити й бути самозадоволеною. Інформаційний попит людини не самодостатній. Він значною мірою формується кому­нікаційним середовищем, тобто інформаційне буття людини передує сутності її попиту. Йдеться тут не тільки про рекламовані товари широкого вжитку. Якщо особі не вистачає знання про світ, то навіть за бажання зрозуміти інформацію про нього вона не вловить пов­ноти сенсу, не поставить цю інформацію в контекст закономірності, історії й змушена залишати сферу слова, надаючи перевагу доступ­ному зображенню.

  Окрема проблема — псевдодискусійні формати, в які без жодних застережень потрапляє, наприклад, тема Голодомору чи головних натхненників та виконавців більшовицьких злочинів загалом (згадаймо дискусії стосовно Троцького, Берії та ін.). Це унікальна й певною мірою небезпечна тенденція: на загалом ліберальних каналах спостерігаємо ревізіоністські синдроми. Со­ціально відповідальне ТБ має відфільтровувати крайні вияви цинізму, тим паче інтелектуалізовані його варіанти. Сьогодні в ук­раїнському телеефірі мало сказати «я так думаю», треба мати під­стави «так думати». Бо коли тему Голодомору розглядати у пло­щині псевдоальтернативних питань, як наприклад, «був Го­лодомор чи не було», можна сягнути лише вершин крас­номовного цинізму... для якого що більше глуму, то більше попиту.

  Прихильники телерингоманії можуть послатися на плюра­лізм, забуваючи про те, що плюралізм має справжній сенс тоді, коли це щось на зразок «симфонії правди», без фальшивих звуків. Іншими словами, сперечатися можна про відтінки, а не про конт­растні кольори. У другому випадку — це вже не телеплюралізм, а теледальтонізм. Характерно, що весь інформаційний потенціал таких передач нібито допомагає розпізнати правду і неправду. Проте коли точкою відліку згаданої вище дискусії є абсолютне право висловлювати свою думку, яка ігнорує нагромаджені в досві­ді людства факти і критерії правди як історичного та морального явища, незалежно від арґументів учасників передачі добро і зло набуває інформаційної паритетності, і що особливо важливо — самодостатності.

  Попри вимоги щодо об’єктивності ЗМІ та акцентування ли­ше на відображальному їхньому призначенні, ігнорувати креа­тив­ний потенціал телеінформації, щонайменше, наївно. Сучасні медіа наділені великими режисерськими повноваженнями щодо реаль­ності й тих цінностей, що її наповнюють. Вони легко можуть пропо­нувати глядачеві так звані «форми попиту» на патогенні явища, навіть якщо ці явища постають у дискусійному, неоднозначному форматі. Для того, щоб дискутувати, наприклад, про легалізацію абортів чи евтаназії, замало мати лише однозначну позицію, що стає «надбанням» кількамільйонної аудиторії. Вогнем свободи сло­ва можна зігрітися, а можна й обпектися, якщо він прометеївського походження.
Література:
1. Ерман Д. Заходимо надто далеко // Кур’єр ЮНЕСКО. — 1997. — Ч. 3. — С. 31-34.
2. Казинцев А. Симулякр, или Стекольное царство // Наш современник. — 2003. — № 12. — С. 183-199.
3. Платон. Горгій // Діалоги. — К.: ОСНОВИ, 1995. — 394 с.
4. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики. — Стокгольм. — 1999. — 155 с.
5. Шиллер Г. Манипуляция сознанием. — М., 1980.

  Причетність ЗМІ до малих та великих трагедій світу — проблема не нова. Відомо, що без радіо і кіно не було би магнетизму Гітлера. Радіо стимулювало геноцид у Руанді, у Сомалі режисери війни використовували його для провокації й поширення насилля. Електронні ЗМІ були інструментом розпалювання етнічної во­рожнечі й кровопролиття в колишній Югославії. Звичайно, в нашому розпорядженні й протилежні за наслідками факти — передачі ле­генди американського телебачення Волтера Кронкайта (CBS), які мали суттєвий вплив на припинення В’єтнамської війни, шляхетна позиція Малкольма Маггеріджа, Гарета Джонса у висвітленні етно­циду українців 1932—1933 років... Однак кількість біологічних та духовних жертв значно більша від кількості врятованих. Ця причет­ність має багатогранний характер. Вона пов’язана з вишуканим сервілізмом, безпринципністю слова, зрештою, з лакейством, але най­більше зла — від байдужості «з умитими руками» зразка Дю­ранті.

  Повчальність ЗМІ полягає й в усвідомленні того, що від пов­ноти інформаційної палітри світу залежать тисячі, а то й мільйони людей зі своїм правом на життя, щастя і правду, що ступені свободи слова сьогодні актуально визначати не лише в контексті відносин між урядом і національними ЗМІ, а й з огляду на монополізацію комунікаційного процесу кількома медіагігантами. Саме вони великою мірою відповідають за естетизацію війни, яку ось уже по­над десять років подають глядачеві як комп’ютерну стрілянину, що виблискує феєрверками у нічному небі, наприклад, Басри чи Бейрута. За телевізійною версією сучасна війна має, зазвичай, стратегічну ціль, а зброю — гуманну. У цьому контексті знаковим став цьогорічний показ іншого, очищеного від тріумфалістської косметики обличчя війни, який транслював катарський канал Al-Jazееra. Кадри з полоненими американськими солдатами та тілами вбитих під час бомбардування людей на вулицях Багдада, які показала ця телекомпанія, хоч і суперечать Женевській конвенції, та переконливо доводять, що реальні альтернативи війні лежать не тільки у правильному виборі політики, концепцій суспільного розвитку, доктрин (деякі з них, до речі, можуть виправдовувати ма­сове вбивство), а й проходять значно глибше — межею людсь­кого життя і смерті.

  Цю проблему добре проілюстровано у цьогорічному висвіт­ленні війни в Іраку. Ми були свідками неперервного транслювання самодостатньої війни. Складалося враження, що війна — явище, яке не потребує пояснень. Однак війну не можна подавати як точку відліку для аналізу масштабних процесів знищення.

  У випадку з Голодомором була помітна спроба визначати трагедію поза критеріями справедливості, яку медіа часто роз­чле­новують і надають їй відносного характеру. У рішенні Пуліт­це­рівського комітету наголошено, що присудження премії жур­налістові «New York Times» відбувалося в інших історичних умовах і що вже нема серед живих ні Дюранті, ні тих, хто присуджував йому премію. А відтак вони не можуть виступити на свій захист. Це яскравий приклад підміни правди вимогами дотримуватися юридичного формалізму. Зважаючи на це, можна реабілітувати найбільших тиранів минулого. Ось тут світові ЗМІ мали би виявити свою здатність медіатизувати реальність. Адже в одних випадках вони можуть підпорядковувати власним інтересам ледь не усі сфери суспільного життя, у тому числі його правові норми, а в інших — чомусь ні. У час, коли український кінематограф слабкий і важко сподіватися українського «Списку Шиндлера» чи «Піаніста», ЗМІ (особливо це стосується телебачення) мають ширити повноту іс­торичної правди. Бо перед тим, як щось робити тепер і на щось спо­діватися завтра, логічно запитати себе, що ми маємо знати? Без жодного зв’язку з історичним знанням, без усвідомлення спільності історичної долі — і у славі, і у трагедіях — наші надії можуть виявитися маревом. Адже трагедія 1932—1933 років — не відсторонена реальність, а велике застереження для нашого часу. У книжці Лідії Коваленко та Володимира Маняка «33-й: голод» є такі слова: «Голодомор не був трагічним «випадком», не природа і аж ніяк не наша земля винна у смерті мільйонів». На жаль, і це треба доводити...

  Висвітлення катастроф — одна з пріоритетних тем сучасного телебачення. Для показу найжахливіших наслідків природних катаклізмів чи рукотворних малих і великих трагедій залучено величезні телересурси, відведено найкращий ефірний час багатьох телекомпаній. Існують навіть окремі канали, які спеціалізуються на показі стихійних лих, аномалій, жертвами яких стали мільйони людей. Усе це дає підстави запитати, чому в світі з такими потуж­ними ЗМІ, які щомиті готові у прямому ефірі транслювати образи людського страждання, не стало більше співчуття? Виявилося, ві­зуальна доступність ще не гарантує співпереживального соліда­ризму з жертвами землетрусу чи терору... Чому в інформаційно гло­балізованому світі відчуття передекранного комфорту блокує адекватне сприйняття масштабних трагедій та їхню знаковість?

  Поверхове, суто інформаційне висвітлення недавніх наслідків землетрусу та цунамі у Південно-Східній Азії свідчило про него­тов­ність чи небажання нашого телебачення всебічно проаналізу­вати цю трагедію та залучити українського глядача до процесу осмислення великого потрясіння, спричиненого смертю понад 300 тисяч осіб. Звісно, важко дорікати комусь у відносному ігноруванні чужих трагедій, коли ми не можемо забезпечити інформаційну акту­алізацію як умову застереження для прийдешніх поколінь. На­при­клад, чи може хтось пригадати кількагодинну пряму трансляцію бодай одним українським каналом поминального заходу, присвя­ченого жертвам Голодомору на зразок нещодавньої з Освенціма? Ось і виходить, що народ живе своїми життям і трагедіями, а те­лебачення своїми «жахами» у перервах поміж численними шоу-програмами.

  Особливо це помітно в намірах ТБ підпорядкувати власним форматам образи й суть найрізноманітніших процесів, у тому числі й тих, що спричинили численні жертви. Цей телевізійний світ не цілком відірваний від реальності, оскільки черпає з неї сировину. Та головне тут — процес, під час якого самостійний світ ТБ погли­нає дійсність, після чого єдиною дійсністю стає дійсність ЗМІ, а не та, що є насправді. Дуже часто ця дійсність естетизована, вкри­та товстим шаром екранно досконалої телекосметики розваг, — і все заради спокою глядача. Складається враження, що телебачення оберігає ілюзорний комфорт свого споживача, який завдяки йому не завжди здогадується, що війни на Балканах, Сомалі чи Іраку — не віртуалізована гра, а жорстоке криваве дійство. Крім того, телеобрази насилля часто подають без будь-яких пояснень, при­чинно-наслідкових зв’язків, тобто як явища самодостатні та непри­четні до людської діяльності. В одній зі своїх книг білоруська пись­менниця Світлана Алєксієвич якось зауважила: «Після Чорнобиля нам усім треба багато думати, зрозуміти. Перед людством постало багато нових проблем. Треба йти далі. Заглянути у глибини. Релі­гійні, філософські та космічні. Я дуже багато прочитала, перегля­нула. І побачила, що люди вже звикли до Чорнобиля! Зараз моє завдання — пробитися до людей через оте звикання».

  У цих словах — готова концепція журналістського призна­чення, зокрема для ТБ. Звісно, можна знайти добрий десяток при­чин, аби виправдати власну безпорадність. Зокрема, що екран пере­важно ігнорує складність проблеми. Він відфільтровує, препарує множинність світу до простих та ефектних образів, які уява масо­вого глядача має легко сприймати. А ще можна послатися на диктат нового цензора — рейтингу, що істотно впливає на критерії відбору новин та їхню подачу; або на зменшення часової різниці між подією та появою інформації про неї, і, як наслідок, для її жур­налістського аналізу (роз’яснення) майже не залишається місця. Важливість власне події стає несуттєвою, водночас ідеалізується інформування про подію. Якщо процес передання й оброблення інформації з в’єтнамських джунглів до її появи на телеекранах Нью-Йорка у 60-х роках минулого століття тривав 30 годин, то інформа­ція про події часів війни у Перській затоці (у випусках CNN) дохо­дила за секунду. За таких умов споживач отримує голу інформацію, без жодних коментарів. Інформація як така не спричиняє розуміння; можна бути поінформованим про тисячі справ і далі їх не розуміти, не відчути, не пережити. Тому так важливо не лише займатися каль­куляцією фактів, а обговорити, прояснити, прокоментувати їх, побачити за ними певні явища й тенденції.

  Якщо особі бракує знання про світ, то, навіть за бажання зро­зуміти інформацію про нього, вона не вловить повноти сенсу, не поставить цю інформацію в контекст закономірності, історичної перспективи, що полегшує декодування причин і наслідків того, що сталося... У сучасному світі потрібно подавати не лише інфор­мацію, а й контекст, у якому ця інформація набуває певного зна­чення. Подання коротких інформацій із цілого світу веде до втрати повноти образу. Громадськість, яку не цікавить брак харчів та пит­ної води, — це громадськість, вихована великими телемере­жа­ми. Якщо її увага концентрується на локальних справах і на кри­мінальній хроніці, то лише тому, що телебачення виховало оби­вателя, який мало знає та мало чим цікавиться. Людину починає цікавити не суть, повнота інформації, а лише її форма у вигляді заголовка чи концентрованого, посиленого спецефектами зобра­ження.

  Така людина ототожнює себе у параметрах подій і цінностей містечкової ідентичності, побудованої з візуальних фрагментів. Так втрачаємо з поля зору світ як багатонаціональну цілісність, яка поступово перестає нас цікавити. Прикладом такої тенденції мо­жуть бути факти, які наводить італійський учений Джовані Сарторі у книзі «Homo videns». Одна з найбільших політичних подій XX століття — падіння Берлінської стіни, яку транслювала телеком­па­нія ABC, мала значно меншу аудиторію, ніж сюжет про китайсь­кого студента, який заступив дорогу танкові на площі Тяньаньмень. Водночас і одна, і друга подія не могла конкурувати з «моніка­гейтом», що полонив ефір усіх найбільших телекомпаній світу.

  Після апогею 1991 року (розвал СРСР, війна в Перській за­тоці) висвітлення важливих міжнародних подій різко зменшилося навіть порівняно з сірими буднями середини 80-х років XX століття. Уже проголошено кінець «імперії зарубіжної інформації» не тільки на телебаченні, а й у пресі. Якщо порівняти статус міжнародних нов­ин у лондонській «Таймс» сто, п’ятдесят років тому й сьогодні, то встановимо закономірність різкого їхнього скорочення за останні десятиріччя. У типовому номері газети кінця ХIХ сторіччя на пер­шій сторінці, як правило, розміщували рекламу, новели й багато ре­портажів про Балканську війну. Загалом видання друкувало де­сятки колонок міжнародних і кілька колонок місцевих новин. Рівно через п’ятдесят років — теж достатньо міжнародних новин про кризу західної цивілізації, коментарів про ситуацію в Італії, Канаді, Китаї. Тепер пропорції істотно змінилися: на першій сторінці місце реклами зайняли статті. І часто трапляється так, що з семи лише одна на міжнародну тематику, наприклад — про нову подругу Лео­нардо Ді Капріо тощо. Виходить, що в епоху глобалізації новини стають містечковішими, ніж у часи, коли надходження інформації із зовнішнього світу обмежувалося можливостями телеграфу. Така тенденція має щонайменше дві причини. Перша — у прагматизації призначення новин на догоду обивателя, «людини малого місця». Переважно це — розповіді про те, як застерегти себе від сонячних опіків чи переїдання... Друга причина — комерціалізація мас-медіа. Як зауважує британський дослідник ЗМІ Стефен Ґловер, преса по­трапляє до рук бізнесменів, які переконані, що «Улан-Батор є ім’ям нового страйкаря з Вест-Гема». Залежність мас-медіа від фі­нансових кіл суттєво впливає на те, що ми читаємо і бачимо. У зма­ганні за глядача телебачення обмежує реальність, звужує її рам­ки до простору розваги, що є оптимальним середовищем задо­волення споживацьких очікувань обивателя. Як наслідок, сьогодні телебачення уже не є вікном у світ, а переважно «замковою шпа­риною». Телебачення сприяє тому, що «людина зображення» не про­ектує себе на карту світу з усіма його проблемами, а лише на кар­ту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити і в якій себе заспокоїти, а легкість буття — передумова спожи­ван­ня.

  Отож «виправдань» справді багато. Можна кивати на «спе­ци­фіку телебачення», а можна не загравати з совістю, бо рано чи пізно замаскована під цю легкість байдужість стає нестерпною, коли починаєш усвідомлювати свою пасивну причетність до завтрашніх жертв, у яких іще сьогодні була надія.
Література:
1. Glover S. The end of the foreign news empire // The Spectator. — 1997. — August 2nd. — P. 26.
2. Sartori G. Mniej informacji, wiecej dezinformacji (fragmenty ksiazki «Homo videns») // TV Wizja publiczna. — 1998. — № 2. — S. 25-36.
3. Лось Й. Правда слова // Публіцистика і тенденції розвитку світу: Збірник наук. статей. — Львів: ВМС, 1999. — С. 4-44.

  Попри те, що концепт Європа більшість телеканалів апо­ло­гетизують, трактують як альтернативний до певних інтегра­ційних проектів «простір надії», наші очікування щодо Європи — не­однозначні. Причину цього слід шукати не лише у політичних симпатіях українців, які мають вториннний, історично зумовлений контрастний характер, а й у неоднозначності, янусоподібності самої Європи. Для аргументаційної повноти цю двоїстість кон­ти­ненту слід враховувати і телевізійникам, від яких, як свідчить польський досвід, багато залежить під час інтеграційних кам­паній.

  Як казав Бродель, Європа — це водночас пекло та рай. І як­що право відчувати «райські насолоди» від самого факту «пе­ребування у Європі» ще треба доводити, то пекельні наслідки європейської історії є емпіричними фактами. Українці належать до одного з небагатьох народів світу, які сповна відчули плоди реалізації породжених деформованою європейською свідомістю тоталітарних ідеологій — комунізму і нацизму. Навіть ідеологічні противники комунізму визнають, що марксизм-ленінізм — це аб­солютно здеградований, вульгаризований, але все ж таки варіант європейського гуманізму. Саме тому українці мають право ко­ри­гувати не лише свої європейські очікування, а й пропозиції Європи, особливо тієї її частини, яка втрачає свою європейську суть.

  Отож, перше наше очікування пов’язане з необхідністю Єв­ропи повернути собі європейськість. Лише повернення до джерел і збереження основ європейської культури (християнство, повага до гідності людини і народів, оптимальний діапазон свободи, від­чуття сакруму і таємниці) заблокує її сповзання до неоварварства, гарантуватиме належний статус Європи у світі, мирне співіснування та гармонійний розвиток представників інших культур, цивілізацій, які проживають на нашому континенті. Ми не хочемо, аби Європа поступово перетворювалася у передмістя Парижа кінця 2005 року, щоб континент нагадував простір експериментування і загравання з Вічністю, де весь спектр метафізичної перспективи зводиться до дискусії про присутність Бога в преамбулі конституції, у той час як щоразу більше європейців намагається неосмислено пе­регорнути сторінку основного тексту морального Закону. Відомо, що у серці європейського інтеграційного процесу — Брюсселі — була секта діркоколів. Її члени виколупують у стінах дірки і мо­ляться до них. Проблема нашого континенту не у наявності таких сект, а в тому, що європейці самотужки творять ці вакууми автен­тич­них цінностей, які не сумісні з нашими очікуваннями на самих себе. Одного матеріального багатства для безпеки недостатньо.

  Європа — це насамперед сукупність національних культур, це — єдність у множинності (unitas multiples). Різноманітність — природній стан людства. Як казав Емануїл Кант, з покрученого дерева людства нічого рівного витесати неможливо. Тому наступне наше очікування безпосередньо винесене з української історії і по­в’язане з необхідністю усвідомити неможливість реалізації прав людини без реалізації права нації (на власну державу, мову, освіту). Національність є індивідуальним буттям і становить нерозривну цілість з людиною. Нації ж — це узагальнені особистості. Реалізо­ва­ні народи — мирні. Їх важко полонити комплексом неповно­цінності і викликати такі похідні його синдромами як агресивність, імперіалізм, нацизм... Крім цього, континент, який має таке обтяж­ливе колонізаторське минуле, зобов’язаний не лише гаранту­вати права, а й сприяти шансам ці права реалізувати.

  Повага до свого передбачає повагу до Іншого. Європа не мо­­же перетворитися в автономне від культивованої в кожній націо­нальній культурі відповідальності перед унікальністю та різно­манітністю середовище. В іншому випадку ми підважимо основні елементи якості життя — того, чим європейці звикли гордитися, адже для якості життя потрібні не лише добротна їжа, каналізація і чиста вода, а й пам’ять, традиції, досвід, покоління. Не в інтересах українців, аби, долаючи патогенний вплив більшо­вицької ідеології, ми потрапили в середовище домінування псевдо­альтернативних цінностей: культ споживацтва, насилля і само­розваг аж до зни­щен­ня, легалізація абортів, проституції, евтаназії, наркотиків, одностатевих шлюбів...

  Належний статус нашого континенту в сучасному світі може гарантувати лише його усвідомлення як Європи вітчизн (Шарль де Голь), як сукупності самодостатніх національних культур, бе­реги яких омивають ріки не тільки води Атлантики, Рейну чи Вісли, а й Дніпра та Волги. Європа сильна тоді, коли міцно стоїть на двох ногах. Тому інституційне викрадення Європи, творення штучних бар’єрів між країнами ЄС та іншими державами континенту — ознака зацикленості на тимчасовій вигоді, локального егоїзму, пе­риферійного мислення, яке маскується імітацією метрополії. З ін­шого боку просування інтеграційного процесу (як на політичному, так і медіарівні) має відбуватися коректно, на паритетних, взаємо­еволюційних засадах. Понад сто років тому один з найвиз­начніших європейських мислителів Іван Франко констатував: «Все, що іде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціо­нальними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове від­чуження від рідної нації…» Тому Європейський Союз у жодному разі не може бути середовищем автомінімалізаці націй, епіцентром асиміляційної політики, а місцем співжиття різних народів, які імпульсами власної енергії спроможні збагачувати універсум куль­тури. Саме такі аргументаційні підходи у ЗМІ зможуть гарантувати адекватне розуміння суті Європи й цілісне усвідомлення суспіль­ством інтеграційних засад.
Література:
1. Пахльовська О. Польща й Україна: «Ода радості» Бетховена на кордоні нової резервації // День. — 2004. — 31 лип.
2. Франко І. Наш погляд на польське питання // Будівничий укра­їнської державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упоряд. Д.Павличко. — К., 2006. — 640 с.
3. Франко І. Поза межами можливого // Будівничий української державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упоряд. Д.Павличко. — К., 2006. — 640 с.
4. Честертон Г. К. Собр. соч.: В 5 т. Т. 5: Вечный Человек. Эссе / Пер. с англ.; Сост. и общ. ред. Н. Л. Трауберг. — СПб., 2000.

  Упродовж останніх років загрози національним лінгвістичним системам, що є наслідком глобалізації інформаційного середовища, стали предметом детального аналізу в позаангломовному науко­вому та політичному світі. Саме з огляду на те, що так зване гло­бальне телебачення й Інтернет може зробити з мовою, французь­кий президент Жак Ширак назвав глобальну мережу комп’ютерних зв’язків «найбільшим ризиком для людства». Слід зауважити, що власне французькій мові лінгвістична асиметрія віртуального й телекомунікаційного процесу загрожує не найбільше. Франкомов­ний сегмент WWW — один з найрозвинутіших, а у телепросторі діє чітка політика захисту франкомовних програм. В інших країнах Західної Європи проблема використання національних мов стоїть гостро. Незважаючи на те, що трансляція євроновин ведеться п’ять­ма основними європейськими мовами (англійська, французь­ка, німецька, італійська, іспанська), це «не відповідає лінгвістичним потребам всієї поліетнічної європейської аудиторії. І оскільки візу­альний ряд без словесного коментаря задовольняє не всіх, на­ціо­нальне мовлення поки що має переваги в Європі.

  Американський учений М. Кастелс вважає, що глобалізація комунікаційного простору не знищить нації, національної ідентич­ності лише тому, що зберігається головний системотворчий атри­бут нації — комунікабельна спільність мов. Річ у тому, що в епоху інформаційної глобалізації найстабільнішою є мова і її комунікативні можливості підтримувати в людях національну ідентичність навіть в умовах, коли вони не мають чітко означеної спільної території проживання, тобто коли не спрацьовують геодетерміністські прин­ципи ідентифікації. Мова, особливо повноцінно розвинута, залиша­ється важливим атрибутом самоствердження і визначником неви­димих національних кордонів. Як зауважила Л. Землянова, у світі, що кориться культурній гомогенізації за посередництвом ідеології модернізації і сили глобальних медіа, мова як безпосереднє вира­ження культурного стає засобом захисту культурного виживання, останнім бастіоном самоконтролю, сховищем для ідентифіка­цій­но­го значення.

  Сучасні комунікаційні умови, звичайно, створюють нове під­грун­тя для таких досліджень. Однак у своїх висновках М. Кас­телс не оригінальний. Багато вчених вважає мову чи не найважли­вішою ознакою народу. Хоч такий лінгвістичний детермінізм нації став особливо популярним у ХІХ сторіччі, ще наприкінці ХІІ сторіччя був відомий вислів німецького поета Вальтера фон дер Фогельвайде про те, що німецький народ поширений скрізь, де звучить німецька мова. Йоган Готфрід фон Гердер вважав, що мова допомагає людині усвідомити своє внутрішнє «я» і одночасно є тим засобом, що по­в’язує її зі своїм народом. Колективний досвід кожного народу пере­ходить до майбутніх поколінь, залишаючись на рівні несвідомого і виявляючись в індивідуальній самості. Для того, щоб їх сприйняла індивідуальна свідомість, етнічні архетипи повинні бути вербалізовані, тобто висловлені.

  Звичайно, мовний чинник у національній ідентифікації пе­ребільшувати не треба. Приміром, мова Ронсара не стала гаран­том збереження належного статусу провансальців як нації. Промо­вис­тим у цьому контексті є ірландський (кельтський), єврейський, український досвіди. Латиноамериканські народи втратили матірні мови, але зберегли національну ідентичність. Однак не випадково всі колоніальні режими забороняли не просто вільнодумства поне­волених, а насамперед думки, висловлені національною мовою.

  Значення мови не втрачається і на наступних рівнях націо­нальної ідентифікації, зокрема на рівні інтеграції інформаційного поля нації, єдність якого забезпечують не тільки системи національних ідей і національних образів світу, канали циркуляції інформації, а й загальнонаціональна мова — складний комплекс літературної нор­ми, сленгів, просторіччя; дуже важливим її складником є корпус фразеологізмів літературно-кінематографічного й телепоходження, політичні фразеологізми. Крім того, комунікація в межах національно-державної системи здійснюється завдяки конституюванню єдиної інстанції ідентифікації, яка постає як спільна семіотична сфера, що функціонально перевищує культурну гетерогенність наявних соціокультурних та етнокультурних форм, створюючи єдиний публічний простір репрезентації, який має об’єднати всіх, без ви­нятку, суб’єктів соціальної дії.

  Мова відіграла важливу роль і у формуванні метаідентич­нос­тей. В окремих випадках вона домінувала над генетикою, зо­крема у слов’ян. Наприклад, етнічними джерелами болгар є корінні євро­пейські племена та власне болгари, що прийшли з Волги на Бал­кани і залишили собі європейську мову. Саме за мовною озна­кою до слов’ян зараховують росіян, не беручи до уваги вагомого внеску у російський етногенез монголоїдних народів, що розмов­ляли угро-фінськими діалектами. Загальновідомо, що етнічними джерелами румун були слов’яни (даки) та римські легіонери, які прийшли з Апеннін. Отож, з генетичних позицій румуни нам такі ж двоюрідні брати, як і болгари, але не вважаємо їх слов’янами не через генетику, а через лінгвістику, бо користуються мовою роман­ської групи.

  З огляду на сучасні комунікаційні тенденції важливо з’я­совувати природу зв’язку між мовою і нацією, її детерміністські можливості щодо національної реальності, важливість мовного чинника в процесі національної ідентифікації, а й, що найактуаль­ніше, поставити його (процес) у контекст гіпотез про так звану глобальну мову (global tongue), симптоми появи якої тісно пов’я­зують з глобалізацією телепростору.

   З лінгвістичного погляду, асиміляційний потенціал вірту­альної реальності можна визначати, якщо звернутися до етимології цього терміна. Поняття «віртуальна реальність» містить у собі па­­ра­докс, оскільки вже сама етимологія цього слова (з лат. virtus — «істина») суперечить його значенню, яке для носія звичайної свідомості є синонімом до «уявного, видуманого, ілюзорного». Суть парадоксу в тому, що з початку ХХ сторіччя під впливом філософії абсолютного ідеалізму класична філософська дилема: «що первинне — матерія чи свідомість» — зазнала суттєвих втрат. Питання про матерію і свідомість були зняті й замінені іншим про­тиставленням: мова/реальність. Фундаментальна відмінність пер­шої позиції від другої полягає у тому, що вона має не метафізичний, а семіотичний характер. Тобто реальність протиставляється тепер не свідомості чи духові, а мові, яка теж є частиною реальності, ос­кіль­ки вона, крім змістового плану (значення і смисл), має план вираження. Специфіка філософії ХХ сторіччя у тому, що на запитання «На що можна опертися — на реальність чи мову?», вона відповідала так: фундаментальнішою є мова, тому що вона простіше влаштована, ніж реальність. До того ж, реальність немис­лима поза мовою, саме слово «реальність» — це частина мо­ви. Ось чому штучна ілюзорна реальність була названа вірту­альною: тому що вона ближче до мови, ніж до «реальності», отже — реаль­ніша, ніж сама реальність. Мова не тільки номінує реаль­ність, а й надає їй конкретних значень, ідентифікує її. Поза мовою абсолютно неможливо зрозуміти реальне життя, збагнути системні зв’язки між реаліями, шлях до реальності лежить через мову як його аде­кват. Досліджуючи мову як духовний адекват дійсності, О. Федик приходить до висновку, що ідентифікація національного життя здійснюється через мову і завдяки мові. Кожна національна мова — це й окрема національна дійсність. Незнання мови сере­довища, в яке потрапляє людина, заступає від неї той реальний світ, який відображає певна національна мова. Лінгвісти В. Гум­больдт й О. По­тебня розуміли мову як опосередковуючий засіб, за допомо­гою якого людина пізнає і створює світ. Якщо перший учений вва­жав, що поява фіксованої мови пояснюється впливом націо­наль­ного духу, який пронизує свідомість людини за допомогою мови, то другий визначав взаємозалежність духу і мови: «дух неможливий поза мовою, оскільки він сам твориться нею і мова є для нього пер­шопочатковою подією». Для О. Потебні не-мов­ної дійснос­ті не існує. Кожна національна мова створює унікальні зв’язки між людиною і реальністю.

  Ще у 20-40-х рр. ХХ сторіччя американські лінгвісти Едуард Бенджамен і Лі Ворф розробили гіпотезу лінгвістичної від­носності, згідно з якою не реальність визначає мову, а мова — ре­аль­ність. Інакше кажучи, кожна мова ділить реальність по-сво­єму. Відно­шен­ня між мовою і світом або між реченням і станом речей пере­ходять у відношення між суб’єктом і об’єктом.

  Природа багатьох явищ має мовне походження. За допомо­гою мовних засобів прискорюється реальність. Якщо йдеться про національну реальність, значення має національна мова, яка інтегрує й акумулює енергію в потрібному руслі. Після втрати мови народ втрачає й інші ідентифікаційні ознаки: звичаї, обряди, пісні, традиції, ментальність, світосприйняття. Запозичуючи чужі лінгвістичні кон­струкції, водночас людина переймає чужий світообраз. У загаль­но­му вигляді цю теорію висловив Сепір: «Люди живуть не тільки у світі речей і не тільки у світі громадської діяльності; вони перебу­вають під впливом тієї мови, яка є засобом спілкування для цього суспільства… Насправді «реальний світ» значною мірою безсвідо­мо будується на основі мовних норм конкретної групи... Ми ба­чи­мо, чуємо і сприймаємо так чи інакше ті чи інші явища тому, що мовні норми нашого суспільства передбачають таку форму вияву». Чи не тому така важлива для слов’ян лінгвістична конструкція «як жити?» — англійською перекладають як «що робити?».

  В сучасному світі телемовлення спроможне визначати мо­делі національно-культурного сприйняття і поведінки, забезпечу­ва­ти їхню спадковість. Схожі закономірності виявляються під час проблеми перекладу текстів. У декодуванні й перекодуванні завжди залишається частка, що не перекладається. Вона якраз і показує унікальну сутність нації, її лінгвістичного детермінізму.

  Оскільки нація — це і група людей, що поділяють певну семіотичну сферу, тобто спільність знаків: мову, одяг, символіку, мі­фологію, у мові відображаються культура, звичаї, етнічні та ре­лігійні уявлення, то процес глобалізації англійської мови не­минуче актуалізує проблему не лише мовної гомогенізації, а й ба­гатьох па­­раметрів національної системи. Уже сьогодні оче­видно, що з роз­вивитком процесів транскордонної монополізації мас-медіа важче захищати національно-мовну самобутність інформаційної діяльності та її можливості виражати національні інтереси.

  Сучасні електронні засоби масової інформації, що глобалізу­ються, створюють такий світ імітацій, який не осягається раціо­наль­но за допомогою соціально-історичних методів та лінгвіс­тичних конструкцій. Відтак зростають паралельні (насамперед — візуальні) можливості мас-медіа, які здатні взагалі витіснити з ужитку національні мови. Особливо успішною у створенні так званих «універсальних рухомих образів» є американська кіно- і телеіндустрія. Вони легко перетинають європейські національні бар’єри. Втім мова візуальної образності може претендувати на універсально-глобальну модель лише в американському випадку, де етно-лінгвістичні чинники ідентифікуються в інших соціально-історичних контекстах, ніж у Європі, де зберігаються традиції суверенності національних держав, культур і мов. В українському випадку складність проблеми підсилюється тим, що тут потреба захищати національну мову спрощено ставиться лише в істо­ричний аспект, тобто він є предметом аналізу сучасного мовного довкілля в Україні переважно з огляду на русифікацію українського теле­простору. Така ситуація вимагає певного коригування, тобто значно ширшого контексту для визначення і усвідомлення місця національ­ної мови як ідентифікаційного довкілля у час, коли геодетермі­ніст­ські принципи спільнотного ототожнення слаб­шають, а транс­національний вплив логократії зростає внаслідок збільшення мас­штабності засобів масової інформації.

  Електронна глобальна комунікація впливає на мову кількома способами. По-перше, вона змінює принцип використання мови. Телебачення, Інтернет проблематизує не тільки лінгвістичну при­сутність нації у глобальному комунікаційному процесі, а й прагма­тизує використання мови, тобто робить акцент на функціональному призначенні мови — засобу комунікації. По-друге, вона впливатиме на використання інших національних мов. Транснаціональна мо­но­полізація електронних ЗМІ ускладнює захист національно-мовної самобутності інформаційної діяльності. Єдина глобальна мова від­кри­ває могутній інформаційний канал, дуже ефективний засіб впли­ву на світогляд, свідомість, а отже, й на політичні, еконо­мічні, куль­турні процеси у світі.
Література:
1. Вороновська Л. Вербалізація етнічних архетипів у релігійному житті українців // Християнство й українська мова: Матеріали наукової конференції. — Київ—Львів, 2000.
2. Землянова Л. Обсуждение противоречий европейского комму­никационного пространства на страницах «Дедалуса» // Вестник Моск. ун-та. — Сер. 10. Журналистика. — 1995. — № 2.
3. Федака С., Черленяк І. Інформаційне поле і національна ідея // День. — 1999. — 21 січ.
4. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). — Львів, 2000. — 301 с.
6. Потебня А. Слово и миф. — М., 1989. — 210 с.
7. Уорф Б. Отношение норм поведения и мышления к языку // Новое в лингвистике. — Вып. 1. — М., 1960.
8. Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования / Ответственный редактор: д.ф.н. проф. Володина М.Н. М.: Изд-во МГУ, 2003.