7 грудня 2011 року

минуло

200 років

від дня народження священика,

українського поета-романтика, громадського та політичного діяча

Миколи Устияновича

(1871–1938)

Усе життя присвятив боротьбі за рідну мову та культуру

і, за характеристикою Івана Франка, був її «галицьким соловієм».

Походив із родини посадника міста Миколаєва на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію (1838), був парохом села Вовків неподалік Львова, а потім –

за патріотичні погляди – був переведений у «богом забуте» село Славське неподалік Стрия (тепер Сколівського району).  Був членом гуртка «Руська трійця», одонокурсником і однодумцем Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького

та Івана Вагилевича. 1848 р. – один із ініціаторів Собору руських учених,

на якому обстоював ідею єдності Галичини і Наддніпрянщини. Посол до Галицького сейму (1861-1866). Один із співзасновників і керівників «Просвіти» (1868). Редагував «Галицько-руський вісник». З 1970 р. –

Чернівецький декан і парох у м. Сучава на Буковині (тепер Румунія).

Автор численних пейзажних і медитаційних поезій. Вірші «Верховинець» («Верховино, світку ти наш») і «Гей, браття опришки» були покладені на музику

і стали народними піснями. Справжньою окрасою українського романтизму є його прозові твори «Старий Єфрем», «Страстний четвер», «Месть верховинця» та ін.

Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр