Учасники наукового семінару «Філософія науки» обговорили проблему етнополітичної ідентичності в ХХІ столітті

Чергове засідання популярного щомісячного загальноуніверситетського семінару «Філософія науки», який особисто курує Ректор Львівського університету, член-кореспондент НАН України, професор Володимир Мельник, відбулося 21 червня 2018 року в Дзеркальній залі. Цього разу основним доповідачем був доктор географічних наук, професор Мирослав Дністрянський. Мирослав Степанович виголосив доповідь «Етнополітичні ідентичності в епоху постмодернізму: глобальний та український контексти». Послухати знаного вченого, а також взяти участь у традиційній дискусії зібралися і поважні професори, і студенти ЛНУ ім. Івана Франка.

Актуальність академічних міркувань на тему етногенезу й пошуку національної та політичної ідентичності підтверджують гострі міжетнічні суперечності, а подеколи й «гарячі» міждержавні конфлікти, що струшують планету і в ХХІ столітті. На підтвердження цієї тези професор Дністрянський продемонстрував картосхему поширення територіально-політичних конфліктів, зумовлених невідповідністю кордонів сучасних держав вимогам етнічної ідентичності. Найпроблемнішими регіонами в наш час залишаються Африканський континент, де державні кордони формувалися на основі колишніх колоніальних володінь без урахування меж етнічних спільнот (ідентичностей), і так званий альпійсько-малайський пояс, що простягнуся від Піренеїв, через Гімалаї аж до Південно-Східної Азії. Причини конфліктності в цій зоні – наявність тут значної кількості малих етнічних спільнот, які включилися в процеси ентнополітичного самовизначення порівняно пізно і не знайшли свого відображення в сучасних політичних системах.

Що ж до України, яка останнім часом також стикається з численними викликами регіональної самоідентифікації, то, на думку Мирослава Дністрянського, ключові причини цих кризових явищ полягають у тому, що до Революції Гідності надто велика частка населення України не ідентифікувала себе з українським етносом і з Українською Державою, часто вказуючи свою ідентичність як «радянські люди», або громадяни сусідніх національних держав чи псевдоетнічних спільнот. Саме ці чинники часто відкривали простір для маніпуляцій зі сторони Росії та інших держав.

Важливою передумовою нинішньої етнополітичної ідентифікаційної слабкості українців професор Дністрянський вважає також незавершеність процесу модернізації української етнічної нації, який розпочався наприкінці ХІХ ст., але в силу різних обставин (зокрема і зовнішніх) був перерваний. У результаті Україна увійшла в кризовий період Першої світової війни з вкрай низьким рівнем урбанізації (менше 25% від усієї людності міст становили етнічні українці) і з деформованою соціальною структурою населення (понад 90% селян за мінімального представлення українців серед провідних суспільних верств). Це стало однією із об’єктивних причин (поряд із численними суб’єктивними) поразки Української революції 1917-1921 рр. – унікального періоду для створення національних держав у Європі, коли більшість наших сусідів скористалися своїм історичним шансом.

Здобуття Україною державної незалежності в 1991 році збіглося із активним утвердженням нової світоглядно-культурної фази в світовій історії – т. зв. постмодернізму. Його прояви в етнополітичній сфері виявились вельми суттєвими, і до них молодий український державний організм виявився майже неготовим. Йдеться зокрема про такі нові явища в процесах етнонаціональної та загальнотериторіальної ідентифікації, як гіперболізований суб’єктивізм та еклектичність, прагнення сконструювати з геополітичною метою штучні ідентичності, нав’язування нової сутності ідентичностям минулого, використання гібридних технологій в етнополітичній боротьбі. Всі вони пов’язані передусім зі змінами в інформаційній сфері, з деякими економічними процесами і паралельним розвитком процесів глобалізації та фрагментизації.

Саме в цей час Україна вперше зіткнулася з геополітичними технологіями конструювання на своїй території різних псевдоетнічних спільнот та ідентичностей. Одним із найвідоміших проявів застосування цих технологій є поширення проекту «російськомовне населення», що супроводжується штучним приписуванням цьому суспільному прошарку рис єдиної спільноти зі своїми цінностями та інтересами. У результаті всі суспільно-політичні процеси в Україні почали розглядати в контексті поділу української спільноти на україномовне і російськомовне населення. На початок 2000-х рр. це призвело до критичної напруженості в державі, що особливо яскраво проявилося під час президентських виборів 2004 року.

Інший геополітичний проект, що був реалізований в межах Закарпатської області, – т. зв. «закарпатські русини». Проект створює міф, що мешканці Закарпаття – насправді зовсім не етнічні українці, а цілком окремий етнос – русини. А якщо є окремий етнос, то це вже підстава для набуття певних політичних прав – щонайменше права на автономію або й на державно-політичне самовизначення. Штучність цього проекту, на переконання професора, очевидна, оскільки він ігнорує деякі реальні етногеографічні факти. Наприклад той, що гуцули Рахівського району (Закарпатська обл.) за всіма культурно-побутовими параметрами тотожні з гуцулами Косівського району (Івано-Франківська обл.), а бойки Міжгірського району – з бойками Сколівського району Львівської області. На жаль, цей проект просувався надто активно і навіть зараз має закордонну інформаційну підтримку.

Один із наймасштабніших і найнебезпечніших проектів, що також виник у 2000-х рр., має назву «русскій мір»: мовляв, усі люди, які ідентифікують себе із загальноросійською культурою і поєднані російською мовою, формують єдину спільноту. І хоча де-факто його застосування не обмежується територією України, саме наша країна в останні роки опинилася в епіцентрі жорсткого протистояння, зумовленого спробами реалізувати проект на практиці.

Негативні тенденції з проукраїнською етнополітичною ідентифікацією, додатково посилені активною депопуляцією переважно україномовного сільського населення, може послабити зміна ситуації у столиці України. «Якщо в столиці буде створене цілісне україномовне середовище, – вважає професор Дністрянський, – це дасть потужний імпульс культурного оновлення іншим регіональним центрам. Насамперед сформуються україномовні середовища в містах Центральної України, а пізніше – і в містах Південної та Східної України. Крім того, важливо активніше протистояти насаджуванню ідей нових псевдоетнічних спільнот, які можуть охопити різні території України, зокрема і західні регіони. Для цього необхідно – передусім в інформаційній сфері – формувати образ єдиної цілісної України, популяризувати ідею єдиної української політичної нації, тісно інтегрованої в українську культуру з правом збереження культурної самобутності різних етнічних меншин».

Надалі семінар перейшов у формат запитань-відповідей, а згодом і наукової дискусії, участь в якій взяли як авторитетні вчені, так і студенти Львівського університету. Одним із найактивніших учасників дискусії став доктор філософських наук, завідувач кафедри філософії професор Анатолій Карась. Зокрема його теза про модернізацію суспільств як ключову першопричину утвердження нинішнього принципу захисту прав етнічних меншин розкрила новий аспект обговорюваної проблеми.

«У вертикальній модернізації, яка понизила статус аристократії й уможливила міжстанову мобільність населення, раптом проявилася потреба боротьби за визволення національних меншин. Тобто виявилося, що існують етнічні групи населення, і якщо не враховувати їхнього існування, то ніякої модернізації в принципі неможливо провести. А відтак ідея національно-визвольної боротьби народів за незалежність виявилась, з одного боку, рушієм модернізації, зміни деспотичних монархічних режимів на національні, а з іншого боку – витворила т. зв. західну цивілізацію, в якій принцип збереження прав меншин є засадничим. Ми говоримо «прав меншин», не уточнюючи про «етнічні меншини», і переважно почали орієнтуватися на культурні меншини, що я вважаю істотною підміною понять. Однак у контексті тієї цивілізації, яка є результатом модернізації, відбулося утвердження принципу захисту прав етнічних меншин», – наголосив Анатолій Феодосійович.

Також надзвичайно продуктивною виявилася тема продовження в наш час процесів етно- та антропогенезу. Для уточнення й упорядкування їхнього розуміння професор Анатолій Карась запропонував упровадити в етноідентифікаційний дискурс концепт семіозу. Цей концепт передбачає, що еволюційний розвиток не обмежується лише тілом, а є також обміном знакових систем, центральна з яких – мова. Відтак, говорячи про сучасний етногенез, який назагал збігається з антропогенезом, неможливо ігнорувати еволюцію знакових систем.

На завершення слово взяв професор Володимир Мельник. Ректор зокрема наголосив, що порушена на семінарі проблема не є суто теоретичною, це жива проблема нашого життя: хто ми, куди рухаємося, як ставимося до своєї історії, які цінності наші, а які – імплементовані в нашу суспільну свідомість ззовні? «Такі семінари дають нам змогу повніше усвідомити роль Університету не лише як науково-педагогічного, а й як соціокультурного феномену, його місце в процесах націогенезу, етногенезу, в питаннях формування тієї молодої людини, яка є духовним осередком українства», – підсумував Володимир Мельник.

Світлини: Олега Вівчарика Більше фото