14 травня 2011 року

виповнилося

140 років

від дня народження видатного українського

новеліста-експресіоніста та громадсько-політичного діяча

Василя Стефаника (1871-1936).

Навчався у Снятинській міській школі,

потім у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі.

По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету

Краківського університету (1892). Представник так званого творчого гурту

«Покутська трійця» (Лесь Мартович, Марко Черемшина, Василь Стефаник.

Під час навчання в Польщі заприятелював із польським лікарем і культурним діячем В.Морачевським,
а також із плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема зі С. Пшибишевським), В. Орканом та іншими.

1900 р. покинув університет через розчарування медициною.

Від початку нового століття бере активну участь у громадській діяльності: засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, звертається з промовами на вічах, 1908–1918 працює послом до Віденського парламенту від Галичини, виступає у численних справах захисником селян.

Залишив п’ять збірок новелістики: «Синя книжечка» (1899),

«Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926), величезний епістолярій, що став вагомим естетичним феноменом української культури, як і його новелістика («Моя література в моїх листах», – зізнавався автор),   

а також нечисленні виступи та публіцистичні статті.

Його творчість поділяють на два періоди: 1897-1901 та 1916-1936 рр.  

Стилістична фактура його новелістики зводиться до відмови від описовості, витонченого лаконізму розповіді, в якій драматизм посилюється перевагою діалогів

і монологів над розповіддю, експресіоністично-загостреною образністю, характеристичним гіперболізмом та ін.

Писав головно гуцульським діалектом, бо вважав, що літературна мова

не надається для відтворення всіх відтінків людського болю.

Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр