Диктор: Запрошуємо послухати радіонарис Ірини Данилихи « ЇЇ душа – як пісня, виткана з любові».

     Автор: Ця пісня особливо звучить для Зіновії Михайлівни Сичак. І кожного разу, співаючи її разом зі своїми вихованцями, вона часто прирівнювала долю «сивої зозулі» до себе. Зіновія Михайлівна завжди в серці плекала українську пісню, яка ніколи не стихала.
    Розпочала вона свою музичну долю як і більшість дітей – у музичній школі. А відтак – грала на бандурі, яка згодом і допомогла їй вступити у Львівську музичну консерваторію ім. М. В. Лисенка (сьогодні – державна музична академія). Одночасно виховувала двох синочків. Все встигала: і пелюшки прати, і навчатися. Своїм вмінням вона завдячує Даниїлі Байко, одній з сестер відомого тріо, знаного не лише в Україні. Пані Зіновія з трепотом на вустах та повагою пригадує ті часи, ніби повертаючись у недалеке минуле історії свого життя.

     Автор: На її скронях сивина, але це не зупиняє Зіновію Михайлівну постійно бути в русі, шукати новий репертуар, організовувати поїздки, готувати концерти. Також вона – вчитель музики в найдавнішій Львівській музичній школі №1. Сьогодні Зіновія Михайлівна є керівником капели бандуристок «Зоряниця», що функціонує у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Як зауважує Зіновія Сичак, керівником вона стала неочікувано, завдячуючи одному випадку. Несподівано для себе вона зустріла колишнього однокласника Ігоря Кузяка, який і попросив знайти керівника колективу.

     Зіновія Сичак: І він каже: «Може, ти знаєш якогось керівника для капели бандуристів, кого підкажеш?» І я трошки подумала і сама погодилася. На той час, закінчивши консерваторію, я вже могла то робити. І все. Так я прийшла, зібрала кількох дівчат, яких я знала, походила по факультетах, мала якісь списки. Бо до мене був ансамбль, але невеликий, 6-8 дівчаток. І я розшукала своїх учнів, і ще кілька дівчаток, і так на першу репетицію зійшлося 12 чоловік. Помаленьку ми почали працювати.

     Автор: Цей маленький колектив вона зуміла перетворити у велику капелу бандуристок, що налічує близько тридцяти дівчат, яким не байдужа бандура та українська пісня. Про капелу розповідає Наталка Севера.

     Наталка Севера: Колектив починався з малого. Було спочатку декілька дівчат, а згодом число капелянок зростало. Створилися свої традиції, своя манера виконання. Ми маємо свої пісні, які не має ні один колектив: це лемківські пісні, яких знаходили учасники капели, фольклористи чи журналісти. Їх відкопували у старших людей. Зіновія Михайлівна сама робила переклад і дівчата їх виконують. В неї великий композиторський талант, який вона вкладає в колектив. Керівником вона є дуже хорошим. Це людина, жінка, яка все розуміє. Чи в неї треба відпроситися – вона тебе завжди відпустить, підтримає, коли треба. Вона трохи і посварить, коли треба. Але ні одна капелянка на неї ніколи не образилася, коли та сварила. Всі розуміють, що це робота і в цій роботі є якісь свої нюанси, на які смішно ображатися.

     Автор: Дівчата завжди пишаються своїм педагогом: високопрофесійним, наполегливим та строгим. Це справді велика та відповідальна місія, яку Зіновія Михайлівна виконує вміло. Склад колективу з роками мінявся, але зібраність, дружність та відданість національному інструменту ніколи не покидали колектив. Випускниці капели часто люблять відвідувати свого педагога. Важко втримати сльози на очах пані Зіновії, коли вона говорить про своїх дівчаточок. Кожну з них вона любить як свою дочку.
     Навіть в складні для капели часи, коли колектив меншав, вона вміла залучати до гри нових дівчат, виховувала їх як справжніх «українських амазонок», і достойно представляла нашу українську пісню, яку виконувала капела. Тому і побувала «Зоряниця» завдяки своїй наставниці в Польщі, Болгарії, Бельгії, Литві та інших країнах. А коли вони гастролювали в Перемишлі, згадує Зіновія Сичак, та прозвучало «Боже, Україну збережи», то весь зал стоячи аплодував. А пісня лунала особливо піднесено та гордо, бо це була українська пісня! Дівчата із захопленням згадують усі поїздки. Розповідає учасниця «Зоряниці» - Ірина Шевчик.

     Ірина Шевчик: Після того, як я познайомилася з капелою, то вже не могла не ходити на репетиції. Мене дуже полонила атмосфера цього колективу. Зібраність, розуміння керівника, повага та любов до кожного з нас. Я дуже задоволена, що в нас є така Зіновія Михайлівна, з нею дуже легко працювати та просто поговорити. Ми не лише працюємо, а насолоджуємося кожною репетицією. В нас нема дівчат, які ходять просто так або з примусу. А коли ми готуємо концерт чи поїздку – відповідальність зростає. Пригадую нашу поїздку до Польщі. Дуже тепло нас зустріли і так само тепло проводжали зі сцени. Тоді ми грали та співали як одна. А Зіновія Михайлівна диригувала дуже піднесено та урочисто. Ми бачили, як світилися її очі.

     Автор: З гіркотою в серці пані Зіновія згадує нелегкі радянські часи, коли українській пісні приходилося дуже важко. Але вона зі сльозами на очах керувала колективом і завжди захищала свій репертуар тим, що ці твори були надруковані в збірниках та мали право на звучання.

     Зіновія Сичак: Я завжди знала, що все, що надруковане – можна співати. І ми на одному з наших перших великих концертів співали «Ой, на Івана, на Купала» і грали «Запорізький марш». Ми в клубі мали звітний концерт. І от мали грати марш. І якось то все було так підтасоване одне під друге. І я вийшла вбік. Підходить секретар парткому і каже: « Що ви тут за ажіотаж розводите». Я кажу, що це передбачено, ці твори я маю надруковані в книжці. Ой, він мені такий терор влаштував. Сказав: «Якщо ви зараз це не припините – я зупиню концерт.» Хоча нічого там в тій пісні нема «Ой на Івана, на Купала», там дівчина віночки сплітала, там нічого в тій пісні катастрофічного немає. Мені сльози падають, я йду диригувати. І оголосили пісню, ми відспівали. А потім спустилися в наш клас і як собі ті твори рубнули. Так в житті дівчата не співали, як тоді. Ридали потім всі зі мною.

     Автор: Та Зіновія Михайлівна ніколи не переставала виконувати українські народні твори. Вона створювала весняний, різдвяний цикли пісень, ходила зі своїми дівчаточками колядувати, щедрувати. Вона постійно вчить своїх вихованців любити та плекати свою пісню, а також гордитися нашим національним інструментом – бандурою, яка асоціюється лише з Україною.
    Дівчата вбачають у своєму керівнику строгу та водночас добру і чуйну людину. Мабуть, тому навколо неї завжди згуртовується чимало її учнів. Простота, щирість та життєрадісність постійно випромінюється навколо цієї жінки. Здається, що її душа та серце постійно співають. І як результатом її клопіткої роботи – цьогорічний ювілей колективу та її як керівника. От уже 25 років Зіновія Михайлівна працює разом з дівчатами, пропагуючи нашу українську народну пісню та бандуру.
    Зіновія Сичак є для своїх вихованок не лише керівником, а й взірцем милосердя, любові. Тому й не дивно, що в репертуарі «Зоряниці» є релігійні пісні та пісні Святої Літургії. Вони знають, що від Зіновії Михайлівни почують лише позитивне та корисне. Її улюбленим побажанням є слова святого Августина: «Коли мовчиш – мовчи з любові, коли говориш – говори з любові, коли вибачаєш – вибачай з любові…». Про таких людей кажуть: Має Бога в серці.