Українсько-польські відносини першої половини ХХ століття – яскравий, хоч і не єдиний приклад, коли дослідження минулого виходять за межі вузькопрофесійних інтересів і стають суспільно значущими. Історична пам’ять часто-густо є конфліктною, особливо коли йдеться про конфлікти минулого, актуалізовані в сьогоденні. Розглядові витоків і розвитку етносоціальних конфліктів на Правобережній Україні, що призвели до трагічних подій на Волині влітку 1943 року, було присвячене чергове засідання загальноуніверситетського семінару «Філософія науки», яке відбулося 22 листопада 2018 року. Професор кафедри міжнародних відносин і дипломатичної служби, директор Інституту євроінтеграції Львівського університету Богдан Гудь виступив перед академічною спільнотою із ґрунтовною доповіддю «До проблеми генези українсько-польського конфлікту на Волині 1943 р.». Гостроактуальна тема привернула увагу як фахових істориків, так і науковців та студентів із суміжних галузей, які прийшли до Дзеркальної зали послухати одного із найавторитетніших українських дослідників «польської» проблеми.
На винятковій важливості польсько-українського порозуміння, якому, безумовно, мало б сприяти неупереджене і кваліфіковане дослідження історії політичних, економічних та культурних взаємин наших народів, наголосив Ректор ЛНУ ім. Івана Франка, член-кореспондент НАН України, професор Володимир Мельник. Звертаючись до учасників семінару, Ректор нагадав передісторію винесення цього питання на загальноуніверситетське обговорення: «У вересні цього року, в рамках книжкового форуму, Богдан Гудь представив своє дослідження «З історії етносоціальних конфліктів: українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ ст.». Воно викликало величезний і цілком обґрунтований інтерес з огляду на ті конфліктні моменти, що мали місце в нашому історичному минулому, а сьогодні, на жаль, набувають іншого виміру у зв’язку із загостренням соціально-політичних процесів у Європі».
Крім того, академічну спільноту Львівського університету надзвичайно зацікавив теоретико-методологічний апарат дослідження польсько-українських взаємин, застосований у монографічній праці професора Гудя. На противагу поширеному останнім часом науково-публіцистичному підходові до висвітлення багатьох історичних питань, Богдан Гудь використовує строго історичний метод (полягає у дослідженні виникнення, формування і розвитку процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей), опираючись при цьому майже винятково на документальні архівні джерела та наукові студії самих поляків. Однак не обмежується лише цим методом.
Бо ж творячи не просто описово-констатаційне наукове тло епохи, а прагнучи пояснити причини трагічних подій на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни, логіку яких важко усвідомити сучасному українцеві чи полякові, Богдан Гудь хоч-не-хоч змушений вийти поза межі властивої методики історичної науки. Щоб витлумачити читачеві причини масової участі волинських селян у т.зв. «деполонізаційній акції» він звертається до праць знаних спеціалістів у галузі суспільної психології та конфліктології Густава ле Бона, Генріка Пєчака та інших, котрі докладно аналізують мотиви поведінки натовпу та феномен послаблення механізмів суспільного контролю у «часи хаосу», коли «доходять до голосу сили дезорганізуючі та руйнівні».
Власне майже годинний виступ професора Богдана Гудя в рамках семінару «Філософія науки» став яскравим свідченням як надзвичайної емпіричної компетентності науковця, так і прикладом майстерного володіння обраним науковим інструментарієм (методологією) для адекватної та логічно неспростовної інтерпретації історичних фактів. Додати до цього ще й видатні ораторські навички доповідача – не дивно, що аудиторія не просто зосереджено слухала, а безумовно довіряла почутому.
Одним із визначальних аспектів обговорюваної теми є переконання Богдана Гудя, що для того, щоб зрозуміти логіку подій 1943-1944 рр., період їхньої генези не можна обмежувати міжвоєнним періодом, чи навіть національно-визвольними змаганнями 1917-1921 рр. Адже, як зазначає низка знаних авторів (Роман Шпорлюк, Іван Лисяк-Рудницький тощо), після падіння Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. поляки зберігали своє панівне становище як у Східній Галичині, що відійшла до Австрії, так і на теренах Київщини, Волині, Поділля, котрі опинилися під владою Російської імперії, щонайменше до половини 60-х рр. ХІХ ст. А насправді – до початку Першої світової війни.
Це твердження перегукується з позицією знаного французького історика, члена НАН України, Польської академії наук і Польської академії вмінь (Краків) Даніеля Бовуа (Daniel Beauvois), який свого часу стверджував, що події на «Волині мали дуже глибокі історичні корені». «Якби стосунки між двором і селянами складалися ідилічно, як представляє це більшість публікацій, котрі з’явилися у Польщі від 90-х років, – зазначає Даніель Бовуа, – не було б ані кривавих розправ з польськими панами у XVII і XVIII ст., у часі більшовицької революції, ані волинської різанини у часі Другої світової війни. Вогнище конфліктів треба шукати у далекому минулому, починаючи з XV-XVI ст.». Саме його концепцію про специфічний характер відносин між українцями, поляками та московитами на Правобережній Україні з кінця XVIII до початку ХХ ст. Богдан Гудь підтримує, обґрунтовуючи свою позицію численними документами.
Одним із ключових моментів у взаєминах між цими народами на контрольованому Російською імперією Правобережжі стало скасування в 1861 році кріпацтва і поразка польського Січневого повстання 1863-64 рр. На думку Богдана Гудя, однією з основних причин цієї поразки стала ідея відновлення Речі Посполитої, втілена в «легітимістичній» концепції польського визвольного руху. Українське/руське/білоруське селянство та інтелігенція не сприйняли її, яскравою ілюстрацією чого є антиповстанська діяльність сільських караулів.
Після провального Січневого повстання імперська влада й далі підтримувала високий рівень етносоціальної напруги між українськими селами та польськими поміщицькими/панськими маєтками. Московити як у період існування Російської імперії, так і Радянського Союзу добре знали про гострий конфлікт між українськими селянами і польською шляхтою. Тому для зміцнення свого панування постійно вдавалися до перевіреного століттями принципу Римської імперії divide et impera, що Богдан Гудь обґрунтовує численними фактами і свідченнями. До Першої світової війни і в період Української революції 1917-1920 рр. провідна роль у цих підбурюваннях належала монархічному Союзові російського народу (т.зв. «чорносотенці»), а пізніше естафету успішно перейняли більшовики.
Відійшовши від традиційних концепцій, Богдан Гудь змальовує надзвичайну складність ситуації, яка склалася на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Адже, як твердить цитована у згадуваному дослідженні Зузанна Сус: «Що стосується банд, то нишпорили тоді різні: польські, українські, конокрадські. Або вбирались у військові мундири, або в цивільне, і достоту не розбереш хто чий». При цьому професор Гудь акцентував на різних підходах українських та польських дослідників до висвітлення причин конфлікту в роки війни. Не заперечуючи тези про УПА, котра представляла націоналістичну «організовуючу силу» деполонізаційної акції на Волині, дослідник застерігає від недооцінки, по-перше, провокаційної ролі німецької окупаційної влади та більшовицьких диверсійно-розвідувальних загонів НКВС, а, по-друге, наголошує на факті, що без участі місцевих селян командування УПА не спромоглося б на таку масштабну «антипольську акцію» на теренах Західної Волині. Крім того, Богдан Гудь вказує на відмінності кінцевої мети учасників антипольських акцій: якщо націоналістичні військові формування переслідували політичні цілі, розглядаючи Волинь як терени незалежної Української держави, то селяни радше мали матеріальні інтереси – реальний шмат ріллі «ближче до села», який раніше належав полякові – землевласникові, осадникові, колоністові чи навіть просто сусідові, – і «черевики на ногах своєї дитини».
Варто виокремити та наголосити тезу, висловлену Богданом Гудем у висновках про необхідність максимального пізнання історичної правди, драматичного минулого українсько-польських відносин, як необхідний крок на шляху примирення між народами-сусідами. При цьому наші висновки не конче мусять бути ідентичними, а повинні бути просто об’єктивними. Виваженість підходу львівського історика до травматичної пам’яті, а також у ймовірності, прийняття її обома сторонами, проявляється, зокрема, в переконанні вченого, що не існує ідеальних народів. Всі нації діляться на добрих і не дуже добрих людей. Відповідно, це не дозволяє автоматично робити героями всіх вояків Армії крайової, Батальйонів хлопських тощо, а з іншого боку виправдовувати насильство проти мирного польського населення реалізацією національно-визвольної ідеї.
Дослідження Богдана Гудя вкотре переконує, що порушені в ньому проблеми ще не знайшли свого остаточного вирішення й далеко не так добре вивчені, як твердить більшість польських істориків та політиків. Вельми важливим у цій ситуації є те, що книга львівського вченого, яка різними каналами була презентована низці відомих польських державних діячів, могла певною мірою вплинути на їхню «історичну» риторику. Зокрема, у відповіді канцелярії прем‘єр-міністра Польщі Матеуша Моравєцького на лист-звернення голови Українського товариства в Любліні Григорія Купріяновича читаємо таке: «Болісні сторінки історії в польсько-українських відносинах, зокрема, що стосуються періоду Другої світової війни, мають стати предметом ретельних історичних досліджень і поглиблених рефлексій…». А це суттєво відрізняється від тез, котрі ще нещодавно озвучували польські історики й політики, що причини й характер «волинської різанини» вивчені з усією необхідною ретельністю й перегляду не підлягають.
Друга, не менш насичена і пізнавальна частина семінару «Філософія науки» пройшла у форматі традиційної академічної дискусії. Присутні на зустрічі науковці буквально засипали доповідача запитаннями про джерельну базу його дослідження, про альтернативні підходи до висвітлення українсько-польських взаємин, про «білі плями» в історії українського визвольного руху, про позицію польських вчених щодо цілої низки проблемних моментів як в самій історії України і Польщі, так і в історичних дослідженнях тощо. Своєрідною науково-організаційною квінтесенцією семінару стала пропозиція декана факультету міжнародних відносин, Надзвичайного і Повноважного Посла України, професора Маркіяна Мальського створити у Львівському університеті Інститут Польщі під керівництвом Богдана Гудя – як ідеологічно виважений і справді дієвий крок з боку української наукової спільноти на шляху до глибшого взаємопізнання і порозуміння між нашими народами.
