13 грудня 2018 року в приміщенні Музею історії Львівського національного університету імені Івана Франка в рамках проекту «Університетські діалоги» відбулася відеозустріч з Віктором Брехуненком – українським істориком, доктором історичних наук, завідувачем відділу актової археографії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. Наскрізною темою спілкування було питання «Коли з’явилась ідентичність «український народ»/«українці»: до проблем тяглості/перервності української історії».
З вітальним словом до присутніх звернувся проректор з науково-педагогічної роботи Університету, професор Ярослав Гарасим. Він зазначив, що «Віктор Брехуненко – це та людина, яка в своїх публікаціях обстоює осьові переконання українців».
«Публікуючи статті, професор обстоює ідею того, щоб вивчаючи свою історію, українці не мали відчуття обкраденості та ущербленості. Зараз у нас є дуже багато питань, на які сучасна українська історична наука повинна дати чітку відповідь. І саме в монографіях Віктора Брехуненка ми знаходимо такі потрібні для нас відповіді та парадигми», – наголосив проректор.
«Сьогоднішня тема відображає той позитивний факт, що сучасна українська історіографія розвивається дуже продуктивно. Адже зараз наукові проблеми вирішуються шляхом діалогів та дискусій», – відзначив Віктор Брехуненко, розпочинаючи свою доповідь. Водночас професор Брехуненко зазначив, що із середини 90-х років в Україні з’являються течії, які заперечують неперервність української історії. І що дивно, цю ідею репрезентують провідні вчені-історики. Така історіографія пропонує суто критичний погляд на українське минуле.
На переконання Віктора Брехуненка, таку ситуацію зумовлюють декілька чинників. «Перш за все, це подвійний стандарт: те, що стосується України історики трактують по-одному, а те що Польщі чи інших країн – зовсім по-іншому. Вживання поняття «поляк» у XVI-XVII столітті сприймається досить природно і ніхто не ставить ніяких бар’єрів між тодішнім значенням цього слова і його сучасним вживанням. Натомість в Україні щодо вживання назви «українці» такі бар’єри ставлять», – підкреслив дослідник.
Ще одним чинником, який створює перешкоди на шляху до об’єктивних досліджень, за словами Віктора Брехуненка, є прагнення окремих істориків «притиснути авторитетом», тобто використати численні праці для того, аби підтвердити тезу щодо перервності української історії і разом з тим проігнорувати архівні документи та джерельну базу.
Існування в історіографії численних тез щодо перервності української історії призводить до інтеграції цієї думки у політологічний та ідеологічний простори, з чого часто і народжується твердження, суть якого полягає в тому, що українська нація не обов’язково має ґрунтуватися на засадах української мови, українського етносу та українських традицій. Одним із найважливіших пунктів, якими часто спекулюють різні дослідники, за словами Віктора Брехуненка, є термінологічний перехід від понять «Мала Русь», «малоруський»/«малоросійський» до понять «Україна», «український».
«Насправді ж джерельна база дозволяє нам з великою долею вірогідності говорити про те, що ми не тільки можемо вживати поняття «Україна», «український», «українець» принаймні для другої половини XVII – початку XVIIІ століття, але й мусимо це робити, бо до цього спонукає джерельна база. Упродовж останнього часу ми отримали джерела, які дають необхідний фундамент для підтвердження цієї тези», – наголосив Віктор Брехуненко.
Дослідник зауважив, що «уже на середину XVII століття поняття «Україна» покриває практично всі тогочасні етнічні українські землі. І найкращим доказом цього твердження є свідчення французького інженера Гійома де Боплана, який, створивши відповідну карту, стверджував, що поняття «Україна» відноситься до території «від кордонів Московії до границь Трансільванії», охоплює землі «між лінією Брест-Курськ, південно-східним гір’ям Карпат, гирлом Дунаю та азовським узбережжям.
«Тобто поняття «Україна» вже на той час вийшло за вузькі козацькі рамки. Адже для того, аби французький інженер витлумачив поняття «Україна» у тих межах, у яких він це зробив, то повинно було існувати опертя на місцеву традицію, на самоідентифікацію мешканців цієї території», – зауважив Віктор Брехуненко.
За словами дослідника, уже на зламі XVI-XVII століть можна простежити вживання серед козацької старшини терміну «Україна» на означення теренів, які географічно є ширшими від суто козацьких територій.
«Але, коли була відновлена Українська держава у вигляді Гетьманщини, то ми уже дуже чітко бачимо, що поняття «Україна» почало просторово охоплювати майже усі етнічні українські землі і цей процес був надзвичайно потужний, про що, зокрема, і свідчить карта Боплана», – зазначив Віктор Брехуненко і наголосив, що саме у період Гетьманщини термін почав стало використовуватися для політичного та етнічного означення.
Водночас науковець відзначив, що історичні документи свідчать про чітку тяглість української історії, виражену в ототожненні серед козацької старшини терміну «Україна» із терміном «Русь». Уже у XVIІ столітті існувало паралельне поняття «Мала Русь» та «Україна», а тогочасні еліти усвідомлювали певну спадкоємність українських державних та суспільних традицій від княжих часів.
Для підтвердження цих думок Віктор Брехуненко навів численні нормативні документи, листи, інструкції тощо, які були написані за часів Гетьманщини. Зокрема, йшлося про документи авторства Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика та інших. Документи свідчать про те, що, проводячи внутрішню політику, українські керманичі вживали поняття «Україна», «український народ». Коли мова йшла про міжнародні документи, то в основному вживали терміни «Мала Русь», «малоросійський», які були більш зрозумілими для світу й водночас чітко свідчили про тяглість української державності від часів Київської Русі. В цьому контексті, історик наголосив, що тодішній термін «малоросія» немає нічого спільного із його трактуванням у XIX столітті і зараз.
Втім історичні документи козацької еліти хоч і є переконливими, але, як зауважив Віктор Брехуненко, дають підстави прибічникам перервності української історії вважати вживання термінів «Україна», «український» «українець» тогочасними політичними (і навіть ідеологічними) маніпуляціями. Для того, аби нейтралізувати такі закиди історик не оминув увагою судову документацію XVIІ- XVIІІ століть.
«Ці джерела (судова документація. – Ред.) не були призначені для ідеологічних потреб. Автори цих джерел не намагалися змінити чи сформувати уявлення тогочасних мешканців українських теренів. А отже вони є першорядним джерелом для дослідження цінностей, ідей та комплексу уявлень, які були притаманні козацькій старшині та ширшим верствам населення», – висловив переконання Віктор Брехуненко, після чого навів документи, які підтверджують широкий вжиток й активне функціонування поняття «український народ».
Як результат опрацювання численних архівних документів дослідник висловив твердження, що «без сумніву, поняття «український народ» вкоренилося в головах козацького стану, виступало як замінник поняття «руський», корелювалося з поняттям «малоросійський», існуючи з ним як паралельна форма для легітимації Гетьманщини у залежності від потреб – внутрішніх чи зовнішніх».
На завершення Віктор Брехунеко зауважив, що попри всі суперечки і зауваження, перервності української історії не було. Про це свідчать численні документи, через які можна простежити еволюцію ранньомодерної самоідентифікації українців ще у XVIІ столітті.
Після виступу Віктор Брехуненко поспілкувався з учасниками заходу і відповів на поставлені питання.
