1 лютого 2012 року

виповнилося

110 років

від дня народження українського художника, скульптора, культурно-громадського діяча, поетеси, представниці «празької школи» української поезії

Оксани Лятуринської

 (1902, Тернопільщина – 1970, Міннеаполіс, США)

 «Ця жінка не знала у своєму житті звичайного людського щастя, хоча й була надзвичайно обдарованою особистістю – її ім’я як художниці навічно вписано в історію українського мистецтва.

Однак усупереч життєвим перипетіям, якими вимощений творчий шлях Оксани Лятуринської,

вона не зреклася свого, Богом подарованого таланту, зумівши реалізувати себе і в малярстві,

і в скульптурі, і в кераміці, і в писанкарстві, і в поетичній творчості» (П. Лопата).

Навчалася в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка.

Через непорозуміння з батьком змушена була втекти з дому до родичів, що жили в сусідньому селі, а згодом, за їх сприяння, виїхати до брата в Німеччину. 1924 р. поселилася в Празі,

де стала активною учасницею культурно-громадського життя українців; познайомилася з поетами Євгеном Маланюком, Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Олексою Стефановичем та ін.

Навчалася на філософському факультеті Карлового Університету у Празі, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі. Брала участь у численних виставках у Лондоні, Парижі, Берліні, Празі і здобула визнання як майстер скульптурних портретів і пам’ятників (Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, численні надгробки у Празі).

Їй двічі ще вдалося побувати на рідній землі – 1927 р. і під час ІІ світової війни. Після війни потрапила в табір для переміщених осіб  в Ашафенбурзі (Німеччина), а з 1949 р. перебралася у США, в м. Міннеаполіс. Створює численні скульптури, картини, бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово», Союзі українок. Для її поезії характерні:

незвичне ритмомелодійне оздоблення, історіософська проблематика, лейтмотивна ідея формування мужів чину, незламних борців за українську державну незалежність. Її називають «княгинею української духовності». «Якби Ольга чи Ярославна писали вірші, – писав Є. Маланюк, – то ці вірші були б поезіями Оксани Лятуринської». Автор поетичних збірок «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941; присвячена пам’яті поета Ю. Дарагана, 1894-1926), «Веселка» (1956), збірки новел

«Материнки» (1946), збірки віршів для дітей «Бедрик» (1956) тощо.

* * *

Я в темінь кину смолоскип,                                     Чи в далеч кожному пройти? —

осяю шлях великий,                                                 В це кожний свято вірить.

висоти скель, провалля глиб                                                І контур, ні, не затремтить              

і подвигом натхненні лики.                                      цих постатей твердих і сірих.

* * *

І знову сурмами дзвенить завзяття туги бойової.

І руки звично мимохіть затискують залізо зброї.

Ох, очервонитись щиту! Ох, затупитися мечеві!

За землю Руськую, за рани Ігореві.

Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр