6 грудня 2011 року
минуло
140 років
від дня народження видатного українського поета, перекладача,
режисера, актора, театрознавця, громадсько-політичного діяча
Миколи Вороного (1871–1938)
Навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів.
Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», вів рубрику «Вісті з Росії» у редакції журналу «Житє і слово».
Допомагав І. Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». Один із творців Української Центральної Ради, співзасновник і режисер Українського національного театру (1917). 1920 р. виїхав за кордон, жив у Варшаві, познайомився із польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом. Невдовзі переїхав до Львова, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка. 1926 р. повернувся в Радянську Україну і вів педагогічну та театрознавчу діяльність: викладав у Харківському музично-драматичному інституті, а згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. 1934 р. М. Вороного заарештували як польського шпигуна (спочатку перебував у Воронежі, а потім був засланий на Одещину). На початку червня 1938 р. розстріляний із групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одещини.
Автор поеми «Євшан-зілля» (1899, про небезпеку втрати історичної пам’яті та потребу усвідомлення своєї національної ідентичності), збірок віршів «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913 ),
численних літературознавчих статей, рецензій, мистецтвознавчих і театрознавчих досліджень і нарисів «Пензлем і пером», «Театральне мистецтво й український театр» (1912), «Театр і драма» (1913), «Михайло Щепкін» (1913), «Український театр у Києві» (1914), «Режисер» (1925), «Драматична примадонна» (1924, про актрису Л. Ліницьку); упорядник альманаху «З-над хмар і долин» (1903), де помістив твори представників старшого покоління реалістів і модерних письменників та ін.
Вагомий внесок в українську літературу зробив і як перекладач.
ПАЛІМПСЕСТ
Коли в монастирях був папірусу
брак, Кохана! Це душа моя – той палімпсест. –
Ченці з рукопису старе письмо змивали, Три роки вже
тому, твій образ чарівливий,
Щоб написати знов тропар або кондак, І усміх лагідний, і голос
твій, і жест –
І палімпсестом той рукопис називали. В душі я записав,
зворушений, щасливий...
Та диво! час минав – і з творів Іоанна І хоч виводив час на ній
своє писання,
Виразно виступав знов твір Арістофана. Твій образ знов постав і з
ним моє кохання!
MEMENTO MORI!
Дівчино-серденько! Ти мов
рожевий цвіт Тепер тобі весь світ здається чарівним,
Напрочуд кожному пишаєшся красою. Він манить, зваблює – таємний
та чудовий…
Хто раз тебе уздрить, забуде цілий світ Але настане час, і
досвідом тяжким
І мимохіть услід полине за тобою. Розвіється
украй твій запал поверховий;
Та знай: краса твоя непевна, як туман. Приваби світові
обернуться у дим
Минуть літа, і що ж? Погаснуть очі-зорі, І, зраджена
життям, ти схилишся у горі,
Змарніє личенько, зігнеться пишний стан Що марно вік
минув на бенкеті гучнім
І зникне навіть тінь краси… І ти на заході
життя…
Memento mori! Memento mori!
Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр