Диктор: Запрошуємо послухати радіонарис «Простий геній». Автор – Світлана Лелик, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка.

     Автор : Його всі знають як талановитого письменника, щирого та чесного у своїх творах: складного у «Лексиконі», відвертого у «FM «Галичині», емпатичного у «З цього можна зробити кілька оповідань», загадкового, авантюрного і захоплюючого у «НепрОстих», несерйозного в серйозному «Порт Франківськ». Так – це Тарас Прохасько.
     Читати його книжки – одне задоволення. Це – еліксир оптимізму, натхнення для власної думки, щастя, душевного очищення та розвитку, а ще гордості від того, що у нашім Прикарпатськім краї є такі прекрасні люди. Це приховане здивування від того, що про такі прості речі, які можуть трапитися і траплялися з нами у житті, можна писати так геніально.
     Адже і сам Прохасько каже, що складнощі – лише в деталях. Все найважливіше надзвичайно просте.

     Диктор: «Порт Франківськ пахне підмоклими мурами, кораловими рифами своїх пляжів, гарматним порохом твердинь, дешевими смерековими бурштинам,. складами і накгавзами, плитами Галицько-Львівського і Тисменецько-Кам’янецького трактів, затопленим цвинтарем і трактирами довколо маяка, будиночками вздовж берегової лінії, де снідають і ночують купці, матроси, пірати, теслі, астрономи, картографи, міняйли, злодії, відставні капітани, майбутні юнги, коки і китобої. Іноді вони всі, не вірячи жінкам, котрі їх годують, стоять і дивляться у бік Бистриці. І бачать, як за вигином моста починається їхній порт. Крізь нічні лампи, крізь недільний туман, крізь різдвяний сніг – прекрасний порт Франківськ».

     Автор : Це уривочок з останньої книжечки вибраних фейлетонів, яка так і називається «Порт Франківськ». Тарас дослідник свого міста, патріот та сміливий мудрий капітан корабля, який плавно та впевнено прямує до нього, до свого міста-порту. Проте, Тарас Прохасько більше любить керувати велосипедом і на ньому подорожувати околицями Івано-Франківська зі своїми синами та друзями.

     Диктор: «У спортсменів є така дивна хвороба серця – воно починає боліти, коли зменшуються навантаження. Це мені нагадує власне співжиття з багатьма чоловіками, яких я страшенно люблю. Переважно я бачуся з ними, ми разом тратимо час один одного – щось робимо, говоримо, блазнюємо, кудись їдемо, щось випиваємо. Життя триває, минає і тане. Це те, що у спортсменів є навантаженням. Так буває завжди... але іноді їх нема, вони десь поділися. І тоді, без звичного навантаження, починає боліти серце. Затискаються легені і все, що належить до дихальних шляхів. Бракує повітря. Ти загострено починаєш розуміти, що без кількох Юрків, Олегів, Влодків, Андріїв, Іванів, Романів, Богданів не можеш витримати власної дороги.
.... Це та стріла в грудній клітці, яка муляє, але якщо її витягнути, то помреш».

     Автор : Так Тарас Прохасько пише про друзів у книжечці «FM «Галичина». А яким же другом є сам Прохасько? Про це нам розповість олег Гнатівпродюсер та засновник івано-франківського фолькового гурту «Перкалаба».

     Олег Гнатів: «Надійність, опора, спокій зовні. Його визначає надзвичайна толерантність до світу у всьому: до людей, до подій, до плину цього життя. Він позитивний, абсолютно позитивний. За все життя не чув від нього підвищеного голосу. Це зв’язано з тим, що Тарас має дуже добре походження, дуже добре коріння, при чому ніколи на цьому не педалюючи. Це внутрішнє благородство, цей аристократизм треба пошукати.»

     Автор : Дружба Тараса Прохаська та Олега Гнатіва – продюсера та засновника івано-франківського фолькового гурту «Перкалаба», зав’язалась випадково, як і всі випадкові зустрічі, які є не випадковими, - як каже пан Олег. Потім виявилося, що вони сусіди. Разом проводили багато часу, слухали музику, дивилися фільми, бо в пана Олега була на той час потрібна апаратура. Якось Тарас взяв з собою свого брата Юрка, який поставив на міжповерхову площадку свій велосипед. Приблизно о 3-ій годині ночі ровера вкрали. Шкода було, бо Прохаськи довго збирали на нього гроші.
     Зараз Олег та Тарас разом працюють журналістами в «Галицькому кореспонденті». Люди різнобічні, можна сказати – в одного музика, а в іншого література. Але були і є якісь спільні відчуття, які скріпили ці контакти на все життя.
    От вже більше десяти років між ними не було ніяких суперечливих моментів і, навіть, мікроконфліктів.

     Олег Гнатів: «Він до життя ставиться філософськи, сприймає по-християнськи терпеливо, що у якихось своїх випадках життєвих, цей вплив на мене діяв. Одним словом, допомагало. Його присутність у моєму житті надає мені так само толерантності. Я бачу, як Тарас дивиться на мої проколи з толерантністю, так само я стараюся дивитися на його».
     Асоціюється з теплою пічкою в гуцульській хаті. З чимось дитячим, з дитячим спокоєм. З ранішнім днем дитинства, коли попереду у тебе ціле життя. З відсутністю страху смерті.»

     Автор : Прохасько вміє забавляти людей, будувати цікаве життя. Його діти мають найкращого тата, його друзі мають найкращого друга. Він вміє з кожною близькою людиною вибудовувати такі світи, що перебування в тих світах – це неймовірне задоволення.

     «Коли я перестав бути письменником» - так називається один з розділів книжки «З цього можна зробити кілька оповідань». Але не переживайте Тарас не перестав і не перестане бути письменником, тепер він став ще журналістом.

     Тарас Прохасько: «Була мрія у останніх класах школи. Я страшенно захоплювався читанням природничої літератури, але то була така епоха, коли була популярна така майже белетристична природнича література. Тоді жили такі автори, як Джеральд Дарол, радянський Васілій Пєсков – журналіст, який у «Комсомольській правді» вів такі рубрику «Окно в природу». І мені власне хотілося стати журналістом-природничником – писати про природу. Але з того всього були радянські часи і поступати на журналістику вважалося великим западлом в наших старих колах, тому що це означало співпрацю з режимом. Став біологом. »

     Автор : Пан Тарас каже, що журналістом став випадково, через відсутність роботи за фахом, мізерну оплату викладацьку працю, а треба вже було утримувати двох маленьких дітей і родину в якій ніхто, крім Тараса не працював.
     Тарас Прохасько працює в газеті «Галицький кореспондент» вже майже два роки, від самого її заснування. Перед тим працював у «Івано-Франківському «Експресі». Каже, що то була непогана практика, як для журналіста.
     Перші публікації вийшли, коли йому було за двадцять, перша книжка у 30. Каже, що досить пізно, але це виправдовується тою дозрілістю, сформованим багатим світоглядом, особистістю, мудрістю, ботанічною тонкістю, які випливають зараз.
     Проте, через таку немалу практику, талант до писання пан Тарас не вважає себе професійни журналістом. А в редактора «Галицького кореспондента» Сергія Бориса, щодо цього зовсім інша думка.

     Сергій Борис: «Я вважаю його абсолютно професійним журналістом в тому сенсі, що він мені сприяє у продажі «Галицького кореспондента». Є взагалі, досить велика аудиторія, яка дуже любить все написане Тарасом. Особливо колоністику, репортажні матеріали. З іншого боку, його уважність до деталей, нюансів, вміння помічати такий ботанічний, ніжний гумор, робить його цінним на сторінках «Людина», «Культура», «Поїздка», «Інтерв’ю».

     Автор : На планірках обов’язково враховується специфіка написання письменника-журналіста. Його сторінки «Культура», «Людина» та колонки дуже популярні. Про це неодноразово можна прочитати у схвальних листах та відгуках на сайті газети, і не тільки з України. Прохаськову колоністику використовують як матеріал у Івано-Франкувському інституті журналістики.

     Сергій Борис: «Я думаю, що немає нічого дивного, що є добрий письменник, який цілком впорався з журналістикою, з її не такими вже і складними законами і став добрим журналістом».

     Ведуча: В робочому колективі Тараса люблять і поважають. Він, як сказав пан Борис, у редакції є моральним авторитетом. Не через те, що розв’язує якісь конфлікти, а тому, що це мудрий наставник, в якого можна багато чому навчитися. Людина, з якою приємно провести час, і яка уважна до тебе.

     Сегій Борис: Найбільше мені запам’яталися наші кілька веломандрівок за місто, відколи у мене з’явився велосипед, а у Тараса їх кілька, то ми виїжджаємо з задоволенням і не без користі, це перетворювалося на репортажі, і особливо пам’ятний був минулорічний рейд до бункерів у Чорному лісі, де колись були бази і зберігалися ядерні ракети радянські, шахти залишилися, озера водозабірні, для охолодження цих пускових установ, і ми блукали, проїхали туди і назад,близько 90 км,. Блукали з ліхтариками цими покинутими бункерами, фантастичні враження. Коли ми їхали лісовими дорогами, то Тарас, колишній ботанік, це дуже важлива характеристика, він показував породи дерев, які пересічний українець не вміє розрізняти, це було, і пізнавально, і приємно. Це людина, в якої можна багато чого вчитися.

     Автор : Кожне дитинство є простим, але водночас складним. Складним, бо від нього формується людина, як особистість, накидає собі майбутні плани. Життя та світогляд Тараса формувалися разом з дуже близькою йому людиною, його молодшим братом – Юрком. Їхні пригоди, зустрічі, знайомства, подорожі, якісь предмети, що їм залишились від близьких, розмови, відчуття, навчання, вподобання – такі прості, але важливі речі зустрічаються майже у всіх книжках Тараса Прохаська.
     Навчаючись в університеті на біологічному факультеті, Тарас розпочав свою творчість написанням поезій, кілька з них надруковано в журналі «Четвер», влаштовував товаришам з факультету літетатурні вечори, але першого вірша все-таки прочитав Юркові.

     Юрко Прохасько: «То було, що називають поляки – «ревеляція», цілковитий переворот. Не стільки від змісту тої лірики, не якості, а то від факту, що він почав писати. То був захват змішаний з заздрістю, і змішаний із тим таким відчуттям благоговіння, яке тепер уже цілком зникло. Але тоді воно було. Я сам не міг почати писати. І для мене це межувало з дивом. Як можна так взяти довго не міркуючи, не довго розводячись взяти і почати писати. То був страшенно щасливий час.»

     Автор : Час перелому 80-90-их років. Тарас належав до «університетського братства», яким тоді керував Андрій Винничук, брат Юрія Винничука, а «Студентським братством» Маркіян Іващишин. І своє визнання як письменника Тарас отримав через близьких людей – брата, колег з факультету, організацій.
     Близькість братів виявляється ще й у тому, що вони обидва хотіли писати, хотіли стати письменниками, але Тарас раніше почав ним бути.

     Юрко Прохасько: «Я відчував довгі роки заздрість до Тараса, але не заздрість, або не так заздрість через увагу до нього, а власне через те, що він зміг почати, а я наразі ще ні. То було для мене справжньою глибинною проблемою, бо він, коли почав писати прозу, як я для себе виявив, пише точнісінько так, абсолютно тими словами, тою мовою, тою інтонацією, і про те, що я би теж писав, якби я почав писати.»

     Автор: Ця близькість та тяглість залишається і сьогодні, хоч брати живуть в різних містах. Тарас після війська та навчання в університеті поїхав назад до Івано-Франківська, додому, а Юрко залишився у Львові і от майже 20 років живе тут. Ця відстань визначально вплинула на життя та творчість таких близьких братів і вони знайшли себе в різних напрямках.

     Юрко Прохасько: «Ми рідше бачимся, але то не є визначальним, як часто бачитися, а та обставина, що ти не живеш разом. Бо жити разом з кимось і не жити, зовсім різні речі. Від того часу ми обидва почасти розвинулись зовсім у інших керунках, які не мають між собою нічого спільного. Бо то мало, що спільного. Є такі речі, наприклад, Тарасові зовсім не цікаві у мені, або цікаві лише остільки, оскільки я то роблю, але не більше. І навпаки. Але візерунок близькості і шаленої довіри залишився».

     Автор : Вони розуміють одне одного, не радяться щодо життєвих справ – це справа кожного з них окремо. А от питання творчості чи писання обговорюють, питають поради. Тарас завжди дає прочитати свій матеріал перед пудлікацією братові. Спільність їхня полягає у тому, що творчість вони не трактують, як щось інтимне, сокровенне, а як річ, що потребує спеціальних душевних зусиль, які притаманні лише двом близьким людям. Так, вони ображаються , але ці образи стосуються життя, а не писання. Пан Юрій каже, що не можливо жити і не ображатися на людину, бо коли ти не ображаєшся, ти не поважаєш її. І в стосунках двох братів Прохаськів повна гармонія розуміння, поваги та любові.

     Автор : Тарасові твори для всіх цих людей мають різнобічне значення, але об’єднує їх ота проста геніальність, чисті думки, позитивна енергетика. Для одних це терапевтичний вплив, заповнення душевної пустоти, задоволення від тексту, шукання та відкривання окремого часу, окремого світу; реалізація власних думок та поглядів, захопленя сміливістю, якимось діянням. Для інших – добрий, мудрий приклад не піддаватися розчаруванням, навіть повчання. Або іншими словами – всеможливість.
     Можливо, така простота тексту виникає через те, що твори Прохаська – це своєрідні і дуже близькі листи. Листи – це і є ключ до простоти, листи повинні бути зрозумілими для всіх, розказувати про життєві події автора, розкривати світ через рядки, листи – це відкритість. Ключ до його творів – відкритість.

     Тарас Прохасько: «Коли я пишу, я пишу так як би листи. Кожен текст я знаю кому адресований і це не обов’язково люди, яким це адресовано повинні якось там фігурувати чи щось пізнавати, щось зашифроване, послання чи ще щось. Я просто знаю кому ця книжка би найбільше сподобалася, або принаймі, кому би я хотів сказати саме то, що кажу у формі такої книжечки... Звідси виходить так, що у мене є постійна, якщо вже так говорити виробничо, постійна, але не широка аудиторія, тому що ці попадання є дуже індивідуальні. Є кілька тисяч людей, які сприймають це власне як листа до себе. От з таких людей сладається моя аудиторія читацька. Це не зроблено за жодними вичисленнями як зробити так, щоби книжка була найбільш цікавою якомога більшій кількості читачів. Це все випадкові попадання, але зате вони є дуже надійними. Ті читачі, на яких це потрапить цільно, влучно – вони є найкращими читачами.»

     Автор : Прохаськові подобається, коли до нього приїжджають різні люди, почути його чи просто зустрітися. Для нього вони якісь гарні.
     Прохасько не хотів би бачити, що хтось читає його твори у публічних місцях. Насмілюся сказати від себе, що особливих письменників треба читати у особливих місцях. Єдиний раз такий випадок трапився у Львові і дуже запам’ятався Прохаськові.

     Тарас Прохасько: «Це було, коли барменка у Львові читала на робочому місці книжку і я якось прийшов щось замовляти, і вона не підімала голови, поки не прочитала до кінця абзацу. Коли підняла. То запитала, що я хочу».

     Автор: Література існує заради контакту, коли є «ти» - «я», тобто «людина» і «книжка» і вони стають «ми». Це точна формула справжньої, якісної, мудрої літератури. Тому книжки Тараса Прохаська раптом виявляються чимось дуже важливим, корисним і приємним.
     Але є речі, про які Тарас ніколи б не написав, хоч вони і найцікавіші у його житті. Вони є надто інтимними і водночас були б травматичними для близьких йому людей. Можливо, це і є однією з ознак його особливості, доказом, що письменник залишається перш за все людиною. Він не намагається зробити супер-новаторською літеретуру, виділитись чи ще щось. Єдине, до чого він прагне – відкритість, щедрість, вдячність. Це головний девіз його творчості, який неодноразово можемо зустріти у книжці «НепрОсті». Бути відкритим до людей, до світу. Бути щедрим і давати. Бути вдячним за те, що роблять інші, за те, що від них приймаєш.
     Таким і є справжній Тарас Прохасько – простий і геніальний, бо все найважливіше – надзвичайно просте.

     Диктор: Ви прослухали радіонарис – «Простий геній» про івано-франківського письменника – Тараса Прохаська.