Диктор: Доброго дня, шановні слухачі! З вами як завжди о цій порі передача "Віра в людину" і я, її незмінна ведуча, Катерина Сліпченко. Дозвольте розпочати із рубрики листів. Пропонуємо вашій увазі нарис нашої постійної слухачки і дописувачки з міста Трускавця Олі Катаван ( з етичних міркувань і за проханням слухачки ім’я змінено). Одразу хочу попередити, шановні слухачі, незважаючи на сумовиту назву, - "Дорога смутку", не налаштовуйте себе на сумний настрій. Це й нарис все ж про переможну силу людини і її здатність підніматись з колін після, здавалось би, найсильніших потрясінь долі. Отже, "Дорога смутку" Олі Катаван.

     Автор: Ця подорож зовсім не схожа на інші. Маршрут її сталий і одноманітний, а тому не можу сказати, щоб він мені подобався, але я з ритуальною точністю мандрую ним. Особливо тоді, коли відчуваю гостру необхідність вижалітися і виплакатись. В неділю, коли буваю вдома, в Трускавці, о дванадцятій годині я вирушаю "дорогою смутку" – я їду в гості до брата. На цвинтар. Сковорода казав, що з усіх втрат, втрата часу найгірша. Воно то так, але все ж найболючішою є втрата часу, який ти прив’язуєш до певної людини, а її раптово не стає. Отак, одного липневого безхмарного ранку раптово не стає. Людина перестає бути, а з нею й майбутнього, яке виявилось дуже крихким і ефемерним. Здавалося, що й ти перестав існувати, але насправді ти все ще існуєш і чи не щодня їздиш "дорогою смутку", – від найближчої зупинки під твоїм будинком до кінцевої і назад.
     Знаєте, майже п’ять сумних років я не помічала того, які краєвиди змінювали одне одного за вікном маршрутки. Нещодавно, зовсім нещодавно, я усвідомила знаковість того маршруту. Тоді був дощовий день і я навіть пам’ятаю як поодинокі краплини ліниво доганяли одна одну на віконному склі білого маршрутного таксі. Тоді я збагнула, – в ньому втілюється чи не вся суть нашого існування, вся його непотрібна метушливість, яка веде до кінцевого пункту великої мандрівки, довжиною в життя кожної людини – рівність кожного перед лицем творця. Якими б дорогами ми не їздили, остання зупинка у всіх однакова...

     ... Вимиваю руки від тіста з вареників. Лишаю незалагоджені справи на них самих. Беру свічку та сірники. На зупинку знову приходжу трохи заскоро. Вітер неприємно шарудить за коміром куртки... Ось вже й вона –"на кладовище". Людей і цього разу багато. Всі вже до болю знайомі одне одному. Краєм ока помічаєш "новеньких". Їх щоразу стає більше. Перевізнику треба дати сімдесят п’ять копійок, щоб довіз і стільки ж, щоб повернув тебе назад... Мотор монотонно гуде, каміння відскакує від коліс, а життя біжить за нами, мандрівниками "дороги смутку", відскакує з камінням і прилипає знову з пилом. І справді прилипає... На перших порах так не хочеться жити, а усі довкола тільки те й кажуть, що треба!..
     Розпочнемо мандрівку. Он за вікном виринає статна будівля ще незавершеної церкви – обитель віри, надії і любові. Куполи переливаються на сонці тисячами сонць... Трохи згодом обабіч дороги з-за дерев облупленими стінами та темними вікнами до нас блимає міська лікарня. Тут або все починається, або ж все закінчується. Найчастіше...

     Дорога біжить, втікає з-під коліс, - асфальт змінюється на грунт. За вікно можна й не дивитись. Усі й так знають, що там за цегляним парканом, в оточенні верб і тополь височить триповерхова хатинка голови нашого міста. Важко, щоб не сказати щось ущипливе, але не будемо. На мить очі людей загоряються дивним вогнем, але порух вій – і він зникає.
     Аж ось починається чи не найживописніша частина пейзажу : розлоге міське сміттєзвалище. Колоритні купи неперероблених відходів людського існування, звалище ідей та надій, з якого мають користь інші. Здравниця України вміє смітити, а вітер і вороння розносять запахи по околицях і розвішують шматки брудного поліетилену по всьому, що виступає з- над рівня землі. Великі дерева, маленькі деревця, паркани, стовпці – все замаєне брудними клаптями. Дивує те, що на всю цю неповторність дивляться вікна будинків заможних трускавчан. Дивляться і нічогісінько не помічають, або не хочуть помічати...
     Нарешті, коли вже всі новини переказано і усі крапки в розмовах розставлено, ми доїжджаємо до кінцевого пункту. Приїхали. Нова кована брама гостинно відкрита на два крила. Решта ж огорожі пороздирана і поламана. Мабуть, комусь на господарстві не вистачило, тому вирішили позичити.

     Дротів на стовпах електропередач так і немає. Вони просто височать, наче гігантські знаки оклику. Їх навіть рідко коли прикрашають птахи. Поряд ліс і пернаті там дають свої благочинні концерти. Добре, що слухачі забезпечені зручними лавками. Та насправді мало хто з приїжджих здатний оцінити красу пташиного репертуару. Ми дуже заклопотані. Ми стираємо пилюку з мармурових постаментів, – негоже, щоб пам’ять про рідних припадала пилом. Змінюємо воду у квіткових вазах, змінюємо квіти, потроху змінюємось і самі. "Життя іде і все без коректур, і час летить, не стишує галопу... " – Ліна Костенко, еге ж?
     Гаразд, треба збирати друзки душі, збирати сили і їхати назад. Перевізнику вже оплачено дорогу до дому. Він чекає. І перевізник, і дім. Треба вертатися, доліплювати вареники, складати плани та продумувати маршрути веселіших подорожей. Треба... Треба далі жити!

     Диктор: Ви прослухали лист - нарис нашої постійної слухачки Олі Катаван, а на черзі – розмова з психологом Лідією Таран…