Лютневе засідання франкознавчого семінару «Перехресні стежки» відкрив і провадив новопризначений директор Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка Ростислав Чопик – знаний науковець, автор книжки «Ecce Homo: добра звістка від Івана Франка» (2002) та багатьох інших літературознавчих статей і монографій.
Доповідачка Олександра Салій титулувала свою доповідь так: «Був Франко одним з перших моїх учителів»: контактологічний палімпсест Кирила Студинського та Івана Франка». В заголовку вжито слово «палімпсести», оскільки в доповіді йшлося про забуті й незнані особисті і творчі стосунки Івана Франка з його молодшим сучасником, філологом, професором Львівського університету Кирилом Студинським (1868-1941), який досліджував історію української літератури, особливо пильно цікавився давнім письменством, а процес національного українського відродження у своїх працях розпочинав з визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Запізнався К. Студинський з І. Франком 1885 року, коли шістнадцятилітнім гімназистом разом узяв з ним участь у студентській мандрівці Поділлям і Покуттям до Чернівців. А наступного року І. Франко опублікував у «Зорі» першу його наукову розвідку про творчість лірників-жебраків під назвою «Дідівська мова».
Пізніше їхні життєві і творчі стежки постійно перетиналися: І.Франко був редактором і критиком праць К. Студинського, обоє сперечалися з приводу питань давньої літератури, співпрацювали як редактори видань «Просвіти», опонували один одному на засіданнях філологічної, історичної та інших секцій НТШ.
К. Студинський брав участь у вивченні, популяризації і виданні творів І.Франка. Свого часу він заохотив свого учня Михайла Рудницького до написання реферату про творчість Франка, який було виголошено в 1914 році на засіданні філологічної секції НТШ, а потім опубліковано (очевидно, у зміненому вигляді) у книжці «Від Мирного до Хвильового» (Львів, 1936). Самому К. Студинському належить низка франкознавчих праць, зокрема обсяжне дослідження «Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р.» (журнал «Україна», 1926).
О. Салій проаналізувала кілька версій загибелі вченого. Найімовірніше, К. Студинського разом з Петром Франком, сином Івана Франка, енкаведисти заарештували за особистою вказівкою М. Хрущова й розстріляли у липні 1941 р., про що свідчить недавно знайдена шифрограма до наркома держбезпеки Меркулова.
Насичена рясними фактами, часто досі незнаними, розшуканими в архівах, доповідь О. Салій у формі вільної нарації висвітлила матеріал тематично зв’язаними блоками, вишикуваними в суцільну сюжетну лінію. Р. Чопик означив цю яскраву палімпсестну манеру як роман-есей.
Безперечно, доповідачці вдалося змалювати взаємини обох діячів у політичному, науковому і літературному аспектах. Навколо цих питань розгорнулася жвава дискусія. Володимир Микитюк піддав сумніву належність К. Студинського до правого світоглядного табору. Натомість Євген Нахлік нагадав, що дослідник належав до консервативного політичного кола, був провідним діячем Християнсько-суспільної партії та співредактором її органу – газети «Руслан», але в міжвоєнному двадцятилітті перейшов на «ліві» радянофільські позиції. Праці К. Студинського, особливо його патріотичну публіцистику варто перевидати для сучасного читача.
Микола Легкий, Андрій Франко, Святослав Пилипчук та інші учасники семінару відзначили концептуальний рівень доповіді, яка по-новому висвітлила особисті і творчі взаємини двох видатних сучасників, колізії їхнього творчого змагання і трагічну долю молодшого з них, котрий потрапив у пастку радянського тоталітаризму.
